[Шевченківський словник. У двох томах. — К., 1976. — Т. 1. — С. 218-225.]

Попередня     Головна     Наступна

Ж

ЖАБОТИН — містечко Черкаського пов. Київської губ. (тепер село Кам’янського р-ну Черкаської обл.). У Ж. містилася центр. садиба поміщика В. Фліорковського, якому з 2-ї пол. 50-х pp. 19 ст. належало с. Кирилівка, де жила й Шевченкова рідня. В листах до В. Г. Шевченка 15.V і 29.VI 1860, повідомляючи про те, що Товариство для допомоги нужденним літераторам і вченим відрядило М. Д. Новицького для переговорів з В. Фліорковським про звільнення поетової рідні з кріпацтва, Шевченко просив відвезти М. Д. Новицького до Жаботина.

ЖАДОВСЬКА Юлія Валер’янівна (11.VII 1824 — 9.VIII 1883) — російська письменниця. Задушевність і простоту її поезії високо цінували М. Добролюбов і Д. Писарєв. Шевченко познайомився з Ж. в родині Толстих, слухав її вірші. Його зворушила доля поетеси (вона була від народження калікою), про що свідчить запис у «Щоденнику» 13.IV 1858.

ЖАКАМОН (Jacamon) Mapi-Франс (н. 29.VI 1943) — французька поетеса й перекладачка. Вивчала українську мову в Ін-ті східних мов Сорбоннського ун-ту в Парижі у проф. М. Шеррер. Переклала уривки з творів Шевченка «Наймичка», «Марія», «І мертвим, і живим...» [надруковано у книжці «Тарас Шевченко. 1814 — 1861. Його життя і творчість» (франц. мовою. Париж, 1964)].

ЖАКОВА ГОСТІЧКОВА (Žáková-Hostičková) Іржіна (н. 5.II 1926) — чеський літературознавець. Авторка кількох публікацій про Шевченка, що являють собою рецензії на книжкові видання творів укр. поета в перекладах З. Бергровоі: «Пісні великого Кобзаря» (про «Кобзар» чес. мовою, 1953) — в журн. «Praha — Moskva» (1954, № 8), «Про нові переклади з Тараса Шевченка» — в журн. «Ceskoslovenska rusistika» (1962, № 3), «Т. Г. Шевченко. Кілька уваг до сучасного розуміння його творчості» — в журн. «Slovanský přehled» («Слов’янський огляд», 1964, № 3).

ЖАНЕ Кірімізе Хаджимусович (н. 7.III 1919) — адигейський рад. поет. Шевченкові присвятив вірші «Біля могили Шевченка» (1957) та «Слово Шевченка» (1965), в яких передав силу впливу поезії Шевченка на адигейського читача.

Тв.: Слово Шевченко. В кн.: Жанэ К. Ответ. Краснодар, 1965.

ЖАНЕН (Janin) Жюль-Габрієль (16.II 1804 — 20.VI 1874) — французький письменник, критик і журналіст, член Французької академії (з 1870). Перекладав твори англійських письменників, зокрема роман С. Річардсона «Клариса». Шевченко був обізнаний з статтею Ж. «Самуїл Річардсон та його епоха» (опубліковано в журн. «Библиотека для чтения», 1848, № 11 — 12), про що згадано в повісті «Художник».

ЖАНРИ літературні в Т. Г. Шевченка. Жанр — тип літ. твору, який змінюється історично, визначається змістом, єдністю композиції зображальних засобів тощо. Увібравши здобутки попередників і сучасників в укр. та світовій (передусім рос.) л-рах, а також скарби укр. фольклору, Шевченко сприйняв існуючі жанри не як застиглі, непорушні канони, а видозмінював їх відповідно до нового змісту своїх творів. На основі фольклорної та літ. традиції він дав найдосконаліші й найоригінальніші в укр. л-рі 1-ї пол. 19 ст. балади («Русалка»), думки («Як маю я журитися»), істор. пісні («Швачка»). Шевченко перший створив майже всі різновиди ліро-епічної поеми: за методом — реалістичної («Катерина») і романтичної («Слепая»); за тематикою — історичної («Єретик») і соціально-побутової («Наймичка»); за естетичним принципом зображення — сатиричної («Сон») і драматичної («Відьма»). За змістом і формою деякі поеми поєднують ознаки різних видів: так, у «Неофітах» розробляється сатирична й героїчна тема, поема «Невольник» поєднує історичний і родинно-побутовий плани. Шевченко трансформував і жанри давньої л-ри, підпорядковуючи їх завданням викриття існуючого ладу і пропаганди революц. ідей. На основі містерії поет створив поему (містерію) «Великий льох», на основі біблійної легенди — сатирич. вірш «Саул», на грунті реліг. псалмів написав вірші політ. змісту — «Псалми Давидові», а церковні молитви й проповіді дали поштовх до появи їхніх антиподів — викривально-агітаційних творів Шевченка, які можна назвати політ. пророцтвом («Осії глава XIV»), пропагандистською сатирою («Подражаніє Ієзекіїлю»), урочистою піснею («Ісаія. Глава 35)». Самобутність таланту поета (Шевченко передусім лірик) наклала відбиток на всі його епічні твори й стала основою виникнення багатьох нових ліричних форм. За тематикою в його творчості є всі види лірики: громадянська, філософська, інтимна та пейзажна.

Чимало Шевченкових віршів — це вогненні інвективи, пристрасні звертання до співбесідника глибоко емоційні послання, ораторські заклики, революц. гімни. Деякі поезії періоду заслання мали форму медитацій. Неповторні структури створював Шевченко, синтезуючи два або кілька жанрів. Це було не експериментаторством, а виявом величезних можливостей його таланту. Так, у поемі «Кавказ» поєднуються й сатира на самодержавство, і гімн волі, і реквієм загиблому другові. А вірш «Холодний Яр» складається з медитації на істор. тему і політ. інвективи. Шевченко — автор багатьох зовсім нових ліро-епічних структур. Це жанрові малюнки, для яких І. Франко вжив термін «образок» — «Садок вишневий коло хати»; «велика епопея» (за визначенням І. Франка) «Гайдамаки», що має ознаки не лише поеми, а й роману. Є в нього й твори, яким важко дати жанрове визначення: «Царі», «Сон» («Гори мої високії») та інші. В «Кобзарі» знаходимо також елегію громадян. звучання («Думи мої, думи мої, лихо мені з вами!»), байку («Сичі»), сатиричні поезії такої строфічної будови, яку культивував П.-Ж. Беранже (Шевченків «Гімн черничий»). Деякі твори можна визначити як віршовані новели («У Вільні, город: преславнім»), віршовані оповідання («Ой крикнули сірії гуси»). Шевченко був автором і драм. та прозових творів. З його драм повністю збереглася лише одна — «Назар Стодоля».

