[Спогади про Тараса Шевченка. — К.: Дніпро, 1982. — С. 162-168.]

Попередня     Головна     Наступна            

М. М. Білозерський

ТАРАС ГРИГОРОВИЧ ШЕВЧЕНКО ЗА СПОГАДАМИ РІЗНИХ ОСІБ (1831-1861 pp.)

Я особисто не знав Шевченка і вперше довідався про нього навесні пам’ятного 1847 року; я вчився тоді у Петербурзі, і на свято мене відпустили до брата, який служив у столиці. Від брата я дізнався, що сестра моя в Борзнянському повіті (Чернігівська губернія) вийшла заміж за малоросійського письменника Куліша, що на весіллі був малоросійський поет Шевченко в боярах і серед інших підписався під листом до мого брата. Я бачив цього листа і пам’ятаю підпис великими літерами: «боярин Т. Шевченко». Незабаром після того я познайомився з віршами Шевченка; перші, які я чув, були такі з «Тарасової ночі»:

На розпутті кобзар сидить

Та й на кобзі грає;

Кругом хлопці та дівчата,

Як мак процвітає...

Потім чув деякі вірші з «Посланія до земляків». Вірші Шевченка справили на мене дуже сильне враження, вони глибоко запали тоді в мою ще дитячу душу.

Років через три після мого першого знайомства з творами Шевченка доля привела мене на батьківщину, в батьківський дім. На батьківщині я багато наслухався про Шевченка, який на початку 1847 року бував у моєї матері і в багатьох родичів на Борзнянщині, всі, хто його бачив, добре його пам’ятали. /163/

Я дуже шкодую, що тоді не записував розповідей про Шевченка; та й до останнього часу я нічого не записував про нього. Думалось, оскільки дуже багато людей знали його особисто, користувались його дружбою або знайомством і більш-менш часто спілкувалися з ним, то вони, ці багато хто, і згадають багато чого про Шевченка, напишуть і передадуть до друку. Але, на жаль, вийшло не так...

Далі я приступлю до викладу всього, що мені довелось почути від різних людей, які особисто знали Шевченка.

ПРО ШЕВЧЕНКА У ВАРШАВІ

Шевченко в 40-х роках розповідав малоруському поетові 30-х і 40-х років Вікторові Миколайовичу Забілі (який жив на хуторі біля Борзни, пом. 1869 p.), що коли його, як дворового кріпака, вели взимку етапом з Варшави до Петербурга, то в нього порвався один чобіт, так що відпадала підошва, і Шевченко, щоб не відморозити ноги, змушений був міняти чоботи, взуваючи на якийсь час цілий чобіт на ногу, що мерзла в драному чоботі; ці зупинки набридли етапним солдатам, і один з них ударив Шевченка по шиї. Це може відноситись до 1831 року, коли Шевченко був у Варшаві і його випровадили разом з іншими росіянами за розпорядженням польського революційного уряду.

ПРО ШЕВЧЕНКА У КИЄВІ

Василь Васильович Тарновський-батько (пом. 1865 р.) розповідав мені, що в нього в 40-х роках у Києві бували літературні вечори, які відвідували М. І. Костомаров, Василь Михайлович Білозерський та інші друзі і знайомі Тарновського, серед них був і Шевченко. Одного разу прийшов він і прочитав щойно написане ним відоме «Посланіє до земляків». Загальний зміст цього твору й особливо ті місця, де говориться про козацьких гетьманів, яких Шевченко перший зрозумів і виставив їх у справжньому вигляді, справили на всіх присутніх приголомшуюче враження: з цього моменту схиляння перед ясновельможними і уявлення про них як про героїв-лицарів припинилися... Слово Шевченка скинуло їх з п’єдесталів і поставило на належні місця.

