Попередня     Головна     Наступна





29. ПЕРЕХІД (II)
ВІД ДАВНЬОУКРАЇНСЬКОЇ ДО РАННЬОСЕРЕДНЬОУКРАЇНСЬКОЇ ДОБИ


1. Історичне тло

2. Головні напрямки еволюції фонологічної системи під давньоукраїнську добу

3. Формування української мовної єдності та приналежних до неї діалектів: ретроспектива

4. Писемна мова ранньосередньоукраїнської доби як свідчення фонологічної еволюції української мови

5. Відмежування ранньосередньоукраїнських пам’яток

6. Основні писемні пам’ятки ранньосередньоукраїнської доби

ВИБРАНА БІБЛІОГРАФІЯ





1. ІСТОРИЧНЕ ТЛО


Поділ українських земель між Литвою, яка поглинула більшу їх частину, Польщею (Галичина з Белзчиною та Холмщиною), Молдавією (Буковина) та Угорщиною (Закарпаття) окреслився — після кількох десятиріч запеклої боротьби між загарбниками — бл. 1387 р. Це стояло на заваді цілісному розвиткові української мови, хоча й не виключало певної єдності, що їй і надалі сприяли численні історичні обставини.

По-перше, польсько-литовський кордон був несталий. Хоча з часу Кревської унії 1385 р. Литва та Польща de iure складали одну державу, de facto Литва все ж не поступилася своєю незалежністю, демонструючи за князювання Витовта, Свидригайла та їхніх наступників потужну життєздатність. Наслідком цього були періодичні польсько-литовські війни, в яких українські землі (найчастіше — Поділля) раз по раз переходили з рук у руки. Війни та пересування кордонів уможливлювали міґрацію, ба навіть змушували до неї людність. До цього долучалися ще й соціальні утиски. Молдавія, набувши від 1359 р. статусу окремого політичного утворення (її першою столицею була Сучава), перебувала в 1387-1497 рр. під польським протекторатом, а з 1538 р. — під турецьким, і це зумовлювало відносну відкритість кордону. Молдавські зазіхання на Покуття та війни задля його загарбання також сприяли переходам людності через кордон. Навіть більш відрубному Закарпаттю (ізольованому політично через угорське панування, накинуте приблизно з 1015 р., а географічно — через наявність природного бар’єру у вигляді гір), колонізованому з півдня угорцями, із заходу німцями й словаками, з півдня "волохами", тобто, у ґрунті речі, зрумунізованими болгарами та румунами з домішкою українських скотарів (із Семигороду), довелося прийняти нові хвилі українських переселенців, утікачів з плюндрованої війною материкової України, що переходили через Карпати, — і найбільшу з таких хвиль очолював подільський князь Федір Корятович, що привів своїх подолян на Мукачівщину, коли його власне князівство захопила Литва (1393-1414 рр.).

Проте наймасовіші міґрації людності були спричинені контактуванням із татарами та турками. У цих переселеннях було кілька основних потоків. Перший із них почався за давньоукраїнської доби, коли татарська навала, що її кульмінацією стало падіння та зруйнування Києва 1240 р., призвела до майже поголівної втечі людності з Лівобережжя та Подніпров’я на північ і на захід. У XIV ст., завдяки перетворенню Литви на нову потугу, втрачені терени були частково повернуті. Просуваючися на південь Дніпра, українське осадництво — мабуть, не надто густе — досягло гирла Дунаю та Чорного моря, де до 1442 р. уже з’явилося декілька городів. На схід від Дніпра Литва почала зазіхати на територію між гирлом Сули та Дінцем. Одначе, коли в середині XV ст. Хаджі-Ґірей об’єднав кримських татар, а відтак його спадкоємець Менґлі-Ґірей розбудував військову міць своєї держави, відзискані землі знову швидко були втрачені. З 1480 р. почалися регулярні наїзди кримських татар на Україну, що супроводжувалися безжальним плюндруванням маєтків, захопленням багатотисячного ясиру та втечею позосталої людності. Ці набіги сягали в глиб Галичини, Польщі та Білорусі, але особливі спустошення несли на безлісі рівнини Східної та Центральної України. Осаджені українцями терени катастрофічно змаліли, і на початку XVI ст. передній фронт оборони, як не рахувати кількох висунутих уперед, але відрізаних від основної території фортець, відтягся до лінії Житомир — Київ — Остер (усі під Литвою) — Путивль (з 1503 р., разом із Черніговом і Новгородом-Сіверським, під російською зверхністю). На Поділлі населення було здесятковане, й українська етнічна територія в межах Польщі та Литви фактично скоротилася до Галичини, частини Волині та Полісся.

Однак дія спричинила протидію, що поклала початок "Реконкісті". Напіввійськовий-напіврозбійницький устрій, заведений у Криму, знайшов послідовників і серед українців. Ватаги людей ішли в степ і, живучи напівкочівницьким життям, сполучали використання родючих земель, штучно обернених на пустелю, з нападами та грабунками татар. Так розпочалася козаччина, вдокументована під цією назвою з 1492 р. За якихось п’ятдесят років козаки зорганізувалися в особливу, досить міцну військову одиницю, з якою треба було рахуватися. У 40-х рр. XVI ст. закладено їхню першу більш-менш сталу осаду на дніпровському острові Хортиця, звідки пізніше розвинулася Січ — тверджа в боротьбі з татарами, висунута в самісіньке осердя відкритих степів, здавалося б — рідної стиXIї кримців.

Без урахування цих масових міґрацій людності то в одному, то в іншому напрямку годі зрозуміти як слід фонологічну еволюцію української мови. Як не дивно, повсякчасна небезпека, безлад і розрух випродукували мовну єдність в умовах роз’єднання, позірного браку суспільних зв’язків та занепаду культурного життя.

Тогочасні пертурбації до певної міри віддзеркалені в писемних пам’ятках означеного періоду. Непевність щоденного життя, руйнація або занепад культурних осередків не сприяли чистоті літературної мови й не ґарантували ні тяглості традиції, успадкованої від давньоукраїнської доби, ні навіть фізичного збереження багатьох текстів. У наявних пам’ятках спостерігається піддатливість на діалектні впливи, і так само — на білоруські й почасти на польські; щойно з другої половини XVI ст. знову оприявнюється прагнення до певного внормування мови.

Події 1569 -1573 рр. створили передумови для зміни історично-культурного тла. Люблинська унія Литви з Польщею 1569 р. уреальнила те, що було існувало лише на папері, тобто об’єднання двох держав, і всі українські землі, що належали були Литві (за винятком Берестейщини), відтоді перейшли під польську зверхність. Уже через один рік, а саме 1570 р., польська держава (в особі коронного гетьмана Єжи Язловецького) вперше офіційно визнала козацтво як організаційну структуру, військове формування та соціальну групу. Обидві ці події означали початок нової доби — середньоукраїнського періоду у власному сенсі слова. Книгодрукування було запроваджене 1569 р. в Заблудові поблизу українського кордону російським вигнанцем Іваном Федоровим (Федоровичем), який уже 1573 р. переїхав до Львова. Саме там 1574 р. з’явилися його перші друковані видання, здійснені в Україні, — «Апостол» і «Буквар». Отже, 1575 р. ми умовно беремо за кінцеву межу ранньосередньоукраїнського періоду.






2. ГОЛОВНІ НАПРЯМКИ ЕВОЛЮЦІЇ ФОНОЛОГІЧНОЇ СИСТЕМИ ПІД ДАВНЬОУКРАЇНСЬКУ ДОБУ


Як відзначено в 14.2, протягом протоукраїнського періоду значно зменшилася кількість голосних фонем. Ця тенденція тривала й під давньоукраїнську добу, виявившися в занепаді єрів і злитті і та у, але чинність її обмежувалася такими вторинними наслідками занепаду єрів, як постання (згодом, у деяких діалектах, — u2). Таким чином, поверхове порівняння найпізнішого протоукраїнського набору голосних (13.7) із тим, що існував наприкінці давньоукраїнської доби (28.5), виявляє лише скорочення кількості голосних з дев’яти до семи, хоча насправді ситуація була складніша. Суперечність між старою тенденцією до кількісного зменшення системи голосних та новою тенденцією, що реаґувала на занепад єрів постанням нових голосних (з-поміж яких тільки став новою фонемою), тобто 9-2 + 1, розбалансувала систему, що її рівновага в подальшому була додатково послаблена втратою фонемного статусу у (тобто 9-2 + 1-1). Власне, дисбаланс і був найважливішим результатом фонематичної еволюції під давньоукраїнську добу, маючи значно далекосягліші наслідки для майбутніх процесів, ніж самé лише скорочення числа голосних. Такі дисбаланси часто спостерігаються під час історичних заворушень і переміщень людності (хоч не конче мусять бути спричинені тільки ними); а саме це й було характерним для України починаючи з середини XII ст., до того ж у щоразу радикальнішій формі. Питання про можливий внутрішній зв’язок між обома згаданими умовами залишається відкритим.

Скороченню набору голосних зазвичай сприяє збільшення числа приголосних. Під протоукраїнську добу це виявилося навіч. Натомість упродовж давньоукраїнського періоду система приголосних не зазнала кількісних змін; у ній сталося заледве одне невеличке зміщення в групі задньопіднебінних (пов’язане з переходом g> у). Цей чинник відіграв свою роль у суперечливих процесах, що відбувалися з голосними: триваючи за власною інерцією, успадкована тенденція до скорочення кількості голосних не мала повної свободи для розгортання, й сáме так уперше спливла протилежна тенденція: були запроваджені нові голосні, що один із них посідав статус фонеми.

Найбільш разюче перекшталтування зачепило не фонемну систему, тобто парадигматичні підвалини мови, а синтагматичні правила вживання фонем, бо змін зазнали будова складу та правила групування приголосних — і перше, й друге через занепад єрів. Із занепадом слабких єрів похитнулася проста модель складу, використовувана доти; теоретично стали можливими будь-які типи складів, включно з такими, що мають криву з двома верхів’ями звучності, і з’явилися розмаїті типи скупчень приголосних. Самé слово "дисбаланс" виглядає в цьому разі надто делікатним, бо таку ситуацію — можливо, не без перебільшення — кортить назвати анархічною. Невдовзі після занепаду слабких єрів у мові розпочалася відновлювальна робота, спрямована на усунення деяких найскладніших скупчень приголосних, а також кривих із двома верхів’ями звучності у складах певних типів. Однак до закінчення цього періоду поступ був відносно незначний і головне — не вироблено жодної нової засади (чи засад), а від часткового латання, робленого навмання, годі було чекати відчутного загального проґресу. Ефективному принципові судилося бути знайденим під середньоукраїнську добу.

Знову неодноразово оприявнила себе засада внутріскладової гармонії, що з нею можна пов’язати перехід у > і після задньопіднебінних на його прикінцевому етапі, а також поляризацію е· та у·. Проте в цілому ця засада ледве чи відігравала хоч якусь відчутну роль. Та обставина, що дві звукозміни (з-поміж багатьох) начебто відповідали їй, може бути випадковою. Показовим є те, що численні розвоєві процеси були від неї геть незалежні — наприклад, перехід > після подвоєного j, ствердіння губних наприкінці слова, запровадження щілинної артикуляції g й такі надзвичайно важливі зміни, як занепад єрів і постання е· та (з діалектним варіюванням). Марґіналізація засади внутріскладової гармонії цілком узгоджувалася з переворотом у складобудові. На велику міру, склад став неістотною одиницею у фонетичних і фонологічних процесах.

