Уклінно просимо заповнити Опитування про фемінативи  


[Григорій Сковорода. Повне зібрання творів: У 2-х т. — К., 1973. — Т. 2. — С. 288-359.]

Попередня     Головна     Наступна         Примітки






Початок листів до М. Ковалинського на попередній сторінці.



40

[Харків, місцевий; перша половина березня 1763 р.] / 561 /


Salve, caritas christiana!

Michaël dilectissime!


Frustra corpus edit, qui in corpore sistit edendo,

Qui nec ut ad mentem progrediatur, edit.

Impia turba potest corpus contingere Christi,

Mentem haurire dei sed mala turba nequit,

Est animale quidem, dein est 1 et spirituale

Corpus: id haud prodest, hocce salutiferum est.

Haud equidem juvat id, quando consistis in illo:

Sin per id ad Mentem progrediare juvat.

Quid plantas oleam, si fructus non paritura est?

Quorsum figis humo, si nova non subolet?

Ecquid edis corpus Christi, quando unus et idem es?

Curve capis semen, si tibi fructus abest?

Semen humi jactum si 2 forte calore 3 putrescit,

Spiritus inde novus procreat ind nova.

Sic animale quidem nisi erit tibi morte peremptum,

Spirituale novumque haud habiturus eris.

Mitte hominem veterem κακοι̃ς σύν δόγμασιω αυτου̃:

Sume novas δόξας et nova facta dei. / 562 /

Quid corpus sumis. si mentem rejicis ejus?

Nonne animus potior corpore, plusque valet?

Carnem carne tua tangis, sed pectore vitas

Pectus? Et est 4 qualis, dic mihi, amicitia haec?

Oscula das ori, sed es hostis moribus ejus?

’Αντιπαθει̃ς genios quis sociare vaiet?

Christus simplicitas: tu veste domoque ciboque

Luxurias; prodest quid tibi sacra 5 caro?

Christus virginitas: at ego meretricis in ora

Respicio; prodest quid mihi sacra caro?

Sume mihi cum carne animum, carissime, Christi,

Et sic cum domino spiritus unus eris.6

Vale, mi dilectissime!


Tuus in domino G[regorius] S[abbin]. \289\




Здрастуй, християнська любов,

найулюбленіший Михайле!


Даремно вкушає плоть той, хто втілений у плоть

і не думає йти далі, до духа.

Нечестива чернь може торкнутися тіла Христового,

Але збагнути смислу божого дурна чернь не може.

Бо є тіло тлінне, але є й тіло духовне:

Перше не дає користі, друге — приносить порятунок.

Перше не допомагає, якщо ти ним обмежуєшся.

Якщо ж не обмежуєшся, допомагає дійти до розуму.

Навіщо ж садити оливу, якщо вона не дасть плодів?

Навіщо садити в землю, коли не з’явиться новий паросток?

Навіщо вкушати Христове тіло, залишаючись самим собою?

Навіщо приймати сім’я, коли в тебе не буде плоду?

Бо кинуте в землю сім’я, хоча й згниє від тепла,

Новий дух породить, від нього — нові плоди.

Якщо тлінне тіло не візьме у тебе смерть,

То ти не матимеш духовного і нового.

Облиш стару людину з її дурним вченням,

Прийми нові погляди і нові діла божі.

Навіщо ж приймати тіло, відкидаючи його душу?

Невже душа не краще й не важливіша від нього?

Тілом своїм ти торкаєшся тіла,

Але серцем ти уникаєш серця.

Скажи мені, будь-ласка, що це за дружба?

Цілуєш в уста, залишаючись ворогом його вчення.

Хто ж може поєднати протилежні природні вдачі?

Христос — простота, ти ж розкошуєш в одязі, житлі і їжі.

Чим же допоможе мені святе тіло?

Христос — непорочність, я ж дивлюсь в лице блудниці.

Чим же допоможе мені святе тіло?

Прийми, найдорожчий, разом з тілом дух Христа

І тоді ти з господом будеш одним духом.

Будь здоров, найулюбленіший!


Твій у господі Г[ригорій] С[авич].











41

[Харків, місцевий; останній тиждень березня 1763 р.] / 511 /


Salve, solatium curarum mearum,

Michaël dulcissime!


Parciori somno et frigidioribus cibis per hos vernos dies uti te velim, respice calorem juventutis tuae, veris ardorem, vitam sedentariam, et in hac nimiam tuam diligentiam. Nuper (heri) legimus in Mureto forte fortuna, Galenum, patrem post Hippo-\290\cratem medicorum, ubi περί ‛υγιειω̃ν disserit, pueris et juvenculis frigidiores, senibus cibos convenire calidiores sentire Dignus profecto est fide tantus auctor. Nam ex calidis cibis supervacuus hunior, hinc ‛ο κατάρροος, quem inter omnes medicos constat esse patrem morborum omnium; neque aliud quid est catarrhus quam gravedo (нежид). neque hoc aliud est quam pituita nimio calore ex nimio cibo calidoque contracto constipata, sive humor densatus ardore, unde graecis dicitur etiam φλέγμα ardor in corpore, sive pituita. Cura igitur laetus esse et vigil. Sed hujus rei mater est sobrietas, quae non solum in modico eoque frigidiori sita est potu, verum etiam cibo. Neque sobrius est, qui cibus ingurgitatur, etiamsi sit ’άοι νος. О stultitiam meam! qui tantam jacturam valetudinis feci instigantibus rudem aetatem corruptissimis sociis, quos angue pejus et cane rabido odisse debes et vitare. Sed quid ego haec? Quasi non norim liberale tuum ac verecundum ingenium.


Vale, cariss[ime]!


Tuus Gregor[ius] Sk[ovoroda] 1. //








Здрастуй, втіхо в турботах моїх,

Михайле найсолодший!


Я хочу, щоб в ці весняні дні ти менше спав і вживав холоднішу їжу. Враховуй жар твоєї юності, тепло весни, сидяче життя і твою надзвичайну старанність. Нещодавно [вчора] випадково прочитав я у Муре, що Гален, другий після Гіппократа батько лікарів, міркуючи про здоров’я, висловив думку, що хлопчикам і юнакам слід вживати холоднішу, а старим — теплішу їжу. Без сумніву, гідний довір’я такий автор. Бо з гарячої їжі розвивається зайва вологість, а звідси катар, який всі лікарі вважають причиною всіх хвороб. Катар — це нежить [нежид], а нежить — не що інше, як гній, що згустився з надмірного жару і надмірної гарячої їжі, або це вологість, згущена жаром. Тому-то греки називають жар у тілі, або гній, флегмою. Лікування ж — у тому, щоб бути веселим і бадьорим. Але матір’ю цього є тверезість, яка означає не тільки помірне і холодне життя, але й таку саму їжу. Не буде тверезим той, хто перевантажує себе їжею, хоча б він і не пив вина. О, який я був дурний, що завдав таку шкоду своєму здоров’ю, піддавшися в молодому віці впливові дуже розбещених товаришів, ти ж повинен ненавидіти і уникати їх більш, ніж отрутної змії і скаженої собаки. Але що ж це я? Ніби я не знаю твоєї розсудливої і цнотливої натури.


