[Спогади про Тараса Шевченка. — К.: Дніпро, 1982. — С. 3-18.]

Попередня     Головна     Наступна

ПЕРЕДМОВА

Великий поет живе у своїх творах. Його образ, світ думок і почувань, прагнень та ідеалів постає перед нами насамперед з того, що він написав, чим збагатив духовну скарбницю людства. Водночас, прочитавши твори поета, ми проймаємося невідступним бажанням у всій повноті й точності пізнати його життєвий і творчий шлях, громадську діяльність, духовні інтереси й запита І не тільки тому, що все те нерідко допомагає глибше прочитати твори у зв’язку з конкретно-історичними умовами їх виникнення, а й тому, що труди і дні геніальної людини вияскравлюють суттєві прикмети епохи, в яку він жив.

У з’ясуванні окремих епізодів, деталей життєвого і творчого шляху письменника важливу роль відіграє мемуарна література — щоденники, автобіографії, перекази, спогади, автори яких були учасниками або очевидцями описуваних подій, — звичайно, тоді, коли вона правдиво, історично точно відтворює факти і явища громадсько-політичного, літературно-мистецького процесів. Такими, зокрема, були мемуари Й.-В. Гете, Стендаля, Г. Гейне, Р. Тагора, Р. Роллана, а в Росії — декабристів І. Пущіна, І. Якушкіна, М. Бестужева, мемуари О. Герцена, С. Аксакова, І. Тургенєва, І. Гончарова... Як відомо, мемуарами захоплювалися О. Пушкін, Л. Толстой, Т. Шевченко, І. Франко та інші класики російської, української, світової літератури.

У поемі «Гайдамаки» Шевченко засвідчив, що головним її джерелом були народні перекази, які, по суті, теж є спогадами, тільки усними. Поет надавав особливого значення народній інтерпретації історичних подій, минуле його цікавило не саме по собі, а передусім як можливість поставити звитяжні діла предків на службу сучасності.

Чимало відомостей до свого життєпису Шевченко залишив у щоденнику, повістях, листах. Зокрема, про перші роки його перебування в Петербурзі, про окремі епізоди дитинства й подорожей по Україні, про пережите й передумане на засланні ми можемо дізнатися з його російських повістей «Художник», «Музикант», «Княгиня», «Варнак», «Близнецы», «Прогулка с удовольствием и не без морали». Мемуарний елемент у них містить важливі дані як для вивчення біографії поета, так і для розуміння його світогляду, ідейно-художніх уподобань, соціальних і наукових інтересів.

На прохання редактора петербурзького журналу «Народное чтение» О. Оболонського Шевченко почав писати автобіографію, але, побоюючись, що вона не відповідатиме вимогам підцензурного друку, не закінчив її, а доручив П. Кулішеві написати прийнятний для цензури варіант. П. Куліш переробив, доповнив Шевченків текст і, погодивши з поетом, надав йому форми листа — «Письмо Т. Г. Шевченка к редактору „Народного чтения“». Його надруковано в кн. 2 вгаданого журналу за 1860 р. До того часу в пресі ніяких біографічних матеріалів про Шевченка не публікувалося, і «Письмо», закономірно, викликало великий інтерес читачів. Цілком чи скорочено воно передруковувалось в інших виданнях, на нього посилались як на документ, котрий багато що прояснює не тільки в біографії Шевченка, а й в усьому громадсько-політичному житті Росії середини XIX ст. Можна з певністю сказати, що автобіографічний лист /4/ Шевченка до редактора журналу «Народное чтение» — документ великої історико-літературної ваги. Не випадково його майже повністю процитував у своїй рецензії на «Кобзар» 1860 p. M. Добролюбов. Наведені в ньому епізоди з життя Шевченка якнайкраще служили справі розвінчання й осудження самодержавно-кріпосницького ладу. Добролюбов звернув увагу й на те, що автобіографічний лист Шевченка багатьма своїми деталями дає ключ до розуміння ідейноестетичних засад творчості українського поета ¹.

Водночас опублікований в «Народном чтении» автобіографічний лист Шевченка, в якому порушено актуальні проблеми соціально-політичного, громадянського, морально-етичного характеру, став своєрідним орієнтиром, а може, й стимулом для тих, хто писав спогади про автора «Кобзаря».

Але, ясна річ, головне, що сприяло поширенню слави й популярності Шевченка, а відтак і появі переказів та спогадів про нього, — це сама його творчість. Уже сучасники усвідомлювали велику вагу поезії Шевченка в житті українського народу і порушували питання про створення докладного життєпису поета. В цьому зв’язку М. Чалий ² наголошував на тому, що автобіографічний лист Шевченка до редактора журналу «Народное чтение» далеко не охоплює усіх цікавих деталей біографії поета і, отже, виникає необхідність у збиранні й публікації спогадів про нього.

В автобіографічному листі справді знаходимо лише незначну кількість фактів, через те, що, по-перше, в ньому охоплено тільки дитячі та юнацькі роки, по-друге, як писав сам Шевченко, не всі факти він міг тоді подати. «Я решаюсь, — читаємо в листі, — обнаружить перед светом несколько печальних фактов моего существования. Я бы желал изложить их в такой полноте, в какой покойный С. Т. Аксаков представил свои детские и юношеские годы, — тем более, что история моей жизни составляет часть истории моей родины. Ho я не имею духу входить во все ее подробности» ³.

Природним було прагнення друзів, знайомих, родичів, усіх шанувальників великого поета по змозі доповнити ці відомості. Уже в березневому номері «Основи» за 1861 рік російський художник Л. Жемчужников ⁴ звернувся до всіх, хто знав Шевченка, із закликом поділитися своїми спогадами, пригадати й сповістити деталі Шевченкової біографії. З подібним закликом через рік ввернувся й історик О. Лазаревський ⁵. Він зробив також першу спробу періодизації життєвого шляху Шевченка, виділивши «п’ять окремих епох»: дитинство, юність, до заслання, заслання, після заслання. Пізніше О. Лазаревський сам напише цікаві спогади про зустрічі з поетом у Петербурзі ⁶. Ще раніше він розповів Л. Жемчужникову про останній день життя Шевченка, а той повідомив про це у своїх згаданих вище спогадах.

¹ Див.: Добролюбов Н. А. Собрание сочинений в девяти томах, т. 6. М. — Л., Гослитиздат, 1963, с. 141 — 149.

² Див.: Сава Ч. [Чалий М.]. Новые материалы для биографии Т. Г. Шевченко. — «Основа», 1862, № 5, с. 46, 47.

³ Шевченко Тарас. Повне зібрання творів у шести томах, т. 5. К., Вид-во АН УРСР, 1963, с. 254. Далі посилання на це видання в тексті — із зазначенням тому і сторінки.

⁴ «Основа», 1861, № 3, с. 21.

⁵ «Основа», 1862, № 3, с. 2.

⁶ «Киевская старина», 1899, кн. 2, с. 292 — 295.

Мемуарна Шевченкіана складалася поволі. Тільки з часом ставала дедалі очевиднішою нагальна потреба ретельного збирання і фіксування матеріалів /5/ до біографії поета. Адже тих, хто знав його, зустрічався з ним чи був мимовільним свідком цікавих розмов, вчинків тощо, ставало все менше.

Давалася взнаки також відсутність української періодики, переслідування прогресивної культури.

