[Шевченківський словник. У двох томах. — К., 1978. — Т. 2. — С. 210-229.]

Попередня     Головна     Наступна

Сє — Сол

СЄВЕРЦОВ Микола Олексійович (5.ХІ 1827 — 7.II 1885) — російський зоолог, зоогеограф і мандрівник. Досліджував гірські райони Серед. Азії. Автор праць з питань фауни, а також географії і геології цих районів. Шевченко познайомився з С. у кінці жовтня 1858 у Петербурзі, зустрічався з ним у домі Толстих. С. бував у майстерні художника, коли той малював портрет А. Олдріджа. 27.III 1859 в Петербурзі Шевченко виконав портрет С. (кольор. папір, італ. і білий ол., 29,8 × 28). На зображенні праворуч унизу є дата й авторський підпис: «1859 27 марта Т. Шевченко». Портрет зберігається в ДМШ.

«СЕВЕРНАЯ ПЧЕЛА» — російська політична, а з 1838 — і літ. газета, що виходила в Петербурзі 1825 — 64. Редагував й видавав її до 1859 Ф. Булгарін (1831 — 59 — спільно з М. Гречем). «С. п.», рупор реакції й монархізму, користувалася урядовою субсидією і боролася проти передової л-ри. В «С. п.» (1840, № 101) опубліковано рецензію на «Кобзар» Шевченка, написану з позицій офіційної «народності», а за квітень — червень 1844 — кілька негативних рецензій (В. Межевича, М. Полевого) на «Тризну». 25.VIII 1844 тут вміщено повідомлення про «Живописную Украину» Шевченко читав «С. п.» на засланні. Він негативно ставився до газети, побіжно згадував у «Щоденнику» 16.X 1857 «подлости „Пчелы“». Збереглася чернетка початку Шевченкового листа із спростуванням статті «Петербургское обозрение» (автором її був В. Толбін), адресованого редакції «С. п.» Тут надруковано матеріали про останні дні Шевченка та про похорон і вшанування пам’яті поета.

СЄРОВ Олександр Миколайович (23.I 1820 — 1.II 1871) — російський композитор і музикознавець. Автор опер, хорових творів, обробок нар. пісень, оркестрових п’єс на укр. нар. теми та дослідження «Музыка южнорусских песен» (1861). Був учасником концерту в Петербурзі 27.IV 1861, присвяченого пам’яті Шевченка; опрацював для хору й оркестру виконувані на цьому концерті пісні «Ой там, на моріжку», «Ой на річці та на дощечці», «Ой Морозе, Морозенку». Підготував для ювілейного шевченківського концерту, що мав відбутися в Москві в квітні 1869, пісні «Максим — козак Залізняк» та «Ой послухайте, ой повідайте». Під враженням читаних в оригіналі «Гайдамаків» створив на текст Шевченка пісню «Од села до села», вперше виконану в Москві 1868/

Літ.: Шеффер Т. Украинские темы в творчестве А. Серова. В кн.: Из истории русско-украинских музыкальныу связей. М. 1956.

СИГІЗМУНД I (лат. Sigismundus, угор. Zsigmond, чес. Zikmund; 15.II 1368 — 9.XII 1437) — імператор т. з. Священної Римської імперії [1411 — 37], король Угорщини [1387 — 1437] та Чехії [1419 — 21 й 1436 — 37]. З династії Люксембургів. Спільно з папою римським очолював боротьбу європ. реакції проти гуситів. У поемі «Єретик» Шевченко показав незадоволення народу політикою С. ! і Ватікану, які виступали заодно: «У Празі глухо гомонять, // І цесаря, і Вячеслава, // І той собор тисячоглавий // Уголос лають!».

СИГІЗМУНД III Ваза, Зигмунт III Ваза (Zygmunt III Waza; 20.VI 1566 — 30.IV 1632) — король Польщі [1587 — 1632] та Швеції [1592 до 1599] і великий князь литовський [з 1587]. За часів С. III польс. уряд жорстоко придушив козацько-селянські повстання на Україні (К. Косинського, С. Наливайка, Т. Федоровича та ін.). Було укладено Брестську церковну унію 1596. Шевченко у вірші «Буває, в неволі іноді згадаю» таврував «третього Сигизмонда» за утиски та насаджування католицизму на Україні. Поет згадав це ім’я і в «Щоденнику» 30.VI 1857.

СИДОРЕНКО Галина Кіндратівна (н. 14.VII 1920) — український рад. літературознавець Член КПРС з 1953. Наук. дослідження в галузі віршознавства та фольклористики. Праці, присвячені вивченню ритміки Шевченкових поезій: «Ритміка Шевченка», «Поезія Т. Шевченка і попередні традиції українського віршування» (обидві — 1961), «Наукове вивчення ритміки Т. Г. Шевченка» (1964), «Про методологічні й методичні основи вивчення Шевченкового вірша» (1968), «Про „вільний вірш“ у поезії Шевченка» (1970) та ін.

Тв.: Ритміка Шевченка. К., 1967; Українське віршування від найдавніших часів до Шевченка. К., 1972.

СИДОРОВ Олексій Олексійович (н. 13.VI 1891) — російський рад. мистецтвознавець, чл.-кор. АН СРСР (з 1946), засл. діяч мистецтв РРФСР (з 1947). Вивчає питання історії графіки і книги. Автор праць про творчість видатних вітчизняних і зарубіжних художників. Дослідник і популяризатор укр. мистецтва, зокрема творчості Шевченка. В книжках «Рисунок старых русских мастеров» (М., 1956), «Рисунок русских мастеров» (М., 1960), в статтях «Шевченко как живописец, мастер рисунка и гравюры» (в кн. «Тарас Шевченко». М., 1962) і «Спадщина Т. Г. Шевченка-художника» (1964) дає характеристику мистецької спадщини Шевченка, говорить про зв’язки його з художниками — сучасниками поета.

СИДОРУК Володимир Федорович (н. 3.I 1925) — український рад. живописець. Автор творів на шевченківські теми: «Реве та стогне Дніпр широкий» (1959), серії пейзажів, пов’язаних з місцями, де перебував Шевченко (1960), «Малий Тарас у дяка в науці» (1963), «Земля Тараса» (1965), «Біля пам’ятника Т. Г. Шевченкові в Шевченківському парку взимку» (1965), «Прощання з Дніпром і Каневом востаннє» (1969), «Т. Г. Шевченко над Дніпром у Каневі» (1971) та ін.

СИЛАБО-ТОНІЧНІ РОЗМІРИ — віршові розміри, засновані на впорядкованому, регулярному чергуванні наголошених і ненаголошених складів. Шевченко широко користувався тільки одним С.-т. р. — чотиристопним ямбом, найпопулярнішим розміром його лоби. До інших він звертався спорадично. У Шевченка є лише кілька віршів, які від початку до кінця написані одним з цих розмірів (так, традиційним байковим розміром — різностопним ямбом — складено вірш-байку «На ниву в жито уночі», двостопним анапестом — вірш «Тим неситим очам»). Найчастіше рядки певного С.-т. р. вклинюються в текст більшого твору, написаного двома осн. розмірами Шевченкової поезії — чотиристопним ямбом і 14-складовим віршем. Чотиристопним хореєм починається «Пролог» до «Наймички», написаної в основному 14-складовим віршем. Рядки чотиристопного амфібрахія відкривають рос. поему «Тризна». Вставки, написані цим самим розміром, іноді чималі, кілька разів переривають чотиристопний ямб, який домінує в «Тризне». В творах Шевченка чимало випадків проникнення до чотиристопних ямбічних текстів і поодиноких силабо-тонічних рядків ін. метричної будови (часто — з виразною експресивною настановою), переважно — рядків ямба зі збільшеною або зменшеною проти осн. розміру кількістю стоп (див. «Гайдамаки», «Єретик», «Титарівна», «Марина», «Петрусь», «Неофіти», «Юродивий», «Марія» тощо), рідко — хорея (початок розділу «Конфедерати» в поемі «Гайдамаки», поезії «У бога за дверми лежала сокира», «Добро, у кого є господа», поема «Відьма») і амфібрахія («Невольник», «І небо невмите, і заспані хвилі»).

Кілька Шевченкових віршів складено строфами, що становлять комбінацію різних С.-т. p.: поєднанням двох рядків двостопного анапеста з одним рядком одностопного амфібрахія в трирядковій строфі написано уривок «Попливе наш Іван» з поеми «Великий льох», поєднанням чотирьох рядків чотиристопного з двома рядками тристопного хорея в шестирядковій строфі — «Песню караульного у тюрьмы» з драми «Невеста».

Н. П. Чамата.

СИМБІРСЬК — губернське місто Симбірської губ. (тепер Ульяновськ, обласний центр РРФСР) Шевченко записав у «Щоденнику» 9.IX 1857, що він був у цьому місті двічі: вперше — 1847, коли його везли на заслання, а вдруге — 9.IX 1857, коли повертався із заслання пароплавом від Астрахані до Нижнього Новгорода. Поет хотів оглянути в С. пам’ятник М. Карамзіну, але через негоду не зміг цього зробити.

СИМВОЛ (грец. σύμβολον — знак, прикмета) — багатозначний предметний образ, що об’єднує різні плани відтворюваної митцем дійсності на основі їхньої істотної подібності, внутр. спорідненості. С. є одним з поетичних тропів. Система поетичної символіки Шевченка багата й розгалужена. Осн. грунтом для С. у Шевченка є нар. символіка. Завдяки їй створюється специфічна символічна перспектива образу, в основі якої часто лежать прадавні уявлення про світ, людину, природу, що поєднуються з новішими, ближчими до нас поетичними асоціаціями. В сфері символіки з особливою силою відчувається органічність Шевченкового думання в дусі народнопоетичної традиції. Для Шевченка не є характерною поширена в укр. романтичній поезії, зокрема в М. Костомарова, спец. деталізація С., йому властиве цілісне сприйняття поетичного значення С. Широко використовував Шевченко характерні для нар. поетичної традиції символічні образи (домовина — хата, смерть — далека дорога та ін.); рослинну символіку [«Посадили над козаком // Явір та ялину, // А в головах у дівчини // Червону калину» («Причинна»)]. В поемі «Єретик» Шевченко за допомогою тваринної символіки творив образи папи й ченців («ворони», «гадюки», «собаки»), показав силу й велич Гуса («орел»). Творячи символічний образ, поет завжди прагнув виявити конкретний первісний зміст С., дати його внутр. вмотивування. Так, в описі бенкету-битви в «Гайдамаках» він подав реальні ознаки бенкету, свята; у вірші «Думка» («Вітре буйний, вітре буйнийі») показано дівчину, яка хоче стати калиною на козацькій могилі. Значне місце в творчості Шевченка посідає біблійна символіка, якій поет надавав революц. звучання. Він звертався й до античних міфологічних образів. Так, Прометей у поемі «Кавказ» чи не вперше в світовій л-рі символізує не горду й самотню особу, а народ, втілює осн. ідею твору — ідею невмирущості народу. Великої закличної сили набув у вірші «Я не нездужаю, нівроку» характерний для революц.-демократичної публіцистики 19 ст. образ сокири як С. селянської революції: «А щоб збудить // Хиренну волю, треба миром, // Громадою обух сталить; // Та добре вигострить сокиру — // Та й заходиться вже будить».

СИМЕОНОВ Костянтин Арсенович (н. 20.VI 1910) — російський і український рад. диригент, нар. артист СРСР (з 1962). Здійснив постановки опер «Катерина» М. Аркаса (Укр. радіо, 1956) і «Тарас Шевченко» Г. Майбороди (Київ. держ. театр опери та балету ім. Т. Г. Шевченка, 1964). В його концертних програмах — сюїта з балету «Лілея» К. Данькевича, кантата «Радуйся, ниво неполитая» М. В. Лисенка (Симф. оркестр Укр. радіо, 1956) — всі за мотивами творів поета. Державна премія УРСР імені Т. Г. Шевченка, 1976.

СИМИРЕНКО Платон Федорович (2.I 1821 — 26.I 1863) — український підприємець-цукрозаводчик. Син Ф. Симиренка. Був одним з керівників фірми «Брати Яхненки і Симиренко». Шевченко познайомився з С. 27.VI 1859, коли відвідав цукроварню в Городищі (на Черкащині). С. позичив поетові 1100 крб. на видання «Кобзаря» і погодився на те, щоб борг цей було повернуто примірниками книжки. На титульній сторінці «Кобзаря» 1860 зазначено: «Коштом Платона Семеренка». Про нецензурний примірник цього видання Шевченко писав у листі до С. 3.I 1860: «Нецензурный экземпляр вам доставит брат Варфоломей». З їхнього листування збереглися чотири Шевченкові листи і один — Симиренків. Портрет с. 213.

СИМИРЕНКО Федір Степанович (1791 — 1867) — один з перших на Україні промисловців-цукрозаводчиків. Викупившись із кріпацтва, С. на поч. 40-х pp. 19 ст. разом з братами Яхненками заснував пром. фірму — «Брати Яхненки і Симиренко», яка 1848 збудувала поблизу с. Млієва цукроварню і машинобудівний з-д. Шевченко 1859 відвідав цукроварню й познайомився з С. У листах до П. Симиренка та О. Хропаля він передавав С. вітання.

СИМОВИЧ (Симовић) Любомир (н. 2.XII 1935) — сербський поет і перекладач. С. належать переклади 17 творів Шевченка сербохорват. мовою, що ввійшли до збірки «Кобзар», виданої 1969 в Белграді. Серед них: «І мертвим, і живим...», «На вічну пам’ять Котлярев; ському», «Нащо мені чорні брови», «Ой чого ти почорніло», «Я не нездужаю, нівроку», Чи не покинуть нам, небого», «Подражаніє сербському», «В неволі тяжко, хоча й волі». В перекладах точно відтворено ідейний зміст і громад. пафос оригіналів, багатство їхніх поетичних образів і інтонацій, хоч не завжди збережено розміри творів укр. поета.

Переклади: Ševčenko Т. Kobzar. Beograd, 1969.

СИМОНОВ Костянтин (Кирило) Михайлович (н. 28.XI 1915) — російський рад. письменник, Герой Соціалістич. Праці (1974). Член КПРС з 1942. У творі «Луганчане» (у співавт. з М. Матусовським, М., 1939) відобразив події громадян. війни на Україні. Його повісті «Пантелєєв» і «Левашов» (1962) — про Крим і Одесу часів Великої Вітчизн. війни 1941 — 45. Переклав вірш Шевченка «Чи не покинуть нам, небого» (1939). Держ. премія СРСР, 1942, 1943, 1946, 1947, 1949, 1950. Ленінська премія, 1974.

СИМОНОВА Надія Матвіївна (по чоловікові — Кибальчич; літ. псевд. — Наталка Полтавка; вересень 1857 — грудень 1918) — українська письменниця. Дочка Номиса і Н. М. Забіли. Авторка психологічних оповідань, п’єс і нарисів. З дитячих років пам’ятала Шевченка. С. належать «Коротенькое воспоминание о Т. Г. Шевченке» («Киевская старина», 1887, № 3) та «Воспоминания о Т. Г. Шевченке» («Киевская старина», 1890, № 2), в яких авторка розповідає про ставлення поета до дітей та його взаємини з Л. Полусмаковою.

Тв.: Воспоминания о Т. Г. Шевченко. В кн.: Т. Г. Шевченко в воспоминаниях современников. М., 1962.

«СЫН ОТЕЧЕСТВА» — російський істор., політ. і літературний журнал, що виходив 1812 — 52 і 1856 — 61 в Петербурзі. Видавцями-редакторами його були М. Греч, Ф. Булгарін, О. Сенковський та ін. Після 1825 журнал став реакційним. До укр. л-ри його видавці ставилися з позицій офіційної ідеології. В «С. о.» (1840, № 4) вміщено негативну рецензію на перше видання «Кобзаря» Шевченка.

«СИНАГОГА» (папір, сепія, 21,5 × 30) — малюнок Шевченка, виконаний у вересні — жовтні 1846 під час перебування поета на Київщині та Волині. В л-рі згадується ще під назвами «Старовинна будівля в українському селі», «Давній будинок в українському селі», «Стародавня будівля». Зберігається в ДМШ.

