[Спогади про Тараса Шевченка. — К.: Дніпро, 1982. — С. 87-107.]

Попередня     Головна     Наступна            





О. С. Афанасьєв-Чужбинський

СПОМИНИ ПРО Т. Г. ШЕВЧЕНКА



Сонце гріє, вітер віє

З поля на долину,

Над водою гне з вербою

Червону калину;

На тій вербі одиноке

Гніздечко гойдає, —

А де дівся соловейко,

Не питай — не знає.

Т. Шевченко («Кобзар». «На вічну пам’ять Котляревському»).



Як матеріал до біографії Шевченка я подаю епізод мого з ним знайомства в той час, коли наш поет був ще молодий, кипів натхненням, прагнув до самоосвіти і, незважаючи на тугу, що повсякчас ятрила його серце на самоті, захоплювався ще іноді й веселим товариством, і співчуттям, яке викликав симпатичною своєю особою. Та перш ніж почати розповідь про моє знайомство з Шевченком, вважаю за необхідне кинути побіжний погляд на епоху, близьку до нас, але таку, що стала вже майже історією, на ті доконані факти, які один за одним вели наше суспільство до розвитку.

Це було 1843 року. Перебуваючи в річній відпустці у Полтавській губернії, я чекав відставки з військової служби, аби зайнятися вивченням української народності, що було моєю заповітною мрією.

У той час пани наші жили, як то кажуть, на широку ногу, і патріархальна гостинність не втрачала жодної риси свого поштивого характеру. Молоде покоління було вже більш-менш освіченим. Жінки вищого стану, власне, молоді, усі вже були виховані в інститутах, пансіонах або вдома Під наглядом гувернанток, і французька мова не тільки не була в дивовижу, як на початку тридцятих років, але вважалася необхідною приналежністю будь-якої освіченої бесіди. Говорили нею вільно і пристойно, правда, тільки жінки, а кавалери здебільшого не вміли нею розмовляти, але кожний франт вважав своїм обов’язком запросити даму на танець неодмінно по-французьки. Хоч багато які поміщики виписували журнали, як-от «Библиотеку» і «Отечественные записни», але критичні статті Бєлінського залишалися нерозрізаними на тій підставі, «що в них все починається від Адама», і жадібно читалось літературне літописання /88/ Брамбеуса, яке було до снаги більшості публіки; заучувались напам’ять драматичні фантазії Кукольника, і я знав одну дуже милу панночку, яка могла переказати без запинки всього Джакобо Санназара. Багаті пани жили відкрито, і було кілька домів у різних місцях, оточених штатом прихвоснів, куди в інтимний гурток допускалися лише вибрані; та у певні визначені дні і свята збиралося до трьохсот і чотирьохсот гостей з різних кінців Малоросії. Там поміщики переймали і нові моди та звичаї, там найбільш гордий багатир свого околодку ставав тихий та сумирний, тому що величезне багатство магната гнітило його своїми розмірами. Вельможний господар намагався приймати всіх однаково, за винятком двох-трьох, на яких дивився як на рівних, й інколи, за обідом, для приведення всіх до спільного знаменника, кидав фразу на зразок такої:

— Даремно NN взявся за це діло — воно йому не під силу. Шкода, він може розоритися, тому що, маючи якихось тисячу душ, важко буде йому витримати.

І той нітився, у кого було тисяча душ, а в кого кількасот, тому залишалось тільки улесливо слухати. Тоді ще у нас дуже цінувалося в людині багатство, і хоч воно цінується не менше й тепер, проте цього не виявляють так цинічно і не кажуть: «Ти бідний, так ступай до порога». У той блаженний час говорили і чинили інакше. Але у магнатів, як я уже сказав, усіх приймали однаково, і в них не було заведено, як у більшості під час з’їздів, що одним гостям подавали гарні іноземні вина, а іншим — місцевого повітового виробництва. З’їзди ці можна було б назвати переважно танцювальними, тому що кілька днів підряд щодня дами виряджалися по-бальному, і танці тривали до двох і трьох годин за північ. Левами балів звичайно бували військові та зрідка який-небудь заїжджий із столиці, котрий і пожинав лаври і на кого з заздрістю поглядали найзапекліші серцеїди.

Одначе уже в той час. як відрадні оазиси, виділялись деякі сімейства з новим напрямком, відзначаючись і освітою, і гуманністю. їх було небагато, та, проїхавши кілька десятків верст, ви були впевнені, що зустрінете і розумну бесіду, і цікаву книгу, посперечаєтесь не тільки про собак та коней і почуєте справжню музику. Між жінками цих сімейств виникав потяг до національної літератури; вони наввипередки читали «Кобзаря» Шевченка, виданого в Петербурзі й зустрінутого одностайним глумом критики. Що українки читали рідного поета — здавалося б справа цілком звичайна і, очевидно, природна; та хто знає настрій тодішнього суспільства, той не може не подивуватись. Діти заможного стану, особливо дівчатка, від годувальниць потрапляли або до іноземних няньок, або до таких, які говорили по-російському, і кожне українське слово ставилося їм у провину і тягло за собою покарання. Ще хлопчики могли навчитися по-українському, але дівчаткам треба було докласти багато праці, щоб розуміти «по-мужицькому», хоча ніщо не заважало зберігати рідний акцент аж до глибокої старості. На той час, крім «Енеїди» Котляревського, яку дівчатам читати не давали, українською мовою були вже повісті Квітки, «Полтава» та «Приказки» Гребінки, поширювалися рукописні твори Гулака-Артемовського; та все це читалося у вищих колах якось мляво. Поява «Кобзаря» миттю розвіяла апатію і викликала любов до рідного слова, вигнаного з ужитку не лише в колах вищого стану, /89/ а й у розмові з селянами, які намагалися і, звичайно, кумедно, висловлюватися по-великоруськи. Сміливо можу сказати, що після появи «Кобзаря» більшість взялася за повісті Квітки. У 1843 році Шевченка уже знали українські пани; для простолюду поет і досі залишається невідомим, хоча всі твори його доступні селянинові і принесли б йому велику насолоду. До цього ж року відноситься і моя перша зустріч з Шевченком у Полтавській губернії. Було це наприкінці червня. На Петра й Павла в одному старовинному домі у Т. Г. Волховської з’їжджалися поміщики не лише з Полтавської, а й з Чернігівської і навіть Київської губерній, і свято тривало кілька днів. Дім цей був останнім у своєму роді; вісімдесятирічна господиня його — явище також неможливе у наш час, і тому читач не нарікатиме, якщо я змалюю трохи побут славетної колись Мосівки. 12 січня — день іменин господині, і 29 червня, здається, день іменин покійного Волховського — святкувалися бучно; і в ці дні збиралося у Мосівці до двохсот осіб, деякі пани приїздили кількома екіпажами у супроводі численної челяді. Все це треба було розмістити і годувати. Останнім часом господиня була майже сліпа, пристрасна картярка, вона вже не могла грати сама і лише просиджувала далеко за північ біля гравців, тішачи слух свій приємними картярськими вигуками і радіючи з якогось казусу. Старенька мало що вже й пам’ятала, знаючи тільки найближчих гостей, а про більшість відвідувачів, особливо з молоді, ніколи й не чула; вона ні в що не вникала, і прийом гостей був обов’язком економки і дворецького. В останніх вельможніші користувалися ще увагою за традицією, але ми, номади, мусили розміщатися, як самі знали, і вранці бігати до буфету добувати з боєм склянку чаю або кави. Певна річ, при цьому четвертак або полтиник відігравали свою роль. Та іноді гостей було так багато, безладдя доходило до такого хаосу, що й підкуплені лакеї нічого не могли зробити для своїх клієнтів. Але ці життєві невигоди надолужувались різноманітним і веселим товариством, що зранку збиралося у гостинних кімнатах, де дами й панночки, одна перед одною, хизувалися люб’язністю, вродою, вишуканістю і розкішшю туалетів. Бали Т. Г. Волховської були для Малоросії своєрідним Версалем: туди везли напоказ наймодніші сукні, найновіші мазурки, найдотепніші каламбури, і там же відбувався іноді перший виїзд панночки, яка доти ходила в коротенькому платтячку й мереживних панталонах. Там зав’язувались сердечні романи, відбувалися катастрофи, проголошувалась краса та здобувалася слава танцюристів і тайцюристок. Так, подібні бали вже не повторюються, тому що зараз небагато знайдеться бажаючих їхати за півтораста верст із сім’ями на триденні танці, та й навряд чи знайдеться поміщик, готовий викинути кілька тисяч карбованців на подібні розваги. Величезна, освітлена люстрами зала ледве могла вміщати товариство, хоча чимало гостей займали інші кімнати і багато чоловіків грало в карти по своїх квартирах. Старовинні меблі, квіти, спозаколишні люстри і штори — все це при освітленні і найновіших костюмах, під звуки музики мало надзвичайно цікавий вигляд. І раптом серед натовпу виряджених дам і вифранчених кавалерів з’являється грубник у простому селянському одязі, у змащених дьогтем чоботях, з довгою кочергою і, розштовхуючи надушений парфумами натовп, прямує до груби, сідає навпочіпки на паркеті і, помішуючи головешки, нюхає собі тютюн з ріж-/90/ка, вийнятого з-за халяви. Виждавши флегматично час, грубник лізе по драбинці, закриває каглу і, склавши на плечі своє причандалля, повертається назад таким же робом, не звертаючи уваги на те, що відбувається навколо, як людина, що сумлінно виконала свій обов’язок.