Прощай, найдорожчий!

Твій Григор[ій] Ск[оворода]. \291\










42

[Харків, місцевий; останній тиждень березня — поч. квітня 1763 р.] / 261 /


Κήδιστέ μου ω̃ Μιχαήλ,

Χάριν εύχομαι σοί ’εν τω̃ κυπίω ‛ημω̃ν!


Dies noctesque omnibus relictis contendamus, mi carissime, ad illam pacem omnem mentem supereminentem, quae est «мир, всяк ум преимущій» e graeco versum: τήν ειρήνην ‛υπερέχουσαν πάντα νόον. Quo magis cupiditatum vulgarium aestus desidit, hoc proprius accedimus ad arcem illam dei. Introspice mare pectoris tui, cogitationum tuarum et perpende, quis ventus excitat turbas, ut navicula animae tuae periclitetur. Ventusne ambitionis? Excitare protinus stude et propera illum: «его же вЂтры послушают».

Quid est id, quo cacodaemon nos sollicitat ad fucatas mundi hujus pulchritudines? Nitor palatiorum aut πορφύρας? Ah! non perspicis, quid occultatur malorum intus sub pulchra specie: latet anguis in herba. Δίβαφος τήν χοιράδα κρύπτει: Dibaphus etc. Pulchre haec intelligis, mi anime, et ut perfecte intelligas et sapias, Christus faciet, si in caritate ejus perseveraris et fideliter uteris dato jam tibi talento. / 262 /

Ceterum dum liberi sumus, curabis mi cariss... ut saepius ore tenus vivaque voce confabulemur ’εν τη̃ λέσχη et literariam confabulationem reservemus in id tempus, cum non licuerit nec vacaverit coram ‛ομιλει̃ν, quod jam prope adest. Quotidie autem mane missitabis ad me nostrum Maximiscum, ut et illi aliquid dicam boni et ad te meum quidvis tamen dem non de trivio.

Vale, ω̃ κήδιστε, καί ‛ημα̃ς ’αντιφίλει!


Σος Γρ[ηγώριος] Σ[αββίν].







Найдорожчий мій Михайле,

молюся про ласку для тебе в господа нашого!


Дні і ночі, залишивши все, будемо прагнути, скеровувати всяку думку, найдорожчий, до того миру, що перевищує всякий розум і який є «мир, всяк ум преимущій», що перекладене з грецьких слів: τήν ειρήνην ‛υπερέχουσαν πάντα νόον. Чим більше холоне жар низьких пристрастей, тим ближче наближаємось ми до цього божественного оплоту. Зверни увагу на море серця твого, твоїх помислів і зваж, який вітер піднімає хвилювання, що наражає на небезпеку човник душі твоєї. Чи не вітер честолюбства?.. Старайся вимолити, щоб поспішив тобі на допомогу той: «его же вЂтры послушают». \292\

Що це таке, чий злий дух нас вабить до підфарбованих красот цього світу? Блиск палаців чи порфири? Ах, ти не бачиш, скільки зла. криється всередині, під красивою зовнішністю: змія таїться в траві. Пурпурна тога жерця ховає надуту шию. Прекрасно ти це розумієш, душе моя, а щоб досконало зрозумів і пізнав, це здійснить Христос, якщо ти будеш стійким в любові до нього і вірно використаєш даний тобі талант.

Далі, поки ми вільні, подбай, найдорожчий, щоб ми частіше вели бесіду віч-на-віч в залі, а листовну бесіду відкладемо на той час, коли буде неможливо і не буде часу безпосередньо зустрічатися, а цей час вже скоро настане. А щодня посилай до мене ранком нашого Максимка, щоб і йому я міг сказати що-небудь добре і тобі що-небудь дати моє, що не входить в коло звичайного.


Бувай здоров, о дорогий, і відплачуй мені за любов любов’ю!


Твій Гр[игорій] С[авич].










43

[Харків, місцевий] квітень [1763 р.] / 421 /


Desideratissime sodalis, mi Michaël!


Hodie tam mane sum expergefactus, ut sesqui tertia hora solis ortum anteverterim. Deum immortalem! quam hilaris, quamque alacris expeditaque fulmine agilior, ocior Euro illa nostri pars erat, quae divina vocatur, Maroni dicta aurai simplicis ignis. Itaque ut paroemia est, ubi quis dolet, ibidem et manum habet. Nam avarus quidem continuo ad pecuniam, mercator ad merces, ad boves arator, miles ad arma, breviter, ubi quid sive dolet sive delectat, ibi quisque et mentern et linguam gaudet habere. Meum autem, simul ac surrexi, cor cucurrit ad proprium thesaurum. Coepi egomet mecum cogitare sic: hem no stulti et miseri indignamur, siquis nostrum aut pauper vulgi judicio, auf humilis vivit ac sine ullo magistratu cum sola virtus beat beatumque servat. Quid? contraxistine tandem virtutem? Eone tandem pervenisti, ut ad te quoque dictum id possit pertinere: ‛υμι̃ν δέδοται γνωέναι τά μυστήρια τη̃ς βασιλείας τω̃ν ουρανω̃ν; sin minus, ubi est pretium temporis? His et similibus memet ipse alloquens, coepi temporis rationem subducere, quando, quam multis, quamque futilibus rebus rem omnia pretio superantem impenderim. Rursum autem quam ne nunc quoque novi uti tempore, sed quod praesens est et solum in manu nostra, id aut nugis, aut, quod miserius est, maerore, quodque miserrimum, peccatis exigitur. Futurum speratur, praesens temnitur; captatur, quod non est, quod adest \293\ negligitur, tanquam aut praeterfluens redire, aut futurum certo posset obtingere. Talia mente perlustranti subiit graecum distichon, quod ego jam, cum essem в лаврЂ святаго Сергіа, et verteram latine et didiceram. Hoc quoniam non inelegans est, hic addimus: / 422 /


Τη̃ς ‛ώρας ’απόλαυε, διέρχεται 1 πάντα τάχιστα:

‛Έν θέρος 2 ’εξ ’ερίφου 3 τραχύν 4 ’έθηκε 5 τράγον.

Utere temporibus, propere nam cuncta senescunt:

Una ex levi hoedo messe fit hircus olens.


Utinam, mi Michaël, sic utamur tempore, ne olim frustra id geminemus perculsi animo, quod stulti vulgo inaniter clamant: О mihi praeteritos referat si Juppiter annos!

Feliciter posuit tempus, qui cognovit fugiendaque et expetenda. Neque enim (hodie mane legimus in enchiridio cum amico quodam) potest, ut Plato in sua «Politia» judicat: constanter virtutem tueri, qui de expetendis fugiendisque rebus firmiter non est persuasus. Nam qui, quod utile est, inutile putat et contra, is candidum quod est, nigrum putat. Et talibus vae! clamat propheta.