Олексій Флорович Сенчило-Стефановський — іконописний живописець і вчитель малювання в Киево-Подільському училищі у 1840 — 1860-х роках (родом з Ніжина), був великим приятелем Шевченка. Про перебування Шевченка в Києві (в 1845 — 1846 pp.) він розповів мені таке:

1) Шевченко любив з ним кататись по Дніпру в човні, і тоді вони виспівували одну з найулюбленіших пісень Шевченка;

Та по тім боці, та на толоці

Цвіте горошина,

А в дівчини та чорнії брови,

Як у волошина.

2) Вони брали участь у науково-археологічній експедиції і розривали Могилу Переп’ятиху. У Сенчила був малюнок олійними фарбами, що зображав цю могилу в розрізі; він тепер належить В. Б. Антоновичу, /164/ Чи не ці розкопки навели Шевченка на думку написати кілька віршів про могили?

Сенчило листувався з Шевченком, і в нього було до двадцяти листів від Шевченка (нещодавно втрачених); листи були гумористичні; в одному Шевченко писав: «Коли б вас у Петербург виписать, дак там вас зробили б товкачем або підтовкачем».

ПРО ПЕРЕБУВАННЯ ШЕВЧЕНКА В БОРЗНЯНСЬКОМУ ПОВІТІ, ЧЕРНІГІВСЬКОЇ ГУБЕРНІЇ

В Борзнянському повіті він гостював у Качанівці в Григорія Степановича Тарновського, де збиралися літератори, художники: крім Шевченка, Забіла, Глінка; він також бував у В. М. Забіли (на околиці Борзни), а в січні 1847 року, запрошений П. О. Кулішем і В. М. Білозерським як боярин Куліша, зупинився у В. М. Забіли, а інколи проживав у М. Д. Білозерського і Ол. Мик. Білозерської на хут. Миколаєві під Борзною і гостював у сім’ї Сребдольських на хуторі Сорока під Борзною, на хут. Мотронівка, також під Борзною, а в Борзні бував у Надії Миколаївни Забіли і стряпчого Д. М. Щербини. Гостюючи в борзенців, він тішив їх слух своїм чарівним співом і забавляв гумористичними анекдотами. В цей час він написав кілька невеликих портретів олівцем: з В. М. Забіли, з Ю. Г. Сребдольської два, з хлопчика К. І. Білозерського. Всі три портрети збереглися. 22 січня 1847 року у Вознесенській церкві села Оленівки він тримав вінець під час вінчання П. О. Куліша з однією з моїх сестер, був у боярах. Коли молоді приїхали від вінця на хутір Мотронівку, то Шевченко, підходячи з поздоровленням до молодої, наслідуючи одну колядку, вигукнув: «Чи ти царівна, чи королівна?» На це жених жартома відповідав йому народним прислів’ям: «На чужий коровай очей не поривай да собі дбай!»

Шевченко дуже дорожив тією квіткою, яку молода пришпилила йому до сюртука. У брата мого в Петербурзі кілька років зберігався лист, у якому серед підписів різних осіб, що були на весіллі, був і підпис «боярина Т. Шевченка».

Мабуть, Шевченко в Борзнянщині гостював довго, і 28 січня, з його слів, у Мотронівці було записано три з найулюбленіших його пісень.

Мою матір (пом. 1857 р.) особливо чарував Шевченко своїм співом: ходить, бувало, по залі, заклавши руки назад, нахиливши вниз думну голову; шия зав’язана шарфом, вираз лиця смутний, голос тихий і тонкий; мати, бувало, плаче від його пісень.

Ось його найулюбленіші тоді пісні:

1) «Ой зійди, зійди, ти зіронько та вечірняя!»

2) «У Києві на ринку п’ють чумаки горілку».

3) «Ой горе, горе, який я вдався, брів через річеньку та й не вмивався...»

4) «Де ж ти, доню, барилася, барилася?» — «На мельника дивилася, дивилася».

Цих пісень він навчив і моїх сестер, і мати, бувало, сердиться на нього за останню, вважаючи її непристойною.