Зимові бали були блискучі, проте літні значно веселіші, тому що після танців, на світанку, товариство виходило на обсаджений квітами лужок перед будинком, гуляло по саду, і тут договорювались у променях ранкової зірниці ті слова, що якось завмирали у душній бальній атмосфері. Саме в цей час зустрів я у Мосівці С. О. Закревську, яка тоді надрукувала в «Отечественных записках» свою «Інститутку» і зачепила в ній кількох осіб, що звичайно відвідували стару Волховську. Вона ж сказала мені, що ждали з Петербурга Гребінку, який, безсумнівно, приїде у Мосівку. З Гребінкою ми були знайомі як вихованці одного закладу, і хоча він закінчив набагато раніше від мене, але ми з ним жили на одній квартирі. Він також у своїх оповіданнях описав не одну особу з товариства, що збиралося в Мосівці, Особливо нападали вони із Закревською на одну панію, тип уже зниклий, відому в Малоросії під ім’ям всесвітньої свахи.

Товариство зібралося чималеньке. За протекцією одного приятеля, я мав кімнатку, хоч і не затишну, але окрему, так що, незважаючи на невигоди, був усе-таки влаштований краще за багатьох інших. Пам’ятаю, що після гамірного сніданку я повернувся до себе покурити і почитати. Проходячи повз головний під’їзд, я почув голоси: «Гребінка! Гребінка!» — і зупинився. Євген Павлович від’їздив до ганку в супроводі незнайомця. Вони вийшли. Супутник його був середній на зріст, кремезний; на перший погляд обличчя його здавалося звичайним, але очі світилися таким розумним і променистим світлом, що мимоволі я звернув на нього увагу. Гребінка одразу ж привітався зі мною, взяв за плечі і, штовхнувши до свою супутника, познайомив нас. Це був Т. Г. Шевченко. Останній знав мене з віршованого послання до нього, надрукованого в «Молодику», і міцно обнявся зі мною. Подорожнім треба було вмитися і привести одяг у порядок. Я запросив їх до своєї кімнати. Гребінка скоро пішов униз, а Тарас Григорович залишився зі мною. Я згадав про свій вірш не з самолюбства, навпаки, я вважаю його слабким, але тому, що це було перше друковане висловлення співчуття й поваги українця до народного поета, і Шевченко кілька разів сказав мені своє щире «дякую», котре, як відомо всім, хто добре знав його, мало особливу чарівність в устах славного Кобзаря. Але недовго ми розмовляли. Звістка про приїзд Шевченка миттю розлетілася по всьому дому, і моя кімната незабаром наповнилась шанувальниками, що приходили познайомитися з рідним поетом. Прийшов і Гребінка, і ми пішли в зал. Усі гості юрмилися біля входу, і навіть манірні панночки, які інакше й не говорили, як по-французьки, й ті з цікавістю чекали появи Шевченка. Поет, очевидячки, був зворушений блискучим прийомом, і після звичайного представлення господині, яка зовсім не розуміла, кого їй представляють, Шевченко усівся між дамами в товаристві С. О. Закревської. Цілий день він був предметом загальної уваги, за винятком двох-трьох осіб, які не визнавали не тільки української, а й російської поезії і марили лише Гюго і Ламартіном. Швидко Шевченко став наче свій з усіма і був як дома. Багато гарненьких жінок /91/ читали йому напам’ять уривки з його творів, і він особливо хвалив чистоту полтавської говірки. Вплив цієї чистої мови позначився на його останніх творах, а в перших помітна перевага задніпрянської говірки...

Два дні пробули ми разом з Шевченком у Мосівці і, розлучаючись, дали один одному слово побачитись при першій нагоді, вказавши різні місцевості, де приблизно розраховували бути в певний час. Заїздив він потім до мене, супроводжував я його до спільних знайомих, і саме в тих поїздках я встиг трохи ближче придивитися до цієї цікавої людини, про яку ще до прибуття в Малоросію ходили суперечливі чутки. Обережний чи то за вдачею, чи внаслідок гнітючих обставин молодості, що склалися у таку тяжку долю, Шевченко при всій видимій відвертості все ж не любив висловлювати свої думки. Якось мені пощастило відразу помітити цю рису, і я ніколи не надокучав йому ніякими запитаннями, поки він сам не починав розмови. Пам’ятаю, одного разу восени у нас у домі довго сиділи ми й читали «Дзяди» Міцкевича. Усі давно вже полягали спати. Тарас сидів, спершись ліктями на стіл і закривши обличчя. Я зупинився, щоб перевести дух і покурити. Щойно я прочитав сцену, коли Густав розповідав священикові про свою останню зустріч з коханою.

— А що, ти втомився і хочеш спати? 1 — спитав він мене.

— Ні, — відповів я, — покурити хочу.

— І справді! А знаєш що? Може б, випити чого! Так, мабуть, хлопчик спить уже, сердешний.

— Невже ж і без нього ми не дамо ради. Стривай, я зладнаю чогось попоїсти, поставимо самовар.

— Ото і добре! Порайся ж ти тутечки, а я побіжу по воду до криниці.

Вода є, а надворі чуєш який вітер.

— Байдуже. Хочу пробігтись.



1 Шевченко зі мною говорив завжди по-українському, і через це я інакше й не можу передавати його розмови.



І Тарас Григорович, розшукавши відро, пішов садом. Невдовзі я почув його гучний голос, що виводив улюблену тоді його пісню:


Та нема в світі гірш нікому,

Як сироті молодому.


Спільними силами ми приготували чай, і, коли сіли до столу, він, забувши про Міцкевича, почав мені розповідати все своє минуле. Зайвим буде говорити, що світанок застав нас за бесідою, і тоді тільки я повністю зрозумів Тараса.

Шевченко вже розчарувався у деяких наших панах і відвідував лише небагатьох. Не відсутність гостинності чи уваги, не якась там зарозумілість відштовхнули його, а сумна влада існуючого кріпосного права, що виявлялася в тій або іншій неблаговидній формі, викликала в цій благородній душі найпохмуріший настрій. Хоча перед ним скрізь усі намагалися показати свій домашній побут у святковому вигляді, дроте важко було обдурити таку людину, як Шевченко, котрий, сам вийшовши з кріпаків, чудово знав показну і закулісну сторони поміщицького життя.

Дуже запам’ятався мені один випадок. У повітовому містечку Лубнах, не бажаючи відстати від інших, один пан запросив Шевченка обідати. Ми прийшли ще досить рано. У передпокої слуга дрімав на ослоні. Як на /92/ лихо, господар визирнув з дверей і, побачивши слугу, що дрімав, розбудив його власноручно по-своєму... не соромлячись нашої присутності;.. Тарас почервонів, надів шапку й пішов додому. Ніякі прохання не могли примусити його повернутись. Згодом пан не залишився в боргу. Темна ця особа, діючи потай, завдала немало горя нашому поетові...

Думка про тодішнє становище простолюдина постійно мучила Шевченка і часто отруювала йому кращі хвилини.

Тарас Григорович з іноземних мов знав одну лише польську і перечитав на ній багато творів. Як навмисно в той час я ретельно займався польською літературою — і в мене назбиралося чимало книг і журналів. У негоду Шевченко не встає, бувало, з ліжка, лежить і читає... До Міцкевича відчував якийсь особливий потяг. Знаючи Байрона лише з кількох російських перекладів, Тарас Григорович художницьким чуттям угадував велич світового поета; але, читаючи прекрасні переклади Міцкевича з Байрона, він завжди приходив у захоплення особливо від «Доброї ночі» з «Чайльд Гарольда». Справді, п’єса ця не поступається перед оригіналом і вилилася у поета гармонійними і симпатичними віршами. Тарас Григорович довгий час любив повторювати строфу:


Sam jeden błądząc po swiecie szerokim,

Pędę życie tułacze,

Czegoż mam płakać, za kim і po kim,

Kiedy nikt po mnie nie placze? 1


1 Сам-один блукаю по світу широкому,

Коротаю життя нужденне.

Чому ж маю плакати, за ким і по кому,

Коли ніхто по мені не плаче? (Польськ.)



Кілька разів брався він до перекладу ліричних п’єс Міцкевича, але ніколи не закінчував і рвав на дрібні шматочки, щоб і згадки не лишилось. Деякі вірші виходили дуже вдало, але тільки-но якийсь здавався йому важким і неточним, Шевченко кидав і знищував усі попередні строфи.

— Мабуть, сама доля не хоче, — казав, бувало, — щоб я перекладав лядські пісні.

У 1844 році розлучились ми надовго. Випадок закинув мене на Кавказ і Закавказзя, де велична природа і зовсім незнайомий край з його диким населенням полонили всю мою увагу. Я не мав вістей від Шевченка, але скрізь, де натрапляв на кількох українців, чи то серед чиновників, чи в якомусь полку, скрізь я зустрічав пошарпані примірники «Кобзаря» та «Гайдамаків» і цілковите, щире співчуття до їх автора.

Повернувшись на батьківщину, я зустрівся з Тарасом Григоровичем у своєму повітовому місті, через яке він проїздив з Миргорода, де зійшовся з Лук’яновичем. Шевченко клопотав про подорожню, а що було вже після полудня і всі міські власті за звичкою по обіді спали, то й не було змоги виконати його прохання. Одержання подорожньої, справді, обставлено в нас досить обтяжливими формами для проїжджого. Я запропонував Шевченкові заїхати до мене, погостювати день-другий, а потім обіцяв відвезти його, куди треба. Він поспішав до Закревського, але одразу ж прийняв мою пропозицію, і ми відправилися в Ісківці. Тарас Григорович розповів мені, що зблизився з Віктором Олексійовичем, який /93/ не склав ще з себе звання старшини товариства мочемордів і подвизався в ньому з успіхом на славу Бахуса. При цьому він розповів мені чимало анекдотів. За два дні Тарас Григорович прочитав мені кілька своїх творів. Дивовижні речі були у Шевченка. З великих особливо чудові «Іван Гус», поема і містерія без заголовка. У першій він піднісся, на мою думку, до свого апогею, у другій, яка поступалася перед «Гусом» за змістом, він розсипав безліч квітів чистої української поезії...

