Уклінно просимо заповнити Опитування про фемінативи  


[Спогади про Тараса Шевченка. — К.: Дніпро, 1982. — С. 334-336.]

Попередня     Головна     Наступна            





І. С. Тургенєв

СПОГАДИ ПРО ШЕВЧЕНКА



Вельмишановний пане!

Маючи намір видати повне зібрання творів Т. Г. Шевченка, Ви бажаєте, щоб я повідомив Вам кілька подробиць про нього. Охоче виконую Ваше бажання, хоч повинен попередити Вас, що я познайомився з народним поетом Малоросії незадовго до його смерті й зустрічався з ним досить рідко.

Перша наша зустріч відбулася в Академії мистецтв незабаром після його повернення до Петербурга, зимою, в студії одного живописця, у якого Тарас Григорович мав намір оселитися. Я приїхав в академію разом з Марією Олександрівною Маркович (Марко Вовчок), яка незадовго перед тим теж переселилася в нашу північну столицю і була окрасою і основним центром невеличкої групи малоросів, що згуртувалася тоді в Петербурзі й захоплювалася її творами: вони вітали в них — так само як і у віршах Шевченка — літературне відродження свого краю. Ви краще від мене знаєте, чим усе це обернулося згодом.

В студії художника, куди ми прибули з пані Маркович, вже була одна дама (теж малоросіянка за походженням), яка також хотіла побачити Тараса Григоровича, — пані Карташевська; в її домі вечорами часто зби-/335/ралася та група, про яку я говорив; і Шевченко, познайомившись з пані Карташевською, почав відвідувати її мало не щодня. Ми зачекали з годину. Нарешті прийшов Тарас Григорович — і, певна річ, перш ніж будь-кого з нас привітав пані Маркович; він уже зустрічався з нею, був щиро їй відданий і високо цінив її талант. Широкоплечий, присадкуватий, кремезний, Шевченко являв собою образ козака з помітними ознаками солдатської виправки і ломки. Голова довгаста, майже лиса; високий зморшкуватий лоб, широкий, так званий «качиний» ніс, густі вуса, що закривали губи; невеликі сірі очі, погляд яких здебільшого похмурий і недовірливий, часом набирав виразу лагідного, майже ніжного, і супроводжувався хорошою, доброю усмішкою, голос трохи хрипкий, вимова чисто російська, рухи спокійні, хода поважна, постать трохи незграбна і мало елегантна.

Ось такими рисами запала мені в пам’ять ця незвичайна людина. У високій баранячій шапці, в довгій темно-сірій чумарці з коміром з чорного смушку, Шевченко мав вигляд справжнього малороса, хохла; портрети, що лишилися після нього, дають загалом правильне про нього уявлення.

Нам усім, тодішнім літераторам, добре було відомо, яка лиха доля тяжіла над цим чоловіком; талант його приваблював нас своєю оригінальністю і силою, хоч навряд чи хто з нас визнавав за ним те величезне, мало не світове значення, якого, не вагаючись, надавали йому малороси, що жили в Петербурзі; ми прийняли йога з дружнім співчуттям, з щирою гостинністю. Зі свого боку, він тримався обережно, майже ніколи не висловлював своєї думки, ні з ким не зблизився цілком; все ніби стороною пробирався. Він відвідав мене кілька разів, але про своє вигнанницьке життя говорив мало; лише з окремих уривчастих слів і вигуків можна було зрозуміти, як скрутно було йому і яких він зазнав випробувань і злигоднів. Він показав мені оправлену в звичайну юхту малесеньку книжечку, в яку він записував свої вірші і яку ховав за халяву чобота, бо йому заборонено було писати; показав також свій щоденник, який він вів російською мовою, що немало дивувало і навіть прикро вражало його земляків; розповів про свої комічні стосунки з двома-трьома дружинами киргизів, які блукали коло місця його ув’язнення, — і признався, що виніс звідти нахил до міцних напоїв, позбутися якого він уже потім до самої смерті не міг.

Поетичний талант у власному розумінні цих слів у ньому проявлявся рідко: Шевченко справляв швидше враження грубуватої, загартованої і звиклої до випробувань людини з запасом гіркоти на дні душі, важко доступної чужому оку, з короткочасними просвітками добродушності й спалахами веселості. Гумору, жарту в ньому не було зовсім. Тільки раз, пригадую, прочитав він при мені свій чудовий вірш «Вечір» («Садок вишневий» і т. д.) — і прочитав його просто, щиро; сам він був зворушений і зворушив усіх слухачів: уся південноруська задумливість, лагідність і сумирність, поетичний струмінь, що нуртував у ньому, тут ясно вийшли на поверхню.

