[Спогади про Тараса Шевченка. — К.: Дніпро, 1982. — С. 308-317.]

Попередня     Головна     Наступна            

М. Ф. Біляшівський

РОЗПОВІДІ СЕЛЯН с. ПЕКАРІВ ПРО Т. Г. ШЕВЧЕНКА

Для розуміння процесу виникнення народних творів, що стосуються громадського чи політичного життя, у великій пригоді може стати вивчення тих із них, які склалися в народі про події та про осіб сучасних або близьких нам за часом, які мають громадський характер і так чи інакше пов’язані з народним життям. Народ, чутливий до всього, що має хоч якийсь стосунок до його життя, намагається дати відомим фактам те чи інше пояснення, тлумачить їх по-своєму. Одні факти, дрібніші, привертають народну увагу ненадовго, швидко забуваються; інші, що зачіпають суттєві моменти життя, більше збуджують народну думку, лишають по собі глибокі сліди, і народне тлумачення їх, у вигляді пісень, /309/ оповідей, легенд, анекдотів і т. ін., дає багатий матеріал як для характеристики народного світогляду, так і для розуміння техніки виникнення і розвитку таких народних творів.

Щодо цього останнього цікаво насамперед визначити, що власно в даному факті чи діяльності відомої особи привернуло до себе увагу народу, що стало приводом до виникнення тлумачень у тій чи іншій формі. Далі, коли й визнається, що народна думка має вироблені часом і міжнародним єднанням основні пункти, які складають іноді цілі схеми, то цікаво простежити, як тут лягає новий матеріал, як реальні факти перемішуються з вигадками, переробляються відповідно до усталених поглядів, доповнюються старими. Потім, маючи справу з подіями сучасними, фактичний бік яких відомий нам у подробицях, буде легко в даному випадку встановити вихідний пункт, звідки взяла початок та чи інша версія, легко буде простежити інтенсивність її поширення. Зрештою, матеріал, зібраний за таких обставин, дасть місце для зіставлень на майбутнє, дозволить, шляхом порівняння, встановити, що збереглось, що відпало, що розвинулось.

Незважаючи на те, що поле для таких спостережень дуже широке, досі в цьому, напрямку зроблено небагато. Коли твори народу, в яких можна відшукати найменшу рису, що характеризує минуле його життя, ретельно збираються, то твори, які відбивають погляд народу на факти сучасного життя, лишаються поза увагою. А тим часом життя іде своїм шляхом, нові факти нашаровуються на старі, свіжість їх втрачається...

З осіб, діяльність яких припадає на недавнє минуле, великою популярністю серед малоросійського народу користується Т. Г. Шевченко. З окремих неповних відомостей, які потрапили в літературу, можна гадати, що розповіді про Шевченка поширені по всій території України. А тим часом на них не звертається належної уваги, і друкований матеріал майже відсутній. Мені відома лише одна замітка, що стосується цього питання; це замітка на дві сторінки А. Смоктія «Взгляд народа на Шевченко», замітка дуже цінна; та ще повідомлена М. Васильєвим народна пісня про Шевченка, записана в Лебедині, Чигиринського повіту, від кантоніста, яка за змістом не являє нічого цікавого і, певно, не суто народного походження. От і все. У 1893 р. я записав кілька розповідей про Шевченка. Місце записів — село Пекарі, Черкаського повіту, розташоване на правому березі Дніпра, сім верст нижче м. Канева. Стосовно Т. Г. Шевченка це село перебуває в особливих умовах. Незадовго до своєї смерті Тарас Григорович побував у Пекарях; трохи вище села розташована його могила. Це відвідання поетом Пекарів, а потім влаштований йому урочистий похорон, певна річ, викликали особливу увагу навколишніх жителів; як наслідок — з’явилось багато оповідань про самого поета, його похорон, про насипану над ним могилу.

Чимало селян с. Пекарів бачили Шевченка, з різних приводів стикалися з ним, тому їхні розповіді поряд з фактами, які народ переробив по-своєму, надавши їм подекуди легендарного характеру, дають у той же час можливість побачити також деякі риси, що справді становлять біографічний інтерес.

