[Шевченківський словник. У двох томах. — К., 1978. — Т. 2. — С. 328-334.]

Попередня     Головна     Наступна





Ц


ЦАГОЛОВ Георгій Михайлович (4.V 1871 — 16.X 1939) — осетинський радянський поет Був активним поборником розвитку осет.-укр. літ. взаємин Опублікував вірш «Прометей» (журн. «На Кавказе», 1910, № 7 — 8). Епіграфом до нього П. узяв першу строфу Шевченкової поеми «Кавказ». Ці самі рядки поставив як епіграф і до нарису «Край безпросвітньої нужди» (1912), в якому показав тяжке становище осет. селянства. В оповіданні-легенді «На березі Каспію» (1912) використав вступ до балади Шевченка «Причинна» — «Реве та стогне Дніпр широкий». Брав діяльну участь у відзначенні 50-річчя з дня смерті українського поета.


ЦАЛАЙ-ЯКИМЕНКО Олександра Сергіївна (н. 27.III 1932) — український рад. музикознавець. Авторка праць, присвячених муз. інтерпретаціям «Заповіту» Шевченка: «Слово і пісня. „Заповіт“ Т. Г. Шевченка в музиці» (1961), «„Заповіт“ Т. Г. Шевченка — народна революційна пісня» (1963), «„Заповіт“. Кантата С. Людкевича» (К., 1963), «„Заповіт“ Шевченка у музиці» (1964) та ін.


ЦАНКОВ Христо (літ. псевд. — Дерижан; 24.III 1888 — 25.V 1950) — болгарський письменник і перекладач. Переклав болг. мовою вірші Шевченка «Думи мої, думи мої, ви мої єдині», «Ой чого ти почорніло» (опубліковано в двотижневику «Украинско-български преглед», 15.III 1920) та «І досі сниться: під горою» (журн. «Млечен път», 1924, № 7 — 8). Переклади в основному відповідають оригіналам, хоч подекуди їхня сентиментальна тональність знижує ідейний пафос поезій Шевченка.


ЦАО ЦЗІН-ХУА (н. 1897) — китайський літературознавець і перекладач, громадський діяч. Популяризатор рос. л-ри в Китаї. Соратник Лу Сіня і Цюй Цю-бо. На поч. 30-х pp. був професором Ленінград. ун-ту. Після 1949 очолював факультет рос. мови й л-ри Пекінського ун-ту. На урочистому вечорі в Пекіні 10.III 1961 У зв’язку з 100-річчям з дня смерті Шевченка зробив доповідь про його життя і творчість, що називалась «Донеси, весняний вітре, наше „незле тихе слово“ до Тараса». Доповідь закінчувалась віршем Ц. Ц.-хуа, присвяченим Шевченкові. До початку «культурної революції» в Китаї був одним з визначних діячів Товариства китайсько-радянської дружби.