Спочатку кілька публікацій про Шевченка з’явилося в журналі «Основа» (1861 — 1862) та в деяких інших періодичних виданнях 60 — 70-х років на Україні і в Росії. В середині 70-х років опубліковано мемуари А. Козачковського, В. Шевченка, І. Тургенєва, Я. Полонського, М. Костомарова, М. Микешина (спогади останніх чотирьох додано до двотомного празького «Кобзаря» 1876 p.).

Більшість же спогадів друкувалися у 80 — 90-х роках XIX ст. переважно на сторінках журналів «Киевская старина» (1882 — 1906) і «Русская старина» (1870 — 1918). Чимало цінних матеріалів зібрали перші біографи поета В. Маслов, М. Чалий, О. Кониський, вмістивши їх у своїх працях ¹.

За порівняно короткий час з’явилося більше двохсот спогадів, переказів, згадок, листів. Серед їх авторів були видатні російські та українські письменники, художники, вчені, артисти. Багато сприяли появі спогадів і рядові солдати, службовці, вчителі, лікарі, селяни, ремісники, які охоче ділилися враженнями від зустрічі з Шевченком, переповідали легенди, що складалися навколо його імені. М. Шигарін зазначав 1880 p., що в очах народу Шевченко став уже чимось великим, неземним, і до того, хто бачив його, розмовляв з ним, виявлялась особлива пошана.

За своїм змістом, характером мемуари були різні. їх цінність визначається, зрозуміло, по-перше, вірогідністю повідомлених фактів, а, по-друге, глибиною їх інтерпретації. Мемуарист пропускав факти і події через своє «я», так чи інакше освітлював їх відповідно до своїх переконань, морально-етичних принципів. І під пером різних авторів одні й ті самі явища іноді здобували неоднакове, а то й зовсім протилежне тлумачення. У таких випадках відрізнити істину від перекручення допомагає сукупність об’єктивних факторів: творчість і особа письменника, якого стосуються спогади, документальні дані, особливості епохи, свідчення інших сучасників тощо. Відверто ворожі, блюзнірські відзиви викликали рішучу одповідь з боку передових діячів. Коли, наприклад, П. Вейнберг навмисне грубо, образливо подав опис хвороби й смерті Шевченка, російський поет Д. Минаев ², критик П. Кулаковський ³ та інші рішуче засудили спробу кинути тінь на великого поета. їх обурення статтею Вейнберга поділяла вся демократична громадськість.

Явних фальсифікацій припустився поміщик П. Мартос ⁴, у спогадах якого виразно проглядає негативне ставлення до народного поета.

¹ Див.: Маслов В. П. Тарас Григорьевич Шевченко. Биографический очерк. М., Народ. журнал «Грамотей», 1874; Чалый М. К. Жизнь и произведения Тараса Шевченко (Свод материалов для его биографии). К., 1882; Конисский А. Я. Жизнь украинского поэта Тараса Григорьевича Шевченко (Критико-биографическая хроника). Одесса, 1898.

² [Минаев Д.] Заметки Дон-Кихота С.-Петербургского. — «Русский мир», 1861, 6 мая, № 34.

³ Кулаковский П. А. Смерть Шевченко и газеты. — «Санкт-Петербургские ведомости», 1861, 27 апреля, № 91.

⁴ [Мартос П.] Эпизоды из жизни Шевченко. — «Вестник Юго-Западной и Западной России», 1863, № 10, отд. 4, с. 32 — 42.

З аргументованими /6/ запереченнями Мартосу виступили М. Лазаревський ¹ і Д. Минаев ². Водночас спогади Мартоса становлять певний інтерес, оскільки в них розкриваються обставини видання «Кобзаря» 1840 р.

У переважній частині вміщені в цьому виданні спогади цілком правдиві, хвилюючі документи епохи. В них зафіксовано силу-силенну важливих фактів з життя поета, відтворено живу історію сприйняття його творів, їх активної суспільної функції. Спогади А. Козачковського, М. Костомарова, братів М. і Ф. Лазаревських, Д. Мордовцева, Я. Полонського, М. Савичева, І. Тургенєва, О. Чужбинського та деякі інші написані з тонким проникненням у духовний світ Шевченка, а до того ж живою, образною мовою.

Одні мемуаристи писали про те, що особисто бачили, чого були свідками, інші збирали матеріали від осіб, які добре ввали Шевченка, його родичів, друзів.

Першим, хто відразу після смерті поета заходився збирати матеріали про його дитинство, був відомий український історик буржуазно-либерального напряму О. Лазаревський. Він зустрічався з Шевченком у Петербурзі в 1858 — 1861 роках, підтримував з ним дружні взаємини, супроводив труну поета на Україну у квітні — травні 1861 р. Від сестри Шевченка Ярини, свояка Варфоломія Шевченка, художника І. Сошенка О. Лазаревський зависав цікаві відомості про батьків, сестер і братів поета, про життя, навчання й поневіряння малого Тараса. Відомості у згаданому автобіографічному листі до редактора «Народного чтения» не тільки розширювалася, збагачувалися, а я у деяких моментах уточнювалися. Так, в автобіографії Шевченко писав, що народився в с. Кирилівці. О. Лазаревський встановив (і це пізніше підтвердилося документально), що Шевченко народився в с. Моринці, в якому проживали його батьки з 1810-го по 1815 р. Шевченко просто не міг пам’ятати с. Моринці, оскільки батьки переїхали в Кирилівку, коли йому був тільки один рік. Дитинство своє він провів у Кирилівці, і саме це село вкарбувалося в його пам’ять як рідне.

О. Лазаревський подав епізоди Тарасового дитинства, які згодом ввійшли в усі біографії поета, лягли в основу багатьох художньо-біографічних оповідань, повістей, романів, зокрема — «В бур’янах» С. Васильченка, «Тарас Шевченко» Г. Хоткевича, «Тарасові шляхи» О. Іваненко, «Син-колос» Д. Косарика, «Вітрила» Вас. Шевчука, «Дитинство Тараса» Д. Красицького та ін.

Відомості про дитячі роки Шевченка доповнені в спогадах Варфоломія Шевченка «Споминки про Т. Г. Шевченка», журналіста, засновника і редактора журналу «Киевская старина» Ф. Лебединцева «Побіжне знайомство моє в Т. Г. Шевченком і мої про нього спогади» та його брата київського протоієрея П. Лебединцева «Тарас Григорович Шевченко», опублікованих у 70 — 80-х роках минулого століття. Варфоломій Шевченко родом з Кирилівки, вчився дещо пізніше в того самого дяка Богорського, що й майбутній поет, і, зрозуміло, добре знав умови навчання у дяка, чув перекази про Шевченка, цікавився своїм знаменитим родичем. У сусідньому з Кирилівкою селі Зелена Діброва народилися і провели дитинство Ф. і П. Лебединцеви.

¹ Лазаревский М. Ответ на статью П. М-са о Шевченко. — «Санкт-Петербургские ведомости», 1863, 18 сентября, № 207.

² [Минаев Д.] Дневник темного человека. — «Русское слово», 1863, № 7, отд. 3, с. 40 — 42.

