[Шевченківський словник. У двох томах. — К., 1978. — Т. 2. — С. 298-316.]

Попередня     Головна     Наступна





Ф


ФАДЄЄВ Олександр Олександрович (24.XII 1901 — 13.V 1956) — російський рад. письменник і громад. діяч. Член КПРС з 1918. Був членом Всесоюзного ювілейного комітету по відзначенню 125-річчя з дня народження Шевченка, виступав у Каневі на шостому пленумі Правління Спілки рад. письменників СРСР. Ф. говорив: «Радянський народ любить і цінить геніального борця проти царизму. Ім’я Шевченка, сміливого борця за волю, за щастя людей, оточене у нас загальною любов’ю і пошаною». Державна премія СРСР, 1946.


ФАЙЗІ Ахмед (справж. прізв., ім’я та по батькові — Файзуллін Ахмед Сафійович; 11.III 1903 — 11.VIII 1958) — татарський рад. письменник, засл. діяч мист. Тат. РСР і РРФСР (з 1957). Один з перекладачів першого тат. вид. «Кобзаря» (1939). Переклав поему Шевченка «Катерина» (надруковано в тат. виданні «Кобзаря». Казань, 1953).


ФАЛЕНСЬКИЙ (Faleński) Феліціан (5.VI 1825 — 11.Х 1910) — польський письменник, літ. критик і перекладач. Творчістю Шевченка зацікавився у зв’язку з виходом у світ його поеми «Гайдамаки» в перекладі (1861) польс. мовою Л. Совінського. Виступив (під криптонімом «F») з рецензією на це видання («Biblioteka Warszawska», 1862, т. 1), в якій негативно оцінював переклад і сам твір Шевченка. З прихильністю поставився до перекладу Л. Совінським поеми «Наймичка», підкресливши, що цей твір є «вершиною слави українського поета».


ФАНТАСТИКА (грец. φανταστική — здатність уявляти) — незвичайні, неймовірні образи й картини, стихійно або свідомо витворені людською уявою на відміну від форм, сприйнятих із реальної дійсності. Іноді Ф. розглядають як специфічний худож. метод. У творчість Шевченка органічно ввійшли всі ті елементи ф., які були властиві худож. мисленню й світосприйманню сучасного йому суспільства. Тут є різні стереотипи фантастичних уявлень — з укр. фольклору (міфічні істоти в баладах «Причинна» й «Русалка», привиди в «Утопленій», перевтілення в «Тополі» й «Лілеї», химери сновидінь, віщування тощо), з античної міфології (образ Прометея в поемі «Кавказ») та з Біблії («Тризна», «Псалми Давидові», «Неофіти», «Марія» та ін.). Але все це не дублювання стереотипів. Уявлення з фольклорних і різних міфологічних джерел, зокрема з релігійних, — це лише та об’єктивна стихія, на грунті якої зросла й розвинулась індивідуальна, глибоко новаторська фантастика Шевченка.

У творчості поета вона зазнала серйозних змін, наскрізної поляризації революц. і реакц. начал. Шевченкова фантастика пов’язана з сучасною йому дійсністю, з передовими, революц. ідеями тієї доби. Це виразно виявилось і в окремих деталях (археологічні розкопки, будівництво «кованої» дороги, маяки тощо в містерії «Великий льох»), і в глибинному змісті фантастичних сюжетів (провіщення краху самодержавства з його ідеологічними міфами в поемі «Неофіти»). В поетовій Ф. простежується також зв’язок з відповідними образотворчими тенденціями в сучасній йому л-рі. Напр., головний сюжетно-композиційний хід у поемі «Сон» — погляд на безмежні простори миколаївської Росії з висоти пташиного польоту — має свою аналогію в рос. прозі: сатирична повість В. Сологуба «Тарантас» (1845) завершується розділом «Сон», де її герой летить над Росією в тарантасі, який перетворився на птаха. В суто реалістичному плані ця сама тенденція — прагнення охопити зором широкі простори самодержаної імперії — яскраво виявилась у «Мертвих душах» М. Гоголя. Елементи Ф. у творах Шевченка, сам підхід до неї, способи й мета її використання змінювалися з еволюцією світогляду й усієї творчості поета. Якщо в ранній баладі «Причинна» фантастичні образи русалок виступають просто як стихійна данина поширеним нар. уявленням і романтич. традиції поетич. мислення, то згодом у його творах подібні образи й картини дедалі виразніше стають осмисленим засобом худож. умовності. Лілея в однойменному творі — це вже образ чистої душі, зганьбленої й загубленої панством, Прометей у «Кавказі» — символ безсмертя народу-борця.

Для загального напряму фантастики Шевченка характерне зведення надприродних сил, витворених колективною людською свідомістю, до реальної основи. Тут дуже показовим є той факт, що в поемі «Відьма» під назвою міфічної істоти поет змальовує реальну жінку, зосереджуючи в її образі такі жахи кріпосницької дійсності, що перед ними бліднуть будь-які неймовірні витвори уяви. Аналогічний прийом застосовано й у поемі «Марія», тільки тут автор підкреслює земне походження не зла, а ідеалів добра — ідеалів людинолюбства, які релігійна міфологія приписувала християнській етиці. Шевченкова фантастика, як і вся загалом образна структура його поезії, органічно пов’язана с пафосом боротьби проти царизму й тих міфів, що його освячували, з творенням нового, революц.-демократичного світогляду (див. також Гротеск).

М. М. Острик.


ФАНТОН-ДЕ-ВЕРРАЙОН Михайло Львович (1804 — 87) — начальник штабу Окремого Оренбурзького корпусу (з 1848), генерал-майор. Був аматором живопису й, мабуть, мав якісь оригінали (поет, знаючи від Б. Залеського про генералову колекцію, висловив у листі 25.ІХ 1855 до свого польс. друга сумнів, що в генерала є справжні картини голландських художників). Проте причетність Ф.-д.-В. до мистецтва не завадила йому відмовити Шевченкові в проханні дозволити намалювати запрестольний образ для церкви Новопетровського укріплення.


ФАРИСЕЇ — послідовники релігійно-політичної течії, що виникла в Іудеї в серед. 2 ст. до н. е. Були непримиренними ворогами ранньохристиянського вчення. Шевченко згадав Ф. у поемі «Неофіти».


ФАСТІВ — містечко Васильківського пов. Київської губ. (тепер місто обласного підпорядкування, районний центр Київської обл.). Шевченко їздив сюди влітку 1846 разом з О. Сенчилом-Стефановським за завданням Археографічної комісії, коли брав участь у розкопках могили Переп’ятихи поблизу Ф. Він зробив чимало замальовок селян, які працювали на розкопках цієї могили, записав кілька нар. пісень. Згадки про Ф. є в поезіях «Швачка» та «Чернець». За рад. часу в місті ім’ям поета названо вулицю й парк. У 1960 у Ф. встановлено погруддя Шевченка.


ФАСТІВЕЦЬ, Хвастівець — село Васильківського пов. Київської губ. (тепер Фастівець Фастівського р-ну Київської обл.). Шевченко був у цьому селі в липні 1846, коли за завданням Археографічної комісії їздив у Васильківський пов. на розкопки могили Переп’ятихи. Тут 15.VII він записав від М. Липського нар. пісні «Під городом під Солидоном» та «Ой пише, пише наш імператор». За рад. часу в Ф. встановлено погруддя поета.


ФАТАЛЬЧУК Володимир Дмитрович (н. 8.VI 1903) — український рад. художник. Працює в галузі плаката, станкової, книжкової та промислової графіки. Автор літографії «Т. Г. Шевченко в редакції журналу „Современник“» (1939, ДМШ). У співавтор. з О. Юнак виконав оправи до видань Шевченкових творів: «Кобзаря» (К., 1960) і «Дневника» (К., 1963) та до книжки «Шевченко в образотворчому мистецтві» (К., 1963). Разом з О. Олійником та О. Юнак створив ескіз ювілейної медалі до 150-річчя з дня народження Шевченка.


ФАЩЕНКО Єлизавета Семенівна (н. 27.VII 1927) — українська рад. художниця декоративно-ужиткового мистецтва. Створила килими на шевченківську тематику: «Т. Г. Шевченко» (1963), «На панщині пшеницю жнуть» (1964), «На оновленій землі» (1966).


ФЕГЕР (Fehér) Пал (н. 1936) — угорський літературознавець. Досліджує проблеми рос. й укр. л-р, перекладає твори рос. і укр. письменників. Автор статті «Про Тараса Шевченка» [журн. «Nagyvilág» («Всесвіт», 1961, № 4)] та огляду «Наші сусіди зі сходу. Нотатки про українську літературу» [жypн.«Napjaink» («Наші дні», 1967, № 6)].


ФЕДІН Костянтин Олександрович (24.II 1892 — 15.VII 1977) — російський рад. письменник і громад. діяч, акад. АН СРСР (з 1958), Герой Соціалістич. Праці (1967). Виступив з промовою в Києві на Об’єднаному пленумі правлінь Спілки письменників СРСР та Спілки письменників України, присвяченому 150-річчю з дня народження Шевченка. Високо оцінюючи творчість укр. поета, зазначав, що «народність його поезії... грунтується на повному злитті душевного й духовного життя поета з моральним світом і з долею народу». Держ. премія СРСР, 1949.


ФЕДІРКО Микола Юрійович (н. 5.Х 1920) — український рад. майстер декоративно-ужиткового мистецтва. Член КПРС з 1962. Твори на шевченківську тематику: скринька з силуетом Шевченка (дер., 1963); декор. тарілки — «Шевченко з сестрою», «Кобзар», «Мені тринадцятий минало...», «На панщині пшеницю жала...» та з силуетом поета (усі — дер., 1964).


ФЕДОРОВИЧ Тарас (Трясило; р. н. і см. невід.) — гетьман запорізьких нереєстрових козаків [з 1629]. У поемі «Тарасова ніч» Шевченко оспівав розгром повстанцями 15(25). V 1630 під Переяславом польс. війська С. Конецпольського. Джерелом відомостей Шевченка про Ф. були «Історія Русів», «Історія Малої Росії...» Д. Бантиша-Каменського і нар. перекази. Про Ф. і його перемогу під Переяславом поет згадав ще в поемі «Гайдамаки» і повісті «Близнецы».


ФЕДОРЦЕВА Софія Володимирівна (н. 8.III 1900) — українська рад. актриса, нар. артистка УРСР (з 1946). В 1927 — 60 — в Харків. укр. драм. театрі ім. Т. Г. Шевченка (до 1935 — «Березіль»). У 1928 в «Гайдамаках» за Шевченком (інсценізація Л. Курбаса) була однією з виконавиць хору «Десять слів поета». Виступала з худож. читанням Шевченкових творів у містах і селах Прикарпаття (1923 — 26), в Харкові, Горлівці й Донецьку (1928 — 34). В складі концертних бригад під час Великої Вітчизн. війни 1941 — 45 виконувала твори «Лілея», «Марина», «Причинна». Використала Шевченкові поезії в своїй літ. композиції «Жіноча доля» (1942, нова редакція 1964).


ФЕДОТОВ Павло Андрійович (4.VII 1815 — 26.XI 1852) — російський художник, акад. петерб. Академії мистецтв (з 1849). Зачинатель критичного реалізму в рос. образотворчому мистецтві. Шевченко зустрічався з Ф. у 40-х pp. на заняттях у рисувальному класі та на іспитах в Академії мистецтв. Могли вони зустрічатися також у К. Брюллова, Ф. Толстого, А. Мокрицького, О. Агіна та О. Козлова. Шевченко високо цінував творчість Ф., позитивно згадав його в «Щоденнику» 26.VI 1857. Трагічну смерть Ф. у будинку для душевнохворих відтворено в повісті Шевченка «Художник», героя якої спіткала така сама доля. Творчість Шевченка і Ф. відзначається певною спільністю ідейності тематики, естетичних уподобань, а також формальних ознак живопису. Цим можна пояснити й те, що й Шевченкові, й Ф. приписували картину невідомого автора «Кадриль у лазареті» (Таганрозький краєзнавчий музей).

Літ.: Затенацький Я. П. Тарас Шевченко і російське мистецтво. К., 1964.

В. О. Судак.


ФЕДОТОВА Гликерія Миколаївна (22.V 1846 — 27.II 1925) — російська драм. актриса, нар. артистка Республіки (з 1924), Герой Праці (1924). Працювала в Малому театрі в Москві. Гастролювала на Україні. 22.II 1877 у виставі Малого театру «Вночі проти різдва» («Назар Стодоля» Шевченка), яку Ф. обрала для свого бенефісу, виконала роль Галі; у цій ролі виступила ще кілька разів.


ФЕДР (Phaedrus; бл. 15 до н. е. — бл. 70 н. е.) — римський байкар. Використав сюжети байок Езопа, доповнивши їх сатиричними натяками на рим. дійсність. Шевченко в повісті «Капитанша» згадував байки Ф. як приклад легкого, загальнодоступного читання.


ФЕДЧЕНКО Павло Максимович (н. 12.VII 1920) — український радянський літературознавець. Член КПРС з 1946. Дослідження з історії укр. журналістики, історії виникнення й закономірностей розвитку світової преси. Автор праць про Шевченка: «Слово про Кобзаря» (К., 1961) і «Тарас Шевченко» (К., 1963), статей «Публіцистика Т. Г. Шевченка» (1959), «Тарас Шевченко — великий співець дружби народів» (1965) та ін.

Тв.: Публіцистика Т. І. Шевченка. В кн.: Світова велич Шевченка, т. 2. К., 1964.


ФЕДЯЄВ Логвин Іванович (н. 1794 — р. см. невід.) — командир першої бригади 23-ї піхотної дивізії Окремого Оренбурзького корпусу, генерал-майор. За спогадами К. Герна і Е. Нудатова, Ф. прагнув полегшити долю Шевченка, сприяв його заняттям живописом. У 1848, коли Ф. прибув до Раїма, він привіз Шевченкові набір фарб.


ФЕДЬКОВИЧ Юрій Адальбертович (8. VIII 1834 — 11.I 1888) — український письменник-демократ і громад. діяч. У 1859, перебуваючи з військ. частиною в Чернівцях, уперше взнав від укр. студентів про життя і творчість Шевченка. Захопившись творчістю поета, Ф. мріяв продовжити його справу на Буковині. На початку літ. діяльності часто наслідував Шевченків стиль, копіював його художні засоби, але поступово виробляв власний поетичний почерк. Під впливом Шевченка посилився громадян. пафос творів Ф., сильніше зазвучав його голос на захист поневолених нар. мас. Натхнений ідеями великого поета, Ф. боровся за л-ру, яка відображає життєву правду, виступав проти соціального й нац. гноблення трудових мас, прославляв народну боротьбу проти гнобителів у минулому, мріяв про єдність слов. народів, розвінчував реакційну бурж. інтелігенцію та клерикалів. У його творах стала помітною революційна піднесеність, як, напр., у ліричних віршах та поемах «Лук’ян Кобилиця», «Новобранчик», «Дезертир», на яких позначився вплив Шевченка, Ф. популяризував творчість великого поета на Буковині, організовував відзначення його роковин. До образу Шевченка звертався у віршах «Оскресни, Бояне!», «Співацька добраніч. На скін Тараса Шевченка» (обидва — 1861), «Осьмий поменник Тарасові Шевченкові на вічну пам’ять!» (1869), «В день скону батька нашого Тараса Шевченка!», «Здоров, Тарас» (обидва опубл. 1902).