Повісті Шевченка за природою конфлікту і змістом є соціально-побутовимй. Вони написані в формі розповіді від першої особи і містять багато ліричних відступів, часто автобіографічного характеру (див. Автобіографізм). Творчість Шевченка становить епоху в історії укр. л-ри, зокрема в розвитку літ. жанрів. Величезна розмаїтість худож. форм у письменника-революціонера разом з ідейно-тематичним багатством творів довела самобутність укр. л-ри, зробила її явищем світового значення і сприяла дальшому розвитку в цій л-рі всіх родів і видів.

Літ.: Білецький О. Російська проза Т. Г. Шевченка. В кн.: Білецький О. Зібрання праць, т. 2. К., 1965; Рильський М. Т. «Жіноча» лірика Шевченка. В кн.: Збірник праць ювілейної десятої наукової шевченківської конференції. К., 1962; Івакін Ю. О. Сатира Шевченка. К., 1959; Боженко М. К. Балади Т. Г. Шевченка і вивчення їх у школі. К., 1966; Пустова Ф. Д. Жанрове багатство «Кобзаря». В кн.: Збірник праць сімнадцятої наукової шевченківської конференції. К., 1970; Шубравський В. Є. Драматургія Т. Г. Шевченка. К., 1961.

Ф. Д. Пустова.

ЖАРОКОВ Таїр Жарокович (5.Х 1908 — 11.III 1965) — казахський рад. поет. Член КПРС з 1939. Переклав поеми «Кавказ», «Княжна» та ін. твори Шевченка, що ввійшли до казах. видань «Кобзар» (Алма-Ата, 1935) та «Вибране» (Алма-Ата, 1964). Виступив з промовою на Міжнародному форумі діячів культури, присвяченому 150-річчю з дня народження Шевченка.

ЖАТКОВИЧ (Zsátkovics) Юрій-Калман (14.Х 1855 — 25.ІХ 1920) — український та угорський історик, етнограф, літературознавець і перекладач ліберально-бурж. напряму. Н. і жив на Закарпатті. Перекладав твори укр. л-ри угор. мовою. В тижневику «Magyar Szemle» («Угорський огляд», 1900, № 26) опублікував статтю «Короткий нарис історії української літератури», в якій докладно ознайомив угор. читачів з біографією і творчістю Шевченка.

ЖВАНІА Андро Віссаріонович (н. 18.IV 1907) — грузинський рад. драматург. Шевченкові присвятив драм. поему «День Кобзаря» і вірш «Будеш сяяти людству» (обидва твори — 1961).

Тв.: День Кобзаря. В кн.: В сім’ї вольній, новій. К., 1964; Будеш сяяти людству. В кн.: Т. Г. Шевченко в художній літературі. К., 1964.

ЖГЕНТІ Бесо (Віссаріон Давидович; н. 14.VII 1903) — грузинський рад. критик і літературознавець. Не раз бував на Україні, брав участь у роботі з’їздів письменників, ювілеях і святах дружби братніх культур. Співавтор праці «З історії культурних взаємин Грузії та України» (груз. мовою. Тбілісі, 1954), в якій значну увагу приділено творчості Шевченка.

ЖДАНОВ Сергій Сергійович (15.I 1907 — 8.Х 1968) — український рад. композитор. На Шевченкові слова написав мішаний хор «Лягло сонце за горою» (з поеми «Тарасова ніч») і романс для баритона «Якось-то йдучи уночі» (обидва з супроводом фп., 1939). Пам’яті Шевченка присвятив солоспів для низького голосу з супроводом фп. «Пісня про Великого Кобзаря», пісню-поему для мішаного хору без супроводу «Встань, Тарасе, понад світом» і «Пісню-баладу про Великого Кобзаря» для мішаного хору і солістів (усі — на слова М. Ларіна, 1964) та ліричну поему для сопрано або тенора «Тарас Шевченко» (слова Л. Денисенко, 1964); два останні твори — з супроводом фп. або симфонічного оркестру.

ЖДАХА (Ждаха-Смаглій) Амвросій Андрійович (20.XII 1855 — 8.IX 1927) — український художник. У 1896 — 1901 створив ілюстрації до поем Шевченка «Гайдамаки», «Неофіти», «Наймичка», «Гамалія», «Сотник», балади «Утоплена», вірша «Перебендя» та ін. Зберігся 31 малюнок. 1911 брав участь в ілюструванні творів поета у зв’язку з 50-річчям з дня його смерті. Ж. — один з перших укр. художників, який складав макет ілюстрованого «Кобзаря» (видання не здійснено).

ЖЕЛЕЗНЯК Омелян Савелійович (21.VIII 1909 — 21.VI 1963) — український рад. художник декоративно-ужиткового мистецтва, засл. майстер нар. творчості УРСР (з 1960). Працював у галузі худож. кераміки. На шевченківські теми створив статуетки «Мені тринадцятий минало» (1949 та 1961), «Гонта», «Сон» (обидві — 1961); декор. тарілки «Бандурист», «Заповіт», «Лілея» (всі — 1961).

ЖЕЛЄЗНОВ Йосафат Гнатович (12.ХІ 1824 — 10.VI 1863) — російський етнограф та історик. В 1858 нариси й оповідання Ж. вийшли окремою книжкою — «Уральцы» (ч. 1 — 2. М., 1858). Шевченко критикував Ж. за ідеалізацію побуту уральських козаків (запис у «Щоденнику» 12.VII 1857).

ЖЕЛЄЗНОВА Ірина Львівна (н. 30.XI 1929) — російська рад. письменниця. Переклала англ. мовою поеми Шевченка «Царі», «Марина» й «Марія» (всі — 1964), зберігши ритмомелодичні особливості оригіналу.

ЖЕЛІГОВСЬКИЙ (Żeligowsky) Едвард Вітольд (літ. псевд. — Антоній Сова; 21.XI 1815 — 28.XII 1864) — польський революційний демократ, поет, перекладач. В 1838 за участь у таємних революц. т-вах його ув’язнили в тюрму, а потім віддали під нагляд поліції. В В 1846 видав гостру сатиру «Йордан. Фантазія драматична». У ній пропагував ідею визволення селян. У 1851 Ж. вислали.

