Попередня     Головна     Наступна




Віталій Скляренко

Слово про похід Ігорів, Ігоря, сина Святославового, внука Олегового


[* Напівжирним курсивом виділено переклад тих слів, словосполучень і фраз, які розглянуті в цій праці.]


Чи не годилося б нам, браття,

почати старими словами ратних повістей

повість про похід Ігорів, Ігоря Святославича?

Початися ж цій пісні за подіями нашого часу,

а не за думкою Бояновою.

Боян-бо мудрий,

якщо кому хотів пісню творити,

то розливався думкою по дереву,

сірим вовком по землі,

сизим орлом під хмарами, —

пам’ятав-бо, як сказав він, «давніх часів битви».

Тоді пускав десять соколів на зграйку лебедів:

котрого [лебедя] наздоганяє,

той далі пісню співає

старому Ярославу,

хороброму Мстиславу,

який зарізав Редедю перед полками касозькими,

красному Романові Святославичу.

Боян же, браття,

не десять соколів на зграйку лебедів пускав,

а свої мудрі персти на живі струни накладав, —

вони ж самі князям славу рокотали.


Почнем же, браття, повість цю

від старого Володимира до нинішнього Ігоря,

який відтягнув ум твердістю своєю

і погострив серця свого мужністю.

Сповнившись ратного духу,

навів свої хоробрі полки

на землю Половецьку

за землю Руську.

Тоді Ігор глянув на світле сонце й побачив

від нього тьмою всіх своїх воїнів прикритими.

І сказав Ігор до дружини своєї:

«Браття і дружино!

Краще ж потятим би бути,

ніж полоненим бути.

То ж сядьмо, браття, на своїх борзих коней

та побачимо синього Дону!».

Спало князю на ум бажання

(і жадання йому знамення заступило)

скуштувати Дону великого.

«Хочу-бо, — сказав, — списа переломити

кінець поля Половецького,

з вами, русичі,

хочу голову свою покласти

або попити шоломом з Дону».


О, Бояне, солов’ю старого часу!

Коли б ти ці походи ощебетав,

скачучи, солов’ю, по мисленому дереву,

літаючи розумом попід хмарами,

звиваючи слави обох половин цього часу,

линучи стежкою Трояновою через поля на гори!

Співати треба пісню Ігореві, того (Велеса) внуку:

«Не буря соколів занесла через поля широкі —

галки стадами біжать до Дону великого».

Або заспівати треба, мудрий Бояне, Велесів внуче:

«Коні іржуть за Сулою —

дзвенить слава в Києві;

труби трублять у Новгороді —

стоять стяги в Путивлі».


Ігор жде милого брата Всеволода.

І сказав йому відважний тур Всеволод:

«Один брат, один світ світлий — ти, Ігорю!

Обидва ми Святославичі!

Сідлай, брате, своїх борзих коней,

а мої ж готові,

осідлані під Курськом раніше.

А мої ж куряни — досвідчені воїни:

під трубами повиті,

під шоломами виплекані,

кінцем списа згодовані,

путі їм відомі,

яруги їм знайомі,

луки у них тугі,

сагайдаки відкриті,

шаблі вигострені;

самі скачуть, як сірі вовки в полі,

шукаючи собі честі, а князю — слави».


Тоді вступив Ігор-князь в золоте стремено

і поїхав по чистому полю.

Сонце йому тьмою путь заступало;

ніч, стогнучи йому битвою, птахів розбудила;

свист звіриний піднявся:

потривожений Див кричить на верху дерева,

велить послухати землі незнаній Волзі,

і Помор’ю, і Посуллю,

і Сурожу, і Корсуню,

і тобі, тмутороканський ідоле!

А половці невторованими дорогами

побігли до Дону великого;

кричать вози опівночі,

мов лебеді розполохані.


Ігор до Дону воїнів веде.

