[Шевченківський словник. У двох томах. — К., 1978. — Т. 2. — С. 394-408.]

Попередня     Головна     Наступна

Щ — Я

«ЩАСЛИВИЙ ЛОВЕЦЬ» (папір, сепія, 21,6 × 21,6) — малюнок Шевченка з циклу про казах. дітей. Виконаний між 1856 і 13.V 1857 у Новопетровському укріпленні. Разом зі спорідненим за сюжетом малюнком «Спритний продавець» з листом 8 — 20.V 1857 надісланий автором для продажу Б. Залеському. Належав Центр. б-ці АН Лит. РСР. У 1947, до 30-річчя УРСР, АН Лит. РСР передала малюнок в дар укр. народові. Тепер — у ДМШ.

«ЩЕ ЯК БУЛИ МИ КОЗАКАМИ» — вірш Шевченка. Див. «Полякам».

ЩЕПКІН Микола Михайлович (1820 — 86) — російський видавець, громад. діяч, син М. С. Щепкіна. Книгарня Щ. була осередком поширення нелегальних видань. Шевченко познайомився з ним у березні 1858 в Москві, відвідував його книгарню.

ЩЕПКІН Михайло Семенович (17.ХІ 1788 — 23.VIII 1863) — російський актор, основоположник критичного реалізму в театральному мистецтві, реформатор рос. та укр. сцени. В 1821 з участю передових представників рос. та укр. громадськості (І. Котляревського, С. Волконського) його було викуплено з кріпацтва. Працював у театрах Харкова, Полтави, Києва (1816 — 24), у Малому театрі в Москві (1824 — 63). Щ. зв’язувала з Шевченком щира особиста дружба, яку скріплювали не тільки кріпацьке походження обох, а й однакове розуміння ролі й значення л-ри та мистецтва як великої перетворювальної сили суспільства. Шевченко міг бачити гру Щ. 1838 в Петербурзі, а 1843 — в Києві, куди актор приїздив на гастролі. Тоді ж, як гадають деякі дослідники, вони вперше зустрілися. Поет подарував Щ. «Кобзар». Актор часто виступав з читанням Шевченкових віршів. З особливим натхненням він виконував «Думи мої, думи мої, лихо мені з вами!». Шевченко і Щ. зустрічалися і 1844 — 45. 13. XII 1844 поет присвятив акторові вірш «Заворожи мені, волхве», який Щ. читав під назвою «Пустка». Шевченко захоплювався грою геніального актора, читав його «Записки артиста», високо шанував його як людину, листувався з ним. Під час перебування Шевченка в Нижньому Новгороді 69-літній Щ. приїхав до нього туди (в грудні 1857), щоб побачитися. Поет заздалегідь домовився з О. Варенцовим про виступи Щ. у місцевому театрі. Актор виконав ролі Матроса («Матрос» Т.-М. Соважа і Ж.-Ж. Делур’є), Вальдольфа («Мірандоліна» К.-Л. Блума), Любима Торцова («Бідність не порок» О. Островського), Городничого («Ревізор» М. Гоголя) та Чупруна («Москаль-чарівник» І. Котляревського). 30.XII 1857 Шевченко записав у «Щоденнику»: «Я все еще не могу прийти в нормальное состояние от волшебного, очаровательного видения. У меня все еще стоит перед глазами городничий, Матрос, Михайло Чупрун и Любим Торцов. Но ярче и лучезарнее великого артиста стоит великий человек, кротко улыбающийся друг, мой единый, мой искренний, мой незабвенный Михайло Семенович Щепкин». Побачення з Щ. було однією з найвизначніших подій у духовному житті поета в Нижньому Новгороді. Тоді саме Шевченко подарував Щ. автопортрет і присвятив йому поему «Неофіти». Враження від зустрічі стимулювали творче піднесення поета. В 1858 по дорозі до Петербурга Шевченко зупинився в Москві і з 11 по 26.III жив у Щ. Родина актора доглядала хворого поета. «М[ихайло] С[еменович] ухаживает за мною, как за капризным больным ребенком», — записав поет 15.III у «Щоденнику». 16.III Шевченко нарисував Щепкіна Михайла Семеновича портрет. З початку 1858 за Щ. та його сином Миколою встановлено безстроковий найсуворіший таємний нагляд поліції. Поет, очевидно, гостював у Щ. 1859 (їдучи на Україну та повертаючись звідти). Бачилися вони й під час приїздів Щ. у Петербург — 1858 і 1860 (див. Театрі Т. Г. Шевченко).

Тв.: Записки, листування. К., 1953.

Літ.: Волошин І. О. Т. Шевченко і М. Щепкін. К., 1963; Стеценко Л. Шевченко і Щепкін у їхніх взаєминах 50-х років. В кн.: Збірник праць шістнадцятої наукової шевченківської конференції. К., 1969.

М. Ф. Дібровенко.

ЩЕПКІН Петро Михайлович (1821 — 77) — юрист, син М. С. Щепкіна. Шевченко під час перебування в Москві 11 — 26.III 1858 часто зустрічався з Щ. 15.III 1858 поет записав у «Щоденнику», що Щ. подарував йому «фотографические портреты апостола Александра Ивановича Герцена».

ЩЕПКІНА Олена Дмитрівна (1789 — 1859) — дружина М. С. Щепкіна. Родом туркеня, 1791 дитиною стала рос. бранкою. Шевченко познайомився з нею, імовірно, 1844, тепло ставився до неї, у листах передавав їй вітання. Повертаючись із заслання, з 11 по 26.III 1858 жив у родині Щепкіних в Москві.

ЩЕПКІНА МИХАЙЛА СЕМЕНОВИЧА ПОРТРЕТ (тон. папір, італ. та білий ол., 35,8 × 28,7) — портрет, що його виконав Шевченко 16.III 1858 в Москві. Праворуч унизу білим олівцем авторська дата й підпис: «1858 Т. Шевченко». Про виконання портрета М. С. Щепкіна є запис у «Щоденнику» поета 16.III 1858. Зберігається в ДМШ. Іл табл. XXVI.

ЩЕРБИНА Владислав Іванович (н. 27.Х 1926) — український рад. скульптор. Працює в галузі скульптури малих форм з фарфору. Серед робіт на шевченківські теми — декор. ваза «Великий Кобзар» (1954), композиції «Я до школи носити воду школярам» (1961), «На панщині пшеницю жала» (1964), «Назар Стодоля» (1965, у співавтор. з О. Жникруп).

ЩЕРБИНА Іван Олександрович (1821 — 69) — директор Харківського театру 1858. Шевченко і М. С. Щепкін в листі 5.I 1858 звернулися до нього з проханням влаштувати на роботу в Харків. театрі К. Піунову. Щ. прихильно поставився до цього прохання.

ЩЕРБИНА Микола Федорович (14.XII 1821 — 22.IV 1869) — російський поет. Публікував свої твори в альм. «Молодик», журн. «Современник», «Отечественные записки» та ін. У 1856 написав вільний переспів вірша Шевченка «Перебендя». Шевченко познайомився з творами Щ. ще до заслання. 15.XI 1852 в листі до А. Головачова він писав про «сладкое чудное впечатление», яке справив на нього вірш Щ. «Купанье», a 1.V 1854 в листі до О. Бодянського згадував, що А. Головачов обіцяв йому вислати збірку поезій Щ., яка вийшла 1850. Особисто Шевченко познайомився з Щ. в Петербурзі 6.IV 1858 (запис у «Щоденнику»). 23.III 1858 Шевченко переписав до «Щоденника» епіграму О. Апухтіна «Боже! В каком я теперь упоении», яку помилково приписав Щ. На обіді у Толстих на честь укр. поета 12.IV 1858 Щ. виступив з привітальним словом. Зустрічалися вони й пізніше. Ім’я Шевченка згадано в листах Щ. до А. Толстої і О. Корсуна.

ЩОГОЛЕВ (Щоголів) Яків Іванович (5.ХІ 1823 — 8.VI 1898) — український поет. У ряді віршів створив глибоко реалістичні картини з життя трудящих. Його пісенні вірші («Горішки», «Черевички») подібні до пісенних поезій Шевченка («У перетику ходила», «Утоптала стежечку» тощо). Кілька віршів Щ. під назвою «Первоцвіт Щоголева» за сприянням Шевченка надруковано в альм. «Хата» (1861). Сучасники згадують, що Шевченко захоплювався віршем Щ. «Гречкосій» («У полі»), який називав «Казаночком». Імовірно, під впливом Шевченка цей вірш переклав рос. мовою Л. Мей, який тоді перекладав Шевченкові твори.

Літ.: Филипович П. Щоголів і Шевченко. «Глобус», 1928. № 13.

ЩОГОЛІВ Василь Матвійович (н. 1.VI 1904) — український рад. драматург і театральний діяч. Член КПРС з 1944. Грав роль Яреми у виставі «Гайдамаки» за Шевченком (інсценізація Л. Курбаса, Красноградський перший пересувний рад. театр, 1922 — 25). Здійснив за мотивами поезій Шевченка літ. композицію «І будуть люде на землі», яку виконував перед воїнами Радянської Армії 1942 — 44. Автор п’єси «Два шкіци» (1921) — про юнацькі роки поета. У п’єсах Щ. «Мати» (1956, вийшла друком 1967) та «Щасливої дороги» (1970) використано мотиви творів поета.