Вони добре пам’ятали роз-/7/повіді своїх батьків і односельців про те, як малий Тарас, «босий і напівголий» не раз прибігав до своєї старшої сестри Катерини, що проживала в Зеленій Діброві, як він наймитував у священика Г. Кошиця тощо. Про все це й розповіли мемуаристи. Наведені ними конкретні факти, характеристики тих, хто розпоряджався долею малого Тараса, суттєво домальовують атмосферу, в якій минало дитинство Шевченка, формувалися його погляди на світ, на людей, прокидались естетичні уподобання. Є в цих мемуарах і не позбавлені інтересу деталі з життя Шевченка пізнішого періоду. Але ні Варфоломій Шевченко, ні брати Лебединцеви не спроможні були зрозуміти і сприйняти ідейно-художнього багатства творчості великого народного поета, значення його революційної музи. На цих спогадах відбилася світоглядна обмеженість їх авторів. «Раз ходили ми з Тарасом по саду, — пригадував Варфоломій Шевченко. — Він став декламувати „За горами гори, хмарою повиті..“ Я слухав, притаївши дух; волосся у мене піднялося дибом. Я став радити йому, щоб не дуже „заходив він у хмари“». Брати Лебединцеви явно намагалися ідеалізувати парафіяльного священика Григорія Кошиця, згладити соціальні контрасти кріпосницького села.

Про життя Шевченка у Вільно, його важкий шлях до Петербурга і перші роки життя в столиці свідчень сучасників не збереглося. Цей період і досі залишається найменш вивченим у біографії поета. Дещо прояснюють тільки окремі свідчення самого Шевченка в автобіографії, листах і художніх творах.

Небагато маємо спогадів і про навчання Шевченка в Ширяєва та в Академії мистецтв, про початок літературної діяльності. Тут привертають увагу «Спогади старого вчителя» І. Зайцева, деякі записи в щоденнику А. Мокрицького, спогади О. Струговщикова, спогади І. Сошенка, занотовані М. Чалим, «Із спогадів про Т. Г. Шевченка» А. Козачковського, «Тарас Григорович Шевченко» Ф. Пономарьова. З них тільки останні три присвячені спеціально Шевченкові, в інших — побіжні, хоч і суттєві згадки про нього. І. Зайцев, зокрема, свідчив, що коли він, часто буваючи у В. Ширяєва, читав там твори Пушкіна, його завжди дуже уважно слухали учні В. Ширяєва — Т. Шевченко і Ф. Ткаченко. В щоденнику А. Мокрицького стисло зафіксована історія викупу Шевченка з кріпацтва передовими діячами Росії. О. Струговщиков і І. Панаєв залишили цікаві дані про зустрічі молодого українського поета з видатними російськими письменниками, художниками, критиками.

З лікарем А. Козачковським Шевченко познайомився восени 1841 року в Петербурзі. Він читав йому деякі свої ще не опубліковані твори, і той пізніше згадував про них. Найбільший інтерес викликав його згадка про мелодраму «Невеста», яка досі не розшукана. В листі до Г. Квітки-Основ’яненка від 8 грудня 1841 р. Шевченко писав, що трагедію «Никита Гайдай» він «перемайстрував» у драму «Невеста». За відомостями А. Козачковського, який читав її в рукописі, переробка була докорінна. Трагедія «Никита Гайдай» написана віршем, в її основі — події визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького. «Невесту» ж А. Козачковський називає «мелодрамою в прозі» і зазначав, що зміст її взятий а періоду гетьманства Виговського (кінець 50-х років XVII ст.). Зауважена й така деталь: п’єсу «Невеста» Шевченко подавав у дирекцію імператорського театру, і її обіцяли поставити. Але, як відомо, п’єса не була ні поставлена, ні надрукована.

Спогади А. Козачковського містять також багато подробиць про перебування Шевченка на Переяславщині у 1845 і 1859 роках. /8/

Після виходу «Кобзаря» і «Гайдамаків» ім’я Шевченка привернуло увагу широких громадських кіл. Про Шевченка заговорили як про поета виключного обдаровання, істинної народності. Прихильники його таланту шукали знайомства і дружби з ним, прагнули підтримати й заохотити до дальшої праці. Не залишились байдужими і ті, яким було явно не по дорозі з Шевченком. Одні з них, вдаючи з себе щирих уболівальників за долю рідного письменства, намагалися відвернути поета від гострих соціально-політичних проблем, інші — загравали з ним, запрошували до своєї господи. Про все це довідуємося із спогадів, в яких зафіксовано епізоди з життя Шевченка під час його подорожей по Україні. З них дізнаємося, зокрема, що Шевченко не минав найменшої нагоди, щоб зустрітися з простими трудівниками, порозмовляти з ними, глибше пізнати їх життя, настрої, сподівання. Водночас поет пізнавав справжнє обличчя тих, хто з удаваною «українською» доброзичливістю запрошував його до себе, розповідав про свою любов до народної пісні, до героїчного минулого, хизувався колекцією козацької старовини. Сучасники свідчать, що поет не, приховував свого гнівного обурення деспотизмом і сваволею панства. Коли поміщик Лукашевич у мороз і завірюху послав свого кріпака за кілька верст до Шевченка, запрошуючи його до себе в гості, Шевченко не тільки не поїхав до Лукашевича, а й написав йому докірливого листа за нелюдське поводження з кріпаком. До пана-українофіла Скоропадського Шевченко завітав на його просьбу, але коли той у присутності гостей бив по обличчю лакея, він скипів гнівом, схопився руками за кінець столу і так його трусонув, що все злетіло з нього додолу, рвонув з усієї сили свою шапку, роздер її і, кинувши на Скоропадського, пішов геть. Аналогічний випадок стався в містечку Лубни; на очах Шевченка господар дому «розбудив власноручно» слугу, що задрімав. Шевченко почервонів, надів шапку і пішов. Ніякі перепрошування не допомогли.

У подорожах по Україні зростала революційна свідомість Шевченка, міцніла його викривальна муза. Жахливі злидні, безправ’я народу, насильство й сваволя кріпосників важким болем відзивались у серці поета, і він нещадно картав соціальні пороки ладу, звеличував багатство й красу народної моралі, народних ідеалів, закликав до рішучої боротьби за волю.

І я прозрівати

Став потроху... Доглядаюсь, —

Бодай не казати.

Кругом мене, де не гляну,

Не люди, а змії (I, 352).

Це про тих зовні добродушних, лагідно жартівливих панів і підпанків-земляків, які грали в лібералізм, видавали себе знавцями й цінителями мистецтва, літератури, а насправді нічим не відрізнялись від тупих і жорстоких кріпосників-самодурів.

Але серед знайомих і друзів, з якими доля звела поета в Петербурзі (насамперед в Академії мистецтв, на вечірках у Є. Гребінки, О. Струговщикова), на Україні, було немало щирих шанувальників пристрасного слова Шевченка, людей, які прагнули правдиво відтворити його світлий образ. Переважна більшість їх не могла зрозуміти, сприйняти революційних творів поета. Увага концентрувалась головним чином на біографічних деталях, на незвичайній народності Шевченка, на популярності його творів соціально-побутового вмісту. У 40-х роках XIX ст. мало хто, крім петрашевців, усвідомлював велику революціонізуючу роль політичних творів Шевченка в суспільній боротьбі. З май-/9/бутніми петрашевцями М. Момбеллі і Р. Штрандманом український поет познайомився в першій половині 40-х років. У своїх записках 1847 р. перший з них занотував цікаві штрихи до портрета молодого Шевченка, розповів про зустрічі з ним на вечорах у Є. Гребінки в 1843 — 1844 pp. З листа Р. Штрандмана ¹ до Шевченка від 14 грудня 1845 р. довідуємось, що вони в цей час уже були в дружніх стосунках.