На них я насамперед і спинюся, зауваживши при цьому, що мною записано зовсім небагато розповідей, а їх існує серед селян с. Пекарів, /310/ безперечно, набагато більше: кожен більш-менш літній житель може розповісти щось про Шевченка, отже, на майбутнє лишається ще багато невичерпаного матеріалу. А поки що я наводжу те, що встиг записати.

І

1. «Шевченка я бачив, як оце вас бачу. Я був ще хлопцем, та ми під Княжою складали камінь. А Шевченко ходив з управляючим пана Парчевського, ото його були Пекарі, Хмельна і... (він назвав іще багато інших сіл), з Оксентієм Тельмешенком. А дід Прохір, той, що держав шинк під Княжою на Пластунца, водив їх по шпилях. Ото вони прийшли до нас, так і тиква була у них. Оксентій, управляючий, і каже до менез «Покинь та принеси води на Княжу». А мені не хотілось, уже було нерано, не докладу осьмини; а Оксентій приказує: «Іди, пан дасть грошей». Та ми тоді були панські, не можна було не послухать. А Шевченко каже: «Іди, я тобі дам півкарбованця». Ото я набрав води і виніс на Княжу, та й не вірю, щоб пан дав грошей. А вони сидять на Княжій, на самому шпильочку, Шевченко і дав мені два четвертака, таких грошей вже тепер нема. Ото я радію, біжу з гори та й кажу другому, що зо мною складав камінь: «Бач, пан дав півкарбованця». Та тоді я ще не знав, хто такий за пан. Дід Прохір проводив їх та й іде додому низом, я й питаю: «Хто це за пан?» Він каже; «Це Шевченко, ото що казали, що буде в Пекарі».

Ото вони ходили скрізь по шпилях, а Шевченко більш усього облюбував гору Чернечу, де тепер його могила, він казав: «Оце могила Підкови, отут і мене поховайте».

А Шевченко був не дуже високий, борідка у нього невеличка, сивенька.

В Пекарях він жив недовго, побув днів два чи три, у людей не був, а побув у попа Маковецького.

Під Княжою єсть долина Пластунка, тепер там яр, а перш була така гарна долина, там був шинк, держав його дід Прохір, та й баба там його була. Горілка там дуже дешева, осьмина стоїла там два шаги, а в Каневі чотири шаги. На зелені святки сходились туди хлопці й дівчата, та й етарі, з Канева, брали в тому шинку горілку да розходились по долині; ото пили, а потім заходжувались биться. В тім шинку бував і Шевченко.

Переїхав він на ту сторону в Прохорівку, там ходять баби в чорних хустках і запасках, та він приказував і нашим: «Ходіть, баби, в намітках та плахтах»; а тепер, якби в намітці пройти по селу, то затюкали б; і плахти уже позакидали». (Від Василя Галушковського).

2. «Шевченка Тараса я бачив, як оце вас бачу. Я був побережником-козаком, стеріг ліса панського. Він приїздив та ходив скрізь по сих горах, то я його водив, а він дав мені карбованця й товаришу моєму побережнику дав теж карбованця. А всі урочища він знав, — вийме книжечку, подивиться та й каже: «Оце Княжа гора, оце Мар’їна»... (Від діда Мусія Селюка, він же Шпильовий).

3. «Як сестру заміж оддавали, то Шевченко був у нас і в хаті, просив, щоб нісні співали, з давніх пісень; ото співають, а він записує. Козирок /311/ у нього був білий, чемерочка теж біла. Балакучий був». (Від діда Миколи Кириляпи).

4. «Шевченка я не бачив, а знаю, що його перевозили в Прохорівку, а становий за ним в погоню. Взяв у Пекарях чоловік п’ять та в Прохорівці його й нагнали. То Шевченко нічого не сказав, дав ще на водку нашим п’ять карбованців; це казали оті, що перевозили. А в Межирічі показав становому бумагу, то становий сказав: «Везіть його куди хочете».

Я його не бачив, а добре його знає дід Опанас Дяченко, він і пісні співає, як п’яненький, що Шевченко його научив». (Від Вакули Пархоменка).

На жаль, під час моїх відвідин дід Опанас був не дуже балакучий, від нього я довідався лише про таке:

5. «Шевченко хотів завод бумажний строїть, там, під Великим Городищем, казав, що тут на гору машина буде бігать; там і сторож був, в курені сидів, дід Перехрист, стеріг ліса; Шевченко йому жалування платив, а як поїхав, то присилав гроші; за ним ні от стільки не осталось (дід показав на кінчик пучки).