«ЩОДЕННИК», «Журнал». Шевченко вів «Щ.» з 12.VI 1857 по 13.VII 1858. Автограф — оправлений у коричневий сап’ян альбом, 102 аркуші якого заповнені записами рос. мовою — зберігається в Ін-ті л-ри ім. Т. Г. Шевченка АН УРСР. Автограф назви не має. На лицевому боці оправи витиснено золотом: «Дневник Шевченка с 12 июня 1857 до 13 июля 1858 года», а на корінці — М. Л. (ініціали М. Лазаревського, якому поет подарував рукопис «Щ.»). Вперше «Щ.» надруковано в журн. «Основа» (1861, № 5 — 12; 1862, № 1 — 8) з великими скороченнями, здебільшого пов’язаними з цензурними умовами. Л. Жемчужников, який готував «Щ.» до друку, в супровідній до публікації статті скаржився на те, що був змушений вилучати окремі місця, де різко виявлялися Шевченкові «обурення і зненависть, і жовчні присуди і кпини». Частину цензурних купюр пізніше відновлено в кількох виданнях «Щ.», які з’явилися в Галичині в укр. перекладі («Записки, або Журнал Тараса Григоровича Грушівського-Шевченка». Журн.«Правда», 1893, т. 18 — 19, в. 54 — 58; 1894, т. 20-23, в. 59 — 68; «Записки, або Журнал Тараса Григоровича Грушівського-Шевченка». В кн.: Шевченко Т. Кобзар, ч. 3. Львів, 1895; 3 «Щоденника». В кн.: Шевченко Т. Твори, т. 2. Львів, 1907). Але в них залишилися вилученими антирелігійні висловлювання Шевченка. В 1911 «Щ.» вийшов у Петербурзі у виданні В. Яковенка (Дневник. В кн.: Шевченко Т. Твори, т. 2. СПБ, 1911). В підготовці цього тексту брав участь М. Коцюбинський. Порівняно з попередніми це видання «Щ.» повніше, однак В. Яковенко змушений був піти на скорочення всього, що могло привернути увагу цензури. В повному обсягу «Щ.» з’явився вже після Великої Жовтн. соціалістич. революції — 1925 в Харкові (текст підготував І. Айзеншток). З того часу його перевидавали багато разів — і окремо, і в зібраннях творів Шевченка. Буквалістичне відтворення тексту оригіналу характеризує видання «Щ.», здійснене АН УРСР 1927 в Києві. Науково вивірений текст «Щ.» подано в академ. виданнях творів Шевченка в десяти томах (т. 5. К., 1951) і шести томах (т. 5. К., 1964). В 1972 рукопис «Щ.» відтворено фототипічним способом. Шевченко почав вести свій «Щ.» у Новопетровському укріпленні в останні місяці заслання, коли чекав офіційного повідомлення про своє звільнення. Це була не перша спроба поета-засланця нотувати свої повсякденні враження й роздуми. Ще в листі до В. Рєпніної 25 — 29.II 1848 він згадував: «Co дня прибытия моего в Крепость Орскую я пишу дневник свой, сегодня развернул тетрадь и думал сообщить вам хоть одну страницу, — и что же! так однообразно-грустно, что я сам испугался — и сжег мой дневник на догорающей свече». Про нездійснений намір вести щоденник в роки заслання поет записав 13.VI 1857: «Мне следовало бы начать свой журнал со времени посвящения моего в солдатский сан, сиречь с 1847 года. Теперь бы это была претолстая и прескучная тетрадь. Вспоминая эти прошедшие грустные десять лет, я сердечно радуюсь, что мне не пришла тогда благая мысль обзавестись записной тетрадью». Шевченко починав свій «Щ.» не стільки для себе, скільки для своїх друзів, які не забували його в тяжкі часи, підтримували матеріально й морально. Водночас «Щ.» — глибоко інтимний документ, який передає внутрішній стан поета. Це задушевна бесіда автора з самим собою. Щоденні записи допомагали Шевченкові глибше усвідомити й висловити свої думки, якнайповніше, з численними подробицями зберегти в пам’яті окремі події та епізоди невільницького життя. Поет досить детально описав свою поїздку з Астрахані до Нижнього Новгорода, вимушену тривалу затримку в Нижньому Новгороді. Під впливом багатьох зустрічей і бесід, ширшого ознайомлення з сучасною літературою, зокрема з літературою нелегальною (див. Лектура Т. Г. Шевченка), Шевченко не встигав нотувати усіх вражень. Його «Щ.» перетворювався на скупу реєстрацію окремих фактів і зустрічей, не завжди навіть важливих для самого поета. Після повернення до Петербурга, коли нових вражень стало надто багато, Шевченко перестав вести «Щ.». «Щ.» — найдорогоцінніший документ ідейної і творчої біографії поета, документ наскрізь правдивий, завжди точний, до безпощадності щирий і безпосередній. Занотовуючи в «Щ.» події та епізоди свого життя, Шевченко не відбирав їх, не затушовував того, що, здавалось би, могло кинути на нього тінь в очах друзів. Тим виразніші окремі визнання поета про незламність його переконань. Оглядаючи досвід десятирічного заслання, він писав 20.VI 1857: «Все это неисповедимое горе, все роды унижения и поругания прошли, как будто не касаясь меня. Малейшего следа не оставили по себе. Опыт, говорят, есть лучший наш учитель. Но горький опыт прошел мимо меня невидимкою. Мне кажется, что я точно тот же, что был и десять лет тому назад. Ни одна черта в моем внутреннем образе не изменилась». «Щ.» переконливо доводив, що заслання не відірвало поета від передових революц.-демократичних ідей (див. Світогляд Т. Г. Шевченка). До Петербурга він повертався свідомим, зрілим борцем. Подібно до рос. революц. демократів поет розумів, що царський уряд не збирався давати селянам справжньої волі, що лише самі кріпаки шляхом боротьби зможуть добитися свого визволення (записи 19.IX і 7.ХІ 1857). Роздуми приводили поета до висновків про прогресивну роль розвитку техніки. 27.VIII 1857 на волзькому пароплаві Шевченко занотував: «пароход в ночном погребальном покое мне представляется каким-то огромным, глухо ревущим чудовищем с раскрытой огромной пастью, готовою проглотить помещиков-инквизиторов Великий Фультон! И великий Ватт! Ваше молодое, не по дням, а по часам растущее дитя в скором времени пожрет кнуты, престолы и короны, а дипломатами и помещиками только закусит, побалуется, как школьник леденцом. То, что начали во Франции энциклопедисты, то довершит на всей нашей планете ваше колоссальное гениальное дитя. Мое пророчество несомненно». У «Щ.» відобразився глибокий інтерес поета до явищ соціального протесту. З великою увагою ставився Шевченко до сел. визвольних рухів. У «Щ.» не раз згадується «славный лыцарь Стенька Разин». Таким самим епітетом характеризується Устим Кармалюк. 22.I 1858 поет записав про катеринославське повстання 1856 і навів пісню, яку склали селяни про свого поміщика-визискувача. Багато сторінок «Щ.» присвячено декабристам — «первым русским благовестителям свободы» (див. Декабристи і Т. Г. Шевченко). «Щ.» свідчить про інтерес і захоплення, які викликали в Шевченка творчість і політична діяльність О. Герцена. Поет з благоговінням згадував Герценову брошуру «Крещеная собственность» (Лондон, 1857), збірники «Полярная звезда», називав О. Герцена «апостол наш, наш одинокий изгнанник», скопіював його портрет.

«Щ.» має велике значення для характеристики естетичних поглядів Т. Г. Шевченка. Цікаві записи поета про «своего великого учителя» К. Брюллова (1.VII 1857 та ін.), про художника О. Іванова (27.VII 1857), про нижегородські гастролі М. С. Щепкіна (30.XII 1857, 1.I 1858). У всіх цих записах виявляються мистецькі погляди самого Шевченка. На багатьох сторінках «Щ.» поет полемізував із К. Лібельтом — автором книжки «Естетика, або Наука про прекрасне», висловлював власні погляди на мистецтво, погляди митця-реаліста.

12.VII 1857 Шевченко записав: «Мне кажется, что свободный художник настолько же ограничен окружающею его природою, насколько природа ограничена своими вечными, неизменными законами». Він, як видно з «Щ.», глибоко розумів суть літ. і мистецьких явищ, оцінював їх з позицій революц. демократії. Поет найвище ставив мистецтво, яке допомагало поширенню і поглибленню прогресивних ідей у нар. свідомості. Подібно до М. Чернишевського і М. Добролюбова, укр. поет робив правильний висновок про дійову, громадян. роль справжнього митця, про потребу активно втручатися в явища дійсності, сприяти її оновленню. Палкою переконаністю революц. демократа сповнені роздуми Шевченка (запис 26.VI 1857) про завдання худож. сатири, про те, що «сатира умная, благородная», «изящная и меткая» особливо потрібна «для нашего времени и для нашего среднего полуграмотного сословия». Таке саме спрямування мають записи, присвячені М. Гоголю, «Губернським нарисам» М. Салтикова-Щедріна. Шевченкові висловлювання утверджують передову роль л-ри в формуванні громадян. свідомості, в справі бойового, активного захисту людських прав, вони характеризують поета як палкого поборника принципів критичного реалізму «Щ.» має величезне значення як документ, що розкриває творчий процес Шевченка-письменника і творчий процес Шевченка-художника. Особливо важливі щодо цього записи 19.VII, 8 і 13.XII 1857, які розповідають про задум і обставини, які підготували в поетовій свідомості «епопею» «Сатрап и Дервиш», що частково реалізувалася згодом у незакінченій поемі «Юродивий». Уявлення про редакційну роботу поета над своєю невільницькою лірикою дають записи 4 — 6.III 1858. У «Щ.» Шевченко робив нотатки, що їх він міг пізніше використати у власній творчій роботі. Вже в одному з перших записів (14.VI 1857) поет говорив про «ежедневное упражнение пера», яке потрібне літераторові, «как инструмент виртуозу, как кисть живописцу». В багатьох випадках Шевченко прагнув надати епізоду, внесеному до «Щ.», виразно літературної форми. Писаний рос. мовою, «Щ.» невіддільний від прози Т. Г. Шевченка. Він свідчить про любов і повагу укр. поета до мови братнього рос. народу, про його інтернаціоналізм. Інтерес становлять побіжні згадки в «Щ.» про поетових друзів-поляків (Б. Залеського, З. Сераковського, Е Желіговського). У співчутливих висловлюваннях про зустрічі з казахами, про повстання тайпінів у Китаї також яскраво виявилися погляди Шевченка, як поборника дружби між народами. Іл табл. XVI.

Літ.: Резник О. Шевченко и его «Дневник». «Знамя». 1939, № 3; Білецький О. І. «Щоденник» поета-борця. «Літературна газета», 1949, 10 березня; Айзеншток И. Дневник Т. Г. Шевченко. В кн.: Шевченко Т. Г. Собрание сочинений, т. 5. М., 1949; Нємченко В. М. «Журнал» («Щоденник» Т. Шевченка як історичне джерело. «Праці Одеського університету», 1962, т. 152. Серія філологічних наук. в. 14; Кирилюк Є. П. Тарас Шевченко. Життя і творчість. К., 1964; Шаблиовский Е. Реликвия украинского народа. В кн.: Шевченко Т. Дневник. Автобиография. Автографы. К., 1972; Крутікова Н. Є. Естетичне значення щоденника Тараса Шевченка. В кн.: Крутікова Н. Є. Шляхами дружби і єднання. К., 1972.

І. Я Айзеншток.

ЩУРАТ Василь Григорович (24.VIII 1871 — 27.IV 1948) — український літературознавець, фольклорист і поет, акад. АН УРСР (з 1929). Жив і працював у Львові. Досліджував письменство Київської Русі, давню укр. л-ру, громад. й культурне життя на зх.-укр. землях, уїср.-польс. літ. зв’язки, творчість укр. письменників 19 — поч. 20 ст. Найбільшу тематичну групу в спадщині Щ. становлять праці з шевченкознавства: розвідки про історію, джерела та ідейний зміст окремих творів поета («Замітки до поеми Т. Шевченка „Чернець“», 1894: «Шевченків „Іван Підкова“», 1909; «Шевченкове посланіє Гоголю», 1909; «Шевченків „Буквар“», 1911), висвітлення окремих епізодів, деталей з життя і творчості Шевченка, дослідження його зв’язків з польс. письменниками й громад. діячами («Шевченко — Желіговський — Чечотк 1910; «Шевченко в польській революційній притчі», 1914; «У Шевченка в Києві 1846 p.», 1927, та ін.). Автор праці «Основи Шевченкових зв’язків з поляками» (1917), в якій зібрано, проаналізовано й узагальнено великий фактичний матеріал. Шевченкознавчі праці вченого відзначаються багатством і свіжістю фактів, новизною порушених питань і тем, оригінальністю суджень і висновків. Проте ці праці не позбавлені певних неточностей і помилок, зумовлених як тогочасним станом шевченкознавства, так і складними суспільно-політ. обставинами, в яких автор жив і працював. Однак, більшості праць Щ. властива прогресивна, демократична спрямованість. Портрет с. 399.

Тв.: З життя і творчості Тараса Шевченка. Львів, 1914; [Статті про Т. Г. Шевченка.]. В кн.: Щурат В. Вибрані праці з історії літератури. К., 1963.

Р. Ф. Кирчів.

Ю

ЮГАЙ Володимир Миколайович (н. 29.XII 1922) — український радянський художник, заслужений художник УРСР (з 1976). Член КПРС з 1958. Створив картини з життя Шевченка: «Айра Олдрідж в майстерні Т. Шевченка» (1959 — 60), «У вільну хвилину» (1960 — 61, ДМШ), «Зоре моя вечірняя» (1963 — 64), «Єдина доля» (1963 — 64).