Найповніші відомості про перебування Шевченка на Україні в 1843 — 1847 роках подав український і російський етнограф, письменник буржуазно-ліберального напряму О. Афанасьев-Чужбинський. Ще задовго до особистого знайомства з автором «Кобзаря» й «Гайдамаків» він написав вірш «Шевченкові» («Гарно твоя кобза грає»), в якому засвідчив своє захоплення творчістю молодого поета. З високим пієтетом до Шевченка написано й спогади його.

¹ Листи до Т. Г. Шевченка. 1840 — 1861. Упорядкування, передмова та примітки Л. Ф. Кодацької. К., Вид-во АН УРСР, 1962, с. 48 — 49.

Спогади О. Афанасьєва-Чужбинського цікаво й легко читаються. Лексично розмаїта, багата, часто образна мова надає їм художньо-белетристичного характеру, допомагає зриміше сприйняти образ поета, його оточення. О. Афанасьєв-Чужбинський докладно описує зовнішність Шевченка, його настрої, поведінку, спілкування з представниками найрізноманітніших суспільних верств під час перебування на іменинному святі у Т. Г. Валховської 1843 p., в родині Закревських.

Значний інтерес становлять свідчення мемуариста про те, що поява «Кобзаря» 1840 р. «миттю розбудила апатію і викликала любов до рідного слова», наведені факти про захоплення Шевченка творчістю Міцкевича, Байрона, про джерела поем «Кавказ», «Єретик». З Шевченком О. Афанасьєв-Чужбинський подорожував 1846 р. по маршруту: Ісківці — Лубни — Прилуки — Ніжин — Чернігів — Київ. Багато цікавих деталей він занотував. Серед них і таку: «Під час прогулянок він говорив мені, що йому хотілось би намалювати велику картину. За його словами, і думка в нього ворушилась, і план іноді неясно мелькав в уяві; але Шевченко розумів сам, що народився більше поетом, ніж живописцем, тому що під час обдумування картини „хто його зна відкіль несеться, несеться пісня, складаються вірші, дивись, уже і забув, про що думав, а мерщій запишеш те, що навіялось“».

Того ж року в Чернігові Шевченко намалював портрет О. Афанасьєва-Чужбинського і записав до його альбома вірш «Не женися на багатій». Ні портрет, ні альбом не збереглися.

Незважаючи на багаторазові зустрічі, спільну подорож, дружба з О. Афанасьєвим-Чужбинським у Шевченка не склалася. Надто різними вони були за поглядами, вдачею. Шевченко не приховував свого неприязного ставлення до О. Афанасьєва-Чужбинського, коли той відвідав його 1859 р. в Академії мистецтв. Причину такого ставлення Шевченка до Афанасьєва-Чужбинського розкрито в щоденнику поета (запис від 2 липня 1857 p.).

Свідчення О. Афанасьєва-Чужбинського про незвичайну популярність творів Шевченка в 40-х роках підтверджуються спогадами Ю. Кенджицького, М. Шигаріна, спогадами, записаними В. Беренштамом від селян, робітників, службовців, які або ж були неписьменними, або ж не могли й не знали, як доступитись до преси. «Шевченкові вірші, — згадував М. Шигарін, — з особливим захопленням читали в багатьох гуртках, найбільше кровні малороси та студенти /10/ різних національностей. Дехто вчив тоді малоруську мову, власне; лише для того, щоб читати й розуміти Шевченка. Крім надрукованої книжки, ходили по руках зошити, що їх Шевченкові шанувальники переписували навперебій один перед; одним. Я й сам провів не один вечір над переписуванням віршів для: себе й для своїх знайомих, яким посилав зошити в провінцію».

За багатьма спогадами, поет часто відвідував у Києві літературні вечірки, на яких читав свої неопубліковані твори.

У середині 40-х років Шевченко активно прилучається до громадсько-політичного життя, шукає спільників: у боротьбі з самодержавно-кріпосницьким ладом. У Києві він близько сходитися з М. Костомаровим, М. Гулаком, В. Білозерським, П. Кулішем та іншими майбутніми членами Кирило-Мефодіївського товариства, в яких визрівала думка про необхідність ліквідації кріпосного права, об’єднання слов’янських народів і поширення освіти в масах.

Участь Шевченка в Кирило-Мефодіївському товаристві найдокладніше висвітлена в спогадах М. Костомарова, зокрема в його «Автобіографії» і в листі до редактора журналу «Русская стерина» М. Семевського. До народу М. Костомаров ставився співчутливо, високо оцінював його творчість, сам намагався писати, спираючись на досвід усної поезії; Це визначило прогресивні тенденції в його діяльності, прихильне ставлення до Шевченка. В 40 — 50-х роках минулого століття він послідовно стояв на тому, що автор «Кобзаря» — поет справді народний. Водночас М. Костомаров цілком усвідомлював; свою світоглядну розбіжність з Шевченком. Він згадував про суперечки з Шевченком, про незгоду з ним щодо методів ліквідації кріпацтва. Іноді його твердження мали, сказати б, двоїстий, суперечливий характер. З одною боку, він із захопленням сприймав деякі революційні твори поета, бачив у них глибинну правду про народне життя, а з другого — лякався таких творів, бо розумів, що вони можуть сколихнути маси, спричинитись до революційних дій; Таким, зокрема, було його враження від ознайомлення з поемою «Сон». «Я читав і перечитував її цілу ніч і був у справжньому захваті», — писав історик. Але в іншому місці він додав, що поема викликала в нього страх.

Ще більший страх, а то й осуд викликали революційні твори поета в людей обмежених; консервативних, не кажучи вже про відвертих ретроградів. Учитель духовної академії, а пізніше редактор сумнозвісного журналу «Домашняя беседа» В. Аскоченський, з яким Шевченко познайомився наприкінці травня 1846 р., взявся було навіть переконувати Шевченка в необхідності зійти з обраного шляху, лякав каторгою, а сам, побоюючись за свою шкуру, уникав слухати революційні твори поета. Про дві останні зустрічі з Шевченком уже в 50-х роках Аскоченський писав так: «Дізнавшись від мене про те, що я видаю „Домашнюю беседу“, Тарас сказав: „Добре“, але коли я виклав перед ним мої наміри і мету, до якої я вирішив іти, не поспішаючи; Тарас став серйозним і, відтягуючи великі свої вуса, промовив: „Важко вам проти рожна перти“. Холодно і байдуже слухав він після цього мої спогади і кожним рухом показував, що моя присутність ніби обтяжлива для: нього... Востаннє я зустрівся з ним влітку минулого року на Загороднім проспекті, та... краще було б мені не зустрічатися...»

Мабуть, назавжди залишиться таємницею, що саме сказав Аскоченському Шевченко при останній зустрічі, але можна не сумніватися, що поет з властивою йому відвертістю і гнівом ганьбив цього ретрограда й проповідника реакційної попівщини. Тоді ж він зло висміяв Аскоченського в сатиричному вірші /11/ «Умре муж велій в власяниці», написаному на смерть петербурзького митрополита Григорія.

Цю поезію, вперше надруковану в «Кобзарі» 1876 p., очевидно, Аскоченський ще не знав, коли в своїх спогадах, написаних 1861 p., називав Шевченка «сизим орлом», «чудовим поетом» тощо.