Літ.: Пільгук І. Шевченківські традиції в сатирі Юрія Федьковича. «Радянське літературознавство», 1959, № 1; Кирилюк Є. Федькович і Шевченко. «Жовтень», 1960, № 3; Нечиталюк М. Буковинський Кобзар. Львів, 1963; Пазяк М. Юрій Федькович і народна творчість. К., 1974.


ФЕЙХОО (Feijoo) Самуель (н. 31.III 1914) — кубинський письменник, художник, фольклорист і перекладач. Автор романів, поетич. збірок, фольклористич. праць. Перекладає ісп. мовою твори рос. (О. Пушкіна, О. Блока, С. Єсеніна, В. Маяковського) поетів. Пропагує на Кубі творчість Шевченка. В 1964 він виступив з промовою на Міжнародному форумі діячів культури, присвяченому 150-річчю з дня народження укр. поета. В 1965 в перекладі Ф. в журн. «Islas» («Острови»), який він редагував багато років, з’явилися вперше поезії Шевченка. Велику добірку Шевченкових віршів («Заповіт», «Як маю я журитися», «Не завидуй багатому», «Минають дні, минають ночі», «Не женися на багатій», «Косар», «І багата я», «Тече вода в синє море» тощо — усього 19) надруковано в книжці «Російські і радянські поети» (ісп. мовою. Гавана, 1966), підготовленій Ф. разом з рад. перекладачкою Н. Булгаковою. В своєму нарисі «Подорож до Радянського Союзу» (журн. «Islas», 1967, т. 9, № 2) Ф. поділився своїми враженнями від нової поїздки до СРСР, про відвідання музею Шевченка в Києві, навів уривки (в перекладі ісп. мовою) з творів укр. поета.


ФЕЛЬДМАН (Feldman) Вільгельм (8.IV 1868 — 25.Х 1919) — польський критик і публіцист. Замолоду, живучи у Львові, брав участь у галицьких соціалістич. угрупованнях. Автор повістей, драм. досліджень з історії сусп. рухів, а також історико-літ. праць, найважливіша з яких «Сучасна польська література» (1902). Перекладав вірші Шевченка. В 1885 — 86 в його перекладі надруковано дві Шевченкові поезії «Не для людей, тієї слави» і «Ой гляну я, подивлюся». Решта перекладів залишилася в рукописах.


ФЕНЕЛОН (Fénelon) Франсуа-Саліньяк Ла Мот де (6.VIII 1651 — 7.I 1715) — французький письменник, член франц. академії (з 1693). За роман «Пригоди Телемака, сина Улісового» (1699; рос. перекл. 1747), що містив критику абсолютизму, Ф. вислано з Парижа. Шевченко був обізнаний з книжкою і в повісті «Музыкант» вживав ім’я Ментор (один з героїв роману Ф.) у значенні наставник. За мотивами роману Шевченко виконав малюнок «Телемак на острові Каліпсо».


ФЕНЕНКО Микола Васильович (31.XII 1908 — 5.V 1969) — український рад. краєзнавець. Автор ряду розвідок з історії й топоніміки Української РСР та книжки «Земля говорить» (К., 1965). Опублікував працю «Топоніміка України в творчості Тараса Шевченка» (К., 1965). Досліджував роль і значення природи в творчості Шевченка.


ФЕТ Афанасій Афанасійович (жовтень або листопад 1820 — З.ХП 1892) — російський поет, чл.-кор. Петерб. АН (з 1886). Ф. і Шевченко стояли на протилежних суспільних і ідейноестетичних позиціях, Ф. не схвалював прихильного ставлення до Шевченка передової рос. інтелігенції, зокрема І. Тургенєва. Через дворянські передсуди Ф. не розумів творчості Шевченка, її ідейного і худож. значення.


ФИЛИПОВИЧ Павло Петрович (20.ІХ 1891 — 3.XI 1937) — український рад. літературознавець, поет. Належав до групи «неокласиків». Опублікував уривки з поеми «Тарас Шевченко» («Київ», де не уник впливу суб’єктивних і пройнятих християнською апологією спогадів П. Куліша, «Новопетровське», «Повернення»). Автор досліджень з історії укр. л-ри, рос.-укр. літ. зв’язків. У своїх працях еволюціонував від засад історико-культурної школи до соціологічного методу. В дослідженнях біографії Шевченка ставив за мету вивчити громад. й літ. оточення поета, особливо зв’язки з петрашевцями, О. Герценом, польс. рево люц. гуртками. У 20-х pp. перший почав розробку проблеми «Шевченко і декабристи». Місце Шевченка в укр., рос. і загальноєвроп. літ. процесі 19 ст. Ф. висвітлив у працях «Шевченко і романтизм» (1924), «Шевченко і Гребінка», «До студіювання Шевченка та його доби» (обидві — 1925), «Шевченко і Плещеєв» (1929). Дослідив відгуки рос. критики 40-х pp. 19 ст. на Шевченкові твори, спростувавши твердження націоналістич. критики про виключно негативний характер цих рецензій («Забуті рецензії сорокових років на Шевченкові твори», 1930). Ф. належить істор.-літ. аналіз седнівської передмови до «Кобзаря» 1847, хоча й не позбавлений деякої вульгаризації («Шевченко в боротьбі з українською дворянсько-поміщицькою літературою», 1934).


ФІАЛКОВСЬКИЙ (Фіялковський) Фелікс (н. 1823 — р. см. невід.) — польський політ. засланець, рядовий, згодом унтер-офіцер 1-го лінійного батальйону Окремого Оренбурзького корпусу. В солдати відданий 1848 «за самовільний виїзд за кордон з наміром приєднатися до угорських заколотників». Шевченко подружився з Ф. у Новопетровському укріпленні. В липні — серпні 1857 писав про нього в «Щоденнику» як про «веселого и умного малого», «неистощимого» жартуна, жвавого, цікавого співрозмовника. Перед від’їздом з Новопетровського укріплення Шевченко подарував Ф. том творів М. Гоголя. Повертаючись із заслання, Ф. розпитував у Москві М. С. Щепкіна про Шевченка (лист М. С. Щепкіна до поета 6.II 1858). Зберігся лист Ф. до Шевченка 1/13.I 1861.


ФІГЕЛЬ Антон Тимофійович (н. 27.ХІ 1919) — український рад. майстер декоративно-ужиткового мистецтва. Автор портрета Шевченка (1951), композицій «Катерина», «Кобзар», «Сова» (усі — 1961), «Зустріч Т. Г. Шевченка з художником І. Сошенком у Літньому саду» (1964), барельєфа «Т. Г. Шевченко» (1964); усі — різьблення на дереві.


ФІДІЙ (Φειδίας; поч. 5 ст. до н. е. — бл 432 або 431 до н. е.) — давньогрецький скульптор. Шевченко згадував Ф. у повістях «Художник» і «Капитанша».


ФІЛАТЕЛІЯ — колекціонування та вивчення поштових марок та ін. знаків оплати поштової кореспонденції, а також конвертів і листівок з надрукованими марками тощо. До філателістичної шевченкіани належать офіц. випуски пошгових відомств держав — поштові марки, конверти й листівки з надрукованими марками, а також пам’ятні штемпелі, відбитки календарних поштових штемпелів міст, які названо ім’ям Шевченка, штемпелі механічної франкатури (механічно написані знаки, що замінюють поштові марки). Ф. сприяє популяризації імені Шевченка, увічненню пам’яті поета.

Вперше за Рад. влади поштову марку з портретом Шевченка випущено 1923 (мал. О. Маренкова і Б. Порай-Кошиця). До 125-річчя з дня народження Шевченка 1939 надійшли в обіг три поштові марки (мал. С. Поманського). На них відтворено автопортрет Шевченка поч. 1840, його портрет роботи І. Рєпіна та пам’ятник поетові в Харкові. До 100-річчя з дня смерті Шевченка 1961 випущено три поштові марки: на одній — автопортрет поета і його малюнок хати батьків на тлі сучасного с. Шевченкового, на другій — портрет поета роботи І. Кримського (на купоні до цієї марки — слова із «Заповіту»), на третій — пам’ятник поетові в Харкові (мал. X. Ушеніна). До 150-річчя з дня народження Шевченка в СРСР випущено 6 поштових марок (мал. Ю. Лук’янова і В. Єрмакова; малюнки різних кольорів): пам’ятник поетові в Києві, портрет Шевченка роботи І. Рєпіна та автопортрет Шевченка 1860 (в шапці). Доповнює цю серію марка 1961 з написом червоного кольору: «150 років з дня народження. 1964 p.». У 1957 в серії марок, присвяченій видатним письменникам, була поштова мініатюра (мал. В. і О. Зав’ялових) з портретом Шевченка роботи І. Рєпіна на тлі фрагменту з картини «Катерина». Шевченкові-художнику присвячено марку 1963 (мал. І. Пчілко). На ній зображено портрет М. С. Щепкіна роботи Шевченка (1858). До філателістичної шевченкіани належать чотири марки в серії, присвяченій 300-річчю возз’єднання України з Росією (1954): зображення Київ. театру опери та балету (мал. С. Поманського) та Київ. ун-ту (мал. Г. Дмитрієва), яким присвоєно ім’я Шевченка, зображення могили поета в Каневі (мал. О. Зав’ялова) і пам’ятника йому в Харкові (мал. М. Щипкова). На одній з марок, випущених до ювілею І. Рєпіна 1969, відтворено його картину «Не чекали». В глибині інтер’єру, зображеного на картині, — портрет Шевченка. Із закордонних офіц. поштових випусків відома болг. поштова мініатюра 1961.

Всього в світі до 1976 вийшли в обіг 22 поштові марки і один блок, присвячені Шевченкові або пов’язані з його іменем. Випущено конверти з портретами поета, з зображеннями пам’ятників йому та різних об’єктів його імені. Офіц. поштовий конверт з портретом Шевченка (з портрета роботи І. Крамського) випущено 1961. Цей конверт відомий у 4-х варіантах. У 1964 надійшли в обіг конверти з автопортретами Шевченка поч. 1840, 1860 (з непокритою головою) та з портретом поета роботи В. Куткіна. М.во зв’язку СРСР випустило худож. конверти з зображенням пам’ятників Шевченкові в Москві, Києві, Харкові, Донецьку, Орську й Ромнах. На худож. конвертах відтворено Київ. ун-т, Київ. театр опери та балету (мал. Г. Дмитрієва), Харківський укр. драм. театр, Терноп. обл. укр муз.-драм. театр, пед. ін-т у Душанбе, проспект у Львові, яким присвоєно ім’я Шевченка, та музей у Каневі. Того ж року надійшов в обіг конверт з зображенням видань «Кобзаря» різними мовами. Конверти з написами «25 років з дня перемоги радянських військ у Корсунь-Шевченківській битві» та «Музей Корсунь-Шевченківської битви» увічнюють одне з міст, названих ім’ям Шевченка. М.во зв’язку СРСР видало (1964) сувенірний філателістичний буклет з серією шевченківських ювілейних марок і конвертів. Видано листівки, на яких відтворено пам’ятники Шевченкові в Харкові, Києві, Каневі й Одесі, а також Київ. ун-т, Парк культури й відпочинку в Одесі, бульвар у Києві, готель «Тарасова гора» в Каневі, названі ім’ям поета. Пам’ятні шевченківські поштові штемпелі застосовували 10 — 11.III 1961 на поштамтах Києва, Харкова, Москви, Ленінграда, Канева й Томська. 9.III 1964 пам’ятний штемпель з профільним зображенням Шевченка і текстом «150 років з дня народження Т. Г. Шевченка» використовували в Києві, Харкові, Полтаві, Каневі, Моринцях (укр. мовою), Москві й Ленінграді (рос. мовою). Штемпель з текстом «Святкування 150-річчя з дня народження Т. Г. Шевченка» застосовували того самого року 29.V — в Києві, 31.V — в Каневі, 1.ХІ — в с. Шевченковому. Відомі конверти М.ва зв’язку СРСР з пам’ятними надруками, що їх виготовило Київ. т-во колекціонерів. З місцевих випусків шевченківських конвертів і пам’ятних штемпелів найвідоміші ІваноФранківські (1961, 1964), полтавський (1961) і севастопольський (1964). Штемпелі механічної франкатури з портретом Шевченка застосовували в Канаді і США. До філателістичної шевченкіани належать і відбитки поштових штемпелів відділів зв’язку населених пунктів, яким присвоєно ім’я Шевченка. На 1976 в СРСР їх налічувалося 46, з них 9 — за межами України. Іл. табл. XXIII.

Літ.: Карлинский В. Случай с «Кобзарем». В кн.: Карлинский В. Марка зовет в путь. М., 1966; Пыриг Л. Посвящается Кобзарю. «Филателия СССР», 1972, № 1.

Л. А. Пиріг.


ФІЛАТОВ Костянтин Володимирович (н. 20.Х 1926) — український рад. живописець, засл. художник УРСР (з 1974). Автор картини «Т. Г. Шевченко на засланні» (1964, ДМШ). Держ. премія УРСР ім. Т. Г. Шевченка, 1972.


ФІЛІПЕНКО Аркадій Дмитрович (н. 8.I 1912) — український рад. композитор, нар. артист УРСР (з 1969). Член КПРС з 1947. На слова Шевченка написав пісні «Зацвіла в долині червона калина», «Тече вода» («Тече вода з-під явора»). В 1960 створив вокально-симф. поему на слова П. Тичини «Дума про безсмертного Кобзаря» і 1963 пісню на текст В. Бичка «Твоя пісня лине», присвячені Шевченкові. Ф. — автор музики до кінофільмів «Музей Т. Г. Шевченка в Києві» (Укр. студія хронікально документальних фільмів, 1951) та «Сторінка життя», створеного за драм. поемою П. Тичини «Шевченко й Чернишевський» (Київ. телестудія, 1964). Держ. премія СРСР, 1949.


ФІЛІПП IV (8.IV 1605 — 17.ІХ 1665) — ісп. король [1621 — 65]. В «Щоденнику» 12.ХІ 1857 Шевченко записав, що був у театрі й бачив драму М. Полевого «Мати іспанка», в якій артист Є. Климовський чудово грав роль Філіппа IV.


ФІЛОКАРТІЯ — колекціонування та вивчення ілюстрованих поштових листівок Листівки, присвячені Шевченкові, за змістом можна поділити на художні (оригінальні, що їх виконали художники як листівки, й репродукційні — видані у форматі листівок репродукції творів живопису і графіки Шевченка і творів ін. митців на шевченківські теми) та фотонатурні (репродукції фотографій або оригінальні фотографії шевченківських місць, а також кадри з кінофільмів на шевченківські теми). Листівки видаються серіями, комплектами або окремо. Заг. кількість виданих листівок з шевченківськими мотивами сягає вже тисячі.

