[Спогади про Тараса Шевченка. — К.: Дніпро, 1982. — С. 398-402.]

Попередня     Головна     Наступна            

О. К. Дорошкевич

ШЕВЧЕНКО В СЕЛЯНСЬКИХ ПЕРЕКАЗАХ

...Єсть ще й другий ряд фактів, що об’єктивно свідчать, як глибоко просяк Шевченко в свідомість українського селянина-кріпака. Ще року 1859-го, за життя Шевченка, Михайло Максимович писав поетові з Прохорівки: «А на правой стороне Днепра Вы стали лицом мифическим, о котором идут уже баснословия и легенды наравне с преданиями старых времен». Це дуже характерне зауваження: ще тоді, як вагу Шевченкової поезії не цілком усвідомила собі інтелігенція (тоді — великою мірою маєткова), селянські маси вже творили «баснословия и легенды». І саме на Правобережжі, звідки походив сам Шевченко і де компактною масою, в тяжких економічних умовах, жили кріпаки. Лівоберезькі козаки, більш-менш заможні, не могли відчути соціального пафосу Шевченкової музи, а його ранньою романтикою вони не захоплювались. Що Максимович цілком вірно подав тут цей факт, доводять навіть сучасні нам спостереження. Приміром, мій кореспондент, учитель Прохорівської трудшколи С. Дерева, переказує мені такі цікаві свої міркування:

«Різні шари селянства різно ставляться до Шевченка й по-різному його собі уявляють. Один дід, бувший козак з Сушок (сусіднє під Прохорівкою село), 85 років, заявив, що він про Шевченка нічого не знає, не приходилось, мовляв, з ним зустрічатись, не цікавився ним. «Ви, — каже, — розпитайте краще в бувших кріпаків, — вони більш про нього знають». Тотожне я чув від трьох-чотирьох дідів навіть у с. Прохорівці. Ті ж бувші козаки, що бачили Шевченка, розповідають про нього без всякого «легендарного» елементу. Коли ж розпитував бувших кріпаків, то в них усіх Шевченко щільно ув’язується з волею, що ніби він її для них здобував. Кріпаки більше знають про Шевченка через цю саму «волю»...

Чи не єсть цей етнографічний факт ще одним доказом, що соціально з Шевченка — ідеолог покріпаченого селянства?

Ми знаємо цикл легенд, зв’язаних з незвичайним похороном Шевченковим. Обурення й паніка серед польського панства збільшили популярність поета серед селянства, яке тисячами брало участь у похороні. Галицька «Правда» року 1891-го писала: «Пам’ять про Шевченка жива в народі: він давно стояв героєм народних переказів і пісень, час вже взятися до збирання з народних уст усього того, що є в народній пам’яті про Шевченка. Було кинуто гасло збирати ці народні перекази й легенди серед людей, що безпосередньо стикалися з Шевченком і були з ним знайомі. І от, унаслідок цих заходів українських народників і Шевченкових прихильників, не тільки збагатилася мемуарна про Шевченка література, але й з’явилися селянські про його перекази. Цей матеріал з охотою друкувала «Киевская старина». Серед матеріалів, що їх маємо в записах В. Беренштама, М. Біляшівського, М. Васильєва, А. Кримського, А. Смоктія, бачимо дві категорії записів: до однієї групи належать записи, що більш-менш наближаються до відомих у Шевченковому житті фактів, а до другої — записи фантастичні, характерні переважно для селянства /399/ як певного суспільного класу, для його розуміння Шевченкової творчості та Шевченкової постаті. Якщо перша група записів належить до біографічного ряду, то друга група більше стосується фольклору, бо свідчить, як саме, з якого боку уявляють собі селянські маси таку велетенську постать, як Шевченко, що силою соціальних обставин і свого хисту став за об’єкт народної легенди і народної творчості. Справедливо зауважив М. Біляшівський: «Одні з фактів, дрібніші, притягають народну увагу ненадовго, швидко зникають; другі, що зачіпають істотні боки життя, більше збуджують народну думку, ті залишають по собі глибокі сліди, і народне тлумачення їх у формі пісень, оповідань, легенд, анекдотів тощо, багатий дає матеріал так для характеристики народного світогляду, як і для того, щоб вияснити техніку виникнення й розвитку таких народних творів».