Scribe brevissime, tribus verbis, quomodo vales, praesertim animo. Pustulam illam, quae in facie emersit, obsecro te, ne tangas aut fodias. Heri inhorrui, postquam forte audivi multis mortiferas extitisse illas, ut putantur, minutias ob hoc ipsum, quod refricarentur.


Vale carissime! cum Gregorisco et reliquis pullis.


Vestri amantissimus Gregor[ius] Sab[bin].

April.






Найжаданіший товаришу, мій Михайле!


Сьогодні я встав раненько — на цілу годину і треть раніше сходу сонця. Безсмертний боже, яка весела, бадьора, вільна, жвавіша за блискавку і швидша за Евра та наша частина, яка називається божественною і яку Марон називає вогнем чистого повітря. Отже, за прислів’ям: «де у кого болить, там він і руку держить», — скупий безперервно думає про гроші, купець — про товари, орач — про волів, воїн — про зброю, — коротше, що в кого болить чи радує, те є в кожного в голові і на язиці. Моє ж серце, як тільки я прокинувся, полинуло до свого скарбу, і я почав міркувати сам собі так: ми, дурні і нещасливі, обурюємось, якщо хто-небудь з нас, за звичайними уявленнями, живе в злиднях або скромно, не маючи ніякого чину, тоді як одна доброчесність робить щасливим і зберігає щастя. Що ж, чи досягнув ти, нарешті, доброчесності? Чи ти вже прийшов до такого стану, що і до тебе можуть стосуватися слова: «Вам дано розуміти таїнства цар- \294\ства небесного»? Якщо ні, то де ціна витраченого часу? Звертаючись до самого себе з такими словами, я почав підводити підсумок часу: коли, для скількох, на які дурниці я витрачав річ, дорожчу за все. Я ще й тепер не вмію користуватися часом, і навіть той час, який тепер у моєму розпорядженні, витрачається на дрібниці або, що ще гірше, на смуток, або, що найгірше, на гріхи. На майбутнє ми надіємося, сучасним нехтуємо: ми прагнемо до того, чого немає, нехтуємо тим, що є, так ніби те, що минає, може вернутись назад або напевно мусить здійснитися сподіване.

Коли я про це роздумував, згадав грецький двовірш, який я переклав на латинську мову і заучив, коли був [в лаврЂ святаго Сергіа]. Оскільки цей двовірш досить витончений, ми перекладемо його тут:


Τη̃ς ‛ώρας ’απόλαυε, διέρχεται πάντα τάχιστα:

‛Έν θέρος ’εξ ’ερίφου τραχύν ’έθηκε 5 τράγον.

Лови час, бо все швидко старіє:

Одне літо молоде козля перетворює в кошлатого цапа.


О, якщо б, мій Михайле, ми так використовували час, щоб у збентеженні потім не молили даремно про те, про що дурні звичайно голосять: О, якщо б Юпітер повернув мені минулі роки!

Правильно використав час той, хто пізнав, чого треба уникати і чого домагатися. Бо не може (ми читали сьогодні з одним приятелем в підручнику), як каже Платон у своїй «Державі», «постійно дотримуватися доброчесності той, у кого нема твердих переконань у тому, до чого слід прагнути і чого уникати, бо хто корисне вважає марним і навпаки, той біле вважає чорним». І горе таким! — вигукує пророк.

Напиши коротко, в трьох словах, як твоє здоров’я, особливо душевне. Прищ, який вискочив на обличчі, благаю, не чіпай і не колупай. Вчора я вжахнувся, випадково почувши, що для багатьох такі прищі, які здавалися незначними, були смертельними саме тому, що їх роздирали.

Бувай здоров, найдорожчий, з Грицем та іншими малятами!


Ваш найбільший друг Григор. Сав[ич].


Квітень.











44

[Харків, місцевий; 11 травня 1763 p.] / 541 /


ΚΑΘ’ΩΣ ΓΕΓΡΑΠΤΑΙ


<Ut David і Не cantat: in tui gratiam

Toto diei tempore

In morte vita nostra nobis ducitur. \295\

Ac quales innocens ovis,

Quam durus ille carnifex ferro petit,

Fusurus atrum sanguinem:

Ipsa obsecundat ducta nullis viribus,

Gutturque praebet cuspidi.

Sed ista cuncta vincit aucta caritas

Solius ejus robore,

Qui nos amore sempiterno amplexus est.

Nam certa stat sententia> 1. / 542 /




ΕΙΣ ΤΗΝ ΠΕΝΤΗΟΣΤΗΝ


О utinam nobis fluat in cor spiritus ille,

Quem doctor pueris miserat ille suis!

Spiritus ille novus, qui corda suo innovat igne:

Ille novas linguas, et nova facta creans.

Spiritus ille novus zephyrorum mitior aura,

Quis simul ac flarit, fit nova terra statim,

Tempora, coelorum motus et vita novatur;

Hora vetusta fugit, hora novata venit.

Iam nova facta patrant homines, nova dicta loquuntur.

Mox novus obtutus, corda pedesque novi.

Ac velut illa arbor, quae bruma mortua verno

Sole calente super fit paritura brevi.

Adspice nunc stolidi vulgi linguasque manusque

Atque pedes: quid vult? quid facit, aut quid ait?

Ambitiosa loquuntur ubique, loquuntur avara:

Haec nova verba putas? lingua vetusta quidem haec. / 551 /

Regnat ubique scelus luxusque et spurca cupido:

Haec nova facta putas? Facta vetusta quidem haec.

Sola petunt, quae sunt ventris carnisque caducae:

Haec nova corda putas? Corda vetusta quidem haec.

О miserere mei, mitis paraclete, venito!

Da nova corda mihi, verba manumque novam 1

Exime de specu vulgi miserabilis hujus:

Insere coelicolis, qua nova terra nitet.




Carissime Michaël!


Hi versiculi quoniam visi sunt non injucundi, quique me hoc sacratissimo die, qui meta καί σκοπος omnium festorum est, pias res meditantem vel propter φιλαυτίαν, vel propter pias sententias adfecerunt, id est moverunt ad pietatem animum, hanc ob rem tibi quoque doctrinae. sed magis pietatis, quae sola beat, studioso nostroque amico communicare visum est. An si nauta suos / 552 / nauticos sermones nautae, mercator mercatori, militi miles libenter ‛ομιλίας suas communicat, pietatis \296\ bonarumque literarum studiosus apud studiosum ac amicum mutus erit? Ach! non est ita! Tu interim perpende, non verborum, quae prope nulla est, elegantiam, sed utrum nos satis pie cogitavimus, vim sententiarum; et nucleum, non corticem degusta. Faxit suo tempore ’αγιώτατος ‛ο Παράκλητος ut vetusta et vulgaria fastidiens imo ipsius pietatis lacte relicto. Appetas nevum christoque viro dignum cibum, ut de te quoque id de Juda prophetatum possit usurpari: dentes ejus super lac.


Tibi faventissimus Gregor[ius] Sab[bin].