ЮЗЕФОВИЧ Михайло Володимирович (29.VI 1802 — 2.VI 1889) — помічник куратора Київського учбового округу (1842 — 58). Родич В. Тарновського (старшого). За рекомендацією Д. Бібікова з 1844 працював за сумісництвом членом Тимчасової комісії для розгляду давніх актів у Києві, 1857 — 89 був її головою. Знайомий з М. Костомаровим і М. Максимовичем, приятелював з П. Кулішем. 28.II 1847 провокатор студент О. Петров доповів Ю., а 3.III в його присутності написав доноса кураторові округу О. Траскіну про існування в Київ. ун-ті таємного Кирило-Мефодіївського товариства. Ю. брав безпосередню участь в арештах і обшуках квартир членів т-ва (зокрема М. Костомарова). В листі 19.IV 1847 повідомив правителя канцелярії київ. ген.-губернатора М. Писарєва про місцеперебування запідозрених у належності до т-ва (зокрема й Шевченка). Поет був знайомий з Ю., зустрічався під час роботи в Тимчасовій комісії 1846 — 47 у М. Костомарова. В «Щоденнику» 6.V 1858 назвав його «предателем».

ЮЛІЙ II (Джуліано делла Ровере; 5. XII 1443 — 21.II 1513) — рим. папа [1503 — 13]. Протегував митцям. Шевченко в повісті «Художник» згадав Ю. II (поет назвав його Леоном II) і Лева X як покровителів мистецтва, але підкреслив, що навіть у той «золотий» для мистецтва час великі художники умирали з голоду.

ЮЛІЙ ЦЕЗАР (Julius Caesar) Гай (13.VII 100 — 15.III 44 до н. е.) — державний діяч, полководець, письменник та оратор Старод. Риму. Встановив у Римі свою одноособову владу, що мала характер військ. диктатури. Автор істор. творів «Записки про галльську війну» та «Записки про громадянську війну». Шевченко в «Щоденнику» 5.Х 1857 писав, що хотів би вміти, як Ю. Ц., робити кілька справ одночасно.

ЮНАК Ольга Іванівна (н. 9.V 1905) — українська рад. художниця. Працює в галузі плаката та книжкової графіки. У співавтор. з В. Фатальчуком виконала оправи до багатьох видань Шевченкових творів: «Кобзаря» (К., 1960), «Дневника» (К., 1963), «Шевченко в образотворчому мистецтві» (К., 1963) та ін. Разом з О. Олійником і В. Фатальчуком створила ескіз ювілейної пам’ятної медалі до 150-річчя з дня народження Шевченка.

ЮНГ (Young) Едуард (хрещен. 3.VII 1683 — 5.IV 1765) — англійський поет. Автор од, сатир і трагедій. Популярність Ю. здобула релігійно-дидактична поема «Скарга, або Нічні роздуми про життя, смерть і безсмертя» (1742 — 45), що відіграла значну роль у розвитку сентименталізму. Твори Ю. широко перекладали в Росії 1778 — 1812. Згадка про Ю. є в листі Шевченка до Б. Залеського (січень 1854).

ЮНГЕ Катерина Федорівна (1843 — 1913) — дочка віце-президента петерб. Академії мистецтв Ф. Толстого, художниця. В 1863 взяла шлюб з проф. Медико-хірургічної академії Е. Юнге. До 1887 жила в Києві, 1882 організувала тут жіночу рисувальну школу й керувала нею. Поет часто бував у Петербурзі в Толстих. Ю. вчилася в нього малювати, слухала його розповіді, перекладала його розмови з А. Олдріджем. 6.XII 1859 поет записав їй в альбом вірш «Подражаніє Едуарду Сові». Ю. надрукувала спогади про Шевченка (1883. 1905). Повністю опубліковані 1913. Ними зачитувався Л. Толстой. Про поета Ю. писала й 1898 в листі до О. Кониського її спогади цінні для вивчення останніх років життя Шевченка.

Тв.: Воспоминания. М., 1913.

ЮНЕСКО ПРО ВШАНУВАННЯ ПАМ’ЯТІ Т. Г. ШЕВЧЕНКА. У справі поширення знань про Шевченка та його творчість у вшануванні пам’яті поета у всесвітньому масштабі важлива роль належить ЮНЕСКО (Організація Об’єднаних Націй у питаннях освіти, науки й культури). В 1961 в журн. «Кур’єр ЮНЕСКО» опубліковано статтю Є. Кирилюка до 100-річчя з дня смерті поета. ЮНЕСКО брала участь у проведенні Міжнародного форуму діячів культури в Києві (1964). В травні 1962 за пропозицією представництва СРСР ім’я Шевченка внесено до календаря ЮНЕСКО «Ювілеї великих людей і подій на 1964 рік». У червні 1962 делегація УРСР внесла проект рекомендації про участь нац. комісій у святкуванні ювілею Шевченка. Четверта регіональна конференція європ. нац. комісій ЮНЕСКО підтримала цю пропозицію. У вересні 1962 розроблено проект резолюції про участь ЮНЕСКО в святкуванні 150-річчя з дня народження Шевченка. В проекті плану роботи передбачалися конкретні заходи щодо вшанування пам’яті поета. Календар ЮНЕСКО з шевченківською датою розіслано не лише нац. комісіям ЮНЕСКО, а й багатьом міжнар. неурядовим орг-ціям і великій кількості представників преси та радіо з рекомендацією забезпечити «широке звучання церемонії по святкуванню цієї річниці». 23.XI 1962 в Парижі під час 12-ї сесії Генеральної конференції ЮНЕСКО проведено шевченківський вечір, на якому виголошено промову про життя і творчість Шевченка й показано кольоровий фільм-балет «Лілея» за мотивами творів поета та документ. фільм «Наша Україна». Демонструвалась виставка про життя і творчість поета. В січні — лютому 1964 за допомогою укр. респ. організацій секретаріат ЮНЕСКО підготував і розповсюдив у багатьох країнах світу кілька спеціальних радіо- і телепередач англ., франц. та ісп. мовами, присвячених Шевченкові. В періодичних виданнях ЮНЕСКО «Інформації ЮНЕСКО», «Музеум» та ін. опубліковано серію статей, біограф. нарисів, перекладів творів Шевченка, фотовиставку про життя і творчість поета і спец. звернення Комісії УРСР в справах ЮНЕСКО із закликом широко відзначити ювілей надіслано 84 країнам — членам ЮНЕСКО і міжнар. орг-ціям. У травні 1964 в Паризькому палаці ЮНЕСКО влаштовано виставку, присвячену 150-річчю з дня народження Шевченка. В червні вийшов спец. номер офіц. журналу «Кур’єр ЮНЕСКО» вісьмома мовами світу. В ньому опубліковано статтю Д. Павличка, уривки з повісті Шевченка «Художник», з «Щоденника» та ін., а також репродукції найвідоміших картин Шевченка. На Міжнар. шевченківському форумі з привітанням від імені ООН у питаннях освіти, науки й культури виступив заст ген. директора П. Єршов. Голова Респ. ювілейного шевченківського к-ту акад. АН УРСР М. Бажан у своєму виступі відзначив допомогу ЮНЕСКО в організації форуму і передав пам’ятну медаль, виготовлену до 150-річчя з дня народження Шевченка, для вручення ген. директорові ЮНЕСКО Р. Майо. Глава делегації УРСР на XX сесії Генеральної Асамблеї ООН П. Тронько 25.Х 1965 відзначив велику роль ООН у вшануванні Шевченка у всесвітньому масштабі.

Літ.: На Генеральній конференції ЮНЕСКО. «Радянська Україна», 1960, 25 листопада.

ЮРА Гнат Петрович [8.I 1888 (27.XII 1887 с. ст.) — 18.I 1966] — український рад. актор і режисер, нар. артист СРСР (з 1940). Член КПРС з 1938. Один із засновників (1920) і худож. керівник укр. драм. театру ім. І. Франка (з 1926 — у Києві). За Шевченковими творами у власній інсценізації поставив спектаклі «Іван Гус» («Єретик»), «Великий льох», «Лілея» (всі — 1920) і «Гайдамаки» (1921; 1924 — в інсценізації Л. Курбаса). У 1961 здійснив виставу драм. поеми І. Кочерги «Пророк», присвяченої Шевченкові. Втілив образ М. С. Щепкіна в кінофільмі І. Савченка «Тарас Шевченко» (Київ. кіностудія худож. фільмів, 1951) і драматичному етюді В. Чаговця «Зустріч» на 125-річному ювілеї Малого театру (1949); грав роль Сидоренка у кінофільмі І. Кавалерідзе «Прометей» (Українфільм, Київ, 1935), в якому використано мотиви творів Шевченка. Автор ст. «Драматургія Шевченка» (1939). Держ. премія СРСР, 1949, 1951.

ЮРА-ЮРСЬКИЙ Олександр Петрович (23.VI 1895 — 30.XII 1968) — український рад. актор, нар. артист УРСР (з 1947). Член КПРС з 1951. Брат Г. Юри. В 1920 — 48 працював в укр. драм. театрі ім. І. Франка (з 1926 — у Києві). Виконував роль ведучого в «Гайдамаках» за Шевченком (інсценізація й постановка Г. Юри, 1921), створив образ Шевченка у виставі п’єси С. Голованівського «Поетова доля» (1939).

ЮРКОВСЬКИЙ (Jurkowski) Мар’ян (н. 4.ХІ 1929) — польс мовознавець-україніст і перекладач. Праці з слов. мовознавства, історії укр. та польс. мов, укр.-польс. мовних взаємин. Перекладає твори укр. поетів. Був редактором репертуарного збірника польс. мовою «Тарас Шевченко. 1814 — 1861» (Варшава, 1961), в якому вміщено і його вступну статтю «Шевченко серед поляків». Автор праці «Польські друзі Тараса Шевченка» в збірнику «Тарас Шевченко в соту річницю смерті» (польс. мовою. Варшава, 1961).

ЮРНА Міхкель (17.IX 1899 — 5.XII 1972) — естонський рад. письменник і перекладач. Член КПРС з 1942. Своїми новелами сприяв розвиткові критич. реалізму в ест. л-рі. В останні роки займався переважно перекладами. В 50-х pp. переклав Шевченкові повісті «Княгиня», «Музыкант» і «Художник». Вони вийшли окремою кн. «Повісті» (ест. мовою. Таллін, 1955).