Самолюбство в Шевченка було дуже сильне і водночас дуже наївне: без цього самолюбства, без віри в своє покликання він неминуче загинув би в своєму закаспійському вигнанні; захоплене здивування земляків, /336/ які оточували його в Петербурзі, посилило в ньому цю впевненість самородка-поета. Під час свого перебування в Петербурзі він додумався до того, що не на жарт став носитися з думкою створити щось нове, небувале, для нього одного можливе, а саме: поему такою мовою, яка була б однаково зрозумілою і росіянину, і малоросу; він навіть узявся за цю поему і читав мені її початок.

Годі й казати, що спроба Шевченка не вдалася, і якраз ці вірші його вийшли найслабшими і найблідішими з усіх, написаних ним: безбарвне наслідування Пушкіна.

Читав Шевченко, я гадаю, дуже мало (навіть Гоголь був йому відомий лише поверхово), а знав і того менше... але переконання, які запали йому в душу з дитинства, були непохитно міцні. При всьому самолюбстві в ньому була непідробна скромність. Одного разу на моє запитання: якого автора мені слід читати, щоб швидше навчитися малоросійської мови? — він жваво відповів: «Марка Вовчка! Він один знав нашу мову!»

Взагалі це була натура пристрасна, невгамовна, здавлена, але не зламана долею, простолюдин, поет і патріот. У пані Карташевської була покоївкою дівчина, малоросіянка, на ім’я Ликера; створіння молоде, свіже, трохи грубувате, не дуже гарне, але по-своєму привабливе, з чудовими білявими косами і тією чи то гордовитою, чи то спокійною поставою, яка властива її племені. Шевченко закохався в цю Ликеру і вирішив одружитися з нею; Карташевські спочатку дивом дивувались, але кінчили тим, що визнали її нареченою поета і навіть почали робити їй подарунки та шити придане; зі свого боку Шевченко старанно готувався до весілля, до нового життя... Та Ликера сама передумала й відмовила своєму нареченому. її, мабуть, злякали вже немолоді роки Шевченка... й крута вдача; а оцінити високу честь бути дружиною народного поета вона була неспроможна. Я кілька разів бачив Шевченка після його розриву з Ликерою; він здавався дуже роздратованим.

Закінчуючи цей невеликий нарис, я пригадую ще один факт з життя Шевченка на засланні, який робить честь тодішньому начальникові Оренбурзького краю В. О. Перовському. Шевченко, як відомо, був замолоду досить добрим пейзажистом; в кріпості йому було заборонено не тільки писати вірші, а й займатися живописом. Якийсь надто запопадливий генерал, дізнавшись, що Шевченко, незважаючи на цю заборону, намалював два-три ескізи, визнав за свій обов’язок донести про це Перовському в один із його приймальних днів; але той, грізно глянувши на запопадливого донощика, значливим тоном сказав: «Генерале, я на це вухо недочуваю: будь ласка, повторіть мені з другого боку те, що ви сказали!» Генерал зрозумів, у чому справа, і, перейшовши до другого вуха Перовського, сказав йому щось таке, що зовсім не стосувалося Шевченка.

Пригадується мені також, що він, живучи в академії, займався гравіруванням на міді за допомогою царської горілки — офорт — і уявляв, що відкрив щось нове, якийсь поліпшений спосіб у цьому мистецтві.

Це все, що я можу сказати про нього.

Я відчуваю сам, які малі й незначні ці відомості, але разом з іншими й вони можуть принести свою відносну користь.


Бужіваль (біля Парижа)

31/19 жовтня 1875 р. /337/







І. С. Тургенєв

СПОГАДИ ПРО ШЕВЧЕНКА


Вперше надруковано в кн.: Т. Г. Шевченко. Кобзар з додатком споминок про Шевченка писателів Тургенєва і Полонського. Прага, 1876, с. III — VIII, у вигляді листа до редактора цього видання О. Русова. У Росії вперше надруковано в журн. «Литературный вестник», 1903, № 5, с. 5 — 8. Подається за першодруком, з виправленням написання прізвища Марка Вовчка «Маркевич» на «Маркович» та відновленням опущеного в першодруку, але наявного в автографі рядка, в якому Тургенєв натякав на переслідування царською владою української культури: «Вы лучше меня знаєте, какой оборот все это приобрело впоследствии» (див.: Неупокоева И. Неизвестные автографы писем И. С. Тургенєва. — «Вопросы литературы», 1961, № 1, с. 206 — 208).