І справді. Минуло чимало десятків років. Покоління, що бачило на власні очі Шевченка чи принаймні ховало його під Каневом, майже все зійшло в могилу. Окремі уламки з цього покоління з дня на день чекають своєї черги та й сімдесятилітня давність подій стерла з пам’яті всяку реальність фарб і другорядних епізодів. Разом із тим повинні були поширитися дійсні факти з Шевченкового життя — через школу, газету, щорічні святкування, приглушивши непевний усний варіант, в основі якого міг лежати й дійсний факт. Проте перекази про Шевченка не вмирають серед селянства (серед колишнього міщанства вони, здається, вмерли: принаймні, навіть слідів їхніх нам не пощастило знайти в Києві й Переяславі). Звичайно, редакції сучасних переказів нагадують більше другу групу записів XIX століття, аніж першу з двох, схарактеризованих вище. Сучасні перекази швидше наближаються до усної легенди з сильним соціальним зафарбленням у тематиці. Ця легенда позбавилася рис суворої фактичності епізодів. Вона для кожного села «стандартна» і обмежена в своїх тематичних варіаціях, причім ці варіації залежать від топографічних і виробничих рис тієї чи тієї місцевості. Приміром, мешканець с. Келеберди обов’язково розповідатиме про те, як Шевченко ішов дорогою і зайшов до хати переночувати чи пообідати. Прохорівка найбільше згадує про Шевченкове перебування в зв’язку з Максимовичем і Михайловою Горою. Селянин з села В’юнища покаже місце, де стояв будинок Самойлова і розповість про контрастність постатей революційного поета і в’юниського поміщика. Придніпрянське село Козинці (під Переяславом) зберігає варіант про те, як селяни перевозили поета «на той бік», до прославленого Шевченком села Трахтемирова, причім «гонорар» одержували не так грішми, як горілкою.

Переказ часто нанизує на Шевченка цілком сторонні епізоди (як це трапилося з однією піснею, приписаною шевченківській традиції, де під «Шевченком» треба розуміти шевцевого сина), але здебільшого він обертається в межах одного чи кількох сусідніх сіл. «Мандрівність» переказів тільки в лінії вертикальній — від Шевченкового покоління до наступних, аж до школярів загальноосвітньої школи. Молодша генерація селян з пошаною має на обліку тих нечисленних дідів і бабів, що «бачили» Шевченка чи принаймні можуть розповісти про нього правдоподібний епізод. Коли ви входите в Шевченкове село, вас з охотою інформує про цю місцеву відзнаку селянин-візник, учитель, секретар сельбуду. Бо кожне /400/ село, де доводилося бувати Шевченкові під час його численних мандрівок по Україні, пишається своїм випадковим одвідувачем і з охотою плете про його свої легенди, виявляє свою «мемуарну» до нього пошану. Село збереже навіть матеріальні ознаки Шевченкового перебування. Приміром, на Михайловій Горі (с. Прохорівка) ви побачите велетенського «Шевченкового» дуба, під яким любив поет спостерігати чарівні дніпрянські краєвиди під час своїх одвідувань Максимовичевої родини, а в Переяславі — старезну вербу, що переплелася своїми двома однаковими стовбурами і що її нібито посадили Шевченко і Козачковський на знак своєї щирої і нерозривної приязні. І так скрізь. Скрізь навколо якогось дійсного факту снується багато легенд, багацько сумнівних (з боку фактичного) переказів, що свідчать про глибокий інтерес до поета і про те, якою рисою вплинув Шевченко на уяву місцевої селянської стихії.

Кардинально змінився соціальний рельєф села: життя й культурні інтереси від панських палаців перейшли до селянської хати. Навіть ветхому дідові важко перевтілитись у шкуру давнього безправного кріпака і згадати роль Шевченка, який силою обставин примушений був відвідувати і ті ненависні панські «палати». Проте такі «діди» є ще по багатьох «шевченківських» селах; вони з охотою розповідають про те, що в них зберігає зрадлива й непевна пам’ять. І от Київська філія Інституту Т. Шевченка вирішила обізнатися з тими селами, де бував Шевченко під час своїх мандрівок, і записати окрушини давніх селянських переказів про поета. Філія заснувала на місцях низку кореспондентів, які охоче фотографують місця Шевченкового перебування і збирають місцеві перекази. Уже деякий, далеко не повний, матеріал я маю в своєму розпорядженні. Матеріал цей, звісно, не однакової ваги, але він може наочно довести, який саме образ свого співця засвоїли собі трудові маси, переважно нащадки колишніх кріпаків. Я подам кілька зразків, а потім повернуся до їхньої оцінки.