Перебуваючи на засланні в Оренбурзі, він зав’язав листування і заочно потоваришував з Шевченком. Називав укр. поета мучеником і нар. вождем, мав намір перекласти його поему «Катерина» польс. мовою. Шевченко пройнявся до Ж. почуттям щирої дружби, високо цінував його поезію, за свідченням Б. Залеського перекладав укр. мовою деякі пісні свого польс. побратима (втрачені). На поч. 1857 Ж. повернувся з заслання. У Петербурзі 1858 видав польс. мовою збірку «Поезії» Антонія Сови, яку подарував Шевченкові з гарчим написом. 28.III 1858 укр. поет зустрівся з Ж. на квартирі у В. Білозерського. Тут же 11.IV 1858 слухав читання драми «Зорський» (друга, неопублікована частина драми «Йордан»). 13.V 1858 Ж. записав до «Щоденника» польською мовою вірш «До брата Тараса Шевченка», а укр. поет 19.IX 1859 написав «Подражаніє Едуарду Сові», що є переспівом пісні з драм. поеми Ж. «Зорський». Разом з Й. Огризком 1859 Ж. видавав політ. газ. «Stowo» («Слово»), що пропагувала революц.-демократич. ідеї. В 1860 він емігрував до Парижа Шевченко не раз згадував Ж. у «Щоденнику» і листуванні часів заслання. Зберігся лист Ж до Шевченка 11.IV 1858.

Літ.: Мальдіс А. Й., Мартинова Е. М. Творча співдружність революційних демократів (Шевченко і Желіговський). «Радянське літературознавство», 1964, № 2; Мартынова Э., Мальдзіс А. Шаўчэнка і Жалігоўскі. В кн.: Тарас Шаўчэнка і беларуская літаратура. Мінск, 1964; Дьяков В. А. Тарас Шевченко и его польские друзья. М., 1964; Писарэк Г. Роль русских и украинцев в жизни и творчестве Эдварда Желиговского. В кн.: Связи революционеров России и Польши XIX — начала XX в. М., 1968; Пачовський Г. Шевченко у віршах польських поетів другої половини XIX ст. В кн.: Збірник праць вісімнадцятої наукової шевченківської конференції. К., 1971; Павлюк М. З літературних взаємин оренбурзьких засланців (Шевченко — Желіговський — Плещеєв). В Кн.: Збірник праць дев’ятнадцятої наукової шевченківської конференції. К., 1972.

Г. І. Марахов.

ЖЕМЧУЖНИКОВ Володимир Михайлович (23.IV 1830 — 18.ХІ 1884) — російський поет. Брав участь у написанні циклу творів під колективним псевдонімом Козьма Прутков. З Ж. і його братами Олексієм та Олександром Шевченко познайомився 1858 в Петербурзі через В. Білозерського. «Очаровательные братья!», — записав він у «Щоденнику» 17.IV 1858. Захоплено відгукувався Шевченко і про їхнього брата Л. Жемчужникова. Ж. високо цінував поетич. і малярський талант Шевченка, щиро співчував долі укр. поета. В листі 20.II 1861 просив члена Т.ва для допомоги нужденним літераторам і вченим П. Ковалевського допомогти помістити хворого Шевченка в лікарню.

ЖЕМЧУЖНИКОВ Лев Михайлович (14.ХІ 1828 — 6.VIII 1912) — український і російський художник. Представник реалістичного напряму. Рідний брат Володимира, Олександра і Олексія Жемчужникових. В 1852 — 56 жив на Україні, збирав укр. фольклор. Тут познайомився з творчістю Шевченка. Коли поет був на засланні, Ж. матеріально допомагав йому. 10.XI 1857 Шевченко у «Щоденнику» згадував про Ж. й висловлював бажання «увидеть человека, который так искренно, нелицемерно полюбил мой милый родной язык и мою прекрасную бедную родину». Для продовження освіти 1857 Ж. виїхав до Парижа. З переданих туди фотографій він замовив кращому франц. літографу А. Мульєрону портрети Шевченка, М. Костомарова та ін. Перший відбиток свого літографованого портрета бачив Шевченко (на ньому є підпис поета). Повернувшись 1860 у Петербург, Ж. зустрівся з укр. поетом і потоваришував з ним. За мотивами Шевченкової поеми «Катерина» виконав картину «Кобзар на шляху» (1854); офорт «Покинута». Його високо оцінив поет. У 1860 Шевченко намалював портрет Ж. (не знайдено), згадував його в листуванні. Ж. змалював поета в труні. Зберігав кілька поетичних і малярських творів Шевченка, які потім передав до музеїв. Продовжуючи традиції Шевченкової «Живописной Украины» (1844). Ж. 1861 — 62 виконав серію офортів під такою ж назвою і видав їх альбомом як додаток до журн. «Основа». Опублікував у цьому журналі спогади про Шевченка (1861, № 3); 1861 — 62 готував до друку «Щоденник» поета, написав до нього супровідну статтю яку надрукував в «Основі» 1861, № 5 — 12; 1862. № 1 — 8.

Тв.: Мои воспоминания из прошлого. Л., 1971; Спогади про Шевченка, його смерть і похорон. В кн.: Спогади про Шевченка. К., 1958.

Літ.: Попова Л. Т. Г. Шевченко і Л. М. Жемчужников. В кн.: Шевченко-художник. К., 1963.

М. І. Мацапура.

ЖЕМЧУЖНИКОВ Олександр Михайлович (1826 — 96) — російський поет. Разом зі своїми братами Олексієм і Володимиром та О. К. Толстим друкував гумористичні твори під псевдонімом Козьма Прутков. Його талант актора домашнього театру високо цінували видатні рос. артисти М. С. Щепкін і П. М. Садовський. 17.IV 1858 Шевченко записав у «Щоденнику», що В. Білозерський познайомив його з братами Жемчужниковими (Олексієм, Володимиром і Олександром). Поет назвав їх «очаровательными»/

ЖЕМЧУЖНИКОВ Олексій Михайлович (22.II 1821 — 7.IV 1908) — російський поет, брат В., О. і Л. Жемчужникових. Автор творів, пройнятих громадянськими мотивами. Продовжував традиції М. Некрасова. Співробітничав у журн. «Современник» і «Отечественные записки». Разом з О. К. Толстим і братами Володимиром та Олександром брав участь у написанні циклу твот рів під колективним псевдонімом Козьма Прутков.

До Шевченка ставився з великою пошаною. Як свідчить лист М. Лазаревського до Шевченка 9.I 1857, Ж. допомагав поетові матеріально.

ЖЕРОМСЬКИЙ (Żeromski) Стефан (14.Х 1864 — 20.ХІ 1925) — польський письменникреаліст. Автор оповідань, повістей і романів, у яких широко відобразив життя польс. народу. Творчістю Шевченка зацікавився ще в молоді роки. Переклав 1882 його поезію «Думи мої, думи мої, лихо мені з вами!» (посмертно опубл. 1955). Залишив 1888 у щоденнику проникливу характеристику віршів укр. поета. Звертався до І. Франка з проханням надіслати матеріали про творчі зв’язки А. Міцкевича й Шевченка.