Життєва доля звела Шевченка і з П. Кулішем — українським буржуазним письменником. У 40-х, а потім і в 50-х роках Куліш виявляв посилений інтерес до творчості й особи автора «Кобзаря», часто намагався повчати його, підправляти, навертати в «свою віру». На деякі його поради, що стосувалися окремих слів, зворотів чи образів, Шевченко зважав. Не випадково, переписавши свою поезію за 1847 р. з «Малої книжки» до «Більшої книжки», він занотував у щоденнику 18 березня 1858 p.: «Жаль, что не с кем толково прочитать. Михайло Семенович в этом деле мне не судья. Он слишком увлекается. Максимович — тот просто благоговеет перед моим стихом, Бодянский тоже. Нужно будет подождать Кулиша. Он, хотя и жестоко, но иногда скажет правду; зато ему не говори правды, если хочешь сохранить с ним добрые отношения» (V, 212 — 213).

Знаючи примхливу, заздрісну й дратівливу натуру Куліша, Шевченко здебільшого не встрявав з ним у полеміку, а просто не зважав на його поради.

На спогадах Кулыша лежить печать суперечливості. В передмові до збірки своїх віршів «Хуторна поезія» (1882), що мала назву «Історичне оповідання», та в «Спогадах про Миколу Івановича Костомарова» (1885) Куліш писав про Шевченка як про геніального поета, «національного пророка», прирівнював його до Пушкіна, підкреслюючи в обох поетів «велику здібність до поетичного критицизму». З подивом відзначались глибина й оригінальність суджень Шевченка про науку й літературу. І в той же час кілька разів повторювалась думка, що Шевченко творив в основному завдяки геніальній інтуїції, що на всіх діяли «чари його дикої в багатьох випадках поезії» і що навіть «здичавіння Костомарова в Києві» сталося під впливом Шевченка.

Найбільше непокоїло Куліша те, що твори Шевченка могли пробудити до революційної дії маси. Навівши відомі рядки з поеми «Кавказ» — «Од молдаванина до фінна на всіх язиках все мовчить, бо благоденствує», — Куліш з жахом коментує їх: «Не мовчатиме ж воно вічно, колись-таки та заговорить. Добре ж, коли б заговорило мовою інтелігенції. А от біда, як дика сила деспотства та викличе з пекла дику силу рабства» ¹. Щоб запобігти останньому, Куліш з Костомаровим «будували систему визволення селян через освіту в вільних од міністерського втручання школах, що буде влаштовано в панських маєтках з певною метою — примиритися за допомогою цієї, послуги із знедоленими за часів Катерини меншими братами».

Але спогади Куліша містять і цікаві об’єктивні дані про громадське та літературне життя 40 — 50-х років XIX ст., про факти з життя Шевченка, популярності його творів, їх впливу на суспільний рух.

¹ Куліш П. Хуторна поезія. Львів, 1882, с. 39.

Заславши Шевченка солдатом в Окремий Оренбурзький корпус під найсуворіший нагляд із забороною писати й малювати, царат сподівався ізолювати його від народу, примусити замовчати. Обставини солдатського життя справді були вкрай суворими, але й там, на засланні, виявилось немало щирих шану-/12/вальників і цінителів великого поета, які, чим могли, допомагали йому, підтримували його. Серед них — брати Федір і Михайло Лазаревські, які служили в Оренбурзькій прикордонній комісії, полковник К. Герн, офіцер уральського козачого війська М. Савичев, сім’я Ускових та ін. Вони подбали й про те, щоб по змозі повно, правдиво відтворити життя Шевченка на засланні. Написані ними спогади становлять найважливіше джерело вірогідних фактів до біографії поета цього періоду. Їх доповнюють (іноді дуже суттєво) розповіді знайомих Шевченка в записах Д. Клеменсова, О. Матова, М. Д. Новицького, Ф. Піскунова, свідчення О. Макшеєва тощо.

Шевченка привезли в Оренбург пізно ввечері 8 червня 1847 р. Дізнавшись наступного дня про прибуття поета до Оренбурга, Ф. Лазаревський одразу пішов у казарми й розшукав там його. Відтоді між ними зав’язалася дружба. Ф. Лазаревський познайомив поета з деякими впливовими людьми, які могли стати йому в пригоді, а пізніше пересилав йому книжки, журнали, папір, фарби. Свідчення Ф. Лазаревського, що йому о 2 годині 9 червня 1847 р. сповістили про прибуття Шевченка в Оренбург минулої ночі, дозволяє цілком певно твердити, що в Оренбург Шевченка доставили не 9 червня, як сказано в рапорті виконуючого обов’язки командира Окремого Оренбурзького корпусу (за ним і досі деякі біографи повторюють цю дату), а 8 червня о 23 годині. Рапорт базувався на особовій справі, яка заведена 9 червня, бо 8 червня о 23 годині цього зробити не можна було.

Михайло Лазаревський познайомився з Шевченком уже в Орській кріпості. Кілька разів він приїздив туди чи то по службі, чи то спеціально для зустрічі в поетом. Його спогади найточніше передають умови життя Шевченка в Орську. Це важливо пам’ятати, оскільки в деяких мемуарах допущені неточності, які легко спростувати посиланням на спогади М. Лазаревського. М. Лазаревський досить часто приїздив до Орська і завжди відвідував Шевченка, розмовляв в ним подовгу, приглядався до умов і оточення. Йому краще було відомо, як жилося в Орську поетові, ніж Федору Лазаревському, який про це довідувався переважно від осіб, що, може, й хотіли, та не завжди могли виконати його просьбу допомагати Шевченкові. Не можна погодитися з Федором Лазаревським, коли він намагається довести, що в Орську Шевченко жив непогано, в матеріальному достатку, вільний від муштри. Михайло Лазаревський був очевидцем інших картин. Він писав: «П’яні й брутальні солдати, нестерпне повітря, бруд, постійний галас — усе це дуже пригнічувало Шевченка; але він не наважувався просити Мєшкова полегшити йому життя. А втім, цього солдата-майора багато хто просив, дозволити Шевченкові жити на окремій квартирі, але Мєшков не любив Шевченка за незламність його характеру, за те, що він не вмів і не хотів нікому кланятися, і наказував йому щодня разом з іншими ходити на вчення, де Шевченко вчився марширування та рушничних прийомів». Це підтверджується розповідями і творчістю самого Шевченка. В поезії «А. О. Козачковському», написаній там же, в Орську, читаємо:

Цвіркун замовкне; зорю б’ють.

Благаю бога, щоб смеркало,

Бо на позорище ведуть

Старого дурня муштровати.

Щоб знав, як волю шанувати,

Щоб знав, що дурня всюди б’ють (II, 66). /13/

Про жахливі умови життя в Орську поет розповідав О. Макшеєву, а той описав це в «Подорожах по киргизьких степах і Туркестанському краю». Аналогічні свідчення зустрічаємо і в спогадах К. Герна.

Дружні зв’язки з М. Лазаревським Шевченко підтримував і після заслання. Саме йому він довірив рукописну книжку своєї невольничої поезії, щоденник. Нема сумніву, що Шевченко нічого не приховував від М. Лазаревського, особливо що стосується його перебування на засланні. В цьому зв’язку варте уваги твердження М. Лазаревського, що з 1850 р. до звільнення з заслання Шевченко безвиїзно перебував на Мангишлацькому півострові.