Із засади двоскладової гармонії остаточно не зрезиґновано. Нею обумовлювалися початкова стадія переходу у в і після задньопіднебінних і реаґування о та е на занепад єра в наступному складі. Цей останній процес розпочався, можливо, ще за протоукраїнських часів, але увиразнився щойно після занепаду єрів, коли постали "новий ять" і (з діалектним варіюванням). Але двоскладова гармонія, не бувши всеохопною засадою організації звукової структури слова під протоукраїнську добу, не набула додаткової вагомості й за часів давньоукраїнських. Вона залишалася однією з багатьох тенденцій, не перетворюючися на загальне правило. Були й інші процеси, що виходили за межі одного складу, наприклад, вибір u або v чи і або j залежно від того, на приголосний чи на голосний закінчувався попередній склад; і так само спрощення скупчень приголосних у частині випадків зачіпало два сусідні склади. Вони свідчать про зменшення ролі, що її відігравав склад, але добачати тут якийсь зв’язок із двоскладовою гармонією не варто 1.



 1 Датований ранішими часами перехід у > і після задньопіднебінних на сході країни може вказувати на більше тяжіння до двоскладової гармонії в цій частині України, де відбувалося інтенсивніше контактування з тюркськими мовами. Проте водночас західні терени були піддатливіші, коли йдеться про вплив голосного ь на потрактування е в попередньому складі (зах. укр. *m’üd i *t’ütka проти сx. укр. *t’ütka, але med).



Як і раніше, наголос не відігравав жодної ролі в звукозмінах (окрім хіба що збереження недоторканості і- в словах на кшталт íскра), і всі вони однаковою мірою поширювалися як на наголошені склади, так і на ненаголошені. Єдиний виняток — двоїсте потрактування е перед складом, що первісно містив ъ, у східній частині південної діалектної зони (мед з незміненим е проти t[’ü]tka ’тітка’ з давніших *тédъ — *tetъ́kа) засновувався не на розрізненні наголошених та ненаголошених позицій, а на відтягненні наголосу, явищі іншого ґатунку.






3. ФОРМУВАННЯ УКРАЇНСЬКОЇ МОВНОЇ ЄДНОСТІ ТА ПРИНАЛЕЖНИХ ДО НЕЇ ДІАЛЕКТІВ: РЕТРОСПЕКТИВА


Спробу підсумування звукозмін, що мали місце під давньоукраїнську добу, здійснено в таблиці на с. 495). Знак "+" позначає в ній спільні процеси, знак "+Д" — процеси, спільні з частиною діалектів відповідної мови; "+П" — ті самі результати, але досягнуті у відповідній мові пізніше, а отже й спричинені не спільним процесом, а двома окремими процесами; "+Р" — процеси, що у відповідній мові відбулися раніше й відтак не є спільними, попри тотожність вислідів; "±" — процеси, що були спільними частково; "-" — брак спільних процесів. Ця таблиця має дуже спрощений вигляд, оскільки ґлобальні зміни (наприклад, занепад єрів, перехід g > γ), як і дрібні (наприклад, čъto > što ’що’), у ній представлено без розрізнення їхньої питомої ваги й багато всіляких подробиць проіґноровано; тому образ подій вона відтворює тільки приблизно. На позначення звуків ужито звичайних символів: D — зубний, L — губний, Pd — середньопіднебінний, C — приголосний або скупчення приголосних, S — сонорний. Подані в дужках приклади взято з сучасної української мови.





Як і за протоукраїнської доби, кількість винятково українських змін є невеликою: лише три з двадцяти семи (20, 22, 27). Найбільше число спільних процесів українська мова поділяє з білоруською (19,5) 2, далі йдуть східнословацькі діалекти (9), російська мова (8), польська (6,5)



 2 Звукозміни з позначками "П" та "Р" до уваги не беруться; "±" зараховується як 1/2.



й болгарська (6-6,5). Оскільки фактичні контакти зі словацьким і болгарським ареалами були радше незначні, в цих двох випадках ідеться скорше про паралельний, а не про спільний розвиток. Водночас це означає, що на підставі будь-яких цифр, нижчих від 10, висновки робити не варто. Таким чином, під давньоукраїнську добу, надто в її останній фазі, українська мова була досить добре відмежована від усіх сусідніх слов’янських мов, окрім білоруської, точніше — південнобілоруських діалектів. Хоча в цих останніх мали місце певні незалежні процеси, все ж доісторичні зв’язки з колишнім київсько-поліським наріччям надалі зберігалися.

Якщо сюди додати звукозміни, які, поширюючись із України, охопили білоруські та російські терени з істотним запізненням, число спільних українсько-білоруських процесів зросте до 22,5, а українсько-російських до 11. Показовим є той факт, що всі ці додаткові зміни припадають на початок давньоукраїнської доби. У цьому може віддзеркалюватися наявність політичної єдності Русі зі столицею в Києві. Такі запізнені впливи київського походження припинилися після занепаду цього міста та дедалі виразнішого розчленування Русі як політичного утворення. Це можна було б іще дужче вияскравити, взявши до уваги самостійні білоруські й особливо російські процеси (вміщена вище таблиця базується лише на українських), які, втім, не є предметом дослідження в цій книзі.

Давньоукраїнські звукозміни можуть також бути поціновані з погляду діалектних процесів усередині самої української мови, що не знайшло відбиття в поданій таблиці. Хоча наявні відомості щодо ізоглос, які перетинали українську територію, залишаються досить куцими, все ж у порівнянні з протоукраїнським періодом реконструкція може бути зроблена значно повніше. З нових явищ можна виокремити поширення спільних процесів: такі кардинальні зміни, як потрактування єрів (і слабких, і сильних — за винятком прилеглих до j), постання γ, варіювання v- ~ u- та ствердіння губних у позиції перед приголосними й наприкінці слова, мали всі один і той самий вектор в усіх реґіонах, і значення цього факту для викшталтування української мовної єдності ледве чи можна переоцінити. Традиційна відмінність між київсько-поліським і галицько-подільським наріччями зберігалася. Вони різнилися потрактуванням сполук ky, gy, ху, звука е після jj (типу суч. півд. укр. зíлля проти півн. зíллє), у рефлексації і (півд. у· проти півн. ý), у потрактуванні кореневих скупчень приголосних, що містили сонорний (півн. кривáвий проти півд. крвавий), закінченням ґен. мн. -yj на півдні та -ej на півночі (ночий проти ночей) і — найголовніше — рефлексацією e та o перед складами з первісними слабкими єрами (монофтонги типу e·, o· на півдні, дифтонги типу іе, ио на півночі). Однак почали формуватися й нові діалєктні межі, що найчіткіше відокремлювали групу карпатських говірок (збереження протоукр. у в цілому й після g, k, x зокрема; збереження, як і на Посянні, суфікса -sk- з твердим s; збереження і- в словах типу ігрá), навіч консервативнішу, хоча й не закриту повністю для загальноукраїнських та деяких галицько-подільських інновацій. Можливо, вперше (як не рахувати протоукраїнського розщеплення еа на о та е) південноукраїнська діалектна зона була поділена ізоглосою, спрямованою з півночі на південь, що стосувалася потрактування е (в усіх позиціях, окрім як під відтягненим наголосом, типу мед) перед складом із первісним слабким ъ. Нарешті, були й усілякі процеси (здебільшого дрібні), які, здається, виринали то тут, то там, у розпорошених місцевостях, — своєрідні мовні блудила, як, приміром, поява протетичного голосного перед скупченнями приголосних на початку слова, якщо до них належав сонорний (тип іржá).

Для деяких процесів, що розповсюдилися на всі українські терени (принаймні південні), можна простежити їх ступневе географічне поширення, звідки випливає, що первісний "центр випромінювання" має бути зідентифікований як крайній захід: Перемищина, частково Холмщина та Мараморощина, тобто, головним чином, — смуга, розташована на схід від Карпатських гір, з північною відногою (для прикладу можна назвати постання u2 < o·, ’u·< ’ö). Це могло статися у зв’язку з загальним зміщенням суспільного життя на північні та західні околиці етнічної території після татарської навали та подальших подій; під час зворотного відпливу населення на південь і схід на початку середньоукраїнської доби ці західні інновації потрапили на відзискані землі, ставши в такий спосіб загальноукраїнським надбанням.






4. ПИСЕМНА МОВА РАННЬОСЕРЕДНЬОУКРАЇНСЬКОЇ ДОБИ ЯК СВІДЧЕННЯ ФОНОЛОГІЧНОЇ ЕВОЛЮЦІЇ УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ


У грунті речі, література писалася церковнослов’янською мовою в її місцевій редакції, але дещо змодифікованою. Можна виокремити три тенденції, які йшли одна по одній.

На початку ранньосередньоукраїнського періоду спостерігається загальна деґрадація письма внаслідок тодішньої повсюдної скрути: міста й містечка занепадали, а часто й руйнувалися, сила людей перетворилися на вигнанців у власній країні, з-поміж освіченої верстви багато хто втік за кордон, до Росії, сама ж система освіти зійшла нанівець. Символічним є той факт, що митрополичий престол у Києві залишався необсадженим з 1299 р., коли митрополит Петро подався до Москви, й аж до 1411 р., а митрополичий престол у Галичі був вільний у середині XV ст. За таких умов катастрофічно зменшилося число нових рукописів, і навіть ті, що створювалися, не завжди могли зберегтися. Хоча відверто ніхто не відкидав церковнослов’янської мови як літературної, дотримання її норм, на значну міру штучних, стало справою неможливою. Риси говірної мови, ба навіть говірок, напливали в церковнослов’янські писання. Оскільки відносно найспокійнішою частиною країни були північно-західні землі, протягом першого сторіччя означеного періоду в збережених рукописах проступає відчутна домішка берестейських чи північноволинських ознак, що химерним робом накладаються на узвичаєну церковнослов’янщину (наприклад, Кам.-Буз. Єв. 1411, друга частина Четьї 1489), а декотрі з них належать скорше до білоруської, ніж до української мови (наприклад, перша частина Четьї 1489).

В останньому десятиріччі XIV ст. до Києва була занесена нова тенденція, що тривала аж до кінця періоду, потроху поширившися на всю територію. Ця нова мода прийшла з Болгарії та Сербії завдяки українсько-балканським контактам, що відбувалися в монастирському містечку на горі Афон 3 та в Царгороді, а також через посередництво молдавських (у тім буковинських) монастирів, зокрема Нямецького, та безпосередній вплив болгарських утікачів (нехай нечисленних).



 3 На цій горі було кілька монастирів, що стали осередками слов’янської релігійної та культурної діяльності: Зографський монастир — болгарської, хіландарський — сербської, Свято-Пантелеймонівський — "руської", переважно української та білоруської.



Нова еміґрація з Болгарії була спричинена турецькою навалою. Коли друге болгарське царство по довгій і запеклій боротьбі все-таки загинуло, останні болгарські тверджі (Тирново — 1393 р., Відін — 1396 р.) піддалися й турецьке ярмо було накинуте на наступні понад чотириста літ, освічені болгари стали шукати притулку в інших слов’янських країнах. Більшість подалася до Сербії (що чинила опір до 1459 р.) й почасти до Молдавії, але декотрі обрали й Україну, звідки не один відтак перебрався далі до Московського царства. Вже 1373 або 1374 р. видатний болгарський церковний діяч Кипріян Цамблак (Цамвлак), чиє життя було пов’язане з Афоном, Царгородом і, можливо, Молдавією, з’явився в Києві й невдовзі (1375 р.) був обраний митрополитом Київським. Він перебував в Україні — з деякими перервами — до 1389 р. Його родич Григорій Цамблак прибув до Києва 1409 р., мабуть із Сучави, став митрополитом Київським і Литовським 1415 р. і залишався в Україні до 1418 р. (після чого виїхав до Сербії, а відтак до Нямця в Молдавії).