Уже-бо біду його стережуть птахи по дуб’ю,

вовки битву підстерігають по яругах,

орли клекотом на кості звірів зовуть,

лисиці брешуть на черлені щити.

О руська земле, уже ти за горою!


Довго ніч темніє:

ранкова зоря сховалася,

туман поля покрив.

Щебет солов’їв заснув,

гамір галок пробудився.

Русичі великі поля черленими щитами перегородили,

шукаючи собі честі, а князю — слави.


З раннього ранку в п’ятницю

потоптали вони поганські полки половецькі

і, розлетівшись стрілами по полю,

помчали красних дівчат половецьких,

а з ними золото, і паволоки, і дорогі оксамити.

Покривалами, і опанчами, і кожухами

почали мости мостити

по болотах і багнистих місцях, —

і всякими узорчастими тканинами половецькими.

Черлений стяг, біла хоругов,

черлений бунчук, срібне древко списа —

хороброму Святославичу.

Дрімає в полі Олегове хоробре гніздо.

Далеко залетіло!

Не було воно для кривди породжене

ні соколу, ні кречету,

ні тобі, чорний вороне, поганський половчине!

Гзак біжить сірим вовком,

Кончак йому дорогу показує

до Дону великого.

Другого дня вельми рано

криваві зорі світанок провіщають;

чорні хмари з моря ідуть,

хочуть прикрити чотири сонця,

а в них тріпочуть сині блискавки.

Бути грому великому!

Іти дощу стрілами з Дону великого!

Тут списам поламатися,

тут шаблям погриміти

об шоломи половецькі

на річці на Каялі,

біля Дону великого!

О руська земле, уже ти не за горою!


Ось вітри, Стрибожі внуки,

віють з моря стрілами

на хоробрі полки Ігореві.

Земля гуде.

Ріки каламутно течуть.

Порохи поля прикривають.

Стяги розвіваються.

Половці йдуть від Дону

і від моря,

і з усіх сторін

руські полки обступили.

Діти бісові

гучним криком поля перегородили,

а хоробрі русичі

перегородили черленими щитами.


Смілий туре Всеволоде!

Ти стоїш в обороні,

прискаєш на воїнів стрілами,

гримиш об шоломи мечами харалужними.

Куди тур поскакав,

своїм золотим шоломом посвічуючи,

там лежать поганські голови половецькі.

Поскіпані щаблями гартованими шоломи оварські

тобою, смілий туре Всеволоде!

Нехтуючи рани, дороге браття,

забувши почесті і життя, і міста Чернігова отчого золотого стола,

і своєї милої жони красної Глібівни

звички і вдачу.


Були віки Троянові,

минули літа Ярославові;

були походи Олегові,

Олега Святославича.

Той-бо Олег мечем крамолу кував

і стріли по землі сіяв.

Вступає він у золоте стремено

в місті Тмуторокані, —

і той дзвін чув давній великий

Ярославів син Всеволод,

а Володимир кожного ранку

вуха закладав у Чернігові.

Бориса ж В’ячеславича

слава на суд привела

і на зелений килим Канина поклала

за кривду Олегову,

хороброго й молодого князя.

З тієї ж Каяли Святополк

погойдав отця свого

межи угорськими інохідцями

до святої Софії, до Києва.


Тоді, за Олега Гориславича,

сіялося і проростало усобицями,

гинуло надбання Дажбожого внука,

у княжих крамолах

віки людям укорочувалися.

Тоді по руській землі

рідко ратаї покрикували,

але часто ворони каркали,

трупи між собою ділячи,

а галки свою розмову вели:

хочуть полетіти на поживу.


То було в ті битви і в ті походи,

а такої битви — не чувано!

З раннього ранку до вечора,

з вечора до світанку

летять стріли гартовані,

гримлять шаблі об шоломи,

тріщать списи харалужні

у полі незнанім,

серед землі Половецької.

Чорна земля під копитами

кістьми була засіяна,

а кров’ю полита —

тугою зійшли вони по Руській землі.