Н. А. Власенко пригадує, яке сильне враження Шевченко справляв на /165/ слухачів своїм співом; Шевченко гостював у Сребдольських, і в будуарі однієї з дівчат Сребдольських у присутності М. Д. Білозерського, людини дуже строгої, заспівав: і цей незворушний старий заплакав... Про спів Шевченка згадує М. О. Максимович (Собр. соч., I, с. 529) і В. П. Маслов («Биографич. очерк», с. 54 і 49).

До найулюбленіших пісень Шевченка належала й пісня про Морозенка.

З віршів Шевченка, покладених на голос, найулюбленішими в Борзнянському повіті в 1850 — 1860-х роках були такі:

1. «Нащо мені чорні брови, нащо карі очі».

2. «Тяжко-важко в світі жити сироті без роду».

Є гумористичне віршоване послання «До Тараса» В. М. Забіли, в якому той дорікає Шевченкові за те, що він, пообіцявши приїхати до Забіли погостювати, не виконав своєї обіцянки. Воно зараз в І. І. Білозерського.

У 1847 році, розлучаючись із Забілою, Шевченко подарував свій картуз і якийсь рослинний порошок зеленуватого кольору для приготування «лікарської» настойки. Як картуз, так і настойку з осадком від порошка на дні півштофа Забіла зберігав у себе до самої смерті (1869 p.).

У того ж Забіли зберігались (у 1861 p.): чоловіча сорочка, пошита сестрою Шевченка Яриною з конопель, які вона сама виростила і з них напряла, а також лист від Варфоломія Шевченка Тарасові. Цей Варфоломій відвідував Забілу в Борзні у 1860-х роках.

ШЕВЧЕНКО В СЕДНЕВІ ТА ЙОГО АРЕШТ

За словами покійного Андрія Івановича Лизогуба (1856 p.), Шевченко часто жив у нього і його брата Іллі Івановича; мешкав в окремому флігелі, який називав «малярнею»: це, здається, й була відома кам’яниця з намальованим запорожцем на дверях. Там Шевченко малював, а ночами пив-гуляв з лизогубівською челяддю. На обід рідко виходив.

Коли Шевченко востаннє виїжджав із Седнева (навесні 1847 p.), то А. І. Лизогуб благав його не брати з собою паперів, а лишити в нього. Шевченко нізащо не хотів розлучатися з портфелем. Незабаром поліція розшукувала Шевченка в Седневі у Лизогубів і в с. Бігачі (Городнянського повіту, за 4 версти від Седнева) у князя Кейкуатова, де Шевченко часто гостював у старого князя.

Будучи в Седневі в Лизогубів у 1856 році, я бачив на стіні будинку їхньої чарівної вілли кілька картин роботи Шевченка. Андрій Іванович показував мені, пам’ятаю, п’ять власноручних листів до нього від Шевченка, писаних у 1847 — 1848 роках; на одному ледь було помітно стертий гумкою малюнок олівцем. На ньому Тарас у солдатському мундирі і унтерофіцер б’є його тесаком, а внизу напис: «Отак тобі!» Малюнок і напис було стерто, очевидно, начальством Шевченка, оскільки його листи проходили через їхню цензуру.

Про арешт Шевченка я чув такі розповіді в Чернігові (1851 p.), Києві (1856 р.) і Борзні (1881 p.): коли на поромі під Києвом помітили присутність поліції, що стежила за Шевченком, то нібито артилерійський офіцер С-а пропонував Шевченкові скинути його чемодани у Дніпро, але Шевченко відхилив цю пропозицію: «Не треба, нехай забирають». Потім /166/ Шевченка і С. було заарештовано. У Борзні ж я недавно чув, нібито Шевченко скинув свій чемодан у Дніпро.