Болгарським утікачам, особливо Цамблакам, на значну міру завдячує своє впровадження нова мода в галузі літературної мови та правопису, що поширювалася — з огляду на непевність загального становища — досить повільно, але все-таки набула популярності наприкінці XV — на початку XVI ст. Ця нова тенденція мала на меті очищення церковнослов’янської мови й опиралася будь-якому вживанню місцевих елементів на письмі. Через брак змоги — та й бажання — відтворити первісну церковнослов’янську мову, нова мода радше виплекала, принаймні за деякими ознаками, штучність письма як таку (й оздобний стиль), віддаляючи його від щоденного слововжитку. Ця постава, як і правила її практичного втілення у граматиці та правописі, виходили з кола священиків і книжників, що гуртувалися під крилом останнього патріарха Тирновського (1370-1393 рр.) Євтимія; найміцніші позиції, надто після поразки Болгарії, вона мала в Сербії, почасти під впливом Євтимієвого послідовника Константина з Констанци (особливо в писарні Ресавського монастиря, 1418-1439 рр.). Така відстороненість від повсякденності говірної мови, мабуть, була закорінена в загальних світоглядних підвалинах цієї течії, що шукала найвищої правди та об’явлення в житті поза суєтним світом і над ним.

Цей новий різновид церковнослов’янської мови легко впізнається за такими зовнішніми правописними ознаками, як повернення великого юса, усунення йотованих букв після голосних (написання на кшталт моа ’моя’, сЖдиа ’суддя’) та взагальнене правило вживання єрів на письмі: ь наприкінці слова, ъ після сонорних у середині слова, незалежно від його етимології та вимови (такь ’такий’, връхь ’верх’). Лише частково сперті на реальну вимову навіть із погляду болгарської мови, в Україні ці риси виглядали як геть зманірені. У мовній системі цей напрям поновлював žd (прєжде) і численні неповноголосі форми, а також запозичував деякі риси тогочасної греки, наприклад, вимову первісних nt і тр як nd i mb відповідно (Андонїи ’Антоній’, Олимбь ’Олімп’). Однак для дослідника історії фонологічного розвитку української мови значно більше, ніж перелічені зовнішні прикмети мови та письма, важить засад — нича настанова, згідно з якою писемна мова відривалася від говірної, а рукописи мали утворювати свою осібну систему. Всьому попередньому багатовіковому рухові від чужинецької (староцерковнослов’янської) мови до вироблення певного компромісу завдяки впровадженню місцевих особливостей давався зворотний хід. Не можна сказати, що розмовні риси були викорінені геть чисто, але після заведення цієї моди вони з’являлися скорше ненароком, через недогляд або недостатній вишкіл писаря чи то друкаря — відколи започатковано друк (Фіоль — Веєль у Кракові, 1491 р.).

Якщо філософські основи Євтимієвої редакції церковнослов’янської мови й були коли-небудь по-справжньому зреалізовані, то це не тривало довго. Особливо з поширенням Реформації чи, принаймні, під її впливом (який уперше оприявнився в 20-х, але дійсно відчутним став у 60-х рр. XVI ст.) почало формуватися прагнення зробити писемну мову зрозумілою звичайному читачеві з-поміж шляхти, а також міщанства, що зростало чисельно 4.



 4 Унаслідок падіння Константинополя 1453 р. зросло значення "італійського" та "татарського" шляхів, що вели з Італії до Кафи в Криму, й почали швидко розвиватися міста, розташовані на них, передусім Львів і Кам’янець-Подільський, меншою мірою Луцьк.



Проте навіть пам’ятки, що найдалі зайшли в цьому напрямку, на кшталт Перес. Єв. 1561, не скинули правописних шат Євтимієвої редакції церковнослов’янської мови, почасти через інерцію правописної традиції, а почасти все ще задля хизування власною вченістю з боку видавця (або писаря чи друкаря). Таким чином, тогочасні церковні пам’ятки (в широкому сенсі слова) далеко не є безпосереднім і прямим відбиттям фонетичних характеристик розмовної мови; ці останні можна видобути з тексту, лише вдавшися до пильного аналізу відхилень від мовної норми, — і навіть тоді висновки можуть не полишати сфери гіпотетичного.

Порівняно з давньоукраїнськими часами ранньосередньоукраїнський період відрізняється наявністю численних світських документів, складених у різноманітних урядових канцеляріях — від королівської до сільських. Навіть ці світські пам’ятки (всіх рівнів) не є вільні від зманіреного Євтимієвого правопису, хоча застосовується він здебільшого неконсеквентно (типове gesunkenes Kulturgut), і в принципі, за винятком деяких документів, складених церковними властями або написаних у монастирях, жодна традиція чи модель церковнослов’янської мови в них не витримується. Кожен король (чи шукач трону) мав власну канцелярію, і, коли він переїздив з місця на місце, його секретарі, принаймні частина з них, мандрували слідом за ним. Оскільки польські королі відповідно до закону мали спілкуватися зі своїми підданцями у Великому князівстві Литовському т. зв. "руською" мовою, вони тримали при собі й українських або білоруських писарів. Найпершу зі збережених кириличних грамот польського короля датовано 1349 роком (за підписом Казимира III), а литовська канцелярія з головним осідком у Вільні та Тракаї почала діяти щонайпізніше за Витовта (1392-1430). Поза тим, слід згадати молдавську канцелярію, де працювало багато українських і білоруських писарів; до наших часів складені там документи дійшли, починаючи з 1388 р. Існують також численні грамоти, видані міськими властями та судами: Перемишль представлено з 1359 р., Львів — з 1368 р., Смотрич (на Поділлі) — з 1375 р., Остріг — із 1385 р., Луцьк — із 1388 р., Вишню (в Галичині) — з 1393 р., Коломию — з 1398 р., Галич — із 1401 р., Жидачів (у Галичині) — з 1413 р., Самбір — із 1422 р., Снятин — із 1424 р., Київ — із 1427 р., Житомир — із 1433 р., Крем’янець — із 1434 р., Володимир-Волинський — з 1440 р. 5



 5 Збільшення числа міських грамот ішло крок у крок із поширенням Маґдебурзького права, поступово запровадженого в більшості міст у XV-XVI ст., хоча велика частина документів належить чужинецьким колоніям: німецькій (дуже міцній у Львові, Хусті, Берегові, Станиславові, Перемишлі, Сяноку, Севлюші), вірменській (у Кам’янці-Подільському, Львові, Станиславові, Бродах, Луцьку, Галичі, Києві, Снятині), жидівській, а в Галичині та на Підляшші, — звісно, й польським властям.



Натомість сільські акти збереглися далеко гірше. У міських і особливо в сільських документах слід би сподіватися вірнішого відтворення місцевої говірки, ніж у королівських канцеляріях, але так є не завжди. Писарювали часто зайди або місцеві уродженці, що вивчилися письма деінде. Як наслідок, між місцем виправлення документа та його мовними особливостями немає взаємно-однозначної відповідності. Наприклад, серед пам’яток із села Одрехови, розташованого на південний захід від Сянока, тобто на краю української території, частину написано чужаками, декотрі — навіть східняками.

У середині XVI ст. додався ще один тип документів — т. зв. люстрації, тобто описи ревізій замків з усіма приналежними до них людьми та майном. Вони охоплювали широку територію, від Черкас і Канева на південному сході до Карпатського реґіону на заході та найпівнічніших частин тодішньої підлитовської України. Ці своєрідні переписи відображали досить численні місцеві особливості мови, але за діалектні матеріали, зібрані до постання самої діалектології, їх уважати не випадає. Здійснювалися вони службовцями з центральних канцелярій, і записувачі охоче й завзято — скільки ставало спромоги — неминуче достосовувалися до вимог і узвичаєних висловів урядової мови.

Загальна кількість канцелярійних записів зростає з наближенням до кінця періоду. Єдиний виняток — Галичина, де руські грамоти завжди складали хіба що тоненьку цівку в порівнянні з широким струмом латинських документів; і навіть ота цівка фактично висохла після того, як Єдлінський сейм 1433 р. поширив польське право на Галичину. У мовному плані це дорівнювало юридичній вимозі складати записи латиною. Після цього грамоти, писані в містах руською мовою, стають річчю винятковою.

На Закарпатті ледве чи існувала якась місцева канцелярська мова. З цього реґіону є лише одна грамота, виправлена в Сиготі, що належить до молдавсько-волоської канцелярійної традиції. Церква, ймовірно, вела записи, куди проникали певні сліди місцевої мови, але такі документи відомі переважно з пізніших часів.

Канцелярська мова, називана тоді руською 6, явно відрізнялася від церковнослов’янської у своїй основі (принаймні щодо намірів) мови церковних книг, особливо після поширення Євтимієвої реформи.



 6 Нетотожна з російською (суч. рос. рýсский), що звалася тоді в Україні "московською".



Лише поява реформаційного руху наприкінці періоду вможливила спроби досягти якогось компромісу між обома варіантами (наприклад, згадана вище Пересопницька Євангелія 1561 р.). Руська мова, як і всяка канцелярська мова, була насичена готовими формулами у фразеології, словництві та навіть деяких варіантах написання; вона, слід гадати, не була творінням якоїсь однієї особи чи навіть однієї канцелярії, являючи собою вислід роботи кількох поколінь писарів, що частково наслідували своїх попередників, а частково оновлювали традицію. Мова кожного з них була закорінена в його рідній говірці, але у своїй колективній праці вони сполучали її зі здобутками попередньої канцелярської практики. Ця мова була водночас і застиглою в одних відношеннях, і відкритою для варіювання в інших. Зокрема, вона хиталася між українськими та білоруськими рисами. У частині пам’яток явно переважають перші, в інших — другі; у деяких випадках, нехай не так часто, вони виступають упереміш. Однак у цілому, принаймні якщо мати на увазі фонологію, ці пам’ятки не є результатом умисного компромісу між ними.

Таким чином, від ранньосередньоукраїнської доби практично не лишилося пам’яток, що їх можна схарактеризувати як щиро українські. Щоб використати ці тексти в дослідженні історичної фонології української мови, спершу треба усунути іншомовні нашарування, й особливої ваги при цьому набуває з’ясування уґрунтованості тексту в українському чи білоруському елементі для кожного окремо взятого випадку. Одержання вартісних даних специфічного характеру можна сподіватися й від аналізу некириличних пам’яток (див. 29.6.13).






5. ВІДМЕЖУВАННЯ РАННЬОСЕРЕДНЬОУКРАЇНСЬКИХ ПАМ’ЯТОК


Проблема відмежування українських пам’яток від інших слов’янських, писаних кирилицею, така принципова для давньоукраїнської доби, значною мірою втрачає свою гостроту в ранньосередньоукраїнські часи. Одна з причин полягає в заведенні звичаю зазначати місце написання та ім’я писаря в кінці рукопису. Іноді згадується й місце народження писаря. Таким способом здійснено приписку до певного місця не лише більшості грамот, але — зазвичай — і церковних текстів.