Тургенєв Іван Сергійович (1818 — 1883) — російський письменник. Знав про Шевченка ще в 40-х роках, особисто познайомився з ним узимку 1859 р. Виявляв інтерес до творчості Шевченка, разом з ним брав участь у літературних читаннях, клопотався через Літературний фонд про звільнення його родичів з кріпацтва, просив О. Герцена відгукнутися в «Колоколе» на смерть поета, сприяв популяризації його творчості за кордоном.

Очевидно, Тургенєв і сам відчував певну обмеженість своїх вражень від зустрічей із Шевченком, про що й писав у листі до Я. Полонського від 13(25) жовтня 1875 р. (див.: Тургенев И. С. Полное собрание сочинений и писем в двадцати восьми томах. Письма, т. XI. М. — Л., Наука, 1966, с. 141).

...видати повне зібрання творів Т. Г. Шевченка... — Спогади Тургенєва призначалися для двотомного видання поезій Шевченка, упорядкованого Ф. Вовком та О. Русовим і виданого в Празі на початку 1876 р. Воно включало, крім уже друкованих у Російській імперії творів, також заборонені царською цензурою тексти; 16 творів друкувалося в ньому вперше, було широко подано чорнові варіанти. Крім Шевченкових, тут було вміщено кілька творів, які йому не належали. Прозової та епістолярної спадщини Шевченка в цьому виданні не було.

Перша наша зустріч відбулася... зимою, в студії одного живописця... — Йдеться про зиму 1859 p., коли Марко Вовчок перебувала в Петербурзі перед від’їздом за кордон. Познайомившись із Шевченком 24 січня 1859 р. (т. 2, /504/ c. 323), вона влаштувала його зустріч із Тургенєвим, яка відбулася, очевидно, в майстерні Шевченка в Академії мистецтв, де поет оселився в червні 1858 р.

...невеличкої групи малоросів, що згуртувалася тоді в Петербурзі... — Як свідчить П. Анненков, Тургенєв виявляв глибокий інтерес до цього гуртка: «Марко Вовчок належала до гурту малоросів — гурту, який з появою журналу «Основа» значно збільшився й набрав ваги в очах громадськості. Тургенєв співчував його прагненням, що мали на меті піднести мову своєї країни, розвинути її культуру і поставити її в дружні, а не лише підпорядковані взаємини з великоросійською культурою. Він шукав нагоди познайомитися з поетом Шевченком, висловлював щиру симпатію до його страждань і його таланту, але не поділяв його захоплень. Над його прив’язаністю до Запорожжя, козацького молодецтва, до гайдамаччини він не раз підсміювався в дружньому колі» (Анненков П. В. Литературные воспоминания. М., Гослитиздат, 1960, с. 445 — 446).

...навряд чи хто в нас визнавав за ним те величезне, мало не світове значення... — Російська революційно-демократична критика в особі Чернишевського й Добролюбова ще за життя Шевченка ствердила загальнослов’янське і світове значення його творчості. Про це ж свідчать і висловлювання багатьох інших мемуаристів.

...він тримався обережно, майже ніколи не висловлював своєї думки, ні з ким не зблизився цілком... — Суб’єктивне враження Тургенєва від взаємин Шевченка з певним колом його петербурзьких знайомих.

Він відвідав мене кілька разів... — Нинішня адреса петербурзької квартири Тургенєва — вул. Желябова, 13. Збереглася записка Тургенєва, якою навесні 1860 р. він запрошував до себе Шевченка на зустріч із петрашевцем М. Спєшнєвим («Листи до Т. Г. Шевченка», с. 176).

...оправлену в звичайну юхту малесеньку книжечку... — Рукописна збірка поезій Шевченка 1847 — 1850 років утворилася з кількох саморобних зшиточків мініатюрного формату, до яких Шевченко переписував свої вірші з первісних автографів і т. зв. «захалявних книжечок». Під час арешту Шевченка 1850 р. була збережена К. Герном, оправлена в шкіру й згодом повернута авторові. Перевидана фототипічним способом: Т. Шевченко. Мала книжка. Автографи поезій 1847 — 1850 років. К., Вид-во АН УРСР, 1963.