Шевченко розповідав мені, що прочитав про гуситів та епоху, що їм передувала, усі джерела, які тільки можна було дістати, а щоб не погрішити проти народності, не залишав у спокої жодного чеха, котрий зустрічався йому в Києві або в інших місцях, розпитуючи в них про топографічні та етнографічні подробиці.

Вважаю своїм обов’язком нагадати про одну обставину, яка висвітлює з надзвичайно важливого боку особистість Шевченка. Надрукований був його російський вірш «Тризна». Він знайшов його в мене і засміявся своїм симпатичним сміхом.

— Ти читав? — спитав він і на мою ствердну відповідь додав: — От треба було вискочить, як Пилип з конопель. Чому не писати, коли сверблять руки, а друкувать не годилось.

— Кажучи правду, ти краще пишеш по-нашому.

— От спасибі! А дехто хотів одурить мене, зачепить, знаєш, авторське самолюбіє, так я ж і сам бачу. Швець знай своє шевство, а в кравецтво не мішайся, — додав він з усмішкою.

Кинувши книгу, він улігся на ліжко.

— Нехай йому цур! Ось сядь лишень та розкажи мені про Кавказ і про черкесів.

Довго ми розмовляли про горців; його все цікавило, він розпитував про найменші подробиці тамтешнього побуту. Потім ми мріяли про подорож по Дніпру дубом на Запоріжжя, потім до Лиману пошукати залишків старовини, що зникають вже для дослідників, а що в обох нас не вистачало коштів, то ми й відкладали це до кращого часу.

Взимку ми з’їхалися у Закревських. Шевченко був у них як свій і охоче жив у їхньому гостинному домі. Іноді з’їжджалися до Віктора Олексійовича деякі поклонники Бахуса, і відбувалися славнозвісні свята. Але Тарас Григорович любив і жіноче товариство, нерідко просиджував у вітальні господині в дружньому колі, весело розмовляючи, слухаючи музику або гучним своїм голосом співаючи сумовитих українських пісень. Тоді ніякі зусилля поклонників Бахуса не в змозі були відняти його в нас, і кінчалося тим, що Віктор Олексійович з товаришами приходив з флігеля і ми всі разом просиджували далеко за північ. Одного разу ми зібралися до родичів Закревських верст за десять. Час минув непомітно. Марія Олексіївна чудово грала Шопена, Софія Олексіївна розповідала цікаві епізоди із колишнього побуту українських панів. Тарас Григорович був веселий і балакучий. Давно вже звечоріло, ми почали збиратися їхати назад. Покоївка повідомила, що знялася хуртовина. За звичаєм, нас почали затримувати, але молоді супутниці наші вирішили їхати, тим більше, що дорога знайома, коні добрі та й заметіль, мабуть, не могла за годину так розгулятися, щоб замести сліди. Покликали кучера, і той нас із свого боку підбадьорив, сказавши, що як треба буде, він /94/ не пожаліє коней і доправить нас за півгодини на місце. Віктор Олексійович одразу ж зробив своє розпорядження. Він попросив пляшку рому і запропонував Тарасові Григоровичу розпити про всяк випадок: по-перше, щоб якнайдовше зберегти теплоту, якби довелося збитися з дороги, по-друге, щоб швидше заснути і не відчувати ніяких неприємностей. Але Шевченко не послухався порад приятеля і відхилив його пропозицію. Тоді Віктор Олексійович, осушивши ром во славу Бахуса, завалився у свою кибитку й побажав усім нам доброї ночі. Ми з панночками розмістилися в санях і виїхали за ворота. Розгулялася степова хуртовина, не та, що, обсипаючи снігом згори, заліплює очі, але не дуже замітає дорогу, а найстрашніша, низова, яка, зриваючи сніг із землі, хурделить ним у повітрі і з завиванням та якимось стогоном носиться над широким степом. За кілька хвилин ми вже не бачили вогнів садиби. Коні спершу бігли бадьоро, але незабаром кучер сказав, що ми збилися з дороги, і коли ми надумали повернути назад, то ніхто не знав, куди їхати. Мороз міцнішав, вітер мінявся безперервно. Дами трохи переполошились, тим пач-е, що в цей час у степу звичайно нишпорять вовчі зграї, а кілька днів тому, як навмисне, ми цілий вечір розповідали про подібні пригоди. Нічого не вдієш; вирішили покластися на милість долі в надії, що приб’ємось куди-небудь, якщо не візьмемо праворуч від поштової Київської дороги. Кучер наш їхав легким клусом. Віктор Олексійович, що заснув у своїй кибитці, нічого не чув з усієї пригоди, а його візник намагався лише не відстати. Хуртовина посилювалась. Ми з Тарасом Григоровичем пропонували дамам звичайний засіб: пристати до якого-небудь стогу сіна, розкласти вогонь і грітися до ранку, але дами й слухати не хотіли, надіючись, що якось доберемося. При світлі сірника, який мені вдалось запалити в шапці, я подивився на годинник. Було за північ. А ми виїхали близько сьомої... І жодних ознак житла, ні собачого гавкання, такого відрадного для подорожнього, що збився з дороги.

Дами підбадьорились було від думки, що, одягнені тепло, ми не замерзнемо, що після опівночі вовки не так уже нишпорять, і потроху почалися розмови. Тарас Григорович заспівав «Ой не шуми, луже!», ми почали йому підспівувати... Аж тут зірвалася страшенна хуртовина, коні стали, пісня наша замовкла, і завивання хурделиці, яка мчала повз нас, здалося нам виттям голодних вовків. Кибитка Віктора Олексійовича ледве не наїхала на нас. Коні ані з місця. Ми врізались у замет, які звичайно утворюються під час хуртовини по низинах. Спільними зусиллями витягли сани і знову рушили ступою.

— А що, Тарасе? — спитав я, сідаючи, весь у снігу, на своє місце,

А він у відповідь проспівав мені строфу із запорозької піснії


Ой котрі поспішали,

Ті у Січі зимували,

А котрі зоставали,

У степу пропадали.


Відчай почав охоплювати наших супутниць, і багато довелося докласти зусиль Шевченкові, щоб заспокоїти їх. Він почав імпровізувати «Хуртовину» і склав кілька строф, які, одначе, розвіялися слідом за поривами бурі, тому що потім ні він, ні ми не могли їх пригадати. Здається, в мене збереглися окремі вірші, але я не наводжу їх через побою-/95/вання, щоб не приплутався який-небудь рядок власного витвору. Знаю тільки: один куплет виражав думку, що козакам і помирати було б добре в товаристві таких милих супутниць.

Ми просувалися вперед, зовсім не знаючи дороги, але що далі, то з більшою надією на порятунок, тому що наближався світанок... Нарешті, дами наші помітили десь збоку вогник... Авжеж, врятовані. Кучер ударив по конях, які, відчувши близькість відпочинку й корму, незважаючи на виснаження, побігли клусом, і незабаром ми прибилися до заїжджого двору на поштовій Київській дорозі. Весь фасад був освітлений, у вікнах миготіли тіні, за ворітьми чути було вигуки метушливих візників. Хоча додому залишалося недалеко, ми вирішили відпочити тут годин зо дві. Рицар великого штофу спав як убитий, і з кибитки його долинало богатирське хропіння, що на різні лади наслідувало завивання бурі. Віктора Олексійовича насилу розбудили, а коли він ввалився до нас у теплу кімнату, то багато сміявся, довідавшись, як довго ми блукали, і дотепно почав доводити, що немає нічого на світі блаженнішого від мочемордія. Невдовзі трапилась йому ще натода навести один доказ. Коли перемерзлі дами попросили чаю, на заїжджому дворі його не виявилося, тому що хазяїн держав лише самовар, залишаючи подорожнім возити з собою харчі, зате горілки було досхочу. Але я розжився чаю в якоїсь проїжджої пані, якій розповів про нашу пригоду, і дві години, проведені нами до світанку у корчмі, — одні з найприємніших у моєму житті. Ми їх згадували не раз із Шевченком.

Але зійшлися ми з Тарасом Григоровичем ближче у 1846 році. Якось несподівано заїхав він до мене перед масляною — блідий і з поголеною головою після недавньої пропасниці. Тоді він постійно носив чорну оксамитову шапочку. Я й не знав, що він лежав хворий за кілька верст у Переяславському повіті. Під час хвороби Шевченко написав багато віршів. Цього й останнього разу він заїхав до мене в Ісківці з метою запросити мене супроводжувати його по Малоросії: він мав намір перемальовувати старовинні речі по церквах та монастирях, а для мене будь-яке подорожування стало необхідністю. Цього разу ми збиралися їхати ненадовго в Чернігів, а звідти у Київ. Ми одразу ж вирішили поїхати в Лубни на ярмарок, потім відвідати Ніжин, дорогий для мене за спогадами. У Лубнах з’їжджалося багато поміщиків, запрошенням не було кінця, але ми відкараскались і виїхали прямо до Ніжина, який теж вирував на масляну. Тільки тут я не можу не занотувати одного факту, В той час, як у Прилуках перепрягали нам коней — це було вночі, — на сусідній вулиці сталася пожежа. Горіла вбога халупа. Народ збігався, але гасили й допомагали здебільшого євреї, бо в халупі жив їхній одновірець. Ми також прибігли на пожежу, і Тарас Григорович кинувся рятувати майно погорільців. Він нарівні з іншими виносив різний мотлох і, коли все закінчилось, виголосив промову до християнського населення, що діяло якось неохоче... Шевченко палким словом докоряв присутнім за байдужість, доводячи, що людина у скруті й біді, хоч би якої була нації, хоч би яку сповідувала віру, стає нам найближчим братом.