Одна з перших шевченківських листівок (репродукція портрета Шевченка роботи художника І. Кримського) вийшла в Москві 1905. Листівки такого типу почали з’являтися й на Україні (в Києві 1906 — автолітографія портрета Шевченка роботи Ф. Красицького). За дореволюц. період тут видано бл. 300 листівок — переважно портрети поета, репродукції його малярських творів і фото шевченківських місць. У виготовленні листівок брали участь укр. художники С. Васильківський, М. Самокиш, Ф. Різниченко, В. Корнієнко, Н. Онацький і М. Дяченко. Часто репродукувалися твори К. Трутовського, О. Сластіона, І. Крамського й І. Рєпіна. В 1911 — 16 вийшло багато листівок з портретами Шевченка, з зображенням могили поета, з закликами жертвувати гроші на пам’ятник Шевченкові в Києві, серія «Малярські твори Шевченка» (8 листівок) тощо. Серію «Батьківщина Шевченка» (понад 100 листівок з зображенням шевченківських місць) видано 1911 — 12. У Коломиї 1911 — 18 вийшли 6 серій репродукцій малярських творів Шевченка (57 листівок) і серія ілюстрацій О. Сластіона до «Гайдамаків» (понад 20 листівок). Шевченківські листівки видавались у багатьох містах. У 1911 в Петербурзі видано серію (10 листівок) — репродукції офортів Шевченка. Шевченківські листівки виходили й за кордоном — у Швеції, Японії та в ін. країнах.

Перша присвячена Шевченкові рад. листівка з зображенням проекту пам’ятника поетові в Москві (скульптор С. Волнухін) з’явилась 1918. В 20-х pp. окремі листівки видано в Києві й Лубнах. У 1935 вийшла серія (7 листівок) про пам’ятник поетові в Харкові (скульптор М. Манізер), 1938 — три серії репродукцій малярських творів Шевченка (40 листівок), а також низка окремих листівок — переважно видів Канева. В 1939 в Москві видано серію репродукцій творів Шевченка (12 листівок). Значного поширення набули листівки на шевченківські теми під час Великої Вітчизн. війни. В 1944 в Києві з’явилися дві листівки з репродукціями малярських творів Шевченка.

У 2-й пол. 50 — на поч. 70-х pp. у зв’язку з відзначенням ювілеїв Шевченка видано кілька комплектів листівок. Крім репродукцій творів Шевченка, публікувалися й репродукції творів живопису, графіки та скульптури на шевченківські мотиви І. Їжакевича, Ф. Кричевського, М. П. Глущенка, А. Монастирського, М. Божія, К. Трохименка, В. Касіяна, В. Куткіна, О. Сахновської, О. Фіщенка, С. Караффи-Корбут, А. Базилевича, В. Бородая та ін. У 1955 вийшов комплект «Т. Г. Шевченко» (репродукції його творів, 12 листівок); 1961 — серія на мотиви його поезій (12 листівок); 1962 — «Художня виставка до 100-річчя з дня смерті Т. Г. Шевченка» (3 комплекти — 40 листівок); 1963 — «Українські народні пісні на слова Т. Г. Шевченка» (10 листівок), «Т. Г. Шевченко в українській радянській графіці» (17 листівок) та «По шевченківських місцях» (24 листівки); 1964 — «Шевченко-художник» (24 листівки), «1814 — 1964» (7 листівок); 1965 — «Художники — Кобзареві. Республіканська художня виставка, присвячена 150-річчю з дня народження Т. Г. Шевченка» (32 листівки); 1972 — «Т. Г. Шевченко — художник» (29 листівок). З’явилися й серії фотолистівок про Канів. Листівки на шевченківську тематику входять і до складу ін. серій та комплектів, пов’язаних з містами України (пам’ятники Шевченкові та шевченківські місця), колекціями музеїв та з художниками, які творили на шевченківські мотиви.

В 1961 в Москві вийшла серія репродукцій творів Шевченка (12 листівок). Листівки на шевченківські теми виходять і в Канаді, США та в ін. країнах. Видання шевченківських листівок, поширення та колекціонування їх відіграли помітну роль у пропаганді імені Шевченка та його мистецької спадщини.

Літ.: Сумцов Н. Ф. Т. Г. Шевченко в открытках. «Южный край», 1915, 26 февраля; Забочень М. Посвящается Великому Кобзарю. «Советский коллекционер», 1964, № 2; Бугаєвич І. В. Українські листівки та філокартія. Нотатки колекціонера. К., 1971.


ФІЛОНОВ Іван Никифорович (н. 10.IV 1917) — український рад. художник. Працює в галузі книжкової і станкової графіки. Автор творів на шевченківські теми: «Тарас і чумаки» (ілюстрація до твору С. Васильченка «В бур’янах»; оф., акватинта, 1961, ДМШ), «Кирило-Мефодіївське братство» (м’який лак, акватинта, 1963); серії офортів за творами Шевченка (1961 — 64).


ФІЛОСОФСЬКІ ПОГЛЯДИ Т. Г. ШЕВЧЕНКА — основа його світогляду. Великий укр. поет був однодумцем і соратником О. Герцена і М. Чернишевського, матеріалістичні погляди яких високо цінував В. І. Ленін. В особі О. Герцена, писав В. І. Ленін, маємо «мислителя, який, навіть тепер, на голову вищий від безлічі сучасних природодослідників-емпіриків і тьми-тьмущої теперішніх філософів, ідеалістів і напівідеалістів. Герцен дуже близько підійшов до діалектичного матеріалізму і зупинився перед — історичним матеріалізмом» (Ленін В. І. Повне зібрання творів, т. 21, с. 244). Щодо М. Чернишевського В. І. Ленін підкреслював: «Чернишевський... зумів з 50-х років аж до 88-го року лишитися на рівні цілісного філософського матеріалізму і відкинути нікчемну нісенітницю неокантіанців, позитивістів, махістів та інших плутаників. Але Чернишевський не зумів, вірніше: не міг, внаслідок відсталості російського життя, піднятися до діалектичного матеріалізму Маркса і Енгельса» (Ленін В. І. Повне зібрання творів, т. 18, с. 354). Ленінська характеристика О. Герцена і М. Чернишевського вказує на їхню величезну роль та визначне місце в історії матеріалізму і на особливість їхньої матеріалістичної філософії, що була близькою до філософії К. Маркса і Ф. Енгельса і залишила далеко позаду домарксистські бурж. теорії в галузі філософії, соціології, мистецтва і літератури.

В час, коли діяли О. Герцен і М. Чернишевський, пролетаріат у Росії тільки складався. Тому вони не могли виступити носіями його ідеології, так само як і не могли стояти на позиціях пролетарського світогляду. Покріпачене селянство було тоді найчисленнішим і найреволюційнішим класом у Росії. Проте революційність його була обмежена й непослідовна. Виражаючи інтереси сел. мас, О. Герцен і М. Чернишевський висунули теорію сел. революції, були одними з засновників утопічного соціалізму в Росії. Вони, як вказував В. І. Ленін, розчистили шлях для проникнення і поширення марксизму та виникнення рос. соціал-демократії. О. Герцен і М. Чернишевський творили і закликали розвивати в Росії такі літературу й філософію, що учили б боротися проти кріпосницького рабства і самодержавної сваволі, прикували б до ганебного стовпа гнобителів та їхніх продажних слуг. У той час в Росії з усіх видів ідеологічної зброї пануючих класів і самодержавної влади найміцнішою й найвойовничішою були релігія та ідеалістична філософія. Боротьба рос. матеріалістів у галузі філософії йшла гол. чин. по лінії критики і подолання впливу нім. ідеалістичної філософії, зокрема впливу філософії І. Канта, Й. Фіхте і особливо Г. Гегеля.

Всебічний аналіз рад. шевченкознавцями світогляду Т. Г. Шевченка переконливо показав, що він формувався під впливом О. Герцена, якого поет називав «апостолом нашим» («Щоденник», 11.X 1857), та М. Чернишевського і що Шевченко виступав як їх однодумець. Ф. п. Ш. становлять невід’ємну частину загальноросійського матеріалістич. напряму в філософії і є вагомим внеском у розвиток визвольних політ. ідей, від яких віє духом класової боротьби. Недарма М. Чернишевський підкреслював, що Шевченко посідає важливе місце в літературі Росії, філософ. матеріалізм на Україні, як і в Росії в цілому, в той час розвивали гол. чин. не філософи-професіонали, а передові громад. діячі, особливо літератори і публіцисти. Л-ра й публіцистика були ареною найбільш відвертої і гострої ідейної боротьби реоволюц. демократизму і матеріалізму проти самодержавно-кріпосницького ладу, ідеалізму і релігії. Оцінюючи філософ, погляди, всю творчість Шевченка, як і ін. прогресивних діячів того часу, треба виходити з ленінської настанови про те, що «про історичні заслуги судять не по тому, чого не дали історичні діячі в порівнянні з сучасними вимогами, а по тому, що вони дали новогов порівнянні з своїми попередниками» (Ленін В. І. Повне зібрання творів, т. 2, с. 173). Шевченко спеціальних філософ. праць не писав. Однак аналіз його спадщини в цілому і зокрема багатьох висловлювань з історії, філософії, літератури, мистецтва, науки і техніки свідчать про те, що вони мають по суті матеріалістичний зміст. Матеріалістичні ідеї пронизують всю творчість поета, присвячену справі класового пробудження покріпаченого селянства, спрямуванню його боротьби по шляху сел. революції. Необхідність насильного повалення народними масами самодержавно-кріпосницького ладу — головний висновок філософії Шевченка. Багато висловлювань поета свідчать про те, що він визнавав первинність матерії і вторинність свідомості, залежність свідомості людини, її волі від об’єктивного матеріального світу. Так, у «Щоденнику» 11.VII 1857, описуючи своє враження від книжки К. Лібельта «Естетика, або Наука про прекрасне», Шевченко занотував: «В одном месте он (разумеется, осторожно) доказывает, что воля и сила духа не может проявиться без материн. Либельт решительно похорошел в моих плазах». Природу поет вважав незалежною від будь-яких духовних надприродних сил, вічною і плинною. Вона «Споконвіку вмивається, // Сонце зустрічає... // І нема тому почину, // І краю немає!» («Сон», 1844). Розглядаючи людину як частину природи, Шевченко твердив, що знання і дії людини є наслідком пізнання природи Наявність «чистої» свідомості, незалежної від природи і від реальної дійсності, він заперечував. Праця на користь суспільства і боротьба за нар. інтереси, на думку поета, допомагають людині пізнати істину і насамперед істину про соціальну несправедливість, про непримиренність інтересів пригноблених і гнобителів. Про матеріалізм Шевченка свідчить, зокрема, його прихильність до франц. матеріалістів-енциклопедистів 18 ст. («Щоденник», 27.VIII 1857). Творчості Шевченка властиві елементи діалектики. Деякі його висловлювання свідчать про те, що поет стояв на позиціях стихійної діалектики. Він розумів, що в світі немає нічого постійного, незмінного, що завжди йде боротьба нового проти старого. «Все йде, все минає — і краю немає, — писав він у поемі „Гайдамаки“, — ... одно зацвіло, // А друге зав’яло, навіки зав’яло...». Суспільство теж розвивається, воно, як і все існуюче, не є незмінним і вічним. Втілюючи ці ідеї в своїй революц. поезії, Шевченко виражав глибоку віру в невичерпні сили пригнобленого народу, в його перемогу над гнобителями. У вірші «Подражаніє Ієзекіїлю» він писав, що минуть «дні беззаконія і зла». Цим поет висловлював впевненість у тому, що немає такої сили, яка б зупинила рух уперед, яка б увічнила самодержавнокріпосницьку сваволю й рабство. «Чи буде суд! Чи буде кара! // Царям, царятам на землі // Чи буде правда меж людьми? // Повинна буть, бо сонце встане // І осквернену землю спалить» (вірш «О люди! Люди небораки!»). Не втечуть від справедливої «правди-мсти» гнобителі народу («Осії глава XIV»). Людське пізнання Шевченко розглядав як наслідок відображення зовн. світу в свідомості людини. І хоч він не зміг до кінця розкрити соціально-істор. зумовленість виникнення й розвитку людського пізнання, але наближався до правильного розуміння проблеми. Це особливо виявилося в естетичних поглядах Т. Г. Шевченка. Розробляючи питання естетики, поет підкреслював, що коли мистецтво не відображає матері-природи, коли в центрі його не стоїть людина-творець, воно приречене на загибель, перестає бути справжнім мистецтвом. У своїй практичній діяльності, в творчості людина повинна виходити не з абстрактних потреб, а з вимог реального життя. Порожнє базікання про життя народу, марні надії на краще майбутнє, яке нібито прийде само по собі або по волі вищої божественної сили, він вважав безглуздим. «Вера без дел мертва есть», — писав поет у «Щоденнику» 2.VII 1857. На противагу ідеалістам Шевченко завжди був прихильником тих ідей і теорій, які мали практичне значення для боротьби проти кріпацтва і царизму. Сел. революцію він вважав єдиним і найрадикальнішим засобом боротьби проти гнобителів, за свободу і щастя трудового народу, за його освіту і прогрес. З позицій матеріалізму і стихійної діалектики Шевченко виступав проти реакційних, ліберально-дворянських і націоналістичних теорій того часу, філософ основу яких становив ідеалізм і насамперед — німецький ідеалізм, з якого було вихолощено його позитивну якість — діалектику. Прогресивними були погляди Шевченка на роль і значення досвіду в пізнанні та практичній діяльності людини. Він вважав, що критерієм діяльності кожного, хто бореться проти гнобителів, є досвід реального життя, досвід історії. Поряд з досвідом Шевченко підкреслював велику роль у житті суспільства передових ідей, «огненного слова», в якому б втілювалися волелюбні прагнення народу, його віра в перемогу; слова нового, правдивого, що «люд окрадений спасе // Од ласки царської...» («Осії глава XIV»). Шевченко творив таке слово і закликав наполегливо поширювати його серед народу, донести до трудящих так, «Щоб слово пламенем взялось, // Щоб людям серце розтопило» («Неофіти»). У вірші «Не нарікаю я на бога» поет писав, що покликання і смисл свого життя він вбачає в тому, щоб орати новим словом «убогу ниву» темноти і пригніченості народу, допомогти йому освічуватися, усвідомити себе як силу, організуватися, піднестися на боротьбу і в боротьбі здобути перемогу Шевченко не раз підкреслював (зокрема, у вірші «Пророк» та в «Щоденнику») важливу роль видатних, відданих справі народу діячів суспільного руху, літератури і науки, які несуть у народ прогресивні ідеї, формують свідомість трудящих і вселяють у них віру в перемогу над гнобителями.