«ЮРОДИВИЙ» — незакінчена поема Шевченка, написана орієнтовно в грудні 1857 в Нижньому Новгороді. Автограф був в архіві Л. Жемчужникова. Дальша його доля невідома. Збереглася лише копія О. Кониського з цього автографа (Ін-т л-ри ім. Т. Г. Шевченка АН УРСР). Твір уперше надруковано в «Записках Наукового товариства імені Шевченка» (1901, т. 39, в. 1). Текст «Ю.», очевидно, є вступом або прологом до поеми, план якої в процесі писання зазнав докорінних змін. Задум твору виник під враженням сну й записаний 19.VII 1857 у «Щоденнику». В передбачуваній поемі під назвою «Сатрап и Дервиш» дія мала розгортатися в умовній сх. сатрапії — сатиричній алегорії України часів Миколи I. Прототипами сатиричних персонажів твору мали стати київ. військ. губернатор, київ., поділ. і волин. генерал-губернатор Д. Рібіков, правитель його канцелярії, згодом олонецький губернатор М. Писарєв, разом із своєю розпусною дружиною, а також учасники якогось «происшествия в Оренбургской сатрапии». Сюжет поеми задуманий, за словами автора, «вроде „Анджело“ Пушкина», очевидно, був би пов’язаний з хтивим потягом сатрапа до героїні, неправедним судом і сценою ляпаса сатрапові (поет занотував у «Щоденнику» такий випадок, що стався з Писарєвим у Петрозаводську, помилково перенісши подію у Вологду). Відомості про цей випадок міг привезти до Оренбурзької губернії польс. засланець Е. Желіговський, переведений туди 1853 з Петрозаводська. Цю поему Шевченко мав намір «непременно написать по-русски». Здійснювати задум він почав не раніше 13.XII 1857, коли записав у «Щоденнику»: «Сегодня же принимаюсь за „Сатрапа и Дервиша“ (...) Мне хочется написать „Сатрапа“ в форме эпопеи. Эта форма для меня совершенно новая. Не знаю, как я с нею слажу?». Від первісного задуму в «Ю.» залишилися загальне сатиричне спрямування твору, образи Бібікова й Писарєва і епізод з ляпасом. Але в цілому характер твору істотно змінився. «Ю.» — не алегорична поема, в якій місце дії замасковано «сходом», а відверто революційний, безцензурний твір. Відмовившись перенести дію на схід, автор відповідно змінив назву поеми. Про дальший нереалізований план твору дають уявлення останні рядки тексту, де автор говорить про декабристів у Сибіру: «На світ вас виведу надалі // Рядами довгими в кайданах...» Отже, якби Шевченко закінчив «Ю.», це, можливо, була б героїчна поема-епопея про декабристів, в якій сатирична тема поєдналася б з темою уславлення революц. подвигу. Переростання задуму «Сатрапа и Дервиша» в поему про декабристів не було випадковим (див. Декабристи і Т. Г. Шевченко). В Нижньому Новгороді Шевченко жадібно читав пов’язані з декабристами матеріали в герценівських виданнях («Колокол» і «Полярная звезда»), зустрічався з декабристом І. Анненковим, присвятив декабристам чимало записів у «Щоденнику». Безпосередньо перед «Ю.» Шевченко написав поему «Неофіти», в якій порушено декабристську тему. Закінчивши її 8.XII 1857, він того самого дня записав у «Щоденнику»: «Не знаю, когда я примусь за „Дервиша и Сатрапа“, а поползновение большое чувствую к писанню». Завершена частина «Ю.» тематично й формально розвивала напрям попередньої сатири Шевченка [«Сон» («У всякого своя доля»), «Кавказ» та ін.]. Сатира «Ю.» спрямована як безпосередньо проти самодержавства в особі Миколи I та його сатрапів, так і проти укр. панства («Німії, подлії раби, // Підніжки царськії») і покірного загалу («свинопаси»). З викриттям царизму і суспільної пасивності поєднується богоборча тема (мотив «всевидящого ока», байдужого до царських злочинів). Сатира поеми невіддільна від її позитивної теми — уславлення революц. героїзму. Цю лінію «Ю.» втілено в образах декабристів, «юродивого» і в безпосередніх революц. деклараціях автора. Поема пройнята жаданням майбутньої революції і революц. оптимізмом. За стилем «Ю.» — лірично-сатиричний монолог, лексика якого — сплав нар. мови з використанням народно-сатиричних зворотів і вульгаризмів у дусі бурлеску, слів, характерних для образної мови тогочасної громадянської поезії («сатрап», «кайдани»), і пародійованої офіційної фразеології («благосклонні пребивали»). Образи типу «фельдфебель-цар» були поширені в тогочасній нелегальній рос. л-рі (О. Герцен, О. Полежаєв, П. Лавров, М. Щербина, М. Добролюбов та ін.). «Ю.» — своєрідний поетичний «розрахунок» Шевченка з минулою миколаївською добою і водночас початок нового етапу творчості.

Літ.: Кониський О. Недруковані поезії Т. Г. Шевченка. «Записки Наукового товариства імені Шевченка», 1901, т. 39, в. 1; Ненадкевич Є. О. Творчість Т. Г. Шевченка після заслання (1857-1858). К., 1956; Мещерський М. До джерел поезії Шевченка «Юродивий». «Радянське літературознавство», 1962, № 6; Івакін Ю. О. Коментар до «Кобзаря» Шевченка. Поезії 1847-1861 pp. К., 1968.

Ю. О. Івакін.

ЮРЧИШИН Володимир Іванович (н. 27.VII 1935) — український рад. художник. Автор оформлень до багатьох Шевченкових видань (обкладинки, оправи, титули, заставки до книжок): «Будинок-музей Т. Г. Шевченка в Києві» (К., 1960), «Народні пісні на слова Тараса Шевченка» (К., 1961), ноти «Огні горять» (музика Є. Юцевича на слова Шевченка, К., 1962), «„Заповіт“. Мовами народів світу» (К., 1964), «Слово про Великого Кобзаря» К. Дорошенко (К., 1965), «Кобзар» (ілюстрації С. Караффи-Корбут, К., 1967).

ЮСКЕВИЧ-КРАСКОВСЬКА Єлизавета Іванівна (дівоче прізв. — Анастасієнко) — знайома Шевченка, дружина І. Юскевича-Красковського. Перед від’їздом з Києва Шевченко 12 — 13.VIII 1859 гостював у них, слухав, як господиня співала укр. народних пісень. Композитор М. В. Лисенко записав від Ю.-К. текст і мелодію пісні «У Києві на ринку п’ють козаки горілку», зазначивши, що її жінка «перечула від Т. Шевченка».

ЮСКЕВИЧ-КРАСКОВСЬКИЙ Іван Данилович (1807 — 87) — учитель. У 1832 закінчив Харків. ун-т. В 1837 — 60 викладав лат. мову в 2-й Київській гімназії. В Києві жив на розі Ірининської вул. й Михайлівського провулка. Шевченко познайомився з Ю.-К., імовірно ще в 40-х pp. У 1859 перед від’їздом з Києва поет 12 — 13.VIII зупинявся в Ю.-К. й зустрічався в нього з І. Сошенком, М. Чалим, І. Гудовським та ін. На будинку встановлено меморіальну дошку.

ЮСУПОВ Ібрагім Юсупович (н. 5.V 1929) — каракалпацький рад. поет і перекладач, засл. діяч мистецтв Каракалп. АРСР (з 1965). Член КПРС з 1957. Переклав Шевченкову поему «Катерина» (1965). Присвятив укр. поетові вірші «Пісня про могутню чинару» (1959), «Неждано молодий, шелеснув клен» (1960), «На Канівській горі» (1961). Брав участь у відзначенні на Україні 100-річчя з дня смерті Шевченка.

ЮСУФІ Хабіб (справж. прізв. та ім’я — Юсуфов Хабібулло; 1916 — 22.II 1945) — таджицький рад. поет. Член КПРС з 1943. Переклав вірші Шевченка «Косар», «І виріс я на чужині» та вступ до балади «Причинна» — «Реве та стогне Дніпр широкий» Автор вірша «Шевченкові» (1939).

ЮХИМОВИЧ Василь Лукич (н. 12. VII 1924) — український рад. поет Член КПРС з 1956. Шевченкові присвятив вірші «По слідах великого Кобзаря» (1962), «Земля великого Тараса» (1964), «Перед Кобзарем в Арров-парку» (1971) та багато інших.

ЮЩЕНКО Олекса Якович (н. 2.VIII 1917) — український рад. поет. Член КПРС з 1951. До образу Шевченка вперше звернувся в роки Великої Вітчизн війни 1941 — 45 у віршах «Україні жити» (1942) й «На могилі Кобзаря» (1944) Присвятив Шевченкові багато віршів, зокрема книжку «Шевченко йде по світу» (К , 1964). Опублікував матеріали, що свідчать про інтерес до поезії Шевченка Я. Райніса («Вітчизна», 1974, № 7).

Я

«Я НЕ НЕЗДУЖАЮ, НІВРОКУ» — вірш Шевченка, написаний 22.XI 1858 в Петербурзі. Автограф — у «Більшій книжці». Надруковано вперше (з купюрами) в книжці Шевченка «Поезії» (т. 1. Львів, 1867). Твір написаний у період гострої боротьби за ліквідацію кріпацтва, коли стало ясно, що царський уряд розв’язуватиме селянське питання за рахунок селянства. Тут поет вперше висловив своє ставлення до очікуваної реформи й особи «царя п’яного» — Олександра II (до цього — тільки принагідні скептичні згадки про реформу в «Щоденнику»). Шевченко закликав народ не вірити царським обіцянкам про «волю», а взяти справу визволення в свої руки. У вірші він висловив не тільки власні погляди на сел. питання, а й погляди рос. революц. демократії. Шевченкова оцінка царської політики навіть фразеологічно тотожна з її оцінкою в рос. революц.-демократичній публіцистиці. Зокрема «Лист до редактора» в № 25 «Колокола» (1-Х 1858), як і вірш Шевченка, викриває Олександра II, проголошує, що цар підтримує поміщиків, а вони — царя, що селянство не дочекається від царя волі, і закликає народ до сокири (пор. «Заострите топоры да за дело» — «Та добре вигострить сокиру»). Образ сокири як символу селянської революції був поширений у рос. революц.-демократичній л-рі 50 — 60-х pp. (О. Герцен, М. Чернишевський, І. Нікітін та ін.), але не виключено, що в Шевченка він виник самостійно. Вірш — характерний зразок політ. лірики Шевченка. Його провідна ідея — революц. визволення селянства — не подається як політ. декларація, вона виникає як плід ліричного переживання поета. Відтворено не кінцевий наслідок думки, а її процес. У вірші позначилося властиве Шевченковій політ. поезії тяжіння до сатири: образна система твору пов’язана з розгортанням сатиричної метафори «спляча воля».

Літ.: Івакін Ю О. Коментар до «Кобзаря» Шевченка. Поезії 1847-1861 pp. К., 1968.

ЯВЛЕНСЬКА Любов Григорівна — мешканка Астрахані, знайома Шевченка. Близька родичка ряду астраханських знайомих поета: мати І. Явленського і К. Козаченко, бабуся Н. Сапожникової. В «Щоденнику» 18.IX 1857 Шевченко назвав її «милейшей бабушкой».

ЯВЛЕНСЬКИЙ Іван Никифорович (н. 1824 — р. см. невід.) — астраханський чиновник. В 1844 — 50 служив офіцером на Кавказі. З 1851 — в Астрахані, спершу — чиновником для особливих доручень, пізніше — повітовим і губернським предводителем дворянства. Шевченко познайомився з Я. 1857 в Астрахані. Особливо зблизило їх спільне перебування на пароплаві «Князь Пожарский», яким поет повертався з заслання. Зустрічались вони і в Нижньому Новгороді. Я. виконував окремі доручення поета в Москві, а пізніше дбав про публікацію портретів роботи Шевченка, що належали родині Сапожникових. Л.Н. Большаков.

ЯВОРНИЦЬКИЙ (Еварницький) Дмитро Іванович (7.XI 1855 — 5.VIII 1940) — український історик, етнограф, фольклорист, лексикограф, археолог, письменник, акад. АН УРСР (з 1929). Головну увагу Я. приділяв дослідженню історії Запорізької Січі. Його праці, багаті на фактичний матеріал, не втратили свого значення й досі. Деякі з них позначені обмеженістю світогляду Я., впливом ліберально-бурж. методології. Постійний інтерес виявляв до творчості Шевченка, вважав її важливим джерелом пізнання пар. життя. Написав передмову до видання «Гайдамаків» (1885), статті «Запорожці в поезії Т. Г. Шевченка» (1912), «Народні основи в поезії Т. Г. Шевченка» (1920), «Шевченко і Рєпін» (1939) та ін. У 1909 видав збірку «Матеріали до біографії Т. Г. Шевченка», в якій опублікував цінні архівні матеріали про перебування поета на засланні, факсиміле автобіографії Шевченка. В 1914 брав активну участь в організації й проведенні шевченківського вечора в Катеринославі. Присвятив Шевченкові кілька поезій, зокрема «Поклик до Тараса Шевченка» (1897), «Т. Г. Шевченкові» (1899), «Шевченкові», в яких поет постає співцем знедоленої покріпаченої України. Портрет с. 403.

Тв.: Матеріали до біографії Т. Г. Шевченка. Катеринослав, 1909; Запорожцы в поэзии Т. Г. Шевченко. Екатеринослав, 1912; Т. Г. Шевченко — народный украинский поэт. «Южная заря», 1914, 1 марта; Шевченко і Рєпін. В кн.: Пам’яті Шевченка. Дніпропетровськ, 1939.

