[Спогади про Тараса Шевченка. — К.: Дніпро, 1982. — С. 392-397.]

Попередня     Головна     Наступна            

Г. М. Честахівський

ЕПІЗОД НА МОГИЛІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

Прибуття в м. Канів і могила Шевченка. Товариство українців у Петербурзі обрало мене для перевезення з Петербурга в Канівський повіт тіла померлого малоросійського поета Шевченка і для поховання його на місці, яке він сам вибрав за життя. З цієї нагоди я одержав від начальства дозвіл на двадцятивосьмиденну відпустку в Київську губернію і, прибувши у місто Київ, передав тіло поета в повне розпорядження його братам і сестрі, які поставили труну поета в церкві Різдва на Подолі 6 травня ввечері, а 7-го, відслуживши панахиду, перенесли на ніч на пароплав «Кременчуг». 8 травня о сьомій годині ранку пароплав відійшов від пристані і поплив по Дніпру до Канева. Я супроводив труну, щоб побачити, де поховають поета і чи справді на тому місці, яке він сам вибрав для себе ще за життя. Після того як тіло привезли до Канева, зайнялись похороном. Могилу було викопано студентами Київського університету, братами й родичами покійного та деякими селянами, що знали поета за життя й шанували пам’ять його.

Після поховання, востаннє вшанувавши покійного поета, всі учасники похорону з Києва та інших місць, почали роз’їжджатися, і коли 12-го числа я відвідав могилу, щоб в останній раз перед від’їздом уклонитися батькові й другу, і, вийшовши на високу гору, побачив осиротілу могилу, то невимовний сум стиснув моє серце: не хотілось розлучатися з місцем, де спочило тіло нашого любого й дорогого Кобзаря, було бажання самому закопатися в тій славній землі. Думаю: а хто ж насипле над ним високу могилу за його заповітом? чи не спробувати мені?

Ледь промайнула в моїй голові ця світла щира дума, як в уяві постав похмурий демон-чудовисько — думка про провінційне чиновництво, яке ладне з мухи зробити слона, хоч я знав про нього лише з чуток; це дуже лякало мене, але надія: може-таки вивернусь, вільними широкими крилами розвіяла в повітрі темну бісівську примару й зміцнила в мені добрий намір зробити останню послугу незабутньому батькові й другові Тарасу.

Розповівши про свій намір — залишитися на якийсь час на рідній Україні, серед свого народу, подихати її повітрям після вісімнадцятирічної моєї відсутності — одному з шанувальників покійного поета, що мав знайомства з деякими властями міста Канева, і про мої побоювання щодо чиновництва, я просив його представити мене певним особам, що він і зробив.

Коли ми прийшли до однієї особи, наділеної, як на тамтешнє становище, чималою владою, то ця особа одразу повернула розмову на нове положення про селянський побут і звела на те, що в них кілька мудреців (так висловилася значна особа) вже посаджено в тюрму за читання нового положення про покращання побуту поміщицьких селян, кажучи: «Ми їх, голубчиків, виведемо».

Таким чином, доля моя заздалегідь була вирішена; іншими словами, виходить: якщо хочеш залишитися тут, де панує порядок і спокій, то лізь у тюрму, якщо ж не хочеш у тюрму, то забирайся звідси. /393/

Я, з свого боку, натякнув, що я художник і залишаюся тільки для того, щоб насипати могилу своєму улюбленому землякові й народному поетові, і не тільки, мовляв, тобі, а й нікому з вас не заважатиму порядкувати на всі чотири заставки.

Поводження з народом. Тим часом, прочувши про те, що тіло Шевченка привезено й поховано в Каневі, невпинно прибував різного звання народ, щоб поглянути на могилу й уклонитися праху покійного. Народ прибував одразу після похорону Шевченка, частково з барок і плотів з лісом, що пливли по Дніпру і проходили якраз біля самої підошви Чернечої гори, на якій поховано поета (це були здебільшого литвини; наші малороси називають їх кракодзеями), а частково з пароплавів, що приставали за півверсти від могили Шевченка. Відвідувачі з пароплавів були переважно благородного стану: офіцери, чиновники, студенти, дами і різного звання люди. Згодом уже, в міру поширення чуток, почали відвідувати поетову могилу духовенство й сільський люд з околиць, особливо в недільні й святкові дні.