«ЦАРІ»Старенька сестро Аполлона») — поема Шевченка. Є дві редакції твору. Першу написано в 2-й пол. 1848 на о. Косарал як цикл з чотирьох, сюжетно не пов’язаних між собою, віршованих оповідань, обрамлених вступом і кінцівкою. Автограф цієї редакції — в «Малій книжці» (в захалявній книжечці 1848, де розділи поеми подано як окремі вірші за номерами 6, 7, 8, 9 і 11). Остаточну, істотно відмінну редакцію «Ц.» Шевченко створив 1858 у Нижньому Новгороді, переробивши цикл на поему-тетралргію із вступом і [епілогом. її автограф — у «Більшій книжці». В обох редакціях назви не було. Зберігся також чорновий автограф 3-ї частини твору з написом: «Федору Чельцову (И. Рогожину) на память 16 августа 1857» (зберігається в ДМШ). Вперше поему надруковано в «Кобзарі» (т. 2. Прага, 1876) під редакторською назвою «Царі», яка відтоді стала традиційною. В редакції 1848 твір має переважно антиклерикальну ідейну спрямованість: Шевченко прагнув розвінчати «святих» царів, використавши постаті біблійного царя Давида і давньоруського князя Володимира Святославича. В редакції 1858 поет загострив антимонархічну тенденцію. Найбільших змін зазнали вступ (фактично його написано заново) і кінцівка. Проте первісна спрямованість сатири проти «святих» чи «освячених» царів — виразно відчутна і в редакції 1858. Вступ до поеми 1848 має самостійне мистецьке значення і є цікавим істор.-літературним явищем. Визначаючи ідейно-художню мету твору, він водночас пародіює й осміює тогочасну епігонську класицистичну ідилічну та одичну поезію, зокрема модні в ній жанри епопеї та оди. Цей вступ — найвиразніший у творчості Шевченка вияв безпосереднього застосування бурлескно-травестійної манери, розвинутої і широко культивованої в укр. л-рі 16 — 1-і пол. 19 ст. (див. Бурлеск). Дев’яту музу Калліопу, богиню епічної поезії, Шевченко перелицював на фольклоризовано-побутописну старчиху-п’яничку. Цей комічний образ генетично пов’язаний з подібним образом «од старості сварливої ... старої цар-дівиці сідої музи» з «Енеїди» І. Котляревського. У редакції 1858 поет скоротив вступ із 69 до 30 рядків, вилучив сцену зустрічі з музою, стисліше подав літ.-полемічну частину, а тим самим ослабив бурлескно-травестійне забарвлення уривка й посилив його викривальний пафос. Вступ у редакції 1858 — відверта сатира на царів. Поет прагнув «хоть на час, // Хоть на годиночку у нас // Ту вінценосную громаду» показати «спереду і ззаду // Незрячим людям», зняти одичну цареславну облуду з людських очей. Слова «І ми б подержали в руках // Святопомазану чуприну» асоціюються з картиною прилюдної страти поваленого революцією монарха. Стиль редакції 1858 характеризується поєднанням урочисто-патетичних слов’янізмів і бурлескно-простонародних слів і зворотів. Для загострення сатиричної, памфлетної тенденції поет зменшив кількість побутових деталей і посилив оціночні авторські ремарки й епітети. Сюжет 1-го розділу «Ц.» («Не видно нікого в Ієрусалимі») Шевченко побудував на матеріалі 11-ї глави біблійної 2-ї книги Царств, історії царя Давида й Вірсавії. Поетичну асоціацію з цим біблійним сюжетом відбито ще в «Кавказі». В 1860 Шевченко виконав офорт на цю саму тему з картини К. Брюллова «Вірсавія». В «Ц.» поет дещо відступає од фабули біблійної розповіді. Антиклерикальна тенденція виявляється тут уже в самому виборі для осміяння постаті одного з найшанованіших християнською церквою героїв «святого письма». Антимонархічну, антисамодержавницьку тенденцію поет проводить особливо виразно в редакції 1858, осучаснюючи характеристику Давида лексико-фразеологічними засобами. Особливо виразним є антивоєнний уривок (рядки 35 — 48). В умовах самодержавної Росії цей уривок сприймався як протест проти загарбницьких воєн, що їх вів царизм. Актуальний політ. сенс сюжету підказували читачеві рядки: «Я... Ми повелим! // Я цар над божіїм народом! // І сам я бог в моїй землі! // Я все!..». Вираз «Ми повелим!» явно пародіював фразеологію царських маніфестів (це частий прийом у Шевченковій сатирі). Мотив самообожнення деспота Шевченко згодом розвинув в образі Нерона з поеми «Неофіти». Цей мотив характерний і для тогочасної рос. нелегальної сатири на Миколу I (П. Лавров, О. Хомяков). Миколі I були притаманні такі риси Давида, як войовничість, підступність, хтивість і лицемірство. Такі самі риси підкреслено і в образі Нерона з «Неофітів». Вклавши в образ царя Давида зрозумілі сучасникам натяки на Миколу І, Шевченко так осучаснював біблійний сюжет, щоб у свідомості читачів біблійний деспот асоціювався з реальним рос. царем-деспотом. Сюжетний матеріал для 2-го розділу «Ц.» («Давид, святий пророк і цар») Шевченко запозичив з 13-ї глави 2-ї книги Царств, де розповідається, як старший син Давида Амнон (у Шевченка — Амон) згвалтував свою сестру Фамар, і за це був убитий Авессаломом. Поет використав тільки першу половину глави — про Амнона й Фамар. Шевченко не відступив од біблійної фабули. Авторська сатирична тенденція виявилась у виборі сюжету, в зниженобурлескному тоні розповіді, в оціночних визначеннях, у моралі, якою закінчується розділ: «Отак царевичі живуть, // Пустуючи на світі. // Дивітесь, людські діти». В основу сюжету 3-го розділу («І поживе Давид на світі») Шевченко поклав розповідь з 1-ї глави 3-ї книги Царств про те, як недолугого від старості Давида зігрівала своїм тілом юна красуня Авісага Сунамітянка. Поет майстерно використав сатиричні можливості цього сюжету. Замість спокійної епічної мови біблійного хроніста — у Шевченка наскрізь тенденційна гнівно-саркастична розповідь сатирика. Як і в попередніх розділах «Ц.», поет вдало поєднав тут елементи зниженого бурлескного стилю з пародійним використанням «високих» біблеїзмів і старослов’янізмів. Для 4-го розділу («По двору тихо похожає») Шевченко використав оповідання з давньоруського літопису про сватання князя Володимира до полоцької князівни Рогніда, про те, як князь силою оволодів нею. Відступи від подробиць літописної розповіді зумовлені, очевидно, тим, що поет обробляв цей сюжет на Косаралі по пам’яті. На безпосереднє знайомство Шевченка з літописом вказує подібність лексики розділу до відповідного літописного тексту. Водночас на стилістиці й фразеології цього розділу позначилося знайомство Шевченка з билинами і «Словом о полку Ігоревім». Поет міг скористатись і з ін. літ. та істор. джерел, зокрема з «Історії держави Російської» М. Карамзіна і думи К. Рилєєва «Рогніда». Шевченкові, який, напевне, читав цю думу, не міг не бути близьким її волелюбний пафос. Можливо, саме ця дума зацікавила укр. поета трагічною постаттю Рогніди. До повчальних прикладів, запозичених з біблійної історії, Шевченко долучив приклад з історії вітчизняної і, водночас, з історії сх.-слов. православної церкви: Володимира було канонізовано як «рівноапостольного святого» за те, що він запровадив християнство на Русі. Відповідно до антицерковного й антицаристського сатиричного спрямування поеми постать Володимира зацікавила Шевченка тільки двома рисами: хтивістю і деспотично-жорстокою свавільністю. Образ Володимира в поемі — органічна паралель до образу Давида: обидва — царі, обидва — «святі», обидва — хтиві, деспотичні, свавільні, нелюдяні. Коротко описана доля Рогніди дуже нагадує долю інших жінок-страдниць із Шевченкової поезії. Відновлюючи по пам’яті літописне оповідання про Рогніду, поет, мабуть, переосмислював її образ у дусі своїх традиційних жіночих образів. Закінчуючи цей розділ, поет підсумував: «Так отакії-то святії // Оті царі». В епілозі, звертаючись до музи, Шевченко проголосив своє двоєдине, політичне і літературне, кредо. Самим царям він виніс смертний вирок: «Бодай кати їх постинали. // Отих царів, катів людських». Поетам-лакеям, які, «ревносно» люблячи царів, плазують «коло трона» і заробляють на «намистечко» своїй продажній музі, він пророкував творчий крах: «Бо де нема святої волі, // Не буде там добра ніколи». Шлях істинної поезії — це шлях народності. Місце поета і його музи — «в селищах», «де люде», і їм пристало «людей любить», а не царів. Своєрідним продовженням мотивів поеми «Ц.» є Шевченкові вірші «Колись то ще, во время оно» і «Саул», образи яких поповнюють галерею «праведних» царів.