СИНОНІМИ (грец. συνώνυμος — однойменний) — слова, близькі за значенням, але різні за звучанням. Слова-С. відрізняються один від одного відтінками значень чи стилістичним забарвленням. Шевченко широко використовував у своїх поетичних творах різноманітну синонімічну лексику нар. мови, за допомогою якої передавав найтонші нюанси думок і почуттів. У його творах, як і в нар. мові, переважає дієслівна синоніміка. Особливо численні С., що характеризують поняття «ходити» й «говорити». Трапляються й іменникові С. [напр., «Гармидер, галас, гам у гаї, // Срамотні співи» («Княжна»)], прикметникові [«Мій краю прекрасний, розкошний, багатий!» («Іржавець»)] і прислівникові [«Їй, небозі, // Аж дивно, чудно» («Марія»)]. Синонімічні ряди поет розширював за рахунок старослов’янізмів, напр.: «Спочивши, скорбная, скажи, // Прорци своїм лукавим чадам» («Осії глава XIV»). У синонімічних рядах у Шевченкових творах є не тільки слова, а й фразеологічні звороти. Напр., «оглянути» — «окинути очима»: «І окинув нечестивих // Орліми очима» («Єретик»), «плакати» — «дати сльозам волю»: «Стоїть Катря серед поля, // Дала сльозам волю» («Катерина»). З великого синонімічного ряду Шевченко вдало добирав емоційно забарвлені С., щоб найточніше охарактеризувати особу чи предмет, виявити своє ставлення до нього. Так, у нього «цар цвенькає», «шляхта репетує», у негативних персонажів не «лице», а «пика», «морда», [«Дивлюсь, цар підходить // До найстаршого... та в пику // Його як затопить!..» (поема «Сон»)]. Поет вдавався й до нагромадження С., щоб всебічно охарактеризувати поняття: «А шануйте, чтіте, // Поважайте його, діти, // Бо то батько сивий!» («Сотник»). Добір відповідних слів і фразеологізмів конкретного синонімічного ряду підпорядковано повнішому розкриттю ідейного змісту худож. твору.

Літ.: Деркач А. Г. Із спостережень над синонімами у творах Т. Г. Шевченка. «Наукові записки Київського педагогічного інституту», 1956, т. 20; Ільїн В. С. До питання синоніміки Шевченка. «Наукові записки Київського університету», 1939. Збірник філологічного факультету, № 1; Ільїн В. С. Лексична синоніміка Т. Г. Шевченка. «Лексикографічний бюлетень Інституту мовознавства АН УРСР», 1955, в. 5.

М. А. Жовтобрюх.

СИНЯВСЬКИЙ Олекса Наумович (5.Х 1887 — 24.Х 1937) — український рад. мовознавець. Автор шкільних підручників з укр. мови й багатьох наук. праць з укр. граматики, фонетики, діалектології, орфографії та з історії літ. мови. Йому належить кілька важливих розвідок про мову Шевченка: «Дещо про Шевченкову мову. Спроба вияснити декотрі сумнівні моменти Шевченкової вимови» (1925), «Елементи Шевченкової мови, їх походження й значення», «Принципи редагування мови й правопису Т. Шевченка та конкретні зразки» (обидві — 1931). «Правописне оформлення творів Т. Шевченка» (1933). Ініціатор укладення словника мови Шевченка.

Тв.: Елементи Шевченкової мови, їх походження й значення. В кн.: Культура українського слова, в. 1. Х. — К., 1931.

СИНЬКЕВИЧ Юлій Львович (н. 8.IV 1938) — український рад. скульптор. Працює в галузі станкової та монументальної скульптури. Автор пам’ятника Шевченкові в Москві (у співавтор. з М. Грицюком і А. Фуженком, арх. А. Сницарєв і Ю. Чеканюк; бр., граніт, 1964); станкових творів: «Погруддя Т. Г. Шевченка» (граніт, 1963), «Голова Т. Г. Шевченка» (кований алюміній, 1964), обидва — у співавтор. з М. Грицюком і А. Фуженком. Іл. табл. VIII.

СИНЬОГУБ Сергій Силович (літ псевд. — Вербовчанин; 1851 — 1907) — російський поет, революц. народник. У 1873 його заарештовано, а 1877 засуджено в справі революц. народників за «процесом 193-х». Один з продовжувачів революц. традицій Шевченка в рос., поезії 70-х рр. Вірш С. «Заповіт» (1877) за мотивами подібний до Шевченкового «Заповіту». Вплив політ. лірики укр. поета позначився й на циклі С. «Тюремні вірші (із старих зошитів)» (1906).

СИРОКОМЛЯ (Syrokomla) Владислав (справж. прізвище та ім’я — Кондратович Людвік; 29.IX 1823 — 15.ІХ 1862) — польський письменник, перекладач і громад. діяч. Н. в Білорусії. Перекладав твори рос., укр., франц., нім. та ін. поетів. Особливо захопився творчістю Шевченка. За винятком «Гайдамаків» і кількох пропусків у поемі «Тарасова ніч», переклав майже всі твори укр. поета, вміщені в «Кобзарі» 1860. В передмові до власного перекладу «Кобзаря» (Вільно, 1863) С. зауважував, що Шевченко є найбільшим співцем України, що його твори відзначаються мужністю, силою, глибоким інтересом і любов’ю до народу. Найкраще переклав С. ранню лірику і балади Шевченка, що більше зв’язані з фольклором. Твори ж пізнішого часу, позначені філософ. роздумами укр. поета, перекладено менш вдало. Засоби гавенди (короткої розповіді про сумну пригоду з неодмінними напученнями і моралізаторством, повторами й паралелізмами) виявилися недостатніми. До того ж він не зміг відтворити всю складність ритміко-інтонаційних особливостей оригіналу. В багатьох випадках слід говорити не про переклади, а про переспіви С. творів укр. поета. Проте для свого часу його праця була великою подією в справі популяризації спадщини Шевченка в Польщі. Переклади С. користувалися значним успіхом, про що свідчать перевидання їх 1872 і 1883.

Переклади: Szewczenko T. Kobzarz. Z małorosyjskiego społszczył Władysław Syrokomla. Wilno, 1863.

Літ.: Вервec Г. Д. Т. Г. Шевченко і Польща. К., 1964; Пачовський Т. Проблематика польського шевченкознавства другої половини XIX ст. В кн.: Збірник праць шістнадцятої наукової шевченківської конференції. К., 1969.

Г. Д. Вервес.

СИРОТЕНКО Олександр Іванович (22.VI 1897 — 16.Х 1975) — український рад. художник. Член КПРС з 1949. Працював у галузі станкового живопису. В ряді творів зобразив шевченківські місця: «На просторі. Дівчина читає „Кобзар“» (1938, Канів. держ. музей-заповідник «Могила Т. Г. Шевченка»), «Над Дніпром біля могили Т. Г. Шевченка» (1939), «Біля могили Т. Г. Шевченка» (з серії «Де буде Канів ГЕС»), 1960.

СИРОТЕНКО Юрій Георгійович (н. 18.I 1924) — український рад. художник. Автор серії кольор. літографій за мотивами поеми Шевченка «Гайдамаки» 1961 — 64, ДМШ) та картини «Біля могили Т. Г. Шевченка» (1960).

«СИЧІ» — вірш Шевченка. Див. «На ниву в жито уночі».

СІБУЯ Тейске (н. 12.Х 1905) — японський поет і громад. діяч. Осн. тема творів — доля бідного селянства- Життя й творчість Шевченка, якими С. зацікавився ще в 20-і pp., справили на нього глибоке враження. Його збірка «Голос полів» («Нора-ні сакебу». Токіо, 1926) вийшла з присвятою Шевченкові. В новому, доповненому виданні її [«Голос полів» («Тейхон. Нора-ні сакебу». Токіо, 1964)] вмістив вірш, присвячений укр. поетові. Разом з С. Комацу, Т. Кіносіта, Х. Тадзава і Т. Мураї брав участь у виданні першої в Японії збірки творів Шевченка «Як умру...» (Токіо, 1964), куди ввійшло 26 перекладів. Крім загальної редакції всієї книжки й післямови до неї, йому належить поетична обробка «Заповіту» (першу спробу перекладу його зробив С. Комацу кількома роками раніше), «Думки» («Вітре буйний, вітре буйний!») та поем «Наймичка» і «Сон» («У всякого своя доля»). Автор статей «Шевченко — селянський поет-демократ» у журн. «Сін ніхон бунгаку» («Нова японська література», 1961, № 3) та «Чую пісні України» в газ. «Літературна Україна» (1965, 9.III)

СІМОПУЛОС (Σιμόπουλος) Іліас (н. 23.ХІ 1913) — грецький поет, літературознавець і перекладач. Голова Спілки грецьких письменників. До ювілейного видання «Творів» Шевченка (Афіни, 1964) переклав вірші «Садок вишневий коло хати» та «Ой три шляхи широкії». Переклади виконано на високому поетичному рівні.

СІРІН Єфрем (н. бл. 306 — п. 373) — сірійський християнський богослов і проповідник. Шевченко згадав його в повістях «Близнецы» та «Наймичка».

СІЧИНСЬКИЙ Денис Володимирович (2.Х 1865 — 26.V 1909) — український композитор. Автор опери «Роксолана» (1909), хорової та камерної вокальної музики. На вірші Шевченка написав кантату «Лічу в неволі» (1902) для хору й тенора з оркестровим або фп. супроводом; хори — «Минули літа» (1907) для чоловічого складу з оркестровим супроводом, «Якби ви знали, паничі» (1909) для мішаного складу з супроводом фортепіано, «Один у другого питаєм» для чоловічого складу без супроводу і солоспіви «У гаю, гаю» (1888, на текст уривку з поеми «Гайдамаки») та «І золотої, й дорогої» (1903). На честь Шевченка С. написав гімн для жіночого хору «Слава! Слава!». Упорядкував збірку С. Воробкевича «12 пісень на хори мужеські а капелла до слів Т. Шевченка» (1906).

Літ.: Павлишин С. Д. В. Січинський. К., 1959.

СКАЛЬКОВСЬКИЙ Аполлон Олександрович [13.I 1808 — 9.I 1899 (28.XII 1898 с. ст.)] — російський і український дворянський історик, етнограф, письменник і публіцист, чл.-кор. Петерб. АН (з 1856). Фактичний матеріал деяких праць С. не втратив певного наук. значення. Проте узагальнення й висновки С., як правило, грунтувалися на його реакц. соціально-політ. поглядах. У книжках «История Новой Сечи или последнего Коша Запорожского» (Одеса, 1841) і «Наезды гайдамак на Западную Украину в XVIII ст. 1733 — 1768» (Одеса, 1845) С. паплюжив антифеод. боротьбу укр. селянства проти польс- шляхет. загарбників, затушковував класову боротьбу в середовищі запорізького козацтва, яке вважав негативним явищем в історії України, а гайдамаків — розбійниками й грабіжниками. Шевченко у вірші «Холодний Яр», не називаючи прізвища С., дав різку відсіч його фальсифікації гайдамацького руху. В повісті «Прогулка с удовольствием и не без морали» він зауважував, що С. безпідставно приписав запорізьким козакам пісню «Гей, козаче, в ім’я бога» Т. Падури.

СКВИРА — повітове місто Київської губ. (тепер районний центр Київської обл.). Шевченко приїжджав сюди, очевидно, 1846. Перебування поета в цьому місті підтверджується зробленим тут записом пісні «Зажурився бідний сірома». У Сквирському пов. поет записав пісні «А в городі в Самарі», «Ой сидить пугач та на могилоньці», «Чи я ж тобі не казала».

СКВОРЦОВ Олександр Митрофанович (1884 — 1948) — російський рад. мистецтвознавець. Автор досліджень про видатних вітчизн. діячів мистецтва. Видав монографію «Жизнь художника Тараса Шевченко» (М.. 1929). В 1941 цю книжку перевидано.

Тв.: Художник Тарас Шевченко. М. — Л., 1941.

«СКЕЛЯ „МОНАХ“» (папір, акв., білило) — малюнок Шевченка, виконаний у травні — жовтні 1853 в Новопетровському укріпленні. У творі зображено скелю на узбережжі Каспійського моря поблизу Новопетровського укріплення Восени 1853 Шевченко надіслав акварель Б. Залеському в Оренбург, а той переслав її А. Венгжиновському для продажу (є припущення, що гвір купив сам А. Венгжиновський), потім вона потрапила до Польщі. Малюнок опубліковано ще під назвою «Ніч над берегом Каспійського моря». За копією з оригіналу Шевченка Б Залеський виконав офорт, який вміщено в альбомі «Життя киргизьких степів» (франц. мовою Париж, 1865). Малюнок зберігається v Варшавському національному музеї, копія з нього (16,9 × 29) — в ДМШ.

Літ.: Паламарчук Г. Пейзажі Мангишлаку в творчості Т. Г. Шевченка. В кн.: Тарас Шевченко — художник. К., 1963.

СКЕРЛИЧ (Скерлић) Йован (8.VIII 1877 — 3.V 1914) — сербський критик і літературознавець. Автор досліджень з історії серб. л-ри, книжок і статей про творчість окремих серб. письменників. Найзначніша праця С. — «Історія нової сербської літератури». Багато розвідок присвятив рос. письменникам. У ряді статей згадував про укр. л-ру. Був обізнаний з творчістю Шевченка. Про великого укр. поета, якого називав главою укр. л-ри, згадував у статтях «Марко Вовчок», «Милован Дж. Глишич» — надруковано в журн. «Српски књижевни гласник» («Сербський літературний вісник», 1907, т. 19, № 4; 1908, т. 20, № 3); «Янко М. Веселинович» — у журн. «Летопис Матице српске» («Літопис Матиці сербської», 1907, т. 81, № 2) та в рецензії на збірку оповідань М. Будисавлевича «Бідні люди» — в журн. «Дело» (1899. т. 21, № 6).

СКИЦЮК Іван Степанович (н. 12.VIII 1907) — український рад. майстер декоративно-ужиткового мистецтва. Серед творів С. — панно на шевченківську тему, виконані темперою на папері: «Сичі в гаю перекликались...», «Хрущі над вишнями гудуть» (обидва — 1964), «Ярема і Оксана», «Реве та стогне», «Лілея».

СКЛЯРЕНКО Володимир Михайлович (н. 7.VI 1907) — український рад. режисер, нар. артист УРСР (з 1954). Член КПРС з 1945. Поставив драму Шевченка «Назар Стодоля» (1939, Харків. театр юного глядача), за цією драмою — однойменну оперу К. Данькевича (1961), опери «Катерина» М. Аркаса за однойменною поемою Шевченка (1957) і «Тарас Шевченко» Г. Майбороди (1964; всі — в Київ. театрі опери та балету ім. Т. Г. Шевченка), драми «Думи мої...» («Слово правди») Ю. Костюка (1945, Львів. ТЮГ) та «Марина» М. Зарудного за мотивами творів Шевченка (1964, Київ. укр. драм. театр ім. І. Франка).

СКЛЯРЕНКО Семен Дмитрович (26.ІХ 1901 — 7.III 1962) — український рад. письменник Член КПРС з 1946. В книжці нарисів «Три республіки» (Х. — К., 1930), присвяченій темі дружби народів, С. зобразив Шевченка як поборника братнього єднання народів. На біографічних матеріалах про поета написав оповідання «Ярина» і «Сторож великої могили» (1939). Дружбі Шевченка з відомим негритянським актором присвятив оповідання «Айра Олдрідж» (1938). Згадки про поета є в оповіданні С. «Готель в ярах» (1929) та романі «Бурун» (Х. — К., 1932).

Тв.: Айра Олдрідж. В кн.: Вінок Тарасові Шевченку. К., 1963.

СКОБЕЛЄВ І. (справж. прізвище, ім’я та по батькові і дати життя невідомі) — рядовий 1-го лінійного батальйону Окремого Оренбурзького корпусу, з укр. селян-втікачів. Шевченко служив з ним у Новопетровському укріпленні до 1855, коли роту, в якій перебував С., перевели до Уральська. В 1857 від Ф. Куліха Шевченко довідався, що С. став жертвою підлості офіцера П. Обрядіна, за рапортом якого його віддали до військ. суду, покарали шпіцрутенами й заслали до Сибіру в арештантські роти. Про взаємини із С. та про його долю Шевченко докладно записав у «Щоденнику» 8.VII 1857. Запис належить до найсильніших зразків публіцистики Шевченка.