Загалом же Орський період життя Шевченка прояснений у спогадах мало. Спогади братів М. і Ф. Лазаревських, К. Герна, Орських старожилів — фрагментарні, в них зовсім обійдено такі факти, як знайомство й дружба Шевченка з польськими політичними засланцями, його лектура, листування, спілкування з місцевими жителями тощо.

Написана на щоденникових записах безпосереднього учасника Аральської експедиції, праця О. Макшеєва «Подорожі по киргизьких степах і Туркестанському краю» цінна не тільки тим, що в ній є згадка про Шевченка та його оточення, а й усім своїм змістом. З неї довідуємося про маршрути експедиції, в якій брав участь Шевченко як художник, про морально-психологічну атмосферу, побут, працю, наслідки експедиції. О. Макшеєв занотував деякі епізоди з життя Шевченка, розказані ним самим, турботи про нього начальника експедиції О. Бутакова, працю Шевченка як маляра. Є й така деталь: «Він багато розповідав про свої дрібні злигодні, але про великі політичні ніколи не казав і слова».

Не говорив, бо, мабуть, остерігався. Не всім він звіряв і поезії свої. Ф. Лазаревський свідчив, що Шевченко прочитав йому і С. Левицькому поеми «Сон», «Кавказ». Прапорщик Е. Нудатов згадував: «Шевченко часто читав нам свої вірші, і я ніби зараз чую його м’який, співучий, голублячий голос». А ось штабс-капітан генерального штабу О. Макшеев, який жив з Шевченком в одній джуламейці, ніде й словом не обмовлюється про це. Він, до речі, не без докору зауважив, що Шевченко, живучи в Петербурзі після повернення із заслання, жодного разу не відвідав його.

Сучасники в один голос твердять, що Шевченка включено до складу експедиції завдяки клопотанню її начальника, відомого російського мореплавця і географа капітан-лейтенанта О. Бутакова. І в самій експедиції Бутаков виявляв турботу про українського поета. Вони разом були на шхуні «Константин», жили в одній каюті. Протягом усього аральського періоду між ними підтримувались дружні стосунки. Вони тривали і в Оренбурзі після повернення експедиції, бо на прохання Бутакова Шевченкові дозволили доопрацювати польові начерки в сприятливіших умовах. «Добре, братське», за висловом поета, ставлення до нього Бутакова хоч на якийсь час полегшило його становище на засланні.

Перед обшуком і арештом 1850 р. Шевченко деякі свої папери й матеріали передав на зберігання К. Герну. Серед них була й «книжечка з малоросійськими його віршами», тобто книжечка автографів невольничої поезії, яка пізніше дістала назву «Мала книжка». Коли саме книжечки за кожен рік оформлені й зшиті в одну книжку, сказати з певністю важко, але, як видно із спогадів Герна, це зроблено до заслання поета в Новопетровське укріплення.

Майже сім років провів Шевченко на Мангишлацькому півострові, в краї, /14/ де через несприятливі кліматичні умови щороку роти мінялися. Тільки Шевченко жив там беззмінно ці сім років. Важко було йому, але, за свідченням сучасників, він і тут тримався гідно, мужньо, навіть іншим розраду давав. Офіцер М. Савичев, який спеціально навесні 1852 р. приїздив у Новопетровське укріплення, щоб познайомитися з Шевченком, провів там кілька днів і часто зустрічався з поетом, розмовляв з ним, був у різних товариствах. Його спостереження містять багато цікавих фактів, деталей як з життя Шевченка, так і того середовища, в якому доводилось йому бути.

В особі Савичева поет зустрів освічену, душевну людину, цікавого співрозмовника і заприятелював з ним, написав з нього портрет, із задоволенням провів з ним кілька днів. Певне значення мало й те, що Савичев, побувавши перед тим на батьківщині Шевченка, зокрема в с. Кирилівка, розповів йому, що чував там, кого бачив. З Уральська він привіз поету листи й щирі привітання від польських друзів, від петрашевця О. Ханикова.

Поручик О. Фролов, невеличкі спогади якого записав Ф. Піскунов, згадував: «Вставши рано-вранці, він (Шевченко. — В. Ш.) звичайно йшов у степ за частоколи укріплення, сідав там десь на камені і просиджував по кілька годин, зрідка щось стиха наспівуючи. На запитання солдатів, які проходили повз нього, що він тут робить самотою, він звичайно відповідав; «Думку думаю». То була думка, якою поет не мав з ким поділитися в Новопетровському укріпленні. Тільки жага творчості була настільки сильною, невгамовною, що Шевченко, незважаючи на заборону, деколи малював, не раз порушував клопотання про дозвіл малювати. Серед інших портретів тієї пори намальовано й портрет підпоручика В. Воронцова, нещодавно виявлений і придбаний Державним музеєм Т. Г. Шевченка у Києві. Портрет поручика О. Фролова досі не розшукано.

Все, що можна було знайти в Новопетровському укріпленні з книжок, журналів, збірників, Шевченко перечитував, скільки дозволяли можливості був у курсі новинок російської та української літератур. Іноді він читав уголос для всіх присутніх. У листі до О. Кониського А. Ускова писала: «Бувало, довгими зимовими вечорами принесе журнал і вибере, що йому до смаку, й починає читати; якщо ж твір йому особливо подобається, то він одкладе книжку, підведеться, ходить, розмірковує, потім знову візьметься за неї; а вірші, які йому дуже подобались, він завчав напам’ять і днів по три декламував».

Як свідчив Є. Косарєв, з ініціативи і за безпосередньою участю Шевченка в Новопетровському укріпленні організовано хор, самодіяльні вистави. Серед інших виставлялася 1852 р. й комедія О. Островського «Свои люди — сочтемся», причому тоді, коли офіційно вона була заборонена до постановки Миколою I (написано її в кінці 1849 p., а на сцені вперше з’явилася тільки через 11 років), У спогадах Косарєва, записаних М. Новицьким, наведено такі слова коменданта форту А. Маєвського, який ставився до Шевченка з виключною прихильністю; «Щедро тебе, Тарасе Григоровичу, обдарував бог: ти й поет, і живописець, і скульптор та ще, як виявляється, і актор...»

Косарєв був ротним командиром Шевченка. Написані через багато років після того його спогади явно позначені прагненням їх автора видати себе благодійником поета, людиною, яка нібито все робила, щоб полегшити його солдатське життя. Однак це зовсім не в’яжеться з тим, що писав Шевченко про капітана Косарєва в своєму щоденнику 7 липня 1857 р. Вже коли у форті знали, що незабаром звільнять Шевченка з заслання, Косарєв розпорядився включити його в почесний караул. «К 7 часам, — писав Шевченко, — все было готово, /15/ в полной амуниции люди были выведены на полянку, в том числе и я, в 7 часов явился сам капитан Косарев во всем своем ослином величин и после горделивого приветствия подошел прямо ко мне, благосклонно хлопнув меия по плечу, и сказал: „Что, брат, отставка? Нет, мы еще из тебя сделаем отличного правофлангового, а потом и с богом“. И тут же отдал приказание капральному єфрейтору заняться со мной маршировкой и ружейными приемами часика четыре в день» (V, 53).