ЗА ПИСАННЯМ


<Як співає Давид: в тобі

Все наше життя.

Щодня смерть загрожує нам.

І ми як та невинна овечка,

Яку жорстокий м’ясник

Готується зарізати,

Пролити її темну кров,

Сама сприяє цьому,

Підставляючи горло під ніж,

Хоч її до цього ніхто не змушує.

Але все це перемагає милосердя

Силою єдиного того,

Хто обіймає нас вічною любов’ю,

Бо існує певне твердження...>




НА ДЕНЬ П’ЯТИДЕСЯТНИЦІ


О, якби нам в серце вливався той дух,

Який вчитель вклав у своїх учнів!

Той новий дух, що оновлює серця своїм вогнем;

Той, що створює нові мови і нові діяння.

Цей новий дух ніжніший за віяння зефірів,

Лиш тільки він повіє — зразу новою стає земля,

Оновлюються часи, рух небес і життя.

Давній час тікає, оновлений час настає.

Люди уже роблять нові справи, вимовляють нові слова.

У них з’являється новий зір, нові серця й ноги.

Так дерево, мертве взимку, оживає,

Як тільки з висоти зігріє його весняне сонце.

Подивись тепер, яка мова, руки й ноги дурної черні.

Чого вона хоче? Що робить і про що говорить?

Слова її бундючні, повні жадоби.

Думаєш — це нові слова? Це стара мова.

Всюди панують злочин, розкіш і брудна хтивість.

Думаєш — це нові справи? Ні, це старі справи. \297\

Люди дбають, щоб догодити шлункові і тлінній плоті.

Думаєш — це нові серця? Це старі серця.

О, зжалься, ласкавий заступнику! Прийди!

Дай мені нове серце, нові слова і нову руку!

Визволи з печери, де живе нещасна чернь!

Прилучи мене до небожителів, яким сяє нова земля!




Найдорожчий Михайле!


Ці вірші здалися мені не позбавленими приємності. Коли я в цей найсвященніший день, який є метою і вісником всіх свят, міркував про священні речі, ці вірші, чи то через самолюбство, чи то благочестивими думками захопили мене і спонукали душу до благочестя. Тому я вирішив повідомити про них і тебе, мого друга і ревнителя науки, а ще більше — ревнителя благочестя, яке одне робить людину щасливою. Якщо моряк охоче обмінюється своїми морськими розмовами з моряком, купець з купцем, солдат з солдатом, то невже прихильник благочестя й корисних наук буде німим з тим, хто займається тим самим і є його другом? О, так не може бути! Але ж ти зверни увагу не на вишуканість слів, майже незначну, а на те, чи мислимо ми благочестиво, на силу висловлених думок і визначай смак не по шкаралупі, а по ядру. Хай найсвятіший заступник зробить у свій час так, щоб ти, відкинувши давнє і грубе і залишивши лише молоко благочестя, бажав нової їжі, достойної християнського мужа, щоб до тебе можна було застосувати пророцтво про Юду: зуби його біліші від молока.


Вельми прихильний до тебе Григор[ій] Сав[ич].











45

[Харків, місцевий; друга половина травня — поч. червня 1763 р.] / 991 /


Dilectissime omnium amice Michaël!


Post preces vespertinas valde aveo renovare hesternam deambulationem. Tu e templo egrediens aut ad me aut recta in hesterna tempe per humilia, quibus heri rediimus, loca sic lente ibis, ut te assequi ipse possim. Adducam mecum et magnam chori partem, id est meorum puerorum cantatorum. Accipiam et auctorem eundem, cujus ego genio vehementer delector. Nae ille sapienter juxtaque salse detrahit larvam suam blandissimae turpissimaeque meretrici, puta mundo huic. Sed ponamus eum esse talem, qualem vulgus aestimat. Attamen sapientis est e stercore aurum legere. An non Christus improbis паденіе, non ’ανάστασις? An non omnia pura puris? Sed \298\ quid ego tibi hunc laudem? neque enim erimus similes ventosi illius ac stulta philosophia inflati scholastici, qui risit ’επίγραμμα, τό ’επίγραμμα... inscriptionem illam... Hoc solum dico: Nemo unquam salsius, plenius, utilius ob oculos posuit velatam mundi spurcitiem. Sane talibus, qualis tu es, bubonis lumina ingenerat. «Дажд премудрому вину...» etc. Illud Terentii videtur sucinde ingeminare: Ex aliis periculum facito, tibi quod ex usu siet. / 992 / Invitus finio. De hoc genere nocte dieque est disseredum. Scripsi versus et ad Nicolaum, in quibus fucum mundi nonnihil ostendimus.


Vale, carissime!


Tuus Gregor[ius] Sab[bin].






Найлюбіший з усіх друже Михайле!


Після вечірньої молитви я дуже хотів би відновити вчорашню прогулянку. Після виходу з храму ти зайди до мене або прямуй вчорашньою мальовничою долиною по тих низинних місцях, по яких ми вчора поверталися, але йди повільно, щоб я міг тебе наздогнати. Я приведу з собою і велику частину хору, тобто моїх співаків-хлопців. Візьму і того автора, здібності якого приносять мені найбільшу втіху. Дійсно, він такий мудрий і, крім того, так дотепно зриває машкару з цієї найпрекраснішої і найогиднішої блудниці, тобто цього світу. Але припустимо, що він (автор) такий, яким його звичайно вважають. Проте мудрець повинен і з гною вибирати золото. Хіба Христос для грішних [паденіе], а не воскресіння? Хіба для чистих не все чисте? Але навіщо ж я тобі його хвалю? Не будемо схожими на того пихатого і набитого дурною філософією схоласта, який сміявся над епіграмою, відомим написом... Я скажу тільки ось що: ніхто дотепніше, повніше і корисніше не показував прихований від очей бруд світу. Таких, як ти, сов він наділяє зором [«Дажд премудрому вину...»] та ін. Такі слова Теренція, певно, вказують на це: добувай з досвіду інших те, що тобі буде корисним. З неохотою кінчаю. Про ці речі слід міркувати вночі і вдень. Написав вірші і для Миколи: в них я показую зрадливі прикраси світу.


Бувай здоров, найдорожчий!


Твій Григор[ій] Сав[ич].









46

[Харків, місцевий; друга половина червня 1763 р.] / 301 /


Propositio:

Sapiens est modestus.


Si quis ad vera musarum elegantiorum sacra admissus non satis hautis, sed tantum primis, quod ajunt, labiis sinceram \299\ illam sapientiam gustaverit, is mea quidem sententia non potest non esse modestus.

Nec mirum est. Ut enim stultitia omnium quidem vitiorum mater simul et arrogantiae est, cui naturale est et nous supra vires et honorem supra dignitatem et supra meritum gloriam affectare, ita sapientia cum ceterarum virtutum, tum germana genitrix est modestiae, quae suo se raodulo, ut dicitur, metiens, ad inferiora se potius deprimit, quam eluctetur ad altiora.