Приїзд Шевченка до Ніжина не міг лишитись таємницею. Двері наші не зачинялись, особливо нас відвідували студенти і серед них М. В. Гербель, що був тоді на останньому курсі. У четвер ми пішли в Дворянське /96/ зібрання. Тут сталася невеличка пригода. Хтось з начальствуючих осіб не хотів було впустити Шевченка на тій підставі, що останній був в оксамитовій шапочці, але цьому педантичному мужеві пояснили, що Тарас Григорович, хоч би в якому був убранні, робив честь своєю присутністю. Поет дуже сміявся з цієї пригоди. На другий день ми всі роз’їхалися по гостях, і тоді ж він написав Гербелю в альбом чотири рядки з однієї своєї п’єси:


За думою дума роєм вилітає,

Одна давить душу, друга роздирає,

А третяя тихо, тихесенько плаче

У самому серці, може, й бог не бачить.


Треба сказати, що Шевченко, крім цілковитої безкорисливості, не любив і навіть боявся всіляких грошових розрахунків, і якщо йому випадало зійтися з кимось і бути деякий час разом, — він віддавав свої гроші товаришеві і просив звільнити його від усіх житейських клопотів. Коли ми виїхали з Лубен, він оддав мені свою касу, котра, як і моя, була не в блискучому стані, але при ощадливих витратах нам мало б вистачити , цих грошей до травня місяця. Признаюся, що я й сам невеликий мастак порядкувати з грішми, але якось більше за Шевченка боявся залишитися без них, і тому, взявши на себе казначейські обов’язки, почав трохи скупитися, намагався надто не виходити з бюджету, складеного на масляничні розваги. Тарас схвалив мій план, і ми жили досить ощадливо, як на наш погляд.

Як тепер пам’ятаю, прокинулись ми в суботу досить рано, і поки не прибули гості і нам ще не час було вирушати до знайомих, я хотів піти у крамниці купити деякі припаси, бо ми збиралися виїхати після балу до Чернігова і в такий спосіб завершити масляну. Виходячи з дому, я просив Шевченка приготувати чай.

— Не хочеться мені уставать, — промовив він, — щось я утомився, так би й кабанував цілісінький день. Нехай приносять самовар, а прийдеш — сам і зробиш чаю.

Я погодився і вийшов.

Повертаюся хвилин через двадцять. Тарас Григорович був одягнений. За столом сидів якийсь юнкер, пив чай і підливав собі у склянку рому в карафки, поданої послужливим номерним.

— От нам бог і гостя послав, — сказав мені Шевченко.

Юнкер вважав за потрібне відрекомендуватися мені. До нас часто приходили відвідувачі, але коли я глянув на цього, в мене виникла якась темна підозра, що відвідувач цей з’явився до нас, власне, не через бажання познайомитись з українським поетом, а з іншою метою. Але я намагався бути якомога привітнішим. Юнкер розповів кілька анекдотів, давно вже відомих, і коли не залишилось більше рому, він, голосно гукнувши номерного, наказав подати ще карафку. Мені це не сподобалось і непокоїв мене не зайвий полтиник, а перспектива бути в товаристві в невідомим суб’єктом, який після закінчення другої порції рому міг стати нестерпним. Напившись чаю, юнкер відкликав Шевченка набік і щось шепотів хвилин зо дві, потім розкланявся і вийшов.

— Дай мені три карбованці, — сказав мені несміливо Тарас, дивлячись /97/ на мене з своєю добродушною посмішкою, і по обличчю видно було, що він готовий розсміятись.

— Певно, тому? — спитав я стиха, показуючи на двері.

Він махнув рукою. Я вийняв гроші. Шевченко взяв шапку і вийшов. Повернувшись, він розповів мені, що юнкер, увійшовши до нас у номер і відрекомендувавшись, признався йому, що програв казенні гроші і просив позичити п’ять карбованців, не повернувши яких, він міг мати великі неприємності. Тарас Григорович по доброті душевній поставився співчутливо до цього молодого хлопця і обіцяв допомогти, а поки що запросив напитись чаю. Та коли гість, осушивши карафку рому, зажадав другої, то, незважаючи на таке похвальне служіння Бахусу, Тарас вирішив зменшити пожертву і дав три карбованці. При цьому тільки жартома попросив, щоб я не розповідав В. О. Закревському, який міг образитись за таку байдужість до справжнього мочемордія. Він ніколи не відмовляв тим, що просили, а бували часи, коли в нас спільний капітал зменшувався до кількох гривен. Тарас Григорович завжди брав дрібну монету для подання милостині. Співчуття до злиднів і горя інших приводило його іноді до найнаївніших сцен, і це ще більше вабило кожного до його особи. Правда, після нахабного обману, коли він позбувався останніх грошей, він сердився і давав слово бути обачнішим; але яке-небудь нове жебрання, спритно скорчена міна, жалібний голос — і Тарас не витримував. Певна річ, поважаючи таку його рису, я ніколи не казав йому про це, бо не влаштовувати ж слідство — варто чи не варто подавати милостиню; але багато знайомих із співчуття радили Шевченку берегти свої фінанси.

— Я й сам знаю, — відповідав він, — та нехай лучче тричі одурять мене, а все-таки учетверте подам тому, хто справді не бачив, може, шматка хліба.

Ми у Ніжині не нудьгували, проте, незважаючи на загальну гостинність, на присутність чарівної М. С. К., відомої тоді красуні в Малоросії, що дурила всім голови, вирішили залишити місто, в якому справ не було, й оселитись у Чернігові, де сподівалися побачити цікаву старовину. Після балу, в суботу, напівсонні виїхали ми з Ніжина і дісталися другого дня надвечір до Чернігова. Виспавшись у дорозі, ми вже не лягали спати, а, пообідавши, пішли у благородне зібрання, де ще зранку зійшлися на folle journee 1. Нам дуже цікаво було увійти до товариства, де не сподівалися побачити жодної знайомої душі, а Тараса особливо цікавило: чи не причепиться хто-небудь до нього через шапочку.



1 Свято, урочистість (франц.).



Та ніхто не причепився, а я несподівано зустрів двох давніх приятелів, і швидко звістка про Шевченка розійшлась по залу. Але Тарас Григорович, познайомившись з кількома своїми шанувальниками, незабаром поїхав, і вони десь проводжали масляну. Я залишився у зібранні до кінця. Товариство було невелике, але приємне, за винятком кількох осіб, які звичайно водяться у всіх містах і є неодмінною приналежністю кожного зібрання. На другий дені я прокинувся перший, не думаючи будити товариша, приготував собі чаю і не пам’ятаю вже, чого мені спало на думку описати у віршах учорашній бал, давши назви квітів і рослин усім особам прекрасної статі. Коли прокинувся Шевченко і я прочитав йому свого вірша, той вірш /98/ так йому сподобався, що, примусивши мене повторити, він одразу ж сів за стіл, взяв олівця і на полях зробив ілюстрацію, наскільки міг запам’ятати ту чи іншу особу. Певна річ, схожості не було, бо за якусь годину не міг же він роздивитись незнайомі фізіономії, проте було багато комізму у фігурах деяких рослин, особливо смішно вийшли капуста, півонія, морква і т. п. Тарас Григорович надзвичайно ретельно взявся до діла, приймаючи його близько до серця.

— Ось знаєш що, — сказав він, — ось перепиши лишень начисто і зостав мені більш місця — я гарненько ілюструю.

Доки він пив чай, я переписав вірш, а до обіду була готова майстерна ілюстрація, яка довго зберігалась у мене, але минулого року її загублено разом з іншими цікавими для мене паперами.

Провівши вечір у нових знайомих, Шевченко наступного дня поїхав у Троїцький монастир до преосвященного просити дозволу змалювати старовинне начиння, але швидко повернувся, одержавши дозвіл приступити з четверга — не пам’ятаю вже, через яку причину. До нас завітало кілька чоловік, і один із них, помітивши краєчок ілюстрованого балу, витяг його з-під паперів, і перше ніж я встиг помітити це, почав читати вголос. Таїтися було неможливо. У вірші не було нічого образливого, а тим паче не було названо жодного імені, до того ж наприкінці другого тижня ми збиралися виїхати з Чернігова, і хоч-не-хоч кільком особам стали відомі наші безневинні витівки. Звичайно, все вважали потішним, дещо вірним, особливо хвалили майстерні замальовки олівцем, і тут же ми довідались про багато цікавих подробиць. Тарас Григорович нагадав, одначе, відвідувачам українську приказку: «Своя хата покришка», якій рівнозначна російська: «Из избы copy не выносить». Нам дали слово. Надвечір до нас заїхав один із- цих панів і почав гаряче просити дозволу взяти на півгодини аркушик з тим, що, окрім його дружини, ніхто не побачить. Ми подумали; потім, вирішивши, що нам, як перелітним птахам, через кілька днів доведеться покинути місто, можливо, й назавжди, ризикнули задовольнити прохання доброго чоловіка, що виявив таку прихильність і клопотався про те, щоб Шевченко міг швидше приступити до занять. Я віддав аркушик.