Літ.: Айзеншток І. Як працював Шевченко. К., 1940; Ненадкевич Є. О. З творчої лабораторії Т. Г, Шевченка. К., 1959; Івакін Ю. О. Сатира Шевченка. К., 1959; Іванів Ю. О. Стиль політичної поезії Шевченка. Етюди. К., 1961; Кирилюк Є, П. Тарас Шевченко. К., 1964.

В. І. Крекотень.


ЦАРСЬКЕ СЕЛО — повітове місто Петербурзької губ. (тепер м. Пушкін, підпорядковане Ленінградській міськраді). Славиться чудовими архітектурними й садово-парковими ансамблями. Шевченко бував тут кілька разів. Про свої поїздки в Ц. С. поет згадував у листах до Я. Кухаренка 30.IX 1842 і 1, 10, 16.IV 1854.


ЦВЄЛЬОВ Василь Олексійович (н. 15.VIII 1907) — російський рад. поет, перекладач. Переклав твори Шевченка «Сон» («У всякого своя доля») і «Меж скалами, неначе злодій» (обидва — 1939). Переклади опубліковано в багатьох виданнях творів Шевченка рос. мовою.


ЦЕГЕ ФОН МАНТЕЙФЕЛЬ Отто Максимович (pp. н. і см. невід.) — офіцер, художник-аматор. У березні — травні 1846 відвідував рисувальні класи Академії мистецтв. Жив у Лебедині і Лихвині. Тут 1859 Шевченко познайомився з ним. Ц. ф. М. був серед тих, хто щиро зустрів укр. поета. Ц. ф. М. намалював картину «Пікнік» — своєрідний груповий портрет лебединських знайомих Шевченка.


ЦЕДЕНДОРЖ Мишігійн (н. 1932) — монгольський письменник і перекладач. Закінчив Літературний ін-т ім. О. М. Горького в Москві. В перекладах Ц. видано двотомну антологію рад. поезії народів СРСР. Йому належить один з кращих перекладів монг. мовою «Заповіту» Шевченка, надрукований 1964 окремо старомонг. і новомонг. шрифтами. Брав участь як упорядник у підготовці збірки творів Шевченка монг. мовою «Наймичка» (Улан-Батор, 1964), куди увійшов і його переклад «Заповіту».