Praeclare Plutarchus, ut alia permulta, in suis moralibus scripsit haec: «Agricolae quidem, inquit, spicas libentius vident, quae inclinatae versus terram vergunt; quae ob levitatem sursum attolluntur, eas inanes putant esse et cassas. Nam sicut spicae tritici grariis vacuae facile inter alias / 302 / eminent, plenae autem et onustae occultantes sese desidunt, ita inter homines, ut quisque maxime vanus est et gravitatis expers, ita facillime fertur ad honores, audaciam habet, incessum vultumque plenum superbiae ac contemptus nemini».

Quocirca nullo pacto adduci possum, ut credam aut eum sapere, cui desit modestia, aut non illum bona sanaque mente praeditum esse, quem amabilis ista et gratiosa comitatur virtus.



Felicissime φιλολόγε

Michaël, salve!


Ergo totum triduum tacetur? Sed pensabimus taciturnitatem. Eximinando juvenes coactus eram ipse quoque juvenari et ad praecepta eorum scribere, quam vocant, τήν χρείαν. Eam tibi lydio lapidi mitto. Si displicebit, cogitabis me nihil unquam operae in praeceptis ‛ρητόρων posuisse, / 311 / sin haud omnino insulsa, tribues vetustis libris, quorum me perstudiosum esse scis. Jam autem proverbium tuum τό «абы ся курило» me оссіdit; totum probe triduum investigabam. Sed hos scias (vide praetextum) non statim graecis aut latinis esse in proverbio, si nobis est. Absque proverbio igitur sic, opinor, bene latine dicas: mihi umbra sufficit, sive titulis, sive imago. Graeci παροιμιαστί dicunt: ‛ως τύπω. Ait ibi nostras adagium sibi sufficere fumum, licet ad flammam non est progressum. Sic et hic umbra pro corpore, titulus pro re. Sed accipe et proverbium: dicis gratia, quasi dicas dicationis gratia, cum quid perfunctorie fit, sumpta forma loquendi a religionis non sinceris cultoribus, qui saepe dicant in templo non quod deo sit dignum, sed ut modo titulum habeant sese dicasse. Redde sic: «абы то для славы» et simile. Latine crasso filo enim dicetur. Certe est proverbium: tenui filo.


Vale, carissime!


Tuus Greg[orius] Sab[bin] 1. \300\





Теза:

Мудрець скромний.


Якщо хто-небудь, допущений до святинь красних муз, не досить від них почерпнув, лише, як кажуть, краями вуст вкусив від цієї дійсної мудрості, така людина, принаймні, не може не бути скромною.

І це не дивно. Як глупоста є мати всіх пороків у тому числі й пихи, якій властиво брати на себе тягар непосильний і почесті не по заслузі, — так мудрість є справжня мати як інших чеснот, так і скромності, яка, міряючи себе, як кажуть, своєю власною мірою, швидше спускається вниз, ніж підноситься догори.

Прекрасно у Плутарха в його творах на моральні теми, поряд з дечим іншим, написане таке: «Землероби, — говорить він, — з задоволенням бачать колосся, похилене до землі, те ж колосся, яке через свою легкість піднімається догори, вважають пустим і вимолоченим. Бо подібно до того, як пшеничні колоски без зерен легко піднімаються серед інших, повні ж і тяжкі, ховаючись, спускаються додолу, так і серед людей, хто найпорожніший і позбавлений серйозності, той і найлегше пнеться до почестей, нахабний, його обличчя і хода сповнені пихи і презирства, які не визнають нікого».

Тому-то я ніяк не можу допустити, ніби розсудливий той, кому бракує скромності, або що не володіє добрим і здоровим розумом той, чиєю супутницею є ця люб’язна і приємна доброчесність.




Найщасливіший філолог!

Михайле, здрастуй!

Отже, цілих три дні ми мовчали. Але надолужимо мовчання. Іспитуючи юнаків, я змушений був сам стати молодим і писати за правилами те, що називають τήν χρείαν — користю. Посилаю її тобі як лідійський камінь. Якщо не сподобається, то зваж, що я ніколи не займався правилами риторів (ораторів), якщо ж сподобається, то припиши це старим книгам, які, як ти знаєш, я наполегливо вивчаю. Щодо твого прислів’я [«абы ся курило»], то воно мене замучило: майже всі три дні я ним займаюся. Але, насамперед, візьми до уваги таке: не обов’язково у греків і латинян увійшло в прислів’я те, що увійшло у нас. Тому не прислів’ям, я думаю, ти досить задовільно можеш сказати латинською мовою так: mihi umbra sufficit, sive titulis, sive imago — мені досить тіні, назви або образу. Греки в прислів’ях кажуть — ніби знаком. Наше прислів’я в даному разі твердить, що досить диму, хоч би до вогню справа не дійшла. Таким чином, і тут тінь — замість тіла, знак — замість речі. Але ось тобі прислів’я dicis gratia, \301\ як кажуть — для виду, ти б сказав: dicationis gratia — для показу, — коли що-небудь робиться нашвидкуруч, — спосіб висловлення у нещирих виконавців релігійних обрядів, які часто в храмі жертвують богові не те, що гідне його, а тільки щоб мати знак, що вони принесли жертву. Перекладай так: [абы то для славы] та ін. Латинською мовою можна сказати crasso filo — грубою ниткою. Безсумнівно, є прислів’я tenui filo — тонкою ниткою. Бувай здоров, мій найдорожчий!


Твій Григ[орій] Сав[ич].










47

[Харків, місцевий; кінець червня 1763 р.] / 111 /


Pretiosissime amice mi Michaël!


Quis ille fuit Demonax, nondum mihi liquet, nisi quod suspicor laconem fuisse, quod genus hominum non tam facundum erat, quam acutum virtutisque mire studiosum. Sed quisquis ille fuit, jam secundum ejus dictum invenio. Quod mihi vehementer placet. Id est tale: ’Εν ’αλλοτρίοις παραδείγμασι παίδευε σεαυτόν, καί ’απαθη̃ς τω̃ν κακω̃ν ’έση. — Quod discendi gratia ad verbum reddemus sic: In alienis exemplis doce te ipsum, et impatiens eris malorum, id est non patieris mala. Nam primum ejus dicturn nosci opinor, quo reprehendit Τούς πολυπραγμονέοντας μέν περί του̃ κόσμου, περί δέ τη̃ς ‛εαυτω̃ν ’ακοσμίας ου φραντίζοντας. Quod ad superius attinet (nam de inferiori agemus alias) dictum, mire peccamus in id omnes. Si enim periculum, ut Terentius ait, ex aliis feceremus, nobis quod ex usu sit, et si vitam aliorum, velut in speculum inspiceremus, multo minus competeret in nos id: experientia stultorum magistra est. Hoc facere, praeterquam quod nimis utile, est etiam longe jucundissimum spectaculum et permagna pars illius sapientium hominum contemplationis, qui in portu, ut dicitur, navigantes alienis l / 112 / fruuntur malis, veluti dii homerici ουρανόθεν spectantes, non quod gaudeant aliis accidisse, sed quod sese expertes et in tuto esse videant. Quorsum enim nobis magnificentissima illa θέατρα gentilium? An non mundus vulgusque optimum iique gratuitum, velut Pythagoricus mercatus, spectaculum? Alium videas aere alieno obrutum ingemiscere, alium ambitione, hunc avaritia, illum insana discendi nugas cupidine torqueri, et quis enumeret? Explica notionem animi et videbis. Hoc ideo libentius dixi, quod vacationes instant, urgent, taedium insidiatur. Ad quod nisi te armas, vide ne in rnala te animal detrudat, non de ponte, ut ajunt, sed de virtute.