Отже, коли навіть комендант укріплення І. Усков і хотів, щоб найближче начальство, як пише А. Ускова, дало спокій Шевченкові, воно не завжди зважало на це. Муштра, смердюча казарма, а ще більше моральна пригніченість протягом десяти років підточили здоров’я поета. З заслання він повернувся постарілим, фізично надломленим, але духовно нескореним. Поетична творчість і громадсько-політична діяльність, що відновилися з подихом волі, засвідчили його дальше духовне змужніння. В новій історичній обстановці, для якої було характерним дедалі більше загострення кризи феодально-кріпосницької системи і назрівання революційної ситуації, поезія Шевченка зазвучала ще з більшою силою. Коло її цінителів розширилось, зросла увага передової російської громадськості до українського поета.

О. Штакеншнейдер записала в своєму щоденнику: «Увечері була на літературному читанні на користь недільних шкіл, у Пасажі. Читали Бенединтов, Подонський, Майков, Писемський, Достоєвський і Шевченко.

Хоч вік вивчай, а все одно не збагнеш того, що називають публікою. Шевченка вона так прийняла, наче він геній, який зійшов у залу Пасажу просто з небес. Тільки-но він з’явився, як почали плескати в долоні, тупотіти, кричати. Бідолашний співедь зовсім розгубився. Думаю, що невгамовний цей галас стосувався не стільки особисто Шевченка, скільки був демонстрацією. Вшановували мученика, який постраждав за правду».

Вищою мірою шанобливе ставлення до Шевченка засвідчено й іншими мемуаристами, зокрема Л. Пантелеєвим.

Серед авторів спогадів про останній період життя Шевченка — російські письменники І. Тургенєв, Я. Полонський, М. Лєсков; художники М. Микешин, Г. Честахівський, Л. Жемчужников, грузинський поет А. Церетелі. Скупі, але надзвичайної ваги свідчення про розмови з Шевченком залишив М. Чернишевський.

Уже по дорозі з заслання Шевченка щиро вітали шанувальники його поезії в Астрахані, в Нижньому Новгороді, і про це довідуємось із спогадів учителя Астраханської гімназії І. Клопотовського (записаних В. Клерком), чиновника Нижегородської палати К. Шрейдерса (у записах Г. Дем’янова), в якого поет жив на квартирі під час вимушеної затримки в Нижньому Новгороді. К. Шрейдерс виїздив тоді у справах і в Петербург. За дорученням Шевченка він відвідав М. Лазаревського і застав там багатьох студентів, які, дізнавшись, що К. Шрейдерс дав притулок Шевченкові, влаштували йому справжню овацію.

Спогади про цей період життя Шевченка, повніше, ніж попередні, характеризують літературно-мистецькі інтереси й уподобання поета, його зв’язки з письменниками, художниками, громадськими діячами. Розуміючи, наскільки важливо повно й правдиво передати не тільки факти, а й їх зумовленість конкретно-історичними обставинами, мемуаристи — люди здебільшого освічені, гуманні — прагнули намалювати образ поета в контексті епохи як історичної, так і літературної, мистецької, розкрити велич і своєрідність його духовного світу. /16/

Сучаснику які добре знали Шевченка, в один голос твердили, що він був дуже начитаним, вільно орієнтувався в досягненнях російської, української, світової літератур, в історії мистецтва тощо. Про це, до речі, свідчать і його щоденник, художні й живописні твори, листи. Ось що, наприклад, писав поет про Гоголя в листі до В. Рєпніної;

«Все дни моего пребывания когда-то в Яготине есть и будут для меня ряд прекрасных воспоминаний. Один день был покрыт легкой тенью, но последнее письмо ваше и это грустное воспоминание осветило. Конечно, вы забыли? вспомните! Случайно как-то зашла речь у меня с вами о „Мертвых душах“. И вы отозвались чрезвычайно сухо. Меня это поразило неприятно, потому что я всегда читал Гоголя с наслаждением... Меня восхищает ваше теперешнєє мнение — и о Гоголе, и о его бессмертном создании!.. Перед Гоголем должно благоговеть как перед человеком, одаренным самым глубоким умом и самою нежною любовью к людям!» (VI, 64 — 65). Прочитавши «Губернские очерки» М. Салтикова-Щедріна, Шевченко із захопленням писав про те, що в особі Салтикова-Щедріна Гоголь мав геніальних учнів, наступників (V, 118 — 119). До такого розуміння Гоголя міг піднестися тільки той, хто глибоко збагнув ідейно-художні багатства його творів.

Головним своїм змістом, пафосом переважна більшість спогадів багато чим прислужується проясненню біографії Шевченка, його творчих контактів з діячами російської та української культури. К. Юнге докладно розповіла також про знайомство і дружбу українського поета із знаменитим негритянським актором А. Олдріджем.

Мемуаристи засвідчують, що Шевченко, повернувшись із заслання, продовжував якнайгостріше осуджувати кріпосницьку систему, і це часто виявлялося в його настрої, поведінці. Звідси — і його потяг до людей, які співчували народному горю, підтримували думку про необхідність докорінно змінити існуючі порядки, піднести роль літератури й мистецтва в розв’язанні селянського питання в Росії. Поет охоче відвідував літературно-мистецькі зібрання у віце-президента Академії мистецтв Ф. Толстого, М. Костомарова, де збирались представники прогресивної художньої інтелігенції Петербурга. І, навпаки, Шевченка часто відвідували письменники й художники, виявляючи до нього щирі симпатії, почуття побратимства.

За спогадами Д. Мордовцева, на квартирі М. Костомарова Шевченко неодноразово зустрічався з М. Чернишевським, в особі якого знайшов однодумця і спільника в боротьбі за соціальне й національне визволення народів. Ставлення до українського поет» було настільки доброзичливим, задушевним, що дало підстави М. Костомарову сказати: «Над Тарасовою головою зійшла нова зірка, бо його тепер Петербург не зна, де й посадовить та чим частувать». Ще більше зросла популярність Шевченка з виходом «Кобзаря» 1860 р. та публікацією згаданого вже автобіографічного листа до редактора журналу «Народное чтение». В рецензії на «Кобзар» М. Добролюбов назвав його автора справді народним поетом, а в журналі «Отечественные записки» стверджувалось, що творчість Шевченка близька, зрозуміла й потрібна не тільки українському, а й іншим народам.

Розгорнутих спогадів про розмови з Шевченком Чернишевський не залишив. Тільки з того, що він писав у статті «Національна безтактність», посилаючись на Шевченка, видно, який характер мали ті розмови. Вони стосувались переважно тих самих животрепетних питань суспільного розвитку, які постійно /17/ хвилювали Шевченка, були в центрі уваги його як поета: класові суперечності, національна проблема, становище, прагнення та ідеали народу, перспективи розвитку української мови, культури. Мабуть, неможливо провести якесь розмежування між тим, що в словах Чернишевського йде від прочитаного в Шевченка, а що — від почутого. В одному випадку він, критикуючи буржуазно-націоналістичний львівський журнал «Слово» за спроби посіяти розбрат між українським і польським народами, обілити українських панів, доказово заперечує їм, і при цьому так посилається на Шевченка: «Чули ми свідчення про це від людини, ...чиє ім’я дорогоцінне кожному малоросові, — від покійного Шевченка» (Підкреслення наше. — В. Ш.). В іншому місці Чернишевський повторює «цілком вірний і дуже вдалий» іронічний вираз «благоденствують» з поеми Шевченка «Кавказ», який навряд чи міг би Шевченко вживати в розмові. Проводити тут розмежування немає потреби. Важливо підкреслити інше: в судженнях про Україну Чернишевський спирався на непохитний авторитет Шевченка, з творчості якого і в розмові з яким глибше пізнав природу, характер класових і національних взаємин в українській суспільності. «Він (Шевченко. — В. Ш.) остаточно роз’яснив для нас ту істину, яку ми давно передбачали самі», — писав М. Чернишевський.