Як іде Шевченко по селу, то як йде хтось, він одійде трохи, подивиться і рисує».

Влітку 1859 р. Тарас Григорович зробив останню подорож по милій своїй Україні. Побував він насамперед у рідній Кирилівці, звідти поїхав у Корсунь до Варфоломія Григоровича Шевченка, в якого пробув близько двох місяців, потім, у середині липня, подався до М. О. Максимовича на його хутір Михайлову Гору. Михайлова Гора розташована на лівому березі Дніпра за м. Прохорівкою; саме проти цього містечка в Дніпро впадає річка Рось, і тут, під горою, а почасти на гористому березі, мальовничо розкинулось село Пекарі. 20 липня, під час переправи з Пекарів у Прохорівку до Максимовича, Шевченка було заарештовано й відправлено по начальницьких інстанціях у Мопгаи, Черкаси і, нарешті, в Київ. Отже, відвідання поетом Пекарів відбулося між 15 і 20 липня. Відвідав він с. Пекарі та його околиці з метою підшукати місце під садибу, де можна було б поставити хату і серед розкішної української природи доживати свій вік, про що Тарас Григорович мріяв іще під час заслання, далеко від рідного краю:

А я так мало, небагато

Благав у бога — тілько хату,

Одну хатиночку в гаю,

Та дві тополі коло неї,

Та безталанную мою...

Мою Оксаночку, щоб з нею

Удвох дивитися з гори

На Дніпр широкий, на яри

Та на лани золотополі,

Та на високії могили, —

. . . . . . . . . .

. . . . . . . . . .

Я тілько хаточку в тім раю

Благав, і досі ще благаю,

Щоб хоч умерти на Дніпрі,

Хоч на малесенькій горі. /312/

Правий берег Дніпра від м. Канева до с. Пекарів дуже мальовничий: крутий, гористий, порізаний глибокими ярами, він то нависає над Дніпром кількома терасами, то трохи відступає від нього. Якщо й тепер, коли в усій цій місцевості майже зникли зарості, вона приваблює як своєю величчю, так і красою краєвидів, то яка чудова була вона років тридцять тому, коли голі тепер урочища вкривав дрімучий ліс — «предвічний гай», як говорить поет у своєму останньому творі. Протягом останніх двадцяти років цей «предвічний гай», цю красу дніпровських берегів, вирубували сім чи вісім разів, і донедавна від нього залишились невеликі молоді лісочки та порозкидані де-не-де старі груші й липи, що нагадували про колишню велич; проте взимку 1892 — 1893 року ці залишки було знищено, а ліс викорчувано.

Місцевість ця сподобалась поетові. «Все мені сниться ота благодать — і Дніпро, і темний ліс під горою», — писав він згодом Варфоломієві Шевченку; щоб вибрати місце під садибу, Тарас Григорович і робив екскурсії, про які розповідають селяни.

Якщо йти від с. Пекарів угору, то берег спочатку високий і круто обривається просто в Дніпро, а десь версти за півтори, одразу ж після урочища, що зветься Княжою Горою, він підноситься усього на шість-сім сажнів над водою, і далі такі ж заввишки тягнуться тераси, порізані ярами; ці тераси пролягають під урочищами Мар’їна Гора, Мале Городище і Велике Городище, що йдуть за Княжою Горою; над терасами, вже порівняно високо, здіймаються гори, але не крутими урвищами, а розлогими схилами. Серед навколишніх високих гір ці тераси, розташовані невисоко над водою і більш-менш рівні, є найзручнішими місцями для садиб.

Одну з таких терас, саме ту, що лежить біля підніжжя Великого Городища, і вибрав поет, як розповідає дід Опанас Дяченко, для своєї садиби.