Один жандармський офіцер, поручик Тельнов, який сидів навесні 1847 року в III відділі під арештом, повідомив мені (весною 1851 p.), що він там бачив Шевченка, який стояв біля вікна; Тарас був одягнений у білий костюм, стояв смутний і тихенько наспівував якусь журливу українську пісню.

Під час перебування в Академії мистецтв Шевченко бував у домі відомого ветерана-інваліда Скобелєва, тодішнього коменданта Петропавловської фортеці, і дарував старому картини своєї роботи. Коли Шевченка арештували, то старий з жалем згадував про нього і називав його «невдячним».

ШЕВЧЕНКО НА ЗАСЛАННІ

Із заслання він писав листи до В. М. Забіли. Ці листи Забіла зберігав, але навряд чи Забіла відповідав на них Шевченкові. Тоді через катастрофу 1847 року та обшуки усі в провінції були під таким страхом і трепетом, що й думати не насмілювались про листування з Шевченком. Саме тоді загинула велика кількість листів, книг з автографами, рукописів і дорогоцінного історичного та етнографічного матеріалу, спаленого або закопаного в землю.

У 1852 році в Чернігові пройшли чутки про смерть Шевченка. Місцеві поети, написали кілька поганеньких віршів, присвячених його пам’яті. Зошити з його віршами ходили по руках серед гімназистів і особливо серед панночок: здебільшого це були вірші, переписані з друкованого.

ШЕВЧЕНКО НА ВОЛІ — У ПЕТЕРБУРЗІ

23 січня 1859 року Шевченко познайомився з М. О. Маркович. Від автора «Народних оповідань» Шевченко був у невимовному захопленні. 24 січня він побачився з О. М. Куліш, у якої рівно дванадцять років тому був у боярах: захоплення було велике; Шевченко заплакав при зустрічі. Потім співав, але мало. Від «золота» (дружина М. О. Максимовича) був у захваті: «Коли б така у мене була жінка — повінчався б да й умер». Земляки з Борзнянщини прислали Шевченкові сала і наливок. Близько середини березня 1859 року Кочубей замовив Шевченкові намалювати чотири картини олійними фарбами, за що призначив 4 тис. крб. сріблом. Пам’ятаю два сюжети для цих картин: один — «Як русалки місяць ловлять», а другий про Сомка Мушкета:

А Сомко Мушкет на конику та й не виграє,

Коня здержує, до себе притягує...

Думає-гадає...

Ой щоб сто чортів убили ту його думу та гадання...

Живучи в Петербурзі, Шевченко любив відвідувати трактир біля біржі, в якому збиралися матроси з іноземних кораблів: голландці, англійці та інші — і в який тому дуже рідко заглядала поліція... /167/ [Завжди тихий і сумирний Шевченко напідпитку страшенно збуджувався, ганив усе, і старе і нове, і з усього розмаху грюкав кулаком по столу. Очевидці повідомляли мені, що подібні «сцени діяв» у Венеції великий зоолог Брем. Одного разу зустріли в Петербурзі підпилого Шевченка, який йшов з таким саме Якушкіним під руку; вони підтримували один одного. Шевченко, звертаючись до знайомого, що їм зустрівся, і усміхаючись, сказав: «Підтримання народності». *]

ШЕВЧЕНКО У КИЄВІ

Тарновський розповідав, що, будучи влітку 1859 року в Києві, Шевченко зупинився в Сенчила на Подолі. Приходить студент і застає Шевченка, який наминає редьку; студент намагається поцілувати Тараса; Шевченко, посміхаючись, ухиляється: «Бачите, ділом зайнятий». Він був одягнений у парусинове пальто і такі ж панталони, капелюх мав білий, пуховий і дуже стоптані чоботи.