Залишившись сам здійснювати свій намір, — насипати могилу над прахом любого батька Тараса, 12 травня я перейшов з Канева й оселився в маленькому селі, за півтори версти від центра міста й за дві з половиною від могили, бо могила поета знаходиться версти за чотири за Каневом униз по течії Дніпра. Під час проведення робіт і за весь час мого проживання в Каневі я постійно перебував серед селян і ставився до них як належить чесній людині й християнину, ласкаво й привітно, словом, по-братськи і як рідний для них, сам із селян. На різні їхні запитання щодо якихось непорозумінь пояснював їм, як має бути і як я розумію, але ці питання й мої пояснення торкалися суто сімейних справ, сварок селян між собою та всіляких інших звичайних речей, в яких не було нічого політичного й важливого. Коли ж селяни розпитували про те, як їм звільнитися з селянського стану, або скаржилися на утиски панів (поміщиків), тоді я пояснював їм, що сам я положення про волю селян не читав і не знаю правил, у ньому викладених, тому й не можу їм про це нічого сказати, окрім як тільки радити, щоб вони беззаперечно корилися своїм панам і виконували усі обов’язки, як і раніше, що в противному разі, хай бог милує, вони накличуть на себе велику біду й відповідальність, як це вже не раз було. Якось селяни сказали мені, начебто в положенні немає двох потрібних аркушів, які начебто були вирвані, і вони не знають, що в тих аркушах написано. Тоді я запевнив їх, що всі аркуші цілі, і вони більше не висловлювали сумніву. Що ж до утисків та побоїв, яких вони зазнавали від панів, радив звертатися із своїми проханнями до найближчого начальства; якщо воно не вдовольнить — до вищого начальства й навіть до самого губернатора. Коли ж міщани м. Канева просили мене прочитати й розтлумачити їм їхні одвічні народні права, а селяни — прочитати нове положення про їхню волю, я рішуче від усього цього відмовлявся, пояснюючи їм відверто, що не можу виконати їхнього прохання, бо й так тутешні пани й чиновники підозрюють мене в якомусь зближенні з народом і змові, ще, чого доброго, визнають мене за бунтівника народу, і тому просив їх ні в якому разі більше не звертатися до мене з такими проханнями. До того, у вільний час або у свята знічев’я малював я з натури околиці й на прохання /394/ селян з задоволенням читав і роз’яснював зрозумілою їм малоросійською мовою різні відомі вірші й повісті Шевченка, Основ’яненка та інших малоросійських письменників. Вірші й повісті ці, як народні й надруковані в спеціальних брошурках, були вислані з Петербурга поштою для продажу, й селяни купували їх у мене з великою охотою.

Обурення польських панів і чиновного люду. Таке просте, дружнє й привітне моє ставлення до селян і прості, добрі їм поради викликали в них загальну до мене любов і довіру, і вони поміж собою називали мене завжди Грицем. Їхні ж пани — поміщики та інший чиновний люд, навпаки, виявляли до мене ненависть і підозру, і, як мені відомо, ще більше обурювалися мною за те, що я був діяльним учасником поховання на їхній землі Шевченка, людини, яку вони завжди ненавиділи, але яку любив простий народ, і за те, що я з цими панами за весь час мого проживання в Каневі не завів жодного знайомства, не зійшовся з ними і зовсім не зважав на їхнє обурення та вигадані ними на мене всілякі безглузді історії, котрі доходили до мене від селян і котрі, як байки, я не вважаю за потрібне тут пояснювати. Взагалі з чиновниками я не зближувався й не знайомився, остерігаючись, що вони, згідно зі своїми поглядами на світ і людей і згідно зі своїми закоренілими службовими переконаннями, зважуватимуть кожне моє слово на свій канцелярсько-судовий лад; неодмінно виведуть із цього якусь історію, заведуть справу й вестимуть її по закону, — тоді як хочеш, так і морочся з нею. Признаюсь, ця думка лякала мене гірше вогню — і недаремно. Наша народна приказка каже: «Тоді од них сховаєшся, як у землю вкопаєшся». І тому, зустрічаючись з чиновництвом, я або звертав з дороги вбік, або опускав очі, щоб не стрінутися з ним навіть поглядом. Навіть з хазяїном, у якого ми зупинилися на квартирі після приїзду до Канева, я уникав усяких зустрічей і розмов, хоч за це він і позирав на мене скоса.