Що саме цю місцевість, а не Чернечу гору, на якій він похований, уподобав поет, всупереч загальноприйнятій останнім часом думці, якої дотримується і Василь Галушковський (див. розповідь 1), свідчить, крім розповіді діда Опанаса, і таке: с. Пекарі належало поміщикові Парчевському, і щоб купити землю над Великим Городищем, яке входило до пекарського маєтку, Шевченкові довелося мати справу з Парчевським; внаслідок вимушеного від’їзду в Петербург Тарас Григорович доручив завершити справу з купівлею садиби Варфоломієві Шевченку, який і взявся за це; але тут виникла перешкода з боку того самого Парчевського, котрий почав, за словами Варфоломія Григоровича, — «крутить хвостом» ¹. Варфоломій Григорович почав шукати інше місце. Радив він Тарасові Григоровичу оселитися і біля м. Трипілля, на крутому березі Дніпра, і біля с. Рудяків, на лівому березі; Максимович пропонував Тарасові Григоровичу частину своєї садиби, — але все це було не те, чого хотілося поетові. У відповідь на пропозиції він пише Варфоломію Григоровичу: «Видно Дніпро, та здалека, а мені його треба коло порога.

¹ Справжнє обличчя цього Парчевського цілком виявилось невдовзі після смерті Тараса Григоровича. За його доносом виникла ціла справа про деяких осіб, що залишились у Пекарях після похорону поета («Тревога над свежей могилой Шевченко» І. Білика. — «Киевская старина», 1886, апрель). /313/

А тим часом дбай дубовий, березовий, ясеневий, кленовий і липовий ліс: мені тільки й треба, щоб робоча була дубова, та круглий ганок стекляний на Дніпро. Ліс зложи коло Пекарів, нехай сохне». Зрештою Варфоломій Григорович зупинився на мальовничій місцевості в околицях Канева — Монастирок — і пише поетові: «Вище по Дніпру од того місця, де ти сам вибрав, коло Пекарів, на правому ж березі — між Каневом і Пекарями, на високій горі, є лісочок, посеред того лісочка — полянки, далеченько од города; внизу кілька рибачих хаток. На тій горі дуже багато дичок — яблунь і груш — садочок можна розвести. А любий староденний Дніпро буде здаватися тобі під ногами. Кринишна вода неподалеку, і риба щоранку буде свіжа, бо рибалки поперед поріг возитимуть у город». Це була гора Чернеча, що належала м. Каневу; справа з купівлею і цієї землі під садибу затяглась, і поетові так уже більше й не довелось милуватися розкішним краєвидом, який відкривається з нагірного берега на Задніпров’я, — Чернеча гора прийняла лише його тлінне тіло.

Із наведених даних про купівлю садиби ясно, що вибрана Шевченком ділянка землі не Чернеча гора, а місце, розташоване нижче її. Дід Опанас Дяченко вказує на терасу під горою Велике Городище як на вибрану поетом; нам здається, немає ніяких підстав сумніватися у вірогідності цього твердження; згадаймо слова самого Тараса Григоровича: «Все мені сниться ота благодать — і Дніпро, і темний ліс під горою», вони також промовляють на користь цього твердження.

Цікава згадка Опанаса про те, що «Шевченко хотів завод бумажний строїть»; хотілося б з’ясувати, чи мав на меті Тарас Григорович щось подібне.

Згадуваний потім дід Перехрист, який стеріг ліс за дорученням Тараса Григоровича, вже помер, і розповідь його про Шевченка для нас втрачена.

Вищенаведені розповіді селян не додають нічого особливо нового до біографії поета, але вони цікаві, бо змальовують його безпосередні стосунки з тим народом, чиїм справжнім співцем він був. До речі, тут заслуговує на увагу одна риса — це щедрість Тараса Григоровича; уболіваючи душею за долю всього народу, поет, зустрічаючись з окремими його представниками, прагнув, чим можна, полегшити їх тяжке життя.

II

Переходжу до тих розповідей, в яких особа Шевченка висвітлюється в дусі народної психології ¹.

Шевченко-поет, Шевченко-художник мало цікавлять народ; вся увага його звернена на Шевченка-людину, на те, чим жила ця людина. Народна маса, незважаючи на відсутність, як це може здатися, безстороннього аналізу, спроможна гідно оцінити все, що має до неї відношення, ця чутлива народна маса зрозуміла й те, що є основою Шевченкової поезії, зрозуміла його безмежну любов до простого люду, який перебував під ярмом неволі.

¹ Для більшої зручності при розгляді цих розповідей вони поділені на окремі групи.

Збігшись у часі з підготовкою до великої реформи /314/ і самим здійсненням реформи, що докорінно змінила весь лад народного життя, ця обставина лишила глибокий слід у народі, спричинилась до популярності імені Шевченка і визначила йому місце серед народних героїв.