СМЕРТЬ ШЕВЧЕНКА, ПЕРЕВЕЗЕННЯ ТІЛА І ПОХОРОН У КАНЕВІ

Коли в Петербурзі при виносі тіла Шевченка з церкви хотіли поставити труну на дроги, то молодь не дала — понесли на руках, міняючись. Народу тисячі півтори було — не темного, не цікавих глядачів, а людей інтелігентних, які поважали в Шевченкові поета і людину. Багато хто ридма ридали, за одного юнака просто боялися... Дами живими квітами закидали, студенти принесли лавровий вінок... Скільки промов було виголошено!.. А який у нього прекрасний світлий вираз обличчя був. Усе хотілось сказати: «Схаменися, голубе ти наш, та встань! Годі вже нас морочити, томити! Ти живий, не вмер ще!..» Спочатку думали доручити проводи тіла в Канів художникові Мокрицькому та О. М. Лазаревському. День для відправки був призначений на 26 квітня, а 27 квітня в пам’ять Шевченка було запропоновано дати в Петербурзі концерт, а збір використати для утримання бідного студента (З нещодавнього листа очевидця).

Покійний Михайло Матвійович Лазаревський розповів мені, що коли розрили могилу Шевченка в Петербурзі для перевезення тіла на Україну, то відкривали й труну: тіло за два місяці нітрохи не змінилося, але вкрилося цвіллю. У Москві домовина Шевченка стояла за містом на подвір’ї якогось столяра, серед куп стружок. Наплив публіки був значний.

В Орлі труну зустрічали учні гімназії, полковий хор грав похоронний марш, скомпонований капельмейстером з пісні: «Не ходи, Грицю, на вечорниці». Тіло було урочисто проведено за місто.

На Борзнянщині Шевченко був дуже добре знаний навіть серед хоч трохи освічених людей як поет, співак і художник, але серед просвітителів дітей знайшовся службовець міністерства народної освіти, який навіть не чув імені Шевченка. Коли в травні 1861 року в Борзні готувались до урочистої зустрічі тіла Шевченка, В. М. Забіла особливо метушився; на вулиці до нього підійшов старий учитель повітового училища С-кий і звернувся до Забіли з такими розпитуваннями: «Дак кого се везтимуть у свинцьовому гробі?» — «Шевченка», — відповів Забіла. «Хто він такий?» — «Коваль». — «Дак за що везтимуть так далеко?» — «За те, що добре кував». Учитель і рот роззявив від здивування: «А-а!..»

У Борзні на ніч труну було поставлено на цвинтарі Різдвяної церкви.

У с. Оленівці, Борзнянського повіту, була панахида, яку відправляли два священики обох оленівських церков; за труною дівчина несла «канун». Труну супроводжували художник Г. М. Честахівський та О. М. Лазаревський. Перший замальовував у свій альбом картини проводів тіла Шевченка, сцену на цвинтарі оленівської церкви, несення за труною /168/ «кануну» та ін. Труну проводжали далеко зa село. В одному лісовому хутірку був обід для народу; серед присутніх на обіді були люди з колишньої кімнатної прислуги Білозерських, які добре пам’ятали Шевченка, коли він у 1847 році гостював на х. Мотронівка.

У Ніжині зустріч була особливо урочиста: назустріч вийшли всі цехові із значками, ліцеїсти та гімназисти.

У Києві зустріч була на шосейному мосту; коней випрягли, і домовину повезла публіка. У цей час через міст їхав чернігівський архієрей, відомий письменник Філарет Гумілевський; вийшовши з екіпажа, він благословив прах Шевченка. По прибутті до міста труну поставили в Різдвяній церкві на Подолі; на неї було покладено дуже багато вінків. Та ось увійшла дама в траурі й поклала терновий вінок:

вінок терновий,

оповитий лаврами, наділа на нього.

Це викликало сенсацію; поліція прибрала цей вінок. З Києва до Канева труну везли на пароплаві.

Могилу над домовиною Шевченка насипали за кілька днів, працювало 17 чоловік і в тому числі В. М. Забіла. Ця картина була сфотографована. Забіла поминав Шевченка тією настойкою, порошок для якої дав йому Шевченко в 1840-х роках.