ЦЕЗУРА (лат. caesura, від саеdo — рубаю) — ритмічна пауза, що повторюється на певному місці в середині кожного віршованого рядка твору і ділить його на дві, три або більше частин. В поезії Шевченка трапляються вірші переважно з однією Ц.: 1211-складовий вірш, розміри (4 + 4), (5 + 5), (6 + 6) тощо та з двома Ц.: 14-складовий вірш, розміри (4 + 4 + 5), (4 + 3 + 6), (4 + 3 + 3) тощо. Ц. — один з найважливіших структурних елементів Шевченкових розмірів народнопісенного походження, зокрема 14-складника, та 12 — 11-складового вірша. У більшості силабічних віршів Шевченка, особливо наспівного характеру, Ц. — стала, часто підкріплена паралелізмом синтаксичного й ритмічного членування. Напр., «Сонце заходить, // гори чорніють. // Пташечка тихне, // поле німіє, // Радіють люде, // що одпочинуть...» [«N. N.» («Сонце заходить, гори чорніють»)]. Чіткість цезурного поділу рядка в Шевченка іноді посилюється спорадичними цезурними римами, а також властивим багатьом його силабічним розмірам фіксованим наголосом перед Ц. (напр., у 12 — 11складнику, в 12-складовому та 10-складовому віршах народнопісенного походження, навпаки, в Шевченковому 14-складнику передцезурні наголоси не мають постійного місця). В поезії Шевченка досить часто трапляються й порушення правильного цезурного членування рядка. Особливо характерні вони для 14-складового розміру: «Чи сам заріс // темним лісом, // Чи то засадили // Нові кати? // Щоб до тебе // Люди не ходили // На пораду: що їм діять // З добрими панами, // Людоїдами лихими, // 3 новими ляхами? // Не сховаєте! над Яром // Залізняк витає...» («Холодний Яр»). Перерозподіл сили Ц. та зміщення чи зникнення першої Ц. пов’язані з виробленням на базі пісенного 14-складника говірного типу цього вірша. Вони є одним з осн. засобів перебудови 14-складового розміру Шевченком в бік його ритміко-інтонаційної розкутості, урізноманітнення й збільшення змістових можливостей.

Н. П. Чамата.


ЦЕЙЗИК Михайло Гнатович (н. 1815 — р. см. невід.) — аптекар казенної, а потім власник приватної аптеки в Оренбурзі. Шевченко познайомився з Ц. в Оренбурзі взимку 1849 — 50 і підтримував з ним дружні взаємини. В листах до Б. Залеського і З. Сераковського 1853 — 55 Шевченко багато разів згадував Ц., передавав йому теплі вітання.