Переклади: В кн.: Szewczenkо Т. Utwory wybrane. Warszawa, 1955.

ЖИВОКІНІ Дмитро Васильович (15.V 1829 — 8.I 1890) — російський актор. З 1848 працював у Малому театрі в Москві, виконував комедійні, переважно другорядні, ролі. У виставі «Вночі проти різдва» («Назар Стодоля» Шевченка) в Малому театрі 25.II 1877 грав роль Гната Карого.

ЖИВОПИС Т. Г. ШЕВЧЕНКА — твори художника, виконані олійними та акварельними фарбами. Перші спроби Шевченка в галузі акварельного живопису (див. Акварелі Т. Г. Шевченка) належать до часу його праці у В. Ширяєва і відвідування рисувальних класів Товариства заохочування художників. Тоді серед інших малюнків на істор. та міфологічні сюжети виконано й акварелі «Александр Македонський виявляє довір’я своєму лікареві Філіппу» та «Смерть Віргінії» (обидві — 1836), а та кож портрети П. Енгельгардта (1833), Є. Гребінки (1837) та ін. В акварельних портретах Шевченка 2-ї пол. 30-х pp., написаних під впливом популярного аквареліста П. Ф. Соколова, виразно відчутна реалістична тенденція — прагнення до правдивого розкриття образу людини, її характеру й внутрішнього світу. Навчаючись у петерб. Академії мистецтв, Шевченко старанно вивчав акварелі К. Брюллова (дві з них скопіював — «Перерване побачення», «Сон бабусі і внучки», обидві копії 1839 — 40) і широко застосовував прийоми й манеру письма вчителя в своїх творах: «Жінка в ліжку» (1839 — 40), «Натурщиця», «Марія» за поемою О. Пушкіна «Полтава» (обидві — 1840), «Циганка-ворожка» (1841). За останній твір Рада Академії мистецтв 26.IX 1841 нагородила Шевченка срібною медаллю 2-го ступеня. Саме тоді він почав малювати й олійними фарбами. Його картина «Хлопчик-жебрак, що дає хліб собаці», за яку Рада Академії мистецтв 27.IX 1840 нагородила автора срібною медаллю 2-го ступеня «за першу спробу його в живопису олійними фарбами» й оголосила йому похвалу, не збереглася. Проте до нас дійшов написаний того самого року автопортрет, який свідчить про те, що Шевченко швидко оволодів технікою олійного живопису. Наступна відома нам Шевченкова картина олійними фарбами — «Катерина» (1842), написана за мотивами його однойменної поеми, — є першим твором критичного реалізму в укр. образотворчому мистецтві. Шевченко не тільки виступив тут на захист ошуканої, зведеної паничем-офіцером селянської дівчини, а й звеличив її образ. Живописне виконання картини свідчить, що автором її є учень К. Брюллова, однак у ній відбилися Шевченкові уявлення про природу й барви України. Ця картина — не єдина спроба молодого художника в галузі соціально загостреного побутового жанру. Він продовжив тоді пошуки в цій галузі. Є думка, що начерк олівцем за мотивами поеми «Слепая» (зі сценою обжинок) є ескізом до твору,який так само відображав долю скривдженої паничем селянської дівчини і за композицією близький до картини «Катерина». Дальші здобутки Шевченка в галузі живопису пов’язані з періодом «трьох літ» (1843 — 45) та наступними роками (1845 — 47) його перебувай ня на Україні. Збагачений новими спостереженнями над знаним йому змалку життям укр. села, художник 1843 за рисунками з натури написав олійними фарбами картини «Селянська родина» та «На пасіці», як і посідають важливе місце в укр. жанровому малярстві. Обидва твори глибоко демократичні й гуманістичні, пройняті щирою любов’ю і великою повагою до рідного народу, його життя, образи їх дуже правдиві й разом з тим піднесені, вони розкривають душевну чистоту простих людей. Поширений у фольклорі, зокрема в лубочних нар. картинах, сюжетний мотив «трьох пір життя людини» («трьох віків») Шевченко по-новому інтерпретував у картині «Селянська родина» — оспівав мудрість старості, радість материнства й батьківства, перший крок дитини. Подібно до поезії «Садок вишневий коло хати» це полотно має глибокий підтекст: воно виражає мрію художника-демократа про вільне, щасливе життя селянина. Картини «Селянська родина» й «На пасіці» — твори новаторські для свого часу й щодо живописного виконання: вони являють собою рідкісну для 1-ї пол. 19 ст. спробу передати кольорове багатство натури на відкритому повітрі (пленер). На Україні 1843 і 1845 — 47 Шевченко написав портрети акварельними й олійними фарбами. Особливо цікаві виконані олією жіночі портрети (Маєвської, Г. Закревської, обидва — 1843). Надзвичайно прості за композицією, вони свідчать про реалістичне, гуманістичне прагнення автора без надмірної ідеалізації розкрити благородні риси людського характеру. На ті роки припадає чимало Шевченкових пейзажів, мальованих аквареллю (часом у поєднанні з сепією). Це переважно зображення істор. місць («Богданова церква в Суботові», «Богданові руїни в Суботові», «Будинок І. П. Котляревського в Полтаві» та ін., всі — 1845), пам’яток укр. архітектури («Мотрин монастир», «Воздвиженський монастир у Полтаві», обидва — 1845; «Коло Седнева», 1846, та інші), зокрема, народної («Комора в Потоках», 1845), а також мотивів укр. природи, часом збагачених елементами побутового жанру («В Решетилівці», два однойменні малюнки, 1845; «Хутір на Україні», 1845 — 46 та ін.). Твори ці здебільшого ще умовні за колоритом. Але любов до рідної землі та жвавий інтерес до її історичного минулого, виражені в цих краєвидах, надають кращим із них ліризму. Малярську творчість художника часів заслання становлять переважно акварельні пейзажі, виконані під час експедицій на Аральське м. (1848 — 49) та в гори Каратау (1851), а також у Новопетровському укріпленні та його околицях (1851 — 57). Твори цього періоду пройняті живим поетичним відчуттям природи; навіть ті з них, що мали ілюструвати звіти експедицій, позбавлені протокольної сухості. Порівняно з намальованими на Україні, ці акварелі набагато колоритніші; вони позначені дужче розвиненою й згармонійованою поліхромією. Пейзажний живопис Шевченка часів заслання позначений розмаїтими стилістичними рисами. Ретельне відтворення деталей на всіх планах — від переднього до найвіддаленішого — якоюсь мірою ще пов’язує деякі краєвиди («Укріплення Іргизкала», 1848 — 50; «Укріплення Раїм»; «Вид з верфі на Сирдар’ї», 1848; «Острів Чеканарал», 1849; «Сад біля Новопетровського укріплення», 1853, та ін.) з традиціями «видопису», «перспективного живопису». Разом з тим прониклива передача настрою з допомогою кольору й світла, особливо в нічних пейзажах («Місячна ніч на Косаралі», 1848 — 49; «Аулієтау», «Долина на Хівінській дорозі», «Туркменське кладовище в долині Долнапа», всі — 1851; «Місячна ніч серед гір», 1851 — 57; «Скеля ,;Монах“», 1853), споріднює їх з творами живописців-романтиків. Після заслання Шевченко майже цілком присвятив себе мистецтву офорта, але не залишив і олійного живопису. Працюючи на; портретом генерального судді В. Кочубея (1859), виконаним з уяви, він орієнтувався на українське портретне малярство 17 — 18 ст. (за зразок правив йому один із старовинних козацьких портретів). На останні роки життя Шевченка припадають три його автопортрети: 1859 (відомий за копією К. Флавицького), 1860 та 1861. Усі вони позначені виразним впливом Рембрандта, мистецтво якого Шевченко в цей час особливо старанно вивчав. Шевченко започаткував новий етап історії українського живопису і своєю реалістичною, демократичною творчістю справив великий вплив на його дальший розвиток. Спираючись на нац. традиції укр. малярства, він переносив на його грунт здобутки передових рос. та зх.європ. майстрів. Іл. табл. XIV, XV, XXII, а також т. 2. табл. XI, ХШ.