Дружні, творчі контакти Шевченка з художниками, скульпторами, акторами, мистецтвознавцями найповніше висвітлені в спогадах М. Микешина, Б. Суханова-Подколзіна, Г. Честахівського, О. Благовєщенського. Про свої зустрічі й розмови з Шевченком В. Стасов писав у листі до О. Пипіна 10 березня 1888 p.: «Я з живим інтересом прочитав Вашу статтю ¹ про Шевченка: я його знав особисто, досить-таки багато і в різний час бесідував з ним, глибоко поважав його і цінував, і тому мені найвищою мірою симпатично те, що Ви про нього говорите і як відстоюєте права малоросійської літератури і поезії.

Проте мені здається, що Ви не маєте рації в тому випадку, коли захищаєте Карла Брюллова від суворостей „найновішої історико-художньої критики“. Наскільки я пригадую, наша критика нападала на Брюллова не за „винятковість“, а за гниле, антинаціональне і бездушне, зовсім поверхове його відношення до мистецтва... Я з самим Шевченком не раз говорив про Брюллова, і багато в чому він погоджувався зі мною, але відстоював його найбільше як свого благодійника і багато в чому просвітителя» ².

¹ Мова йде про статтю О. Пипіна «Русские сочинения Шевченко», опубліковану в «Вестнике Европы», 1888, № 3, с. 246 — 286.

² Спогади про Шевченка. Упорядкування, вступна стаття та коментарі А. І. Костенка. К., Держлітвидав України, 1958, с. 479.

Звернімо увагу: Шевченко багато в чому погоджувався із В. Стасовим в оцінці К. Брюллова, але було й те, чого він не поділяв. Своєю творчістю як поетичною, так і живописною (за винятком, може, раннього періоду) Шевченко засвідчив, що він не може йти за своїм учителем, бо завжди і в усьому був послідовним прибічником мистецтва, яке своїм корінням входить у товщу народного життя, відображає його в усій конкретній історичності. Отже, коли він погоджувався з критикою В. Стасовим творчості К. Брюллова, то це було цілком закономірним. Водночас Шевченко справедливо віддавав належне К. Брюллову як просвітителю, як людині гуманній, добрій. Та й саму мистецьку техніку великого російського художника він оцінював загалом високо. Картину К. Брюллова «Облога Пскова» Шевченко вважав незакінченою, багато в чому слабкою, але вказував на значимість втіленої в ній думки. М. Новицький роз-/18/повів, що коли поет водив його по залах академії, знайомлячи з експозицією, то зупинився біля картини «Облога Пскова» і сказав: «Адже яка тут думка!.. В ім’я Христа й во славу його — і ті, й інші ідуть знищувати одне одного!.. І страх, і жах проймає, як подумаєш, скільки крові й сліз людських пролито, скільки зла вчинено, і все це, — як гадали, гадають та й досі продовжують запевняти нас, — в ім’я Христа!..»

Багато суттєвих штрихів до біографії Шевченка додають спогади О. Лазаревського, Г. Честахівського, Л. Жемчужникова, М. Лєскова, М. Чалого та інших мемуаристів. Крім незначних уточнень, пояснень, які читач знайде в коментарях, вони не потребують розгорнутих тлумачень. В них ретельно зібрані й переказані конкретні факти, пов’язані з життям і працею поета в останні роки.

Мемуарна Шевченкіана є багатим і цінним джерелом для вивчення життєвого в творчого шляху великого поета України. Вона дає змогу скласти досить повне уявлення і про епоху, в яку жив Шевченко, і про вкрай важкі обставини його життя, і про його переконання, характер, інтереси. З усією очевидністю спогади засвідчують, що Шевченко був непохитним борцем за волю, права і гідність трудової людини, чим і здобув глибоку шану й довічну любов народу.

В. Шубравський

ПРИМІТКИ

У виданні зібрано спогади сучасників про Т. Г. Шевченка, які охоплюють весь його життєвий шлях від дитячих літ до останнього дня, даючи уявлення про його життя й творчість у контексті суспільно-визвольного й літературно-мистецького руху на Україні та в Росії середини XIX ст. З великого числа нині відомих спогадів до книги включено всі найважливіші. Порівняно з попередніми виданнями — «Біографія Т. Г. Шевченка за спогадами сучасників» (К., Вид-во АН УРСР, 1958), «Спогади про Шевченка» (К., Держлітвидав України, 1958), «Т. Г. Шевченко в воспоминаниях современников» (М., Гослитиздат, 1962) — до книги включено кілька нових мемуарів. Усі тексти звірено за першодруками або автографами, якщо останні збереглися. Виявлені при цьому друкарські помилки, явні описки мемуаристів і т. д. виправлено без застереження. Деякі фактичні неточності відзначено в примітках. Як правило, спогади друкуються повністю. Лише подекуди випущено недостовірні чи малоістотні деталі, матеріали, що не мають мемуарного характеру або не стосуються Шевченка. Скорочення позначено трьома крапками.

В межах книги спогади розташовано в хронологічному порядку; ті з них, які охоплюють кілька періодів життя Шевченка, віднесено до часу його найближчого спілкування з мемуаристом. При цьому свідомо залишено деякі неминучі збіги й повторення. Авторські примітки збережено в посторінкових виносках під текстом. Там же дається переклад іншомовних слів і виразів.

Примітки включають відомості про друковані чи рукописні джерела, за якими подаються спогади, довідки про мемуаристів, історико-літературні, реальні, бібліографічні пояснення до тексту. При їх написанні використано «Шевченківський словник», «Літопис життя і творчості Шевченка» В. Анісова, Є. Середи, «Літа невольничі» та «Їхав поет із заслання...» Л. Большакова, «Третя зустріч» і «Шевченківський Петербург» П. Жура, «Коментар до „Кобзаря“» Ю. Івакіна, попередні видання спогадів про Шевченка та цілий ряд інших праць. Згадки про літературні твори Шевченка подаються за виданнями: Тарас Шевченко. Повне зібрання творів у шести томах. К., Вид-во АН УРСР, 1963 — 1964 (том і сторінка позначаються в тексті арабськими цифрами), про малярські — за виданням: Тарас Шевченко. Повне зібрання творів в десяти томах. К., Вид-во АН УРСР, 1951 — 1964, т. VII — X (том позначається римською цифрою).

Скорочення в примітках означають;

ДМШ — Державний музей Т. Г. Шевченка (Київ).

ІЛ — Відділ рукописів Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка АН УРСР. /404/

ІРЛІ АН СРСР — Інститут російської літератури (Пушкінський дім) АН СРСР.

ЦДАЖР — Центральний державний архів Жовтневої революції, вищих органів державної влади та органів державного управління СРСР.

ЦДІА СРСР — Центральний державний історичний архів СРСР (Ленінград).

ЦНБ АН УРСР — Центральна наукова бібліотека АН УРСР.

Попередня     Головна     Наступна