Потім народ ходив на могилу Шевченка для зцілення від лихорадки та інших хвороб. Києво-подільські базарні торговки, «сідухи», на ринку біля Братства, які добре пам’ятали Шевченка з 1840-х років, розповідали, що люди бачили Шевченка після його поховання, як їздив по Подолу на білому коні. [Декотрі польські пани і «недоляшки» розпустили чутку, що в могилі Шевченка були закопані ножі для винищення панів-ляхів; внаслідок їхніх наполягань нібито була поставлена біля Тарасової могили охорона!]

ПРО ПОРТРЕТИ І МАЛЮНКИ ШЕВЧЕНКА ТА ІН.

На одному примірнику «України» Куліша, 1843 року, рукою Куліша був накиданий портрет сплячого Шевченка; за словами Куліша, портрет не був схожий. Я бачив його у 1850 році на примірнику книги у бібліотеці Куліша.

У Куліша тоді ж була копія невеликого малюнка Шевченка — «Гайдамака Галайда із свяченим над Дніпром».

У І. І. Білозерського зберігається власноручний портрет Шевченка в туші чи сепією, прикметний тим, що зображує Тараса з бородою.

Чув, що вірш Шевченка «Вип’єш чарку, стрепенешся» був написаний ним у шинку вугіллям на стіні.

20 серпня 1882 р.

Хутір Зруб

М. М. Білозерський

ТАРАС ГРИГОРОВИЧ ШЕВЧЕНКО ЗА СПОГАДАМИ РІЗНИХ ОСІБ (1831 — 1861 pp.)

Вперше надруковано в журн. «Киевская старина», 1882, кн. 10, с. 66 — 77. Подається за першодруком.

Білозєрський Микола Михайлович (1833 — 1896) — фольклорист, етнограф ліберально-буржуазного напряму. Брат В. М. Білозерського.

Тарновський Василь Васильович (старший) (1810 — 1866) — поміщик, небіж Г. С. Тарновського, після смерті якого одержав у спадщину села Потік та Качанівку. Шевченко познайомився з ним у Потоці 1845 р.

Сенчило-Стефановський Олексій Флорович (1808 — 1866) — художник, викладач малювання у Киево-Подільському дворянському училищі, був співробітником Археографічної комісії в Києві. Дев’ять малюнків, які він виконав на розкопках могили Переп’ятихи поблизу Фастова у 1845 р. для альбома «Могила Переп’ятиха та археологічні знахідки з неї» (К., 1846), помилково приписувалися Шевченкові, який брав участь у розкопках іншої могили — Переп’ят у наступному, 1846 р. Шевченко бував у Сенчила-Стефановського в Києві й у 1859 p., під час останньої подорожі на Україну. /443/

Тарновський Григорій Степанович — український поміщик, прагнув прославитися своїм меценатством. Згадується в спогадах П. І. Мартоса.

...у сім’ї Сребдольських на хуторі Сорока... — На хуторі Сорока (Сороки), Борзнянського повіту, Чернігівської губернії (тепер у складі села Забілівщина, підпорядкованого міській Раді м. Борзни, Чернігівської обл.), Шевченко намалював два портрети Юлії Григорівни Сребдольської, з яких до нас дійшов лише один (олівець, 1847, зберігається в ДМШ).

Забіла Надія Миколаївна (по чоловікові Риба; нар. не пізніше 1807 р.) — поміщиця, сестра поета В. М. Забіли. В її будинку в Борзні зупинявся Шевченко.

...з В. М. Забіли... з хлопчика К. І. Білозерського. — Згадані портрети поета Забіли та майбутнього революційного діяча «Землі і волі» Карпа Івановича Білозерського не знайдені.