Ці факти дійсного життя стали тут основою. Викладалися вони за схемою, виробленою раніше; відповідно до неї змінились окремі епізоди, випадково додались нові, що не мають реальної основи, і, таким чином, навколо імені Шевченка утворився цілий цикл оповідей.

Від смерті Шевченка минуло 33 роки. Тепер важко визначити той момент, з якого почали циркулювати в народі оповідання, що стосуються його особи, але початок їх припадає на час, коли Шевченко був іще живий; про ще ми маємо пряме свідчення, яке стосується саме даної місцевості; ось що пише, між іншим, Максимович до поета в Петербург з Михайлової Гори: «Не забувайте нас і хоч інколи озивайтесь до нас сюди, на береги дніпровські, де, в околицях Михайлової Гори, ви залишили по собі найживіші і найсердечніші спогади. А на правому боці Дніпра ви стали особою міфічною, про яку вже поширюються байки й легенди, нарівні з переказами старих часів».

Як буде видно з подальшого, селяни с. Пекарів знайомі з дійсними фактами з біографії Шевченка, — в основі більшості їх легендарних оповідей все-таки лежать реальні факти. Це знайомство можна пояснити, крім взагалі швидкого поширення в народі різноманітних відомостей, іще й спеціальною участю осіб (як, наприклад, Григорія Миколайовича Честахівського), які знайомили жителів цього села з біографією поета.

Звертаюсь до розповідей. Почну з такого: хто такий, на думку народу, Шевченко? Це перш за все людина незвичайна, бо вибитись із селянського середовища (народ знає про належність до нього Шевченка), і вибитися до того ж за часів кріпацтва, могла тільки людина незвичайна, не така, як прості смертні. При детальнішій характеристиці Шевченка ми зустрічаємося з кількома визначеннями: Шевченко «лицар дуже великий був», причому його наділяють надприродними рисами, притаманними давнім героям народних казок; так, наприклад, він здатний перевтілюватися: «Оце він такий буде лицем, зараз, через час міста, він і переміниться». Треба зауважити, що це мені розповідав чоловік, який бачив Шевченка, у якого поет був у хаті; він, ясна річ, не міг помітити в ньому чогось незвичайного, але тут маємо вплив маси, зустрічаємося з силою її віри. Подібне ж визначення наводить і Смоктій у вищезгадуваній замітці, в записаний ним у Звенигородському повіті, Київської губернії, розповіді; Шевченко тут названий «великим характерником», — так у малоруському народі звуть усіх людей, наділених, на його думку, надприродною силою. Більш реальний характер має таке визначення — «мудренець був великий», і зовсім реальне, що дає можливість простежити, як із зміною умов життя змінюється і погляд народу на ту зовнішню форму, в яку втілюється його герой, а саме, що Шевченко «був великий начальник». Наслідки, які випливають звідси, дуже цікаві, бо дають уявлення про погляд народу на ті блага, які поєднуються з посіданням влади: «Він (Шевченко) в Каневі, в казначействі, брав грошей скільки хотів...»

Ось іще одне оповідання на тему, загальнопоширену й улюблену в /315/ народі — це переодягання можновладців у просту одежу. В даному разі йдеться про дійсний факт — арешт Шевченка тоді, воли він переправлявся із с. Пекарів в розташоване на другому боці м. Прохорівку, де жив М. О. Максимович: «Його тут доганяли, пристав хотів його заарештувати, він переїхав на той бік та одягся, і у його були нашивки на плечах, то тоді вже пристав підняв два палиці А так він ходив у каптанці...»

Як правило, зачаття і поява на світ таких видатних людей відбувається за народним поняттям не звичайним шляхам. Щодо Шевченка мені не траплялося чути про це, може, через невелику кількість записаних мною розповідей. Зате молоді літа Шевченка пов’язуються з різними випадками, які вже тоді свідчили, що ми маємо страву не з простим смертним. Зауважу, що в основу багатьох із них покладено факти, які мали місце за молодих літ Шевченка і ввійшли де його біографії.

Вивчився грамоти Шевченко таким чином: «Він пас гуси, а панські діти вчились у школі, а Тарас підійшов під вікно, да так і научився».