Літ.: Олійник М. М. Д. І. Яворницький — популяризатор творчості Т. Г. Шевченка. В кн.: Вінок Великому Кобзареві. Дніпропетровськ, 1961; Шубравська М. М. Д. І. Яворницький. К., 1972.

М. М. Олійник-Шубравська.

ЯВОРСЬКИЙ (Jaworski) Kaзімеж Анджей (28.XI 1897 — 6.IX 1973) — польський поет і перекладач. У 1933 — 39 видавав у Хелмі журнал «Kamena» («Камена»), в якому публікував і свої переклади із слов. літератур. Перекладав твори рос., білорус. чеських, словацьких та укр. письменників. Твори Шевченка почав перекладати в 30-х pp. Переклав «Заповіт», «Не гріє сонце на чужині», «Ой гляну я, подивлюся», «Ми заспівали, розійшлись» (надруковано в періодич. л-рі). Ці поезії в перекладах Я. вміщено в 3-му томі зібрання його творів. Написав кілька статей про укр. поета.

Переклади: В кн.: Pisma, t. 3. Przekłady poezji Ukraińskiej, Białoruskiej i narodów Kaukaskich. Lublin, 1972.

ЯГОТИН — містечко Пирятинського пов. Полтавської губ. (тепер місто, районний центр Київської обл.). Шевченко приїжджав сюди з О. Капністом до Рєпніних у липні 1843. З жовтня 1843 до 10.II 844 з перервами він жив у Я. в Рєпніних. Тут він зустрів людей, обізнаних з л-рою і мистецтвом. На літ. вечорах поет не раз читав свої твори (поеми «Катерина», «Слепая» та ін.). Вся родина Рєпніних з приязню ставилася до Шевченка, але найбільше здружився він з В. Рєпніною. В Рєпніних поет познайомився з сестрами Г. Псьол та О. Псьол, Ф. Фішером, Р. Штрандманом. В Яготині Шевченко виконав дві копії портрета М. Г. Рєпніна-Волконського, намалював Рєпніна В. М. дітей портрет, а також автопортрет (подарував його В. Рєпніній). Тут він написав поему «Тризна» з присвятою: «На память 9-го ноября 1843 года, Княжне Варваре Николаевне Репниной». В Я. поет зробив фольклорні записи «Соколе мій, чоловіче» та«І ворони клюють...». Шевченко побував у Я. й 1859. Згадки про Я. є в повісті «Близнецы», «Археологічних нотатках» та в Шевченкових листах. У листі з Оренбурга до В. Рєпніної 7.III 1850 поет писав: «Все дни моего пребывания когда-то в Яготине есть и будут для меня ряд прекрасных воспоминаний». В місті зберігся колишній флігель у маєтку Рєпніних, де бував Шевченко. В Я. встановлено погруддя Шевченка (1959) і пам’ятник поетові (1971). Ім’ям Шевченка названо істор. музей, вулицю й парк.

ЯДЛОВСЬКИЙ Іван Олексійович (1850 — 1933) — сторож і доглядач могили Шевченка в Каневі (1883 — 1933). За переказами, хлопчиком зустрічався з Шевченком на Чернечій горі. Був на похороні поета в Каневі. Жив у спеціально збудованій хаті біля могили Шевченка. У другій половині хати була т. з. Тарасова світлиця — перший народний музей поета. Я. приділяв світлиці багато уваги, завжди підтримував порядок у ній, доглядав за експонатами, розповідав відвідувачам про Шевченка. Старанно доглядав і впорядковував могилу поета, садив квіти й дерева навколо неї. Згідно з проханням Я., його поховали на Тарасовій горі.

«ЯК МАЮ Я ЖУРИТИСЯ» — вірш Шевченка, написаний у 1-й пол. 1849 на о. Косарал. Автографи — у «Малій книжці» (за № 4 у захалявній книжечці 1849) і в «Більшій книжці», куди твір переписано 1858. Авторська копія вірша — в листі Шевченка до О. Бодянського 3.I 1850. Вперше твір надруковано в журн. «Основа» (1861, К» 11 — 12). Мотиви шукання долі, нарікання на відсутність «воленьки» у вірші поєднуються з мотивом нескореності ліричного героя. Слова «не продамся нікому, // В найми не наймуся» відповідали настроям самого поета, який у тяжких умовах заслання зберіг вірність революц. переконанням. Ці настрої виявилися і в ін. невільницьких поезіях Шевченка [«N. N.» («О думи мої! о славо злая!»), «Неначе степом чумаки», «Лічу в неволі дні і ночі»]. Образною системою і ритмікою вірш близький до народнопоетичної творчості.

«ЯК УМРУ, ТО ПОХОВАЙТЕ» — вірш Шевченка. Див. «Заповіт».

«ЯКБИ ВИ ЗНАЛИ, ПАНИЧІ» — вірш Шевченка, написаний у 1-й пол 1850 в Оренбурзі. Автограф — у «Малій книжці» (за № 6 у захалявній книжечці 1850). Твір вперше надруковано 1876 в «Кобзарі» (т. 2. Прага), того ж року — в журн. «Правда» (№ 4). Вірш спрямовано проти тих дворян. і ліберально-бурж. письменників, які змальовували укр. село за кріпацтва фальшиво, рожевими фарбами, зображували життя селян-кріпаків тихою ідилією, земним раєм. На прикладі власного життя та життя своїх близьких поет рішуче спростовував вигадки цих письменників («паничів»): «В тім гаю, // У тій хатині, у раю, // Я бачив пекло... Там неволя, // Робота тяжкая, ніколи // І помолитись не дають». Тема викриття фальшивого раю наскрізна в творчості Шевченка [див. також «Сон» («У всякого своя доля»), «Княжна», «І виріс я на чужині» та ін.]. Друга половина вірша — це іронічне, що місцями переходить у сарказм, звернення до бога Поет створив гротесковий образ «панського» бога, спільника й однодумця кріпосників, що сміється «на нсбеси» з народу і радиться з панами, «як править миром». Тут, як і в ін. творах Шевченка, антиклерикальна тема поєднується з темою соціальновикривальною. У вірші виразно виявляється активна позиція автора, який відстоював правду життя, реалізм.

Літ.: Стеценко Л. Ф. Загадкове слово в «Кобзарі». — Івакін Ю. О. Не той адресат. «Радянське літературознавство», 1962, № 1; Івакін Ю. О. Коментар до «Кобзаря» Шевченка. Поезії 1847 — 1861 pp. К., 1968.

Л. Ф. Стеценко.

«ЯКБИ З КИМ СІСТИ ХЛІБА З’ЇСТИ» — вірш Шевченка, написаний 4.XI 1860 у Петербурзі. Автограф — у «Більшій книжці». Вперше твір надруковано в журн. «Основа» (1861, № 6). У вірші відбилися настрої і переживання поета, породжені розривом з Л. Полусмаковою, крахом надій на родинне щастя, гірким відчуттям самотності. Тема самотності набирає тут, як і в написаному дещо раніше вірші «Минули літа молодії», трагічного звучання.

«ЯКБИ ЗОСТРІЛИСЯ МИ ЗНОВУ» — вірш Шевченка, написаний у 2-й пол. 1848 на о. Косарал. Автографи — в «Малій книжці» (за № 17 у захалявній книжечці 1848) і в «Більшій книжці» Переписуючи поезію до «Більшої книжки», Шевченко зробив виправлення, які надали суб’єктивно-інтимним мотивам твору ширшого морально-етичного звучання. Вперше надруковано в «Кобзарі» (СПБ, 1867). Як і написана раніше поезія «Г. З.», цей вірш (у «Малій книжці» він стоїть безпосередньо після «Г. З.») має форму ліричного роздуму, пов’язаного з почуттям поета до Г. Закревської. Турботою про душевний спокій коханої жінки перейняті роздуми ліричного героя, вони розкривають усю глибину, чистоту й щирість його почуттів. Уявні картини зустрічі з коханою поєднуються з просвітленими спогадами поета про минуле. Вірш поклав на музику М. В. Лисенко.

Літ.: Ненадкевич Є. О. З творчої лабораторії Т. Г. Шевченка. К., 1959.

«ЯКБИ МЕНІ, МАМО, НАМИСТО» — вірш Шевченка, написаний у 2-й пол. 1848 на о. Косарал. Автографи — у «Малій книжці» (за № 52 у захалявній книжечці 1848) і в «Більшій книжці», куди твір переписано 1858. Вперше надруковано в журн. «Основа» (1861, № 7). Вірш належить до т. з. жіночої лірики Шевченка. За висловом М. Рильського, це один із зразків дівочих пісень, «сумних за думкою і грайливих за формою». Нарікання дівчини на свою долю мають виразно соціальний характер. Вірш написано в народнопісенному дусі. Від нар. пісень відрізняється складною структурою з перегуком кінцевих рядків строф. Твір на музику поклали М. В. Лисенко, В. Заремба, В. Березовський, Я. Ярославенко.

Літ.: Рильський М. Т. «Жіноча» лірика Шевченка. В кн.: Збірник праць ювілейної десятої наукової шевченківської конференції. К., 1962.

«ЯКБИ МЕНІ ЧЕРЕВИКИ» — вірш Шевченка, написаний у 2-й пол. 1848 на о. Косарал. Автографи — у «Малій книжці» (за № 26 у захалявній книжечці 1848) та в «Більшій книжці», куди твір переписано 1858 після доопрацювання; є окремий автограф, який був поданий до журн. «Народное чтение» (зберігається в Ін-ті л-ри ім. Т. Г. Шевченка АН УРСР). Твір уперше надруковано в журн. «Народное чтение» (1859, № 5) без імені автора під заголовком «Малороссийское стихотворение» Вірш належить до т. з. жіночої лірики Шевченка, за формою — це монолог дівчини. Написаний у дусі нар. пісні, вірш має виразне соціальне спрямування. Відзначається вишуканою строфічною побудовою. Твір поклали на музику М. В. Лисенко, В. Заремба, Ф. Колесса, Є. Козак, І. Овадіс, П. Сениця, І. Шамо, А. Штогаренко та ін.

«ЯКБИ ТО ТИ, БОГДАНЕ П’ЯНИЙ» — вірш Шевченка, написаний 18.VIII 1859 у Переяславі. Автограф — у «Більшій книжці». Чотири початкові рядки надруковано вперше в «Кобзарі» (СПБ, 1867), повністю — в празькому «Кобзарі» 1876 (т. 2). Вірш написаний під враженням від перебування поета в Переяславі та від усього того, що поет бачив, подорожуючи по Україні влітку 1859 (гноблення кріпаків, сваволя царських сатрапів). На настроях твору позначилися і переживання поета під час недавнього арешту. Переяслав — місто, в якому відбулась істор. Переяславська рада, в ті часи — занедбане повітове містечко. Природно, що саме в Переяславі думки поета про тяжку долю сучасної йому України поєдналися з іменем Б. Хмельницького, якому він дає тут однобічну, негативну оцінку. Глибоко шануючи гетьмана як «геніального бунтівника», що очолив боротьбу укр. народу проти польс. шляхти, Шевченко водночас ніби переадресовував йому — «Олексієвому другові» («Стоїть в селі Суботові») свої дорікання царизмові за тогочасне становище народу. Всупереч твердженням бурж. націоналістів, у вірші нема й тіні ворожості до рос. народу, а тільки зненависть до спільного ворога трудящих росіян і українців — царизму.

Літ.: Шабліовський Є. Народ і слово Шевченка. К., 1961; Івакін Ю. О. Коментар до «Кобзаря» Шевченка. Поезії 1847 — 1861 pp. К., 1968.