Затримання в місті Каневі й прибуття слідчої комісії. Після завершення всіх робіт і розпоряджень моїх щодо поховання тіла Шевченка, я мав намір їхати назад до Петербурга і 18 червня ввечері, прийшовши до начальника поліції, надвірного радника Котлярова, просив видати мені посвідку для виїзду. Котляров пообіцяв це виконати на другий день уранці, тобто 19 червня.

Та коли я повернувся на свою квартиру й почав складати речі, готуючись до від’їзду, до мене з’явився квартальний наглядач (це було вже опівночі) і сказав, що начальник поліції викликає мене негайно до себе. Дивуючись такому пізньому виклику й бажаючи знати причину, я одразу пішов разом з квартальним наглядачем, і, коли прибув до начальника поліції, то він зажадав від мене підписку під суворою перед законом відповідальністю про невиїзд мій з міста Канева, аж поки не дозволить начальство, заявивши при тому, що про причину цієї затримки я дізнаюся свого часу. Виконавши беззаперечно вимогу начальника поліції, я повернувся на свою квартиру, і з того часу за мною скрізь постійно стежяв поліцейський. Виждавши досить довгий час і не одержавши відомостей про причину мого затримання, я повідомив про це своє начальство.

Тим часом через людей я довідався, що від місцевих властей міста Канева послано три естафети до Києва генерал-губернатору про те, ні-/395/бито я приїхав до Канева з наміром підняти гайдамаччину і підбурюю народ взятися до зброї й різати польських панів. Внаслідок цього 20 липня приїхали до Канева: начальник губернії генерал-лейтенант Гессе, полковник корпусу жандармів Грибовський і чиновник особливих доручень при генерал-губернаторі...

Не дочекавшись виклику, я одразу прийшов до пана губернатора і, пояснивши йому причину перебування мого в Каневі, мої стосунки з селянами та кілька випадків, що доводили мою невинність, просив розслідувати наклеп і зроблений на мене неправдивий донос. При цьому його превосходительство, добре вилаявши покійного Шевченка, докоряв нам, малоросам, за те, що нам заманулося зовсім незаслужено так високо піднести Шевченка... А на закінчення цієї гіркої епітафії покійному Шевченкові сказав мені: зачекайте кілька днів, ми спитаємо, кого треба, і коли з’ясується, що ви невинні, то відпустимо вас, у противному разі, щоб я нарікав не на нього, а на себе. Після цього пан губернатор, пробувши в Каневі шість днів і не виявивши ніякого заколоту, навпаки, пересвідчившись у цілковитому спокої й тиші та переконавшись, що тривога фальшива, що її причиною та головним винуватцем був якийсь чиновник поліції міста Канева — Монастирський, — висловив щодо нього своє невдоволення і 25 липня поїхав назад до Києва, залишивши для дальшого розслідування полковника Грибовського й чиновника... Що ж до моїх пояснень, ніякого розпорядження, наскільки мені відомо, зроблено не було, — вони, очевидно, були взяті тільки до відома, і я залишався, як і доти, під наглядом поліції і з забороною відвідувати могилу Шевченка.

Відповіді на запитання. 1 серпня мене викликали до полковника корпусу жандармів Грибовського, який поставив мені 15 запитань такого змісту, ніби я державний злочинець, бунтівник народу й ворог усякого порядку та громадського спокою. Після того, як було взято від мене на всі ці пункти пояснення, п. Грибовський зобов’язав мене підпискою їхати негайно до Києва й з’явитися до генерал-губернатора князя Васильчикова так, щоб про це не знала поліція й не встигла б раніше від мене повідомити його про мій приїзд, що я точно й виконав.