Літ.: Бурачек М. Великий народный художник. X., 1939; Раєвський С. Життя і творчість художника Тараса Шевченка. X., 1939; Говдя П. Т. Г. Шевченко — художник. К., 1955; Шевченко Т. Повне зібрання творів, т. 7 — 10. К., 1961-64.

Л. В. Владич.

ЖИДОВЦЕВ Олексій Сергійович — петербурзький лікар. Народився в кріпацькій сім’ї. У 1834 одержав відпускну. Закінчив Медико-хірургічну академію в Петербурзі (1839). До 1851 працював лікарем петерб. міської поліції, одночасно займався приватною практикою. У 30-х pp. лікував Шевченка. Поет згадує Ж. у повісті «Художник».

ЖИЖКА Ян з Троцнова (Žižka Jan z Trocnova; бл. 1360 — ll.X 1424) — національний герой Чехії, діяч гуситського революц. руху. Керівник демократичного крила гуситів, центром якого було м. Табор. Очолював визвольну війну чеських нар. мас проти соціального і національного гніту нім. феодалів і верхівки римсько-католицької церкви. В поемі «Єретик» Шевченко згадав грізного для ченців і баронів «старого Жижку з Таборова».

ЖИНЗИФОВ Райко (справж. ім’я — Ксенофонт; 15.II 1839 — 16.II 1877) — болгарський письменник, публіцист і перекладач, діяч болгарського національного Відродження. Народився в Македонії, в місті Велесі (тепер місто Тітов-Велес на території Югославії). У 1858 оселився в Одесі. Того ж року переїхав до Москви, де 1860 — 64 учився в ун-ті. У книжці своїх поезій і перекладів «Новобългарска сбирка» (М., 1863), крім перекладів «Слова о полку Ігоревім» та «Краледворського рукопису», в окремому розділі під назвою «Гусляр Тараса Шевченка» вмістив і перші переклади творів Шевченка — «Тополя», «Утоплена», «Катерина» і три «Думки» («Вітре буйний, вітре буйний!». «Нащо мені чорні брови», «Тече вода в синє море»). Пізніше переклав «Наймичку», «Причинну», «Минають дні, минають ночі» та ін. (надруковано в періодич. пресі). Мав намір перекласти всю поетичну спадщину укр. поета. Переклади Ж. загалом правильно передають зміст оригіналу, проте їм бракує худож. сили й виразності, в мові часто трапляються архаїзми. Вплив українського поета відчувається в оригінальних творах Ж., зокрема в поемі «Кривава сорочка» (1870), в якій показано страждання болгарського народу, поневоленого турецькими і болгарськими феодалами. Художня й публіцистич. діяльність Ж. була спрямована на активізацію визвольного руху в Болгарії.

О. Б. Шпильово

ЖИРАНІК (Zyranik) Богдан Станіслав (н. 11.IV 1892) — польський поет і перекладач. Член Польської Об’єднаної Робітничої партії з 1920. Учасник Великої Жовтн. соціалістич. революції. Під час 2-ї світової війни брав участь у боротьбі проти фашизму. Автор збірок віршів, перекладів з рос., укр., вірм., чес, болг. та ін. мов. Творчістю Шевченка зацікавився в 20-х pp. Переклав польс. мовою поему «Кавказ», вірші «Тим неситим очам» та «Якби ви знали, паничі». їх опубліковано в «Збірці вибраних поезій» Шевченка (Варшава, 1921). В перекладеній Ж. поемі «Кавказ» майстерно відтворено не тільки революційний дух, а й ритмомелодику оригіналу. Поема в цьому перекладі включалась і до інших видань.

ЖИТЕЦЬКИЙ Гнат (Іван) Павлович (15.II 1866 — 8.IV 1929) — український історик і діяч культури. Син П. Житецького. За Рад. влади — один з фундаторів Центр. наук. б-ки АН УРСР, зав. її відділом рукописів. Автор багатьох статей, документ. публікацій, нотаток і рецензій з історії укр. і рос. л-р, сусп.-політ. думки на Україні 17 — 19 ст. та історіографії. Значну кількість з них присвятив Шевченкові: «Шевченко в найновіших виданнях його творів» (1907), «Лист М. О. Максимовича до Т. Г. Шевченка 1860 року», «Шевченко і харківська молодь» (обидві — 1925), «Київська громада за 60-тих років», «„Описная экспедиция“ Аральського моря і Шевченко (1848 — 1849)» (обидві — 1928) та ін. Про життєвий шлях укр. поета, його поетичну творчість її зв’язки з життям говорив у промовах на урочистих засіданнях Петерб. АН, присвячених 50-річчю з дня смерті (1911) і 100-річчю з дня народження (1914) Шевченка. В 2-му томі «Творів» поета (СПБ, 1911) вміщено «Материалы по политическому делу Т. Г. Шевченко», які підготував до друку Житецький.