Матеріалізм Шевченка виявлявся і в ставленні його до ідеалістичного твердження про вроджені здібності, яке він вважав пренаївним. У повісті «Прогулка с удовольствием и не без морали» він писав: «Врожденных таких отвратительных способностей я не признаю... У нас говорят про пьяницу, вора и тому подобного художника, что он, бедненький, уж с этим и родился. Пренаивное понятие!». Здібності людей, на думку Шевченка, виникають з життя і в процесі життя. Він наближався до розуміння того, що людина, її погляди, переконання є продуктом навколишнього середовища, що соціальне становище і умови життя людей визначають їхні мислення, погляди, дії, моральні підвалини. Причину злиднів трудящих мас Шевченко вбачав «в ... политическо-экономической пружине» («Щоденник», 6.VIII 1857). Шевченко різко критикував тих істориків, філософів і літераторів, які вважали, що суспільне життя визначає лише добра воля однієї людини, яка діє нібито незалежно від суспільства, або воля вищого розуму. Це був важливий здогад поета про об’єктивний характер законів розвитку суспільства, про взаємодію об’єктивного і суб’єктивного. Матеріалізм Шевченка яскраво виявився в його висловлюваннях про велике значення науки і техніки в житті суспільства, в соціальному прогресі, в полегшенні праці трудівника. «Великий Фультон! И великий Ватт! Ваше молодое, не по дням, а по часам растущее дитя в скором времени пожрет кнуты, престолы и короны, а дипломатами и помещиками только закусит, побалуется, как школьник леденцом. То, что начали во Франции энциклопедисты, то довершит на всей нашей планете ваше колоссальное гениальное дитя. Мое пророчество несомненно» («Щоденник», 27.VIII 1857). У «Щоденнику», повістях «Художник» і «Музыкант» Шевченко піддавав гострій критиці ідеалізм у мистецтві, зокрема гегельянство. Вістря критики він спрямовував проти поширеної тоді теорії «мистецтва для мистецтва». За Шевченком, джерелом мистецтва, як і ін. видів творчості людини, є зовнішній світ (природа, суспільство), а саме мистецтво — відображення його в худож. образах. Підтверджуючи свою думку про те, що мистецтво є відображенням життя, Шевченко 12.VII 1857 записав у «Щоденнику»: «Великий Брюллов черты одной не позволял себе провести без модели, а ему, как исполненному силою творчества, казалось бы это позволительным». Життя і діяльність трудящої людини, її боротьбу проти гнобителів поет вважав головним предметом худож. пізнання. Щастя трудівника було для нього ідеалом мистецтва. «Много, неисчислимо много прекрасного в божественной, бессмертной природе, — писав він у повісті «Художник» — но торжество и венец бессмертной красоты — это оживленное счастием лицо человека. Возвышеннее, прекраснее в природе я ничего не знаю». Для переважної більшості творів Шевченка як письменника, художника і мислителя характерні критичний реалізм, класовий підхід, захист права простих людей боротися проти рабства. Шевченко вважав, що мистецтво, так само, як наука, філософія, повинно боротися насамперед за визволення трудящої людини від гноблення. Вільна праця не на панському, а «на своїм веселім полі...» [«Сон» («На панщині пшеницю жала»)] «без холопа і без пана» («Чернець») має велику і благородну мету. Саме за цієї умови, підкреслював поет, люди праці, багаті чесністю, правдивістю, сердечністю й людинолюбством , стануть багатими і матеріально. «О мои милые, непорочные земляки мои! Если бы и материальным добром вы были так богаты, как нравственной сердечной прелестью, вы были бы счастливейший народ в мире! Но, увы! Земля ваша как рай, как сад... А вы только безмездные работники в этом плодоносном, роскошном саду. Вы Лазари убогие, питающиеся падающими крупицами от роскошной трапезы ваших прожорливых ненасытных братий» («Прогулка с удовольствием и не без морали»). Нім. ідеалістичну філософію, яка становила основу ідеалістичної естетики, теорії «мистецтва для мистецтва», Шевченко називав «настоящим немецким супвассером» («Щоденник», 10.VII 1857). Він писав у «Щоденнику», що, побачивши 1839 твори нім. художників-ідеалістів (П. Корнеліуса, П. Гесса та ін.), здивувався «до какой степени, однакож, помешались эти немецкие идеалисты-живописцы... Странное, непонятное затмение». Критика естетики К. Лібельта, ідеалізму в мистецтві взагалі — яскраве свідчення не лише матеріалістичних основ естетичної концепції Шевченка, а й того, що він, як О. Герцен і М. Чернишевський, боровся проти гегельянства, поширеного в той час у Росії. Про книжку «Естетика, або Наука про прекрасне», в якій Лібельт «пренаивно доказывает присутствие всемогущего творца вселенной во всем видимом и не видимом нами мире» («Щоденник», 11.VII 1857), Шевченко писав: «жестко, кисло, приторно» (10.VII 1857). Прекрасне, на його думку, не можна створити, не наслідуючи природи. Прекрасне — в самій природі, в її різноманітності, перетворенні і розвитку. «Свободный художник настолько же ограничен окружающею природой, насколько природа ограничена своими вечными, неизменными законами» (12.VII 1857). Поряд з цим Шевченко критикував натуралізм у мистецтві. Дагеротипне наслідування природи, твердив він, виключає справжнє мистецтво і творчість. В естетичній концепції Шевченка, як і в усій його творчості, класова лінія проходить червоною ниткою. Поняття про прекрасне, за Шевченком, залежить від того, хто його цінитель, яке становище він посідає в суспільстві, кому це поняття служить. О. Пугачов і С. Разін, М. Залізняк і Г. Гонта — жахливі й потворні для гнобителів, прекрасні й добрі — для пригноблених. С. Разіна — «пугала московского царя и персидского шаха» — народ вважав «славным лыцарем», який «собирал пошлину с кораблей и раздавал ее неимущим людям» («Щоденник», 29.VIII 1857). Ідеологи укр. панства в своїй творчості зображали укр. село як ідилію, називали його раєм. Шевченко насамперед бачив на селі страждання і горе кріпаків. У творах «Княжна», «Якби ви знали, паничі» та ін. поет показав класове розшарування на селі, непримиренність інтересів поміщиків-кріпосників і визискуваних ними селян, протилежність світосприймання села з палацу і з бідної хатини кріпака. «В тім гаю, // У тій хатині, у раю, // Я бачив пекло... Там неволя, // Робота тяжкая», — писав він у вірші «Якби ви знали, паничі».

Шевченко-художник виконав багато малярських творів, що відзначаються критичним реалізмом, високою мистецькою майстерністю. В них відображено життя трудящих, показано героїв нар. рухів і визвольної боротьби. Шевченко висловив ряд важливих думок про музику. Головне завдання музики він вбачав у тому, щоб пробуджувати і утверджувати у трудящих високі почуття, волю до боротьби. Повертаючись із заслання, поет на пароплаві слухав музику Шопена у виконанні талановитого скрипаля — недавнього кріпака, у зв’язку з чим записав у «Щоденнику»: «Благодарю тебя, крепостной Паганини... Из твоей бедной скрипки вылетают стоны поруганной крепостной души и сливаются в один протяжный мрачный глубокий стон миллионов крепостных душ» (27.VIII 1857). Естетичні погляди поета відіграли важливу роль у боротьбі проти ідеалістичної естетики. Бурж. націоналісти всіляко перекручують і фальсифікують як усю творчість Шевченка, так і його філософ. погляди. Вони намагаються будь-що довести, ніби поет був ворогом матеріалізму, що світогляд його до кінця життя був ідеалістичний і християнський, що начебто він ніколи не був реалістом (див. Буржуазнонаціоналістичні фальсифікації творчості Т. Г. Шевченка). Проте творчість Шевченка, його висловлювання спростовують ці твердження. В історії революц. думки, філософ. матеріалізму в Росії, зокрема на Україні, Шевченко посідає визначне місце. Його матеріалістичні переконання, втілені в багатогранній і неповторній творчості, є яскравим свідченням того, що поряд з рос. революц. демократами, матеріалістами, борцями за щастя народу, за його культуру й освіту стояв великий син укр. народу Шевченко. Див. також Атеїстичні погляди Т. Г. Шевченка, Суспільно-політичні погляди Т. Г. Шевченка.

Літ.: Кирилюк Є. Шевченко як мислитель. «Вітчизна», 1946, № 6; Дмитерко Я. Д. Общественно-политические и философские взгляды Т. Г. Шевченко. М., 1954; Новиков М. И. Общественно-политические и философские взгляды Т. Г. Шевченко. М., 1961; Білецький О. І. Про світогляд Т. Г. Шевченка. В кн.: Білецький О. І. Письменник і епоха. К., 1963; Назаренко І. Д. Суспільно-політичні, філософські, естетичні та атеїстичні погляди Т. Г. Шевченка. К., 1964; Острянин Д. Ф., Евдокименко В. Е., Новиков М. И., Танчер В. К. Об атеизме Т. Г. Шевченко. «Научные доклады высшей школы. Философские науки», 1976, № 2.

І. Д. Назаренко.


ФІЛУМЕНІЯ — колекціонування та вивчення сірникових етикеток. Бере початок з 30-х pp. 19 ст. На етикетках сірникових коробок зображуються пам’ятки культури, мистецтва й історії, сюжети з фольклору і класичних творів л-ри, портрети видатних людей, нац. орнаменти тощо, а також відображаються різні події суспільного життя.

Серед небагатьох дореволюц. рос. сірникових етикеток, що збереглися до наших днів, трапляється й етикетка з портретом Шевченка: по обидва боки портрета — дати: «1814», «1861». Під портретом зазначено: «Тарас Шевченко». Напис узято в подвійну тонку рамку. Портрет та ін. елементи виконано в чорному кольорі. На зворотному боці коробки напис: «г. Новозыбков. Чер. губ.». Чимало сірникових етикеток, присвячених Шевченкові або персонажам з його творів, видано в рад. час. Зокрема, фабрика «Ревпуть» (с-ще м. т. Вишков Брянської обл. РРФСР) 1958 випустила багатокольорову етикетку з зображенням пам’ятника Шевченкові в Києві. На ній напис (у три рядки): «Киев. Памятник Т. Г. Шевченко». Етикетку з силуетом поета (в синьому кольорі) випущено 1960 (Гомель, БРСР). У її правому верхньому куті напис: «Кобзар», унизу — «Т. Шевченко». В 1963 тут було випущено етикетку з силуетним профілем поета, виконану в чорному та червоному кольорах на блідо-жовтому фоні. На сірниковій етикетці 1964 (Гомель, БРСР) зображено ліворуч пам’ятник Шевченкові в Каневі, праворуч унизу — Дніпро. У правому верхньому куті напис (у три рядки): «Днепр зовет вас в гости». Особливий інтерес становлять дві етикетки, на яких відтворено погрудний портрет Шевченка в овалі Внизу зроблено напис (у два рядки): «Т. Г. Шевченко 1814 — 1861 г.». Етикетки вийшли 1961 в серії «Російські письменники», яку випустила Балабановська фабрика (Калузька обл., РРФСР).

Б. В. Гордієнко


ФІЛЬЦ Богдана Михайлівна (н. 14.Х 1932) — український рад. композитор і музикознавець Авторка вокальних творів на тексти Шевченка: романсів «Сирітка» («На Великдень, на соломі...», 1961), «Вітер в гаї», «Маленькій Мар’яні» (обидва — 1962), «Ой по горі роман цвіте» (1964); вокальних ансамблів «Вітре буйний» (1961), «Тече вода з-під явора» (1968); жіночого хору без супроводу «На роковини Т. Г. Шевченка» на слова Лесі Українки (1961).


ФІНАРОВСЬКИЙ Григорій Абрамович (н. 2.I 1906) — український рад. композитор. Член КПРС з 1945. На вірші Шевченка написав хор «Ой чого ти почорніло, зеленеє поле?» (1939, пізніше введений до кантати «Пісня братерства», присвяченої 300-річчю возз’єднання України з Росією), романси «Ой люлі, люлі, моя дитино» (1938), «Сонце йде» («І тут, і всюди — скрізь погано», 1935). Йому належать обробки нар. пісень на тексти поета «Ой одна я, одна» (1937), «Орися ж ти, моя ниво», «Минув і рік, минув другий», «Орел сизий» (всі — 1964).


ФІЦТУМ (Фіцтум фон Екштедт) Олександр Іванович (1804 — 73) — інспектор студентів Петербурзького унту. Шевченко познайомився з Ф. 1839, коли навчався в Академії мистецтв і спілкувався з студентами ун-ту. Разом з В. Штернбергом він часто відвідував муз. вечори подружжя Фіцтумів. Поет прихильно згадував Ф. у повісті «Художник», де події відбуваються в кін. 30 — на поч. 40-х pp. Характеризував його як гуманну, доброзичливу людину. В кін. 40-х і особливо в 60-х pp., коли серед студентської молоді почали проявлятися революційно-демократичні настрої, Ф., забувши про свій лібералізм, намагався виявити зачинщиків студентських «безпорядків», щоб вислужитися перед своїм начальством.


ФІШ (Fisz) Зенон Леонард (літ. псевд. — Тадеуш Падалиця; 10.VII 1820 — 1870) ._польський письменник і журналіст. Н. в Білорусії. У дитячому віці переїхав на Україну, де прожив усе життя. Автор повістей і оповідань на українські теми, збірок нарисів про Україну. Повість Ф. «Тарасова ніч» (1841) виявляє деяку спорідненість з однойменною поемою Шевченка. В газ. «Gazeta Warszawska» (1860, № 146) надрукував повідомлення про видання 1860 «Кобзаря». Високо цінував творчість Шевченка і називав його справжнім нар. поетом. Був у захопленні від соціально-побутових творів Шевченка, проте його творів на істор. теми, зокрема поеми «Гайдамаки», не розумів, бо підходив до них з консервативних шляхетських позицій.


ФІШЕР (Fischer) Вальдемар (pp. н. і см. невід.) — німецький літературознавець і перекладач. Автор критико-оіографіч. нарису «Тарас Григорович Шевченко», надрукованого в журн. «Baltische Monatsschrift» («Балтійський місячник», 1887, № 8 — 9). Ф. відзначав глибокий зв’язок укр. поета з нар. життям, нар. поезією: «Він вийшов з народу, жив з народом, з ним же він кровно споріднений ладом думок і обставинами життя». Переклав уривки з поеми «Катерина» та вірш «Минають дні, минають ночі». Переклади опубліковано в журн. «Ukrainische Rundschau» («Український огляд», 1910, № 5 — 6).


ФІШЕР Оттон Людвікович (н. 1818 — р. см. невід.) — польський політ. засланець, рядовий 5-го лінійного батальйону Окремого Оренбурзького корпусу. В 1846 був заарештований «за те, що прийняв до себе підозрілу людину, допомагав їй утекти, й за інші вчинки, виявлені слідчою комісією, утвореною для слідства над зловмисниками в справі про політичні злочини в Царстві Польському». В 1847 відбував солдатську службу в Орській фортеці. Ф. — один з перших польс. політ. засланців, з якими Шевченко познайомився 1847. За спогадами М. Лазаревського, через Ф. поет був прийнятий в домі Д. Ісаєва і одержав дозвіл жити в найманій квартирі.


ФІШЕР Фердинанд Федорович (1784 — 1859) — доктор медицини, лікар у маєтку Рєпніних у Яготині. Був доброю гуманною людиною Лікував усіх, хто до нього звертався, бідним купував ліки за свої гроші. Шевченко познайомився з Ф. 1843, коли гостював у Рєпніних, подружився з ним. Тоді ж Ф. лікував поета.


ФІЩЕНКО Олексій Федорович (н. 29.XII 1920) — український рад. художник, засл. діяч мистецтв УРСР (з 1969). Працює в галузі станкової графіки, переважно в жанрі пейзажу. Створив великі серії кольор. ліногравюр «Канів» (1957 — 59) і «Тарасова земля» (1960 — 64), в яких втілив образи оновленого краю.