...показав також свій щоденник... — Розпочатий Шевченком 12 червня 1857 р. в Новопетровському укріпленні, ведений (російською мовою) в Астрахані, Нижньому Новгороді, Москві й Петербурзі по 13 липня 1858 р. Рукопис щоденника в саморобному зошиті великого формату Шевченко подарував М. Лазаревському в день його іменин 12 липня 1858 р. Після смерті Шевченка щоденник, підготовлений до друку Л. Жемчужниковим, публікувався частинами в журн. «Основа» (1861, № 5 — 12; 1862, 1 — 8). Рукопис його до 1891 р. зберігався в родині Лазаревських, з 1892 по 1933 p. — в музеї В. Тарновського в Чернігові, з 1933 p. — в ІЛ (ф. 1, № 104). Виданий фототипічним способом: Т. Шевченко. Дневник. Автобиография. [Автографы]. К., Наукова думка, 1972.

...прочитав він при мені свій чудовий вірш «Вечір»... — Написаний 1847 р. у казематі III відділу вірш Шевченка «Садок вишневий коло хати» (т. 2, с. 15) був одночасно надрукований у двох журналах («Русская беседа», 1859, № 3, с. 4 — 5; «Народное чтение», 1859, № 3, с. 152), перекладений російською мовою (т. 5, с. 228; «Народное чтение», 1859, № 3, с. 153). /505/

...безбарвне наслідування Пушкіна. — Який твір Шевченка мав тут на увазі Тургенєв, не встановлено. Можливо, йдеться про не відомі нині фрагменти задуманої Шевченком на засланні поеми «Сатрап и Дервиш» на зразок «Анджело» Пушкіна. Ще в Новопетровському укріпленні він занотував у щоденнику: «При лучших обстоятельствах я непременно исполню этот удачно проектированный план. Жаль, что я плохо владею русским стихом, а эту оригинальную поэму нужно непременно написать по-русски» (т. 5, с. 77 — 78). До цього свого задуму Шевченко повертався і в Нижньому Новгороді: «Сегодня же принимаюсь за «Сатрапа и Дервиша»... Мне хочется написать «Сатрапа» в форме эпопеи. Эта форма для меня совершенно новая. Не знаю, как я с нею слажу?» (т. 5, с. 175). Частково цей задум реалізовано в незакінченій поемі «Юродивий» (т. 2, с. 296 — 298), яка була написана українською мовою; орієнтовно датується кінцем 1857 р.

Читав Шевченко, я гадаю, дуже мало (навіть Гоголь був йому відомий лише поверхово)... — Обидва ці припущення помилкові: незважаючи на вкрай несприятливі умови, коло Шевченкової лектури дуже широке. Творами Гоголя Шевченко захоплювався протягом усього життя, присвятив йому вірш (т. 1, с. 257), намалював ілюстрацію до «Тараса Бульби» (т. VII, кн. 1, № 35), неодноразово згадував у листах і щоденнику; численні гоголівські ремінісценції є в російських повістях Шевченка.

...Шевченко старанно готувався до весілля... Та Ликера сама передумала й відмовила своєму нареченому. — Стосунки з Ликерою порвав сам Шевченко, грубо ображений її непорядністю. Тургенєву була відома реакція найближчого оточення на це сватання: в листі до П. Анненкова від 31 серпня 1860 р. він сповіщав: «За листом таємничої Марії Олександрівни (Марка Вовчка) Макаров помчав розладнувати весілля Шевченка» (Тургенєв И. С. Полное собрание сочинений и писем в двадцати восьми томах. Письма, т. IV. М. — Л., Изд-во АН СССР, 1962, с. 120), на що П. Анненков у листі до Тургенєва від 5 вересня 1860 р. відповів: «Не дивно, що Макаров збирався їхати розладновувати весілля Шевченка, адже ж він жениться на Ликері, тій самій товстій Ликері, яка подавала нам вечеряти у Варвари Як[івни Карташевської] і яка виходить за Шевченка, щоб подражнити покоївок — дівчат Карташевських. Що за нісенітниця!» (Там же, с. 497). У своїй примітці до цитованого листа Тургенєва від 31 серпня 1860 р. П. Анненков уточнив: «При моєму від’їзді з Аахёна М. Я. Макаров ще лишався там, оскільки весілля Шевченка з покоївкою графині К[арташевськ]ої разладналося саме собою через відмову нареченої» (Анненков П. В. Литературные воспоминания, с. 453).

...незважаючи на цю заборону, намалював два-три ескізи... — Образотворча спадщина Шевченка періоду засланяя налічує кілька сотень творів.

...уявляв, що відкрив щось нове... — Опанувавши загальнопоширені тоді прийоми офорта, Шевченко розвивав їх по-своєму і збагатив техніку гравірувального мистецтва. Його творчість справила позитивний вплив на дальший розвиток гравірування в Росії та на Україні. /506/













Попередня     Головна     Наступна            


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



 


Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.