Уклінно просимо заповнити Опитування про фемінативи  


[Спогади про Тараса Шевченка. — К.: Дніпро, 1982. — С. 240-244.]

Попередня     Головна     Наступна            





М. С. Зарянко

СПОГАДИ Н. І. УСКОВОІ ПРО Т. Г. ШЕВЧЕНКА



Наталія Іракліївна Ускова з натхненним Кобзарем провела тільки перші роки свого дитинства і сама особисто небагато утримала в пам’яті про події того щасливого, за її словами, часу, коли Тарас Григорович був для неї другом-нянькою; але постійні розповіді й згадки її батьків, які майже п’ять років жили в Новопетровському укріпленні з Тарасом Григоровичем під час його заслання аж до звільнення, дуже поповнили відомості Наталії Іракліївни про тогочасне життя поета.

Почувши від неї першу розповідь про Шевченка у 1882 році, я записав її і потім надрукував у 75-му номері «Санкт-Петербургских ведомостей» за той же рік, під заголовком «Спогади Нати про дядю Тараса». Тепер мені пощастило дістати від тієї ж Наталії Іракліївни ще кілька відомостей про те ж саме і три власноручні листи Тараса Григоровича до її батька... /241/

Батько Наталії Іракліївни Іраклій Олександрович Усков до 1853 року служив в Оренбурзі й був ад’ютантом при головному начальнику Оренбурзького краю графі Перовському. У 1853 році його призначили комендантом Новопетровського укріплення, і, прибувши туди, він знайшов Т. Г. Шевченка, який служив там рядовим, у жалюгідному стані: надто суворо поводилися з ним безпосередні начальники.

З прибуттям до Новопетровського укріплення Ускова суворе поводження з Тарасом Григоровичем припинилось, і твердження декого, ніби Тapac Григорович зазнавав утисків аж до самого звільнення, зовсім несправедливі.

Ще в Оренбурзі, коли стало відомо, що комендантом Новопетровського укріплення призначається Усков, його просили добрі люди зробити все можливе для полегшення долі Тараса Григоровича...

Перша зустріч Ускова з Шевченком відбулась на плацу, коли чини укріплення представлялись новому комендантові. Не минуло й кількох днів після цього, як Тарас Григорович знайшов тепле співчуття і найщиріший прийом в Ускових. Недовірливий взагалі до людей, при першій з ними зустрічі, він і тут не відразу повірив у щирість, але скоро, переконавшись у ній, став постійним гостем, дорогим співбесідником, а потім і другом сім’ї Ускова.

Новопетровське укріплення, де Тарас Григорович провів останні сім років свого вигнанського життя, нині вже скасоване, а в час перебування там Шевченка являло собою невеликий укріплений пункт з дев’ятьма чи десятьма гарматами і було розташоване на стрімкій вапняковій скелі, що височіла на крайньому заході півострова Мангишлак, за три версти від берега Каспійського моря. Невеличка мурована церква, комендантський будинок, шпиталь і кілька цегляних флігелів для нижніх чинів та офіцерів, пофарбовані в жовтий казенний колір — оце і вся кріпость. Біля неї, під горою, кілька вірменських крамниць, а навколо голий степ і жодних ознак рослинності.

У рік прибуття коменданта Ускова, саме восени 1853 року, були посаджені перші верби, на відстані близько версти від укріплення, в місцевості більше для цього придатній; а після багатьох і довгих зусиль, б допомогою чорнозему і дерев, привезених з Астрахані, вдалося закласти сад, окремі верби якого на час від’їзду Шевченка давали вже чималий затінок. У саду було зведено невеликий одноповерховий на дві кімнати будинок з пласкою покрівлею, де в літній час мешкала сім’я коменданта, і дві дерев’яні альтанки, з яких одна шестигранної форми, з трьома невеличкими вікнами й конічним дахом, а друга ажурна, з пласким дахом. Перша була відведена для нічлігу, а друга — для денного відпочинку Тараса Григоровича в ті дні, які він проводив у саду.

Перше полегшення засланського життя Шевченка виявилось у тому, що комендант Усков, вступивши на свою посаду, не вимагав уже від ного відбувати службу з усією суворістю, яку накладала на рядового військова дисципліна, і просив його з’являтися в строю лише в найнеобхідніших випадках, коли нехтування службою могло спричинитись до неприємностей.

Жив Тарас Григорович не в казармах, як це вимагалось, а з ким-небудь із офіцерів у зимовий час, а влітку в комендантському саду. Обо-/242/в’язкових чергувань не ніс, наймаючи, коли приходила його черга, за себе якого-небудь рядового. Обідав у родині Ускова взимку і влітку щодня...