СКОБЕЛЄВ Іван Микитович (1778 — 1849) — російський письменник реакц. напряму, генерал. Писав у жартівливо-розповідній манері під псевд. «Русский инвалид». З 1839 — комендант Петропавловської фортеці. Шевченко знав С. особисто і в листі до Г. Тарновського 25.I 1843 писав, що С. «випросив» у нього картину, намальовану минулого літа. Яка це була картина і де вона тепер, невідомо. В «Щоденнику» 8. VII 1857 Шевченко згадав «известного балагура Русского инвалида Скобелева».

СКОБЕЛЬСЬКИЙ Петро (1849 — 1912) — український педагог, історик і перекладач. Перекладав з укр. мови німецькою і з німецької — українською. У 1872 — 74 переклав нім. мовою бл. 20 віршів і поем Шевченка. З них опубліковано «І широкую долину» (1912), розділ «Титар» з поеми «Гайдамаки», вступну частину вірша «До Основ’яненка», «Гамалію» (всі — 1939). Уривок з поеми «Гайдамаки» (розділ «Титар») у перекладі С. вміщено в «Збірнику праць дванадцятої наукової шевченківської конференції» (К., 1964).

СКОБЛИКОВ Олександр Павлович (н. 25.II 1929) — український рад. скульптор, народний художник УРСР (з 1976). Член КПРС з 1968. Працює в галузі станкової та монументальної скульптури. Твори на шевченківську тематику: «Т. Шевченко» (граніт, 1964), пам’ятник поетові в Шалетсюр-Луені у Франції (бронза, граніт, 1974; арх. О. Малиновський).

СКОВОРОДА Григорій Савич (3.XII 1722 — 9.ХІ 1794) — український просвітитель, філософ і поет. Освіту здобув у Київ. академії. У 50 — 60-х pp. викладав у Переясл. і Харків. колегіумах. Переслідуваний світською й духовною владою, змушений був залишити пед. діяльність у навчальних закладах і 3.I 769 останні 25 років життя мандрував по Україні, проповідуючи свої філософ. погляди серед народу. Автор низки поетичних та філософ. творів, в яких проголошував ідеї вічності матерії. Виступав з критикою церковних догматів, обстоював рівність і свободу людини незалежно від соціального стану, викривав духівництво й пороки феод.-кріпосницького ладу. Шевченко поетичною творчістю С. захоплювався ще в дитинстві, переписував його вірші з рукописного списку свого вчителя-дяка: «...зроблю // Маленьку книжечку. Хрестами // І візерунками з квітками // Кругом листочки обведу // Та й списую Сковороду» (вірш «А. О. Козачковському»). В творчості С. його приваблювали демократизм, волелюбні ідеї й критика феодалізму. Шевченко називав С. «Диогеном наших дней» («Близнецы») і вважав, що він був би таким же великим народним поетом, як і Р. Бернс, коли б «його не збила з пливу латинь...» (Передмова до нездійсненого видання «Кобзаря»),

Через стару українську літ. мову Шевченко в повісті «Близнецы» називає твори С. «винегретными», протиставляючи їх чарівним народним пісням. Пісню «Всякому городу нрав и права» із збірника С. «Сад божественных песней» Шевченко згадує в повісті «Наймичка». За припущенням П. Попова. поетичні образи цієї збірки, зокрема 10-ї пісні, позначилися на вступі до його сатирич. поеми «Сон».

Літ.: Попов П. М. Шевченко і Сковорода. В кн.: Матеріали до вивчення історії української літератури, т. 2. К., 1961; Попов П. М. Григорій Сковорода. К., 1969; Філософія Григорія Сковороди. К., 1972; Ніженець А. М. На зламі двох світів. Х., 1970.

А. М. Ніженець.

СКОРИК Мирослав Михайлович (н. 13.VII 1938) — український рад. композитор, засл. діяч мистецтв УРСР (з 1969). Автор балету, симф. поем, творів для струнного оркестру, фортепіано, хорів, романсів, пісень, музики до драм. вистав та кінофільмів. На вірші Шевченка написав романси «Якби мені черевики», «Ой сяду я під хатою», «За сонцем хмаронька пливе», «Зацвіла в долині» (всі — 1962).

СКОРОПАДСЬКИЙ Іван Ілліч (1646 — 14.VII 1722) — гетьман Лівобережної України [1708 — 22]. У повісті «Капитанша» Шевченко осудив раболіпство С., іронічно розповівши, як «простакуватий» гетьман подарував О. Меншикову м. Почеп з волостю. Про С., який більше полюбляв кулінарію, аніж держ. справи, Шевченко згадав і в повісті «Прогулка с удовольствием и не без морали», назвавши його «великим знатоком и автором борщей». Побічно про С. згадано й у поезії «П. С», присвяченій П. Скоропадському, де Шевченко назвав останнього нащадком «гетьмана дурного».

СКОРОПАДСЬКИЙ Петро Петрович (1805 — 48) — чернігівський поміщик-кріпосник, власник с. Григорівки Конотопського пов. Чернігівської губ. Нащадок гетьмана І. Скоропадського. С. належало 563 кріпацькі «душі». Видавав себе за ліберала-українофіла. Шевченко познайомився з С. 1843, приїжджав до нього в с. Григорівку, зустрічався з ним у своїх знайомих на Чернігівщині й Полтавщині У 1848 поет написав сатиричний вірш «П. С.», в якому відтворив типовий образ псевдопатріота-поміщика.

СКОТТ (Scott) Вальтер (15.VIII 1771 — 21.IX 1832) — англійський письменник. Світову славу С. здобули істор. романи. Шевченко був обізнаний з творчістю С., романи якого широко перекладали в Росії з 20-х pp. 19 ст., і з його біографією [напевно, з російського перекладу книжки А. Каннінгама «О жизни и произведениях сира Вальтера Скотта» (СПБ, 1835)].

У повістях Шевченка «Музыкант», «Несчастный», «Художник» і «Прогулка с удовольствием и не без морали» згадано романи С. «Антикварій», «Вудсток», «Замок Кенільворт», «Квентін Дорвард» і «Пертська красуня», наведено факти з біографії англ. письменника, відзначено романтич. характер його пейзажів. У листі до М. Осипова 20.V 1856 український поет назвав С. великим шотландцем.

СКРИПНИК Марія Федорівна (н. 11.XII 1915) — діячка української прогрес. еміграції в Канаді, перекладачка. Член Комуністичної партії Канади з 1932. Авторка популярних статей про українських письменників.

З 1954 — редактор, з 1961 — помічник редактора газети (з листопада 1968 — журналу) «The Ukrainian Canadian» («Український канадець»), У цьому виданні надрукувала ряд наук.-популярних нарисів про Шевченка, серед них: «Село співця змінилося» (1.III 1960), «Шевченко оспівав жіночу долю» (1.V 1961), «„Кобзар“ англійською мовою» (1969, № 5) та ін. Переклала англ. мовою «Катерину» Шевченка (Торонто, 1960), уривки з його повісті «Княгиня» («The Ukrainian Canadian», 1.III 1960), балади «Причинна» (там же, 1.IV 1960), вірш«На панщині пшеницю жала» (там же, 1.V 1961) тощо, уривки з творів багатьох укр. рад. письменників про Шевченка (О. Іваненко, Д. Красицького, О. Десняка, С. Скляренка), вірші, присвячені йому (М Рильського, С. Олійника), та книжку П. Кравчука «Шевченко в Канаді» (Торонто, 1961). У книжці Є. Шабліовського «Гуманізм Шевченка і наша сучас ність», яку вона переклала англ. мовою разом з П. Кравчуком (видано в Києві 1971), наведено в її перекладі уривки з рос. повістей Шевченка, «Щоденника», «Кавказу», «Княжни», «І мертвим, і живим...» та багатьох ін. творів. У липні 1976 за активною участю С. редакція «The Ukrainian Canadian» випустила спец. номер журналу, присвячений 25-річчю спорудження пам’ятника Т. Г. Шевченкові в Палермо. В журналі передруковано статтю С. «„Кобзар“ англійською мовою».

СКРИПНИК Микола Олексійович (25.I 1872 — 7.VII 1933) — державний і партійний діяч УРСР, акад. АН УРСР (з 1929). Член Комуністичної партії з 1897 Після перемоги Великої Жовтн. соціалістич. революції 1917 був направлений на Україну на керівну державну і партійну роботу. У 1927 — 33 — нарком освіти УРСР. Як голова Шевченківського к-ту Наркомату освіти УРСР 1927 — 33, брав активну участь у розгортанні роботи Інституту Тараса Шевченка в Харкові, виступив тут з промовою про завдання укр. літературознавства, а також виступав на засіданнях ради ін-ту, всемірно допомагав у збиранні рукописної й малярської спадщини Шевченка, у впорядкуванні могили поета, увічненні його пам’яті. В 1930 на закладенні пам’ятника Шевченкові в Харкові виступив з промовою, в якій підкреслив значення творчості поета, говорив про зв’язок ідей Шевченка з великими ідеями Жовтня. В автобіографії писав, що революц.-демократична спадщина Шевченка відіграла значну роль у формуванні його світогляду. Портрет с. 215.

СКУЛЬПТУРНІ ТВОРИ Т. Г. ШЕВЧЕНКА — твори, що їх виконав Шевченко 1853 — 56 у Новопетровському укріпленні. Про роботу над скульптурою поет уперше згадав у листі до С. Гулака-Артемовського 15.VI 1853: «Нашел я бляз укрепления хорошую глину и алебастр. И теперь, тоски ради, занимаюсь скульптурой...». Відомо, що Шевченко виконав чотири барельєфи, пам’ятник на могилі сина Ускових і скульптурну групу (всі твори не збереглися). Назва й сюжет першого барельєфа (гіпс, 1853) невідомі. Виконано його не пізніше 15.VI 1853, інші три мають авторські назви. «Тріо» (гіпс) — барельєф на тему однойменного малюнка Шевченка, виконаний між 15.VI і 6.Х 1853. Один із відливів цього барельєфа поет передав С. Гулаку-Артемовському, другий через К. Зелінського надіслав Б. Залеському, який так розповів про його сюжет: «Представляла вона нутро киргизької кибитки, а в ній киргиз грає на балалаю, киргизка меле на жорнах, а третє — теля ричить». Барельєф «Бик і киргиз» (гіпс, 1853) бачив у Шевченка В. Михайлов і розповів про нього Б. Залеському, про що є згадка в листі Шевченка до Б. Залеського (січень. 1854).

Овальний барельєф «Христос у терновому вінку» (гіпс, 1853 — 54) Шевченко разом з листом 25.IX 1855 через Г. Фреймана надіслав Б. Залеському. Композицію барельєфа описав у своїх спогадах Є. Косарєв. Б. Залеський разом з К. Герном намагався зробити нові відливи барельєфа, але вони були невдалими. Ще один такий барельєф «Іоанн Хреститель» (1855) Шевченко виконав за біблійним виразом «Глас волаючого у пустелі». Пам’ятник на могилі сина Ускових (білий камінь) виконано в червні 1853 за архітектурним проектом Шевченка і під його безпосереднім наглядом. За свідченням А. Ускової, пам’ятник «було зроблено прекрасно» (Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка АН УРСР, Ф. 77/124). Про композицію «Скульптурна група» (1853 — 56) розповів у своїх спогадах Є. Косарєв, зазначивши, що в ній було зображено граючого на домрі казаха, його жінку, яка товче пшоно, і двох маленьких дітей.

Літ.: Боцяновський В. Шевченко-скульптор. «Образотворче мистецтво», 1939, № 2 — 3; Чабров Г. М. До питання про скульптурні твори Шевченка. В кн.: Збірник праць сьомої наукової шевченківської конференції К., 1959.

Л. І. Внучкова.

СЛАБІГОУДОВА (Slabihoudvá) Надежда (н. 1.V 1922) — чеська перекладачка. Перекладає твори рос. і укр. л-ри. Упорядниця і редакторка збірки поезії та прози Шевченка в перекладі чес. мовою «Вибране з творів найбільшого поета і будителя України» (Прага, 1951), до якої увійшли 35 поетич. творів Шевченка, повість «Варнак» і кілька уривків з «Щоденника». Серед перекладачів: М. Марчанова, Я. Туречек-Їзерський, З. Вовсова (див. З. Бергрова) та ін. Авторка статті про укр. поета — «Творчість, що є близькою серцю нашого народу» — в журн. «Svět sovětů» («Радянський світ», 1951 № 10).

«СЛАВА» — третій вірш ліричного триптиха Шевченка («Доля», «Муза», «Слава»), написаного 9.II 1858 в Нижньому Новгороді. Збереглися 4 автографи твору, тексти яких різняться між собою: в «Щоденнику» (запис 9.II 1858), в листі до М. С. Щепкіна 10.II 1858, в листі до М. Лазаревського 22.II 1858 і в «Більшій книжці», куди переписано доопрацьований остаточний текст.

Вірш «С.» вперше надруковано в журн. «Основа» (1862, № 5) з пропуском рядків 19 — 22. Мотивом слави твір пов’язаний з попередніми частинами триптиха, а також з віршем «N. N.» («О думи мої! о славо злая!»). Як і в «N. N.», тут інтимно-лірична тема (жадання слави) переростає в соціальну (що є слава в тогочасному суспільстві). Ставлення поета до слави двоїсте: він жадає справжньої слави і розвінчує фальшиву славу, яка «з п’яними кесарями // По шинках хилялась». Стиль «С.» — зразок творчого використання бурлескних засобів, узвичаєних у попередній укр. літ. традиції і передусім в «Енеїді» І. Котляревського.

Своєрідність бурлескного стилю вірша в тому, що він пов’язаний як з сатиричною, так і з інтимною темою твору і виступає переважно в ліричній функції. Гіркі жарти поета породжені його роздумами про славу в тогочасному суспільстві — «мальовану кралю» кесарів, таких, як «злодій» Наполеон III і Микола I. Водночас поет іронізує з власних жадань слави. За спостереженнями Є. Ненадкевича, бурлескна форма «залицяння» поета до слави зумовлена тим, що через скромність він не міг висловити свої «освідчення» серйозно.

Літ.: Ненадкевич Є. О. Творчість Т. Г. Шевченка після заслання (1857-1858). К., 1956; Ненадкевич Є. О. З творчої лабораторії Т. Г. Шевченка. К., 1959; Івакін Ю. О. Коментар до «Кобзаря» Шевченка. Поезії 1847-1861 pp. К., 1968.

СЛАВЕЙКОВ Петко Рачев (29.XI 1827 — 13.VII 1895) — болгарський поет, публіцист, перекладач і громад. діяч. Зазнавав переслідувань з боку тур. уряду. Твори С. пройняті ідеєю соціального й нац. визволення. В ідейно-творчому зростанні С. значну роль відіграли кращі твори рос. й укр. л-ри. Йому належать перші переклади болг. мовою віршів багатьох рос. поетів. З творами Шевченка познайомився в 60-х pp. Переклав уривки з творів «Причинна», «Тополя», «Перебендя», «Минають дні, минають ночі», «Думи мої, думи мої, лихо мені з вами!». Під враженням від поезій Шевченка написав вірші «Вигнанець» і «Пісня про тиранів». Впливом творчої манери Шевченка та фольклор. традицій болг. народу позначені такі поеми, як «Бойка-воєвода», «Милена», «Джерело Білоногої». Творчість укр. поета підносила громадську активність С., наснажувала його поезію соціальними мотивами.

СЛАСТИКОВ Сергій (1900 — 75) — сербський поет і перекладач. Чоловік Д. Максимович. Переклав для видання сербохорватською мовою Шевченкового «Кобзаря» (Белград, 1969) поезії «Не тополю високую», «Якби ви знали, паничі», «І тут, і всюди — скрізь погано», вдало відтворивши ідейний і образний лад оригіналів.

Переклади: Ševčenko T. Kobzar. Beograd, 1969.