ЦЕНЗУРНІ ПЕРЕСЛІДУВАННЯ ТВОРІВ Т. Г. ШЕВЧЕНКА. До 1847 твори Шевченка публікувалися на загальних цензурних підставах, які визпачав і регулював цензурний статут 1828. Обов’язком цензури було не допускати появи друком творів, які шкодили чи не відповідали інтересам царизму й самодержавно-кріпосницького ладу та православної церкви. З багатьма купюрами вийшла в світ перша збірка поета «Кобзар» (СПБ, 1840). В ній, крім рядків, що за цензурними умовами підлягали обов’язковій забороні, цензор П. Корсаков вилучив у поемі «Катерина» чимало рядків, які він сприйняв не в тому значенні, яке вони мали насправді. Той самий цензор дав дозвіл на друкування поеми «Гайдамаки» (СПБ, 1841), вилучивши лише окремі рядки, хоч після надрукування книжки (грудень 1841) він аж до 21.III 1842 не наважувався дозволити випуск її у світ. Без жодних вилучень видано поему «Гамалія» (СПБ, 1844), не зазнали цензурного втручання серія офортів «Живописная Украина» (СПБ, 1844) і твори поета, надруковані в альманахах «Ластівка» (СПБ, 1841) та «Молодик» (ч. 2. X., 1843). З цензурними викресленнями та редакційними переробками опубліковано в журн. «Маяк» (1844, № 4) поему Шевченка «Бесталанный» («Тризна»). Тільки деякі з них відновлено у здійсненому тоді ж таки окремому виданні поеми «Тризна» (СПБ, 1844). Збірка «Чигиринський Кобзар і Гайдамаки» (СПБ, 1844) вийшла в світ з тими самими купюрами, що були й у першому виданні «Кобзаря». Арешт 5.IV 1847 і заслання різко змінили цензурний статус Шевченка. Після розгляду рукописів і друкованих книжок поета в «Третьому відділі» було заборонено й вилучено «Кобзар». 2.VI 1847 міністр народної освіти С. Уваров дав циркулярне розпорядження по цензурному відомству не видавати «Кобзар». Вміщене в газ. «Санкт-Петербургские ведомости» (21.VI 1847) оголошення книгаря І. Лисенкова про наявність у продажу книжки Шевченка «Чигиринський Кобзар і Гайдамаки» викликало роздратування «Третього відділу», на вимогу якого 5.VII 1847 міністр народної освіти видав циркулярне розпорядження цензурі не дозволяти будь-яких оголошень у пресі про заборонені твори Шевченка. В останній рік заслання Шевченка два його твори опубліковано без прізвища автора — поему «Наймичка» («Записки о Южной Руси», т. 2. СПБ, 1857) і вірш «Пустка» [«Заворожи мені, волхве» (газ. «Русский инвалид», 17.III 1857)]. Після повернення з заслання Шевченко з великими труднощами одержав дозвіл на нове видання творів. 27.Х 1858 він клопотався про це перед «Третім відділом», але успіху не мав. 23.XII 1858 поет подав до Петерб. цензурного к-ту дві, оправлені разом, книжечки — «Чигиринський Кобзар і Гайдамаки» (СПБ, 1844) та «Гамалія» (СПБ, 1844). Цензурний к-т, не розглядаючи книжок по суті, одразу і переслав їх до Гол. управління цензури. Після листування з начальником «Третього відділу» В. Долгоруковим, на вимогу якого книжки Шевченка попередньо розглянув О. Тройницький, міністр народної освіти Є. Ковалевський 5.II 1859 дозволив Петербурзькому цензурному комітетові розглянути твори поета на загальних підставах. При цьому він, виконуючи вимогу «Третього відділу», пропонував звернути особливу увагу на «Чигиринський Кобзар» і вилучити з нього вірш «Думи мої, думи мої, лихо мені з вами!». Не пізніше 28.IV 1859 Шевченко, замість друкованих книжок, подав до Петерб. цензурного к-ту рукопис «Поезія Т. Шевченка. Том первий», до якого входили й деякі ще не друковані твори. Цензурний к-т на підставі рапорта С. Палаузова схвалив рукопис, вилучивши окремі місця. Але 25.VII 1859 Головне управління цензури відхилило його і обмежилося дозволом на нове видання лише вже друкованих творів поета. Тільки 28.ХІ 1859 цензор В. Бекетов підписав дозвіл на нове видання «Кобзаря». Воно вийшло в світ 23.I 1860. З дозволу Петерб. духовно-цензурного к-ту до нього ввійшли й «Псалми Давидові». Духовний цензор В. Карпов вилучив у них лише окремі рядки. В «Кобзарі» 1860 надруковано вірш «Думи мої, думи мої! лихо мені з вами!» та поему «Гайдамаки» з великими цензурними вилученнями, яких не робили в попередніх виданнях. Подвійну цензуру, духовну і світську, витримав Шевченків «Букварь южнорусский» (СПБ, 1861), цензурна історія якого, проте, не скінчилася з його виходом у світ. 19.IV 1861 київ. митрополит Арсеній повідомив обер-прокурора синоду О. Толстого, що йому надіслано з Харкова для народних шкіл 6 тис. прим. «Букваря южнорусского», і запитував, прийняти їх чи ні. На вимогу «Третього відділу» Гол. управління цензури розглянуло в липні 1861 «Букварь южнорусский» і не знайшло в книжечці нічого невідповідного цензурним вимогам, проте визнало недоцільним поширення її як народного підручника й рекомендувало київ. митрополитові відхилити запропоновані йому примірники букваря. В умовах нового законодавства про друк (закон 6.IV 1865) без попередньої цензури вийшло в світ перше посмертне видання «Кобзаря» (СПБ, 1867). Його редактори М. Костомаров і Г. Вашкевич самі визначили ступінь цензурності творів поета. Після надрукування перших примірників видавець Д. Кожанчиков, остерігаючись, щоб книжка не підпала під судове переслідування, зробив у тексті нові вилучення. Духовна цензура не дозволила вмістити в «Кобзарі» «Псалми Давидові». В наступному виданні «Кобзаря» (СПБ, 1883) Петерб. цензурний к-т вимагав додаткових вилучень у творах «Княжна», «А. О. Козачковському», «Якби тобі довелося», «П. С», «Мов за подушне, оступили», «Лічу в неволі дні і ночі», «Вночі і ожеледь, і мряка» («О люди! люди небораки!») та ін. Проте за ухвалою ради гол. управління в справах друку, затвердженою міністром внутр. справ, книжку дозволено до видання «без будь-яких цензурних вилучень і з допущенням у цьому разі відступів від загальновживаного правопису». В цьому ж обсязі й у складі тих самих творів дозволено й наступні видання «Кобзаря» (1884, 1889, 1894, 1899 та ін.). На підставі рапорта цензора Косовича Петерб. цензурний к-т, а потім і гол. управління в справах друку зажадали вилучення багатьох «незручних місць» у поемах «Гайдамаки», «Сон» («У всякого своя доля») і «Невольник», у посланні «І мертвим, і живим...», поезіях «Мені однаково, чи буду», «Іржавець» та ін. творах з дешевого видання «Кобзаря» (1899). Клопотання видавця К. Гамалії про дозвіл видати «Кобзар» у тому ж обсязі, в якому він з дозволу цензури не раз друкувався раніше, відхилило Гол. управління в справах друку, але це клопотання задовольнив міністр внутр. справ. Петерб. цензурному к-тові було запропоновано «відновити вилучені цензурні місця». В умовах революції 1905 — 07 в Росії 25.ХІ 1905 Петерб. цензурний к-т дав дозвіл на видання повного «Кобзаря», й він вийшов у світ на поч. 1907. В 1908 повний «Кобзар» вийшов 2-м виданням, 1910 — 3-м, 1911 — В. Яковенко видав його як 1-й том двотомника «Твори». Незабаром ці видання зазнали переслідувань. 26.I 1911 Петерб. к-т у справах друку наклав на них арешт і порушив кримінальну справу проти їхніх видавців. За вироком Петерб. судової палати, затвердженим сенатом, у «Кобзарях» 1908 і 1910 та 1-му томі «Творів» (СПБ, 1911) вирізано бл. шести аркушів тексту — твори «Юродивий», «Марія», «Гімн черничий», «Світе ясний! Світе тихий!», «І Архімед і Галілей», «Саул», уривки в поемах «Сон» («У всякого своя доля»), «Кавказ», «Неофіти» та ін. Невдовзі цю репресію поширено й на «Кобзар» 1907. Царська цензура пильно стежила за шевченківськими виданнями, намагаючись не допустити друкування революц. творів. Суворому цензурному контролю піддавались твори, що їх видавали окремо. Порівняно невисока ціна таких видань робила їх доступними для широких кіл читачів, тому органи цензури чинили всілякі перешкоди їхньому виходові в світ, хоч і не заперечували проти вміщення цих же творів у дорожчих виданнях «Кобзаря». Наприклад, 1893 гол. управління в справах друку визнало за необхідне «заборонити в майбутньому випуск у світ окремим виданням малоросійським наріччям поеми Т. Шевченка „Гайдамаки“» і ЗЛІ циркулярно повідомило про це цензурні к-ти та окремих цензорів по внутр. цензурі. Цензура часто забороняла переробки творів Шевченка для сцени («Гайдамаки», «Невольник» тощо) та Шевченкові тексти, покладені на музику. В 1890 Київський цензурний к-т заборонив Шевченкові твори «Минають дні, минають ночі» (музика В. Заремби), «По діброві вітер виє» (з балади «Тополя»; музика М. В. Лисенка). Комітети і цензори т. з. іноземної цензури стежили, щоб у Росію не потрапляли зарубіжні видання творів Шевченка До протоколів і списків закордонних видань, заборонених для ввозу в Росію, в різний час занесено «Новые стихотворения Пушкина и Шевченки» (Лейпціг, 1859), «Кобзар» (т. 2. Прага, 1876), «Кобзар» (Женева, 1878), «Поезії Т. Гр. Шевченка, заборонені в Росії» (Женева, 1890), «Перебендя» (Львів, 1889), «Кобзар» (т. 1 — 2. Львів, 1908) та ін.