Розмова з генерал-губернатором князем Васильчиковим у Києві. Після приїзду мого до Києва я довідався, що генерал-губернатор перебував на дачі за сім верст від міста; одразу ж найняв візника, поїхав туди і, знайшовши його в садку, де він прогулювався з дамами, з’явився перед ним і хотів порозмовляти, але він наказав мені прийти до нього для розмови наступного дня в Києві, де він буде о дванадцятій годині. Коли ж я прийшов до нього в Києві, то після поставлених мені кількох запитань і моїх відповідей, він запитав, у чому полягає моє головне заняття в Каневі? Я відповів, що мав підготувати могилу до поховання тіла покійного Шевченка і зробити замість пам’ятника насип на ній, крім того, змалювати з натури околиці. Тоді князь знову запитав: «А для чого ці малюнки, для видання якогось, чи що?» Я відповів: «Може, згодом, а тепер навряд чи це можна здійснити, адже я скромний і бідний художник». Після цього князь сказав: «Ото ж то! впорядковуючи могилу Шевченка, ви своїми читаннями і розповідями народові українською мовою збунтували цілий край і навіяли жах і трепет на панів: тут поміщики /396/ всі поляки, я одержував від них з різних місць по кілька естафет на день і так був наляканий цим, що сам хотів їхати до Канева, але оскільки був дуже зайнятий, то замість себе послав начальника губернії». Потім запитав, про що я розмовляв з селянами. Я відповів, що розмовляв з ними здебільшого про їхні сімейні справи та всілякі інші, звичайні речі, в яких немає нічого політичного й нічого важливого. При цьому пояснив: як селяни просили мене прочитати їм нове положення, як вони сумнівалися щодо вирваних у ньому аркушів, як міщани просили мене прочитати документи, що зберігалися в них, — про одвічні їхні права, і як двоє селян, один з матір’ю, яку побив поміщик, а другий з побитою старенькою жінкою, приходили до мене за порадами, як їм бути й що чинити. Потім князь звернувся знову до мене з таким запитанням: «Чому ж за такий короткий час народ так незвичайно вам довірився? Оце й доводить, що ви наговорювали народові! Будьте ласкаві пояснити мені це!» Я пояснив, що причина такого довір’я найпростіша й досить звичайна: родом, мовляв, я малоросіянин, добре знаючи спосіб життя і дух українського народу, розмовляв з ними рідною мовою просто, для них зрозуміло, поводився з ними завжди дружньо, приязно, по-братньому, як личить чесній людині й християнину, що взагалі становить у тому краї велику рідкість, оскільки верстви, які вийшли з народу й стали вище за нього, зневажають його, його мову й ображають його людську гідність своєю зарозумілістю. До мене ж кожен з них міг сміливо прийти в будь-який час, як до свого рідного. Крім того, в перевезенні покійного Шевченка на Україну народ вбачав для себе особливу царську милість, а мене вважав не за кого іншого, як за присланого прямо від царя з правом доповідати цареві про кривди народу й про все інше, хоч я казав їм, що покійного Шевченка привезли на Україну, бо тут його батьківщина, як він сам того бажав ще за життя, а не з царської волі, і що я також не від царя присланий, а просто приїхав за власним своїм прагненням поховати тіло Шевченка тут і щоб самому пожити й подихати свіжим повітрям. Та все ж народ залишився при своїй думці, бо й потім нерідко було чути такі слова серед людей: «Спасибі цареві, дай йому, боже, чого він бажає, й пошли йому многі літа, що тепер і наша земля не порожня, що тепер і на нашій землі лежить дуже розумний чоловік, а то все пани та пани, которі живцем гризуть нас, як ті собаки!»

Коли я сказав князеві, що відносно поміщиків я завжди переконував селян коритися їм і беззастережно виконувати усі свої обов’язки, він заперечив: «Неправда! ви цього не говорили!» — і при цьому взяв зі столу якийсь папір, почав читати мені, що одного разу я йшов на Мотовилове поле, де покійний Шевченко за життя хотів купити собі землю, й казав селянинові, який ішов зі мною, що Шевченко помер у тюрмі, в кайданах, захищаючи селянську волю, що він же складав і оте положення про звільнення селян від поміщицького ярма. Потім князь звернувся до мене зі словами: «Тут є люди, ладні під присягою підтвердити . звинувачення вас у цьому й багато в чому іншому подібному, за що вас слід віддати під суд».

Коли ж я почав казати, що це брехня й наклеп і я прошу розслідувати, що я згоден під суд, якщо виявиться, що я винний, — тоді князь сказав, що йому ніколи займатися цією справою і щоб я й не думав про /397/ розслідування, додавши: «Ні! Я не маю часу займатися такими дрібницями, але я придумав краще: негайно ж відправляйтеся до місця вашої служби, а мені дайте підписку, що ви ніколи не будете в’їжджати в Київську губернію без дозволу начальства губернії і свого начальства, поки все це вляжеться й утихомириться. Йдіть до начальника губернії, там дасте підписку, я вже розмовляв з ним про це». Потім покликав свого ад’ютанта, наказав йому відвезти мене до начальника губернії і передати йому, що я та сама людина, про яку той говорив з губернатором. При цьому я просив дозволу пробути в Києві два дні, щоб подивитися храми божі й Києво-Печерську лавру; одержавши дозвіл, я мав честь відкланятися його сіятельству.