ЖИТЕЦЬКИЙ Павло Гнатович [4.I 1837 (23.XII 1836 с. ст.) — 18.III 1911] — український філолог і фольклорист ліберально-буржуазного напряму, чл.-кор. Петерб. АН (з 1898). Автор багатьох праць з історії давньої укр. мови і л-ри, фольклористики, теорії словесності. Ряд його тверджень, напр. про походження сх.-слов. мов з єдиного джерела, про основні етапи розвитку укр. літ. мови та зв’язки її з братньою рос. літ. мовою, про укр. правопис і лексикографію, зберігають теоретичне і практичне значення для сучасного рад. мовознавства. Ж. брав участь у похороні Шевченка, коли тіло поета перевозили до Канева, постійно піклувався про його могилу, був активним організатором та учасником шевченківських ювілейних зібрань і вечорів, на яких робив доповіді про поета й читав поезії з «Кобзаря». Сприяв виданню творів поета, консультував упорядників цих видань. Вважав, що нормою літ. мови має бути «наріччя, на якому кращі представники народного духу (Котляревський, Основ’яненко, Шевченко та ін.) виражали свої творчі думи» (лист до О. Андрієвського 2.I 1872 в кн.: Т. Г. Шевченко в епістолярії відділу рукописів. К., 1966).

Я. Д. Тимошенка.

ЖИТОМИР — місто, центр Волинської губ. (тепер обласний центр УРСР). Шевченко був у Ж. восени 1846, коли за дорученням Київської археографічної комісії досліджував істор. та архітектурні пам’ятки Волині й Поділля. Згадка про Ж. є в повісті «Прогулка с удовольствием и не без морали». За рад. часу в Ж. ім’ям Шевченка названо одну з вулиць.

«ЖИВОПИСНАЯ УКРАИНА» (1844) — альбом офортів Шевченка, перший твір критичного реалізму в укр. графіці.«Ж. У.» задумано як періодичне художнє видання про істор. минуле, нар. побут і звичаї та природу України. Задум «Ж. у.», найпевніше, виник у Шевченка під час перебування на Україні 1843, про що свідчать виконані тоді ескізи, начерки й етюди з натури (альбом 1839 — 43 років). На гроші, виручені від розповсюдження «Ж. У.», автор мав намір викупити з кріпацтва своїх родичів, але мета видання була значно ширшою й глибшою. Патріотичний, демократичний зміст «Ж. У.» та її план викладено в листах до О. Бодянського 6 — 7.V та 29.VI 1844, в заяві Шевченка до Товариства заохочування художників у жовтні 1844, в його листі до черніг. цивільного губернатора П. Гессе 1.Х 1844 та в повідомленні, надрукованому в газ. «Северная пчела» (1844, № 193; вміщене з позначкою: «Сообщено»; написало за даними, що їх повідомив Шевченко).

«Ж. У.» мала виходити окремими випусками, по 12 естампів на рік, з пояснювальними текстами до річного комплекту. До написання текстів Шевченко мав намір залучити О. Бодянського, П. Куліша, рос. історика П. Буткова, укр. історика А. Стороженка і польс. письменника М. Грабовського. Шевченкові не пощастило повністю здійснити свій задум. Наприкінці 1844 вийшов єдиний випуск «Ж. У.» з шести офортів у паперовій папці-обкладинці. Перший розділ видання (за повідомленням «Северной пчелы»: «Краєвиди Південної Росії, визначні за красою або істор. подіями. Все, що час зберіг від цілковитого знищення, — руїни палаців, храми, укріплення, кургани...») становлять офорти «У Києві» та «Видубицький монастир у Києві». Другий розділ (за цим же повідомленням: «Народний побут нинішнього часу, обряди, звичаї, повір’я, зміст народних пісень і казок») містить офорти «Старости», «Судня рада» і «Казка». В третьому розділі, за первісним задумом, мали бути відображені «Найважливіші події, відомі з побутописання Південної Росії, починаючи від заснування Києва, що мали вплив на долю жителів цього краю». Згодом Шевченко, як видно з проспекту, надрукованого на обкладинці, Що призначалася для першого випуску «Ж. У.», звузив хронологічні рамки розділу: «від Гедиміна», тобто від початку лит. панування на Україні в 14 ст., «до знищення гетьманства». Сюди ввійшов офорт «Дари в Чигрині 1649 року». Чотири естампи супроводяться текстами, що їх, як і назви цих творів, власноручно вигравірував Шевченко під зображенням безпосередньо на офортних дошках: «Дари в Чигрині 1649 року», «Судня рада» і «Старости» — укр. та франц. мовами й «Казка» — українською. Шевченко вигравірував і назви пейзажів: «У Києві» — укр. мовою, «Видубицький монастир у Києві» — українською та французькою. Супровідні тексти він сам компонував. П. Куліш і О. Бодянський відмовилися від участі у виданні. Про те, чи звертався Шевченко до П. Буткова, А. Стороженка та М. Грабовського, даних нема. «У Києві» (березень — 6 — 7.V 1844, 17,6 × 25,7) — сповнений живого поетичного почуття краєвид, на якому зображено берег Дніпра і дорогу, що йде між крислатими вербами в далечінь. Особливої життєвості надає йому жанровий мотив: постаті старця при дорозі й жінок на березі, що вдягаються після купання. Збереглися: рисунок з натури (травень — вересень 1843, папір, ол., 17,6 × 26,5; з альбома 1839 — 43, тепер — у ДМШ), в якому дано завершене до найменших деталей вирішення твору і за яким Шевченко гравірував офорт; етюд з натури з зображенням центр. частини пейзажного мотиву (в тому самому альбомі) та підготовчі рисунки (березень — квітень 1844, папір, ол., 18,3 × 27, з обох боків аркуша, ДМШ), за допомогою яких Шевченко переносив зображення на дошку.

«Видубицький монастир у Києві» (не пізніше, як у листопаді 1844, 17,1 × 24,2) — краєвид із зображенням Михайлівської церкви Видубицького монастиря, збудованої в 11 ст. Передавши своєрідні особливості споруди, її неподільний зв’язок з навколишнім пейзажем, Шевченко створив сповнену поезії картину рідної природи. Цей твір так само пожвавлюється доречно впровадженим жанровим мотивом. Зберігся рисунок (не пізніше, як у жовтні 1843, папір, ол., 17,6 × 26,1, певно, з альбома 1839 — 43, нині — в ДМШ), що є етюдом з натури до цього офорта.