— А він збреше, — сказав мені Тарас після того, як відвідувач пішов, — не самій тільки жінці він його покаже... Та дарма!

Справді, він не помилився. Аркушик було повернено нам другого дня, після того, як він уже побував у кількох домах і справив протилежний ефект, чого й слід було чекати. Про наслідки нас повідомили незабаром, і Тарас Григорович так сміявся, як я рідко бачив.

— Буде тобі, — говорив він мені, — як розходяться морква та капуста. Треба ж було такому трапитись, що в Чернігові, по-перше, знайшлося

досить пам’яток старовини, які треба було змалювати, по-друге, Шевченка попросили зробити кілька портретів. Таким чином, несподівано залишились ми в місті, у якому через нескромність одного індивідуума частина товариства була настроєна проти нас, і хоч, повторюю, ні у вірші, ні в ілюстрації не було нічого образливого, однак становище наше не можна було назвати спокійним, якщо взяти до уваги, що в невеличкому місті все товариство завжди збиралося разом. Спершу ми вирішили жити анахоретами, але запрошення були такі щирі і в деяких домах нас приймали /99/ так гостинно, що ми, махнувши рукою, почали з’являтися у чернігівському вищому світі.

У двох домах особливо часто збиралися — у губернатора і губернського предводителя, де нас оточували всілякою увагою і де справді щирий і невимушений прийом усіх і кожного був першою і головною умовою.

Невеликий гурток пожвавлювала присутність приїжджого з Петербурга кн. У-ва, який умів розворушити провінційне товариство, і вечори проходили надзвичайно приємно. Полишаю читачеві судити про становище наше з Шевченком, коли хоч-не-хоч відрекомендовані деяким з квітів і рослин, зображених не в блискучій ролі у нашому ілюстрованому вірші, ми мусили грати з ними в petits jeux 1 і витримувати легкі натяки, не дуже приємного для нас характеру. Але це було ще нічого; та особливо потерпали ми через двох сестер, котрих я назвав тепличними бундючними трояндами і котрі, на мій сором, виявились милими й освіченими дівчатами. Володіючи тактом і за порадою матері, вони не тільки не подали виду, що невдоволені нашим жартом, навпаки, поводилися з нами ласкаво і з надзвичайною люб’язністю. Повернувшись якось додому з одного дуже приємного вечора, Шевченко почав, не роздягаючись, мовчки ходити по кімнаті і на моє запитання, що з ним, відповів:

— Лучче б оті дівчата вилаяли нас на всі боки.

І ми, трохи порадившись, вирішили їхати до цього сімейства і щиросердно покаятися у своїх гріхах. Але, за дивною примхою долі, мати цього сімейства випередила нас і прислала просити Тараса і мене приїхати до неї запросто обідати. Шевченко одержав замовлення змалювати портрети обох панночок, і всім неприязним відносинам було покладено край.



1 Маленька гра (франц.).



В цей же час познайомився з нами і бував у нас С. С. Громека, тоді ще підпоручик якогось піхотного полку. Покінчивши із справами в Чернігові, Тарас Григорович від’їздив до дружньо знайомого сімейства Лизогубів у Седнів, де й працював, а я залишався у Чернігові і збирав по околицях етнографічні матеріали. Потім я занедужав. Шевченко приїхав і жив зі мною, поки мені стало легше. Тоді ж він змалював з мене чудовий портрет олівцем і знову виїхав у Седнів, а я після Хоминої подався до Києва. У мене в зошиті лишилася пісня, записана його рукою. Вона надрукована в третьому номері «Основи», але вже в іншій редакції. Ось як вилилась вона у Шевченка:


Не женися на багатій,

Бо вижене з хати,

Не женися й на убогій,

Бо не будеш спати.

Оженись на вольній волі,

На козацькій долі —

Яка буде, така й буде —

Чи гола, то й гола.

Та ніхто не докучає

І не розважає,

Чого болить і де болить,

Ніхто не спитає... /100/

Удвох, кажуть, і плакати

Мов легше неначе, —

Не потурай! Легше плакать,

Як ніхто не бачить.


Коли Шевченко повернувся із Седнева, ми зустріли його давнього товариша, художника Сажина і незабаром оселилися всі разом на Хрещатику, по вулиці, що звалася Козине болото.

Тут почалося нове життя в надзвичайно поетичній обстановці. Шевченко задумав змалювати всі визначні види Києва, внутрішній вигляд храмів і цікаві околиці. Сажин узяв на себе частину роботи, і обидва художники пропадали зранку, якщо тільки не заважала погода. Я йшов то до знайомих професорів, то розшукував старовинні книги, то ходив на Дніпро до рибалок і їздив на човні, то шукав цікавих зустрічей з богомольцями, яких десятки тисяч стікається до Києва літньої пори. Нічого не було приємнішого від наших вечорів, коли, повернувшись стомлені додому, ми розчиняли вікна, сідали до чаю і розповідали свої пригоди за день. Коли Шевченко змальовував інтер’єр коридорів, що вели у ближні й дальні печери, я супроводжував його з метою вивчати цікаві групи жебраків, які займали іноді більшу частину коридорів і мали начебто свої привілейовані східці. При химерному освітленні, в якому напівтемрява галерей, обсаджених деревами, переривалась раптом потоком світла і яскравий трикутник розтинав навскоси частину коридора, групи калік з оригінальними обличчями, у лахмітті, з благаючими голосами — цим особливим жебрацьким речитативом — являли собою надзвичайно своєрідне видовисько. Кілька мідяків привертали до нас симпатії цієї галасливої юрби голодранців, поміж якої, поряд з брудом, огидною потворністю, іноді набутою навмисне заради вигоди, поряд з розбещеністю, траплялися індивідууми, дорогоцінні для художника і взагалі для спостерігача. Але здобувати користь із зустрічей з цим жалюгідним людом треба було уміючи. У жебраків існують чи принаймні існували свої корпорації, і в певному осередку все залежало від отамана або старшини, який поводився із своїми побратимами деспотично. Один сліпий дід звірячої зовнішності, який так умів скорчити найсмиреннішу пику і який гудів, як бочка, у хвилини гніву і мало не пищав, коли канючив у перехожих, — очолюючи невеликий гурт жебраків, боляче лупцював їх величезною палицею, не розбираючи правого й винуватого. Особливо це траплялося в ті години, коли закінчиться обідня, а до вечірні ще часу багато. Ми, було, часто питаємо у старців, чом вони терплять такого забіяку, але нам відповідали: «Хай уже б’ється, недовго залишилося, на Маковія (1 серпня) оберемо іншого». Отаман цей, за словами його товаришів, не годився у місті, але в селах з ним було добре, бо він мав широкі знайомства. Тараса вразила його фізіономія, і він намалював з нього портрет. Та обличчя його було таке підле й відворотне, що, закінчивши портрет, Шевченко хвилин через п’ять подер його на клапті:

— Се такий супес, що за шага заріже чоловіка, дарма що сліпий.

Він робив багато замальовок людей, але я не знаю, куди поділися ці начерки.

Проте часом на Шевченка нападали лінощі, і він так бував радий дощовим дням, що не підводився з ліжка і читав або нові журнали, або /101/ потрібні йому історичні твори, діставати які було моїм обов’язком. Але траплялося, що він пропадав з дому доби на дві, і це мене непокоїло, тому що спільною касою завідував я, а він ніколи не брав з собою більше двогривеного, частину якого витрачав на їжу, а решту роздавав бідним. Траплялося, що він заходив далеко за околиці, а інколи зустрічав когось із знайомих і бенкетував з ними. Він не любив ніяких розпитувань.

Про свій одяг він турбувався дуже мало, отож доводилось надокучати йому, якщо треба було замовити які-небудь речі.

На сільських поміщицьких балах він не дуже церемонився, але в Києві — інша річ. Було у нас кілька знайомих з вищого кола. От іноді, бувало, зранку Тарас Григорович і каже, що, добре попрацювавши, не завадило б увечері піти кудись у гості. Я приготую все і чекаю. Повернеться Тарас.

— А не хочеться мені натягати отого фрака, щоб він ізслиз.

То й не треба.

— А може, б просто походити?

— Я бачу, що тобі не хочеться, ну й посидимо дома.

— А справді! Ходім лучче на Дніпро, сядем де-небудь на кручі і заспіваємо.

І часто замість світського салону ми вирушали до Дніпра, сідали на кручі і, споглядаючи чудову панораму, співали пісні чи думали кожен свою думу. Проте траплялося відвідували і так звані аристократичні доми, де Шевченка приймали з пошаною, але де народного поета гнітила присутність манірних денді і пань, і тільки разів зо два я пам’ятаю його балакучим і люб’язним у цьому товаристві. Ніколи не забуду, як одного разу, сидячи у досить великім колі за чавм, він підійшов до мене і спитав пошепки:

— Аже ото ром?

— Ром.

— Дивись же, ні один сучий син не всипа.

— Так.

Знаєш же, і я не питиму.

— Чом же і не підлити трішки.

У цей час хазяйка підсунула до нього карафку.

— Тарасе Григоровичу, чи не бажаєте з ромом.

Тарас глянув на мене.

— Дякувать! Душно, — сказав він.

Тут була одна цікава особа, і Шевченко захопився розмовою. Поводився він у товаристві вільно й тактовно і ніколи не вживав тривіальних висловлювань. Це помітило навіть багато паній. Коли ми вийшли на вулицю, ніч була місячна і вітер ледь-ледь ворушив верхівки сріблястих тополь, яких так багато в окремих місцях Києва. Шевченко запропонував пройтися дальньою дорогою, тобто через Липки до саду, і мимо костьолу піднятися в старий Київ.