ФЛАВИЦЬКИЙ Костянтин Дмитрович (25.IX 1830 — 15.IX 1866) — російський художник. У 1855 закінчив петерб. Академію мистецтв. Автор картин на істор. теми. Зробив копію з автопортрета Шевченка, виконаного олією (1859, ДМШ).


ФЛАКЕР (Flaker) Александар (н. 24.VII 1924) — хорватський літературознавець-славіст і перекладач. Зав. кафедрою рос. л-ри Загреб. ун-ту. В 1967 приїжджав до Радянського Союзу, відвідав Київ. Багато зробив для ознайомлення хорват. читачів з дожовтневою і рад. укр. л-рою. Ф. належить кілька розвідок про укр. л-ру, зокрема про Шевченка і його творчість. Про поета писав у статтях «Тарас Шевченко — борець і революціонер» і «Українська література в Хорватії» — надруковано в журн. «Izvor» («Джерело», 1950, № 6) та в журн. «Croatica» («Кроатика», 1970). Автор статей про Шевченка та ін. укр. письменників у хорват. літ. словнику «Зарубіжні письменники» (Загреб, 1968).


ФЛАКСМАН (Flaxman) Джон (Флаксмен; 6.VII 1755 — 7.XII 1826) — англійський скульптор і графік, представник класицизму. В повісті «Близнецы» Шевченко згадав одну з відомих скульптур Ф. «Титан».


ФЛІОРКОВСЬКИЙ Валерій Еразмович — укр. поміщик, власник села Кирилівки (у 50-х pp. 19 ст.). Через Товариство для допомоги нужденним літераторам і вченим Шевченко клопотався перед Ф. про звільнення своїх родичів з кріпацтва. За дорученням цього товариства до Кирилівки приїздив М. Д. Новицький, який вів переговори з поміщиком. 19.VI 1860 Ф. опублікував у «Киевском телеграфе» лист до голови т-ва про умови звільнення родичів Шевченка. 27.VII 1860 поет відповів йому і запитав про ціну за землю. Цей лист, а також умову між Ф. і своїми родичами Шевченко надрукував у журн. «Народное чтение» (1860, № 5). Згодом опубліковано відповідь поміщика та умову між ним і поетовими родичами про їхнє звільнення з кріпацтва без землі. Ім’я Ф. згадується в листах. Шевченка до В. Г. Шевченка, а також у спогадах М. Лєскова та М. Д. Новицького.


ФОДОР (Fodor) Катерина (н. 11.III 1926) — румунська славістка. Закінчила філологіч. ф-т і аспірантуру Ленінгр. ун-ту. Зав. кафедрою рос. мови Бухарест. ун-ту. З творчістю Шевченка познайомилася під час навчання в Ленінграді, почала її досліджувати 1959. Авторка передмови до книжки рум. мовою «„Життя митця“ та інші повісті» (Бухарест, 1961), до якої ввійшли Шевченкові повісті «Художник» (під назвою «Життя митця»), «Наймичка», «Музыкант» і «Капитанша».


ФОЛЬКЛОРНІ ЗАПИСИ Т. Г. ШЕВЧЕНКА — українські нар. пісні, думи, оповідання, перекази, приказки і прислів’я, що їх зібрав і записав Шевченко. Поет збирав фольклор протягом усього життя. З дитинства він запам’ятовував нар. пісні й легенди, в зрілому віці систематично записував народнопоетичні скарби і широко використовував їх у своїй творчості (див. Народна словесна творчість і Т. Г. Шевченко). Найбільше фольклорних записів зібрав Шевченко під час перебування на Україні 1843 — 44, 1845 — 47 і 1859, на засланні та після повернення із заслання. Записував фольклор переважно від селян і солдатів. Більшість записів міститься в чотирьох альбомах рисунків (збереглися), в зошитах і на окремих аркушах.

Фольклорні записи «Ой хоч буду віять» та «Ру-дуду, ру-дуду, родилася на біду» подано в кінці «Малої книжки». До фольклорних записів Шевченко подавав дату, місце і від кого зроблено запис. У записах періоду заслання поет цих даних не зазначав. Систематично Шевченко збирав фольклор і під час своєї роботи в Київській археографічній комісії 1845 — 47 (див. Тимчасова комісія для розгляду давніх актів у Києві). Подорожуючи по Україні (Київській, Чернігівській і Полтавській губерніях, Поділлю й Волині), він записував героїко-патріотичну визвольну поезію трудящих, сповнену гніву й соціального протесту, громадську і побутову лірику гостро сатиричні антикріпосницькі коломийкові пісні, мудрі народні афоризми тощо. В альбомах того часу він поряд з зарисовками записував і фольклорні зразки. В альбомі 183943 років подано сім пісень: «Соколе мій, чоловіче», «І ворони клюють, і сороки клюють», «Да все луги, все береги, ніде води напитися», «Гей підтискай, малий хлопче, тісненько попруги» (про сподвижника Б. Хмельницького — Д. Нечая), «Солодким медом да солодким вином кубки наповняли» (про керівника селянських повстань С. Палія), «В Макарові, славнім місті, пророчисте свято» та «Хвалилася Україна, що в нас добре жити» (обидві — про активного учасника Коліївщини І. Бондаренка). В альбомі 1845 року Шевченко записав дві пісні: «Чи я тобі не казала і не говорила» і «Шапувалко — чорна галко». Багато народнопоетичних творів записано в двох Шевченкових альбомах рисунків, поезій і фольклорних записів 184650 років. У них зібрано соціально гострі зразки народної творчості, що відображають тяжке підневільне життя трудящих, їхню боротьбу проти поневолювачів, є твори з антимонархічним спрямуванням. В першому альбомі (закінчений в Оренбурзі 1850 перед другим арештом поета) фольклорні записи вміщено на початку і в кінці альбому (в кінці альбому подано раніші записи, на початку — пізніші). Тут є такі нар. пісні: «Ой поздоров, боже, царя Микольця» (про У. Кармелюка), «У Києві на ринку п’ють козаки горілку», «Ой горе ж мені та на чужині», «Ой за пана Браницького орали волами», «Та спасибі батькові, та спасибі матері» (цей текст Шевченко повністю використав у поемі «Титарівна»), «Упилася я на меду», «Ой хвалився Бондаренко», «Ой пише, пише наш імператор», «Ще не світ, ще й не світає», «Ой боже наш, боже, боже наш єдиний», «Ой піду я до церковці», «Ой піду я не берегом — лугом» (цю пісню Шевченко творчо використовував у поезії «Ой я свого чоловіка» та в поемі «Сотник»), «Повій, вітре, понад яром» (використано в поемі «Титарівна»), «Гиля-гиля, селезень», «Ой пила, вихилила», «Ой у саду»; приповідка «Дітки, дітки! Гіркі заробітки». На початку альбому вміщено нар. пісні «Ой сидить козак та на дорозі», «Полюбила москаля», «Ой хоч маю, пане брате», «Пливе щука з Кременчука», «Зійшла зоря із вечора» та «Ой, Кармелюче, по світу ходиш»; приповідки «Козак козаком на віки віком», «А в баби душа не з лопуцька, того хоче, чого й людська», «Чи не це ж тая кумася» (цей запис використав Шевченко у поемі «Марина»); прислів’я «Не разом Краков збудований» та ін. У другому альбомі рисунки тематично пов’язані з часом заслання Шевченка. Між рисунками є й такі фольклорні записи: місцева уральська нар. пісня «Собиралась умирать», укр. нар. пісні «Ввійдеш в хату — самі діти в хаті», «Хоть годину посидимо вкупочці з тобою», «Ой біліє в полі трава-тирса край могили», «Шумить, шумить дібровонька»; філософський роздум «Думаш, думаш — не можно жить, подумаш — можно». Ці альбоми відібрано в Шевченка під час його арешту 23.IV 1850. До 1907 вони були в архіві «Третього відділу», а потім їх передано в Музей української старовини в Чернігові. В альбомі 1859 (загублений) Шевченко в себе на батьківщині записав такі пісні: «Через греблю Микитину», «Ой ви галочки-чорноперочки», «Чи бачиш ти, дядьку», «Ой п’яна я, п’яна». У збірнику «Южноруські пісні» М. А. Маркевича та Г. П. Галагана (К., 1857) вміщено чотири нар. пісні в записах Шевченка: «Ой у полі могила з вітром говорила», «Ой горе, горе», «Ой ішов чумак з Дону» і «Ой із-під гори та із-під кручі». Про спеціальний зошит фольклорних записів Шевченка повідомив І. Рудченко в передмові до збірника «Чумацкие народные песни» (К., 1874). З цього зошита І. Рудченко опублікував чотири чумацькі пісні: «Зажурився бідний сірома», «А в городі в Самарі», «Ой сидить пугач та на могилоньці», «Чи я ж тобі не казала». На окремих аркушах записано пісні «Взлетів орел попід небо», «В Малороссии родилась», «Та головонько моя бідна», «Теши, сину, ясенину», «Ходить собі по церковці», «Іди, іди, претень, не гудя» (всі записи — 1859); приказка «Де єсть добрі люди» (1860). Нар. оповідання «Запорожці прийдуть було з Січі в Київ», записане від самого Шевченка, опублікував П. Куліш у виданні «Украинские народные предания» (кн. 1. М., 1847).

Шевченко використав фольклорні тексти у «Живописной Украине», зокрема в офорті «Казка», сюжет для якого (зустріч Солдата зі Смертю) він запозичив з нар. казок. Взятий з фольклору текст до офорта поглиблює ідейний зміст твору, допомагає глибше розкрити трагедію людини, яка, відбувши солдатчину, загубила своє життя. На запитання Смерті: «А відкіля і куди бог несе, господа москалю?» Солдат лаконічно, з убивчою іронією відповідає: — «Из самой России идем на тот свет, сударыня Смерть...». В цьому діалозі наочно стверджується загальнонародний протест проти миколаївської солдатчини. Яскравим свідченням того, як Шевченко любив усну народну творчість, є й надрукований у першому випуску «Живописной Украины» проспект цього видання, в якому серед запланованих сюжетів живописних творів передбачалося відобразити й «народный быт настоящего времени — обычаи, обряды, поверья, суеверья, сказки и песни». У проспекті відзначалася пісня «Ой ходив чумак сім рік по Дону». Багато Шевченкових фольклорних записів загинуло через його арешти. Фольклорно-етнографічна робота, яку Шевченко провів у 40-х pp. на Україні, знайшла своє відображення в його рос. повістях, до яких він вводить соціально спрямовані зразки укр. нар. поезії. Повість «Наймичка» своєю фольклорно-етнографічною основою пов’язана з експедиційною роботою Шевченка на Полтавщині. Наведені в повісті пісні, зокрема чумацькі «Та виріс я в наймах, в неволі», «Ой воли мої, половії», «Ідуть собі чумаченьки та йдучи співають», а також пісня про Івана Удовиченка «Ой жила вдова та край села...» розповідають про те, як тяжко жилося трудящому люду. В повісті «Прогулка с удовольствием и не без морали» Шевченко згадував нар. думи про Олексія Поповича, Івана Коновченка та ін., а також історичну пісню про Саву Чалого і дав їм високу оцінку. Деякі свої принципи збирання народної творчості під час подорожей по Україні Шевченко розкрив у повісті «Музыкант», описуючи фольклористичну діяльність автобіографічного персонажа твору. На засланні Шевченко знайомився з місцевим фольклором уральців. Його зацікавила пісня про Ігнашу (Кіндрата) Булавіна — козачого сотника, ватажка повсталих селян і козаків (запис у «Щоденнику» 12.VII 1857). Повертаючись із заслання, Шевченко ознайомився з рос. фольклором Поволжя, пов’язаним гол. чином з образом С. Разіна. З особливим інтересом ставився він і до місцевих нар. переказів про антикріпосницькі виступи. В галузі фольклористики поет до кінця життя виступав активним пропагандистом революційно-демократичних визвольних ідей.

Літ.: Ревуцький Д. Шевченко і народна пісня. К., 1939; Попов П. М. Шевченко і народна творчість. В кн.: Збірник праць першої і другої наукових шевченківських конференцій К., 1954; Сухобрус Г. С Українсько-російські фольклорні зв’язки в освітленні вітчизняної науки першої половини XIX ст. К., 1963.

Г. С. Сухобоус.


ФОМА КЕМПІЙСЬКИЙ (справж. ім’я та прізв. Томас Хамеркен; 1380 — 26.VII 1471) — богослов. монах, містик епохи середньовіччя. Автор реліг. трактатів. У листах до В. Рєпніної 25 — 29.II 1848 і 1.I 1850 Шевченко просив надіслати йому трактат Ф. К. «Про наслідування Христа», перше або друге видання в перекладі М. Сперанського (СПБ, 1833 і 1844). В листі до А. Лизогуба 14.III 1850 поет повідомив, що отримав цю книгу.


ФОНІКА (від грец. φωνικός — той, що звучить), евфонія, милозвучність — звукова організація мови творів. Фоніка Шевченкової поезії грунтується на звуковій системі укр. усної, передусім пісенної, народнопоетичної творчості й органічно поєднана з найкращими здобутками тодішньої світової, насамперед слов’янської, поезії літ. походження. Найбільшого фонічного ефекту поет досягав засобами внутрішньорядкового й міжрядкового асонансу, а особливо алітерації. Напр., у вірші «У бога за дверми лежала сокира» милозвучності досягнуто повторенням приголосного «л»: «На восьме літо у неділю, // Неначе ляля в льолі білій, // Святеє сонечко зійшло». Ці художні прийоми поєднуються в його поезіях у найрізноманітніших варіаціях, звичайно багатших і складніших за фольклорні. В ранніх віршах Шевченка асонансів та алітерацій навіть більше, ніж у нар. піснях. Кількість асонансів та алітерацій може змінюватися залежно від жанрів, змісту й емоційної наснаги його поетич. творів. Завдяки розгалуженій системі алітерацій та асонансів поет часто обходився без канонічної кінцевої рими. Мінімально в «Кобзарі» виявляються збіги важковимовлюваних груп приголосних, зокрема на межі слів, коли між ними немає пауз; максимально уникнуто порушення чергування в — у, й — і, а це, крім усього іншого, досягається й легкою зміною ритму в межах строфи і навіть рядка. Завдяки цьому в Шевченкових поезіях майже немає порушень фонетичної (як і морфологічної) структури слів на догоду римі й ритмові, напр., вставляння чи випадання голосних у середині слів тощо. З поодиноких винятків можна назвати варіант «тії» замість «тієї», що його часто вживав Шевченко і який усталився як паралельна норма в мові укр. поезії і відомий у нар. піснях. Усе це надає Шевченковій мові краси й милозвучності. Шевченко не використовував з евфонічною метою (як це робили інші поети) фонетич. варіантів форм типу «ходити» — «ходить», «знає» — «зна», «носимо» — «носим» тощо, хоч у вживанні їх є чимало своєрідного Так, у Шевченка в багатьох поезіях чи частинах їх виступають інфінітиви лише з «-ти» або лише з «-ть», варіанти форм із «-ся» або лише з «-сь», напр.: «Орися ж ти, моя ниво, // Долом та горою! // Та засійся, чорна ниво, // Волею ясною! // Орися ж ти, розвернися, // Полем розстелися! // Та посійся добрим житом, // Долею полийся!» («Не нарікаю я на бога»). Такі нагромадження однорідних варіантів форм в інших укр. поетів трапляються дуже рідко. Уникав Шевченко й аферези (відпадання голосного звука типу «до ’дної» — «до одної»). Оскільки Шевченко майже не вживав протетичних (приставних) приголосних (у нього є, напр., лише «огонь», «уси», «улиця», досить послідовно виступає прийменник і префікс «од»; винятки: «відлога» та прислівники типу — «відкіля», «відсіля», «відтіля»), то, зрозуміло, вони в нього не могли набути евфонічного звучання, як це певною мірою узвичаїлося в письменників післяшевченківської доби. Шевченкова Ф. вплинула на поетичну мову його наступників — М. Старицького, Л. Українки та ін.