«Старости» (не пізніше, як у кін. 1844, 18 × 25,6) — жанрова сцена з життя укр. селянства. Шевченко не тільки правдиво, зі щирою повагою до простого люду відтворив обряд сватання, а й наповнив твір глибоким соціальним, морально-етичним змістом. Художника насамперед цікавила тема вільного вибору нареченого й нареченої, і це підкреслено в супровідному тексті. В альбомі 1839 — 43 є етюди олівцем з натури до цього твору. Зберігся проміжний малюнок (березень’ — кін. 1844, ол., сепія, Кологривський краєзнавчий музей), за яким Шевченко виконав офорт. «Судня рада» (березень — 6 — 7.V 1844, 19 × 26,1) — жанрова сцена з життя укр. селянства. Звернувшись до нар. судочинства й зобразивши сільський сход, який має розв’язати суперечку між односельцями, Шевченко протиставив справедливий, привселюдний народний суд судові царському, панському, чиновницькому. За рогом хати, перед якою зібрався сход, зображено сільського писаря, що читає якийсь лист, і селянина зі штофом у руці. В альбомі 1839 — 43 є ескізи й начерки до цього офорта, які дають можливість простежити розвиток авторського задуму. Зберігся етюд з натури (травень 1843 — січень 1844, папір, ол., 15,7 × 16,2, ДМШ) до постаті одного з суддів. «Казка» (не пізніше, як у серпні 1844, 21,6 × 17,7) — сатира на миколаївську солдатчину. В запозиченому з фольклорних джерел казковому мотиві розмови Солдата зі Смертю ясно прочитується викривальний підтекст: скаліченого царською службою солдата на околиці рідного села чекає смерть. В альбомі 1839 — 43 є етюд олівцем до цього твору. «Дари в Чигрині 1649 року» (березень — 6 — 7.V 1844, 19,6 × 27,1) — істор. твір про події часів народно-визвольної війни 1648 — 54 на Україні, перша в укр. образотворчому мистецтві реалістична істор. композиція. Для свого твору Шевченко взяв факт прибуття на переговори до Б. Хмельницького послів від Росії, шляхетської Польщі й султанської Туреччини. Глибокою психологічною характеристикою образів послів, які чекають, поки їх прийме гетьман, Шевченко дає змогу наперед угадати хід наступних подій і прийти до висновку, що воля укр. народу возз’єднатися з братнім рос. народом буде непохитною. Пояснювальний текст дещо нагадує рядки з «Історії русів», де описано приїзд послів до Чигирина, але Шевченко дав самостійне глибоке художньо-філософське трактування істор. фактів.

У 1845, як зазначено в проспекті «Ж. У.», мали вийти офорти; пейзажі з зображенням Чигирина, Суботова й Батурина та Покровської Січової церкви; жанрові твори з нар. побуту й на сюжети нар. пісень — «Похорон молодої», «Перезва», «Жнива» та «Ой ходив чумак сім рік по Дону»; історичної композиції — «Іван Підкова у Львові», «Сава Чалий», «Павло Полуботок у Петербурзі» й «Семен Палій у Сибіру». Сюжетно пов’язані з цим задумом акварельні малюнки «Богданова церква в Суботові», «Богданові руїни в Суботові», «Чигрин з Суботівського шляху» та ін., виконані 1845 під час подорожі по Україні, дають підставу гадати, що Шевченко не відмовився від наміру далі видавати «Ж. У.». З загальним задумом видання, ймовірно, пов’язані ескізи істор. композиції «Смерть Богдана Хмельницького» (1842 — 1843, папір, ол., 26,3 × 36,6; 25,6 × 33,7, малюнки виконані з обох боків аркуша, всі — в ДМШ), в яких Шевченко звернувся до теми, що полонила його уяву замолоду й яку він втілив в однойменній композиції часів навчання в рисувальних класах Т.ва заохочування художників (1836 — 37). «Ж. У.» — твір новаторський не лише ідейним спрямуванням, а й реалістичною худож. формою. В композиційному розв’язанні офортів «Старости» й «Судня рада» Шевченко, дотримуючись академічного принципу рівноваги груп, підпорядковував його логіці розвитку сюжетів. В офорті «Дари в Чигрині 1649 року» він вдався до нового на той час композиційного прийому — додаткової дії на другому плані, що його водночас із ним розробляв і П. Федотов. Наслідуючи Рембрандта, вплив якого особливо відчутний в естампах «Старости» й «Дари в Чигрині 1649 року», Шевченко широко впроваджував в офорт живописні прийоми й цим збагачував художні засоби вітчизн. естампної графіки.

«Ж. У.» відразу здобула схвальну оцінку Т.ва заохочування художників, її високо оцінила передова критика (повідомлення про наступний вихід «Ж. У.» в газ. «Русский инвалид», 1844, № 232: ст. Р. Подберезького-Друцького в газ. «Tygodnik Petersburski», 1844, № 95). «Ж. У.» мала великий вплив на дальший розвиток укр. образотворчого мистецтва. В 1861 — 62 Л. Жемчужников випустив як додаток до журн. «Основа» альбом офортів і на честь Шевченкового видання назвав його «Живописной Украиной». Повний комплект естампів «Ж. У.» зберігається в Центр. науковій б-ці АН УРСР у Києві, розрізнені естампи — в ДМШ, Літературно-меморіальному будинку-музеї Т. Г. Шевченка та Держ. музеї укр. образотворчого мистецтва в Києві. Дошки офортів «Старости» й «Судня рада» — в ДМШ. У 1939 В. Касіян віддрукував з першої три відбитки, з другої — десять. Дошки решти офортів «Ж. У.» належали польському археологові й бібліографові К. Свідзінському, з 1855 зберігалися в б-ці Красінських у Варшаві; де вони тепер — невідомо. Іл. табл. XVI, XVII, XXIII.

Літ.: Владич Л. «Живописна Україна» Тараса Шевченка. К., 1963; Касіян В. Офорти Тараса Шевченка. К., 1964.

Л. В. Владич.

«ЖІНКА В ЛІЖКУ» (папір, акв., 23,1 × 19,1) — малюнок Шевченка, виконаний 1839 — 40 в Петербурзі. Праворуч унизу аквареллю авторський підпис: «Шевченко». В худож. прийомах і манері виконання на цьому творі відчутно позначився вплив К. Брюллова. Зберігається в ДМШ.

ЖЛОБИН — містечко Рогачовського повіту Могильовської губернії (тепер місто обласного підпорядкування, районний центр Гомельської області БРСР). Шевченко проїжджав через Ж. 1829 з валкою П. Енгельгардта по дорозі з України до Вільна.

ЖНИКРУП Оксана Леонтіївна (н. 31.I 1931) — українська рад. художниця декоративного мистецтва. Працює в галузі фарфорової скульптури малих форм. Серед творів на шевченківські теми — статуетки «Така її доля» (1963), «Катерина» (1964), «Назар Стодоля» (1965, у співавт. з В. Щербиною).