По-друге, диференціація слов’янських мов на той час уже настільки просунулася вперед, що небезпека сплутати російську, болгарську чи сербську пам’ятку з українською майже зникла. Навіть якщо церковний текст твердо дотримується Євтимієвих засад, то це звичайно ще не убезпечує від наявності таких характерних прикмет, як помішання Ђ та ıа чи — у певних позиціях — великого й малого юсів, а також збереження ъ на позначення ə в болгарських пам’ятках; помішання є та А вкупі зі специфічною рефлексацією прасл. tj i dj в сербських; чіткого розрізнення ы та и й більш або менш розповсюдженого (в залежності від діалекту) помішання Ђ та є в російських, — і цей перелік відрізняльних рис можна б і продовжити. Якщо ж у зв’язку з якимось текстом винятково все-таки виникають певні проблеми (найчастіше сумніви стосуються вибору на користь українського або болгарського походження), як у випадку Свишт. Єв. 1568, де занотовано українське походження (Галич) і виступають деякі українські риси, тимчасом як сам євангельський текст виглядає на щиро болгарський 7, місце написання такої пам’ятки може якимось чином цікавити історика культури, натомість дослідник історичної фонології на це не зважатиме, бо так чи так ледве чи зможе видобути з такого тексту якусь вартісну для себе інформацію.



 7 Схожа ситуація — з Мукач. Пс. XV ст.: списаний, імовірно, з болгарського першовзору на Закарпатті, він, поза поодинокими винятками, не містить українських ознак. Те саме до певної міри стосується книжок, видрукуваних Фіолем, де українських рис є трохи більше, але в підсумку все-таки ще й надалі обмаль.



Осібно стоять численні молдавські грамоти. У цій країні болгарські та українські впливи перехрещувалися, й місцевому писареві, особливо з рідною румунською мовою, було нелегко (та й не дуже важливо — у світському письмі) відрізняти між собою українські та болгарські елементи як у мові, так і в правописі. У цих текстах можна натрапити на щонайхимерніше сполучення цих двох мов, якому не відповідає жодна існуюча говірка. Часто-густо відносити той чи той текст до числа болгарських чи українських узагалі немає сенсу. Історикові української мови в таких випадках залишається тільки використовувати ті ознаки, які не можуть бути болгарськими, й не зважати на ті, що є болгарськими, або — хоч як би це було прикро — ті, що можуть з’являтися в обох мовах. У церковних пам’ятках, включно з літописами, писаними в молдавських монастирях, справа стоїть інакше. Основу вони мають середньоболгарську, що її писарі ототожнювали з церковнослов’янською, натомість українізмів у цих пам’ятках небагато, і з’являються вони через недогляд.

Існує, одначе, поважніша проблема, актуальна з погляду історичної фонології, що стосується відмежування українських пам’яток від білоруських. Білоруси й українці, живши в тій самій державі, мавши ту саму релігійну приналежність і Церкву, виробили справжню культурну та — конкретніше — літературну спільність. Проблема відмежування має свої історичні та літературні аспекти, але нас цікавить лише лінгвістичний бік справи. Додатково проблему ускладнює наявність широкої смуги перехідних українсько-білоруських діалектів на Поліссі, які почасти сполучали північні (полоцько-смоленські) риси з південними (львівсько-київськими). Якщо, скажімо, Львів і Полоцьк виразно відрізнялися мовою, то однозначно віднести якусь пам’ятку, що має поліські ознаки, до українських або до білоруських — значно важче.

З огляду на вільне переміщення рукописів і людей місце написання не є вирішальним чинником. Український писар міг служити в княжій канцелярії у Вільні, а білоруський чернець — написати церковний тексту якому-небудь монастирі біля Львова. Як з’ясував Станґ, ранні документи, складені у княжій канцелярії на півдні Білорусі або в самій Литві, мали українське забарвлення і щойно починаючи з останніх десятиріч панування Казимира IV (1440-1492) в цих документах (як і в Литовському статуті 1529 і 1566 рр.) почали переважати (центрально-) білоруські ознаки. З другого боку, деякі пам’ятки, написані в Україні чи навіть у Молдавії, особливо дипломатичні, з мовного погляду є більше білоруські, ніж українські (наприклад, Гр. 1388, Луцьк, послання Штефана Великого князеві Олександрові 1499 р., турецькі дипломатичні листи, написані в Тилигулі та Білгороді-Дністровському в 1541—1543 рр. тощо), — або через те, що писарями були білоруси, або у зв’язку з набуттям білоруською мовою, починаючи з кінця XV ст., статусу придворної та урядової, а отже й наділеної відповідним престижем, завдяки чому її вживано й по українських канцеляріях, найвправніше на Поліссі.

Отже, коли йдеться про відмежування українських пам’яток від білоруських, попри всю увагу до зазначеного в них місця написання, за остаточний критерій усе ж править сама мова. Якщо держатися фонологічної царини, вирішальне значення мають дві риси: коли в тексті помішано є та Ђ, як у ненаголошеній, так і в наголошеній позиції, але немає помішання ы та и, можна обстоювати його білоруське походження навіть у випадку написання в Україні (чи Молдавії) та/або українцем (чи румуном); навпаки, помішания ы та и вкупі з консеквентним розрізненням є та Ђ (за винятком нового ятя, посталого з е; див. 20.1) увірогіднює українське походження пам’ятки. (За наявності помішання Ђ та є лише в ненаголошеній позиції найімовірніше місце походження пам’ятки — Полісся) 8.



 8 Такі важливі мовні ознаки, властиві білоруській мові (на відміну від української), як акання та реалізація t’ i d’ y вигляді с’ і дз’ у відповідно (цекання, дзекання), у пам’ятках здебільшого не знайшли відображення; не відбито й української твердості приголосних перед е й переходу о > u в новозакритих складах (дуже часто).



Крім того, білоруським пам’яткам, на відміну від українських, притаманне часте вживання о після середньопіднебінних (жона, а також пасивні дієприкметники типу обужони проти українських написань типу жєна). Зі статистичного погляду, білоруські пам’ятки частіше від українських мають стверділий звук r’ перед а та u (мора ’моря’, мору), ы замість давніх ъ та ь після r (крывавы[j] проти більш типового для тогочасної української мови крвавыи), а також, якщо тільки немає церковнослов’янського впливу, закінчення ген. мн. -еj (ночєй). У білоруських пам’ятках частіше відображено протетичний звук v перед о- в написаннях на кшталт оув озеро (=оу возеро) або помилково пропущено v на початку слова, як у формі озму (замість возьму). Написання є замість ıа в ненаголошеній позиції (памєть) у білоруських пам’ятках не є рідкістю, але не менш характерне воно й для північноукраїнської (київсько-поліської) зони. Причини такого написання в обох реґіонах різні: в Білорусі, на північ від Полісся, то є акання, натомість у київсько-поліській зоні — двоїста рефлексація ę (див. 8.4), але на письмі спостерігається майже ідентичне відтворення.

Нарешті, є деякі дрібні особливості, здатні, одначе, засиґналізувати ймовірне білоруське походження тексту навіть при побіжному перегляді: прислівники на -күлє ~ күль і -түлє ~ түль проти укр. -колЂ, -толЂ або -колА, -толА (одкоуль, дотоуль — суч. білор. адкýль, дакýль, суч. укр. звідкіля́ ~ звідкі́ль, 1 ос. мн. на -мъ, окрім як у дієсловах V класу (білор. прóсім — укр. прóсимо) і використання і в непрямих відмінках мн. та інстр. одн. займенника (u)ves’ usíx, usím тощо (в тодішній українській мові тут зазвичай виступала буква Ђ: (о)усЂхъ, (о)усЂмъ). Менш регулярною є відповідність між білор. тєжє й кажны(н) та ранньосер. укр. тиж(ь) і кождыи ~ каждыи. З 1410-1420 рр. для українських пам’яток, особливо церковних рукописів і книг, стає типовою наближеність до Євтимієвого правопису — більша, ніж у білоруських, бо Україна зазнавала сильніших балканських впливів.

Перелічені способи розпізнавання стосуються пам’яток, писаних особами, для кого одна з цих двох мов була рідною, та збережених у такому вигляді. Ситуація ускладнюється в разі переписування білоруської пам’ятки українцем або навпаки. Якщо переписувач був також свідомим редактором, він умисне заступав явно чужомовні риси першотвору рисами власної мови (або правопису). Це спостерігається, наприклад, у Жугая, який, переписуючи частини Скорининої Біблії, замість форм типу крывавый ставив кръвавыи, поновлював Ђ на місці помилково вжитого є й запроваджував характерні ознаки Євтимієвого правопису: наприкінці слова, вживання Ж (= ю), ω тощо. Ще він міняв дотүлє на дотолЂ та тєжє на тыжь. В українському перекладі Стат. Каз., виконаному в 1423-1434 рр. у Галичині, який зберігся в білоруській копії приблизно 1500 р., після цього копіювання практично не лишилося українських рис, окрім кількох випадків помішання Ђ та и, двох випадків варіювання и ~ і та однієї заміни шк на щк (щкода; див. 55.7). Таким чином, пам’ятки типу Жугая можна кваліфікувати як українські, а типу Стат. Каз. — як білоруські. Проте, якщо переписувач не дотримувався певної редакторської лінії, то могли поставати неповторні мішанки українських і білоруських рис (наприклад, Єв. Пер. 1510) 9.



 9 У таких мішанках можуть виражатися й дійсно існуючі особисті ідіолекти, вживані в змішаних поселеннях з українськими та білоруськими мешканцями. Поза тим, вони могли бути спричинені недосконалим наподібненням соціально престижнішої мови.



У таких випадках варто зрезиґнувати з віднесення пам’ятки до числа українських чи білоруських і натомість виділяти українські та білоруські риси, використовуючи перші й залишаючи осторонь другі. Звісно, при роботі з такими пам’ятками слід утримуватися від використання спільних українсько-білоруських рис — хіба що за винятком тих ситуацій, коли є певність щодо неможливості існування тієї чи тієї риси в одній із цих мов під означену добу. Непродуктивним було б і однозначне віднесення тогочасних поліських пам’яток (чи рис у пам’ятках) до українських або білоруських. Ранньосередньоукраїнський період — це той час, коли деякі з цих діалектів самовизначалися як українські чи білоруські під впливом політично-культурних чинників. З мовного погляду вони надалі зоставалися на значну міру невизначеними, і дослідник не повинен накидати їм приналежність до однієї з двох мов.

Підсумуймо: при відмежуванні українських пам’яток від білоруських варто не протиставляти їх собі навзаєм у занадто жорсткому розподілі, а розрізняти такі основні випадки:


а) українські пам’ятки;

б) змішані українсько-білоруські пам’ятки:

ба) українські з домішкою білорусизмів;

бб) білоруські з домішкою українізмів;

бв) перехідні (поліські);

в) білоруські пам’ятки.

Групи ба) і бб) могли скластися внаслідок:

1) переписування білоруського тексту українцем або навпаки;

2) біографічних обставин (переїзд писаря);

3) умисного залучення іншомовних рис (зазвичай білоруських) з огляду на престижність цієї мови в суспільстві.