Vale, carissime! Videbimus nunc alter alterum perfacile, et dum abire continget, colloquemur. \302\





Найдорогоцінніший друже мій Михайле!


Хто такий був цей Демонакс, для мене ще не ясно. Припускаю лише, що він був лаконцем, а цей тип людей славився не стільки красномовством, скільки дотепністю і відданістю чесності. Але що він був за людина, я бачу вже з його вислову, який мені дуже подобається. Ось він: ’Εν ’αλλοτρίοις παραδείγμασι παίδευε σεαυτόν, καί ’απαθη̃ς τω̃ν κακω̃ν ’έση — «Учись на прикладах інших, не будеш знати горя». Цей вислів задля вивчення дослівно перекладаємо так: «Вчися на чужих прикладах і будеш вільний від нещасть, тобто не зазнаєш лиха». Я вважаю, що ти знаєш його перший вислів, в якому він засуджує тих, хто дуже турбується про порядок всесвіту, а про непорядок у власних справах і не думає. Щодо першого вислову (про другий ми говоритимемо в іншому місці), то дивно, як ми всі в цьому грішні. Бо, якщо б ми, як твердить Теренцій, вчились на досвіді інших, виносячи з нього корисне нам, і якщо б ми вдивлялись в життя інших, як у дзеркало, то значно менше стосувалися б нас слова: досвід — наставник дурнів. Така поведінка, крім того, що вона дуже корисна, — також надзвичайно приємне видовище. Мудрі люди багато думають про це. Вони, як кажуть, плаваючи на кораблі, вивчають з користю для себе нещастя інших і дивляться на них згори, як гомерівські боги з небес, які радіють не тому, що з іншими щось сталося, а тому, що бачать себе непричетними до цих нещасть і почувають себе в безпеці. Для чого ж вам розглядати ці розкішні видовища поган? Хіба світ і натовп — не краще видовище, до того ж безплатне, подібне до відомого Піфагорівського торжища? Ти бачиш, як один стогне під тягарем боргів, другий мучиться честолюбством, третій — скупістю, четвертий — нездоровим бажанням вивчити безглузді речі. І хто їх всіх перерахує? Розбери душевні почуття, і ти впевнишся. Я тим з більшою охотою сказав про це, що наближаються, настають канікули, і підстерігає нудьга. Якщо ти не озброїшся проти неї, то бережись, щоб ця тварюка не зштовхнула тебе не з мосту, як кажуть, а з чесноти в моральне зло.

Бувай здоров, найдорожчий! Тепер нам дуже легко буде бачитись і поговоримо перед від’їздом.










48

[Харків, місцевий] 7 липня 1763 р. / 651 /


Pretiosissime amice Michaël!


Quid mente velox volvis in praesentia?

Ubinam illa a fulminat tibi?

Quid illa captat, quid petit, quidnam fugit? \303\

Num certa agit? num fluctuat?

Si certa sancte factitat, beatus es;

Si fluctuat, et tu fluctuas.

Ubi fluctuationibus cor intumet,

Ibi nausea est et taedium.

Non nauta cantillat, sed anxius timet,

Cum fluctus insanit maris,

Cum insanus auster 1 concitavit Adriam,

Cum nauta non tenet ratem.

Mens otiosa nostra non unquam manet;

Versare semper sese amat.

Si non habebit quod bonae rei factitet,

Ad res nefandas procidet.

Infunde semper, illa quod molere queat,

Sed pulchra, sed nequid nimis,

Sic taedium vitare pessimum potes.

Dulcemque vitara viyere.


Desino jam versificare, quod e pumice aquam exprimere mihi videor. Praestat prosa aliquid... / 652 /

Tu aliquid ad nos scribe, nisi ipse venis. Antequam abeo, consultum puto hoc temporis insumere colloquendo tecum. Tu otiosus, ego item; tu studiosus, nec non ego; tu gaudes me audire, ego loqui haveo.

Quid est, quod locum non dispicis, in quo commode possimus nostro more λαλει̃ν; mitte igitur puerum ad nos, si vacat, ubinam congrediamur. Nam non semper erit aestas...


Vale carissime!


Tuus Gregor[ius] Sabb[in].


Vulgus potat et nos non colloquemur de honestis rebus? Quid hoc? 2








Найдорожчий друже Михайле!


Чим зайнятий тепер твій меткий розум?

Де він у тебе тепер блукає?

Чого він бажає, чого прагне, чого уникає?

Чи діє він впевнено, чи вагається?

Якщо він діє впевнено і свято, ти блаженний.

Якщо непевний, то і ти вагаєшся.

Де серце сповнене вагань,

Там панують огида і нудьга.

Моряк не співає, а непокоїться й боїться,

Коли лютують морські хвилі,

Коли шалений Аустер розбурхує Адріатику

І моряк губить кермо корабля.

Наш розум ніколи не залишається пасивним; \304\

Він завжди любить чим-небудь займатися,

Якщо не матиме хорошого заняття,

Він звернеться до поганого.

Займи його тим, над чим міг би добре попрацювати,

Але гарним і не надмірним.

Так ти уникнеш найлютішої нудьги

І зможеш досягти щасливого життя.


Кінчаю писати віршами, бо мені здається, ніби я з каменя видавлюю воду. Краще прозою що-небудь.

Ти ж нам пиши, якщо сам не прийдеш. Перш ніж я вирушу, маю намір знайти час для бесіди з тобою. Ти вільний, я теж. Ти займаєшся наукою, і я не менше. Ти з задоволенням мене слухаєш, я охоче говорю.

В чому ж справа? Якщо ти не надаєш значення місцю, де ми могли б, за нашим звичаєм, зручно поговорити, передай через хлопчика, — якщо він вільний, — де ми зустрінемося. Бо не завжди буде літо.


Бувай здоровий, найдорожчий!


Твій Григорій Савич.


Чернь пиячить, а ми не поговоримо про достойні речі? Як же це так?










49

[До Харкова] 12 липня [1763 р.] / 231 /


Salve, desiderium meum!

Κη̃δος τε τερπωλη̃ τε τη̃ς ψυχη̃ς ’εμου̃,


Michaël pretiosissime!