ЖУЙКОВ Олександр Гаврилович (н. 1826 — р. см. невід.) — поручик 1-го лінійного батальйону Окремого Оренбурзького корпусу. На службі в Оренбурзі з 1848. Шевченко познайомився з Ж. у Новопетровському укріпленні, доброзичливо згадував його в листах.

ЖУЙКОВА Олімпіада Петрівна (н. 1837 — р. см. невід.) — дружина О. Жуйкова. Шевченко познайомився з Ж. в домі коменданта Новопетровського укріплення І. Ускова. Згадується в листуванні поета та в листах І. Ускова до Шевченка.

ЖУКОВСЬКИЙ Василь Андрійович (9.II 1783 — 24.IV 1852) — російський поет, один з основоположників рос. романтизму. Шевченко познайомився з Ж. 1837 через О. Венеціанова і В. Григоровича, зустрічався з ним у майстерні К. Брюллова й на квартирі в самого Ж. (запис у «Щоденнику» 10.VII 1857). Ж. належав до діячів рос. культури, які оцінили Шевченків талант і взяли безпосередню участь в організації викупу поета з кріпацтва. Портрет Ж., що його намалював К. Брюллов (іл. табл. VI), розіграно в лотерею. За 2500 крб., одержаних від лотереї, 22.IV 1838 Шевченка викупили в поміщика П. Енгельгардта, і Ж. 25.IV 1838 на квартирі в К. Брюллова вручив поетові відпускну. Шевченко присвятив Ж. поему «Катерина» — «Василию Андреевичу Жуковскому на память 22 апреля 1838 года». Шевченко згадував Ж. в автобіографії, «Щоденнику», повісті «Художник», у листах до М. Лазаревського, А. Лизогуба й В. Рєпніної. Збереглася чернетка листа, який він написав Ж. в січні 1850 з Оренбурга і в якому просив його поклопотатися перед начальником «Третього відділу» О. Орловим про дозвіл малювати (чи надіслано цей лист адресатові — невідомо). В «Щоденнику» 10.VII 1857 поет з матеріалістичних позицій оцінював естетичні ідеали Ж., який був прихильником нім. ідеалістичної школи живопису. Шевченко намалював копію портрета Ж. роботи К. Брюллова.

Тв.: До Ю. Ф. Баранової. В кн.: Спогади про Шевченка. К., 1958.

Літ.: Жур П. Дві лотереї. «Радянська Україна», 1962, 7 жовтня; Жур П. Шевченківський Петербург. К., 1972.

ЖУКОВСЬКИЙ Герман Леонтійович (13.XI 1913 — 15. III 1976) — український рад. композитор, нар. артист УРСР (з 1973). Автор опери «Марина» (1938, поставила її 1939 оперна студія Київ. консерваторії) за мотивами творів поета. Під час Великої Вітчизн. війни 1911 — 45 нотний матеріал «Марини» загинув. Держ. премія СРСР, 1950.

ЖУКОВСЬКИЙ Рудольф Казимирович (1814 — 5.XI 1886) — російський художник-графік. У 1833 — 39 вчився в петербурзькій Академії мистецтв, там познайомився й потоваришував з Шевченком. У 1839 здобув звання «вільного художника». В 1839, 1842 й 1860 його твори одночасно з Шевченковими експонувалися на виставках Академії мистецтв. Ж. відомий як ілюстратор та оформлювач понад 30 книжкових видань. Разом з Шевченком та О. Коцебу ілюстрував книжки М. Полевого «История Суворова... і «Русские полководцы...» та Ф. фон Кобелля «Гальванография...». Ж. притягали до слідства в справі петрашевців. Шевченко зустрічався з ним і після повернення з заслання.

ЖУПАНЧИЧ (Župančič) Отон (23.I 1878 — 11.VI 1949) — словенський поет, перекладач і публіцист, член Словен. Академії наук і мистецтв (з 1938). Перекладав з рос., франц., англ., нім., італ. мов. Під час 2-ї світової війни співробітничав у підпільній партизанській пресі. З українськими народними піснями й думами та поезіями Шевченка вперше познайомився ще в гімназії за виданим збірником «Руський співаник». Належав до прогрес. гуртка «Задруга», члени якого цікавилися творами О. Пушкіна, М. Лермонтова, Т. Шевченка, А. Міцкевича. Захоплення укр. нар. піснями й поезіями Шевченка позначилося на окремих творах Ж. («Вітер», «Дві сосни», «Дума» тощо). Про вплив на Ж. поетики Шевченка і про роль у його творчості укр. нар. пісні писали словен. літературознавці Ф. Безлай і Ф. Ілешич.

Літ.: Bezlaj F. Taras Ševčenko. «Ljublianski zvon», 1939, № 3-4.

ЖУР Петро Володимирович (н. 26.Х 1914) — російський і український рад. письменник, літературознавець, перекладач. Член КПРС з 1940. Працює також у галузі шевченкознавства. Автор книжки «Шевченковский Петербург» (Л., 1964), в якій подано чимало досі невідомих фактів з життя Шевченка в Петербурзі. Опублікував нові документи і матеріали про обставини викупу Шевченка з кріпацтва («Дві лотереї», 1962), про перебування поета на засланні («Зустрічі на Мангишлаку», 1966), про петерб. оточення Шевченка («Про другабрата», 1965). Вивчаючи зв’язки поета з рос. і польс. революц. демократами, вперше опублікував важливі свідчення В. Косовського про участь Шевченка в діяльності т. з. «цивільного» революц. гуртка в Петербурзі 1858 — 61 («Адреса в Петербурзі...», 1964). В книжці «Третя зустріч» (К., 1970) розповів про останнє перебування Шевченка на Україні 1859. Присвятив Шевченкові вірші «Безсмертя» (1956), «Завітні слова» (1964). Переклав рос. мовою поезії про Шевченка М. Рильського «Легенда віків», Л. Забашти «Співцеві України», П. Тичини «Ленін іде на Шевченківський вечір», О. Ющенка «Він лине в зоряні віки».

Тв.: Третя зустріч. Хроніка останньої мандрівки Т. Шевченка на Україну. К., 1970; Шевченківський Петербург. К., 1972.

ЖУРАВКА — містечко Пирятинського пов. Полтавської губ. (тепер село Варвинського р-ну Черніг. обл.). Шевченко, мабуть, їздив сюди 1843 і виконав тут Лукомського Родіона Івановича портрет.

«ЖУРНАЛ» — див. «Щоденник».

Попередня     Головна     Наступна