Суворий, непривітний, вайлуватий, Шевченко при першому знайомстві справляв непривабливе враження, але згодом непомітно привертав до себе кожного; і в Новопетровському укріпленні мало було людей, які ставились до Тараса Григоровича неприхильно. Проте були й такі люди. Деяких офіцерів, через їх тупість, вельми шокувало перебування рядового Шевченка в їхньому товаристві, коли він бував гостем у коменданта, явна перевага, яка інколи віддавалась йому, і полегшення, зроблені для нього Усковим, котрі виявлялись і в тому, що Тарасові Григоровичу вже не забороняли читати, писати й малювати, і навіть сприяли цьому. Усе це обурювало тих, хто недоброзичливо ставився до Шевченка, настроювало їх проти коменданта й стало причиною доносу на Ускова головному начальнику краю Перовському. Проте донос не був прийнятий графом. Подробиці цієї справи вже наводились у спогадах І. С. Тургенєва про Шевченка.

У Новопетровському укріпленні Тарас Григорович був душею товариства. Рідко який пікнік чи прогулянка відбувались без його участі, і при доброму настрої не було кінця його жартам і дотепам...

Коли яка-небудь дама, жартуючи з незграбності Шевченка, його вайлуватості, казала, що в нього нелегко закохатись, Тарас Григорович у відповідь наспівував, усміхаючись, російську пісню «Ходит ветер у ворот», особливо акцентуючи на її останньому куплеті:


Дунул ветер, и Авдей

Полюбился снова ей,

Дунет ветер еще раз —

И полюбится Тарас.


Дітей Шевченко дуже любив. У Новопетровському укріпленні улюбленицею його була саме Наталія Іракліївна, старша донька Ускова, що народилась через кілька місяців після того, як її батьки прибули до форту. З нею Тарас завжди проводив дозвілля, розповідав про свій любий рідний край зрозумілою їй дитячою мовою, робив для неї вудочки, плів корзинки й співав пісень, то сумних, що примушували стискатись її дитяче серденько й лити сльози, то веселих. І Наталочка більш за всіх любила свого «Дядю Горича», як вона його називала. «Достеменний Тарас Горич, моє серденько, моя ясочко!» — часто казав Шевченко, цілуючи її. Для своєї любої Наталочки (чи Наточки, — так він теж звав її) Тарас лишав грудочки цукру від ранкового чаю, які, часом засиджені мухами, були для неї найкращими ласощами...

До якогось часу вона не бачила, щоб дядя Горич курив, а тому одного разу була вражена, побачивши його ввечері у саду із запаленою сигарою в роті; і коли він пробував піймати її, щоб поцілувати, вона перелякано тікала, боячись, що він обпече її. А ще Тарас любив лякати свою улюбленицю. Влітку, по обіді, він часто сідав на кам’яну лаву на терасі комендантського будинку, і, як тільки вона до нього наближалась, Тарас Григорович із словами: «Зараз пущу ракету!» — швидко проводир черепашкою по каменю, примушуючи її стрімголов тікати, а сам добродушно сміявся з її переляку. /243/

Незадовго до свого від’їзду, а саме 4 червня 1857 року, на день народження Наталочки, Шевченко зробив транспарант з її вензелем, встановив його в кінці саду і ввечері освітив.

Коли Тарас Григорович, залишаючи Новопетровське укріплення, збирався в далеку путь, він подарував своїй улюблениці її портрет, намальований сепією, і книжку «Про наслідування Христа» в перекладі Сперанського. На подарунках цих власноручні його написи: «Милой умнице Наташеньке от дяди Тараса Шевченко».

Живописом в укріпленні займався Тарас Григорович досить багато, особливо в останній час. Олійними фарбами не малював, і аквареллю теж, а всі його тогочасні роботи виконані сепією чи олівцем. Сюжети для них постачали звичайно околиці укріплення та близькі киргизькі аули. Було намальовано й кілька портретів. Усковим на згадку про спільно прожитий час і про самого себе Шевченко лишив портрет дружини коменданта Агафії Омелянівни із старшою донькою на руках, портрет Каті, Наталоччиної няньки, в киргизькому одязі та п’ять пейзажів. На двох зображені ближчі до форту аули; на двох інших — комендантський сад: у перший рік його існування і в рік від’їзду Шевченка. П’ятий пейзаж — це краєвид самого Новопетровського укріплення з боку моря.

Зустрічаючи в родині Ускових завжди найгостинніший і найсердечніший прийом та щире співчуття, Тарас Григорович відповідав їм цілковитою відданістю...