Розмова з начальником губернії. Прийшовши до начальника губернії і давши підписку, яку від мене вимагали, я запитав у нього, чи ця дивна пригода не позначиться негативно на моїй службі? Він відповів: «Чому ж? Ми нічого такого не писали про вас, за що ви могли б відповідати, а тільки донесли міністру внутрішніх справ, що такий-то чиновник справді перебуває в якихось близьких стосунках із народом і що, як нам доносять, нібито через те в різних таємних місцях збираються ватаги пі-’ дозрілих людей, співають усіляких гайдамацьких пісень тощо, — нічого не підтвердилося, і все тихо й спокійно, то що ж може бути вам за це, не розумію!» Потім я пояснив начальнику губернії, що головний винуватець цієї фальшивої тривоги, як мені відомо, чиновник поліції міста Канева Монастирський, що до приїзду до Канева його, губернатора, не було жодних тривожних чуток, все було тихо й спокійно, як і завжди, та коли поляки та євреї дізналися про його раптовий приїзд до Канева, тоді тільки почали нібито чогось побоюватися й поширювати скрізь такі тривожні чутки, ніби щось тут має бути важливе, політичне, таємне, мовляв, інакше б така особа, як губернатор, даремно не приїхав сюди...

Вислухавши мене, губернатор запитав, чи розповів я генерал-губернаторові про чиновника Монастирського? Я відповів, що сказав, і він, начебто вдоволений цим, додав: «І дуже добре зробили, що сказали, але все-таки я повинен вам зауважити, що ніколи не треба зближуватися з простим тутешнім народом і розповідати їм про минувшину, про козацтво, про запорожців, про гайдамаків і взагалі про те, що було колись, аби не збудити в народі нічого такого, що може його збунтувати... Я відповів на це, що так думають і кажуть люди, не знайомі близько з українським народом, який і без нагадування дуже добре й живо пам’ятає своє минуле, особливо про козацтво, і знає все те, що було колись, краще від нас, бо відомо, що всяка легенда переходить із роду в рід, від батька до сина, від матері до дочки і так далі, і, щоб переконатися в цьому, варто тільки прислухатися до їхніх розмов. Після того ми розкланялися, і я, пробувши в Києві два дні, виїхав до Петербурга. /398/

Г. М. Честахівський

ЕПІЗОД НА МОГИЛІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

Вперше надруковано в журн. «Киевская старена», 1896, кн. 2, с. 230 — 241. Подається за першодруком.

Публікація супроводилася такою приміткою від редакції:

«В «Киевской старине» (1886, № 4) була надрукована стаття І. Білика «Тревога вад свежей могилой Т. Г. Шевченко», де автор на підставі документів розповів про ту дуту справу, яку зчинили були польські пани про нібито існуючу змову проти поміщиків; причому центральним пунктом змови була свіжа могила Т. Г. Шевченка. Героєм і главою змови було виставлено «селянина-музиканта Гриця»», що нібито снував якісь підступні плани щодо повторення «Тарасової ночі», тобто винищення євреїв і поляків.

Розслідування цієї справи як місцевими канівськими властями, так і губернськими — київськими тоді ж довело, що ніякої змови, звичайно, немає, а що цей «Гриць» — не хто інший, як службовець капітулу орденів, губернський секретар Григорій Миколайович Честахівський, який супроводив з Петербурга до Канева тіло Т. Г. Шевченка й залишився після похорону впорядковувати його могилу. Нагадуючи тепер нашим читачам цю цікаву статтю І. Білика, ми вважаємо доречним у нинішньому лютневому номері, де щорічно присвячується кілька сторінок пам’яті Т. Г. Шевченка, надрукувати «записку», яка збереглася серед паперів нещодавно померлого Г. М. Честахівського й передає той самий випадок з ним на свіжій могилі Шевченка. З рукопису видно, що цю розповідь він написав у вигляді доповідної записки своєму начальству як пояснення всього, що з ним трапилося. За надання публікованої записки в наше розпорядження складаємо найглибшу подяку В. В. Тарновському».