Що там шумить,

що там дзвенить

рано-вранці перед зорями?

Ігор полки завертає,

бо жаль йому милого брата Всеволода.

Билися день, билися другий,

третього дня під полудень

упали стяги Ігореві.

Тут два брати розлучилися

на березі бистрої Каяли;

тут кривавого вина не вистачило,

тут пир скінчили хоробрі русичі:

сватів напоїли, а самі полягли

за землю Руську.

Никне трава із жалощів,

а дерево з тугою до землі схилилося.


Бо вже, браття, невесела година настала,

уже пустиня військо поглинула.

Постала обида у військах Дажбожого внука,

вступила дівою на землю Троянову,

захлопала лебединими крилами.

На синьому морі біля Дону хлопаючи,

розбуди добрі часи!


Боротьба князів із поганцями минулася,

сказав-бо брат брату:

«Це — моє, а те — моє також».

І почали князі про мале — «це велике» мовити,

і самі на себе крамолу кувати,

а поганці з усіх сторін приходили з перемогами

на землю Руську.


О, далеко зайшов сокіл,

птахів б’ючи, — до моря!

А Ігоревого хороброго полку не воскресити!

За ним заголосила Плачниця,

і плач поскакав по Руській землі,

печаль людям розкидаючи.

При полум’яному розі

жони руські заголосили, промовляючи:

«Уже нам своїх милих лад

ні мислею змислити,

ні думою здумати,

ні очима зглядіти,

а золота і срібла того

ні трохи не поголубити».


І застогнав-бо, браття, Київ тугою,

а Чернігів напастями.

Горе розлилося по Руській землі,

печаль велика тече серед землі Руської.

А князі самі на себе крамолу кували,

а поганці самі,

з перемогами набігаючи на Руську землю,

брали дань — по білці від двора.


Тії-бо два хоробрі Святославичі,

Ігор і Всеволод,

уже насилля розбудили,

яке приспав був отець їхній Святослав

грізний великий київський битвою.

Він приборкав його своїми сильними полками

і харалужними мечами,

наступив на землю Половецьку,

притоптав горби і яруги,

скаламутив ріки і озера,

висушив потоки і болота,

а поганського Коб’яка із лукомор’я

від залізних великих полків половецьких,

як вихор, вихопив.

І упав Коб’як у місті Києві,

у гридниці Святославовій.

Тут німці і венеційці,

тут греки і морава

співають славу Святославу,

осуджують князя Ігоря,

який потопив здобуте

на дні Каяли, річки половецької.

Руського золота насипали!

Тут Ігор-князь пересів із сідла золотого

та в сідло невільниче.

Засмутилися по містах заборола,

і веселощі поникли.


А Святослав мутний сон бачив у Києві на горах.

«У цю ніч, з вечора, вкривали мене, — сказав, —

чорним покривалом на кроваті тисовій,

черпали мені синє вино, з отрутою змішане,

сипали мені з порожніх сагайдаків поганців-союзників

великі перли на груди

і пестили мене.

Уже дошки без стовпа

в моїм теремі золотоверхім.

Усю ніч з вечора

Бусові ворони каркали біля Пліснеська.

На вільному раніше просторі

були непрохідні хащі із зміями,

і неслися вони до синього моря».


І сказали бояри князю:

«Уже, княже, туга ум полонила.

Бо два соколи злетіли

з отчого стола золотого

пошукати міста Тмутороканя

або попити шоломом з Дону.

Уже соколам крильця підрізали поганців шаблями,

а самих опутали в пута залізні.

Бо темно було.

Позавчора два сонця померкли

і в море опустилися,

обидва багряні стовпи погасли

і з ними молоді два місяці.

Олег і Святослав тьмою заволоклися.

На річці Каялі тьма світло покрила:

по Руській землі простерлися половці,

як гепардове гніздо,

і великої сміливості надали хинові.