— На чортового батька вони ставлять отой ром, коли і губ ніхто не умочить, — мовив Шевченко і засміявся. — Сказано, пани — у них усе напоказ тільки.

— Даремно ти церемонишся.

— Ні, не люблю я у такій беседі ні чарки горілки, ні шматка хліба. /102/

Зате любив він простоту сімейного побуту, і де приймали його не пишно, але щиро, він там бував надзвичайно балакучий, любив розповідати смішні пригоди — не анекдоти, як покійний Основ’яненко, а неодмінно яку-небудь бувальщину, у якій він підмічав комічну сторону.

У мене в Києві жили родичі, небагаті, але гостинні люди, які любили прийняти гостя, чим бог послав. У тітоньки, зокрема, подавали чудовий пісний обід, якого справді не знайдеш і в найдорожчого ресторатора. За старосвітським звичаєм, старі дотримували усіх постів, і я в одну із серед чи п’ятниць познайомив з ними Шевченка. Нас, певна річ, не відпустили без обіду. Вся обстановка вже переконала Тараса Григоровича, що нас не ждуть ніякі церемонії. Старий дядько, корінний полтавець, пам’ятав усі найдрібніші звичаї рідної гостинності і, виголосивши відому фразу «по сій мові, будьмо здорові!», випив спершу сам чарку настоянки, а потім запропонував гостеві. Це дуже сподобалось останньому, і він, беручи чарку, проговорив свою звичайну примовку:

— Як то ті п’яниці п’ють оцю погань, нехай уже ми люди привичні.

Та коли Тарас Григорович з’їв кілька ложок борщу, він не втерпів, щоб не признатися: якщо він і їв подібний борщ, то, певно, дуже давно, хоча навряд чи коли й доводилося куштувати. Борщ цей був з сухими карасями, із свіжою капустою і якимись особливими приправами. Потім подали пшоняну кашу, варену на раковій юшці з кропом, і Шевченко зовсім розтанув. Старі тішились, що змогли зробити приємність такому дорогому гостеві, а в нього від незначної, здавалося б, обставини з’явився чудовий настрій, і ми просиділи за столом, я думаю, годин зо три. Після того кілька разів за бажанням Шевченка ми ходили обідати у пісні дні до старих, тільки, бувало, я заздалегідь попереджав тітоньку, і пісний борщ удавався якнайкраще. Навіть нинішньої зими у ресторані Вольфа нагадав він мені якось про наші пісні обіди на Хрещатику.

Під час прогулянок він говорив мені, що йому хотілось би намалювати велику картину. За його словами, і думка в нього ворушилась, і план інколи неясно мелькав в уяві; але Шевченко розумів сам, що народився більше поетом, ніж живописцем, тому що під час обдумування картини «хто його зна відкіль несеться, несеться пісня, складаються вірші, дивись, уже і забув, про що думав, а мерщій запишеш те, що навіялось».

Любив він і шанував природу. Блукаючи з ним по лісах над Сулою і Сліпородом, ми було довго просиджували біля нірки якогось жучка, вивчали його нехитрі норови і звички.

Велику втіху приносили Шевченкові селянські діти, які в селах звичайно цілі дні проводять на вулиці. Тарас Григорович не раз сідав з ними в коло і, підбадьоривши полохливе товариство, розповідав їм казки, співав дитячих пісень, яких знав безліч, з серйозним виглядом робив пищики і невдовзі завойовував прихильність усіх дітлахів. Ніколи не забуду однієї пригоди. Пішов він якось рано-вранці малювати руїни Золотих воріт, за якими у той час місто ще не розбудовувалось, і сказав, що повернеться увечері. Золоті ворота були близько від нашої квартири.: Я одержав записку, якою нас запрошували на чай, і хотів сповістити Тараса Григоровича, щоб нікуди не заходив, тому що у знайомих, куди нас кликали, він завжди бував охоче. Підходжу до Золотих воріт і що ж бачу? Тарас Григорович розстелив свою квітчасту хустку, на неї посадив /103/ трирічну дівчинку і з клаптиків паперу майструє їй якусь іграшку. Він розповів мені свою пригоду. Годині о п’ятій Тарас Григорович сидів і працював, аж раптом за валом унизу почувся дитячий плач, на який він спочатку не звернув жодної уваги. Та плач не вгавав і ставав сильнішим. Місце безлюдне. Шевченко не витримав, пішов гребенем валу . і глянув униз. У рову сиділа дитина і жалібно плакала. Поблизу — ні душі, лише кілька телят паслося віддалік. Він пробіг кроків двадцять — нікого. Нічого робити, треба було спуститись і взяти дитину. Дівчинка перелякалась і заплакала ще дужче. Заспокоївши її, наскільки було можна, Тарас Григорович поніс свою знахідку до Золотих воріт. Йому якось вдалося забавити її, але добитися толку не можна було, бо дівчинка лепетала «мама», «няня» і більше ні слова. Давав він їй бублика, але дитина не могла вкусити і тільки повторювала «мама», «няня». Тарас Григорович не знав, що робити. Два-три перехожих постояли, подивились ї не признавали дівчинки, а йому не хотілося втратити чудового освітлення і разом з тим шкода було залишати біля себе налякану і, звісно, голодну дівчинку. Я прийшов вчасно й одразу ж пішов у сусідні будинки, яких було поблизу зовсім небагато. Проте ніде не знали дівчинки. Становище ускладнювалося. Ми вирішила йти додому і сповістити в поліцію. Я взяв портфель, Тарас Григорович — дитину, і таким чином дійшли ми до Софійського собору. Молода жінка, одягнена по-домашньому, з переляканим видом вибігла із завулка і, побачивши нас, кинулась назустріч.

— Мати! — сказав Шевченко і, не кажучи їй ні слова, подав дитину.

Виявилось, що нянька понесла дівчинку гуляти, але, очевидно, зустріла дорогою знайому чи знайомого, добряче випила і завалилася в рову спати, а дитина пішла й пішла вздовж канави. Дитина кілька годин не була вдома. Якась бабуся, проходячи під валом, побачила п’яну няньку і, не знаючи, що в неї була дитина на руках, поспішила до хазяйки лише з однією новиною. Розв’язка відома. Йдучи додому, Тарас Григорович жартував, як би то він виховував дочку, коли б дівчинку не розшукали батьки.

Щодо любові у вузькому розумінні цього слова, то за весь час мого знайомства з Шевченком я не помітив у нього жодного уподобання, яке можна було б назвати серйозним. Він любив жіноче товариство і захоплювався, але ніколи це не тривало довго. Як молоді люди, почнемо, бувало, про це розмову, і варто лише нагадати йому якесь його захоплення, він звичайно казав:

— Ет! дурниця! Поки з нею балакаю, то буцімто щось і ворушиться в серці, а там і байдуже.

Але до одної особи він повертався разів зо три, тобто принаймні тричі, зустрічаючись з нею, він захоплювався. Давно, ще в перші часи нашого знайомства, він довго сидів біля неї на балу і все просив у неї на пам’ять хоч одну голубу квітку, якими була оздоблена сукня. Молода жінка жартувала і жартома відмовляла. Тарас Григорович одначе приловчився і відірвав квітку. Так це й закінчилось. Років через два я випадково побачив у нього цю реліквію. Тарас Григорович зніяковів трохи.

— Славна молодичка, — сказав він мені, — і така приємна, що, здається ж, і забудеш, а побачиш, то знов так тебе й тягне.

Захопився було на короткий час він однією відомою красунею, яка /104/ крутила голови всім, хто потрапляв у її зачароване коло. Захоплення було сильне. Шевченко не на жарт задумувався, малював її голівку і кілька разів складав вірші. Я завжди радів, коли йому хтось подобався: благородна натура ця ставала ще художнішою, і він працював тоді ще більш заповзято. Проте швидко він розчарувався в красуні. Запросила вона якось його вранці прочитати їй одну поему і сказала, що в неї нікого не буде, що вона бажала б одна навтішатися читанням. Тарас Григорович виконав її прохання. Йшов він до неї з якимось трепетом. Але яка ж картина на нього чекала? У затишній вітальні красуня сиділа на канапі в оточенні студента, гусара й товстелезного генерала — трьох завзятих своїх залицяльників, і спритно маневрувала по-своєму, обманюючи всіх трьох, то подаючи їм по черзі надію, то приводячи у відчай. Поет збентежився, і хоч як чарівна господиня не атакувала його люб’язністю — він пішов з твердим наміром ніколи не відвідувати красуні й дотримав свого слова.

Ось вірш, написаний з цього приводу:


Не журюсь я, а не спиться

Часом до півночі,

Усе світять ті блискучі

Твої чорні очі.

Мов говорять тихесенько:

«Хоч, небоже, раю?

Він у мене тут у серці»,

А серця немає,

Й не було його ніколи,

Тільки шматок м’яса...

Нащо ж хороше і пишно

Так ти розцвілася?

Не журюся, а не спиться

Часом і до світа,

Усе думка побиває,

Як би так прожити,

Щоб ніколи такі очі

Серця не вразили.