«ЯКБИ ТОБІ ДОВЕЛОСЯ» — поема Шевченка, написана в 1-й пол. 1849 на о. Косарал. Автограф першої редакції — в «Малій книжці» (за № 7 у захалявній книжечці 1849), остаточної — в «Більшій книжці», куди твір переписано 1858. Вперше надруковано в «Кобзарі» (СПБ, 1867). У цій невеликій за обсягом поемі нове художнє втілення дістала тема панів і кріпаків. Шевченко стверджує ідеали народної моралі, переконливо показує вищість простих людей над панами та їхніми посіпаками. Поет звеличує мужність і благородство хлопця-кріпака («месника святого»), який вступився за честь дівчини і вбив пана-гвалтівника. Водночас тут поетизується подвиг дівчини: з вдячності до рятівника вона відмовилася від особистого щастя і з свого весілля пішла за ним у Сибір. В остаточній редакції поеми поглиблено психологічне мотивування вчинку героїні, загострено соціально-моральну характеристику як трудящого селянства, так і розпусних поміщиків і їхніх прислужників, посилено емоційно-ліричну тональність розповіді. Твір відбиває зростання соціальної свідомості трудівників. Полемічно загострений вступ (про «безталанних» покриток і розбещених панів) майстерно поєднано з двома сюжетними малюнками, в яких розкривається внутрішня краса людей з народу. Звеличення селян-кріпаків мало велике суспільне значення в період боротьби за знищення кріпосництва в Росії.

Літ.: Ненадкевич Є. О. З творчої лабораторії Т. Г. Шевченка, К., 1959; Кирилюк Є. П. Тарас Шевченко. К., 1964; Івакін Ю. О. Коментар до «Кобзаря» Шевченка. Поезії 1847 — 1861 pp. К., 1968.

П. П. Хропко.

ЯКОБІ Микола Карлович — управитель Нижегородського соляного управління. Шевченко познайомився з ним 2.X 1857 в Нижньому Новгороді. «Один из нижегородских аристократов, весьма любезный и довольно едкий либерал и вдобавок любитель живописи», — записав про Я. поет того дня у «Щоденнику». У нього Шевченко побачив брошуру О. Герцена «Крещеная собственность» (Лондон, 1857) і портрет О. Герцена, який перемалював у «Щоденник». У Я. поет зустрічався з декабристом І. Анненковим. 8 — 9.XI 1857 виконав портрет подружжя Якобі (тон. папір, італ. та білий ол.; 35,7 × 27). На малюнку праворуч білим олівцем — авторський підпис і дата: «1857 Шевченко». Зберігається портрет в ДМШ. Іл. табл. XIV.

ЯКОВЕНКО Валентин Іванович (11.ХІ 1859 — 20.III 1915) — український і російський журналіст, книговидавець, культ.освітній діяч. У 80-х pp. брав активну участь у нелегальних народницьких гуртках, за що зазнав переслідувань. В прогрес. періодич. пресі («Отечественные записки», «Северный вестник») виступав з аналізом соціально-економіч. розвитку країни, критикував ліберально-народницькі теорії М. Михайловського. Видавав твори класиків передової рос. л-ри. Великої популярності набув не раз перевиданий Я. енциклопедич. словник, в якому вміщено й статтю про Шевченка. Я. — популяризатор творчої спадщини укр. поета, автор його наук.-популярної біографії, написаної з революц.-демократичних позицій. У 1910 він здійснив 3-є видання «Кобзаря» за ред. В. Доманицького, 1911 — двотомне, найповніше дожовтн. видання творів Шевченка 16.II 1914 в газ. «День» опублікував статтю «Савл, Савл, что ты гонишь меня!», в якій висловлював протест проти заборони царською владою святкування шевченківського ювілею й переслідування поетових творів цензурою. За свою видавничу діяльність зазнав судових, адм. і цензурних переслідувань.

Тв.: Т. Г. Шевченко. Его жизнь и литературная деятельность. СПБ, 1894.

Літ.: Сарбей В. Г. Популяризатор Шевченка В. І. Яковенко. В кн.: Збірник праць чотирнадцятої наукової шевченківської конференції. К., 1966.

В. Г. Сарбей.

ЯКОВЛЄВ Олексій Семенович (14.XI 1773 — 15.XI 1817) — російський актор-трагік. Виступав на сценах петерб. Малого, Кам’яного і Дерев’яного театрів. Для його творчості характерний відхід від класицистичних канонів. Він став попередником романтичного напряму в рос. театрі. Шевченко в «Щоденнику» 30.VI 1857 помилково назвав Я. учителем В. Каратигіна.

ЯКОВЛЄВА Ликера Іванівна — див. Полусмакова Ликера Іванівна.

«ЯКОСЬ-ТО ЙДУЧИ УНОЧІ» — вірш Шевченка, написаний 13.XI 1860 у Петербурзі. Чорновий автограф зберігається в Ін-ті л-ри ім. Т. Г. Шевченка АН УРСР До «Більшої книжки» твір вписано рукою І. Лазаревського. Вперше вірш надруковано в «Кобзарі» 1876 (т. 2. Прага). Твір належить до політ. лірики поета й перегукується гемою й настроєм з написаними дещо раніше віршами «Хоча лежачого й не б’ють» і «О люди! люди небораки!» Осн його тема — осудження рабської покори й ствердження революц. нескореності. Поет іде через нічний Петербург і міркує «сам-таки з собою» про те, що бачить. Вид «осквернених палат» царів і вельможного панства викликає гіркі думки про те, що самодержавний лад існує лише тому, що «похилилися раби». Як грізна пересторога, виглядає «з того боку» Неви Петропавловська фортеця. Але й цей привид долі, що чекала тоді кожного революціонера, не може залякати поета. Вірш завершується оптимістичними рядками, якими автор стверджує непохитність своїх переконань («Та й знову думать заходивсь // Про те ж таки, що й перше думав»).

Літ.: Івакін Ю. О Коментар до «Кобзаря» Шевченка. Поезії 1847 — 1861 pp. К., 1968.

А. В. Недзвідський.

ЯКУБЕЦЬ (Jakóbiec) Мар’ян (н. 8.ІХ 1910) — польський славіст. Досліджує зв’язки польс. л-ри з л-рами сх. і пд. слов’ян. Автор численних праць з історії укр. л-ри. Майже всі видання творів укр. письменників-класиків у Польській Народній Республіці готувались за безпосередньою ініціативою й участю Я. З післямовою й примітками Я. вийшли польс. мовою «Вибрані твори» Шевченка (Варшава, 1955). В наук. виданнях і періодич. л-рі надруковано низку грунтовних праць Я , присвячених укр. поетові, зокрема «Тарас Шевченко в 140 роковини народження» — «Kwartalnik Instytutu polsko-radzieckiego» («Квартальник польсько-радянського Інституту», 1954, № 2), «Про поезію Тараса Шевченка» — журн. «Życie literackie» («Літературне життя», 1961, № 16), «Т. Шевченко і польська література» [«Przegląd tygodmowy» («Тижневий огляд») 1961, № 8], «Поезія Тараса Шевченка» — збірник «Тарас Шевченко в соту річницю смерті» (польс. мовою. Варшава 1961), «Шевченко среди поляков» — збірник «Шевченко и мировая культура» (М., 1964) тощо. Виступив з привітанням на ювілейній десятій науковій шевченківській конференції 1961. У 1974 видано «Вибрані поезії» Шевченка (Вроцлав) куди включено 112 творів поета. Упорядкування і весь науковий апарат збірки (вступна стаття, посторінкові примітки, бібліографія укр. і польс. праць про Шевченка) належать М. Якубцю.

ЯКУБИЧ Валентин Іванович (н. 6.VI 1927) — український рад. графік. Працює в галузі станкової та книжкової графіки. Автор триптиха на шевченківську тему «Поховайте та вставайте, кайдани порвіте і вражою, злою кров’ю волю окропіте...» (ліногр., 1961, ДМШ), ілюстрацій до поеми Шевченка «Гайдамаки» (м’який лак, акватинта. 1963), офорта «Будинок у Москві, в якому проживав Т. Г. Шевченко у М. С. Щепкіна» (м’який лак, акватинта, 1964).

ЯКУТОВИЧ Георгій Вячеславович (н. 14.II 1930) — український рад. графік, засл. діяч мист. УРСР (з 1968). У 1961 виконав художні листівки на тексти творів Шевченка: «Літа орел, літа сизий», «Зоре моя, вечірняя», «Із-за гаю сонце сходить», «Тече вода в синє море» (ліногр., акв.).

ЯКУТСЬКА ЛІТЕРАТУРА І Т. Г. ШЕВЧЕНКО. Про Якутію Шевченко читав у поемі К. Рилєєва «Войнаровський», у якій описано цей край Укр. поет був знайомий з якуткою по матері А. Пущиною, цікавився її долею, намалював її портрет. Про це є записи в «Щоденнику» (листопад — грудень 1857, лютий 1858). В дореволюц. Якутії ім’я Шевченка не було відоме широким масам населення. Вперше якути могли почути про нього від пристрасних шанувальників поета В. Короленка і П. Грабовського, що відбували в Якутії заслання. З життям укр. поета міг ознайомити якутів і хучожник І. Аркуша, який наприкінці 19 ст працював викладачем Якут. реального училища. Він намалював портрет поета Цей портрет тривалий час експонувався в приміщенні Якут міської публічної б-ки. В 1907 в Якутії гурток аматорів поставив Шевченкову драму «Назар Стодоля», 1908 влаштував вечір, присвячений пам’яті укр. поета. Повідомлення про цей вечір надруковано в газ. «Якутская жизнь» (3.VI 1908). Це перша згадка про Шевченка в якут. пресі. Із звіту Якут. міської публічної б-ки за 1914 видно, що творами Шевченка читачі постійно цікавилися. Незважаючи на заборону царського уряду відзначати 100-річчя з дня народження поета, газ. «Якутская окраина» (25.II 1914) опублікувала статтю, в якій наводилося багато фактів про тяжке життя Шевченка. В цій самій газеті 2.IV 1914 опубліковано матеріали про відзначення шевченківського ювілею в Києві.

Особливу увагу вивченню Шевченкової спадщини було приділено в Якутії за Рад. влади. В 1924 у республіці відзначали 110-річчя з дня народження укр. поета. Газ. «Автономная Якутия» (11.III 1924) опублікувала статтю І. Окопняк «Тарас Григорович Шевченко» та вірш М. Некрасова «На смерть Шевченка». Твори Шевченка включаються в хрестоматії з літератури для середніх шкіл. Вперше якут, мовою твори укр. поета надруковано 1939. Переклади Шевченкових віршів «Заповіт», «Ой одна я, одна», «Огні горять, музика грає», «Хоча лежачого й не б’ють», вступ до балади «Причинна» — «Реве та стогне Дніпр широкий», поеми «Сон», «Кавказ», «Петрусь» надруковано в альманасі «Художня література» (кн. 2. Якутськ, 1939). Переклади здійснили І. Винокуров-Чагилган, Н. Туобулахов, Г. Васильєв, К. Урастиров. Того самого року газ. «Социалистическая Якутия» (9.III 1939) опублікувала статтю А. Лаврика «Великий Кобзар» та його вірш «Виконаний заповіт». Газ. «Кыым» («Іскра», 9.III 1939) вмістила статтю Г. Васильєва «Великий син українського народу».

В 1951 в Якутії видано вибрані твори укр. поета в перекладах С. Данилова, А. Абагінського (Кудріна), К. Урастирова, І. Винокурова-Чагилгана, Елляя (Кулачикова) та ін. Грунтовну вступну статтю до цього видання написав М. Габишев. Поезіями Шевченка відкривається збірка «Письменники України», що вийшла якут. мовою 1954. Сюди в перекл. І. Дуола (І Г. Спиридонова) увійшли вірші «Ой три шляхи широкії», «На незабудь Штернбергові», «І день іде, і ніч іде». С. Тарасов переклав кілька Шевченкових творів — «Гоголю» та «Чи не покинуть нам, небого» [газ. «Эдэр коммунист» («Молодий комуніст»), 10.III 1961].