Уже спустилася хула на хвалу,

уже вдарило, як грім, насилля на волю,

уже кинувся Див на землю.

Бо готські красні діви

оспівали [помсту] на березі синього моря:

«Дзвонячи руським золотом,

оспівують часи Бусові,

плекають помсту Шаруканову».

А ми — уже дружина, жадаюча веселощів».


Тоді великий Святослав зронив золоте слово

із сльозами змішане,

і сказав: «О мої синовці,

Ігорю і Всеволоде!

Рано ви почали Половецьку землю мечами сікти,

а собі слави шукати.

Але без честі ви одоліли,

без честі-бо кров поганську пролили.

Ваші хоробрі серця в міцному харалузі викувані,

а у відвазі загартовані.

Що ж ви сотворили моїй срібній сивині?

А вже не бачу влади

сильного, і багатого, і з великим воїнством

брата мого Ярослава

з чернігівськими вельможами,

з володарями, і з татранами,

і з шельбирами, і з топчаками,

і з ревугами, і з ольберами.

Тії-бо без щитів

з захалявними ножами

гучним криком полки перемагають,

дзвонячи в прадідівську славу.

Але ви сказали: «Мужаймося самі!

Попередню славу самі візьмемо,

а прийдешньою самі поділимося!»

А чи диво, браття, старому помолодіти?

Коли сокіл у літах буває,

високо птахів ганяє,

не дасть гнізда свого скривдити.

Але ось зло: княже мені несприяння.

В ніщо добрі часи обернулися.

Ось у Римові кричать під шаблями половецькими,

а Володимир під ранами.

Туга і печаль сину Глібовому!»


Великий княже Всеволоде!

Не думкою б тобі прилетіти здалеку

отчий золотий стіл постерегти!

Ти-бо можеш Волгу веслами розплескати,

а Дін шоломами вилляти!

Коли б ти був,

то була б полонянка по ногаті,

а полонянин — по різані.

Бо ти можеш по сухому

живими вогненними стрілами стріляти —

хоробрими синами Глібовими!


Ти, відважний Рюриче, і Давиде!

Чи не ви золоченими шоломами по крові плавали?

Чи не у вас хоробра дружина рикає яко тури,

поранені шаблями гартованими на полі незнанім?

Вступіте, володарі, в золоті стремена за кривду цього часу,

за землю Руську,

за рани Ігореві,

відважного Святославича!


Галицький Осмомисле Ярославе!

Високо сидиш на своїм золотокованім столі,

підпер гори Угорські

своїми залізними полками,

заступив королеві путь,

зачинив Дунаю ворота,

метаючи времена-листи через хмари,

суди чинячи до Дунаю.

Грізьби твої по землях течуть,

відчиняєш Києву ворота,

стріляєш з отчого золотого стола

салтанів за землями.

Стріляй, володарю, Кончака,

поганського розбійника,

за землю Руську,

за рани Ігореві,

відважного Святославича!


А ти, відважний Романе, і Мстиславе!

Хоробра думка носить вас на розумне діло.

Високо пливеш на діло у відвазі,

як сокіл на вітрах ширяючи,

прагнучи птаха в сміливості перевершити.

Бо у вас залізні навіть зав’язки

під шоломами латинськими тими.

Загриміла земля, і багато народів —

Хинова, Литва, Ятвяги, Деремела і половці —

сулиці свої повергли,

а голови свої нахилили

під ті мечі харалужні.

Але вже, княже, Ігорю померкло сонця світло,

а дерево не добром листя скинуло.

По Росі і по Сулі міста поділили,

а Ігоревого хороброго полку не воскресити!

Дін тебе, княже, кличе

і зове князів на перемогу.

Ольговичі, хоробрі князі, встигли на брань.


Інгваре і Всеволоде,

і всі три Мстиславичі!

Не поганого гнізда витязі!

Не переможними жеребами собі уділи здобули!

Де ваші золоті шоломи,

і сулиці ляські, і щити?