Пам’ятаю ще одне захоплення у Києві. Малюючи Лавру, він познайомився з приїжджим сімейством богомольців, у якому була дуже гарненька молода дівчина. Вечорами Шевченко почав зникати і не казав, де просиджував до півночі, і оскільки у нас було заведено не вимагати один в одного звіту, то я кілька днів не знав, що поет захоплюється. На мальовничій дикій стежці, що вела з Царського саду на Поділ прямо через кручі, я раз несподівано побачив Тараса Григоровича у незнайомому товаристві, що складалося з двох бабусь, кількох дітей і гарненької дівчини. Остання відкинула вуаль. Розчервоніле личко її, обрамлене світлим волоссям, було чудове. Сміючись чистим, майже дитячим сміхом, вона слухала Тараса Григоровича, який, спускаючись поруч з нею, розповідав їй, мабуть, щось смішне. Я сходив на гору. Тарас Григорович тільки спитав мене, куди я йду, і сказав, що проводжає знайомих у Братський монастир. На третій день він був дуже сумний і признався у своєму захопленні. Незнайоме мені сімейство виїхало уже в село. Дівчина ця була за когось висватана, і у вересні призначили весілля. Він любив жінок жвавого характеру; на його думку, жінці мають бути притаманні запал і пристрасть — «щоб під нею земля горіла на три сажні», /105/

Пропащі, але милі створіння у той час не захоплювали Шевченка; у нього були щодо цього свої оригінальні поняття. Він не знаходив жодної втіхи у відвідуванні веселих притулків продажних грацій, хоча ніколи не картав їх презирливим словом. Він був надто гуманний і на слабкості дивився поблажливо, стараючись у самому бруді знайти хоч крупинку золота. На продажну любов, на жінку, що віддалася пристрасті, він казав «можна махнути рукою», але потайна розпуста, хоч би якими квітами прикривалася, завжди збуджувала в його душі непереборну огиду.

Гуманність його виявлялася в кожному вчинку, в кожному рухові; навіть на тварин поширювалась його голубляча ніжність. Не раз захищав він кошенят і цуценят від злих намірів вуличних хлопчаків, а пташок, прив’язаних на шворці, купував іноді у дітей і випускав на волю. Ми жили поблизу базару, і я пам’ятаю, як, бувало, тішиться він і кличе мене до вікна, коли яке-небудь собаченя, схопивши шматок хліба чи бублика, боязко кралося попід тином. Одна обурлива сцена мало не обійшлась нам дорого. У Києві в той час поліцейські служителі, звані по-міецевому гицелі, маючи обов’язок знищувати собак, займалися своїм ремеслом серед білого дня на людному базарі. Вони ходили озброєні довгою палицею із залізним гаком на кінці і з другого короткою ломакою (добивач). Піймавши тварину гаком, вони добивали її ломакою й іноді довго мучили. Йдучи на Козине болото, ми якось раз натрапили на таку сцену. Гицель схопив велику собаку за ребро і, не зовсім убивши її, тягнув напівживу городом. Тарас Григорович обурився і докорив живодерові. Гицель відповів грубо і тут же почав катувати собаку, яка страшенно скавучала. Шевченко вихопив у нього ломаку... Проте полтиник залагодив справу; гицель одним спритним ударом добив тварину, але Тарас Григорович довго не міг заспокоїтись...

До цієї ж пори відноситься наше знайомство з п. Аскоченським, нині редактором аж надто відомої «Домашней беседы», а тоді екс-професором духовної академії, вихователем генерал-губернаторського племінника і поетом: так принаймні називав його дехто у Києві. Редактор «Домашней беседы» не виявляв тоді духу ярої нетерпимості й не піддавав ще анафемі всього світського і сучасного, як це робить тепер, але, настроївши ліру свою на елегійний тон, бринькав на ній вельми чутливі пісні. Сей муж, що карав суворо все живе і мисляче, споглядав на твори мистецтва крізь мутні окуляри середньовічного аскетизму і гаряче вступався за юродивого Івана Яковича, читав нам свої вірші про земні страсті і, треба віддати йому належне, не виявляв поглядів, які б могли зрадити в ньому майбутнього редактора видання, ганебного не кажу вже для літератури, а навіть для друкарського верстата, який передає його на папір. Я згадав про це тому, що, побачившись після довгої розлуки, Тарас Григорович з подивом сказав мені:

— А знаєш ти, що «Домашнюю беседу» видає той самий Аскоченський, которого ми знали у Києві? Чи можна було надіятись!

Наприкінці нашого перебування у Києві Шевченко один час надумався було вчитися французької мови і, певно, з його величезними здібностями незабаром досяг би успіхів у цій справі, але потім збайдужів, і більше про це не було й згадки.

Мені довелося раптово виїхати додому. Коли я сказав Шевченкові, /106/ що кишеня моя у жалюгідному стані, він роздобув грошей, дав мені на дорогу і випровадив до Дніпра. Прощаючись з ним на мосту, я не знав, що розлучаємося надовго... Ми побачилися рівно через чотирнадцять років у вересні минулого року, коли я повернувся з подорожі по півдню Росії. Увійшовши до майстерні Тараса Григоровича в академії, я застав його за роботою: він гравірував. На запитання моє, чи впізнає мене, Шевченко відповів заперечливо, але сказав, що по голосу, здається, не помилився і назвав мене по імені. Я кинувся було обійняти його, але він зауважив по-російськи:

— Не подходите — здесь вредные кислоти. Садитесь.

Хвилина ця була для мене надзвичайно тяжкою. Тарас Григорович постарів, лице змінилося, але в очах його променилося те ж саме тихе світло думки й чуття, якого я не міг забути після довгої розлуки. Ми поговорили трохи. Він був холодний, і хоч кілька разів сам згадував минуле, проте не так, як чекав я від цього побачення... Я пішов додому схвильований і поніс у серці те почуття скорботи, яке людина може вилити або в гарячих сльозах, або натхненними віршами. Таку холодність з його боку я пояснював довгим стражданням і вирішив затаїти в серці ще одну втрачену надію, можливо, кращу й останню в житті. Невдовзі зустрівся я з ним у В. М. Білозерського. Шевченко підійшов до мене, сказав кілька слів і потім на всі мої запитання відповідав лаконічно, звертався до мене на «ви», що й мене змусило вдатись до того ж займенника. Я вважав, що між нами все скінчено, але хоч яким важким для мене було таке становище, я дав собі слово уникати навіть тіні нав’язливості. Через тиждень зустрілися ми знов у Білозерського. Привітавшись, ми весь час розмовляли у різних гуртках. Трапилося так, що виходили ми разом і опинились у передпокої. Східцями зійшли мовчки. Біля під’їзду не було візників.

— Ви додому праворуч? — спитав я.

— Ні, піду Невським, може, зайду до Вольфа.

— Так нам до Невського по дорозі.

— От і добре.

Потроху Шевченко розговорився. Дійшовши до проспекту, я продовжував говорити, і ми опинилися коло Поліцейського мосту.

— Може, зайдемо разом? — сказав він.

— Зайдемо, — відповів я.

Відвідувачів було мало. Тарас Григорович замовив собі порцію чогось, я запалив сигару, і тут він сам, з властивою йому колишньою відвертістю, розповів мені про причину своєї холодності. Звичайно, у двох словах я пояснив, у чому річ, і відтоді відновилися наші попередні стосунки. Того пам’ятного для мене вечора він багато і з особливою любов’ю говорив про Марка Вовчка і про те враження, яке справили на нього перші «Оповідання».

Про останнє моє побачення з Тарасом знають читачі «Русского слова».

У цьому нарисі я зібрав усі факти, що збереглися у моїй пам’яті, без наміру вихваляти таку незвичайну особистість, як Шевченко, і не приховуючи його слабостей. Я далекий від думки робити з дорогої мені людини щось на зразок ідеального героя, а розповів те, що було насправді, знаючи його близько і живучи з ним у кращу пору його творчої діяльності. /107/ Я нічого не приховав, нічого не додав і вважаю, що повинен був написати цю статтю так, а не інакше...

Друзі покійного зібрали гроші, виклопотали дозвіл і повезли прах Тараса туди, де


Могили

Чорніють, як гори,

Та про волю нишком в полі

З вітрами говорять.



1861. Травня 8.

Петербург









О. С. Афанасьєв-Чужбинський

СПОМИНИ ПРО Т. Г. ШЕВЧЕНКА


Вперше надруковано в журн. «Русское слово», 1861, № 5, с. 1 — 39. Передруковано у виданні: А. С. Афанасьев (Чужбинский). Собрание сочинений. Под ред. П. В. Быкова. Т. 6. СПб., 1891, с. 417 — 450. Подається за першодруком.

Афанасьєв-Чужбинський Олександр Степанович (справжнє прізвище Афанасьев, друкувався під псевдонімом А. Чужбинский; 1816 — 1875) — український і російський етнограф, письменник буржуазно-ліберального напряму. Ще до знайомства з Шевченком написав звернений до нього вірш «Гарно твоя кобза грає» (1843). Шевченко осуджував улесливі «патріотичні» вірші Афанасьєва-Чужбинського, надруковані в газ. «Санкт-Петербургские ведомости» за січень 1856 р. Крім спогадів, Афанасьєв-Чужбинський опублікував нотатки про останні дні поета — «Землякам. Над гробом Т. Г. Шевченка» (журн. «Русское слово», 1861, № 2).

...«Библиотеку»... — Мається на увазі «Библиотека для чтения», щомісячпий петербурзький журнал (1834 — 1865), особливо популярний у провінційних читачів, на яких, власне, він і був орієнтований. Провідну роль відігравав у ньому редактор і видавець О. І. Сенковський (1800 — 1858), який спрямовував його проти пушкінського «Современника», В. Бєлінського, «натуральної школи».

...літературне літописання Брамбеуса... — Барон Брамбеус — літературний псевдонім О. І. Сенковського. Тут ідеться про численні (позначені консервативними поглядами) статті й рецензії Сенковського.