Перемога Великої Жовтн. соціалістич. революції скасувала всякі заборони на публікування Шевченкової спадщини, створила умови для справді наук. видання її, вільного від редакторського самоправства й спотворень, яких вона зазнавала в минулому від царської цензури (див. Видання літературних творів Т. Г. Шевченка). На зх.-укр. землях до возз’єднання укр земель в єдиній Укр. Рад. державі твори Шевченка також зазнавали переслідувань (див. Переслідування творів Т. Г. Шевченка в Австро-Угорській імперії та буржуазній Польщі). Рад. шевченкознавці здійснили велику й копітку роботу, щоб розкрити цензурну історію прижиттєвих і посмертних видань творів поета й звільнити його тексти від цензурних спотворень. Цензурні документи та ін. матеріали про переслідування творів Шевченка досліджували й публікували І. Айзеншток. Г. Владимирський, В. Данилов, І. Ковальов, М. М. Новицький та ін.

Літ.: Данилов В. К цензурной истории сочинений Т. Г. Шевченка. «Начала», 1922, № 2; Айзеншток И. Судьба литературного наследства Т. Г. Шевченко. «Литературное наследство», 1935, т. 19 — 21; Владимирський Г. Т. Г. Шевченко в духовній цензурі. «Літературний журнал», 1938, № 12; Ковалев И. Борьба царского правительства и цензуры с революционным «Кобзарем» Т. Г. Шевченко. «Красный архив», 1938, № 6; Буряк Б. Шевченко і царська цензура. «Молодий більшовик», 1939, № 3; Ковалев И. Шевченко по документам царской цензуры. «Молодая гвардия», 1939, № 2 — 3; Ковальов І. Ф. Шевченко під забороною царської цензури. «Радянське літературознавство», 1964, № 3; Бородін В. С. Т. Г. Шевченко і царська цензура. Дослідження та документи. 1840 — 1862 роки. К., 1969; Бородін В. Твори Шевченка в політичному процесі Кирило-Мефодіївського товариства та заборона й вилучення «Кобзаря». В кн.: Збірник праць сімнадцятої наукової шевченківської конференції. К., 1970.