СЛАСТІОН (Сластьон) Опанас Георгійович (1.I 1855 — 24.IX 1933) — український художник, мистецтвознавець і етнограф. Автор жанрових картин з народного життя, портретів укр. кобзарів, ілюстрацій до творів Шевченка, статей про укр. етнографію та фольклор. Створив серію ілюстрацій до поем Шевченка «Гайдамаки» (туш, перо, акв., 1883 — 86: перевидані в Києві 1969); «Гамалія» (туш, перо, білило, 1888 і 1897), «Катерина» (туш, білило, 1905 і 1925), «Наймичка» (туш, перо), «Сліпий» («Невольник», туш), до поезій «Ой сяду я під хатою» (туш, 1910), «На Великдень, на соломі» (туш, 1910), «Не хочу я женитися» (туш, пастель, 1927), «Ой одна я, одна» (туш, 1927), «Закувала зозуленька» (туш), до балади «Причинна» (туш, 1929), а також малюнок «Канапа, на якій спав Т. Г. Шевченко» (акв.). Всі — в ДМШ. Іл. т. 1, табл. XVIII.

«СЛЕПАЯ» — поема Шевченка рос. мовою, написана в 1-й пол. 1842 у Петербурзі. Час написання твору визначається на підставі листа Шевченка до Г. Квітки-Основ’яненка 8.XII 1841, в якому поет сповіщав, що «майструє» драму «Слепая красавица» (не збереглась). Очевидно, через деякий час Шевченко переробив цю драму на поему «С». В листі до Я. Кухаренка 30.ІХ 1842 Шевченко згадав «С.» як закінчений твір. Автограф поеми знайдено 1885 в Петербурзі в паперах М. Костомарова (зберігається в Ін-ті л-ри ім. Т. Г. Шевченка АН УРСР). Вперше твір опубліковано в журн. «Киевская старина» (1886, № 6). До «Кобзаря» вперше включив його 1908 І. Франко.

В поемі «С.» Шевченко знову звернувся до теми «Катерини» — теми трагедії матері-покритки, зневаженої паном, — але розробив її ширше. Поет створив два різні образи жінок — сліпої та її дочки Оксани. Сліпу, яку в молодості знеславив поміщик, показано в стані душевної пригніченості. Вона примирилась із своїм становищем і навіть після загибелі дочки сумно й покірно співає свій псалом, який звучить і на початку твору. В образі Оксани поет відтворив стихійний протест жертви панської сваволі: дівчина вбиває розпусного пана — свого батька, підпалює його маєток і сама гине у вогні. В ліричних відступах поет подає широкі узагальнення, викриває розбещеність «світської черні», гаряче співчуває трагічній долі своїх героїнь. В «С.» відчувається певна залежність од романтичної традиції в рос. поезії, зокрема від І. Козлова. Це виявилося в епізоді з козаком-гайдамакою, якого кохає Оксана, і в наявності характерних для романтичного стилю худож. образів («кровожаждущие львы», «сном непорочной простоты»), у повторенні епітетів «унылый», «печальный» та ін. Поема «С.» пов’язана з усією ранньою творчістю Шевченка і тематично, і своєю антикріпосницькою, викривальною тенденцією. В ній відчувається глибше пізнання поетом дійсності, використано нові композиційні прийоми. Твір є свідченням раннього звернення укр. поета до мови братнього рос. народу. Одночасно з написанням поеми «С.» Шевченко виконав олівцем і сепією малюнок «Сліпа з дочкою», який є ілюстрацією до уривка: «Как у кладбища, у ворот // Сидит скорбящая слепая».

Літ.: Родзевич С. Романтизм і реалізм у ранніх поемах Т. Г. Шевченка («Катерина», «Слепая». «Тризна»). «Наукові записки Київського педагогічного інституту», 1939, т. 1; Булаховський Л. Російські поеми Т. Шевченка та їх місце в системі поетичної мови першої половини XIX ст. В кн.: Пам’яті Т. Г. Шенченка. М., 1944.

Н. Є. Крутикова.

«СЛЕПАЯ КРАСАВИЦА» — драматичний твір Шевченка рос. мовою, над яким він працював у кінці 1841. Про це повідомив у листі Г. Квітку-Основ’яненка 8.XII 1841: «Я ще одну драму майструю. Назоветься „Слепая красавица“». Тут же поет уточнював, що тему для майбутньої драми він узяв з «українського простого биту». Невідомо, чи п’єса була закінчена. Текст її не зберігся. Очевидно, в процесі роботи над драмою поет змінив початковий задум і написав 1842 драматизовану поему «Слепая».

«СЛІПА З ДОЧКОЮ» (папір, ол., сепія, 21,5 × 17,8) — автоілюстрація Шевченка до поеми «Слепая», виконана 1842 в Петербурзі. Датується часом написання поеми. Ескізи на цей самий сюжет уміщено в альбомі 1839 — 43 років і на кількох окремих аркушах з ескізами й начерками 1842. Зберігається в ДМШ. Іл. т. 1, табл. VII.

«СЛІПИЙ» — поема Шевченка. Див. «Невольник».

«СЛІПИЙ» («Невольник»; папір, сепія, 14 × 11,1) — малюнок Шевченка на тему його однойменної поеми. Виконаний на Україні не раніше травня 1843. Ліворуч унизу — дата й підпис автора: «1843. Т. Шевченко». Сепія відома за фотографією, зробленою 1918, коли малюнок експонувався на першій виставці укр. старовини в м. Лебедині. Оригінал твору, що належав О. Капністові, згорів 1919 в с. Михайлівці (тепер Лебединський р-н Сумської обл.) під час пожежі його маєтку. Інший варіант цього малюнка (14,5 × 10,5), виконаний також сепією, датується тим же часом. На звороті його є напис чорнилом: «Бандурист». Зберігається в ДМШ. Обидва малюнки передували поемі Шевченка «Невольник». Сюжет їх відповідає словам поеми: «Отак на улиці під тином ще молодий кобзар стояв і про невольника співав. За тином слухала Ярина». До малюнків є виконані олівцем ескіз (22,7 × 18,4), який Шевченко подарував В. Рєпніній (зберігається у приватній збірці в Москві), і три начерки (в ДМШ та Ін-ті л-ри ім. Т. Г. Шевченка АН УРСР). Ескіз і начерки дуже відрізняються один від одного й від обох сепій як трактуванням персонажів, так і худож. розв’язанням. Іл. табл. XX.

СЛІПЧЕНКО Микола Федорович (н. 17.XII 1909) — український рад. художник. Автор графічних творів «М. М. Коцюбинський на могилі Тараса Шевченка» (ол., вугіль, 1949, ДМШ), «На могилу великого Кобзаря», «Зустріч домовини з тілом Т. Г. Шевченка в Києві» (обидва — кольор. ліногр., 1964), картини «Похорон Т. Г. Шевченка в Каневі» (1960 — 61).

СЛОБОДНІК (Słobodnik) Влодзімеж (н. 19.ІХ 1900) — польський поет і перекладач. Н. на Україні. В 1939 — 45 жив в СРСР. Редактор і автор вступ. статті до польс. видання «Вибраних творів» Шевченка (Варшава, 1955), куди ввійшли і його переклади поем і ліричних поезій: «Варнак», «Юродивий», «У тієї Катерини», «Утоптала стежечку», «Сестрі», «Плач Ярославни» тощо. Йому належить стаття «Тарас Шевченко» у виданні «Kalendarz Robotniczy» («Робітничий календар», 1961). Виступив з привітанням на ювілейній десятій наук. шевченківській конференції (1961) у Києві. Автор вірша «Шевченко».

СЛОВАЦЬКА ЛІТЕРАТУРА І Т. Г. ШЕВЧЕНКО. Великий укр. поет був обізнаний з культ. і політ. життям словаків. Імена славних представників словац. і чеського народу Я. Коллара і П. Й. Шафарика він шанобливо згадував у своїх творах, зокрема у зв’язку з темою слов’янського єднання (послання «І мертвим, і живим...»). П. Й. Шафарикові поет присвятив поему «Єретик». П. Й. Шафарик був обізнаний з творчістю Шевченка. В 1844 — 45 О. Бодянський надіслав йому Шевченкові твори «Тризна», «Гамалія», «Чигиринський Кобзар і Гайдамаки». Після повернення з заслання укр. поет передав П. Й. Шафарику (через кого — не з’ясовано) автограф послання «Шафарикові» разом з частиною поеми «Єретик». Шевченків автограф не зберігся, в празькому виданні «Кобзаря» 1876 текст його подано за копією, зробленою невідомою рукою. Передаючи 1863 до Народного Дому у Львові інший автограф послання «Шафарикові» (з рукопису «Поезія Т. Шевченка. Том первий»), В. Білозерський зробив на ньому такий напис: «Оповідають свідки, що Шафарик, читаючи оце посланіє Шевченкове, плакав вдячними сльозами».

До широких мас словаків Шевченкова поезія дійшла пізніше, вже після його смерті. На Словаччині, як і в Чехії, твори Шевченка по-різному сприймалися представниками демократич. і консервативно-реакц. напрямів. Ідейна боротьба цих напрямів за літ. спадщину Шевченка все більше посилювалася в міру збагачення інформації про зміст і характер творчості укр. поета.

Перші згадки в пресі про Шевченка словацькою мовою належать до 1866, коли в газ. «Peštbudínské vedomostí» («Будапештські вісті», № 86) словац. учений і письменник Г. Тисовський надрукував статтю «Про бесіди», в якій стисло виклав біографію Шевченка, назвавши його відроджувачем укр. письменства. Про укр. поета в цей час багато писали в чес. журналах (з’являлися там і переклади його творів), з яких довідувалися про нього і словаки.

Словацька преса, відчуваючи брак власних матеріалів про Шевченка, рекомендувала своїм читачам чес. праці про нього. Так, газ. «Národnie noviny» («Національна газета», 1872, № 130) повідомляла про вміщення грунтовної статті В. Дундера, присвяченої укр. поетові, в чес. журн. «Osvěta». За чес. джерелом («Енциклопедичний словник Рігра», т. 7, 1868) написана і стаття П. Гечка «Слов’янські поети» [журн. «Orol» («Орел», 1874)], де він називав Шевченка «справжнім корифеєм», порівнював його з О. Пушкіним і А. Міцкевичем. За словами автора, Шевченкові пісні «перейняті світлою любов’ю до природи, болем за втраченими надіями, яких було багато в його житті і в житті його народу, та палкою любов’ю до України».

Незважаючи на невелику кількість перекладів творів Шевченка і згадок про нього в словац. періодич. л-рі 19 ст., все ж творчість його не тільки була відома серед словац. громадськості, а й мала вплив на окремих письменників. Словац. літературознавство засвідчує безпосередній вплив укр. поета на творчість О. М. Белли, який на основі сюжету Шевченкового вірша «У тієї Катерини» написав 1877 поему «Анна Данилівна» [частину її надруковано в журн. «Slovenské pohľady» («Словацькі погляди» за 1922, решту — 1929)]. Появі перших словац. перекладів Шевченкових творів і поширенню відомостей про поета сприяло празьке видання «Кобзаря» 1876, на яке письменник С. Бодіцький відгукнувся в газеті «Narodnie noviny» (1881, № 97 — 98) статтею «Співець України», навівши в ній у своєму перекладі вірш «Садок вишневий коло хати» та уривки з послання П. Й. Шафарикові і з вірша «Думи мої, думи мої, лихо мені з вами!». Порівняно пізній інтерес словац. літ. громадськості яо творчості Шевченка сучасна словацька критика пояснює надзвичайно тяжким соціальним і національним гнітом, якого зазнавав народ Словаччини у складі Австро-Угорщини. Як правило, інтерес до Шевченка виявляли ті словац. поети, які пропагували демократичну рос. і світову поезію. Таким був, напр., перекладач творів М. Лермонтова, О. Кольцова та В. Гюго. І Сомолицький (справж. ім’я та прізв. — Ізидор Жак), який переклав вірш Шевченка «Минають дні, минають ночі» (надруковано в журн. «Slovenské pohľady», 1896, т. 16). На поч. 20 ст. в періодич. виданнях Словаччини надруковано кілька перекладів Шевченкових творів і статей про поета. Зокрема, в журн. «Dennica» («Ранкова зоря», 1905, № 1) вміщено вірш Шевченка «У тієї Катерини» в перекладі П. Белли. Активну роль у популяризації спадщини Шевченка й укр. л-ри загалом на поч. 20 ст. відігравав журн. «Prúdy» («Джерела»), на сторінках якого друкувалися статті про поета й переклади його творів. У цьому журналі опубліковано статтю Нересницького (літ. псевдонім Ю. Славіка) «Тарас Шевченко» («Prúdy», 1911, № 8 — 9), в кінці якої подано і його переклади віршів «Заповіт» і «Минають дні, минають ночі». У 20 — 30-х pp. з’явилися нові переклади і присвячені поетові статті: в газ. «Hlas ľudu» («Голос народу», 1.II 1920) — уривки з «Перебенді», «Єретика», «Сну» («У всякого своя доля»), у газ. «Slovenský denník» («Словацький щоденник», 1935, № 76, 89) — «Садок вишневий коло хати», уривок з вірша «До Основ’яненка» під назвою «Б’ють пороги». Статтю Ш. Крчмерого «Джерело „Анни Данилівни“», в якій автор писав про вплив творчості Шевченка на О. М. Беллу, опубліковано в журн. «Slovenské pohľady» (1922). З наук. досліджень заслуговує на увагу стаття В. Бобека (поляка з походження) «Шевченкове ставлення до Польщі та поляків» у журн. «Prúdy» (1935, т. 19), в якій автор спростував помилкові твердження окремих критиків про ворожість укр. поета до польс. народу, писав про його дружнє ставлення до поляків. Автор розглядав також питання про співзвучність поезії Шевченка з творчістю болг. поета-революціонера Х. Ботева. Про типологічну спорідненість ідейного спрямування й патріотичних мотивів у Шевченковій поезії і в творчості С. Халупки, Й. Заборського і Д. Ріхарда йшлося в статті редактора журналу «Slovenské pohľady» Щ. Крчмерого (написана бл. 1930, опубл. посмертно в дослідженні Й. Банського і М. Мольнара «Штефан Крчмерий і українська література» в журн. «Sovětská literatúra», 1955, № 6). Йому ж належить і переклад уривка з драми «Никита Гайдай» (надруковано в його «Вибраних творах», т. 2. Братіслава, 1953).

Загалом сприйняття творчості Шевченка в словац. л-рі протягом 2-ї пол. 19 — поч. 20 ст. відбувалося під знаком боротьби представників революц.-демократич. напряму проти консервативно-реакц. кіл. Особливо виразно ця боротьба виявилася на поч. 20 ст. в полеміці між консерваторами з газ. «Národnie noviny» і творчою молоддю , яка групувалася навколо журн. «Prudy». На відміну від словац. «царефілів», що хотіли бачити в Шевченкові поміркованого і «богобоязного» співця «офіційної народності», прогрес. діячі підносили укр. поета як «співця свободи та полум’яного речника гноблених і принижених» («Prúdy», 1911, № 8 — 9, згадувана стаття Нересницького «Тарас Шевченко»).

Новий етап у поширенні Шевченкової спадщини серед словаків почався з утворенням народно-демократич. Чехословаччини. Особливо активним популяризатором творів укр. поета став учений і перекладач Р. Бртань. Завдяки М. Рильському, який, перебуваючи в Братіславі 1945, подарував йому п’ятитомне зібрання Шевченкових творів, Р. Бртань захопився поезією укр. співця і протягом 1945 — 65 опублікував у періодич. л-рі переклади Шевченкових поем «Єретик», «Іван Підкова», віршів «Заповіт», «Не вернувся із походу», «Не женися на багатій», «Думи мої, думи мої, ви мої єдині»та ін. Він є автором і кількох статей про поета, з яких найзначніша — «Тарас Григорович Шевченко» — в газ. «Kultúrny život» («Культурне життя», 1954, № 11).