Quemadmodum τό μουσικόν ‛όργανον, si eminus audiatur, dulcius afficit aures, ita absentis amici colloquium longe, quam praesentis, suavius esse solet. Evenit mihi in te praecipue, ut tum magis anien, tuamque τήν ‛ηδύστην προσηγορίαν appetam, cum absum cumque semoto corpusculo animus cum animo tacito ac ’ασωμάτω quodam congressu ‛ομιλει̃ τε καί συνδιατρίβει, nulla nec locorum distantia impediente, nec satietate dulcedinem minuente, imo vero augescente, ac magis magisque crescente voluptate, cum quidem longe alia ratio est invisibilium quam terrenorum caducorumque conditio. Atque haec mihi inter alias summas rationes, quibus vitae molestias edulcare soleo, haud postrema quidem est. Quid enim vero amore suavius, mellitius vitaliusque est? Nae sole mihi carere videntur, imo esse \305\ mortui, qui amore carent; nec profecto miror, si αυτός ‛ο θεός ’αγαπή dicitur. Porro bonus amor ille quidem est, qui verus durabilisque et aeternus est. Neque aeternus durabilisque ullo modo esse potest, si ex caducis rebus, puta divitiis et id genus, nascitur. Sed ex aeternorum animorum similitudine, eorumque virtute corroboratorum, non corruptorum. Nam nec lignum putridum cum putrido conglutinatur, nec inter improbos amicitia coit. / 232 / Proinde si tibi amor tui noster gratus est, noli timere, ne interrumpatur. Quamdiu enim virtutem colis, tamdiu ille crescit occulto velut arbor aevo ipsaque fortior est morte. Perpetuo observaris oculis animi mei nec quidquam boni aut cogito aut agito, quin te praesens praesentem intueri videar. Appares mihi, cum in solitudinem secedo, cum in turba sum, comes congerroque es. Siquid doleo, partem doloris fers praesto; si quid gaudeo, particeps es itidem, ut nec mori mihi liceat, quin tuam animi imaginem velut umbram umbra mecum auferam, si modo vel mors separare poterit, quae corpus destruit, animum liberiorem reddit. Sic corpore quoque liber, tecum per memoriam, per cogitationem, per tacitum dialogum sum futurus; adeo ipsa morte fortior amor. Is tui noster amor, qui perpetuo tuum commodum meditatur, utinam nunc quoque dicat tibi aliquid, quod animaeque et corpori tuo praesint. Sed quid ego tibi dicam?

Ferunt Catonem illum sapientem, cum Carthaginem, ad tempus repressam, rursum arma meditari adversus Romam intelligerit, suasisse romanis iterum bellum Carthaginensibus inferendum esse. Qui cum non obtemperarent, non destitit tamen suadere. Et cum in senatu sententiam de aliqua re rogaretur, hoc, inquit, sentio, et (adjiciebat) Carthagini bellum inferendum, ita, ait, censeo et Carthagini etc. Donec romanum perpulit, donec Carthago solo aequata est, et sic Roma timore liberata.

О carissime! Fuge consortia malorum! malorum consortia fuge! heu fuge procul! / 241 / Memento libera me metu! hei mihi, quam timeo! Aufer hunc mihi, si n e amas, metum curamque, quae me cruciant. Quae me nunc coquit, et versat, sub pectore fixa. Non conquiescam, donec audiero te illos plusquam angues fugitare. Memento te templum dei esse. Serva corpusculum castum! Serva animum prius! Serva non mundo, sed Christo, optimo domino tuo et meo. Servabis, si vigilabis. Vigilabis, si sobrius eris. Sobrius eris, si orabis, lacrumabis otiumque fugies. Non te moveant palatia, arces et templa, manu facta, verum unice custodiens animam et corpusculum, templum non factum manu, illud Salomonis ingemina flexis genibus: «Да будут очы твои отверсты на храм сей... день и нощ» etc.

Utinam tam multa scribere quam cogitare...1 licet! ‛Χριστός optimam hanc indolem tuam sua luce 2... illuminet, corpusque \306\ bene compositum manibus castitatis inexpugnabilibus diabolo et ejus ministris. Amen!


Tibi amicissimus Gregor[ius] Sabb[in]


12 iulii, c БЂлгорода




Desideratissimas literas tuas desidero. Scribe, quid me tibi facere velis. Nihil non impetrabis, modo sit in rem tuam inque mea manu. Sed et tu omnia optima vis et ego is sum, ut ad omnia sancta liber mihi esse videar. Haec praeter hospitem tuum rss. p. Borissum nemini vulgabis. Scis enim invidiosissimum esse ac mendacissimum vulgus hominum.

Vale! Salve! 3 / 242 /






«Дорогому пріятелевЂ, Михайлу Ивановичу пану КовалЂнскому в ХарьковЂ; писано из БЂлгорода» 4.



Здрастуй, мій жаданий!

Турбото і втіхо душі моєї,

найдорогоцінніший Михайле!


Подібно до того, як музичний інструмент, якщо ми його слухаємо здалеку, здається для нашого слуху приємнішим, так бесіда з відсутнім другом звичайно буває набагато приємнішою, ніж з присутнім. Особливо з тобою у мене виходить так, що я тоді більше люблю тебе і прагну твоєї найприємнішої бесіди, коли ти відсутній, і коли без участі тіла душа з душею безмовно і безтілесно розмовляє і проводить разом час. Тоді ніяка відстань і ніяке пересичення не зменшує приємності, а, навпаки, її збільшує, насолода все більше зростає, бо зовсім інше положення і стан невидимого, ніж тілесного і тлінного. Ці міркування не останнє місце посідають серед тих, якими я звичайно пом’якшую прикрощі життя. Бо що може бути більш приємне, солодке і животворне, ніж любов? Хіба мені не уявляються позбавленими сонця і навіть мертвими ті, що позбавлені любові, і я анітрохи не дивуюсь, що сам бог називається любов’ю. Далі, хороша любов та, яка є істинною, міцною і вічною. Любов ніяким чином не може бути вічною і міцною, якщо породжується тлінними речами, тобто багатством і т. ін. Міцна і вічна любов виникає із спорідненості вічних душ, які змінюються доброчесністю тих, хто її гартує, а не тих, хто її руйнує. Бо як гниле дерево не склеюється з іншим гнилим деревом, так і між негідними людьми не виникає дружби. Тому, якщо тобі моя любов дорога, то не бійся, що вона промине. Бо поки ти шануєш чесноту, доти і любов зростає, подібно до того, як дерево непомітно з роками росте і само стає сильнішим, ніж смерть. \307\ Постійно ти перед очима душі моєї, і про що б хороше я не думав, і що б я не робив, мені здається, тебе я бачу лицем в лице. Ти мені являєшся, коли я лишаюсь на самоті, ти мій супутник і товариш, коли я на людях. Коли я сумую, ти відразу ж береш на себе частину скорботи, якщо я чомусь радію, ти також стаєш учасником радості, так що я не можу умерти без того, щоб образ твоєї душі я не взяв з собою, як тінь забирає тінь, якщо тільки цей розподіл може заподіяти смерть, яка руйнує тіло, душу ж робить більш вільною. Так, вільний від тіла, я буду з тобою в пам’яті, в думці, в мовчазній бесіді: до такої міри любов сильніша самої смерті. Ця моя любов до тебе, що постійно піклується про твоє благо, і тепер хай скаже тобі щось таке, що послужило б на користь твоєї душі і твого тіла. Але що ж мені сказати тобі?