Загородіте Полю ворота

своїми гострими стрілами

за землю Руську,

за рани Ігореві,

відважного Святославича!


Уже-бо Сула не тече срібними струменями

до міста Переяславля,

і Двина болотом тече

отим грізним полочанам

під криком поганців.

Один лише Ізяслав,

син Васильків,

подзвонив своїми гострими мечами

об шоломи литовські,

прим’яв славу дідові своєму Всеславу,

а сам під черленими щитами

на кривавій траві,

прим’ятий литовськими мечами,

узяв Ті (славу) на криваве ложе.

І сказав він (Боян):

«Дружину твою, князю,

птахи крилами приодягли,

а звірі кров полизали».

Не було тут брата Брячислава,

ні другого — Всеволода,

один же зронив перлинну душу

з хороброго тіла

через золоте ожерелля.

Засмутилися голоси,

поникли веселощі,

труби трублять городенські.


Ярославові і всі внуки Всеславові!

Уже опустіть стяги свої,

устроміть свої мечі пощерблені!

Бо ви вже вискочили з дідівської слави.

Бо ви своїми крамолами

почали наводити поганців

на землю Руську,

на володіння Всеславове.

Бо яке було насилля

від землі Половецької

на сьомому віці Трояновому?

Кинув Всеслав жереб

про дівицю собі любу.

Той хитрощами обперся об спис,

скочив до міста Києва

і доторкнувся древком списа

до золотого престола київського.

Скочив від них лютим звіром

опівночі з Білгорода,

злився із синьою імлою,

уранці ж з’явився,

з трьох спроб відчинив ворота Новгороду -

розбив славу Ярославу.

Скочив вовком до Немиги з Дудуток.

«На Немизі снопи стелять головами,

молотять ціпами харалужними,

на току життя кладуть,

віють душу від тіла».

Немиги криваві береги

не добром були засіяні —

засіяні кістьми руських синів.


Всеслав-князь людям суд чинив,

князям міста роздавав,

а сам уночі вовком бігав,

із Києва добігав до півнів до Тмуторокані,

великому Хорсові вовком путь перебігав.

Тому в Полоцьку подзвонили до заутрені рано

у святій Софії в дзвони,

а він у Києві дзвін чув.

Хоч і мудра душа в сміливім тілі,

але часто біди терпів.

Тому мудрий Боян ще раніше

приспівку, розумний, сказав:

«Ні хитрому, ні вмілому»,

ні співцю вмілому,

«суду Божого не минути».


О, стогнати Руській землі,

спом’янувши давні часи і давніх князів!

Того старого Володимира

неможливо було пришпилити до гір київських,

його-бо стяги нині стали Рюрикові,

а другії — Давидові,

але нарізно в них бунчуки розвіваються,

списи співають.


На Дунаї Ярославнин голос чути.

Зозулею, незнана, рано тужить:

«Полечу, — сказала, — зозулею по Дунаю,

омочу шовковий рукав у Каялі-річці,

утру князю криваві його рани

на міцному його тілі».

Ярославна рано плаче

в Путивлі на заборолі, промовляючи:

«О вітре, вітрило!

Чому, володарю, так сильно вієш?

Чому мечеш хинівські стрілки

на двох своїх легких крильцях

на мого лада воїнів?

Хіба мало тобі було вгорі

під хмарами віяти,

гойдаючи кораблі на синім морі?

Чому, володарю, мої веселощі

по ковилю розвіяв?»

Ярославна рано плаче

в Путивлі-місті на заборолі, промовляючи:

«О Дніпре-Славутичу!

Ти пробив кам’яні гори

через землю Половецьку.

Ти гойдав на собі Святославові насади

до полку Коб’якового.

Пригойдай, володарю, мого лада до мене,

щоб не слала до нього сліз на море рано».

Ярославна рано плаче

в Путивлі на заборолі, промовляючи:

«Світле і пресвітле сонце!

Усім тепле і красне ти є!