З відомих словац. поетів окремі Шевченкові твори переклали Я. Понічан («Тарасова ніч» і «Заповіт») та М. Лайчак («Заповіт»). Обидва вони є й авторами статей про укр. поета: Я. Понічан в журналі «Slovenské pohľady» (1964, № 7) опублікував статтю «Ювілейні роздуми», а М. Лайчак — «Тарас Шевченко» в газеті «Pravda» (8.III 1964). До творчості українського поета звертався А. Мраз у статтях і виступах: «Безмежна Україна» («Slovenské pohľady», 1956, № 11), «Коротко про Тараса Шевченка» (журн. «Nova literatura», 1958, № 12), «Тарас Шевченко в чеській і словацькій літературі» (журн. «Slovenská literatúre», 1960, № 4). Автор охарактеризував Шевченка як геніального сина українського народу. Значна засслуга в популяризації і дослідженні творчості Шевченка належить М. Мольнарові (книжка укр. мовою «Тарас Шевченко у чехів та словаків». Пряшів, 1961) і М. Неврлому (книжка словац. мовою «Т. Г. Шевченко — революційний поет України». Братіслава, 1960). У своїх працях вони досліджують процес освоєння Шевченкової спадщини чехами і словаками, аналізують ідейно-політичну спрямованість і високу художню майстерність творів укр. поета. Лише в умовах соціалістич. дійсності вперше в історії культури словац. народу стало можливим найповніше видання вибраних творів Шевченка. У зб. «Думи мої...» (Братіслава, 1959; переклади Ю. Кокавця, вступ. стаття і коментарі М. Неврлого і М. Мольнара) — вміщено поетичні твори Шевченка до заслання 1847; у зб. «Струни серця» (Братіслава, 1962; перекладачі — Ю. Кокавець, І. Галло, М. Ковачик, коментар М. Неврлого) — поетичні твори 1847 — 61. Окремим виданням вийшла словац. мовою п’єса «Назар Стодоля» (Братіслава, 1960). Велику роль у популяризації спадщини Шевченка відіграє орган ЦК Комуністичної партії Словаччини газ. «Pravda», яка з 1945 періодично друкує твори поета в перекладі словац. мовою. Тут опубліковано вірші «Заповіт», «На панщині пшеницю жала», статті «Безсмертний Кобзар» М. Мольнара (10.III 1956), «Шевченко і слов’янство» М. Неврлого (10.III 1961). В статтях розкривався революц. зміст Шевченкової поезії, її народність, інтернаціоналізм, підкреслювалось її загальнослов’янське звучання. Ім’я і творчість Шевченка набувають серед словац. народу все більшої популярності. 100-річчя з дня смерті (1961) і 150-річчя з дня народження (1964) Шевченка відзначено в Словаччині урочистими зборами й вечорами та численними статтями в періодич. л-рі. Грунтовні статті про поета надруковано, зокрема, в газетах «Pravda» (10.III 1961 та 8.III 1964), «Rude pravo» (словац. мовою — 9.III 1964), «Kultúrny život» (19.VIII 1961), «Učiteľské noviny» («Учительська газета», 1961, № 10), а також «Smena», «Práca», «Ľud» («Народ»), «Hlas ľudu» («Голос народу»), журналах «Slovenské pohľady» (1961, № 3 і 1964, № 7), «Ľudove kurzy ruštiny» («Народні курси російської мови», 1961, № 2), «Vychovatel» (1961, № 1) тощо. У зв’язку з 160-річчям з дня народження поета ряд словац. газет 9.III 1974 вийшов з шевченківськими матеріалами. Так, «Pravda» опублікувала статтю Р. Бртаня і «Заповіт» в його перекладі, «Práca» — статтю Р. Бртаня і вірш «Н. Маркевичу», «Smena» — статтю «Шевченко і слов’янство» М. Неврлого. Статті вмістили також газети «Ľud», «Hlas ľudu» та інші.

Переклади: Ševčenko T. Dumy moje... Bratislava, 1959; Ševčenko T. Nazar Stodoľa. Bratislava, 1960; Ševčenko T. Struny srdca. Bratislava, 1962.

Літ.: Bodický S. Spevec Ukrajiny. «Národnie noviny», 1881, № 97 — 98; Mráz A. Stručne о Tarasovi Ševčenkovi. «Nová literatúra», 1958, № 12; Nevrlý M., Molnar M. Géniusý Slovanstva. В кн.: Ševčenko T. Dumy moje... Bratislava, 1959; Nevrlý M. T. H. Ševčenko. Revolučný básnik Ukrajiny. Bratislava, 1960; Molnár M. Taras Ševčenko. «Slovenské pohľady», 1961, № 3; Коновалов Г. Твори Шевченка в Чехословаччині. «Всесвіт», 1961, № 7; Мольнар М. Тарас Шевченко у чехів та словаків. Пряшів, 1961; Данилко К. Ю., Субота І. В. Словацька преса про Т. Г. Шевченка (в роки 1866 — 1914). «Праці Одеського університету», 1962, т. 152. Серія філологічних наук, в. 14; Poničan J. Jubilejné zamyslenie. «Slovenské pohľady», 1964. № 7; Моторний В. А. Сучасне шевченкознавство в Чехословаччині. «Вісник Львівського університету», 1964. Серія філологічна; Sborník ševčenkovský. Bratislava, 1965.

В. І. Шевчук.

СЛОВЕНСЬКА ЛІТЕРАТУРА І Т. Г. ШЕВЧЕНКО. Перша згадка про Шевченка в словенській періодич. л-рі з’явилася ще за його життя. Так, у журн. «Slovenski glasnik» («Словенський вісник». 1860, кн. 6) опубліковано статтю «Русинська література» (автором її, очевидно, був сам редактор журналу А. Янежич), в якій подано стислу характеристику Шевченкового «Кобзаря» 1860 та осн. відомості про житгя поета і наведено в словен. транскрипції 14 прикінцевих рядків поезії «Думи мої, думи мої, лихо мені з вами!». Стаття являла собою переказ однойменної статті чес. критика В. Дундера, надрукованої в газ. «Pražské noviny» («Празька газета», 29.IV 1860). Для своєї статті В. Дундер, який у 50-х pp. 19 ст. жив у Галичині й цікавився укр. фольклором, використав матеріал рецензії М. Добролюбова на «Кобзар» 1860.

Проте цілком можливо, що в освічених, насамперед літ.наукових колах Словенії творчість Шевченка була відома (з німецьких видань) набагато раніше. В 1843 у журналі «Jahrbücher für slawische Literatur, Kunst und Wissenschaft» («Щорічники слов’янських літератур, мистецтва і науки», № 1), який видавав проф. Лейпцігського ун-ту лужицький серб Я. П. Йордан, було вміщено, очевидно, ним самим написану бібліографічну нотатку про видану 1841 в Петербурзі поему Шевченка «Гайдамаки», а в наступному номері — про другу частину альманаху «Молодик» (1843), що вмістила й кілька віршів поета.

У 1872 маріборський журн. «Zora» («Світання», № 8 — 9) опублікував під псевдонімом Драготин Лазар статтю словен. критика, літературознавця і перекладача, автора «Історії словенського письменства» К. Глазера «Тарас Григорович Шевченко — малоросійський поет». Це, власне, перша, значною мірою самостійна розвідка про життя і творчість укр. поета, автором якої був словенець. Стаття мала переважно довідковий характер, проте автор торкався в ній і таких, зокрема, проблем, як співвідношення укр. нар пісні й поезії Шевченка, реалізм його творчості та її зв’язок з життям народу Причина такої спрямованості розвідки полягала в співзвучності особливостей поезії укр. співця з вимогами до тогочасної словенської літератури, що їх ставили прогресивна демократична критика і словенські письменники. У статті немає прямого наголошення на революц.-демократич. характері творчості Шевченка, але саме згадування таких творів, як «Гайдамаки», «Кавказ», «Сон», міркування про незвичайну мужність поета, якого автор називав «другим Прометеєм, прикутим до вершин Кавказу», а його пісні — гострими стрілами, згадки про багатостраждальне життя поета, яке само по собі було виявом протесту проти соціальної несправедливості, засвідчують розуміння К. Глазером суспільного значення творчості Шевченка і потреби ознайомити з нею словен. читачів. Крім зазначених, автор згадував і коментував такі твори, як «Причинна», «Перебендя», «Тополя», «До Основ’яненка», «Іван Підкова», «Катерина», «Наймичка», «Гамалія» та ін., а також подав деякі відомості з біографії поета. Іноді в своїх коментарях дослідник спирався і посилався на монографію Г. Баттальї, а в кінці статті називав як джерело львів. двотомну збірку «Поезії Тараса Шевченка», видану 1867. Стаття К. Глазера, пройнята симпатією до великого співця України, вперше так докладно знайомила словенців з постаттю Шевченка. Словен. громадськості, очевидно, не відомі були перші переклади творів укр. поета, здійснені 1863 Р. Жинзифовим і А. Шеноа. Але на переклади А. Харамбашича, видані 1887, відгуки в словен. пресі з’явилися майже одразу по виході їх у світ. Йдеться, зокрема, про рецензії Я. Барле — в журн. «Dom in svet» («Батьківщина і світ», 1888, № 7) за підписом Janko В. і Й. Старе в журн. «Ljubljanski zvon» («Люблянський дзвін», 1888, № 8). Того ж року в журн. «Slovenski svet» («Словенський світ», № 9), а пізніше в «Dom in svet» (1896, № 14; 1899, № 20 — 24) з’явилися розвідки П. Миклавця-Подравського «Літературна діяльність малоросів», «Малоросійська література» та «Нариси малоросійської літератури», в яких, аналізуючи літ. доробок українських письменників, дослідник писав і про творчість Шевченка. Найбільше уваги укр. поетові він приділив у статті «Нариси малоросійської літератури», де наголошував на широкій популярності спадщини Шевченка в зх.-європ. країнах, відзначав революц. наснаженість його творчості, пройнятої ідеями визвольної боротьби, «ідеями братерства, рівності, любові й свободи». Така оцінка суспільної ролі творів поета могла бути зумовлена атмосферою піднесення соціальної і нац.-визвольної боротьби в Словенії в кін. 19 — на поч. 20 ст., а також пошуками нових шляхів розвитку л-ри. Саме ці суспільні чинники сприяли дальшому зацікавленню творчістю укр. співця У віденському журн. «Jug» («Південь», 1901, № 3), що видавався словен. та хорват. студентами, з’явився перший словен. переклад «Заповіту». Журн. «Dom in svet» (1901, № 5) надрукував статтю Й. Абрама «На могилі Тараса Шевченка». В ній автор докладно висвітлив життя українського поета, проаналізував його творчість, широко охарактеризував її соціальне значення, підкресливши її інтернаціональний характер, розповів про шану пам’яті геніального співця і навів укр. мовою понад 100 рядків з його поезій. Статтю ілюстровано кількома фотографіями. У журн. «Slovan» («Слов’янин», 1902 — 03, № 3) опубліковано статтю А. Хаєка про новітню українську літературу, в якій на тлі літературного процесу 1-ї половини 19 ст. змальовано й постать Шевченка. Автор підкреслював органічний зв’язок поезії Шевченка з життям і прагненнями народу, її активну соціальну природу, волелюбні, демократич. мотиви, велике значення його творчості для розвитку укр. л-ри наступних поколінь. Стислу характеристику творчої спадщини поета, що стала «духовним здобутком цілої Росії», місця Шевченка в тогочасному літ. процесі дав і В. Левстик у статті «З новітньої російської літератури» («Dom in svet», 1904, № 1). У 1907 — 08 в перекладах Й. Абрама вийшов двотомний «Кобзар» Шевченка, в якому вміщено понад 40 творів, зокрема «Гайдамаки», «Катерина», «Наймичка», «Невольник», «Іван Підкова», «Гамалія», «Іржавець», «Тарасова ніч», «І мертвим, і живим...», «Перебендя», «Причинна», «Тополя», «Заповіт», «Сон» («На панщині пшеницю жала»), «Якби ви знали, паничі» та ін. У першому томі Й. Абрам вмістив дві свої статті: «Огляд історії України» й «Життєпис поета». В другому томі поема «Гайдамаки» також супроводилася двома його розвідками: перша стосувалася характеристики гайдамаччини (тут подано й переклад вірша Шевченка «Холодний Яр»), друга — самого Шевченкового твору. Переклади Й Абрама, яким притаманна точність і художність, здобули широкий відгук у Словенії (на поч. століття на них опубліковано там понад десять рецензій), а також на Україні. Їхнього значення не применшив час, що минув відтоді, оскільки новішої, рівноцінної обсягом праці в Словенії досі ще немає.

Поезія Шевченка на початку 20 ст. мала великий вплив на багатьох словенських поетів, зокрема таких визначних, як О. Жупанчич (поезії «Дума», «Дві сосни», «Вітер»), Й. Мурн («Осіння ніч настала», «Як діброви спохмурніють», «Не піду я по полях»), А. Ашкерць («Тече Дніпро», «Український степ»). Цей вплив помітний і на творчості поетів Й. Паляруцці-Крілана, Ц. Голара, Р. Петерлина-Петрушки, А. Мерхара, А. Ер’явця, Я. Пуцеля та ін. Зацікавлення Й. Абрама, ОЖупанчича, А. Ер’явця та ін. творчістю Шевченка й українськими народними піснями всіляко заохочував професор люблянської гімназії Я. Е. Крек. Від нього дістали Й. Абрам. а згодом і О. Жупанчич видану 1888 у Львові книжку «Руський співаник», з якої вперше вони й познайомились з укр. нар. піснями і творами Шевченка. Сам Я. Е. Крек брав участь у шевченківських святкуваннях, що їх влаштовувала студентська молодь у Відні. На вечорах, присвячених Шевченкові, він виступав укр. мовою. В 1905 Й. Абрам подарував Я. Е. Крекові однотомник Шевченкових поезій, виданий 1902 у Львові, а згодом присвятив йому свій переклад «Кобзаря».

У 1911 й 1914 газети й журнали «Slovan», «Dom in svet», «Jutro» («Ранок»), «Slovenec», «Jugoslavija», «Slovenski ilustrovani tednik» («Словенський ілюстрований тижневик») та ін. опублікували чимало статей до 50-річчя з дня смерті Шевченка та 100-річчя з дня його народження. Й. Абрам у статті «Тарас Шевченко» («Dom in svet», 1914, № 6 — 8) підкреслив революц. дух поезій Шевченка, непримиренність його до всіляких утисків і гноблення, оптимізм його творів і віру в краще майбутнє для свого народу. В статті автор навів у своїх перекладах ряд уривків з таких гостро революц. творів, як поеми «Кавказ» і «Сон». Із статтями під такою самою назвою — «Тарас Шевченко» — виступили також Р. Петерлин-Петрушка («Slovan», 1911, № 5), І. Лах («Jutro», 5.III 1911), З. Кведер [«Agramer Tagblatt» («Загребська щоденна газета», 1914, № 57)]. У 1917 газ. «Slovenec» (9.VIII) надрукувала статтю Є. Мацелюха «Шевченко — співець волі України», в якій наведено бл. 150 рядків з Шевченкових творів у перекладах Й. Абрама і його власних. Є. Мацелюх називав Шевченка апостолом правди і свободи, що ставав на захист не лише українського, а й усіх гноблених народів. Автор високо оцінював революційний, волелюбний характер поетичної творчості українського співця.

Наприкінці 30-х pp. у словенській періодичній літературі опубліковано низку нових шевченківських матеріалів. Статті Б. Борка («Jutro», 25.II 1939) і Ф. Безлая («Ljubljanski zvon», 1939, № 3 — 4) присвячені 125-річчю з дня народження українського поета. Стаття Ф. Безлая, в якій, зокрема, йшлося про вплив Шевченка на творчість визначного словен. поета О. Жупанчича, супроводилася кількома Шевченковими поезіями в перекладі автора статті.