Не вичерпуючи всіх евентуальностей, ця класифікація окреслює основні типи місцевих та індивідуальних варіацій. Вони повинні розглядатися на тлі домінуючої тоді внормованої мови — церковної та світської (канцелярійної). їх еволюцію можна узагальнено (і спрощено) представити в такому вигляді:




Приблизні часові межі


Церковна мова


Світська мова


1387-1420

1420-1480
1480-1575


Церковнослов’янська
з місцевою специфікою


Змодифікована (Євтимієва) і церковнослов’янська і мова


З українською основою, часто поліською

З білоруською основою, іноді поліською


Сама міра дотримання мовних норм також широко варіювала в залежності від місця написання тексту та особистості писаря 10. Загалом, доцільне використання пам’ятки в історичній фонології української мови можливе лише в тих випадках, коли встановлено її приналежність до групи а) або б). Пам’ятку з групи а) можна використовувати вповні, натомість із пам’яток, що належать до групи б), слід вибирати лише українські риси, відмінні від білоруських 11.



 10 Окрім географічного відмежування, проблеми можуть виникати з датуванням. Це стосується давньоукраїнських пам’яток, переписуваних за ранньосередньоукраїнської доби, як, наприклад, Надьф. ур. поч. XVI ст. Одначе в цих випадках вирізнений пізніших нашарувань є простішим.

 11 На практиці ситуація може додатково ускладнюватися домішками польських або (в Молдавії) болгарських чи румунських рис.







6. ОСНОВНІ ПИСЕМНІ ПАМ’ЯТКИ РАННЬОСЕРЕДНЬОУКРАЇНСЬКОЇ ДОБИ


* * * Загальний занепад культурного життя в порівнянні з давньоукраїнським періодом виявився не лише в зменшенні кількості створюваних пам’яток, але й у помітному збідненні жанрового розмаїття. Представлено такі жанри 12:



 12 Рівень дослідженості пам’яток ранньосередньоукраїнської доби теж є нижчий. Якщо давньоукраїнські пам’ятки були предметом зацікавлення науковців і українських, і російських, то проблеми ранньосередньоукраїнського періоду останніх майже не обходили. Через неуважне ставлення силу пам’яток знищено навіть за недавніх часів, і тільки порівняно невелику кількість із-поміж них опубліковано. У поданому переліку здебільшого фігурують пам’ятки, що були цілком або в уривках опубліковані, й почасти ті, що їх бодай коротко описано в науковій літературі. По державних архівах та приватних збірках їх, безперечно, зберігається ще чимало. Певне уявлення про такі пам’ятки можна дістати, запізнавшися з працею П. Владімірова «Обзор южнорусских и западнорусских памятников от XI до XVII ст.», Киев, 1890 (в якій, одначе, не розрізнено як слід українські пам’ятки від білоруських і не охоплено XVII ст.), та з інших описів неоприлюднених рукописів. Бібліографію таких описів можна знайти у виданому Л. Махновцем біобібліографічному словнику «Українські письменники» (К., 1960, т. 1, с. 885-953). Проте впорядковано ці описи за місцем теперішнього чи колишнього зберігання рукописів, тому українські пам’ятки в них не виокремлено. До того ж, більшість описів ігнорують національні та реґіональні характеристики перелічених пам’яток і подають усі кириличні рукописи посполу, не відносячи їх до того чи того народу. Найкращі описи цитують уривки з пам’яток, але часто замалі, щоб на їх підставі визначити місце написання. Більшу кількість українських пам’яток середньоукраїнської доби (відносно) подибуємо в описах В. Перетца (у двох серіях: «Новые труды по источниковедению древнерусской литературы й палеографии», КУИ та ЖМНП 1905-1917, і «Отчет об экскурсии Семинария русской филологии», КУИ 1910-1916) та І. Свєнціцького, але навіть вони охоплюють і неукраїнські тексти. Досі немає ні всеохопного загального опису середньоукраїнських рукописів, ні навіть їх реєстру.



1. Євангелії: Kop. Єв. 1401 р., написана в Королеві (Кірайгазі) на Закарпатті (Виноградівський район); Кам.-Буз. Єв., 1411 р., написана в Кам’янці-Струмиловій, що на північ віді Львова, з елементами Євтимієвої правописної реформи; Єв. 169 кін. XV ст. з північноукраїнськими рисами; Четв. Єв. бл. 1500 р., написана в Четвертні під Луцьком; Молд. Єв. 1502 р.; Єв. Пер.бл. 1510 р., імовірно український список білоруського ориґіналу; Мих. Єв. до 1526 р. зі Свято-Михайлівського монастиря в Києві; Креш. Єв. 1552 р. з околиць Білгорая; Перес. Єв. 1556-1561 рр., написана частково у Дворці поблизу Заслава в Хмельницькій обл., частково в Пересопниці на північний захід від Рівного ігуменом Григорієм та Михайлом Васильовичем із Сянока з використанням Євтимієвого правопису, почасти взорована на польських текстах, але в цілому найбільш відкрита щодо вживання живомовних елементів у Святому Письмі; Ліск. Єв. 1560 р. з Підляшшя; Верб. Єв. 1560 р., написана у Вербі під Володимиром-Волинським середньоболгарською мовою з українськими нашаруваннями; Загор. Єв. 1563 р. (поблизу Володимира-Волинського); Кам.-Буз. Єв. 1567 р., написана в Кам’янці-Струмиловій; Єв. 452,1570 р., з рисами південно-західного наріччя української мови; Тур. Єв. 1570 р. з Турійська на північ від Ковеля; Довг. Єв. 1571 р. (поблизу Радзина-Підляського); Вол. Єв. 1571 р., написана Петром, імовірно у Володимирі-Волинському, з численними білоруськими рисами. Лише частково сюди належать учительні Євангелії, коментовані уривки з Євангелій для використання в казаннях, репрезентовані Трост. Уч. Єв. бл. 1560 р., з Тростянця, написаною священиком Григорієм з Борислава, що на Львівщині, ймовірно з деякими бойківськими рисами. Щодо Свишт. Єв. 1568 р.-див. 29.5 13.



 13 Я. Ісаєвич (Полиграфия 1964, 7) і О. Губко (Архіви України 1969) стверджують, що т. зв. середньошрифтова Московська Євангелія (бл. 1555 р.) була виконана українським друкарем і має українські мовні риси. О. Мацюк (Архіви України 1971) припускає, що вона була видрукувана в Україні. Побіжний аналіз тексту не дозволив виявити в ньому якихось українських рис.




2. Інші тексти Святого Письма представлені такими пам’ятками, як: Пс. 1397 р., Псалтир, написаний рукою писаря Спиридонія, ймовірно киянина, за взірцем пізніх давньоукраїнських рукописів, з незначними інноваціями євтиміївського ґатунку; Ап. Ант. XV ст. (Антоновець біля Крем’янця), т. зв. Апостол, тобто Дії та Послання святих апостолів; пізніше й кілька дещо зукраїнізованих списків церковнослов’янсько-білоруської Біблії Ф. Скорини 1517—1519 рр. або уривків з неї; Жугай, виконаний Василем Жугаєм з Ярослава 1568 або 1569 р., Лук. Терн. — переписаний Лукою з Тернополя 1569 р., і Дм. Зіньк. — переписаний писарем Дмитром із Зінькова (над р. Ужицею на Поділлі) та священиком Іваном з Маначина (поблизу Волочиська у Хмельницькій обл.), імовірно в 1573-1576 рр. Деякі українізми можна подибати в Крех. Ап., пам’ятці в ґрунті речі білоруській, написаній імовірно між 1563 і 1572 рр. Ще раніше, 1543 р., Скоринин Псалтир переписав Парфен із Кобринщини або Пінщини, але, оскільки ця пам’ятка не опублікована, неможливо сказати, чи має вона якісь українські риси. Три переклади книг Біблії пов’язуються з т. зв. зажидовілими, сектою, відомою завдяки розгорнутій діяльності в Росії (Новгороді та Москві), але посталою, як гадають, у Києві. Серед них треба згадати переклади з гебрайської книг Даниїла та Естер, а також Псалтиря, здійснені в XV ст. Із-поміж них Псалтир, перекладений жидом Федором у Москві або Новгороді не пізніше, ніж 1473 р., звичайно ж, зовсім не має українських рис. Книга Естер збереглася в російському списку XVI ст., з якого прозирають певні поліські риси. Найближче до української мови стоїть саме книга Естер, яка, втім, являє собою, з мовного погляду, мішанку поліських і білоруських рис. Якщо ці пам’ятки для історичної фонології української мови й мають бодай якесь значення, то в усякому разі дуже невелике. Щодо Мукач. Пс. — див. 29.5.


3. Казання, тлумачення церковних текстів, молитви, житія святих і збірки таких текстів. Окрім учительних Євангелій (див. вище пункт 1), можна згадати такі пам’ятки: Ужг. півуст. — збірка молитов, псалмів, чернечих правил поведінки, календарних таблиць тощо, доєвтиміївського письма, складена на початку XV ст., імовірно на Мараморощині; два списки Ізмар(агда), збірки церковних учительних текстів, євтиміївського письма, з деякими білоруськими рисами, написаної до 1496 р., можливо на Київщині або Поліссі; Чет. 1489 р. — житія святих (μηλαιον) і учительна збірка, написана в Кам’янці на Лосні (на північний захід від Берестя) двома писарями, з яких перший, мабуть, білорус, а другий походив з Берестейщини або Підляшшя; Фіоль — книги, видрукувані Швайпольтом Фіолем (Веєлем) у Кракові 1491 р.: «Осмогласник», «Часословец» і, ймовірно під ту саму добу, «Триодь постная» та «Триодь цвЂтная», — церковнослов’янські болгарської редакції, але з домішкою українських рис і навіч українські, коли брати коротенькі редакторські або видавничі нотатки на титульних аркушах перших двох із-поміж них 14; Прол. 1518 р., написаний у Спасі поблизу Старого Самбора; Прол. 1530 р., написаний у Луцьку Макарієм Львовичем із Гольшан; Іваничівська Мінея, написана 1547 р. (читанка на липень і серпень) і 1579 р. (решта); О обр(азЂх. О крстЂ), сер. XVI ст., догматична розправа, білоруський список, що зберіг деякі риси українського першотвору. Майже цілком білоруський є Прол. 1489 р., написаний у Кам’янці поблизу Берестя якимось Березкою з Новогрудка. Осібно стоїть Надьф. ур., уривок із житія Бориса та Гліба, переписаний на початку XVI ст. з давньоукраїнського першовзору, та Любл. ур. сер. XVI ст., два уривки з апокрифічного житія Юрія Змієборця та з Різдва Богородиці, ймовірно західнополіські.



 14 З друкарні Степана Дропана, що нібито існувала у Львові бл. 1460 р., жодних книжок не збереглося.




4. Церковні послання, як і слід очікувати, мало що дають для історичної фонології української мови через свій підкреслено штучний стиль і правопис. Поселство митрополита Київського Мисаїла до папи Сікста IV, написане 1476 р. у Вільні, має в Потієвому виданні 1605 р. білоруську основу з численними церковнослов’янськими нашарованнями; використати тут можна лише видобуті з-під цієї оболонки поодинокі українізми. Так само й послання "руських князів" до Константинопольського патріарха з приводу висвячення Йони Глезни бл. 1490 р. написане церковнослов’янською мовою з домішкою білоруської. Обидві ці пам’ятки (Поселство, Глезна) можуть правити за типові приклади цього жанру писань.