Найзначнішими є переклади І. Винокурова-Чагилгана (поеми «Сон», «Кавказ», «Петрусь»), Елляя (балада «Тополя», поема «Сова»), С. Константинова (поема «Гайдамаки»). Вірш укр. поета «Думи мої, думи мої, лихо мені з вами!» переклав С. Данилов, якому пощастило найбільше наблизитись до оригіналу. У 1968 юкагирський поет Г. Курилов переклав юкагирською мовою «Заповіт» Шевченка. В якут. періодич. л-рі надруковано чимало статей про життя і творчість укр. поета. Це статті Н. Пушинської «Співець свободи і дружби народів» (1951), Г. Васильєва «Тарас Шевченко» (1954), «Добрим ніжним словом» (1964), С. Константинова «Тарас Шевченко» (1959), І. Федосєєва «З нею був знайомий Т. Г. Шевченко», С. Данилова «Поет, революціонер», С. Черемкина «Виразник дум народних» (всі — 1961) та ін. Переклади творів Шевченка розглянуті в статтях С. Данилова «Про місто-герой, великого поета і... про переклади», Д. Пестерєва «Якутською мовою» (обидві — 1961), Н. Пушинської «Т. Г. Шевченко якутською мовою» (1964). Українському поетові присвятили свої вірші С. Андрєєв — «Пісні Кобзаря», Ю. Уохтахов — «До Тараса Шевченка», Л. Мірошниченко — «Великому Кобзарю» (всі — 1939), І. Артамонов — «Пісня про Тараса» (1961), Елляй — «Т. Г. Шевченко», М. Єфімов — «Тарасу Шевченку» (обидва — 1964). В Якут. АРСР широко відзначено шевченківські ювілеї: проведено бесіди про життя і творчість укр. поета, в б-ках влаштовано ювілейні шевченківські виставки. В періодич. л-рі опубліковано нові переклади творів укр. поета й присвячені йому статті. «Ми, якутські поети, — писав у статті „Великий український поет“ Л. Попов, — любимо великого Шевченка, читаємо його безсмертні вірші, знаходимо в них глибоко хвилююче, чарівне. Ми вчимося у Т. Г. Шевченка. Захоплює нас мова його поезії...». Творчість Шевченка має благотворний вплив на розвиток якут. л-ри, збагачує її.

Переклади: Шевченко Т. Г. Талыллыбыт айымньылар. Якутск, 1951.

Літ.: Лаврик А. Великий Кобзарь. «Социалистическая Якутия», 1939, 9 марта; Грачев В. Великий сын украинского народа «Социалистическая Якутия» 1949, 9 марта; Пестерев Д. На якутском языке. «Социалистическая Якутая», 1961, 10 марта; Элляи. Наша гордость. «Социалистическая Якутия», 1964, 8 марта; Васильєв Г. Немеркнущее имя. «Социалистическая Якутия». 1964, 8 марта; Тарский Г. На языке якутов. «Социалистическая Якутия», 1964, 8 марта.

Г. М. Васильєв, Л. Р. Кулаковська.

ЯКУШКІН Євген Іванович (1826 — 1905) — російський етнограф, юрист, громад. діяч. Син декабриста І. Якушкіна. Двічі їздив у Сибір, організовував допомогу декабристам, збирав і видавав їхні спогади. Шевченко познайомився з Я. в березні 1858 у Москві, одержав від нього портрет М. Новикова (поет відзначив це в «Щоденнику» 18.III 1858).

ЯКУШКІН Павло Іванович (1820 — 20.I 1872) — російський етнограф і фольклорист, двоюрідний брат декабриста І. Якушкіна. Син дворянина та кріпачки. Співробітник журн. «Соврсменник», один з піонерів «ходіння в народ». Був зв’язаний з революц. підпіллям, а також з «лондонським центром» О. Герцена, проводив агітаційну роботу серед селянства. Шевченко познайомився з Я. після заслання в Петербурзі й дружив з ним до останніх днів життя. В своїй бібліотеці мав дві книжки Я. з його дарчими написами. 29.V 1861 в газ. «Северная пчела» Я. виступив з кореспонденцією про зустріч і проводи 2.V 1861 в м. Орлі труни Шевченка, коли її перевозили з Петербурга на Україну. Я. згадується в мемуарній л-рі про Шевченка.

ЯН III СОБЕСЬКИЙ (Jan III Sobieski; 17.VIII 1629 — 17.VI 1696) — король Польщі [1674 — 96], полководець. У 1673 переміг турків у битві під Хотином, очолював польс.-укр. військо, яке разом з австрійським 1683 розгромило тур. армію в битві під Віднем. В останні роки правління проводив політику співробітництва з Росією. Намагався зміцнити королівську владу. Характеризуючи в поемі «Гайдамаки» шляхет. лад у Польщі, Шевченко, за традицією, назвав С. «незвичайним». В цьому позначився вплив польс. істор. л-ри, особливо праці польс. історика Є. Бандтке.

ЯНЕЖИЧ (Janežič) Антон (19.XII 1828 — 18.ІХ 1869) — словенський педагог, мовознавець і культ. діяч. Автор словен. граматики, що витримала десять видань, словника словен. та нім. мов. В журн. «Slovenski glasnik» («Словенський вісник», 1860, № 6) вміщено статтю «Русинська література», в якій вперше в Словенії згадано Шевченка. Вважають, що автором статті, опублікованої без підпису, був сам Я. У статті подано стислу характеристику Шевченкового «Кобзаря» 1860 та осн. відомості про життя і творчість поета. Наведено укр. мовою, але в словен. транскрипції 14 прикінцевих рядків поезії «Думи мої. думи мої, лихо мені з вами!». Стаття являє собою переказ опублікованої в газ. «Pražské noviny» («Празька газета», 29.IV 1860) однойменної статті чес. критика В. Дундера, який, у свою чергу, використав матеріал з рецензії М. Добролюбова на «Кобзар», виданий 1860 в Петербурзі коштом П. Симиренка.

ЯНЕНКО Яків Феодосійович (1800 — 52) — український художник-портретист, акад. петерб. Академії мистецтв (з 1821). Приятелював з К. Брюлловим, М. Глинкою, В. Жуковським. Шевченко зустрічався з Я. на літ.-музичних вечорах у Н. Кукольника та О. Струговщикова, згадував його в повісті «Художник».

ЯНІВ (Janów) Ян (22.ХІ 1888 — 17.XII 1952) — польський славісі. Досліджував польс.-укр. мовні й культ. взаємозв’язки. Автор розвідки польс. мовою «Походження слова сингич-агач в поезії Т. Шевченка» (надруковано в наук. збірнику «Студії з польської і слов’янської філології», т. 3. Варшава, 1958).

ЯНКОВСЬКИЙ (Jankowski) Чеслав (літ. псевд. — Чеслав та ін.: 9.XII 1857 — 6.Х 1929) — польський поет і журналіст. У газ. «Kurjer Warszawski» («Варшавський кур’єр», 1911, № 73 — 74) вмістив статтю «Кобзар України», назвавши в ній Шевченка знаменитим поетом, видатним гравером і великим патріотом, який своїм «Кобзарем» дав укр. л-рі громадянство серед л-р світу. Стаття пройнята симпатією до українського поета. Проте у ній є й деякі помилкові твердження.

ЯНОВСЬКИЙ Юрій Іванович (27.VIII 1902 — 25.II 1954) — український рад. письменник. Написав вірш «В батьків день. Т. Г. Шевченкові» (1924). Образ Шевченка створив в оповіданнях «Наречена» (1938), «Тополя» (1939), «Школяр» (1942), у нарисі «По Україні» (1945). У п’єсі «Молода воля» Я. показав Шевченка у взаєминах з селянами-кріпаками й членами Кирило-Мефодіївського товариства М. Гулаком, І. Посадою, Г. Андрузьким. Держ. премія СРСР, 1949. Портрет с. 404.

Тв.: Молода воля. В кн.: Яновський Ю. Твори, т. 3. К., 1959.

ЯПОНСЬКА ЛІТЕРАТУРА І Т. Г. ШЕВЧЕНКО. Знайомство японців з ім’ям Шевченка відбулося дещо пізніше, ніж з рос. або європ. класиками. Спочатку про життя і творчість укр. поета дізналося лише вузьке коло япон. літературознавців та просвітителів. У 1914 япон. мовою перекладено книжку Г. Брандеса «Російські враження» (у япон. виданні — «Нотатки про літературу Росії»), а 1920 — лекції про російську літературу П. Кропоткіна, в яких наводилися короткі відомості про Шевченка Перша чверть 20 ст. для громад. життя Японії стала періодом важливих суспільно-політ. зрушень, що знайшло яскравий вияв у розгортанні «руху простих людей» («хеймін ундо») та діяльності перших соціалістів Японії — С. Котоку та його соратників. То був час зростання інтересу до рос. суспільної думки і л-ри. Особливо цей інтерес посилився після Великої Жовтн. соціалістич. революції. Твори І. Тургенєва, Ф. Достоєвського, А. Чехова, Л. Толстого, М. Горького міцно ввійшли в духовне життя япон. суспільства. В тих умовах знайомство з життям і творчістю великого поета України теж впливало на пробудження прогрес. думки Японії. Молодий учасник сел. демократич. руху поет Т. Сібуя в передмові до своєї збірки віршів «Голос полів» («Нора-ні сакебу». Токіо, 1926) виявив глибоку шану «українському поетові Тарасу Шевченку — борцеві за визволення кріпаків, який писав вірші й картини в десятирічному засланні». З того часу життя й революц. поезія Шевченка стали прикладом для цього відомого япон. поета й громад. діяча. В 30-х pp. придушено демократич. рух, загнано в підпілля тільки-но створену Комуністичну партію Японії, япон. суспільство на тривалий час втратило можливість знайомитися з кращими творами світової прогрес. суспільної думки й л-ри.

Нове звернення до спадщини Шевченка для представників передової япон. л-ри стало можливим після 2-ї світової війни. З’явилися перші переклади поезій Шевченка япон. мовою і статті про нього. В 1959 вийшла «Антологія світової поезії» (Токіо), до 12-го тому якої («Росія») включено 8 творів укр. поета — «Думи мої, думи мої, лихо мені з вами!», «Перебендя». «Катерина», «Тополя», «Думка» («Нащо мені чорні брови»), «До Основ’яненка», «Іван Підкова», «Тарасова ніч» — у перекладі С. Комацу. Він також переклав «Заповіт» (надруковано в збірці перекладів «Заповіту» різними мовами світу, що вийшла 1964 в Києві). До першої в Японії поетич. збірки Шевченка під назвою «Як умру...» («Ватакусі-ва сіндара». Токіо, 1964) ввійшло 26 творів укр. поета в перекладах С. Комацу, Т. Сібуя, Т. Мураї, X. Тадзави, Т. Кіносіти: поеми «Наймичка», «Єретик», «Тарасова ніч», «Сон», вірші «Заповіт», «Минають дні, минають ночі», «Г. З.» («Немає гірше, як в неволі»), «І знов мені не привезла», «Якби ви знали, паничі», «Думи мої, думи мої, лихо мені з вами!», «Не нарікаю я на бога» тощо.