Після 2-ї світової війни з встановленням нар.-демократич. ладу в Югославії пожвавилося вивчення творчості Шевченка. Люблянська газ. «Ljudska pravica» («Народна справедливість», 30.IX 1945) надрукувала статтю «Українська література», що була, власне, переказом лекції М. Рильського, яку він прочитав у Белграді в Т-ві співробітництва з Радянським Союзом. У статті йшлося й про значення творчості Шевченка для розвитку укр. л-ри. Через кілька років у газ. «Ljudski glas» («Народний голос», 27.Х 1949) під псевд. Палко Долінець з’явилася стаття П. Гала «Співець волі — Тарас Шевченко». В 1958 відомий словен. учений Б. Крефт, перебуваючи в Києві, опублікував у «Літературній газеті» (17.X 1958) статтю «За дружбу», присвячену словен.-укр. літ. взаєминам. У ній згадувалось і про популярність Шевченка в Словенії, про словен. переклади його творів. Особливо пожвавилося словен. шевченкознавство 1961 — 64. Б. Крефт опублікував у тижневику «Naši razgledi» («Наші огляди», 25.III 1961) до 100-річчя з дня смерті поета статтю «Тарас Шевченко» Варіанти цієї статті надруковано і в бєлград. тижневику «Književne novine» («Літературна газета», 17.IV 1961). Про свої враження від перебування в Києві розповів на сторінках люблянської газ. «Delo» (16.IV 1963) у статті «Від імені Шевченка» письменник Б. Погачник. Значним здобутком словен. шевченкіани цього періоду є праця відомого поета і перекладача Р. Бордона. З нагоди 150-річчя з дня народження Шевченка він надрукував у тижневику «Naši razgledi» (4.IV 1964) добірку Шевченкових творів («Заповіт», «І мертвим, і живим...», «Полякам», «Садок вишневий коло хати», «На панщині пшеницю жала», «В неволі, в самоті немає», «Не гріє сонце на чужині», «Думи мої, думи мої, лихо мені з вами!», «В неволі тяжко, хоча й волі» та ін.) у власному перекладі і статтю «Нотатка про Тараса Шевченка». Трохи раніше (27.II 1964) по люблянському радіо передано радіовиставу про укр. поета, автором якої був Р. Бордон. Про перекладацьку працю Р. Бордона згадав Б. Борко в повідомленні «Шевченко в новому словенському перекладі» («Delo», 11.VI 1969). Важливий внесок у словенську шевченкіану зробив і літературознавець та бібліограф Ф. Добровольць. Він уклав грунтовну бібліографію укр. словеніки й словен. україністики, в межах якої подано й широку бібліографію словен. шевченкіани. Газ. «Primorski dnevnik» («Приморська щоденна газета», 25.III 1964), що виходить словен. мовою в Трієсті (Італія), вмістила статтю «Співець свободи всіх народів», перекладену з рад. журн. «Новое время» (1964, № 11).

Переклади: Kobzar. Izbrane pesmi Tarasa Ševčenka. Ljubljana, 1907; Kobzar Tarasa Ševčenka. II del. Hajdamaki. Ljubljana, 1908.

Літ.: Bajda Kazak. Ob Taras-Ševčenkovem grobu. «Dom in svets», 1901, № 5; Abram J. Življenjepis Tarasa Ševčenka in njegova dela. В кн.: Kobzar. Izbrane pesmi Tarasa Ševčenka. Ljubljana, 1907; Peterlin-Petrušíka R. Taras Ševčenko. «Slovan», 1911, № 5; Abram J. Taras Ševčenko. «Dom in svet», 1914, № 6 — 8; Вez1aj F. Taras Ševčenko. «Ljubljanski zvon», 1939, № 3 — 4; Kreft B. Taras Ševčenko. «Naší razgledi», 1961, 25 березня; Кравцов Н. И. Шевченко в литературе и критике Югославии. В кн.: Тарас Шевченко. М., 1962; Кравцов М. Т. Г. Шевченко в югославській літературі і критиці. «Радянське літературознавство», 1962, № 4; Кравцов М. І. Творчість Шевченка та закономірності розвитку слов’янських літератур. В кн.: Збірник праць одинадцятої наукової шевченківської конференції. К., 1963; Комадинич С. Шевченко в югославській критиці. «Слов’янське літературознавство і фольклористика», 1965, в. 1; B. B. Ševčenko v novem slovenskem prevodu. «Delo», 1969, 11 червня; Добровольц Ф. Україністика словенською мовою. «Слов’янське літературознавство фольклористика», 1971, в. 7.

В. Г. Гримич.

«СЛОВНИК МОВИ ШЕВЧЕНКА». Уклав цей словник Ін-т мовознавства ім. О. О. Потебні АН УРСР. Опубліковано його в двох томах (К., 1964). У словнику дано повну характеристику слів з поетичних творів Шевченка, написаних укр. мовою, в їхніх семантич. і формальних виявах. Кожне слово розглянуто всебічно, в тих його особливостях, з якими воно виступає в мові Шевченка. Усього зареєстровано й витлумачено 10 116 слів. Більшість із них ужито з багатьма значеннями й відтінками в значенні. Все це зафіксовано в словнику й витлумачено за допомогою певних засобів і позначок, прийнятих у лексикографіч. працях. В кожній словниковій статті зазначено кількість вживань слова й дано посилання на всі випадки використання його у Шевченка. Наведено найтиповіші приклади-цитати з творів поета, які ілюструють і розкривають семантико-стилістичну складність слів і словосполучень, зокрема різних фразеологіч. одиниць тощо. Отже, «Словник мови Шевченка» — праця особливого типу. Він побудований так, щоб за його допомогою можна було простежити вживання слова, всі його форми, значення, функції. Словник є важливим довідником, що збагачує шевченкознавство. Він полегшує пізнання творчої лабораторії поета, розкриває красу й силу Шевченкового слова, велич його думки (див. також Мова Т. Г. Шевченка).

«СЛОВО О ПОЛКУ ІГОРЕВІМ» — найвидатніша пам’ятка літератури Київської Русі. Інтерес до «Слова» Шевченко виявляв протягом усього життя. Ще в поемі «Гамалія», поряд з метафоричним зображенням битви як жнив і молотьби, чути відгомін рядків «Слова». Лексеми цього твору вжив Шевченко в четвертому розділі поеми «Царі», щоб надати йому давньоруського колориту. Ремінісценції з «Слова» Шевченко використав у повісті «Близнецы». Поет довго виношував задум повністю перекласти «Слово» і реалізувати його прагнув 1854, ще на засланні. В листі 14.IV 1854 Шевченко просив А. Козачковського надіслати примірник «Слова», проте поет його не одержав. Здійснювати свій задум він почав тільки через шість років. Перевантажений роботою і тяжко хворий, Шевченко 1860 переклав два уривки «Слова» — «З передсвіта до вечора» і «Плач Ярославни». Перший з перекладів близький до оригіналу, другий є переспівом однойменної теми.

Літ.: Айзеншток И. Работа Шевченко над переводом «Слова о полку Игореве». «Литературная учеба», 1939, № 2; Попов П. Н. «Слово о полку Игореве» в переводе Т. Шевченко. В кн.: Слово о полку Игореве. Сборник исследований и статей. М. — Л., 1950.

СЛОВ’ЯНОФІЛИ, СЛОВ’ЯНСЬКЕ ПИТАННЯ І. Т. Г. ШЕВЧЕНКО. Слов’янофіли (слов’янолюби) — представники одного з напрямів суспільно-політ. думки 40 — 60-х pp. 19 ст., які обстоювали особливі шляхи розвитку історії та культури слов’янства, нібито кардинально відмінні від шляхів розвитку народів Заходу, заперечували наявність у Росії антагоністичних суспільних станів. Вони вбачали самобутній шлях розвитку Росії в непорушності існуючого ладу (за винятком кріпацтва, проти якого виступала більшість слов’янофілів), в ізоляції від впливу «безбожною» і «революційного» Заходу, в розвитку поземельної общини як соціально-економіч. основи, в православ’ї, яке вважали єдиним справжнім християнством, та в монархічній владі. Слов’янофіли з своїх класових позицій закликали всі слов. народи до єднання, спільної культурної діяльності, поширення й поглиблення взаємопізнання. Декларуючи нац. розвиток усіх слов’ян, вони проте відводили керівну роль у цьому процесі Рос. імперії. Слов’янофіли вважали необхідним розвиток народної освіти, доклали багато сил для вивчення нар. мови, нар. побуту, усної нар. творчості та образотворчого мистецтва, підтримували розвиток слов. літератур нар. мовою, в т. ч. — українською. Гурток слов’янофілів виник у кін. 30-х pp. 19 ст. В 40 — 50-х pp. навколо нього групувалися деякі письменники, вчені й громад. діячі — О. Хомяков, І. Киреєвський, П. Киреєвський, згодом — О. Кошельов, К. Аксаков, І. Аксаков, Ю. Самарін, І. Бєляєв та ін. Ідеї, що їх висували слов’янофіли, на різних етапах поділяли деякі російські письменники й учені: С. Аксаков, Ф. Тютчев, О. Островський, Л. Мей, П. Мельников, М. Язиков, A. Григор’єв, В. Даль, О. Афанасьєв, І. Срезневський, М. Данилевський, М. і К. Павлови, B. Ламанський, Н. Попов та ін. Найреакційнішою різновидністю слов’янофілів були виразники ідеї «офіційної народності» — М. Погодін, С. Шевирьов та ін., які стояли на позиціях обскурантизму й обожнення верховної влади, проголошуючи горезвісну уваровську формулу «православ’я, самодержавство і народність». З критикою слов’янофілів виступали «західники» ліберального напряму — І. Тургенєв, М. Кетчер, К. Кавелін, Є. Корт та ін. Послідовній і переконливій критиці піддали слов’янофільство всіх гатунків революц. демократи В. Бєлінський, О. Герцен, М. Чернишевський, М. Добролюбов. На Україні до слов’янофілів були близькими в певних питаннях М. О. Максимович, В. Григорович, О. Бодянський, М. Іванишев, Ф. Чижов, М. Рігельман, П. Лукашевич і Г. П. Галаган; деякі концепції слов’янофілів мали вплив і на окремих членів Кирило-Мефодіївського товариства, що підтримували заклики до єднання слов’янських народів (М. Костомаров, О. Маркович, В. Білозерський та ін.), але ж ставили при цьому за мету знищення монархічного ладу й встановлення в усіх слов. країнах республіканського правління. М. Чернишевський у своїх спогадах про М. Костомарова писав, що на поч. 50-х pp. Костомаров «ще залишався дуже палким прихильником думки про федерацію слов’янських племен... Ця федерація була б, як мені здавалося тоді (і здається тепер), шкідлива для всієї Європи і, зокрема, згубна для кожного з слов’янських племен... І ми з Костомаровим сперечалися про неї дуже часто» (Чернышевский Н. Г. Полное собрание сочинений, т. 1. М., 1939, с. 776). Шевченко ще до заслання був особисто знайомий з окремими слов’янофілами, знав їхні осн. твори. На засланні він читав журн. «Москвитянин», де друкувалися слов’янофіли, зустрічався з М. Данилевським, листувався з О. Бодянським. У березні 1858 в Москві Шевченко відвідував М. Максимовича, Аксакових і О. Кошельова, зустрічався з О. Хомяковим, О. Афанасьєвим, М. Погодіним і С. Шевирьовим. Про останнього він неприязно згадав у «Щоденнику» 25.III 1858. Поет багато років підтримував дружні стосунки з М. Максимовичем, В. Григоровичем, О. Бодянським та ін.; зокрема, його приваблювало те, що вони багато робили для збирання, збереження і публікації пам’яток усної нар. творчості й давньої л-ри та для розвитку реалістич. мистецтва. Але особисті взаємини Шевченка, напр., з П. Лукашевичем і Г. П. Галаганом не були й не могли бути дружніми, бо поет ясно бачив, що їхні слов’янофільські й українофільські переконання й прагнення відверто співіснують з нелюдсько-жорстоким поміщицько-кріпосницьким визиском людей. Ці спостереження відображено в таких віршах Шевченка, як «Три літа» й «П. С.» («Не жаль на злого, коло його»), в поемі «Княжна» та в деяких повістях («Княгиня», «Музыкант»). Поширювану колись версію про близькість Шевченка до ідей слов’янофілів цілком спростовано сучасною марксистською наукою. Поетова позиція в питанні шляхів розвитку слов’янства протилежна настановам слов’янофілів. Він обстоював революц.-демократичне розв’язання цього питання, яке в основних своїх твердженнях збігалося з ідеями, що їх висловлювали В. Бєлінський, О. Герцен і М. Чернишевський. У свідомості поета формувалися й утверджувалися ідеї слов. єдності не у вигляді панславістської монархії, очоленої рос. царем, а у вигляді спільної визвольної боротьби слов. народів як проти «власних» гнобителів і визискувачів, так і проти іноземних загарбників. Ще в прозовій передмові до поеми «Гайдамаки» (1841) він висловив свою заповітну мрію: «Нехай житом-пшеницею, як золотом, покрита, не розмежованою останеться навіки од моря і до моря — слав’янськая земля». Слов. питання Шевченко ставив на демократичний соціально-політичний грунт. Погляди поета на минуле і майбутнє слов’янства були далекі від консерватизму й обмеженості. Він закликав слов. народи до революц. боротьби за свої соціальні й нац. права. Тут він де в чому перегукувався з декабристами, з ідеями Т.ва об’єднаних слов’ян, яке виступало за ліквідацію самодержавства в усіх слов. країнах і за утворення федерації слов. демократичних республік. Ці ідеї були близькі поетові, вони знаходили підтримку в усьому його життєвому, соціальному досвіді. Шевченко таврував слов’янофілів за те, що вони були далекі від народу, не враховували реальних інтересів покріпаченого люду. В посланні «І мертвим, і живим...» поет проголошував: «І Коллара читаєте // З усієї сили, // І Шафарика, і Ганка, // їв слов’янофіли // Так і претесь...». І далі, звертаючись до укр. ліберальних послідовників та інтерпретаторів слов’янофілів, писав: «А гвалту! а крику! // „І гармонія, і сила, // Музика та й годі. // А історіяі.. поема // Вольного народа!“». Так послідовно зв’язує Шевченко критику консервативних ідей слов’янофілів з викриттям фальсифікаторських концепцій укр. націоналістів про «єдиний потік» укр. культури, про уявну класову «гармонію» всередині нації. Облудність тверджень слов’янофілів поет гостро осудив і в передмові до нездійсненого видання «Кобзаря»: «Кричать о единой славянской литературе, а не хотять і заглянуть, що робиться у слов’ян!». Тут Шевченко, говорячи про рос., укр., польс., чеську, сербську л-ри, підкреслював, що в них цінувати треба не те, що здається «преочаровательным» правлячим класам, а тільки справжню, неприкрашену правду життя трудового народу, поневоленого «отим мерзенним і богупротивним панством». Тобто поет, як завжди, ставить на перше місце не національне, а соціальне, класове. Тільки розірвавши кайдани класового гніту, можна домогтися братерського, справді рівноправного єднання слов. народів, — твердить і герой незакінченої трагедії Шевченка «Никита Гайдай». Безпосереднє звернення поета до проблеми єднання слов. народів у визвольній боротьбі зустрічаємо й у поемі «Єретик», присвяченій П. Шафарикові. Шевченко мріяв, «щоб усі слов’яне стали // Добрими братами, // І синами сонця правди, // І єретиками», тобто закликав слов. народи до спільної боротьби. Звертаючись до Шафарика, він писав: «Слава тобі, Шафарику, // Вовіки і віки! // Що звів єси в одно море // Слав’янськії ріки!». Був Шевченко обізнаний і з діяльністю чес. і словац. поета й ученого Я. Коллара та серб, філолога і фольклориста В. Караджича, яких згадував у своїх творах. Він дуже цінував у їхній діяльності поєднання наук., літ. і просвіт, інтересів з громад.-політичною боротьбою, спрямованою на визволення народів. Саме в цьому полягала докорінна відмінність Шевченкового ставлення до діячів слов. відродження від ставлення до них лібералів-слов’янофілів.