ЦЕРЕТЕЛІ Акакій Ростомович (21.VI 1840 — 8.II 1915) — грузинський поет і громад. діяч, один з основоположників нової груз. л-ри. Бував на Україні, підтримував дружні взаємини з багатьма діячами укр. культури, зокрема з родиною Х. Алчевської. В 1860 на квартирі М. Костомарова в Петербурзі познайомився з Шевченком, про що розповів у статті «Зустріч з Т. Г. Шевченком» (1911). «Я вперше зрозумів з його [Шевченкових] слів, — писав Ц., — як треба любити батьківщину і свій народ». Брав участь у вечорі в Грузії, присвяченому 100-річчю з дня народження Шевченка. Волелюбна поезія Шевченка знаходила відгук у творчості Ц. Боротьба за соціальне й нац. визволення, заклик до братерства народів, віра в світле майбутнє — такі мотиви, близькі обом поетам.

Літ.: Єрофеїв І. Акакій Церетелі й Тарас Шевченко. «Україна». 1945, № 3; Новицький О. Тарас Шевченко і Акакій Церетелі. «Україна», 1948, № 3; Імедадзе В. Шевченко і Церетелі. В кн.: Імедадзе В. Шевченко і Грузія. К., 1963; Шубравський В. Шевченко і літератури народів СРСР. К., 1964.


«ЦЕРКВА ІЛЛІ В НИЖНЬОМУ НОВГОРОДІ» (тон. папір, ол., 16,4 × 32,6) — рисунок Шевченка, виконаний 27.Х 1857 в Нижньому Новгороді. Ліворуч унизу олівцем авторський напис: «N. N. [Нижній Новгород] пророк Илия». Про цю церкву й роботу над рисунком поет згадував у «Щоденнику» 27.Х 1857. Зберігається в ДМШ.


«ЦЕРКВА ПОКРОВИ В ПЕРЕЯСЛАВІ» (папір, акв., 17,5 × 26,9) — малюнок Шевченка з альбома 1845 року, виконаний під час перебування поета в Переяславі. Ліворуч унизу чорнилом авторський напис: «В Переяславе», нижче олівцем: «Церковь Покрова построена 1709 (полковником Мировичем)». В повісті «Близнецы» Шевченко описав цю церкву.


«ЦЕРКВА СВ. МИКОЛИ В НИЖНЬОМУ НОВГОРОДІ» (тон. папір, ол., 16,2 × 32,3) — рисунок Шевченка, виконаний 28.Х 1857 в Нижньому Новгороді. На звороті ліворуч угорі олівцем авторський напис: «N. N. [Нижній Новгород] С. Nиколая 1372 году». Про цю церкву і роботу над рисунком Шевченко згадував у «Щоденнику» 28.Х 1857. Рисунок зберігається в ДМШ.


ЦЕРКОВСЬКИЙ Цанко (справж. прізв. — Бакалов; 16.Х 1869 — 2.V 1926) — болгарський письменник. Як учасник соціалістич. руху зазнав репресій. З творами Шевченка познайомився в перекладах Р. Жинзифова, П. Славейкова, Л. Каравелова. Творам Ц. найбільш співзвучні соціальні мотиви лірики укр. поета. Збірки поезій «Кілька віршів Панка» (1892), «Сумні часи» (1895) позначені впливом творчості Шевченка. Особливо це стосується поезій Ц. «Думи мої», «Серце моє», «Думи, думи» (залишилися в рукописах). Ц. творчо перейняв характерну манеру викладу укр. поета, звертання до читача, використання народнопісенних худож. засобів, зокрема елегійні інтонації, тощо. В такому плані написано його поеми «На жнива» (1901) і «Ружа» (1904), що нагадують Шевченкову «Тополю».


ЦЕРТЕЛЄВ (Церетелі) Микола Андрійович (1790 — 20.IX 1869) — український і російський фольклорист. Один з перших почав досліджувати й видавати укр нар. поезію («Опыт собрания старинных малороссийских песней». СПБ, 1819). Підносив значення героїчного епосу, виступав проти фальсифікації його зразків. Шевченко в листі 23.ІХ 1844 просив Ц. сприяти поширенню на Харківщині «Живописной Украины» (Ц. був тоді попечителем Харків. учбового округу). Ймовірно, він допоміг Шевченкові: від Харків. ун-ту надійшли замовлення на «Живописную Украину».