Коли у Шевченка не було грошей, він позичав у Іраклія Олександровича, з ним удвох вони займалися фотографією. Книжки і все потрібне для малювання присилали Шевченкові його далекі друзі на ім’я Ускова, І через нього ж він листувався.

Таким чином, і знаменний лист від М. М. Лазаревського з повідомленням про давно очікувану волю був надісланий Шевченкові разом із нижченаведеним листом до Іраклія Олександровича.

Ось лист М. М. Лазаревського.


«2 травня 1857 року. С.-Петербург

Вельмишановний добродію Іраклію Олександровичу!

Надсилаючи при цьому 75 карбованців для передачі Тарасу Григоровичу, я певен, що й ви радітимете з його радості.

Будьте ласкаві, виганяйте його швидше звідти. Даруйте, що я не вперше уже турбую вас своїми проханнями, хоч і, не знайомий з вами.

З щирою повагою і відданістю маю честь бути вашим найпокірнішим слугою.

М. Лазаревський»


Разом із цим листом був надісланий і другий, на ім’я самого Шевченка.

На цьому листі рукою Ускова зроблено помітку: «Його високоблагородіе Михайло Матвійович Лазаревський. У Великій Морській вулиці, будинок графа Уварова». І нижче: «Андрій Миколайович Маркевич, Петербург, Поштамтська вулиця, будинок полковника Поссе». /244/

Офіційне повідомлення про звільнення Шевченка надійшло до коменданта 21 липня, і Усков, не чекаючи з Оренбурга указу про відставку Шевченка, видав йому на свій страх і риск пропуск аж до Петербурга. Тарас Григорович виїхав із Новопетровського укріплення ввечері 2 серпня, напучуваний найкращими побажаннями людей, які щиро його любили.

Перший лист, одержаний Усковим від Шевченка після його від’їзду, був із Астрахані від 10 серпня 1857 року, цей лист загубився. Другий лист, від 12 листопада з Нижнього Новгорода, був одержаний в укріпленні 5 січня 1858 року, третій, від 17 лютого 1858 року, — теж із Нижнього Новгорода, а четвертий від 4 липня того ж року, — з Петербурга...

Це все, що збереглось із листування Шевченка з Усковим. Тяжко було Усковим почути про передчасну смерть Шевченка. Чотири з половиною роки, прожиті з ним разом, зв’язали їх і назавжди лишили про Тараса Григоровича світлі згадки. Тодішня мила розумниця Наталочка й нині не може згадати без сліз кращого друга свого дитинства, дядю Тараса Горича.

Полковник І. О. Усков був комендантом Новопетровського укріплення до 1865 року. Потім, вийшовши у відставку, оселився спершу в Саратові, а потім у Москві, де й помер 15 липня 1882 року, не лишивши ніяких записок про життя Шевченка...








М. С. Зарянко

СПОГАДИ Н. І. УСКОВОЇ ПРО Т. Г. ШЕВЧЕНКА


Вперше надруковано в журн. «Киевская старина», 1889, кн. 2, с. 297-313. В іншій редакції опубліковано М. Зарянком у газ. «Санкт-Петербургские ведомости», 1882, № 75. Оскільки мемуари Наталії Ускової записані й опубліковані її чоловіком Зарянком Миколою Сергійовичем, авторство даного тексту належить йому.

Як свідчить лист М. Зарянка до М. Чалого від 3 липня 1889 р. з Петербурга, спогади Нат. Ускової були в 1887 р. передані ним М. Чалому, який, очевидно, мав намір використати їх у новому виданні своєї книжки про Шевченка. У цьому ж листі М. Зарянко просив повернути йому текст для публікації в «Историческом вестнике» (ІЛ, ф. 92, № 22). Рукопис спогадів Нат. Ускової вберігся в архіві М. Чалого (ІЛ, ф. 92, № 362). Очевидно, М. Чалий і подав його до друку: в «Киевской старине» ці спогади опубліковано з його примітками. Подається за автографом.

Крім спогадів Нат. Ускової, М. Зарянко опублікував у своїй статті також три листи Шевченка до І. Ускова, а М. Чалий у примітках — три відповіді останнього. Оскільки це листування відоме (т. 6, с. 179, 206, 218; «Листи до Т. Г. Шевченка», с. 120, 145), тут воно не передруковується, як і примітки М. Чалого до цієї статті.

Ускова Наталія Іракліївна (1853 — 1918) — старша дочка І. Ускова. Народилася в Новопетровському укріпленні невдовзі після приїзду туди сім’ї коменданта. Шевченко дуже прив’язався до дівчинки, бавив її, малював її порт-/467/рети. За його визнанням у щоденнику, «Наташенька и Наденька — это единственный мой отдых и рассеяние в этом отвратительном захолустьи» (т. 5, с. 19).