Інші оповідання також мають багато спільного з дійсними фактами біографії: «Як Шевченко був малий, то батько став ділить землю, другим його братам дав, а йому не дав і сказав: «Це такий, що йому землі не треба». У статті Кониського «Дитинний вік Т. Г. Шевченка» про це говориться так: «Батько Шевченка, вмираючи, сказав: «Синові моєму Тарасу з мого господарства нічого не треба. Він не буде людиною абиякою; з його вийде або щось дуже добре, або велике ледащо; про його моя спадщина або нічого не значитиме, або нічого не поможе».

Далі в нашій розповіді йдеться про те, як Шевченко пішов з дому: «Ото він пішов; іде, іде, аж ось чоловік оре та й питає його: «Куди йдеш?» А Шевченко каже: «Іду шукать кінця краю, бо небо стоїть на чотирьох сохах, і там кінець краю». Епізод цей дуже близький до дійсності; у тій же статті Кониського про це говоряться так: «Якось, лежачи в садку під деревом і дивлячись в ясне блакитне небо і на могилу в полі навпроти садка, малий Шевченко замислився: а що там за горою? І вирішивши, що там мають бути ті залізні стовпи, «які підпирають небо», він зважився піти подивитись, «як там вони підпирають небо». І от він пішов». Та мало не заблукав, і завдяки чумакам, яких зустрів дорогою, повернувся додому.

В розповіді, записаній мною, мандрівка Шевченка на цьому не кінчається: «А то ще хлопцем іде він, а чоловік рубає дуба...» Далі переказується відоме оповідання «Сіра кобила», в якому селянин, схотівши зрубати дерево, що росло над яром і могло туди впасти, прив’язує його вершок до евоєї коняки; внаслідок цього і дерево, і коняка опинилися «в кручі». У цьому оповіданні, випадково пов’язаному в даному разі з іменем Шевченка, цей останній радить прив’язати дерево до коняки. «Так він такі штуки скрізь превозносив», — додав оповідач. Шевченко пішов далі: «Йшов він, ішов, до того дійшовся, що дійшов до маляра і взяв його за учителя; та й став лучче малювать, як маляр. Прийшов до того маляра більший начальник, маляр показує портрет, що написав Шевченко, то начальник пристав до маляра: оддай мені Шевченка, то маляр і продав його йому; а поміщик став одбирать; а він потім дійшов до такого розуму, що нікого не було його розумніше». І ця розповідь побудована на дійсних фактах, тут скорочених і викладених у простій формі. /316/

Молодість минула; період підготовки до тієї діяльності, в якій має виявитися справжнє призначення героя, закінчився. Надходить час діяти. У чому ж виявилась, на думку народу, діяльність Шевченка? Що саме вимагалось від цієї діяльності для того, щоб, завдяки їй, Шевченко став у ряд інших народних героїв? Умови, поставлені для цього народом своєму героєві, залишаються тими самими, якими вони були з давніх давен: це любов до народу, глибоке розуміння його потреб, боротьба за його інтереси. Усе це народ бачив і в діяльності Шевченка. В минулому, кали інтереси політичного життя були не чужі народові, коли, як це бачимо, наприклад, у Малоросії під час її боротьби за свою самобутність, вони вважались справою загальнонародною, в діяльності героїв важливе, іноді головне місце належало подвигам, що стосувалися сфери цього політичного життя. Останнім же часом інтереси народу звузились, обмежуючись сферою свого внутрішнього життя. У чому ж тут виявилась діяльність Шевченка? Пригадаймо, що йдеться про епоху найбільшого загострення відносин між селянами та їх власниками. Шевченко, визнаний народом за «свого», уособлює сірий люд, веде боротьбу за його визволення.

Таким чином, «воля» є саме тією подією народного життя, яка, завдяки своєму величезному значенню для народу, привернула його увагу до Шевченка й стала джерелом виникнення великої кількості оповідань, поєднаних з його іменем.