Особливе місце в Шевченкових поглядах на слов. питання посідає ставлення поета до польс. народу. В Петербурзі, а ще раніше — у Вільні він знайомився з польс. л-рою, був свідком подій листопадового повстання 1830, особисто зустрічався з діячами польс. визвольного руху На засланні й після нього підтримував дружні взаємини з Б. Залеським, З. Сераковським, Е. Желіговським, Л. Турно, Я. Станевичем, П. Круневичем, Л. Балінським, Й. Огризком та ін. Шевченко читав польс. л-ру, добре знав твори А. Міцкевича, Ю. Залеського, З. Красінського та ін. Історії відносин укр. народу з польс. феодалами і клерикалами Шевченко присвятив кілька поетичних творів (див. «Полякам»), у яких підкреслював, що в трудящих мас України не було причин для ворогування з польс. народом, що лише «неситії ксьондзи, магнати» сіяли ворожнечу між двома братніми народами, саме вони «нас порізнили, розвели», а революціонери мають однакову мету й повинні підтримувати один одного. Шевченко завжди обстоював спільність інтересів укр., рос. і польс. борців проти царизму і в цьому був прикладом і натхненником для своїх польс. друзів. Про це свідчать і спогади про поета Б. Залеського, Я. Станевича, М. Ятовта (Я. Гордона) і листування з ним. З. Сераковський писав поетові, що саме від нього одержав він «мысль великую» — про єднання визвольних сил укр. і польс. народів. Отже, закликаючи до єднання передових борців усіх слов народів, Шевченко стояв на позиціях революц. демократів. Звичайно, поет брав до уваги і деякі опозиційні настрої серед слов’янофілів, їхнє негативне ставлення до існуючого в Росії Миколи І суспільного ладу, щире прагнення до піднесення нар освіти, усунення цензурних утисків, впровадження гласного суду та ін.: адже уряд дивився на слов’янофілів з підозрою, забороняв окремі їхні видання і взагалі вважав «прихованими бунтівниками». Справді, політ. інвективи такого типу, як записаний двічі в «Щоденнику» Шевченка (4 IX 1857 і 16.IV 1858) вірш О. Хомякова «Кающаяся Россия» або переслідувані цензурою сатиричні поезії І. та К. Аксакових, не могли не викликати співчуття укр. поета-революціонера; в той же час і спрямування слов’янофільського журналу Аксакових «Русская беседа», і політ. обличчя О. Хомякова дістали нищівну оцінку у вірші-памфлеті «Умре муж велій в власяниці». Різко протестував Шевченко й проти вміщених у слов’янофільському журналі «Сельское благоустройстве» (додаток до «Русской беседы») виступів князя В. Черкаського на захист тілесних покарань селян. Коли М. Максимович запросив Шевченка взяти участь у газеті І. Аксакова «Парус», поет у листі 22.XI 1858 відмовився саме тому, що «парус сей надуває заступник того вельможного князя, любителя березової каші».

Ставлення до Шевченка і його творчості з боку слов’янофілів не було однаковим. На початку літ. діяльності Шевченка консервативні журнали «Москвитянин» і «Маяк» вмістили позитивні рецензії на його твори, бо революційність цих творів ще не стала зрозумілою багатьом критикам. Але вже після арешту членів Кирило-Мефодіївського т-ва О. Хомяков, повідомляючи про це Ю. Самаріна, писав: «Малоросіян, очевидно, заразили політичні дурощі» (Хомяков А. С. Полное собрание сочинений, т. 7. М., 1900, с. 269). Він мав на увазі, звичайно, найрадикальнішу частину членів т-ва, бо Ф. Чижова й М. Рігельмана, близьких до слов’янофілів, виправдали, не покарали, незважаючи на їхні особисті зв’язки з членами т-ва. Після заслання Шевченка, а потім і після його смерті І. Аксаков, А. Григор’єв, К. Шейковський, Г. П. Галаган та ін. слов’янофіли, загалом позитивно оцінюючи творчість поета, по суті намагалися викривити, знешкодити революц. зміст його спадщини, звести її значення до певної лірично-етнографічної стихії, замовчати або й заперечити її соціально-політ. сенс. Після сел. реформи 1861 і особливо після польс. визвольного повстання 1863 — 64 слов’янофіли й близькі до них критики й публіцисти дедалі гостріше починають виступати проти Шевченка (І. Кулжинський, М. Гогель). У той же час популярність укр. поета серед слов. народів, повага до нього, вплив його творчості на розвиток польс., болг., чес, словац. та ін. літератур стають (з кожним десятиріччям) усе глибшими і дійовішими. Вже в 19 ст. поезії Шевченка перекладають польс., болг., словен., чес., сербо-хорват. мовами. В соціалістичних слов. країнах після 2-ї світової війни твори Шевченка користуються величезною популярністю. їх перекладають і видають багатотисячними тиражами, дослідники грунтовно вивчають поетову спадщину, друкують про неї численні розвідки.

Літ.: Назаренко І. Співець свободи слов’янських народів. М., 1943; Кирилюк Є. П. Шевченко і слов’янські народи. К., 1958; Прийма Ф. Я. Шевченко и русские славянофилы. «Русская литература», 1958, № 3; Марголис Ю. Д. Проблема единения славянских народов в политической программе Т. Г. Шевченко. «Вестник Ленинградского университета», 1958, № 14. Серия истории, языка и литературы, в. 3; Білецький О. І. Шевченко і слов’янство. К., 1961; Шагинян М. С. Тарас Шевченко и славянский вопрос. «Дружба народов», 1961, № 5; Дьяков В. А. Шевченко и его польские друзья. М., 1964; Щурат В. Г. Основи Шевченкових зв’язків з поляками. В кн.: Щурат В. Г. Вибрані праці з історії літератури. К., 1963.

Л. Ф. Хінкулов.

СЛЬОТА Петро Дорофійович (3.ХІ 1911 — 25.VI 1974) — український рад. живописець, засл. художник УРСР (з 1973). Автор картин «Музей Т. Г. Шевченка в Каневі» (1939, ДМШ), «Тарасова гора» (1948, ДМШ; темпера, 1960), «Загальний вид Державного заповідника — „Могила Т. Г. Шевченка“» (1949, ДМШ), «В цьому будинку Т. Г. Шевченко був козачком (1828 — 1829)» (1963), «Київ. Парк імені Т. Г. Шевченка» (1963 — 64).

«СМЕРТЬ БОГДАНА ХМЕЛЬНИЦЬКОГО» (папір, туш, пензель, перо, 30,8 × 45,1) — малюнок Шевченка, виконаний 1836 — 37 в Петербурзі. На звороті олівцем рукою сина Ю. Б. Залеського — Д. Залеського написано, що цей малюнок Шевченка колишній власник К. Свідзінський за кілька днів до смерті надіслав Б. Залеському На малюнку зображено епізод, який міг бути відомий Шевченкові з істор. л-ри і нар. думи, — Богдан Хмельницький перед смертю передає своєму синові Юрію гетьманську булаву. В 1842 — 43 художник виконав 3 ескізи цієї композиції олівцем: на звороті «Анатомічного рисунка» (26,3 × 36,6) та з обох боків окремого аркуша (25,6 × 33,7). Рисунок і ескізи зберігаються в ДМШ.

«СМЕРТЬ ВІРГІНІЇ» (папір, акв., туш, перо, 25,1 × 35,7) — малюнок Шевченка, виконаний 1836. Ліворуч унизу аквареллю дата й авторський підпис: «1836. Шевченко». На малюнку зображено епізод з історії Стародавнього Риму (5 ст. до н. е.). Віргінія — дочка народного трибуна Люція Віргінія, яку децемвір Аппій Клавдій, щоб оволодіти нею, оголосив рабинею свого клієнта Марка Клавдія. Батько вбив Віргінію, щоб врятувати її від рабства. Малюнок зберігається в ДМШ.

«СМЕРТЬ ЛУКРЕЦІЇ» (папір, туш, перо, 34,3 × 50,3) — рисунок Шевченка, виконаний 1835 в Петербурзі. Ліворуч унизу тушшю дата й авторський підпис: «1835 Т. Шевченко». На рисунку зображено знатну римлянку, дочку римського сенатора, Лукрецію (жила в 6 ст. до н. е.), яка після того, як її згвалтував Секст, син царя Тарквінія Гордого, заподіяла собі смерть. Зберігається в ДМШ.

«СМЕРТЬ ОЛЕГА, КНЯЗЯ ДРЕВЛЯНСЬКОГО» (папір, туш, перо, пензель, 27,5 × 38,9) — рисунок Шевченка, виконаний 1836 в Петербурзі. Ліворуч унизу тушшю дата й авторський підпис: «1836 Шевченко». В типовій для академ. школи композиції художник відтворив драм. епізод міжусобної боротьби з історії Київської Русі — загибель 977 древлянського князя Олега від руки брата, київ. князя Ярополка. Патетику поз і жестів поєднано на рисунку з прагненням відтворити істор. прикмети події. В л-рі згадується ще під назвою «Із життя феодальної Русі» Зберігається в ДМШ.

«СМЕРТЬ СОКРАТА» (папір, туш, пензель, перо, 24,5 × 32,3) — рисунок Шевченка, виконаний 1837 в Петербурзі. Ліворуч унизу тушшю дата й авторський підпис: «1837 Шевченко». Сократ (469 — 399 до н. е.) — давньогрецький філософ, якого за небезпечну для афін. демократії діяльність засуджено до смерті. Для наступних поколінь став приклад дом людини, що гине за свої погляди. На рисунку Шевченка в типово академ. композиції зображено Сократа у в’язниці. Тримаючи в руці келих з отрутою, яку він повинен був випити за вироком суду, Сократ звертається з промовою до своїх учнів. Рисунок зберігається в ДМШ. Ім’я грец. філософа Шевченко згадував і у вірші «N. N.» («О думи мої! о славо злая!») та в повістях «Капитанша» і «Художник». Іл. с. 225.

СМИРНОВ Борис Васильович (26.III 1881 — 4.XII 1954) — український і російський рад. художник. Працював у галузі живопису, книжкової та станкової графіки. Ілюстрував «Повний збірник творів» Шевченка (Катеринослав, 1914). Автор ілюстрацій до балади «Причинна» (вугіль, 1945; літогр., 1948), поезій «Думи мої, думи...» (вугіль, 1945), «Заповіт» (ол., соус, 1945; літогр., 1948); станкових творів «Похорон Т. Шевченка на Чернечій горі біля Канева» (акв., 1944), «За читанням „Кобзаря“ на могилі Т. Шевченка» (акв., 1945), «На плотах біля могили Т. Шевченка» (акв., 1946), «Останній шлях Т. Шевченка» (ол., соус, 1947), альбома «На Вкраїні милій» (1945 — 47, 30 малюнків, ол., туш, акв.) з зображенням шевченківських місць на Україні (всі — в ДМШ). Іл т. 1, табл. XVIII.

СМИРНОВ-СОКОЛЬСЬКИЙ Микола Павлович (5.III 1898 — 13.I 1962) — російський рад. бібліофіл, історик книги, артист естради. Народний артист РРФСР (з 1957). Збираючи рідкісні книжки, створив унікальну б-ку перших і прижиттєвих видань класиків рос. літератури 18 — 20 ст., альманахів, збірників тощо. В «Рассказах о книгах» (М., 1959) С.-С. розповів про історію книжок з його колекції прижиттєвих видань творів Шевченка, в т. ч. про окреме видання поеми «Гайдамаки» з автографом поета. Бібліографічна праця С.-С. «Моя библиотека» (т. 1 — 2. М., 1969) містить відомості про наявну в колекції автора шевченкіану. Автор статей «Шевченко в Казахстані» (1960), «Історія одного автопортрета [Шевченка]» (1961) та ін.

СМІЛЯНСЬКА Валерія Лео нідівна (11 VI 1935) — український рад. літературознавець Авторка розділу «Дослідження біографії» колективної монографії «Шевченкознавство Підсумки й проблеми» (К., 1975) та циклу розвідок з історії створення наук. біографії Шевченка: «Поява незвичайна і високотрагічна. Шляхи творення біографії Кобзаря у дожовтневому шевченкознавстві» (1970), «О. Кониський — біограф Т. Шевченка» (1970), «Стан і проблеми дослідження біографії Т. Г. Шевченка» (1971). Брала участь у підготовці збірника «Т. Г. Шевченко. Документи та матеріали до біографії» (К., 1975).

СМІЛЯНСЬКИЙ Леонід Іванович (27.II 1904 — 11.XI 1966) — український рад. письменник і літературознавець. Член КПРС з 1952. В романі «Поетова молодість» (1960) розповів про період формування й творчого розквіту Шевченка, його оточення й революц. діяльність до першого арешту й заслання. Твір характеризують глибоке проникнення в психологію поета й розкриття мотивів його громад. поведінки, драм. колізії, панорамні картини епохи. Про роботу над романом писав v статті «Перед новою зустріччю» (1962). Йому належать кілька оповідань і статей про Шевченка й кіносценарій «У колі друзів» (1960). Переклав укр. мовою повість Шевченка «Близнецы».

Тв.: Виступали Бенедіктов, Полонський, Майков, Писемський, Достоєвський, Шевченко. Сторінка з біографії поета. «Україна», 1944, № 5 — 6; Поетова молодість. К., 1966.

Літ.: Булашенко І. Г. Т. Г. Шевченко в українській радянській художній літературі. Х., 1962; Новиченко Л. Правда історії і правда мистецтва. В кн.: Смілянський Л. Поетова молодість. К., 1963; Острик М. Леонід Смілянський. К., 1964.

СМІРДІН Олександр Пилипович (1.II 1795 — 28.IX 1857) — російський видавець і книготорговень. З 1825 — власник книгарні, бібліотеки й друкарні в Петербурзі. Під час навчання в Академії мистецтв Шевченко користувався бібліотекою С. Для збірника «Сто русских литераторов» (т. 2. СПБ, 1841), яку видав С., Шевченко виконав ілюстрацію («Католицький чернець») до оповідання М. Надєждіна «Сила волі».

СМОЛЕР (Smoler) Ян Арношт (1816 — 84) — серболужицький славіст, видавець і збирач фольклору. Автор підручника серболужицької мови й нім.-лужицького словника, організатор культ.-освіт. т-ва «Матиця сербська». Був обізнаний з багатьма слов. л-рами, зокрема з рос. і укр. Переклав нім. мовою надіслані йому І. Срезневським «Малоросійські думи». В 1862 «Zeitschrift für slawische Literatur, Kunst und Wissenschaft» («Журнал слов’янських літератур, мистецтва і науки», № 1), який видавав С. нім. мовою в м. Будишині (нім. назва — Бауцен), опублікував бібліографічну нотатку про видання в Києві збірки творів Шевченка польс. мовою в перекладі А. Гожалчинського. В тому самому журналі 1864 (№ 2) передруковано з рос. газ. «День» (1.VIII 1864) в перекладі нім. мовою статтю І. Ханенка «Про малоросійську мову і літературу», в якій поряд з ін. укр. письменниками йшлося й про Шевченка. В передмові до виданої 1879 в Одесі книжки «Тарас Григорьевич Шевченко в отзывах о нём иностранной печати» згадано розповідь С. про надзвичайну популярність творів Шевченка серед слов. літераторів.

СМОЛИЧ Дмитро Миколайович (н. 11.IV 1919) — український рад. режисер, нар. артист УРСР (з 1960) і БРСР (з 1964), засл. діяч мистецтв Груз. РСР (з 1953) та РРФСР (з 1958). Член КПРС з 1956. Син М. Смолича. В 1941 — 55 — режисер, а з 1971 — гол. режисер Київ. театру опери та балету ім. Т. Г. Шевченка. Поставив оперу К. Данькевича «Назар Стодоля» (1961, Одес. театр опери та балету). Держ. премія УРСР ім. Т. Г. Шевченка, 1971. Держ. премія Груз. РСР ім. З. Паліашвілі, 1973.

СМОЛИЧ Микола Васильович (24.VI 1888 — 31.VII 1968) — український і російський рад. пежисер, нар. артист СРСР (з 1944). Член КПРС з 1946. У 1938 — 47 — худож. керівник Київ. театру опери та балету ім. Т. Г. Шевченка. У цьому театрі ставив оперу В. Йориша «Шевченко» («Поетова доля»). Це була перша спроба втілити на оперній сцені образ Шевченка.

СМОЛИЧ Юрій Корнелійович (Корнійович; 8. VII 1900 — 26.VIII 1976) — укр. рад. письменник, Герой Соціалістич. Праці (1970). Член КПРС з 1951. У спогаді «Залка» (1969) створив образ Шевченка — революціонера-борця світового значення, підкреслив вплив його революц. ідей не тільки на вітчизняних, а й на зарубіжних прогресивних діячів, зокрема М. Залку. В романі «Реве та стогне Дніпр широкий» (К., 1960) використав образи з творів Шевченка для викриття представників контрреволюц. табору. Поетові присвятив статті «Людина» (1939), «Прапор перемоги на Шевченковій горі» (1944), «З його ім’ям» (1961), «Думка і слово Тараса» (1964) та ін.

СМОЛЯК Надія Іракліївна — див. Ускова Надія Іракліївна.