...твердження декого, ніби Тарас Григорович зазнавав утисків аж до самого звільнення, зовсім несправедливі. — Тут у спогадах припущено деяке перебільшення: хоч як намагався І. Усков полегшити долю Шевченка, змінити безправне становище рядового солдата — політичного засланця — він не міг.

У саду було введено невеликий... будинок з пласкою покрівлею... і дві дерев’яні альтанки... — Зображення цього будинку і альтанок збереглося серед кількох малюнків Шевченка, зроблених у садку Новопетровського укріплення (т. IX, № 33 та ін.).

...донос не був прийнятий графом... — Цей епізод, відомий із спогадів І. Тургенєва, сучасники Шевченка Ф. Лазаревський та М. Чалий ставили під сумнів («Киевская старина», 1889, ки. 2, с. 301).

...подарував своїй улюблениці її портрет, намальований сепією... — Нині цей портрет не відомий.

...портрет Каті... — поширена атрибуція його «Казашка Катя» (т. IX, № 61) грунтується на непорозумінні. У спогадах Нат. Ускової сказано, що це портрет «Наталоччиної няньки в киргизькому одязі». Як відомо зі спогадів Надії Ускової (Смоляк), в їхньому домі, крім няньки Авдотьї, на правах вихованки «жила її сестра Катя, гарна дівчина». Однак у записі публікатора цих спогадів няньку та її сестру чомусь названо «киргизками» (див.: Пронін І. В гостях у друга Т. Г. Шевченка. — «Життя й революція», 1928, № 3, с. 117 — 122).

Обох сестер згадував і Шевченко у своєму щоденнику та листуванні. Розповідаючи, як він почастував коменданта сигарами, присланими йому з Петербурга М. Лазаревським, і сам запалив одну з них, Шевченко зазначає, що «нянька Авдотья, уральская козачка, та совершенно во мне разочаровалась, она до сих пор думала, что я по крайней мере часовенный. А я такой же еретик-щепотник, как и другие» (т. 5, с. 61; підкреслення наше. — Ред.). Цій же няньці та її сестрі Каті Шевченко передав вітання в листі до І. Ускова від 17 лютого 1857 р. з Нижнього Новгорода (т. 6, с. 207). Отже, не викликає сумніву, що нянька Наталії та її сестра Катя — росіянки, уральські козачки-старообрядниці. В казахському одязі Катю зображено через те, що цього вимагала відбита на малюнку ситуація, пов’язана з місцевим звичаєм, який дуже зацікавив Шевченка і послужив темою ще двох його малюнків, надісланих 20 травня 1857 р. Бр. Залеському (нині не відомі). «Я назвал их молитвою по умершим, — писав Шевченко в згаданому листі. — Это религиозное поверье киргизов. Они по ночам жгут бараний жир над покойниками, а днем наливают воду в ту самую плошку, где ночью жир горел, для того, чтобы птичка напилася и помолилась богу за душу любимого покойника. Не правда ли, поэтическое поверие?» (т. 6, с. 163). Сюжет малюнка й одяг моделі, найвірогідніше, і спричинилися до згаданого непорозуміння. На цьому грунті виник цілий ряд усіляких довільних припущень (див. про них: Костенко Анатоль, Умірбаєв Есбол. Оживуть степи... (Тарас Шевченко за Каспієм). К., Радянський письменник, 1977, с. 249 — 251). Не викликає сумніву, що атрибуція цього портрета Шевченка має бути уточнена.

...п’ять пейзажів. — Усі ці акварелі зберігалися в сім’ї Ускових аж до радянського часу; однак у їх атрибуції Нат. Ускова припустилася деяких неточностей: два малюнки, які вона вважала зробленими в аулах поблизу /468/ Новопетровського укріплення, насправді зображують гори Каратау: «Місячна ніч серед гір» (т. IX, № 6), «Гора Кулаат» (т. IX, № 13); на двох зображено комендантський сад одразу після його закладення (т. IX, № 33) та наступного (1854) року (т. IX, № 39), а не «в рік від’їзду Шевченка» (1857); п’ятий малюнок — вигляд Новопетровського укріплення з моря (т. IX, № 38),

Разом із цим листом був надісланий і другий на ім’я самого Шевченка. — Лист М. Лазаревського від 2 травня 1857 р. («Листи до Т. Г. Шевченка», с. 98 — 99).












Попередня     Головна     Наступна            


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



 


Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.