5. Філософія та натуральна історія. У цій галузі представлено писання зажидовілих. Написані чужинцями й наявні здебільшого в пізніших (XVI ст.) російських списках, вони мають невелику вартість з погляду історії української мови. Навіть якщо спробувати відтворити їхню ориґінальну структуру XV ст., більшість із них скорше належать до білоруської спадщини. Трохи більшу кількість українських рис можна видобути з «Шестокрила», дотичного до астрономії (таблиці фаз Місяця), що існує в списку XVI ст., зробленому в Холмі, та з тексту, відомого як «Тайная тайныхъ» або «Аристотелевы врата», наявного також у списку XVI ст., можливо білоруському.


6. Право. Стосовно Стат. Каз. 1423-1434 рр., наявного в білоруському списку бл. 1500 р. і перекладеного з польської, — див. вище 9.5.


7. Літописи. Складання літописів продовжувалося в нових політичних центрах, навколо Вільни на півночі та в Сучаві (Молдавія). Так звані литовські літописи з мовного погляду являють собою по суті церковнослов’янсько-білоруську мішанку. До Супрасльського "короткого" літопису входить т. зв. Короткий Київський літопис за 1481-1496 рр. (вкупі з іншими джерелами), де йдеться здебільшого про події на Волині; певні риси мови ориґіналу в цій пам’ятці можна побачити крізь пізніші нашаровання, внесені білоруським або російським переписувачем. Молдавські літописи (Бистрицький 1507 р., Путнянський бл. 1526 р., Макаріїв 1553 р., Єфтиміїв 1554 р., Азаріїв 1574 р. та ін.) мають церковнослов’янсько-білоруську мовну основу й часом містять українізми (а також масове помішання закінчень, спричинене румунським походженням укладачів). Фактів, релевантних для історичної фонології української мови, з цих пам’яток можна навизбирувати обмаль.


8. Пом’яники, тобто списки імен померлих, що зберігалися по більших церквах та монастирях для помину; Києво-Печерський пом’яник 1483/1490-1526 рр., Городищенський (на Волині) пом’яник 1484 р. Оскільки ці списки складалися священиками, імена здебільшого подавано в їхній канонічній формі, хоча раз у раз трапляються й розмовні варіанти, що можуть правити за матеріал для історичної фонології української мови.


9. Фольклор. «Grammatika česká» Яна Благослава (1571) серед зразків різних слов’янських мов подає як словацький текст (dialektus Slovenský) українську (лемківську) народну пісню (Pjesń słoweńska) про Штефана Воєводу.


10. Грамоти існують у досить великому числі, надто писані в другій половині означеного періоду. Однак у Великому князівстві Литовському вони зазнавали значного білоруського впливу, а в Молдавії поза тим іще й болгарського. В Галичині кількість українських грамот різко зменшилася після 1433 р., але все-таки вони й надалі складалися, особливо по містечках та селах, упродовж цілого періоду. Територіально грамоти можуть бути поділені на галицькі 15,



 15 Серед галицьких грамот вимальовуються кілька основних моделей: перемиський тип (Розов 5, 6, 12, 13, 18, 24, 28, 39), львівський (Розов 8, 9, 16, 33, 44, 46, 50, 51, 79), снятинсько-коломийський (Розов 31, 54, 55, 87), галицький з Галича (Розов 36, 37, 48, 57, 73) і самбірський (Розов 53).



волинсько-поліські та молдавські 16. Єдина закарпатська грамота 17 (Сигіт, 1404 р.), як відзначено у 29.4, належить своєю мовою до молдавських. Київ та Лівобережжя представлені дуже скупо.



 16 Молдавські грамоти, за винятком писаних у монастирях, мають небагато болгарських рис, на відміну від молдавських літописів. Лише правопис у них дуже близький до болгарського (Ђ = [’а], А = [е] тощо). Слід розрізняти молдавські грамоти, писані українцями та писані молдаванами. Останні легко розпізнати з огляду на численні хиби у відмінюванні. Втім, є й грамоти, писані сербами або під сербським впливом, тимчасом як інші взорувалися на литовській канцелярській мові. Оскільки більшість молдавських грамот вийшли з-під пера писарів, для яких мова не була рідною, у них слід очікувати перекручення граматичних форм та браку звукового чуття. Тому використання цих пам’яток в історичній фонології української мови є досить небезпечним. З іншого боку, оскільки писарів здебільшого не стримували українські правописні норми та звичаї, у молдавських грамотах можна знайти більшу свободу у відтворенні багатьох рис говірної української мови.

 17 "Грамота" 1401 р. насправді являє собою покрайній запис у рукописній Євангелії.



Якщо не брати до уваги пізніші списки (а іншого варіанту й немає) та не враховувати грамоти, складені в Києві центральною канцелярією, а також заповіти (писані священиками в цілком церковнослов’янському дусі), залишаються лише три коротенькі грамоти XV ст. (1457, 1459 рр. — Розов 89, 90, 93). У кожній групі варто розрізняти грамоти, видані королівською (князівською), міськими та сільськими канцеляріями. Останніх налічується небагато (починаючи з 1549 р., відносно добре представлене село Одрехова, що на південний захід від Сянока). Особливу групу складають грамоти, вживані в дипломатичному листуванні між Литвою та Кримом і Туреччиною, між Молдавією та Польщею. Дипломатичні грамоти писалися в основному під впливом литовської канцелярської норми, тобто мали білоруське підґрунтя, але часом писарі, особливо в Туреччині та Криму, не вчившися писемної мови спеціально, вживали на письмі свою рідну говірку (наприклад, кафські грамоти 1502 р.).


11. Замкові люстрації (перевірки) здійснювалися в середині XVI ст. (здебільшого в 1545-1565 рр.) з наказу центрального уряду. Ці описи стану замків (майна та людності) складалися на підставі особистого огляду та розпитувань урядовцями королівських канцелярій, звідки й химерна мішанина місцевих говірних рис і узвичаєних мовних канцеляризмів. На жаль, тексти люстрацій були опубліковані людьми без філологічної освіти й часто, слід гадати, з пізніших списків, але навіть без зазначення цієї обставини.

12. Написи. Загальних описів і каталогів, що обіймали б увесь період, бракує. Можна згадати назви церковних свят на чернечому поясі (кінець XIV ст.), знайденому в Звіринецьких печерах у Києві, написи на настінних мальовидлах вавельської каплиці в Кракові (1394? і 1478 рр.) та у в’язниці (колишньому замку) в Люблині (1413-1418 рр.), імена святих на ковчезі в ризниці краківського собору (поч. XV ст.), напис на церковному дзвоні в Дубні (1438 р.); різьблення на камені у дзвіниці та на гробниці Чурина, спершу в церкві Києво-Печерської Лаври (кін. XV ст.).

Карбування грошей протягом ранньосередньоукраїнської доби здійснювалося поза межами України (монети Литви, Польщі, Чехії тощо) або в Україні (у Львові), але під чужинецькою орудою, через що написи робилися по-латині ("moneta Lemburgensis", карбована у Львові приблизно в 1356-1414 рр.). Слов’янську легенду мали тільки монети київського князя Володимира Ольґердовича (приблизно 1363-1394 рр.), але вибиті вони настільки невправно, що напис (із княжим ім’ям у основі) спотворено, і з погляду мовознавчого він не має жодної вартості.

Печатки західноукраїнського походження здебільшого мають латинський текст (княжі, цехові); деякі з-поміж боярських — слов’янський.



13. Чужомовними записами часто зафіксовано українські топоніми та антропоніми; інколи відтворено й деякі імена загальні. Цінність іншомовних записів полягає в тому, що вони більш вільні від правописної традиції (хоч і не завжди, бо деякі з них відтворюють писемні форми — умисне або як найперше зустрінуті) й можуть відбивати фактичну вимову. На жаль, докладних досліджень цих джерел не зроблено, і наявний у них матеріал, як правило, залишається невикористаним. Їх можна поділити на такі три основні групи:


а). Латинські тексти, складені в польських та угорських канцеляріях, і меншою мірою також польські тексти, тобто навзагал — писані латинкою. Вони містять численні українські назви, охоплюючи ввесь ранньосередньоукраїнський період (а декотрі — й давньоукраїнський).

6). Вірменські тексти. Щонайпізніше з XIII-XIV ст. в Україні існували вірменські колонії (Кам’янець, Львів, Жванець, Луцьк, Рашків, Жовква, Станиславів, Бар, Язловець). У своїх найбільших осередках вірмени мали самоврядування та власне судочинство. Маючи вірменську мову за церковну, в повсякденному житті та праці вони послуговувалися тюркськими говірками (кипчацькою, куманською), засвоєними в Криму. Кам’янецькі судові книги (1559-1567 рр.) містять сотні українських назв, слів, а часом і цілих фраз; натомість у збірці законів Datastanagirk (1519 p.; збереглася копія 1568 р.) їх майже немає; вірменські листи кипчацькою, що зберігаються у львівських архівах, досі не опубліковано.

в). Жидівські тексти. Осівши великим числом на Україні з кінця XIV ст., жиди зберегли гебрайську мову як священну, але на щодень уживали мову ідиш, уґрунтовану в верхньонімецьких (середньорайнських) діалектах. До неї ввійшло й чимало українських слів. Щоправда, наявні записи здебільшого датуються кінцем XVI-XVII ст. Див. 43.4 (16).

г). Деякі дані можна видобути з текстів, писаних у Східній Словаччині словацькою мовою, але з домішкою (інколи — дуже відчутною) місцевих українських діалектних елементів, як у Бард. 1493 р., листі, надісланому зграєю розбишак, у більшості своїй, поза сумнівом, українців, до бардіївських властей.











ВИБРАНА БІБЛІОГРАФІЯ



Відмежування українських пам’яток від білоруських


1. Карский Е. «Что такое древнее западнорусское наречие?» Тр. Арх. 9 в Вильне, 1893 г. (також ВУИ 1893, 4. Передрук у вид.: Карский Е. Труды по белорусскому и другим славянским языкам. М., 1962).

2. Бузук П. «Взаємовідносини між українською та білоруською мовами». ЗІФВ 7-8, 1926.

3. Омельченко Г. «Котрі пам’ятки належать українцям і котрі білорусам?» ЗІФВ 9, 1926.

4. Огієнко І. «Розмежування пам’яток українських від білоруських». ЗЧВВ VI, 1-2, 1935.

5. Анічэнка У. «Да пытання аб беларуска-ўкраінскіх моўных узаемадзеяннях старажытнай пары». Sl 32, 1963.

6. Анічэнка У. «Аб паланізмах у беларускай пісьменнасці і ix адпаведніках ва ўкраінскай у XVI-XVII стст.» З жыцця роднага слова. Мінск, 1958.

7. Анічэнка У. «Беларусізмы ва украінскай пісьменнасці XV-XVII стст.» Весці 1968, 4.

8. Анічэнка У. Беларуска-ўкраінскія пісьмова-моўныя сувязі. Мінск, 1969.

9. Анічэнка У. «Графіка-арфаграфічныя асаблівасці беларускай і ўкраінскай пісьменнасці старажытнай пары». Юв. Крап.

10. Гумецька Л. «Уваги до українсько-білоруських мовних зв’язків періоду XIV-XVII ст.» Дослідження з української та російської мов. К., 1964.

11. Гумецкая Л. «Вопросы украинско-белорусских языковых связей древнего периода». ВЯ, 1965, 2.