Діяльність героя закінчилася; час іти зі сцени. І в цьому випадку щодо Шевченка ми зустрічаємося із старим мотивом. На мої розпитування про похорон Шевченка, один із оповідачів казав: «Як ховали, то я був біля самої могили; бачив — ховали труну, так чорною клейонкою покрита, а чи він був у труні, чи не було, про те не знаю». Трохи згодом більш одвертим тоном оповідач категорично заявив: «Та ні, там його не було, він і досі живий десь ходить». На моє запитання, чому він так думає, він мовив: «Ви ж повинні знати, — як чоловіка ховають, то труну одкривають, а тут ні труни не одкривали, і піп вічної пам’яті не співав; чоловіка можна і вчотирьох понести, а ту труну везло дівчат от як до сеї липи», — при цьому він показав на липу, що росла досить далеко. В літературу потрапило кілька подібних оповідань. У статті Кузьмичевського «Шолудивий Буняка в украинских народных сказаннях» ми зустрічаємо такий варіант: «Недавно один галичанин, який побував у Київській губернії, повідомив, що там існує легенда про безсмертя Тараса Шевченка, що нібито він перебуває в Сибіру, прикутий до стовпа, що стовп той уже підгнив, а коли згниє зовсім, то Шевченко повернеться до своїх. Той самий Галабурда так казав про смерть Шевченка: «Тарас три рази умирав, та не вмер: він і тепер живе, а поховали тільки його прозваніє».

Не тільки особа Шевченка, але також і могила його привернула народну увагу, дала привід до виникнення оповідань і легенд.

Наприклад, у розповіді, записаній Смоктієм про могилу Шевченка, говориться так: «великий характерник» Шевченко їздив по світу і відбирав у панів «різні листи»; після його смерті труна, в якій він мав би лежати, виявилась повною «різних списів-бумаг», а його самого не було. «Кажуть, що після хтось-то хотів ту могилу розкопати та забрать /317/ списи, та у того чоловіка одібрало руки і ноги, то він і покинув докопувати».

Існує також серед селян с. Пекарів, як це мені дехто казав, повір’я, що в могилі закопано ножі, про це ж саме згадується і в статті Білика. Можливо, джерело виникнення цього повір’я в ознайомленні селян прихильниками Шевченка з його творами, між якими могли бути й «Гайдамаки».

Є також розповіді, які й мені доводилось чути, що Шевченка поховано в різних місцях.

Записані розповіді складають, без сумніву, дуже незначну частину відомого в народі матеріалу. Лишається тільки побажати, щоб дослідники нашого народного побуту, та й взагалі всі, кому дорога пам’ять Шевченка, звернули увагу на цей надзвичайно цікавий предмет.

III

Спогади про Шевченка викликають у пам’яті оповідачів згадки й про інших осіб та події, близькі за часом.

Селяни добре пам’ятають «Гриця». Так вони звуть Григорія Миколайовича Честахівського, який супроводив труну Шевченка з Петербурга і лишився після похорону доглядати й опоряджувати могилу поета. Григорій Миколайович (тепер уже небіжчик) знайомив навколишніх жителів із творами та біографією Шевченка; через донос на нього й виникла вищезгадана справа, детально викладена в статті І. Білика. Судячи з розповідей, Григорій Миколайович користувався симпатією селян. Особливо багато розповідала про «Гриця» баба Опанасиха — жінка Опанаса Дяченка, а найбільше говорила про те, як вона «ляха воювала». «Лях», управитель поміщика Парчевського, хотів одібрати подаровані їй Честахівським якісь дві книжечки, але баба ні за що їх не віддавала; дійшло до рукопашної, і управитель був з ганьбою вигнаний із хати; за ці книжечки і дід Опанас сидів три дні в розправі, і голодом його морили — усе розпитували, що казав їм «Гриць». Разом із «Грицем» бував у Пекарях ще якийсь «білий панич», про якого я міг тільки й довідатись, що «штани у нього наче спідниця — сині».

Оповідачі мої — переважно діди, які добре пам’ятали часи кріпацтва, і інколи ставало моторошно від цих простих розповідей про недавнє минуле. Особливо дався втямки жителям с. Пекарів управитель поміщика Парчевського якийсь Буркот, справжній нелюд: «Ото побачить чоловіка, та так, з доброго дива, і почне бить; б’є, б’є, поки не втомиться...» Пам’ятні також і часи, близькі до звільнення: один чоловік заговорив про волю (саме тоді готувалась реформа), його зараз же бити — «два дні б’ють, а третій дають одійти, — завернуть в рядно та й положать, а потім знов два дні б’ють... Так і забили до смерті».