1. Я бачив Шевченка, як оце вас. Того году воля вийшла. У нас, у Келеберді, тоді був храм (на Тройцю). Я ще парубчаком ходив тоді й зайшов до тестя, Ничипора Світличного. Він був поміщицький — їм саме бомаги про волю подавано. Коли там якийсь чоловік новітній — красивий, гарний, молодий, щось розказував. Ішов цей чоловік дорогою і запитав тестя: «Чи не можна пообідати». От тесть і дав йому пообідати. Він одягнутий у простий сіряк, черевички... Це й був Тарас Шевченко. Тесть йому й показав оту бомагу, що йому од поміщика, пана Панютина, дано. Шевченко й каже: «Бережи оцю бомагу, нікому не показуй, а то горе тобі буде». А брат мого тестя пішов до Панютина та й показав цю бомагу. Панютин сказав їм, щоб порвали. Вони й порвали... От трохи згодом пішов тесть на базар у Канів, а в Каневі шлявся Тарас. Тарас і питає: «А де ж бомага?» — «Порвав», — каже тесть. «Дурень ти: та бомага здасться вам», — так сказав Тарас.

А як обідав, то показував на Чернечу гору й казав: «Ота гора — бачиш, — Тарас там буде захований». Тесть і не туди-то, про кого це він каже, аж справді у три годи його там і ховали. Багато келебердян їздило, як ховали. Я там не був, бо не було човна (Келеберда — на лівому березі. — О. Д.), а батько й тесть їздили. Казали, що дівки канівські виносили труну аж на саму гору, а народу було — страх. /401/

(С. Келеберда, Гельмязівського району; Микита Кривошия, народ, року 1847-го; записав я).

2. Бачив Шевченка цілий рік майже щодня. Я був тоді пастухом і пас скот поблизу Максимовичевої гори. Шевченко приходив до нас, пастухів, давав гостинці, а ми йому танцювали. Жив він у Максимовича, був одмітний від других людей, простий, з людьми добре поводився. Було коли забіжить скотина в шкоду до Максимовичів, то Шевченко просить Максимовича, щоб він не гримав на людей. Шевченко любив збирать бабів, дівчат для пісень та казок. Бабу Московчиху Василину особливо часто кликав Шевченко. Вона багато знала старовинних казок та пісень. Люди дуже поважали Шевченка, бо він, було, не промине й малого, щоб не поздоровкався, не зняв шапки. Не вправишся йому перший шапку знять. Під дубом, що й зараз є, він день у день сидів та все щось писав. В свята вони, було, з Максимовичем набирають душ 30 — 40 людей: люди співають, а вони записують. Шевченко розказував, що далі буде на світі, й любив балакати з дітворою. Його й мале любило. Було, накупить конфет, збере дітвору та й розсипає конфети, а дітвора збирає. Як мати дитину любила, так Шевченко любив і дітей, особливо років трьох. Візьме, було, таку дитину, ласкає її, надає гостинців, грається з дітьми, й діти до нього липли. Інші люди дивувались, що він отакий розумний, а з дітьми грається.

(С. Прохорівка, того ж району; Пушкар Пантьоха, 86 років, кол. кріпак; записав прохорівський учитель С. Дерева).

3. ...В Качанівці він не застав Василя Васильовича (Тарновського, в якого справді бував Шевченко. — О. Д.). Все щось писав і рисував під дубом. Я тоді був ще неграмотним і не знав, що такоє він там робив. Під дубом цим Василь Васильович повісив бронзовий патрет. Ухажував за Надеждою Василівною, сестрою Василя Васильовича (батька), старою. На село не бачив, щоб ходив. Мужики (оповідач належав до панської дворні. — О. Д.) про нього довго нічого не знали...