СОБКО Вадим Миколайович (н. 18.V 1912) — український рад. письменник. Член КПРС з 1940. В оповіданні «Кос-Арал» (1939) відобразив психологічний стан Шевченка-засланця. Біографічний матеріал С. підпорядкував меті показати незламність поета, який ідейно мужніє й загартовується як мислитель-революціонер. Шевченківські теми й образи використав в оповіданні «Інтернаціонал» (1938). Держ. премія СРСР, 1950. Держ. премія УРСР ім. Т. Г. Шевченка, 1975.

СОВА Антоній — див. Желіговський Едвард Вітольд.

«СОВА» — соціально-побутова поема Шевченка Автограф — в альбомі «Три літа», де твір датовано: 6.V 1844, Петербург. Поему згадано в листах В. Рєпніної до Шевченка 19.VI і 20.XII 1844. Вперше «С.» надруковано в журн. «Нова громада» (1906, № 10). Твір написано під враженням від першої подорожі поета на Україну. Тоді ж Шевченко зробив рисунок з натури «Вдовина хата на Україні», що є ніби ілюстрацією до цієї поеми. Тема «С.» — тяжка доля селянки-вдови. У творі вирізняються дві основні частини, відмінні тоном розповіді. Ідилічні картини, що постають у мріях матері про щасливе майбутнє сина, — в першій частині, змінюються розповіддю про тяжку долю вдови в умовах соціально розшарованого суспільства, поділеного на заможних і вбогих, — у другій частині. Центр. епізод поеми — правдиве змалювання рекрутського набору, одного з найпотворніших явищ тогочасної дійсності. Водночас це зображення є худож. узагальненням, що переростає в гостру критику самодержавної політ. системи загалом. Одне з осн. джерел зображення рекрутського набору в Шевченка — нар. рекрутські пісні. Особливо близька «С.» до варіанта рекрутської пісні, що його записав у с. Кирилівці поетів небіж A. Й. Шевченко (текст запису зберігається в Ін-ті л-ри ім. Т. Г. Шевченка АН УРСР). Психологічна картина переживань матері-вдови, в якої забрали в солдати єдиного сина, поглиблюється роздумами поета про природу сучасного йому суспільства. В поемі Шевченко широко використав фольклорні образи, порівняння, символи, інколи вдавався до стилізації народнопісенних форм. Є в творі й іронія, сарказм. Ці риси, починаючи з «С», ставали дедалі характернішими елементами поетичного стилю Шевченка періоду «Трьох літ». Поему ілюстрували С. Адамовим, Л. Джолос, Л. Капітан, B. Касіян, В. Куткін, Ф. Литвинов, П. Носко та ін. Скульптури за мотивами поеми створили З. Стояловська-Масляк, А. Фігель.

Літ.: Бородін В. С. Поема Шевченка «Сова». «Радянське літературознавство», 1957, № 4; Бородін В. С. Три поеми Т. Г. Шевченка. К., 1964.

В. С. Бородін.

СОВІНСЬКИЙ (Sowiński) Лeoнард (7.XI 1831 — 23.XII 1887) — польський письменник-демократ. У 1862 — 67 за патріотичну діяльність був у засланні. Один з перших польс. дослідників і перекладачів творів Шевченка, з поезією якого познайомився ще в шкільні роки. Під час навчання в Київ. ун-ті (1847 — 55) зблизився з укр. прогрес. колами. Пройнявся шанобою до укр. культури, став прихильником укр.-польс. порозуміння на засадах рівності і взаємної поваги. Перші спроби дослідження творчості Шевченка виявилися в книжці

C. «Студії над сучасною українською літературою» (польс. мовою. Вільно, 1860). У 60-х pp. на сторінках газети «Kurier Wileński», яку видавав А. Кіркор, з’явилися й перші переклади С. ліричних віршів укр. поета («Чого ти ходиш на могилу?», «Нащо мені женитися?», «Рано-вранці новобранці», «Доля»). В книжці польс. мовою «Тарас Шевченко. Студія Леонарда Совінського з додатком перекладу „Гайдамаків“» (Вільно, 1861) оцінював Шевченка як великого нар. поета, пройнятого думами й надіями трудового селянства, як гуманіста, ворога будь-якого гніту й насильства. С. цитував (у власних перекладах) багато творів Шевченка — уривки з ліричних віршів, балад («Тополя», «Утоплена», «Причинна») і поем («Катерина», «Наймичка»). Розвідка С. засвідчила велику популярність укр. поета в середовищі польс. революційно настроєної інтелігенції напередодні визвольного повстання 1863 — 64 і водночас викликала осуд з боку реакц. кіл Польщі. С. популяризував творчість Шевченка і після повернення з заслання. У Львові 1871 вийшла в його перекладі окремим виданням поема «Наймичка». В періодич. л-рі 80-х pp. надрукував переклади ліричних поезій Шевченка — вступ до поеми «Княжна» («Зоре моя вечірняя»), «Думка» («Нащо мені чорні брови»), «Зацвіла в долині» тощо. Переклади С. не втратили своєї естетичної цінності й тепер. У своїх оригінальних творах, особливо в драмі «На Україні» (видано 1873 в Познані без прізвища автора), відобразив соціальні й нац. конфлікти між польс. шляхтою і укр. трудящими у період польс. визвольного повстання 1863 — 64. В його гнівних запереченнях поміщицького гніту й насильства відчутний відгомін Шевченкового слова.

Тв.: Studja nad ukraińska, literaturą dzisiejszą.. Wilno, 1860; T. Szewczenko. Studium przez Leonarda Sowińskiego, z dołączeniem przekładu «Haidamaków». Wilno. 1861.

Літ.: Кирилюк Є. П. Шевченко і слов’янські народи. В кн.: Збірник праць сьомої наукової шевченківської конференції. К., 1959; Вервес Г. Д. Т. Г. Шевченко і Польща. К., 1964.

Г. Д. Вервес.

«СОВРЕМЕННИК» — російський літературний і політичний журнал, що виходив 1836 — 66 у Петербурзі. Заснував його О. Пушкін. У 1838 «С.» очолив П. Плетньов, і журнал поступово відійшов од пушкінських традицій. З 1847, коли «С.» почали видавати М. Некрасов та І. Панаєв, а його ідейним натхненником став В. Бєлінський, журнал набув революційно-демократичного спрямування. В роки реакції 1848 — 55 журнал жорстоко переслідувала цензура, але і в ці роки «С.» відстоював «гоголівський напрям» у літературі. Після приходу М. Чернишевського (1854) й М. Добролюбова (1856) «С.» перетворився на трибуну революційної демократії. «С.» виступав за розвиток укр. л-ри й культури. На його сторінках умішено відгуки на видання Шевченкових творів — «Кобзар» (1840, № 3), «Тризну» (1844, № 6), «Чигиринський Кобзар і Гайдамаки» (1844, № 12). З Шевченкового «Щоденника» (4.VII 1857) відомо, що поет знав зміст першого номера «С.» за 1847, в якому вміщено «Из записок артиста» М. С. Щепкіна, програмну статтю В. Бєлінського «Погляд на російську літературу 1846 року», твори І. Тургенєва, М. Огарьова й М. Некрасова. В «С.» (1852, № 7) Шевченко читав статтю М. Хотинського й М. Писаревського «Світлопис і його сучасний стан», яку в листі до Б. Залеського 10.VI 1855 назвав чудовою. В 1858, коли твори Шевченка друкувалися без імені автора, редакція «С.» опублікувала в перекладі О. Плещеєва вірш «Минають дні, минають ночі», зазначивши прізвище поета. Пізніше в «С.» (1860, № 4; 1861, № 5) надруковано поеми Шевченка «Наймичка» (переклад О. Плещеєва) і «Гайдамаки» (переклад П. Гайдебурова). Публікація «Гайдамаків» була відгуком на сел. заворушення, які вибухнули в Росії після проголошення реформи 1861. Повернувшись з заслання, Шевченко зблизився з колом «С», де знайшов друзів і однодумців. Редакція «С.» популяризувала біографію і творчість Шевченка. З великою повагою писав про Шевченка І. Панаєв у серії «Петербургская жизнь. Заметки Нового поэта» (1860, № 7, 11) та в «Литературных воспоминаниях» (1861, № 2). Високо оцінювали істор. значення творчості Шевченка О. Пипін у рецензії на альм. «Хата» (1860, № 3), М. Добролюбов у рецензії на «Кобзар» (1860, № 3), М. Чернишевський у статтях «Новые периодические издания» (1861, № 1) і «Национальная бестактность» (1861, № 7). Редакція «С.» оформила для Шевченка в рахунок гонорару за вірші, наведені в рецензії М. Добролюбова, передплату журналу на 1860.

Літ.: Евгеньев-Максимов В. «Современник» в 40 — 50-х гг. Л., 1934; Недзвідський А. Шевченко на сторінках «Современника». «Вітчизна», 1947, № 3; Бернштейн М. Д. Роль журналу «Современник» в боротьбі за реалізм і народність в українській літературі кінця 50 — 60-х pp. В кн.: Російсько-українське літературне єднання. К., 1953; Прийма Ф. Я. Шевченко і визвольний рух. К., 1966.

І. С. П’ятаков.

СОКАЛЬСЬКИЙ Петро Петрович (26.IX 1832 — 11.IV 1887) — український композитор, муз.-громад. діяч, фольклорист і публіцист. Автор опер, оркестрових, фортепіанних, хорових творів, романсів. Життя і творчість Шевченка мали великий вплив на формування суспільних та естетич. поглядів С Прагнучи відобразити в своїй творчості істор. події й боротьбу народу, він звернувся до поезії Шевченка і використав окремі твори й уривки в опері «Богдан Хмельницький» (1862 — 63, за власним лібретто, не закінчена). На слова Шевченка написав драматично схвильований солоспів «Єсть на світі доля» (1881) і романси «Утоптала стежечку», «Полюбила молодого козака дівчина».

Літ.: Каришева Т. П. П. Сокальський. Нарис про життя і творчість. К., 1959.

СОКИРИНЦІ — село Прилуцького пов. Полтавської губ. (тепер Срібнянського р-ну Чернігівської обл.), Шевченко приїжджав сюди, очевидно, 1845 до Галаганів. Згадки про С. є в повісті «Музыкант» і в Шевченковому листі до Г. П. Галагана 27.V 1858. В цьому селі жив кобзар О. Вересай, якому 1860 поет послав примірник «Кобзаря» з власноручним написом. У С. збереглися кол. палац Г. П. Галагана (тепер у ньому с.-г. технікум), альтанка в саду і Шевченків явір, де за переказами, любив відпочивати поет.

СОКОЛ Евалд Петрович (справжнє прізв. — Свімпул-Сокол; 4.XII 1901 — 16.XII 1965) — латиський рад. літературознавець. Член КПРС з 1919. Досліджував зв’язка латиської л-ри з л-рами інших народів СРСР. Йому належать статті «Шевченко і латиська література» (1956), «Тарас Шевченко і латиська література» (1961).

Тв.. Шевченко и латышская литература. В кн.: Збірник праць четвертої наукової шевченківської конференції. К., 1956.

СОКОЛОВ Іван Іванович (10.VI 1823 — 12.ХІ 1910) — російський художник, акад. петерб. Академії мистецтв (з 1857). Часто бував на Україні. Автор багатьох картин з життя укр. села. Був особисто знайомий з Шевченком. З картини С. «Приятелі» Шевченко виконав офорт, який разом з офортом з картини Рембрандта «Притча про робітників на винограднику» 1859 подав до Ради Академії мистецтв з проханням надати йому звання академіка гравюри. Шевченко написав Г. П. Галаганові листа (27.V 1858), рекомендуючи йому С. як доору людину і дотепного маляра. 7.IV та 7.V 1858 він записав у «Щоденнику» про свої відвідини С. і знайомство з його замальовками, виконаними на Україні.

СОКОЛОВ (Соколенко) Петро Максимович (13.VI 1827 — 13.II 1887) — український художник. З кріпаків. У 1836 — 66 жив у Петербурзі. В 1859 — 61 спілкувався з Шевченком, допомагав йому переписувати «Букварь южнорусский». Поет подарував С. «Кобзар» 1860 з автографом (зберігається в Ін-ті л-ри ім. Т. Г. Шевченка АН УРСР). С. під впливом Шевченка писав вірші й пісні. Виконав малюнки з натури: «Хворий Шевченко в ліжку», «Шевченко і Соколов на антресолях», «Учні Шевченка переписують „Буквар“», «Могила Шевченка на Смоленському кладовищі» та ін. Брав участь у похороні поета. Після смерті Шевченка одержав на пам’ять його речі: олівець, палітру, пальто і камізельку.

СОКОЛОВ Петро Федорович (1791 — 1848) — російський художник-портретист, акад. петербурзької Академії мистецтв (з 1839). Шевченко високо цінував правдивість портретних образів С. Розповідаючи в повісті «Художник» про свою роботу над акварельними портретами, він зауважив, що більше, ніж інші художники, йому імпонував Соколов.

СОКОЛОВА Одарка Максимівна (н. бл. 1841 — р. см. невід.) — селянка-кріпачка князя В. Ф. Голицина, сестра П. М. Соколова. Шевченко писав з неї одну з дівчат до малюнка «Дві дівчини» та русалку в композиції «Русалки».

Літ.: Честахівський Г. Із спогадів про Т. Г. Шевченка. В кн.: Спогади про Шевченка. К., 1958.

СОКОЛОВСЬКА Тетяна Павлівна — жителька Саратова. Шевченко познайомився з С. на пароплаві «Князь Пожарский» (серпень — вересень 1857). Вона розповіла поетові дещо про М. Костомарова та його матір. Очевидно, завдяки С. відбулася зустріч Шевченка з П. Чекмарьовим. Поет згадував С. у «Щоденнику» 30 і 31.VIII 1857.

СОКОЛОВСЬКОГО МИКОЛИ ПАВЛОВИЧА ПОРТРЕТ (папір, акв., 25 × 21,9) — портрет, що його виконав Шевченко 1842 в Петербурзі. Праворуч унизу на тлі зображення авторський підпис і дата: «Т. Шевченко 1842». Прізвище портретованого засвідчив кол. власник твору М. Гашкевич, ім’я та по батькові встановлено за списком офіцерів лейб-гвардії уланського полку, в формі поручика якого зображено портретованого. В «Щоденнику» (запис 2.VII 1857) є про те, що Шевченко бував у М. Соколовського. Портрет зберігається в ДМШ.

СОЛДАТЬОНКОВ Кузьма Терентійович (22.Х 1818 — 1.VI 1901) — рос. книговидавець, колекціонер, акад.петерб. Академії мистецтв (з 1895). Шевченко познайомився з ним 1858 у Москві. В колекції С. була тоді картина К. Брюллова «Вірсавія», з якої 1860 у Петербурзі Шевченко виконав офорт. У роботі над офортом художник користувався подарованою йому С. фотографією з картини. Зберігся лист С. до Шевченка 8.VI 1860. Поет подарував йому «Кобзар» (1860) та офорти «Притча про робітників на винограднику», «Сама собі в своїй господі» й «Вірсавія». В колекції С. були акварелі Шевченка «Перерване побачення», «Сон бабусі і внучки», «Марія» й «Циганка-ворожка».

СОЛЕНИК Карпо Трохимович (травень 1811 — 19.Х 1851) — український і російський драматичний актор. У 1832 дебютував у трупі І. Штейна в Харкові, де переважно й виступав. Найкращі ролі: Виборний, Возний, Чупрун («Наталка Полтавка», «Москаль-чарівник» І. Котляревського), Шельменко, Стецько («Шельменко-денщик», «Сватання на Гончарівці» Г. Квітки-Основ’яненка), Фамусов («Лихо з розуму» О. Грибоєдова), Хлестаков, Бобчинський («Ревізор» М. Гоголя), Синичкін («Лев Гурич Синичкін» Д. Ленського). Шевченко бачив С. в ролі Чупруна 1845 на Іллінському ярмарку в Ромнах. Про це він згадав у «Щоденнику» 20.VII 1857 і назвав С. геніальним актором, який здався йому «естественнее и изящнее неподражаемого Щепкина».

Літ.: Грін А. К. Т. Соленик. К., 1963.

Попередня     Головна     Наступна