12. Жураўскі А. «Некаторыя пытанні беларуска-ўкраінскіх моўных сувязей старажытнага перыяда». Весці 1966, 2.

13. Shevelov G. Y. «Belorussian vs. Ukrainian. Delimitation of Texts before A. D. 1569». JBS III, 2,1974.



Писемні пам’ятки ранньосередньоукраїнської доби


Пояснення засад укладання, скорочень і позначок подано у вступних заввагах до вибраної бібліографії в розділі 14. Нижче Крыжановский К. позначає видання: Крыжановский Е, Рукописные евангелия киевских книгохранилищ. Киев, 1889; Крыжановский В. — його ж публікацію «Рукописные евангелия волынского епархиального древлехранилища». Волынский историко-археологический сборник 1. Житомир, 1896.



Ап. Ант. XV ст. — Апостол (Дії та Послання) Антоновця, XV ст. ДФ: Карпинский М., РФВ 19, 1888. ±

Бард. 1493. ПД: Huščava A., Historické študie 2, Bratislava, 1956 +; Д: Шелепець Й., Дукля 1964,1; Stanislav J. Orbis scriptus (Ювілейний збірник на честь Д. Чижевського). München, 1966, а також JaŠ 9, 1966.

Верб. Єв. — Євангелія з Верби 1560 р. Д: Огієнко І., Юв. Міл.

Вірм. — а) акти Кам’янець-Подільського суду, складені по-кипчацькому, 1559-1567 рр. ПД: Грунин Т. Документы на половецком языке XVI в. М., 1967; б) збірник законів 1519 р. для польських вірмен у кипчацькому списку 1568 р. ПД: Lewicki M., Kohnowa R. Rocznik Orientalistyczny XXI. Warszawa, 1957; той самий текст латиною та польською в Corpus iuris polonia 3. Kraków, 1906.

Вол. Єв. — Волинська Євангелія 1571 р. ФД: Трипольский Н. Волынский историко-археологический сборник 2. Житомир, 1900 ±; Житецкий П., ИОРЯС 10,4 (1905) +; Перетц В., КУИ 51,9 (1911) +; Огієнко І. Українська житомирська євангелія 1571 року, (Тарнів), 1922.

Глезна — послання "руських князів" із приводу висвячення Йони Глезни, бл. 1490 р. ПД: Перетц В., КУИ 1904,10, а також Еранос, сборник статей {...} в честь Н. П.Дашкевича. Киев, 1906.

Гр. (див. також Закарп. гр., Молд. гр., Одрех. гр.). П: Розов В. Українські грамоти, 1. XIV в. і перша половина XV в. К., 1928 +; Пещак М. Грамоти XIV ст. К., 1974 (за винятком передрукованих із Розова, -); Русанівський В. Українські грамоти XV ст. К., 1965 + (щоправда, численні тексти подано в пізніших списках), також Мовозн., 1974, 6; Archiwum książąt Lubartowiczów Sanguszków w Slawucie l (1366-1506). Lwów, 1890; 4 (1535-1547). Lwów, 1890; 6 (1549-1577). Lwów, 1910; 7 (1554-1572). Lwów, 1910 ± (багато текстів — білоруські); АЮЗР (містить й інші пам’ятки та пізніші грамоти; багато текстів — білоруські)—; Акти, относящиеся к истории Южной u Западной России 1-15. СПб., 1863-1892 (ті самі застереження, що й для АЮЗР) -; Акты, относящиеся к истории Западной России (1340-1699) 1-5. СПб., 1846-1853 (багато текстів — білоруські) -; Литовская метрика 1-4 (1430-1569) (= Русская историческая библиотека 20, 27, 30, 33). СПб., 1903-1915 (більшість текстів — білоруські) -; Кримські грамоти 1502 p. — Unbegaun В., 5719,1950 ±; Д: Lisiewicz, Przewodnik naukowy i literacki 14, 1886 (Lwów); Розов В., КУИ 1904; Дем’янчук В., ЗІФВ 16, 1928; Kuraszkiewicz W. Gramoty halicko-wołyńskie XIV-XV wieku. Kraków, 1934, а також ByzSl IV, 2, 1932 i RS 13,1937; Stang C. S. Die westrussische Kanzleisprache des Großfürstentums Litauen. Oslo, 1935; Kwiatkowski W. Saopštenja i referati (III Međunarodni kongres slavista). Beograd, 1939; Медведєв Ф.,

ПІРУМ; Гумецька Л., ДМУМ5,1962 і 6,1964; Струмінський Б. Рецензія VI, 1, 1975.

Дм. Зіньк. — український список Біблії Ф. Скорини, бл. 1575 p. (п’ятикнижжя). ФД: Головацький Я., НСбГРМ 1, 1865 +; Владимиров П. Доктор Франциск Скорина, его переводы, печатные издания и язык. СПб., 1888 (с. 221-234).

Довг. Єв. — Євангелія з Довгого, 1571 р. Д: Е. М. Памятники русской старины в западных губерниях (за ред. П. Батюшкова) 7. СПб., 1885.

Єв. 169, кін. XV ст. Д: Крыжановский К.

Єв. 452, 1570 р. Д: Крыжановский К.

Єв. Пер. — Євангелія, описана Перетцом (називана теж Санкт-Петербурзькою), бл. 1500-1510 рр. ПД: Перетц В., ЗНТШ 93, 1910.

Жидовств. (Зажидовілі). Даниїл XVI ст. — П: Евсеев ЙИ, ЧОИДР 202, 3, 1902; Естер кін. XV ст. — П: Перетц В., Юв. Мих.; Шестокрил XVI ст. — П: Соболевский А., Сб. ОРЯС 74, 1903; Тайная тайныхъ (Аристотелевы врата) XVI ст. — П: Сперанский М., ПДПИ 171, 1908 +.

Жугай — рукописна копія Біблії Ф. Скорини, зроблена Василем Жугаєм 1569 р. Ф: Калайдович К., Строев П. Обстоятельное описание славено-российских рукописей, хранящихся в Москве в библиотеке гр. Ф. А. Толстова. М., 1825. — Д: Владимиров П. Доктор Франциск Скорша. СПб., 1888, с. 219-221; Анічэнка У., Весці 1966, 1.

Загор. Єв. — Євангелія з Загорова, 1563 р. Д: Бугославский Г., Тр. арх. 9 в Вильне (1893), 2. М., 1897.

Закарп. гр. — закарпатська грамота 1404 р. та написи 1401 р. ПД: Петров A., Sborník filologický 8. Praha, 1926 (Česká akademie věd a umění Třída 3) та його ж Древнейшие памятники по истории карпаторусской церкви и иерархии 1391-1498. Прага, 1930 (решта пам’яток у книжці — латинські); Геровский Г., Sl 17, 1940; Микитась В., Чучка П., Мовозн., 1968, 1 +; Д: Антошин Н., УЗ Ужгородського університету 13, 1955.

Ізмар. — Ізмарагд (№№ 488 і 489), 1462-1496. ДФ: Перетц В., СбРЯС 1, 1929 +; Д: Требін О., ЛЯЖ 7,1910.

Кам.-Буз. Єв. — Євангелія з Кам’янки-Бузької, 1411 р.Д: Крыжановский Г. Волынские епархиальные ведомости 1886, 17-18; Крыжановский К.

Кам.-Буз. Єв. 1567 — Д: Крыжановский В.

Кам. Прол. 1489. Ф: Труды 6 Арх. 2. Одесса, 1888 ± (=Чет. 1489).

Kop. Єв. — Королівська Євангелія, 1401 р. (з Королева). ДФ: Микитась В., Чучка П., Мовозн., 1968,1. Д: Пронин В., Православная мысль (Прага), 1957, 2.

Крех. Ап. — Апостол (Дії та Послання) 1563-1572 (1581?). ДФ: Огієнко І. Українська літературна мова XVI-го ст. І. Крехівський Апостол 1560-х р. Варшава, 1930. Д: Lew W. (Лев В.), PF14,1929; Janów J., Sl 5, 1926, PF 15 (2), 1931.

Креш. Єв. — Євангелія з Крешова, 1552 р. ДФ: Е. М. Памятники русской старины в западных губерниях (за ред. П. Батюшкова) 7. Спб., 1885—.

Лат. — джерела, писані латинкою.

а). Польсько-латинських збірників пам’яток налічується чимало, включно з деякими грамотами, особливо Archiwum [...] Sanguszków); найбільше таких документів скупчено у виданнях: Acta grodzkie i ziemskie 1-20. Lwów, 1868-1909; Žrádla dziejowe 6. Warszawa, 1877 (Волинь), 17, 1908 (Підляшшя), 18, 1902 (Галичина), 19, 1889 (Волинь і Поділля), 20, 1894 (Київщина та Брацлавщина); Жерела до історії України-Руси (за ред. М. Грушевського) 1-3, 7. Львів, 1895-1903; також Pomniki dziejowe Lwowa z archiwum miasta 1-4. Lwów, 1889-1921 (t. 4 переважно німецькою мовою) та іи.

б). Угорсько-латинські пам’ятки. Monumenta Hungariae historica. Budapest, 1857-1943, містять небагато українських даних, найбільше в частині, виданій Д. Чанкі під назвою Magyarország történelmi földrajza a Hunyadiak korában, особливо т. 6 (Budapest, 1890), що подає метаріали з Сепеського, Шароського, Земплинського, Унґварського, Берегівського, Уґоцького та Марамороського комітатів (vármegye) за XIV—XV ст. Багатшими на українські матеріали є такі місцеві збірки, як Documenta historíam valachorum in Hungaria illustrantia usque ad annum 1400 p. Christi (за ред. Е. Лукинича). Budapest, 1941; Hodinka A. A Munkácsi Gör. szert. püpökség okmánytára 1. Ungvár, 1911 (1458-1715); для пізніших часів (Берегівщина — до 1337 р.) — особливо Györffy Gy. Az Arpád-kori Magyarország történeti földrajza 1. Budapest, 1966; також Nagy Gy. A Nagymihályi és Sztárai Gróf Sztáray család oklevéltára l (1234-1396), 2 (1397-1457). Budapest, 1887, 1889 (Земплинський і Унґварський комітати) та (переважно для XIII ст.) Lónyay F. A nagylónyai és vásárosnaményi Lónyaycsalád eredete. Budapest, 1941. Реєстри українських топонімів та антропонімів, узяті з ориґінальних документів, представлено в таких реґіональних монографіях, як Lehoczky T. Beregvármegye monografijája 3. Ungvár, 1881; Szabó I. Ugocsa megye. Budapest, 1932 (деякі дані з давніших часів, але переважно за 1567-1775 рр.).

Ліск. Єв. — Євангелія з Лісків, 1560 р. Ф: Dejna K. Sprawozdania z czynności i posiedzeń naukowych Łódzkiego Towarzystwa Naukowego 27, 9, 1973 +.

Літописи — Уривки Короткого Київського літопису (1481-1496) у виданні Супрасльская рукопись, содержащая новгородскую и киевскую сокращенные летописи. М., 1936 (опубліковано М. Оболенським) ±.

Лук. Терн. — український список Біблії Ф. Скорини, зроблений Лукою з Тернополя 1569 р., вочевидь загублений. Д: Владимиров П. Доктор Франциск Скорина. СПб., 1888; Тихрвский Ю., Тр. арх. 12, 3. М., 1905; Флоровский A., Sborník filologický (Česká akademie věd a umění) 12, 1940-1946.