П. Д. Тимошенко.


ФОНОГРАМНА ШЕВЧЕНКІАНА — записи творів Шевченка, музики та пісень на його слова на платівках і плівці у виконанні драм. акторів, співаків, муз. і театральних колективів. У фонотеці — вокальні й хорові твори, фрагменти з опер, балетів та інструментальних творів, сцени з вистав і художнє читання. Всього — понад 300 записів. Збереглися фонозаписи, починаючи з 1907 (більшість із них зроблена 1907 — 14 на фоностудіях Києва, Львова, Полтави і Варшави). Дожовтнева Ф. ш. представлена голосами співаків М. Менцинського, Р. Любинецького, О. Носалевича і М. Совінського, читців М. Кропивницького й О. Суслова, митців театру т-ва «Руська бесіда» в Галичині — І. Григоровича, Ф Лопатинської, В. Сеника-Петровича, К Рубчакової та В. Коссака, співаків театру М. К. Садовського (Г. Маринича і О. Петляш) і рос. опери в Києві (Ю. Модестова та ін.), хорами За рад. часу твори Шевченка у фонозаписах звучать набагато ширше. Серед виконавців-вокалістів — нар. артисти СРСР І. Козловський, І. Паторжинський, Б. Гмиря, М. Гришко, П. Білинник, З. Гайдай, П. Кармалюк, К. Лаптєв, Л. Руденко, Є Чавдар, Д. Гнатюк, Є. Червонюк, Д. Петриненко, нар. артисти УРСР О. Петрусенко, М. Донець, М. Частій, Л. Лобанова, Н. Гончаренко, М. Фокін, К. Радченко, A. Кікоть, В. Козерацький, B. Тимохін, М. Шевченко та ін. Виконання рос. співаками нар. артистами СРСР О. Кривченею, С. Лемешевим, М. Максаковою, Г. Нелєппом, Н. Обуховою, О. Пироговим, С. Преображенською, О. Огнівцевим романсів М. Мусоргського, С. Рахманінова і П. Чайковського на слова Шевченка, які звучать у грамзаписах, є виявом єднання культур двох братніх народів. У фонозаписах часто передають художнє читання творів поета у виконанні нар. артистів СРСР І. Мар’яненка, Г. Юри, М. Романова, Н. Ужвій, В. Добровольського, О. Кусенко. нар. артистів УРСР Р. Івицького, Є. Опалової, О. Гая, О. Омельчука, В. Сокирка і Д. Франька, засл. артистів УРСР В. Дуклера, В. Цимбаліста і П. Кисельова, грузинських читців (мовою свого народу) Б. Кобахідзе і Г. Сагарадзе. У фонозаписах представлено також солістів-інструменталістів, ансамблі й симфонічні оркестри, колективи оперних і драм. театрів України, Москви Ленінграда й Мінська, ансамблі Рад. Армії. З творів великої форми у грамзаписах — опери «Катерина» М. Аркаса (Респ. академічна хорова капела, симф. оркестр під керівництвом І. Гусмана: Катерина — С Корецька, мати — Н Чубенко, батько — О. Птуха, Андрій — І. Козловський в іншому виконанні — хорова капела і симфонічний оркестр Укррадіо, диригент — К. Симеонов; Катерина — Л. Лобанова, мати — Н. Чубенко, батько — М. Частій, Андрій — В Козерацький); «Назар Стодоля» К Данькевича (лібретто Л. Предславича; хор і оркестр Київ. театру опери та балету ім Т. Г. Шевченка, диригент — О. Рябов; Назар Стодоля — В. Гуров, Гнат Карий — В. Лутченко, Хома Кичатий — А. Чулюк-Заграй, Галя — К. Радченко. Стеха — Л Руденко); «Наймичка» — композиція за однойменними творами Шевченка і оперою М. Вериківського (хорова група ансамблю пісні і симф. оркестр Укррадіо, диригент — О. Климов; ведуча — Т. Малишевська, Ганна — Л. Лобанова, Марко — І. Чуйко, Трохим — В. Матвєєв, Настя — Н. Гончаренко, Катря — Д. Петриненко); кантати «Радуйся, ниво неполитая» М. Лисенка, «Хустина» Л. Ревуцького (Держ. академічна хорова капела УРСР «Думка», симф. оркестр Укррадіо), «Заповіт» і «Кавказ» С. Людкевича (Держ. засл. хорова капела УРСР «Трембіта», симф. оркестр Львів. держ. філармонії) У фонотеці зберігаються записи творів рад. композиторів і письменників, присвячених Шевченкові: опера «Тарас Шевченко» Г. Майбороди (Київ. театр опери та балету ім. Т. Г. Шевченка, диригент — К. Симеонов. Тарас Шевченко — М. Шевченко, Ярина — Л Руденко. дід Іван — А. Кікоть, Оксана — Є. Чавдар, Рєпніна — Л Лобанова, Закревський — М. Фокін); кантати «Безсмертний заповіт» А Кос-Анатольського (Держ. засл хорова капела УРСР «Трембіта», симфонічний оркестр Львів держ. філармонії, соліст — П. Кармалюк) і «Косарал» О. Зноско-Боровського (симф. оркестр Укррадіо); уривки э повісті «Тарасові шляхи» О. Іваненко та ін. Всесоюзна фірма звукозапису «Мелодія» для навчально-виховної роботи в школах і вузах випустила серію фонохрестоматій, в якій широко представлено творчість Шевченка. Твори укр. поета у фонозаписах поширюються також і в зарубіжних країнах. Окремі записи, зокрема — літ. вечорів, промов видатних діячів, ювілейних вечорів, присвячених вшануванню пам’яті Шевченка в СРСР 1939, 1961 і 1964, зберігаються в Центр. державному архіві звукозапису СРСР, Центральному державному архіві кінофотофонодокументів УРСР, Держ. Комітеті Ради Міністрів СРСР по телебаченню і радіомовленню, Держ. Комітеті Ради Міністрів УРСР по телебаченню і радіомовленню, а також в обласних держ. телерадіокомітетах.

Літ.. Каталог довгограючих грампластинок з українських творів. К., 1967; Каталоги долгоиграющих грампластинок, ч. 1 — 2. М., 1972.

П. К. Медведик.


ФОРНАРІНА (15 — поч 16 ст.) — кохана великого італійського живописця і архітектора Рафаеля Санті. За твердженням сучасників Рафаеля, вона була художникові моделлю для «Сікстинської мадонни» та ін. його картин. Шевченко згадав про неї в повісті «Капитанша».


«ФОРТ КАРАБУТАК» (папір, акв., 20,4 × 29,5) — малюнок Шевченка, виконаний під час перебування Аральської описової експедиції в форті Карабутак та підготовки звіту її в Оренбурзі (між 21.V 1848 і 15.I 1850). На малюнку зображено форт Карабутак і розташування експедиційного табору біля нього Копія акварелі (можливо, її виконала О. Бутакова) є в альбомі Обручових, що зберігається в ДМШ. 21.V 1848 зроблено ескіз до цієї акварелі (папір, ол., 15 × 23,4), на якому праворуч угорі олівцем авторський напис: «Карабутак» Шевченко виконав ще один малюнок форту Карабутак (папір, сепія, 13,3 × 22,8), на якому форт показано з іншого боку. Про форт Карабутак Шевченко згадав у повісті «Близнецы». Обидва малюнки й ескіз зберігаються в ДМШ.


ФОРТ ШЕВЧЕНКА — місто Мангишлацької обл. Каз. РСР. Колишня назва — Новопетровське укріплення. Шевченко перебував тут 1850 — 57. На честь поета місто 1939 перейменовано на Форт Шевченка.


ФОРТУНАТА — натурщиця датського скульптора Б. Торвальдсена. У повісті «Прогулка с уловольствием и не без морали» Шевченко згадав кімнату в будинку Й. Доннерберга, де він жив 1840 спільно з В. Штернбергом і де поряд з маскою Лаокоона висіла «маска знаменитой натурщицы Фортунаты». Про маску тієї натурщиці згадано й у повісті Шевченка «Художник».


ФОРШ Ольга Дмитрівна (28.V 1873 — 17.VII 1961) — російська рад. письменниця. Життя і творчість Ф. — авторки ряду істор. романів — тісно пов’язані з Україною, де вона вчилася, працювала й почала літ. діяльність. Шевченкові присвятила автобіографічне оповідання «Новий пам’ятник» (1939) — про відкриття 1919 першого за Рад. влади пам’ятника укр. поетові в Києві. Глибоку пошану до Шевченка висловила в статті «Цитадель трьох революцій» («Радянська Україна», 22.VI 1957), в якій зазначала, що «геніальні пісні Тараса Шевченка, сповнені нестримного гніву проти всякої сваволі, відіграли величезну роль у розвитку соціальної свідомості російського суспільства». Про Шевченка писала в статтях, присвячених єднанню укр. і рос. культур («Народу брату», 1954, та ін.).

Тв.: Новый памятник. В кн.: Форш О. Собрание сочинений. т. 8. М. — Л., 1964.


ФОТОГРАФІЇ Т. Г. ШЕВЧЕНКА. Відомо одинадцять фотографій Шевченка, з яких збереглося десять (дев’ять з них — У ДМШ, одна — в Літ.-меморіальному будинку-музеї Т. Г. Шевченка в Києві). До заслання поет не фотографувався. Першу його фотографію на прохання М. Дороховоі зроблено 30.III 1858 у А. Деньєра. На знімку — поет з бородою, в шапці й кожусі. З цього фото 1860 він виконав автопортрет. Другий знімок зроблено у фотоательє І. Досса 1858. На ньому Шевченко без головного убору, в білій сорочці і темному піджаку. Після смерті І. Досса з його негатива зроблено кілька відбитків у фотоательє Д. Здобнова. Художники О. Бобров, С. Красицький, В. Касіян користувалися цим знімком при створенні портретів поета. За цією ж фотографією І. Рєпін 1888 написав портрет для світлиці в хаті, збудованій на Чернечій горі для сторожа могили Шевченка. Третій знімок — в смушковій шапці й кожусі, з поголеною бородою — зроблено в квітні 1859 у того ж А. Деньєра. З цього фото Л. Жемчужников замовив у Парижі літографський портрет (його майстерно виконав літограф А. Муйєрон) і привіз до Петербурга. Шевченко ствердив літографію підписом і користувався нею, працюючи над останнім офортним автопортретом Після смерті поета художники В. Мате, М. Мурашко, Ф. Красицький та ін. користувалися цим знімком для створення живописних, графічних і скульптурних портретів Шевченка. З цього ж фото І. Крамськой на замовлення П. Третьякова — засновника Третьяковської картинної галереї — 1871 виконав один з найкращих портретів Шевченка. В 1859 поет ще раз фотографувався у А Деньєра — разом з своїми друзями Г. Честахівським, братами О. та М. Лазаревськими і П. Якушкіним. Лейпцігський майстер Ф. Брокгауз викадрував з цієї групи постать Шевченка і вигравірував її на сталі; пізніше і рос. майстри робили з цього фото гравюри на металі, дереві. До 1859 належить ще одна фотографія Шевченка На ній поет зображений на весь зріст, у смушковій шапці, кожусі і з палицею. Це невелике за розміром (9 × 12 см) фото дуже рідкісне. Виконав його, очевидно, теж А. Деньєр. Під час перебування у Києві 1859 поет тричі фотографувався у І. Гудовського На першому знімку він сидить на стільці у білій сорочці з темною краваткою і темному піджаку (за цією фотографією художник Г. Цисс 1929 виконав портрет олією). На другому — сидить на стільці біля столу в білому полотняному костюмі з палицею в руках. На третьому фото (погрудне) поет теж у білому костюмі з нахиленою вліво головою. З цього знімка Шевченко 1860 виконав офортний автопортрет. До 1858 — 59 належить фотографія поета у темному костюмі, з якої 1859 М. Микешин зробив малюнок-портрет, репродукований ксилографією Є. Гогенфельдена у «Кобзарі» 1860, виданому коштом П. Симиренка Цю фотографію Шевченко використав при роботі над офортним автопортретом 1860. Оригінал фото не зберігся Два останні знімки поета — в чорному костюмі, в білій сорочці з чорною краваткою і другий — разом з Г. Честахівським виконані невідомим фотографом в кін. 1860 або на поч. 1861.

К. В. Чумак.


ФОТОТИПІЧНІ ВИДАННЯ ТВОРІВ Т. Г. ШЕВЧЕНКА — відтворення фототипічним способом рукописної спадщини та прижиттєвих видань творів поета. Розпочато з часу відзначення 100-річчя з дня його народження. В 1914 коштом Наукового товариства імені Шевченка у Львові вийшло в світ перше фототипічне перевидання «Кобзаря» 1840 (3000 прим.). Форматом, папером і друком воно бездоганно відтворювало цей «Кобзар». В 1961 Ю. Меженко у відділі рідкісних книг наук. б-ки Ленінградського ун-ту виявив примірник «Кобзаря» 1840, де частково відновлено цензурні викреслення. В.во АН УРСР здійснило 1962 фототипічне перевидання цього «Кобзаря» стотисячним тиражем (післямова В. Бородіна). В 1974 в-во «Дніпро» здійснило перевидання примірника «Кобзаря» 1840, що зберігається в Ін-ті літератури ім. Т. Г. Шевченка АН УРСР Як перший випуск серії «Слов’янські студії» 1961 фототипічне перевидання першого «Кобзаря» здійснив і Оттавський ун-т у Канаді. Жодне з фототипічних перевидань «Кобзаря» 1840 не репродукує первісної обкладинки книжки. У 1937 на Україні фототипічним способом перевидано збірник «Новые стихотворения Пушкина и Шевченки». Перевидання здійснено з дефектного примірника, де бракувало не лише обкладинки, а й 45-ї сторінки з віршем О. Пушкіна.