Чому, володарю, простерло гарячі свої промені

на лада воїнів,

у полі безводнім спрагою їм луки зігнуло,

тугою їм сагайдаки заткнуло?».


Приснуло море опівночі:

ідуть смерчі хмарами.

Ігореві-князю Бог путь показує

із землі Половецької

на землю Руську

до отчого золотого столу.


Погасли увечері зорі.

Ігор спить, Ігор не спить,

Ігор думкою поля міряє

від великого Дону

до малого Дінця.

Коня опівночі

Овлур свиснув за рікою,

велить князю розуміти,

«Князю Ігорю не бути!» — гукнув.

Загриміла земля, зашуміла трава,

вежі половецькі захиталися.

А Ігор-князь поскакав горностаєм до очерету

і білим гоголем на воду.

Зметнувся на борзого коня

і зіскочив з нього білоногим вовком,

і побіг до лугу Дінця.

І полетів соколом під хмарами,

забиваючи гусей і лебедів

на сніданок, і на обід, і на вечерю.

Коли Ігор соколом полетів,

тоді Овлур вовком побіг,

струшуючи собою студену росу,

бо обидва загнали своїх борзих коней.


Донець сказав:

«Княже Ігорю!

Немало тобі величі,

а Кончаку прикрощів,

а Руській землі веселощів!».

Ігор сказав:

«О Донче!

Немало тобі величі,

ти гойдав князя на хвилях,

стелив йому зелену траву

на своїх срібних берегах,

вкривав його теплими туманами

під покровом зелених дерев,

оберігав його гоголем на воді,

чайками на струменях,

чернюками на вітрах».


Не така ж, як сказав він (Боян), річка Стугна:

малий струмінь маючи,

поглинувши чужі струмки і потоки,

розширена до гирла,

юнака князя Ростислава закрила

на дні коло темного берега.

Плаче мати Ростиславова

по юнаку князю Ростиславу.

Поникли квіти в жалобі,

і дерево з тугою до землі схилилося.


А не сороки заскрекотали?

По сліду Ігоревім їдуть Гзак з Кончаком.

Тоді ворони не каркали,

галки замовкли,

сороки не скрекотали по лозах,

повзали тільки дятли:

стуком путь до річки показують.

Солов’ї веселими піснями

світанок провіщають.

Мовить Гзак Кончакові:

«Коли сокіл до гнізда летить,

соколя розстріляємо

своїми золоченими стрілами».

Сказав Кончак до Гзака:

«Коли сокіл до гнізда летить,

то ми соколя опутаємо красною дівицею».

І сказав Гзак Кончакові:

«Коли його опутаємо красною дівицею,

ні соколяти у нас не буде,

ні красної дівиці у нас,

і почнуть нас птахи бити

в полі Половецькім».


Сказав Боян на кончині Святослава,

піснетворець старого часу

Ярославового — Олегового,

жоні князя:

«Тяжко тобі, голові, без пліч,

погано тобі, тілу, без голови»,

Руській землі без Ігоря.


Сонце світиться на небі —

Ігор-князь у Руській землі.

Дівиці співають на Дунаї,

в’ються голоси через море до Києва.

Ігор іде по Боричевім

до святої Богородиці Пирогощої.

Народи раді, міста веселі.

Проспівавши пісню старим князям,

слід і молодим співати.

Слава Ігорю Святославичу,

відважному туру Всеволоду,

Володимиру Ігоревичу!

Здорові будьте, князі і дружина,

що б’ються за християн

проти поганських полків!

Князям слава і дружині!


Амінь.



В.Г.Скляренко, 2000 р.
















Попередня     Головна     Наступна


Етимологія та історія української мови ua_etymology:

Іносе:   У літературних творах інколи можна натрапити на застарілий нині східноукраїнський прислівник іносе «хай так, гаразд, згоден, зрозуміло». Його вживали переважно з метою підкреслити простомовність персонажів . . . )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.