...гумористичне віршоване послання... В. М. Забіли... зараз в І. І. Білозерського. — Гумористичне віршоване послання, в якому Забіла докоряв Шевченкові, що той на початку 1844 р. не заїхав до нього на хутір. Надруковане 1893 р. у журн. «Зоря», № 5, і 1909 p. — у журн. «Киевская старина», кн. 9. Автограф не зберігся.

У того ж Забіли зберігались... чоловіча сорочка... — сорочка, пошита сестрою Шевченка Яриною, тепер зберігається в Літературно-меморіальному будинку-музеї Т. Г. Шевченка в Києві.

...це, здається, й була відома кам’яниця... — Старовинна споруда XVII ст., т. зв. кам’яниця, зображена на малюнку Шевченка «В Седневі» (сепія, 1846). Нема ніяких підстав вважати, що в ній була малярська майстерня, де працював поет. Л. Жемчужников, який не раз приїздив до Седнева, вказував, що майстерня художника була у флігелі. Стіни її справді були списані рукою Шевченка. Але ця будівля згоріла.

...поліція розшукувала Шевченка... в с. Бігачі (Городнянського повіту...) у кн. Кейкуатова... — Шевченко приїздив у с. Бігач, Городнянського повіту, Чернігівської губернії (тепер Менського р-ну, Чернігівської обл.), у березні — квітні 1847 р. на запрошення князя Кейкуатова Миколи Івановича (1806 — 1865) малювати портрети його дітей та дружини — Катерини Федорівни (дівоче прізвище Бутович, 1827 — 1848). М. Кейкуатов став прототипом киязя Мордатова у повісті Шевченка «Княгиня» і князя в поемі «Княжна», а К. Кейкуатова — прототипом Катрусі в повісті «Княгиня» та княгині в поемі «Княжна». Портрети К. Кейкуатової (олія, 1847) та дітей М. Кейкуатова (олівець, 1847) зберігаються в ДМШ.

...на стіні будинку... кілька картин роботи Шевченка. — В родині Лизогубів вберігалися малярські твори Шевченка «Портрет А. І. Лизогуба» (олівець, 1846), «Портрет І. І. Лизогуба» (олія, 1846 — 1847), «Автопортрет» (олівець, 1847), «Автопортрет» (сепія, 1849), «Казахський бакса» (1848 — 1849).

...малюнок олівцем... «Отак тобі!» — На жодному з автографів листів Шевченка до А. Лизогуба із заслання немає слідів стертого малюнка та напису.

...артилерійський офіцер С-а... — За спогадами А. Я. Солтановського, це артилерійський офіцер Солонина (Солонін), з яким Шевченко їхав до Києва. Під час арешту в поета відібрали рукописну збірку «Три літа», до якої входили революційні твори «Сон», «Кавказ», «І мертвим і живим...», «Заповіт» та ін.

...Кочубей замовив Шевченкові... чотири картини... — князь Кочубей Петро Аркадійович (1825 — 1893) — російський учений, відомий дослідженнями в га-/444/лузі мінералогії, хімії і історії техніки. У 1859 р. Шевченко виконав на замовлення П. Кочубея олійними фарбами портрет генерального судді В. Л. Кочубея (1640 — 1708), нащадком якого він був. Із згаданих сюжетів, замовлених Шевченкові, зберігся лише малюнок сепією «Русалки» та три етюди окремих постатей русалок.

«Гайдамака Галайда із свяченим над Дніпром». — Малюнок олівцем з такою назвою зберігається в ДМШ. Він належав О. Ф. Сенчилу-Стефановському до 1856 p., коли був подарований Олександрові Григоровичу Тиші-Тешинському. Малюнок вважався автоілюстрацією до поеми «Гайдамаки». Але манера виконання його не властива Шевченкові, і дослідники останнім часом висловлюють сумнів щодо його авторства.

* Відсутній фрагмент додано за іншим виданням. — litopys.kiev.ua.

Попередня     Головна     Наступна