«Не дай боже, — сказав один із оповідачів, — щоб на це знов повернулось...» /318/

М. Ф. Біляшівський

РОЗПОВІДІ СЕЛЯН О. ПЕКАРІВ ПРО Т. Г. ШЕВЧЕНКА

Вперше надруковано в журн. «Киевская старина», 1894, кн. 2, с. 165 — 182. Українською мовою передруковано в журн. «Зоря», 1895, № 5, с. 93 — 94; № 6, с. 115 — 116. Подається за першодруком.

Біляшівський Микола Федотович (1867 — 1926) — український етнограф, мистецтвознавець, археолог і музеєзнавець, академік АН УРСР з 1919 р. В дореволюційний час брав участь у заходах громадськості по спорудженню пам’ятника Шевченкові в Києві. Збирав автографи, малярські твори Шевченка та матеріали про нього. Одним із перших записав і опублікував народні перекази про Шевченка.

...лише одна замітка... — Йдеться про статтю: Смоктий А. Взгляд народа на Шевченко. — «Киевская старина», 1882, кн. 8, с. 371 — 373. Наступного року цей автор опублікував статтю на ту ж тему: Смоктий А. Воспоминание о Шевченко, — «Киевская старина», 1883, кн. 9 — 10, с. 320 — 322.

...повідомлена М. Васильєвим народна пісня про Шевченка... — Публікація народної пісні «Уродився та й Шевченко» («Киевская старина», 1885, кн. 9, с. 187 — 189; варіанти її див.: «Правда», 1891, № 2, с. 95 — 97; «Киевская старина», 1901, кн. 5, с. 81 — 82), в якій ідеться не про Т. Г. Шевченка.

20 липня під час переправи з Пекарів у Прохорівку, до Максимовича, Шевченка було заарештовано... — Дата арешту подана неточно (насправді це сталося між 13 і 15 липня), але свідчення селян про обставини, за яких заарештовано Шевченка, становлять інтерес.

...відвідання поетом Пекарів відбулося між 15 і 20 липня. — Насправді в цей час Шевченка вже заарештували; в Пекарях він був між 5 і 10 липня 1859 р.

«А я так мало, небагато...» — скорочена цитата з вірша Шевченка «Не молилася за мене» (т. 2, с. 241 — 242).

...як говорить поет у своєму останньому творі — у вірші «Чи не покинуть нам, небого» (т. 2, с. 422 — 424).

«Все мені сниться ота благодать...» — контамінована цитата з листів до В. Шевченка від 20 серпня і 10 вересня 1859 р. (т. 6, с. 234, 235).

За його доносом виникла ціла справа про деяких осіб, що залишились у Пекарях після похорону поета... — Мається на увазі стаття І. Білика «Тревога над свежей могилой Т. Г. Шевченко» («Киевская старина», 1886, кн. 4, с. 708 — 728), де було використано матеріали справи про розслідування доносу поміщика Н. Парчевського.

«Видно Дніпро, та здалека...» — контамінована цитата з листів до В. Шевченка від 2 листопада 1859 р. і 18 лютого 1860 р. (т. 6, с. 239, 249).

«Вище по Дніпру од того місця, де ти сам вибрав, коло Пекарів...» — цитата з листа В. Шевченка від червня 1860 р. («Листи до Т. Г. Шевченка», с. 185).

«Не забувайте нас і хоч інколи озивайтесь...» — цитата з листа М. О. Максимовича від 6 жовтня 1859 р. («Листи до Т. Г. Шевченка», с. 167).

У статті Кониського... — цитата з критико-біографічного нарису О. Кони-/501/ського «Дитинний вік Т. Г. Шевченка». — «Записки товариства імені Шевченка», ч. I, 1892, с. 108.

У статті Кузьмичевського... — Мається на увазі стаття М. Драгоманова «Шолудивый Буняка в украинских народных сказаннях» («Киевская старина», 1887, кн. 8, с. 676-713; кн. 10, с. 233-276).

...Буркот, справжній нелюд... — Ідеться про службовця в маєтку поміщика Н. Парчевського Бурката Вікентія Францовича, який відзначався особливою грубістю. Влітку 1859 р. він шпигував за Шевченком і доносив на нього поліції; згодом стежив у Каневі за Г. Честахівським.

Попередня     Головна     Наступна