Шевченків «Букварь южнорусский» відтворено фототипічним способом у академ виданні «Повного зібрання творів» у 10-ти томах (т. 6. К., 1957) і «Повного зібрання творів» у 6-ти томах (т. 6 К., 1964). До 150-річчя з дня народження Шевченка в-во «Наукова думка» розпочало фототипічне видання рукописної спадщини поета. В 1963 видано «Малу книжку» і «Більшу книжку», 1966 — альбом «Три літа» (підготовка текстів і передмови Є. Шабліовського). У книжці В. Бородіна «Т. Г. Шевченко і царська цензура» (К., 1969) фототипічно відтворено збережену частину рукописної збірки «Поезія Т. Шевченка. Том первий». До фототипічних видань рукописної спадщини Шевченка належить виданий 1972 «Дневник. Автобиография» (підготовка текстів і післямова Є. Шабліовського). Загальний тираж цих видань — 95 тис. прим. Фототипічні видання рукописної спадщини Шевченка вводять дослідників у творчу лабораторію поета, допомагають боротися з різного типу спотвореннями та фальсифікаціями текстів поета.

Літ.: Сарана Ф. К. Фототипні перевидання творів Т. Г. Шевченка. «Архіви України», 1966, № 2; Кирилюк Є. П., Мандрика М. Л. Фототипічні видання творів Т. Г. Шевченка. «Вісник АН УРСР», 1973, № 5.

Ф. К. Сарана.


ФОЩЕНКО Роман Іполитович (19.VII 1908 — 22.VII 1970) — український рад. кінорежисер. Створив на шевченківські теми 5 короткометражних документальних фільмів: «Музей Т. Г. Шевченка в Києві» (1951), «Безсмертя Кобзаря», «На Тарасовій горі» (обидва — 1961), «В сім’ї вольній, новій...» (1964), «Свято на Тарасовій землі» (1965, всі — на Українській студії хронікально-документальних фільмів).


ФРАНКЛІН (Franklin) Веніамін (17.I 1706 — 17.IV 1790) — американський політ. діяч і дипломат, бурж. демократ, учений. Шевченко згадував про нього в повісті «Прогулка с удовольствием и не без морали».


ФРАНКО Іван Якович (27.VIII 1856 — 28.V 1916) — український письменник, учений, громад. і політ. діяч революц.демократичного напряму З творчістю Шевченка познайомився ще гімназистом. Революц. пафос творів поета значно вплинув на формування літ.естетичних і суспільно-політ. поглядів Ф. і сприяв утвердженню його на революц.-демократич. позиціях. Ф у своїй літ. творчості розвивав шевченківські традиції. У віршах, присвячених поетові, висміював його псевдопоклонників з табору галицьких «народовців», які, прикриваючись ім’ям Шевченка, проводили антинародну політику («Шевченко і поклонники», 1880), виступав проти заборони його творів («В обхід XXIII-іх роковин смерті Тараса Шевченка», «Могила Тарасова», обидва вірші — 1884). Ф. був найвидатнішим шевченкознавцем дожовтневих часів, закладав основи наук. шевченкознавства У багатьох розвідках досліджував громадсько-політ. і творчу діяльність поета («Тарас Шевченко», 1891, «Тарас Шевченко і його Заповіт», 1903; «Тарас Шевченко», 1914), формування його суспільно-політ. і літ.-естетичних поглядів, питання ідейно-худож змісту і поетики його творів («Причинки до оцінення поезій Тараса Шевченка», 1881; «„Перебендя“ Т. Шевченка», 1889; «„Тополя“ Т. Г. Шевченка», 1890, «Із секретів поетичної творчості» (1898 — 99), тощо), Ф. боровся проти фальсифікації творчості Шевченка, спрямовуючи свої виступи, в першу чергу, проти галицьких бурж.-націоналістичних критиків-«народовців» В. Барвінського, О. Огоновського, О. Партицького та ін. Наголошував на революц.-демократич. світогляді поета («Темне царство», 1914), його зв’язках з рос. визвольним рухом і прогресивною рос. л-рою. Аналізуючи поеми «Сон» і «Кавказ», Ф. підкреслював інтернаціональні мотиви творчості Шевченка, підносив його як борця за соціальне й нац. визволення народів царської Росії і як справді народного революц. поета. В статті «Т. Шевченко в освітленні п. Урсіна» (1888), спрямованій проти спроби приписати Шевченкові песимізм і містицизм та охарактеризувати його як ворога польс. народу, Ф. переконливо довів, що поет гостро виступав не проти польс. народу, а проти польс. панства, яке гнобило і польський, і укр. народи. В статті «„Наймичка“ Т. Шевченка» (1895) Ф. так само, як М. Добролюбов, відзначав, що народність Шевченка — насамперед у глибині відображення нар. життя, обстоював реалізм поеми і виступав проти К. Шейковського, який заперечував типовість зображених у творі явищ тогочасної дійсності. Високо оцінюючи поетич. майстерність Шевченка, Ф. відзначав його оригінальність і самобутність, критикував епігонське наслідування Шевченкового стилю й поетич. засобів («Михайло П. Старицький», 1902). Справжніми продовжувачами Шевченкових традицій Ф. називав Марка Вовчка, Панаса Мирного, П. Грабовського, Лесю Українку, Ф. один з перших розглядав Шевченкову творчість у зв’язку з світовим літ. процесом, а не тільки як продовження фольклорних традицій. Він був невтомним популяризатором творчості Шевченка, публікував в укр., рос. і закордонних виданнях статті про великого поета Ф. — редактор двотомного «Кобзаря» (Львів, 1908). Переклав деякі твори Шевченка німецькою мовою — «Марія», «Кавказ», «Заповіт», «Неофіти», «Світе ясний! Світе тихий».

Тв.: [Статті про Т. Г. Шевченка]. В кн.: Франко І. Твори, т. 17. К., 1955; Із секретів поетичної творчості. Львів, 1961.

Літ.: Возняк М. Франко і Шевченко. «Вісті АН УРСР», 1946, № 3; Романченко І. Франко про Шевченка. В кн.: Слово про великого Каменяра, т. 2. К., 1956; Лисюк П. Іван Франко про Тараса Шевченка. «Вітчизна», 1956, № 3; Пчелінцева М. М. Франко — бібліограф та видавець Шевченка. В кн.: Тарас Шевченко. К., 1961; Мороз О. Н. Творчість Шевченка в оцінці І. Франка В кн.: Збірник праць одинадцятої наукової шевченківської конференції. К., 1963; Кобилецький Ю. Шевченко і Франко. К., 1964; Франко Т. Іван Франко про Шевченка. В кн.: Франко Т. Про батька. К., 1964; Кирилюк Є. Вічний революціонер. К., 1966.

П. П. Лисюк.


ФРАНЦОЗ (Franzos) Карл-Еміль (25.X 1848 — 28.I 1904) — австрійський письменник і літературознавець. Н. на Україні. Автор реалістич. оповідань, повістей і романів з життя народів, які заселяли Австро-Угорську імперію. В романі «Боротьба за справедливість» (1882) відобразив антифеод. рух на Прикарпатті в серед. 19 ст. Дослідник і популяризатор укр. л-ри, зокрема поезії Шевченка. Ф належать розвідка «Малоросіяни і їхній співець» (вміщено в книжці нім. мовою «Від Дону до Дунаю». Лейпціг, 1878) та кілька літ.критичних статей про укр. поета, Ф. високо оцінив народність поезії Шевченка, підкреслив її революц. спрямованість, вперше в прогрес. зарубіжній критиці висловив думку про універсальність таланту укр. поета, який з великою силою виявився і в ліричних та епічних творах, і в політ. сатирі. З захопленням писав про поеми «Кавказ», «Сон», «Утоплена» та ін. твори. В статті «Малоросійські поети» [надруковано в журн. «Nation» («Нація», 1889, № 2)] назвав Шевченка одним з найвизначніших поетів слов. світу, поставив його поряд з А. Міцкевичем, І. Тургенєвим, Л- Толстим. Правильно оцінюючи загалом творчість Шевченка, Ф. проте допускав окремі хибні, суб’єктивні висловлювання щодо світогляду поета і деяких його творів. Переклав вірш Шевченка «Минули літа молодії» — надруковано 1870 в чернівецькому зб. «Buchenblatter» («Букові листки»).

Тв.: Із праці «Тарас Шевченко». — Із статті «Українські поети». В кн.: Світова велич Шевченка, т. 3. К., 1964.

Літ.: Табак Ф. Г. К.-Э. Францос о Т. Г. Шевченко. В кн.: Научный ежегодник Черновицкого университета за 1959 год. Черновцы, 1960; Погребенник Я. Карл Еміль Францоз як дослідник і популяризатор Шевченка. «Радянське літературознавство», 1969, № 4; Наливайко Д. С. Шевченко в Німеччині й країнах німецької мови. В кн.: Збірник праць чотирнадцятої наукової шевченківської конференції. К., 1966.

Я. М. Погребенник.


ФРАНЦУЗЬКА ЛІТЕРАТУРА І Т. Г. ШЕВЧЕНКО. Великий укр. поет був обізнаний з франц. культурою, однією з найбагатших і найвпливовіших на той час у Європі. Цій обізнаності сприяв постійний інтерес Шевченка до соціально-політ. історії Франції, країни, що була за життя поета центром революц. руху в Європі. Шевченко знав і високо цінував франц. мистецтво, зокрема живопис. Як учню К. Брюллова йому особливо імпонували твори Н. Пуссена, К. Лоррена, Ж.-Л. Давіда та ін. митців класич. спрямування. В повістях, «Щоденнику» та поетових листах згадуються й ін. франц. живописці, а також скульптори, актори тощо. Шевченко добре знав і франц. л-ру, що посідала помітне місце в колі його літ.-мистецьких інтересів. Серед французьких письменників попередніх епох увагу Шевченка привертав Ж.-Б. Мольєр, у творчості якого відчувається сильний нар.-демократичний струмінь. Цікавився укр. поет філософами й письменниками франц. просвітительства, зокрема Вольтером та енциклопедистами (Д. Дідро, Ж.-Л. д’Аламбер та ін.). Відомий був йому ф.-С. Фенелон, за романом якого «Пригоди Телемака, сина Улісового» він виконав малюнок «Телемак на острові Каліпсо» (1856). З франц. романтиків Шевченко знав твори Ф.-Р. Щатобріана і в листі до А. Толстої 9.I 1857 полемізував щодо його трактування щастя в «Замогильних записках». Відомо також про обізнаність укр. поета з творчістю В. Гюго. Серед франц. романтиків близьким був йому А.-О. Барб’є, який своїми гнівно-викривальними «Ямбами» (1831) заклав основи громадянсько-політ. лірики франц. романтизму. Найбільший інтерес викликав у Шевченка нар. поет Франції, співець свободи й демократії П.-Ж. Беранже, пісні якого в перекладах В. Курочкіна стали улюбленими для Шевченка в останні роки життя. Відомі йому були й твори франц. письменника-реаліста О. Бальзака. В повістях, «Щоденнику» та листах є згадки про А. Дюма, Е. Сю, Ж.-Г. Жанена та ін.

Процес поширення літ. спадщини укр. поета у Франції, вивчення її франц. критикою та відтворення франц. мовою відбувався дещо уповільнено. Вперше у Франції ім’я Шевченка було названо серед імен укр. письменників у статті «Порівняльне вивчення слов’янських мов і діалектів» Е. Хоєцького, опублікованій 1847 в журн. «Revue Indépendante» («Незалежний огляд», 10.VIII 1847), що його видавали Жорж Санд і П. Леру. Автор статті — польс. емігрант, співробітник журналу й консультант Жорж Санд у питаннях слов. світу. Протягом 50 — 1-ї пол. 70-х pp. з’являлися лише поодинокі згадки про Шевченка (іноді із стислими характеристиками) в нарисах і книжках французьких учених, критиків і мандрівників (А. Верр’є, Е. Лавле, С. Кур’єр, А. Леруа-Больє та ін.). Ознайомлення французів із спадщиною укр. поета відбувалося в деякій мірі шляхами, незвичайними для літ. процесу 19 ст. У 2-й пол. 19 — на поч. 20 ст. французи часто знаходили розповіді про Шевченка в книжках журналістів, мандрівників, етнографів, яких при знайомстві з Україною вражала незвичайна популярність поета серед народу. Вони характеризували його творчість як істотний елемент нар. життя й нар. свідомості. У Франції першою публікацією, що давала докладне уявлення про Шевченка, була стаття Е.-А. Дюрана «Національний поет Малоросії Шевченко», надрукована в журн. «Revue des Deux Mondes» («Огляд двох світів», 1876, т. 15). В ній Шевченка схарактеризовано як великого нац. й нар. поета України. Після статті Е.-А. Дюрана все частіше з’являлися праці про Шевченка, а також переклади його творів, правда, ще недосконалі. В усьому цьому значну роль відігравали укр. політ. емігранти (М. Драгоманов, С. Подолинський та ін.), які виступали у франц. періодич. л-рі й наук. виданнях з працями, що популяризували ім’я й спадщину Шевченка і спонукали до виступів франц. літераторів, учених і політ. діячів. Вони вказували на щільний зв’язок Шевченка з суспільно-політ. життям укр. народу, наголошували на його творах з гострою соціальною проблематикою. Глибшому розумінню спадщини поета сприяв франц. переклад відомої «Історії слов’янських літератур» О. Питна й В. Спасовича, що з’явився 1881.

У франц. шевченкіані останньої чверті 19 ст. найзначнішими були стаття С. Арно «Російські селянські поети» [журн. «Revue Britannique — Revue Internationale» («Британський огляд — Міжнародний огляд», 1882, № 5)], розділи в книжці А. д’Авріля «Сентиментальна мандрівка по слов’янських країнах» (Париж, 1876) і в його книзі «Дочка Слави. Вибране із слов’янської поезії» (Париж, 1896). В цих книгах подано і його переклад уривків Шевченкових творів «Гамалія», «Тарасова ніч» та «Автобіографія»; розділ з додатками в «Історії соціалізму» (т. 3. Париж. 1884) Б. Малона; сторінки, присвячені укр. поетові в книзі В. Тіссо «Росія і росіяни» (Париж, 1882), яка витримала кілька видань. Слід згадати також статтю рум. критика К. Доброджану-Гері «Тарас Шевченко» в прогрес. журн. «L’Ère Nouvelle» («Нова ера», 1894, № 5) та популяризаторські статті І. Странника (Г. М. Аничкової) в газетах «Le Temps» («Час», 17.IV 1886) та «Journal des Débats» («Газета дебатів», 16.IV 1899). У 1893 статтю про укр. поета вміщено в новому, доповненому виданні «Загального словника з історії та географії» (Париж, 1893). В кінці 19 ст. визначилося розмежування в підході до Шевченка й тлумаченні його творчості франц. авторами. Консервативні бурж. критики представляли його тільки як співця рідної природи й минулого України, обходячи твори, сповнені соціального протесту. Характерні щодо цього праці А. Авріля, який захоплювався ранніми романтич. творами Шевченка й безапеляційно осуджував поеми «Сон» і «Кавказ». Прогресивна, перш за все соціалістична, критика, навпаки, вбачала в поезії Шевченка вираження революц. настроїв і прагнень укр. народу. В такому плані Шевченка трактував Б. Малон у своїй «Історії соціалізму».