Г. М. Честахівський помер навесні 1893 р. й похований у маєтку В. Тарновського Качанівці. Крім публікованої «записки», історію похорону Шевченка на Україні, впорядкування його могили та пов’язаних з цим подій він виклав у листах до Ф. Черненка і петербурзької української громади, писаних у травні — липні 1861 р. й опублікованих у журн. «Киевская старина», 1898, кн. 2, с. 167 — 193. До цієї публікації О. Лазаревський написав примітку, в якій навів такі відомості про Г. Честахівського: /524/ «Листи Честахівського, писані в 1861 р. про похорон поета Шевченка ¹.

Автор друкованих нижче листів про похорон Т. Г. Шевченка — Григорій Миколайович Честахівський. Разом з автором дих рядків він, за дорученням поетових друзів, супроводив його тіло від Петербурга до Канева ².

М. Честахівський походив з військових поселенців, наскільки пам’ятаємо, Херсонської губернії, й до Петербурга спершу приїхав, бажаючи вчитися живопису, сильний потяг до якого виявився в нього з дитинства. Однак талант у Честахівського був невеликий, і він почав заробляти хліб насущний канцелярською службою в капітулі орденів. З переселенням Шевченка до Петербурга в 1857 р.³ у коло його близьких знайомих швидко ввійшов Г. М. Честахівський. Зближення відбулося спершу завдяки задушевному виконанню Честахівським малоруських пісень, а потім палка прив’язаність співака до поета була оцінена останнім, і Г. М. Честахівський став одним з частих і бажаних відвідувачів Шевченка, коли він зажив своїм хазяйством у приміщенні Академії мистецтв.

Коли було одержано дозвіл на перевезення тіла Шевченка в Малоросію й знадобився супроводжувач, то краще Г. М. Честахівського для цього важко було й придумати ⁴. На нього й вказали найближчі поетові друзі. Можна сказати, що Честахівський свято виконав покладену на нього місію. Він наполіг, між іншим, щоб тіло поета було поховане на Чернечій горі, а не в Каневі.

Г. М. Честахівський в останні роки свого життя був частим гостем у В. В. Тарновського, в його чудовій Качанівці. А коли Честахівський помер (у березні 1893 р.) в Петербурзі, то його тіло було того ж року перевезене В. В. Тарновським до тієї ж Качанівки й там поховане в парку, причому над прахом палкого шанувальника пам’яті Шевченка було насипано могилу майже однакового розміру з тією, яку покійний насипав 1861 р. над прахом Тараса...»

Документальні матеріали про розслідування доносів поміщика Н. Парчевського, справника С. Котлярова та ін. у зв’язку з перебуванням. Г. Честахівського на Канівщині влітку 1861 р. див. у кн.: «Смерть и похорони Т. Г. Шевченко». К., Изд-во АН УССР, 1961, с. 95 — 163.

...на місці, яке він сам вибрав за життя. — Хоча насправді Шевченко жодних розпоряджень щодо місця свого поховання не лишив, Г. Честахівський. весь час наполягав на цій версії, щоб запобігти спробам поховати поета на Щекавицькому кладовищі в Києві або на церковному цвинтарі в Каневі.

Могилу було викопано студентами Київського університету, братами й родичами покійного та деякими селянами... — Оскільки канівські міщани заправили за копання могили дуже дорого (100 карбованців), учасникам похорону довелося зробити це своїми силами.

...генерал-губернатор... — Васильчиков Іларіон Іларіонович.

¹ За надання в наше розпорядження цих листів вважаємо своїм обов’язком скласти найглибшу подяку В. В. Тарновському, власність якого вони становлять. (Прим. О. Лазаревського).

² Г. М. Честахівський був головним розпорядником проводів і похорону, автор цих рядків був лише, так би мовити, його помічником. (Прим. О. Лазаревського).

³ Насправді Шевченко повернувся до Петербурга навесні 1858 р. — Ред.

⁴ Згадка покійного М. М. Білозерського («Киевская старина», 1882, кн. 10, с. 75), що спершу передбачалося доручити проводи тіла Шевченка художникові Мокрицькому, — на нашу думку, неслушна; принаймні ми цього не пам’ятаємо. (Прим. О. Лазаревського). /525/

...начальник губернії... — київський цивільний губернатор Гессе Павло Іванович (1801 — 1880).

...чиновник поліції міста Канева — старший засідатель канівської повітової поліції Монастирський Владислав Йосипович.

Попередня     Головна     Наступна