В перекладах в основному точно відтворено зміст, передано настрій, бунтарський дух оригіналу. В прогрес. літ. щомісячнику «Сін ніхон бунгаку» («Нова японська література», 1961, № 3) Т. Сібуя опублікував велику статтю про творчість укр. поета. С. Комацу подав у «Довіднику кращих творів світової літератури» (Токіо, 1962, редактор — Т. Курода) огляд «Кобзаря». На зростанні значення революц. поезії Шевченка в сучасному політ. житті країни наголошував Т. Тадзава у статті, опублікованій в органі Комуністичної партії Японії — газ. «Акахата» («Червоний прапор», 10.III 1961). Помітними віхами в культ. житті країни та розвитку рад.-япон. взаємин були вечір у зв’язку з 100-річчям з дня смерті Шевченка (1961), на якому, крім відомих япон. поетів і літературознавців (Т. Сібуя, Г. Мацунага, Т. Курода), виступив і О. Гончар, та вечір, присвячений 150-річчю з дня народження поета, в якому взяли участь 9 демократич. літ. організацій Японії та Т.во дружби «Японія — СРСР» (на ньому виступили Т. Курода і Т. Сібуя). Т. Сібуя друге видання своєї збірки «Голос полів» («Тейхон. Нора-ні сакебу». Токіо, 1964) відкрив віршем, присвяченим Шевченкові. В присвяті він писав: «З нагоди перевидання моєї скромної віршованої праці дозволю собі присвятити цей твір українському народному поетові Т. Г. Шевченку і сердечно прихильним його японським читачам у зв’язку з 150-річним ювілеєм великого поета, який і в 10-річному засланні боровся за визволення селян-кріпаків, створюючи невимовно зворушливі поезії й чудесні картини». Передмову до збірки написав відомий літературознавець Хідео Одагірі. З 1961 в Японії діє «Товариство по вивченню творчості Шевченка», що досліджує й популяризує твори поета, а на батьківщині Т. Сібуя — в префектурі Сайтама — відкрито своєрідний музей — «Кабінет вивчення творчості Шевченка». Інтерес до спадщини укр. поета-революціонера, що виник саме в бурхливі для Японії 60-і pp., не випадковий. В цей час в країні посилився рух борців за мир, розгорнулася боротьба широких верств суспільства за ліквідацію в Японії амер. військ. баз. Ця боротьба розрослася згодом до організованих політ. виступів широких нар. мас. Адресуючи переклади глибоко народної, революц. поезії Шевченка молодому поколінню Японії, представники прогрес. япон. л-ри та демократич. громад. діячі розглядають їх як живе й дійове слово, що дає наснагу для сучасної революц. боротьби. В 1964 на Міжнародному форумі діячів культури з промовою виступив Т. Курода.

Переклади: В кн.: Антологія світової поезії, т. 12. Токіо, 1959 [япон. мовою]; Шевченко Т. Заповіт. Мовами народів світу. К., 1964; Шевченко Т. Як умру... Збірка віршів. Токіо, 1964 [япон. мовою].

Літ.: Сібуя Т. Шевченко — селянський поет-демократ. «Сін ніхон бунгаку» («Нова японська література»), 1961, № 3 [япон. мовою]; Тадзава Х. До 100-річчя з дня смерті Т. Г. Шевченка. «Акахата» («Червоний прапор»;, 1961. 10 березня [япон. мовою]; Ёкэмура Ё. Шевченко в Японии. В кн.: Шевченко и мировая культура. М., 1964; Сібуя Т. Чую пісні України. «Літературна Україна», 1965, 9 березня.

Б. П. Яценко.

ЯРЕМЕНКО Василь Сергійович (1.ХІ 1895 — 6. III 1976) — укр. рад. актор, нар. артист СРСР (з 1954). Член КПРС з 1940. З 1922 працював в Укр. драм. театрі ім. М. Заньковецької (з 1944 — у Львові). Виконавець ролей Назара, Гната і Хоми Кичатого в драмі Шевченка «Назар Стодоля» (Укр. рад. трупа в Ромнах, 1920; Укр. драм. театр ім. М. Заньковецької, 1924, 1942, Тобольськ), Залізняка в «Гайдамаках» за Шевченком (інсценізація Л. Курбаса, 1922), Гонти (інсценізація В. Харченка, 1939), Коваля («Невольник» М. Кропивницького за Шевченком, 1961), Варти («Марина» М. Зарудного за мотивами творів поета, 1965), Тараса Шевченка («Петербурзькі ночі» В. Малакова і Д. Шкневського, 1950) — всі в Укр. драм. театрі ім. М. Заньковецької. Грав роль кобзаря в кінофільмі «Назар Стодоля» (Київ. кіностудія худож. фільмів, 1954). Виступав з художнім читанням творів поета, 1944 — в літер.-муз. композиції «Україна в боротьбі» К. Губенка і В. Харченка для бійців Другого Прибалтійського фронту. Держ. премія СРСР, 1950.

ЯРИЧЕВСЬКИЙ Сильвестр Гнатович (16.I 1871 — 1918) — український письменник, перекладач, громад.-культ. діяч на Буковині. Перекладав твори рос., польс., словен. і нім. поетів. Популяризував укр. л-ру, зокрема поезію Шевченка. Автор науково-популярної розвідки про Шевченка «Поет любові і протесту» (Серет, 1914). Характеризував Шевченка як поета любові до пригнічених народних мас, до рідного краю і як поета протесту проти соціального і національного поневолення, проти тогочасного суспільного ладу. Не раз виступав з промовами укр. і нім. мовами на шевченківських вечорах.

ЯРОВИНСЬКИЙ Борис Львович (н. 11.III 1922) — український рад. композитор, засл. артист УРСР (з 1972). Автор музики до драми Шевченка «Назар Стодоля» (1971, Харків. укр. драм. театр ім. Т. Г. Шевченка) і фантазії для симф. оркестру на тему нар. пісні на слова Шевченка «Думи мої» (1958). Обробив нар. пісню «Така її доля» для баритона з малим симф. оркестром (1969) та «Якби мені черевики» (мелодія М. В. Лисенка) для сопрано з малим симф. оркестром (1972, обидві — на вірші Шевченка).

ЯРОСЛАВ МУДРИЙ (бл. 978 — 20.II 1054) — держ. діяч Київ. Русі, великий князь київський [з 1019], син Володимира Святославича. За Я. М. відбувався дальший розвиток феодалізму, зростала культура Київської Русі, було розширено її міжнар. зв’язки. Я. М. вів боротьбу за великокнязівську владу спочатку проти брата Святополка Окаянного, згодом — проти другого брата Мстислава Удалого. В 1024 відбулася битва між братами поблизу Листвена на Чернігівщині. Мстислав переміг. У 1025 Я. М., зібравши велике військо, прийшов до Києва і уклав з Мстиславом мир, за яким Мстиславу відійшла Чернігівщина та ін. землі на Сх. від Дніпра. Шевченко в повісті «Прогулка с удовольствием и не без морали» згадав «поле около Листвена, близ Чернигова, где Мстислав Удалой резалея с единоутробным братом своим Ярославом». Про Лиственську битву Шевченко міг читати в 2-му томі «Історії держави Російської» М. Карамзіна.

ЯРОСЛАВЕНКО Ярослав Дмитрович (справж. прізв. — Вінцковський; 30.III 1880 — 26.VI 1958) — український рад. композитор. Один з організаторів муз. в-ва «Торбан» (засн. 1905 у Львові), в якому видав більшість власних творів на тексти Шевченка: хори без інструментального супроводу — «Вечір» («Садок вишневий...», 1905, для чоловічого складу; варіант — для мішаного хору), «Над Дніпровою сагою», «По улиці вітер віє» (обидва — 1926), «Човен» («Вітер з гаєм розмовляє...», 1927) — для мішаного хору, «За сонцем хмаронька» та «І досі сниться...» (обидва — 1926) — для жіночого складу; мішані хори у супроводі фортепіано — «Рано-вранці», «Тече вода з-під явора» (обидва — 1908) та «Хустина» («У неділю не гуляла...»); солоспіви — «Якби мені, мамо, намисто», «Як маю я журитися» (1918). Пам’яті поета присвятив хор «На смерть Тараса Шевченка» (слова В. Кулика, 1920).

ЯСИНСЬКИЙ Михайло Ілліч (21.XI 1889 — 12.V 1967) — український рад. бібліограф. Автор праць з теорії, історії і методики бібліографії. Досліджуючи діяльність М. Комарова як бібліографа, характеризував його покажчики про Шевченка. Бібліографуванню шевченкіани присвятив оглядову працю «Шевченківська бібліографія та її завдання» (1930).

ЯСТРУН (Jastrun) Мечислав (н. 29.Х 1903) — польський поет і перекладач. Н. на Україні. Автор поетич. збірок, критич. статей тощо. Перекладав вірші франц., нім., рос., укр. поетів. З творів Шевченка переклав «Мені однаково, чи буду» та «Пророк» [надруковано в «Нашій культурі» (1961, № 2) — додатку до варшавської газ. «Наше слово», що виходить укр. мовою].

ЯСТШЕМБЕЦЬ-КОЗЛОВСЬКИЙ (Jastrzębiec-Kozłowski) Чеслав (31.XII 1894 — 14.VI 1956) — польський поет, критик і перекладач. Н. на Україні. В 1897 — 1919 жив у Києві. Вірші Шевченка почав перекладати в 30-х pp. У книжці Шевченка «Поезії» (Варшава, 1936) та «Вибрані твори» (Варшава, 1955) Я.-К. належать 38 перекладів творів поета. Серед них: «Перебендя», «Розрита могила», «Чернець», «Чигрине, Чигрине», «Садок вишневий коло хати» тощо. Багато його перекладів опубліковано і в збірці «Вибрані поезії» (Вроцлав, 1974). Серед польс. перекладачів творів Шевченка Я.-К. посідає одне з провідних місць за кількістю перекладів і майстерним відтворенням особливостей оригіналу.

Переклади: В кн.: Szewczenko T. Poezje. Warszawa, 1936; Szewczenko T. Utwory wybrane. Warszawa, 1955; Szewczenkо Т. Wybór poezii. Wrocław. 1974.

ЯТОВТ Максиміліан (літ. псевдю — Гордон Якуб; бл. 1827 — 30.ХІ 1895) — рядовий 1-го лінійного батальйону Окремого Оренбурзького корпусу, польський політ. засланець, письменник-мемуарист. Висланий 1848 до Сибіру і на Кавказ (1850 — 55). Шевченко познайомився з Я. восени 1850 в Уральську, підтримував зв’язок з ним і під час перебування в Новопетровському укріпленні. Солдатське життя в ці роки Я. описав у книжці «Солдат, або Шість років в Оренбурзі та Уральську», яка вийшла польською мовою 1865.

ЯХНЕНКО Кіндрат Михайлович (вересень 1790 — 25.II 1868) — цукрозаводчик. Походив з селян-кріпаків. Викупився з кріпацтва. В 20 — 30-х pp. 19 ст. разом з Ф. Симиренком орендував млини в Смілі та Умані, вів гуртову торгівлю хлібом і худобою. На поч. 40-х pp. вони заснували промислову фірму «Брати Яхненки і Симиренко», яка 1848 побудувала поблизу с. Млієва цукроварню і машинобудівний з-д. Ці підприємства в червні — липні 1859 відвідав Шевченко. Тут його гостинно прийняли. Поет не раз передавав вітання Я. в листах до П. Симиренка, надіслав Я. свій «Кобзар» з дарчим написом. За дорученням редактора журн. «Народное чтение» Шевченко просив П. Симиренка надіслати матеріали до біографії Я., щоб надрукувати її в журналі.

Літ.: Чалий М. Відвідання Т. Г. Шевченком цукрового заводу Яхненка і Симиренка. В кн.: Спогади про Шевченка. К., 1958; Жур П. Третя зустріч. К., 1970.

ЯШЕК Микола Федорович (23.ХІ 1883 — 17.VIII 1966) — український рад. бібліограф. Автор праць з літературознавчої бібліографії. Його покажчик «Т. Шевченко. Матеріали до бібліографії. Роки 1903 — 1921» (1921) хронологічно продовжує праці М. Комарова. Кілька покажчиків і оглядів шевченкіани вмістив у періодичних виданнях: «До історії „Кобзаря“» (1925), «Шевченківська література в 1925 р.» (1925), «Шевченкіана ДВУ» (1929), «Бібліографія видань творів Т. Г. Шевченка» (1964) та ін.

Попередня     Головна     Наступна