Активніший інтерес до укр. митця спостерігається у Франції на поч. 20 ст. Цікаві сторінки про поезію Шевченка та її значення для укр. культури є в одному з розділів («В Малоросії. Праця жінки») книжки подорожніх нарисів «Прогулянки в Росії» (Париж, 1903) Т. Бенцон. Про творчість Шевченка, переважно про його істор. поеми, йдеться і в книжці франц. етнографа Барона де Бея (А.-О.-Л.-Ж. Бертело) «В Малоросії» (Париж, 1903) та в книзі О. Лур’є «Психологія російських письменників XIX ст.» (Париж, 1905). Під час 1-ї світової війни в журн. «Mercure de France» («Французький Меркурій», 1917, № 458) з’явилася стаття Р. Лабрі «Україна та її національний поет Шевченко», а в науковому журн. «Le Monde Slave» («Слов’янський світ», 1918, травень) — прозовий переклад послання «І мертвим, і живим...».

Особливе значення у франц. шевченкіані поч. 20 ст. мають праці відомого славіста Л.-П.-М. Леже, який не раз виступав із статтями й рецензіями про укр. поета, 1904 — 06 читав курс лекцій про укр. мову й л-ру в Колеж де Франс і 1906 опублікував розвідку «Національний поет Малоросії Тарас Шевченко». Однак і на поч. 20 ст. знайомство французів із спадщиною Шевченка мало переважно науково-теоретич. характер, не було справді поетич. перекладів його творів. Переклади, що включалися як ілюстрації до науково-критич. і популярних статей, були літературно оформленими підрядниками, виготовленими здебільшого знайомими авторам цих статей українцями.

Новий етап у розвитку франц. шевченкіани почався після Beликої Жовтн. соціалістич. революції в Росії. Розквіт укр. рад. культури в сім’ї братніх культур народів СРСР, розширення її інтернаціональних зв’язків створювали сприятливі передумови для поглиблення обізнаності народів світу, і зокрема французів, з творчістю великого укр. поета У 1920 із вдалими перекладами поезій Шевченка виступив Ф. Мазад. ці переклади багато разів передруковувалися. Значне місце відведено Шевченкові в «Антології української літератури до середини 19 ст.» (Париж — Женева — Прага, 1921). В антології опубліковано поеми «Наймичка» й «Кавказ» і низку віршів, зокрема «Заповіт». Передмову до книги написав видатний франц. учений-мовознавець А. Мейє. В 1928 добірку перекладів з укр. поезії вмістив журн. «La Nervie» («Нерві», № 8), серед них — «Заповіт» і уривок з «Мар’я ни-черниці» Шевченка. Низка перекладів із «Кобзаря» з’явилася наприкінці 30-х pp. у зв’язку з відзначенням 125-річчя з дня народження поета. Дві добірки перекладів опублікував у цей час Ш. Стебер, З перекладами Шевченкових творів у 20 — 30-х pp. виступали також Ш. Тійяк, Р. Мартель та ін.

У міжвоєнні десятиліття франц критики й літературознавці, письменники й історики все частіше зверталися до спадщини Шевченка. Про нього і вшанування його пам’яті в Рад. країні розповів франц.-рум. письменник П. Істраті в нарисі «Свято Шевченка в Каневі», опублікованому в газ. «Le Cri des Peuples» («Голос народів», 1928, № 4). Роль поета в суспільно-політ. житті укр. народу висвітлювали в своїх працях франц історики Ж. Вейль, ЦІ. Сеньобос, Д. Ейземан та ін. Значна кількість публікацій з’явилася у Франції до 125-річчя з дня народження Шевченка. В Парижі відбувся вечір, на якому з доповіддю виступив професор Сорбонни П.-Ж. Буайє. Доповідь надруковано й окремою брошурою під назвою «Бесіди про Шевченка» (Париж, 1939).

Ж. Бурдон опублікував у франц. журналі «La Revue de Prométhée» («Прометеївський огляд», 1939, № 2) нарис «Дивовижне життя Тараса Шевченка» і свої переклади творів «Кавказ», «Гамалія», «Холодний Яр», уривки з «Щоденника» та добірку листів Шевченка. Серед різнорідних публікацій, що з’явилися франц. мовою 1939, своєю грунтовністю виділяються статті Ш. Стебера.

Після перемоги Великої Жовтн. соціалістич. революції в Росії укр. бурж.-націоналістична еміграція у Франції намагається нав’язати франц. громадськості своє антинаук. й тенденційне тлумачення спадщини укр. поета. Ці намагання зазнають критики з боку передових учених і літераторів. Особливо багато для ознайомлення франц. громадськості з творчістю Шевченка зробили прогрес. діячі франц. культури, зокрема поеги-комуністи й критики-комуністи Л. Арагон, Е. Гільвік, Ш. Стебер.

Першим помітним проявом інтересу до творчості Шевченка після 2-ї світової війни були стаття Л. Арагона «Українське інтермеццо», опублікована в тижневику «Les Lettres Françaises» («Французька література», 24.II — 3.III 1955), і добірка його перекладів. Статтю й переклади включено й до збірки Л. Арагона «Радянські літератури». Участь Шевченка в Кирило-Мефодіївському т-ві висвітлено в спец. дослідженні проф. Ж. Люсіані (1956). Цей же автор написав і розділ Про укр. л-ру в кількатомній «Загальній історії літератур» (Париж, 1961). Центр. місце в розділі відведено Шевченкові. На монографію Є. Шабліовського «Народ і слово Шевченка» (К., 1961) в журн. «Europe» («Європа», 1962, № 399 — 400) відгукнувся статтею-рецензією відомий учений-славіст А. Мазон. Статтю про укр. поета з його портретом вміщено в новому випуску енциклопедич. видання «Великий Ларусс» (т. 3. Париж, 1960) і в «Малому Ларуссі» (Париж, 1964). Ювілейний 1964 ознаменований появою першої збірки поезій Шевченка в перекладі франц. мовою Е. Гільвіка. Збірку прорецензував у газ. «L’Humanité» (11.VI 1964) відомий письменник-комуніст А. Стіль. Промову на Міжнародному форумі діячів культури в Києві виголосив Е. Гільвік. У франц. випуску журналу «Le Courrier de L’UNESCO» («Кур’єр ЮНЕСКО», 1964, № 6) опубліковано статтю прогресивного критика й публіциста Р. Кайюа і в перекладі Е. Гільвіка вірші «І небо невмите, і заспані хвилі», «Якби ви знали, паничі» та уривок з автобіографії Шевченка. З яскравою статтею «Шевченко — бунтар і в’язень» виступив Р. Кайюа в тижневику «Les Lettres Françaises» (4 — 10.VII 1964). У видавництві Галлімар вийшли повість «Художник» і уривки з «Щоденника» в перекладі Ж. Лафон і Е. Гільвіка. В 1965 М. Шеррер опублікувала працю «Шевченко — народний поет України» в щорічнику «Revue des Études Slaves» («Огляд слов’янських студій», т. 44). Процес освоєння спадщини Шевченка у Франції триває. Свідченням визнання у Франції величі українського поета є встановлення у жовтні 1974 в м Шалет-сюр-Луені (департамент Луаре) пам’ятника Шевченкові. Погруддя поета роботи українського радянського скульптора О. Скобликова подаровано місту Дніпровським районом Києва.

Переклади: Tarass Chevtchenko. Paris, 1964; Chevtchenko T. Le Peintre. Paris, 1964.

Літ.: Durand E. A. Le poète national de la Petite-Russie. «Revue des Deux Mondes», 1876, t. 15, 15 juin; Leger L. Un poete national de la Petite Russie. «Bibliothèque Universelle et Revue Suisse», [Lausanne]. 1906, t. 41, № 122 — 123; Stéber Ch. Taras Chevtchenko. «Commune», 1939, № 69; Aragon L. Intermezzo Ukrainien. «Les Lettres Françaises», 1955, 24 février — 3 mars; Арагон Л. Українське інтермеццо. «Вітчизна», 1958, № 1; Mazon A. Sur Chevtchenko. «Europe», 1962, № 399 — 400, juillet — août; Мазон А. Про Шевченка. «Всесвіт», 1963, № 1; Наливайко Д. С. Шевченко у французькій критиці кінця XIX — початку XX ст. В кн.: Збірник праць дванадцятої наукової шевченківської конференції. К., 1964; Погребенник Ф. П. Еміль Дюран про Тараса Шевченка. «Радянське літературознавство». 1964. № 2; Stil A. L’exil des poètes. «L’Humanité», 1964, 11 juin; Caillois R. Chevtchenko rebelle et déporté. «Les Lettres Françaises», 1964, 4 — 10 juillet; Scherrer M. Ševčenko, le poète national de l’Ukraine. «Revue des Études Slaves», 1965, t. 44; Степовик Д. Перегук Сени з Дніпром. «Всесвіт», 1971, № 3; Гресько М. М. Т. Г. Шевченко французькою мовою (1847 — 1967). Бібліографічний покажчик. Львів, 1967; Кухтенко В. А., Миронов О. О. З історії перекладу творів Шевченка у Франції. «Вісник Харківського університету», 1975. № 128. Іноземні мови, в. 8.

Д. С. Наливайко.


ФРАНЬКО Дмитро Васильович (н. 7.ХІ 1913) — російський рад. актор, нар. артист УРСР (з 1969). Створив образ Шевченка в концерті-спектаклі «Безсмертна ліра поета» (Київ. російський драматичний театр ім. Лесі Українки, 1961) та в телевізійному худож. фільмі «Сторінка життя» (Київ. телестудія, 1964). Виконав роль Жуковського у художньому кінофільмі про Шевченка «Сон» (Київ. кіностудія худож. фільмів ім. О. П. Довженка, 1964). У концертному репертуарі Ф. — поеми Шевченка «Кавказ», «Сон» («У всякого своя доля»), «Титарівна», «Чернець», «Тризна» (уривок) тощо.


ФРЕЙМАН Густав Антонович (н. 1790 — р. см. невід.) — начальник артилерії гарнізонів Оренбурзького округу. Під час перебування Шевченка на Мангишлаку не раз (1854, 1855, 1857) відвідував Новопетровське укріплення з метою інспектування. У жовтні 1854 за його участю подано клопотання про надання поетові чину унтерофіцера, але це не мало успіху. Шевченко подарував Ф. свою акварель «Ніч» (не розшукана). У 1855 через Ф. поет послав Б. Залеському свою скульптуру «Христос в терновому вінку» (не збереглася), про що писав у листі до нього 25.IX 1855, назвавши її «Спаситель». У «Щоденнику» Шевченко згадав Ф. у зв’язку з арештом М. Мостовського.


ФРЕЛІХА МИКОЛИ АДАМОВИЧА ПОРТРЕТ (?) (тон. папір, італ. і білий ол., 30 × 23,5) — портрет, що його виконав Шевченко між 12.II і 7.III 1858 в Нижньому Новгороді. Праворуч унизу італ. олівцем авторська дата й підпис: «1858. Т. Шевченко». М. Фреліх (Фрейліх) — нижєгородський архітектор, приятель Шевченка. Художник намалював його портрет замість задуманого й не здійсненого групового портрета К. Шрейдерса, А. Кадницького і М. Фреліха. Про намір Шевченка працювати над портретом та про зустрічі з Фреліхом є записи в «Щоденнику» 26 і 30.ХІ 1857, 10 і 20. І та 25.II 1858. Портрет наклеєний на картон, на звороті якого олівцем написано «Фрейліх (?)» Твір зберігається в ДМШ.


ФРІЧ (Frič) Йосеф Вацлав (5.IX 1829 — 14.Х 1890) — чеський політ. діяч радикальнодемократич. напряму, публіцист і письменник. Як один з керівників Празького повстання 1848 проти абсолютист. режиму Габсбургів був ув’язнений. Звільнений з тюрми 1854. З 1859 по 1879 перебував в еміграції (в Лондоні, Парижі, Берліні, Петербурзі, Загребі, Відні) як політ. вигнанець. В еміграції познайомився з О. Герценом, І. Тургенєвим, Марком Вовчком. Через Марка Вовчка ознайомився з творами Шевченка. Перебуваючи в Парижі, переклав вступ до поеми «Єретик» і під назвою «Посланіє Тараса Шевченка, малоросійського поета, — чеському вченому, речникові словенської науки і майбутності Йос. Павлові Шафарику як вступ до епічної поеми „Ян Гус, єретик“» опублікував його в амер. журналі чес. емігрантів «Zvony» («Дзвони», 1863, № 6). У пізніших передруках (чес. часопис «Nová svoboda», 1939, річник 16) цей переклад відомий під скороченою назвою «Посланіє Тараса Гр. Шевченка славному П. Й. Шафарикові».


ФРОЛОВ Олексій Єгорович — підпоручик 1-го лінійного батальйону Окремого Оренбурзького корпусу. В 1850 — 52 служив у Новопетровському укріпленні, де Шевченко й познайомився з ним. Відомі «Воспоминания поручика Фролова о солдатской службе Шевченко в Новопетровском укреплении», які записав з його слів Ф. Піскунов («Киевский телеграф», 5.V 1876). В 1851 — 52 Шевченко намалював портрет Ф. (не розшуканий). У «Повному зібранні творів» Шевченка (т. 9. К., 1964) ім’я та по батькові Ф. (Олександр Гаврилович) подано неправильно.


ФУЖЕНКО Анатолій Семенович (н. 3.III 1936) — український рад. скульптор. Автор творів «Портрет Т. Г. Шевченка» (гіпс, 1961), «Погруддя Т. Г. Шевченка» (граніт, 1963), «Голова Т. Г. Шевченка» (кований алюміній, 1964), два останні у співавт. з М. Грицюком і Ю. Синькевичем; пам’ятника Шевченкові в Москві (у співавтор. з М. Грицюком і Ю. Синькевичем, арх. А. Сницарєвим і Ю. Чеканюком; бр., граніт, 1964) і статуї поета (штучний камінь, 1965, Київська кіностудія художніх фільмів ім. О. П. Довженка). Іл. табл. VIII


ФУЛТОН, Фультон (Fulton) Роберт (14.XI 1765 — 24.II 1815) — американський винахідник. У 1807 збудував перший у світі колісний пароплав з двигуном у вигляді поршневої парової машини. В «Щоденнику» 13.VI 1857 Шевченко згадав ф., а 27.VIII 1857, називаючи його великим, записав, що розвиток техніки «в скором времени пожрет кнуты, престолы и короны, а дипломатами и помещиками только закусит, побалуется...» і довершить те, що почали енциклопедисти у Франції.


ФУНДУКЛЕЙ Іван Іванович (25.XI 1804 — 3.IX 1880) — київський цивільний губернатор (1839 — 52) Цікавився історією та археологією. Шевченко познайомився з ним 1845 — 46 під час роботи в Археографічній комісії. 5.IV 1847 Ф. брав участь в арешті Шевченка. Під час арешту він відібрав у поета рукописи, альбоми, малюнки та ін. речі. Спочатку Ф. передав до «Третього відділу» лише частину їх (зб. «Три літа», інші рукописи, листи, альбоми), а решту (малюнки, пакет з паперами й скриньку з фарбами) залишив у себе. 16.VII 1847 Шевченко написав з Орської фортеці Ф. листа з проханням повернути йому речі. На цей лист Ф. не відповів. А всі речі поета він ще раніше переслав до «Третього відділу», про що Шевченко не знав.










Попередня     Головна     Наступна


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчани, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.