(С. Власівка, під Качанівкою, кол. Борзенського пов.; Опанас Пелещук, нар. 1845 р.; записала студентка Київ. ІНО тов. Пелещук).

4. Було це давно, ще за кріпацтва. Малий Іржавець (так зветься наша деревня) належав тоді невеличкому панові Залізкові... Одного разу, саме в жнива, вигнали нас жати хліб на поле (в обід. — О. Д.)... Коли це дивимось, аж шляхом Київським щось за чоловік простує прямо на нас. Підійшовши до нашого гурту, чоловік цей, огрядний і одітий гарно, поздоровкався з нами і попрохав дозволу і собі присісти в холодку... Перегодя, слово по слову, розговорились ми з цим чоловіком.

— Звідкіль же ви йдете, куди і чого, — хтось запитав з женців.

— Та йду з Києва, а куди — куди прийдеться, а чого — змальовую церкви старі, будинки, а може, щось цікавого почую од людей старих, то й запишу собі на пам’ятку.

(Далі переказується, як панський прикажчик почав гонити людей на роботу, а Шевченко їх обороняв, як приїхав пан і пустився наздоганяти Шевченка, але Шевченко кудись зник).

(С. Полствин, Канівського району; В. Степаненко переказував це з слів Андрія Кутового, який чув від покійної бабусі). /402/

Ці (й подібні) перекази часто разходяться з наявними фактами або немилосердно плутають хронологію. Приміром, немає ніяких відомостей про те, щоб Шевченко року 1859-го заїздив до Качанівки, а був він там аж року 1843-го і, мабуть, 1846-го, значить Онанас Пелещук бачити його не міг; ніхто ніде не переказував і про епізод в Малому Іржавці (хоч по тих місцях Шевченко року 1859-го перебував). Не в хронологічній і біографічній точності сила тих переказів. Вони ще раз виявляють органічний зв’язок українського поета з трудовими масами, зв’язок, якого ми не знайдемо в світовій літературі.

О. К. Дорошкевич

ШЕВЧЕНКО В СЕЛЯНСЬКИХ ПЕРЕКАЗАХ

Вперше надруковано в журн. «Життя й революція», 1929, кн. 3, с. 110 — 115. Подається за першодруком.

Дорошкевич Олександр Костьович (1889 — 1946), український радянський літературознавець і педагог. Очолював Київську філію Інституту Тараса Шевченка, де було широко розгорнуто збирання друкованих матеріалів про життя й творчість Шевченка, а також народних переказів про нього.

...Максимович писав поетові... — Наводиться цитата з листа подружжя Максимовичів від 6 жовтня 1859 р. («Листи до Т. Г. Шевченка», с. 167).

Галицька «Правда» р. 1891-го писала... — Мається на увазі стаття «Народна пам’ять про Шевченка» за підписом Ю. В. у львівському журн. «Правда» (1891, № 2, с. 95-97).

...в записах В. Беренштама... — стаття «Т. Г. Шевченко и простолюдины, его знакомцы» в журн. «Киевская старина», 1900, кн. 2, с. 248 — 260.

...А. Кримського... — Стаття «Народна пам’ять про Шевченка» («Зоря», 1891, № 5, с. 96) вміщена також у кн.: Кримський А. Розвідки, статті та замітки. К., 1928, с. 19.

...будинок Самойлова... — Поміщик Самойлов Степан Никифорович, власник села В’юнище. Шевченко познайомився з ним у серпні 1845 р. і жив у нього протягом двох тижнів у грудні того ж року, написавши за цей час кілька літературних творів та намалювавши краєвид села (т. VII, кн. 2, № 117). Оскільки Шевченко в цей час хворів, С. Самойлов порадив йому звернутися до переяславського лікаря А. Козачковського; в листі до останнього від 16 липня 1852 р. Шевченко передав С. Самойлову вітання з Новопетровського- укріплення (т. 6, с. 77).

...прославленого Шевченком села Трахтемирова... — Згадки про Трахтемирів є у вірші Шевченка «Сон» («Гори мої високії») (т. 2, с. 42) та в повісті «Близнецы» (т. 4, с. 17 — 19, 115, 126).

...за Надеждою Василівною... — Н. В. Тарновською.

Попередня     Головна     Наступна