ЦЕСЕВИЧ Платон Іванович (7.XII 1879 — 30.ХІ 1958) — український і російський рад. оперний співак (бас), нар. артист РРФСР (з 1947). В концертах виконував романси укр. композиторів на вірші Шевченка: М. Лисенка — «Та не дай, господи, нікому», «Реве та стогне Дніпр широкий», «Доля», а також романси Я. Степового, П. Сениці.


ЦИБУЛЬСЬКИЙ Василь Андрійович (р. н. невід. — п. бл. 1924) — знайомий Шевченка. Жив у Черкасах. У липні 1859 заарештованого за антиклерикальні висловлювання Шевченка привезли в Черкаси, де він жив під наглядом пристава. Тут поет часто відвідував батька і дядька Ц. Вони гостинно приймали в себе поета, він заприятелював з родиною Цибульських. Спогади Ц. про перебування Шевченка в Черкасах 1925 опублікував О. Олександрів.

Літ.: Жур П. Третя зустріч. К., 1970.


«ЦИГАН» (папір, сепія, 24,3 × 17,9) — малюнок Шевченка, виконаний у липні — серпні 1851 під час Каратауської експедиції. Тоді ж або відразу після повернення експедиції Шевченко повторив цю сепію, яку Б. Залеський надіслав А. Венгжиновському в Одесу для продажу. Венгжиновський продав її (кому — невідомо), а гроші надіслав Шевченкові. Перший, оригінальний малюнок після смерті поета потрапив до В. Лазаревського. Начерк композиції «Циган» входить як деталь до малюнка «Т. Г. Шевченко серед товаришів». У л-рі твір відомий ще під назвами «Блудний син у кайданах», «На етапі», «Привал на етапі» та ін.; деякі дослідники помилково відносили його до серії «Притча про блудного сина». Зберігається в ДМШ.


«ЦИГАНКА-ВОРОЖКА» (папір, акв., 26,5 × 20,7) — малюнок Шевченка, виконаний на поч. 1841 в Петербурзі. Праворуч унизу аквареллю дата й підпис автора: «1841. Шевченко». Внизу на паспарту витиснено бронзованими літерами: «Т. Schevchenko». Малюнок створений під впливом К. Брюллова. 26.IX 1841 Рада петерб. Академії мистецтв за цю акварель втретє відзначила Шевченка срібною медаллю 2-го ступеня. В л-рі відомий ще під назвами «Циганча», «Циганка», «Циганка, що ворожить руській дівчині» та ін. В окремих джерелах малюнок помилково датовано 1840. Зберігається в ДМШ. Іл. табл. XXV.


ЦИСС Григорій Іванович (24.IV 1869 — 1.I 1935) — український рад. художник і педагог. Працював у галузі тематичного й портретного живопису. Виконав кілька портретів Шевченка: «Портрет Т. Г. Шевченка» (1900-і pp., Полт. худож. музей), «Т. Г. Шевченко» (1929, ДМШ).


ЦІННЕР (Zinner) Гедда (літ. псевд. — Елізабет Франк, Ганхен Лобезам; н. 20.V 1907) — німецька письменниця, перекладачка. Член Комуністичної партії Німеччини (з 1946 — Соціалістична єдина партія Німеччини) з 1929. У 1935 — 45 жила в Радянському Союзі. Тепер живе в Німецькій Демократичній Республіці. Перші її переклади творів Шевченка надруковано 1940. Взяла активну участь (разом з Е. Вайнертом, А. Куреллою, Г. Гуппертом, Г. Роденбергом та ін.) у виданні «Кобзаря» Шевченка в двох томах, що вийшов у Москві 1951 нім. мовою. Тут вміщено 16 її перекладів («Іван Підкова», «Заповіт», «Ой виострю товариша», «Не так тії вороги», «І знов мені не привезла», «Породила мене мати» та ін.).


ЦУНК (Zunk) Герман-Леопольд (1.IV 1818 — 3.Х 1877) — німецький культ. діяч. Автор статей про М. Чернишевського і М. Добролюбова. Живучи й працюючи з 1859 в Росії, зацікавився творчістю Шевченка. Опублікував про нього в лейпціг. журн. «Die Gartenlaube» («Альтанка», 1862, № 28) статтю «Життя російського поета», яка є першим нім. біографічним нарисом про життя й творчість Шевченка. Ц. оцінював його як глибоко нар. поета, який за своїм значенням «належить усьому світові».

Літ.: Symomrja M., Reißner E. Neue Materialien zur Einführung Ševčenkos in Deutschland. «Zeitschrift für Slawistik», 1972, № 2; Зимомря М., Бобинець С. Вони прислужились великій справі. «Прапор», 1974, №4.

Я. М. Погребенник.










Попередня     Головна     Наступна


Етимологія та історія української мови ua_etymology:

Іносе:   У літературних творах інколи можна натрапити на застарілий нині східноукраїнський прислівник іносе «хай так, гаразд, згоден, зрозуміло». Його вживали переважно з метою підкреслити простомовність персонажів . . . )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.