...заучувались напам’ять драматичні фантазії Кукольника... — Мовиться іронічно про галасливий успіх високопарних, псевдопатетичних драматичних /429/ творів Н. Кукольника, як от пройнята монархічними ідеями «казенного патріотизму» п’єса «Рука всевышнего отечество спасла» тощо.

...переказати без запинки всього Джакобо Санназара. — Якопо Саннадзаро (1455 — 1530) — італійський поет і прозаїк, служив при дворі герцога калабрійського, його пастораль «Аркадія» користувалася величезним успіхом. Він в головним персонажем драматичного твору Кукольника «Джакобо Санназар», виданого у Петербурзі 1834 р.

...читали «Кобзаря»... зустрінутого одностайним глумом критики. — Твердження однобічне і в цілому не відповідає дійсності. Воно може бути віднесене лише до реакційно-консервативної критики (рецензій О. Сенковського в журн. «Библиотека для чтения», 1840, т. 39, Т. Булгаріна в газ. «Северная пчела», 1840, 7 травня, № 101 та ін.), яка, визнаючи поетичний талант Шевченка, закидала йому «мужицьку» мову «Кобзаря». Наскокам на «Кобзар» реакційної журналістики протистояли захоплені, схвальні відгуки, надруковані в прогресивних виданнях — журн. «Отечественные записки», 1840, № 5, де відділом критики керував тоді В. Бєлінський, «Литературной газете», 1840, № 36 та ін. Навіть реакційний «Маяк» (1840, № 6) умістив схвальну рецензію П. Корсакова.

На противагу О. Афанасьєву-Чужбинському, деякі сучасники Шевченка відзначали успіх «Кобзаря» в критиці. Зокрема, поет-романтик Л. Боровиковський 24 травня 1840 р. писав до І. І. Срезневського: «Особливо хвалять журнали «Кобзар», що недавно вийшов» (Л. Боровиковський. Повне зібрання творів. К., Наукова думка, 1967, с. 215).

Номади — давньогрецька назва кочівників.

Закревська Софія Олексіївна (нар. 1798 р.) — російська письменниця, сестра Платона та Віктора Закревських, приятелька Гребінки. її роман «Інститутка» (1841) та повість «Ярмарок» (1843), надруковані в журн. «Отечественные записки», були позитивно оцінені Бєлінським. За стилевими особливостями вони близькі до романтичних творів Бестужева-Марлінського.

Закревський Віктор Олексійович (1807 — 1858) — ротмістр у відставці, один із власників с. Березова Рудка, Пирятинського повіту, Полтавської губернії (тепер Пирятинського р-ну, Полтавської обл.). Захоплювався творчістю Шевченка. В грудні 1843 р. Шевченко намалював олівцем шаржований портрет В. Закревського.

У повітовому містечку Лубнах... один пан запросив Шевченка обідати. — За народним переказом, це був Трепов Федір Федорович (1812 — 1889), уланський офіцер, переведений пізніше в жандармський полк. Дослужився до чину генерал-ад’ютанта, займав у 1866 — 1878 pp. посаду обер-поліцмейстера, градоначальника Петербурга. Він — батько петербурзького генерал-губернатора Трепова Ф. Д., товариша міністра внутрішніх справ, ганебно відомого тим, що в жовтні 1905 р. віддав наказ під час розгону демонстрації: «Холостих залпів не давати, патронів не шкодувати».

...у своєму повітовому місті... — Йдеться про м. Лубни, неподалік від якого було село Ісківці, куди Шевченко приїздив до Афанасьєва-Чужбинського восени 1843 p., восени 1845 р. та в лютому 1846 р.

...зійшовся з Лук’яновичем — Лук’янович Олександр Андрійович (1803 — 1879), поміщик, майор у відставці. У його маєтку селі Мар’янському Миргородського повіту, Полтавської губ. (тепер Великобогачанського р-ну, Полтавської обл.) Шевченко побував навесні та восени 1845 р. Тут він написав поеми /430/ «Єретик», «Сліпий», вірш «Стоїть в селі Суботові», намалював кілька портретів, з яких зберігся портрет Лук’яновича (тепер — в ДМШ). Дружина його була рідною сестрою декабриста Івана Федоровича Шимкова.

...містерія без заголовка. — Містерія Шевченка «Великий льох».

...ми з’їхалися у Закревських. — У селі Березова Рудка жила велика родина Закревських. Головним господарем маєтку був Закревський Платон Олексійович (бл. 1801 — 1882), полковник у відставці, багатий поміщик, власник цукрового заводу, відомий жорстоким поводженням з кріпаками. З ним та його дружиною Ганною Іванівною (1822 — 1857) Шевченко познайомився в с. Мойсівці в червні 1843 р. на балу у Т. Г. Волховської. Поет був захоплений красою Закревської. Він намалював портрети Ганни та Платона Закревських (олія, 1843), на засланні присвятив Закревській вірш «Г. З.» («Немає гірше, як в неволі...»), з ім’ям Закревської пов’язана також поезія «Якби зострілися ми знову», ймовірно, вступна частина поеми «Невольник».

Закревська Марія Олексіївна (нар. 1816 р.) — сестра Віктора, Платона та Софії Закревських. Разом з останньою жила в с. Лемешівці, неподалік від Березової Рудки.

Гербель Микола Васильович (1827 — 1883) — російський поет, перекладач і видавець. У 1846 р. Шевченко записав до альбома Гербеля, тоді ще учня Ніжинського ліцею, початкову строфу свого вірша «Гоголю». Гербель у 1856 p., коли Шевченко був на засланні, опублікував у журн. «Библиотека для чтения» свій переклад його вірша «Думка» («Нащо мені чорні брови...»). Це був перший переклад з Шевченка. Згодом поет зустрічався з ним у Петербурзі. Гербель переклав на російську мову 18 творів Шевченка, а у 1860 р. видав «Кобзар» у перекладах російських поетів. Примірник цього «Кобзаря» з дарчим написом подарував поетові (зберігається в ІЛ).

...присутність чарівної М. С. К., відомої тоді красуні... — Ймовірно, йдеться про Марію Степанівну Кржисевич (дівоче прізвище Задорожна; 1824 — 1905), племінницю Г. С. Тарновського.

...у губернатора і губернського предводителя... — Чернігівським цивільним губернатором був тоді (з 1841 р.) Павло Іванович Гессе (згодом київський цивільний губернатор), губернським предводителем дворянства — відставний, полковник Ладомирський Василь Миколайович.

...кн. У-ва... — Можливо, князя Урусова.

Громека Степан Степанович (1823 — 1877) — публіцист. Автор статей про зловживання поліції. Вміщував без підпису кореспонденції в «Колоколе», проте стояв на монархічних позиціях. Після заслання Шевченко неодноразово зустрічався з ним у Петербурзі.

... до дружньо знайомого сімейства Лизогубів у Седнів... — У Седневі жили брати Андрій Іванович (1804 — 1864) та Ілля Іванович (1787 — 1867) Лизогуби, приятелі Шевченка. Брати були людьми високої культури, захоплювалися літературою, живописом, музикою. Ілля Лизогуб був відомим у свій час віолончелістом і композитором. Шевченко побував у Седневі навесні 1846 p., вдруге — навесні 1847 p., намалював портрети А. Лизогуба (олівець, 1846) та І. Лизогуба (олія, 1846 — 1847). Перебуваючи на засланні, Шевченко листувався з ними. А. Лизогуб прислав поетові на заслання малярське приладдя. Шеф жандармів граф О. Ф. Орлов іменем царя заборонив А. Лизогубові листуватися з Шевченком. Брати Лизогуби клопоталися про полегшення становища Шевченка на засланні, допомагали йому матеріально. /431/

...змалював з мене... портрет олівцем... — Портрет О. Афанасьєва-Чужбинського (олівець, 1846) роботи Шевченка нині не відомий.

Сажин Михайло Макарович (пом. 1885 р.) — художник-пейзажист. Співучень Шевченка по Академії мистецтв. У 1855 р. одержав звання академіка за картину «Київський Софійський собор, внутрішній вигляд». Після арешту Шевченка у Сажина залишилися його малюнки.

...оселилися... по вулиці, що звалася Козине болото. — Поет з друзями оселився в будинку зятя Шевченкового земляка художника С. С. Превлоцького в Вільшаної І. І. Житницького (тепер будинок № 8а по провулку Т. Г. Шевченка, в якому відкрито Літературно-меморіальний музей Т. Г. Шевченка).

«Не журюсь я, а не спиться...» — Чи справді це вірш Шевченка — до кінця не з’ясовано.

Аскоченський Віктор Іпатійович (1813 — 1879) — журналіст, історик, редактор реакційно-монархічного тижневика «Домашняя беседа». Лишив спогади про Шевченка.

...вступався за юродивого Івана Яковича... — Корейша Іван Якович (пом. 1861 р.) — юродивий, віщун, ім’я його використовувалося в полемічній літературі 60-х років XIX ст. як уособлення мракобісся. Журнал «Домашняя беседа»; який видавав Аскоченський, захищав і вихваляв Корейшу.

Білозерський Василь Михайлович (1825 — 1899) — один з організаторів Кирило-Мефодіївського товариства, в якому стояв на помірковано-реформістсьних позиціях. Після арешту був засланий до Петрозаводська. У 50-х роках повернувся до Петербурга, редагував журнал «Основа» (1861 — 1862), у якому було надруковано багато творів Шевченка.












Попередня     Головна     Наступна            


Етимологія та історія української мови ua_etymology:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчани, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.