Любл. ур. — уривки з житія Юрія Змієборця та Різдва Пресвятої Богородиці, знайдені в Люблині, XVI ст. ПД: Лось И. (= Łoś J.), Сб. ОРЯС 67,1900 +.

Люстр. — Люстрації 1545-1565 рр. П: АЮЗР VI, 1. Киев, 1887 (латинкою); VII, 1. Киев, 1886 (три з шести — латинкою); VII, 2. Киев, 1890 (Люстрація Хмельника 1565 р. — польською мовою). - Люстрації 1564-1570 рр. з українських теренів під польською владою у вид. Жерела до історії України-Руси 1-3, 7. Див. під позначкою Лат. (а). Д: Тимошенко П., ПРДН12,1971.

Мих. Єв. — Євангелія зі Свято-Михайлівського монастиря в Києві, до 1526 р. Д: Крыжановский К.

Молд. гр. — П: Hurmuzaki Е. Documentele privitor la istoria Românilor , p. 2, 2, p. 2. Bucureşti, 1890-1891 ±; Яцимирский А. у вид. Древности. Труды Славянской коммиссии Имп. Московского археологического общества 4. М., 1907 +; Costâchescu M. Documentele Moldoueneşti inainte de Ştefan cel Mare. Iaşi, 1931-1932; Bogdan I. Documentele lui Ştefan cel Mare 1-2. Bucureşti, 1913 ±; Costâchescu M. Documentele Moldoveneşti de la Ştefan cel Mare. Iaşi, 1933 ±; Bogdan D. P. Acte moldovenesti dlnainte de Ştefan cel Mare. Bucureşti, 1938 (десять грамот 1424—1456 рр.) ±; Balan T. Documente Bucovinene 1-2. Cernǎuti, 1933-1934 (1507-1662) ±; Ghibǎnescu Gh. Surete şi izooade (Documente slávo-romane) l (1411-1776). Iaşi, 1906; 4, (1488-1672). Iaşi, 1908; 5 (1423-1692). Iaşi, 1908; 6 (1474-1715). Iaşi, 1909; 7 (1488-1622). Iaşi, 1912; 17 (1533-1765). Iaşi, 1927; 18 (1230-1546). Iaşji 1927; 21 (1400-1653). Iaşi, 1928; 22 (1412-1722). Iaşi, 1926 +; Русанівський В. Українські грамоти XV ст. K, 1965 (№№42,45,48, 49, 53-57, 59-64) +; Огієнко І. у виданнях Sl 13, 1935, ByzSIS, 1931 і ЗНТШ 153, 1935 +; Станівський М., УМШ 1960, 3; Ionescu-Nişcov T., RmSl 5, 1962 +; Djamo L, RmSl 10, 1964. Огляд давніших публікацій: Огієнко L, Sl 13,1935. Д: Bogdan L, Юв. Jagić (передрук румунською мовою у вид.: Bogdan І. Scrieri alese. Bucureşti, 1968); Яцимирский А. у збірнику Статьи по славяноведению (за ред. В. Ламанського), 3. СПб., 1908; Ярошенко В., Зб. КДІУМ; Bogdan D., RmSl 2, 1958; Станівський M. у вид. Питання історії і діалектології східнослов’янських мов (=НЗ Чернівецького університету, 31). Чернівці, 1958; Станівський М. у вид. Тези доповідей VI української славістичної конференції. Чернівці, 1964; Mihailǎ G. Dictionar al limbii Romǎne vechi. Bucureşti, 1974 (Studiu introductiv, § 4).

Молд. Єв. 1502 p. Ф: Воскресенский Е, Сб. ОРЯС 31, 1883 +.

Молд. літоп. П: Bogdan І. Cronicile slavorománe din sec. XV-XVL Editie revǎzutǎ şi completatǎ de P. R Panaitescu. Bucureşiti, 1959 +; Грекул Ф. Славяно-молдавские летописи XV-XVI вв. М., 1976 ±.

Монети. ПД: Котляр H. Нумизматика и сфрагистика 4, 1971 (K) та ІДжВ 6, 1971. Д: Stupnicki J., Biblioteka Ossolińskich NS 7,1865; Котляр М. Галицька Русь у другій половині XIV — першій чверті XV ст. K, 1968, а також Грошовий обіг на території України доби феодалізму. К., 1971.

Моск. Єв. — Євангелія, видрукувана бл. 1555 р. у Москві (див. прим, до 29, 12, 1). Ф: Немировский Е. Возникновение книгопечатания в Москве. М., 1964 (с. 194-219).

Мукач. Пс. — Псалтир з Мукачева, XV ст. Ф: Сабов Е. Христоматия церковнославянских и угрорусских литературных памятников. Ужгород, 1893 +. Д: Соколов И. Сборник статей по славяноведению, составленный и изданный учениками В. И. Ламанского. СПб., 1883.

Надьф. ур. — Надьфалуський уривок з житія Бориса та Гліба, поч. XVI ст. ПД: Paňkevyč L, Sl 19, 1949 +.

Написи. Пояс зі звіринецької печери XIV ст. -; Эртель А. Древние пещеры на Зверинце в Киеве. Киев, 1913. Краківська каплиця та собор 1394? і 1478 рр. -; Кеппен П. Список русским памятникам. М., 1822; Крыжановский С., ТМАО 6, 1876. Люблинська церква 1418 -; Огієнко І., Έλπις 4, 1928. Дубнівський дзвін 1438 р. -; Петров Н. Южнорусские иконы 3. Киев, б. р. Написи в Києво-Печерській Лаврі 1470? і кін. XV ст. — Закревский Н. Описание Києва 2, 1868; Петров Н. Указатель церковно-археологического музея при Киевской духовной академии. Киев, 1897; Melchisedek (Ştefanescu). Notite istorice şi archeologice adunate dé pe lá 48 monastiri şi biserici din Moldova. Bucureşti, 1885 -; Kozak E. A. Die Inschriften aus der Bukovina 1. Steininschriften. Wien, 1903 (написи на надгробках та церковних мурах від 1477 р.) +. Iorga N. Inscriptii din bisericele României (= Studii şi documente cu privire la istoria Romanilor, XV) l (1486-1692), 2 (1491-1745). Bucureşti, 1905, 1908 ±. Додаткова бібліографія (без розмежування чи відзначення східнослов’янських і українських пам’яток) у вид. Словарь древнерусского языка XI-XIV вв. за ред Р. Аванесова. М., 1966.

Одрех. гр. — грамоти з села Одрехови. ПД: Paňkevyč L, Sl 23, 1954; Акти села Одрехови (за ред. І. Керницького, О. Купчинського). К., 1970. (Рецензія Ю. Шевельова у вид.: Recenzija II, 2,1972).

О обр. — О образЂх, о крстЂ. Неопублікований рукопис (частина — аркуші 1—95 — Хіландарського рукопису, наявного на мікрофільмі в бібліотеці Університету штату Огайо, Колумбус, Огайо), сер. XVI ст.

Перес. Єв. — Пересопницька Євангелія 1556-1561 рр. ПД (від Луки повністю, решта в уривках): Житецкий П., Тр. Арх. З в Киеве 1874, т. 2. Киев, 1878 +. Д: Житецкий П., ИОРЯС 10, 4, 1905; Каманин И., ЧОНЛ 22, 1912; Грузинский А., ЖМНП 38-39, 1012; Огієнко І. Українська Пересопницька Євангелія 1556 р. (Тарнів), 1921; Огієнко І. Путь правди, 1930, 1 (Варшава); Janów J., SI 5,1926 і SprLTN 6, 1926; Плющ П., Вісник Київського університету, 1965, 7 і З історії української та інших слов’янських мов. К., 1965.

Печатки — ДФ: Лаппо-Данилевский А. Печати последних галицко-владимирских князей и их советников. СПб., 1906; Гавриленко В. «Львівські цехові печатки XIV-XV ст.» ІДжВ 1,1964.

Пом’яники — П: Голубев С., ЧОНЛ 6, 1892 (Києво-Печерська Лавра, 1483-1490 рр.); Rudnyćkyj J. В. Pomianyk of Horodyšče. Winnipeg, 1962 +.

Поселство — послання митрополита Київського Мисаїла до папи Сікста IV, 1476 р. П. АЮЗР І, 7. Киев, 1887 -.

Прол. — Пролог 1518 р.; Пролог 1530 р. Ф: Тр. Арх. З в Киеве. Киев, 1878 ±.

Пс. 1397 — Псалтир, написаний Спиридонієм 1397 р. Д і прикінцевий запис: Скимборович Тр. Арх. З в Киеве 1874, т. 2. Киев, 1878; Адріанова В., ЗНТК 2, 1908.

Свишт. Єв. 1568 — Євангелія зі Свиштова (Болгарія). Д і прикінцевий запис: Дилевский Н., Славянская филология 3. София, 1963 і Радянське літературознавство, 1969, 2.

Стат. Каз. — Переклад Статуту короля Казимира, бл. 1500 р. П: Roman S., Vetulani A. Ruski przekład statutów ziemskich z rękopisu moskiewskiego. Wrocław; Kraków, 1959 +; Д: Vetulani A., Roman S. Średniowieczny ruski przekład statutów ziemskich Kazimierza Wielkiego. Wrocław, 1950; Wandas A. Język staroruskiego przekładu polskich statutów ziemskich Kazimierza Wielkiego i Władysława Jagiełły. Wrocław, 1966.

Трост. Уч. Єв. — Учительна Євангелія з Тростянця, 1560-ті рр.Д: Janów J., SprLTN 9, 1929, також PFXV, 2,1931.

Тур. Єв. — Євангелія з Турійська, 1570 р. Д: Бугославский С. Тр. Арх. 9 в Вильне 2. М., 1897.

Ужг. півуст. — Ужгородський "Полүставъ" у перґаміновій рукописі XIV в. (поч. XV ст.) ПД: Колесса О., ЗНТШ 141-143,1925 +.

Фіоль 1491. ДФ: Головацький Я. (Golowatskij J.), WSb 83,1876;

Каратаев И. Осмогласник 1491 года. СПб., 1876; Heintsch K. Ze studjów nad Szwajpoltem Fiołem 1. Wrocław, 1957 (також у вид. Ze skarbca kultury, 1953, 2); Д: Соболевский А., ЧОНЛ 2,1888 і ЖМНП 259, 1888; Владимиров П., ЧОНЛ 8, 1894 і Доктор Франциск Скорина. СПб., 1888; Bošnjak M. JAZU, Závod za likovni umjetnosti, Bulletin 14, 1966.

Четв. Єв. — Євангелія з Четвертні, бл. 1500 р. Д: Крыжановский В.

Чет. — Четья (Мінея) 1489 р. ДФ: Перетц В., СбРЯС 1,1928 +. Ф: Тр. Арх. 6 в Одессе (1884), 2. Одесса, 1888 ±. Д: Петров Н., РФВ 6, 1881; Карпинский М., РФВ 21, 1889; Кочубинский А., Отч. Увар. 32, 1892 (розділ 4).

Шестокр. XVI ст. — Шестокрил, див. Жидовств.

Штеф. Воєв. 1571 — пісня про Штефана Воєводу. ПД: Потебня А. Слово о полку Игореве. Харьков, 1914; Paňkevyč L, LSc IV-VI, 1946-1948.
























Попередня     Головна     Наступна


Етимологія та історія української мови ua_etymology:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчани, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.