Розповідають, що коли знаменитий мудрець Катон зрозумів, що тимчасово приборканий Карфаген знову помишляє про війну проти Риму, він радив римлянам почати нову війну проти карфагенян; коли ж римляни не слухалися його поради, він все ж не переставав радити. І коли в сенаті йому треба було висловити якусь думку, він говорив: «Я думаю так: (і додавав) все ж таки необхідно почати війну проти Карфагену». І він робив так до того часу, доки не переконав римлян, і Карфаген був зрівняний з землею, і Рим таким чином був звільнений від страху.

О найдорожчий! Уникай товариства поганих людей! Уникай їх! Тікай від них далеко! Пам’ятай це! Позбав мене страху! Ах, як я боюся! Віджени від мене, якщо мене любиш, страх і турботу, які мучать, печуть і переслідують мене тепер, угніздившись в моєму серці. Я не заспокоюсь, доки не почую, що ти злих людей уникаєш більше, ніж отруйних змій. Пам’ятай, що ти храм божий. Збережи тіло в чистоті! А перш за все збережи душу! Збережи не для світу, а для Христа, кращого господа твого і мого. Ти збережеш, якщо будеш пильнувати. Будеш пильнувати, якщо будеш тверезий. Будеш тверезий, якщо будеш молитися, лити сльози і уникати бездіяльності. Хай не хвилюють тебе палаци, замки і храми рукотворні, але, преклонивши коліна, піднось невтомно молитви до єдиного, що тіло й душу зберігає, нерукотворного Соломонового храму. [«Да будут очы твои отверсты на храм сей... день и нощ»] та ін.

О, якщо б можна було писати так само багато, як і мислити! Хай Христос просвітить своїм світлом ці кращії твої нахили і руками чистоти, непереборними для диявола і його слуг, хай збереже твоє тіло в доброму здоров’ї. Амінь!


Вельми тобі відданий Григ[орій] Сав[ич].

12 липня, [с БЂлгорода]. \308\

Найжаданіших твоїх листів чекаю. Напиши, що ти хочеш, що я для тебе зробив. Все виконаю, тільки щоб було тобі на користь і в моїх силах. Але і ти бажаєш лише найкращого, та і я, здається, така людина, що готовий на все святе. Про цей лист, крім твого хазяїна, вельмишановного о. Бориса, нікого не повідомляй. Бо ти знаєш, як безмежно заздрісна і брехлива людська чернь.


Прощай! Будь здоров!


[Дорогому пріятеле†Михайлу Ивановичу пану Ковалинскому в ХарьковЂ; писано из БЂлгорода].










50

[До Харкова] 18 липня [1763 р.] / 1041 /


Desideratissime Michaël, gaude in domino!


Triduum est, quod parata est oda, a me promissa. Ego tamen, si possem, nullo die tecum non confabularer. Nunquam dormit leo ille diabolus, hinc et nobis nunquam non vigilandum. Sicuti autem ex improviso jaculo petit corpus hostis, ita spiritalis ille hostis nunquam desinit ejaculari in animam nostram cupiditatum ignitas sagittas iisque configere. Has extingues, si cogitaveris te omnia habere, quibus magnus, id est sanctus vir evadere possis. Quid est enim, quod crucieris? An quod non potas cum lurconibus? an quod in aulis principurn non ludis aleam? Quod non saltas? Quod castra non sequeris? Si haec miserrima admiraris, nondum quidquam sapis ac unus ex multis es. Nondum beatus es, si extra te quaeris bona ulla. Collige intra te cogitationes tuas ac intra te ipsura quaere vera bona. Fodi intra te puteum illius aquae, quae et tuam domum et vicinorum riget. Intra te ratio illa, fons, ut Plutarchus ait, tranquillitatis; hanc expurgare stude, non de lacunis porcorum hauriens, sed de sanctis libris sanctorum hominum. Ne te moveat vulgus volantia sectans per terras per maria, sed domi tuae manens, quae prava aut recta geruntur, vide. Quid tibi prosit sceptrum, aut palatium, aut aurum, si pretiosissimam animam tuam, hoc est te ipsurn, perdis et occidis? An non ex animi morbis nascuntur etiam corporei? Simulatque peccati cupiditas incendit animam tuam, scito eam ictam esse, imo mortuam. Quin tu curas, ut ejicias cupiditatem, mortem carissimae partis tui? Quid mente peregrinaris? Quid autem concupiscis, cum intra te habeas bona omnia, si sapis? / 1042 / Quid curris ad pocula? ad turbam, ad coetum improborum? Quid ibi boni esse perspicis? Reprime ac frena animae τάς ‛ορμάς ac rex esse jam nunc assuesce. О utinam mihi adsit ‛η του̃ πνεύματος μάχαιρα excinderem tibi avaritiam, \309\ expungerem luxum et ebrietatis spiritum, configerem ambitionem, transverberarem κενοδοξίαν trajicerem mortis paupertatisque metum. О sanctissima sobrietas! о bona paupertas! о aeque anime! ut vos pauci norunt! Si nondum in peccato omnia mala esse vides, nondum sapis, nondum fidem theologicam possedisti. Crede tamen non videns. Si nondum perspicis totum paradisum esse in mordicus tenendis praeceptis dei servandisque, nondum gratiam, dei habes; crede tamen, et clama cum David: «Открій очы мои, и ураз[умЂю]» etc, donec perspecta indicibili in his sita utilitate dicas: «НаслЂдовах свидЂнія твоя вЂк за воздаянія». Haec quaere, hac...1. Vocat Virgilius. Haec si toto pectore quaeres, invenies...2 curam adhibueris? Quae haec est iniquitas? Noli te fallere. Christus dominus custodiat animam et corpus tuum a venenatis sociis, ab omni inquinamento, ab ignitis sagittis.

Vale, amicissime, et ad nos scribe! Aveo scire, quid agas.


Tuus christianus amicus Gregor[ius] Sab[bin].


Іюль 18, C БЂлгорода.




Найжаданіший Михайле, радуйся в господі!


Уже три дні, як готова обіцяна мною ода. Щодо мене, то я не проводив би жодного дня без бесіди з тобою. Ніколи не спить цей лев — диявол. Тому нам завжди слід пильнувати. Як раптовим ударом вражає тіло ворог, так і цей духовний ворог ніколи не припиняє кидати в нашу душу вогняні стріли пристрастей і уражати ними. Ти згасиш їх, якщо подумаєш про те, що в тебе є все, завдяки чому ти можеш стати великим, тобто святим мужем. Що ж тебе гризе? Чи не те, що ти не береш участі в пияцтві з ненажерами? Що в палацах князів не граєш у кості? Що ти не танцюєш? Що не перебуваєш у війську? Якщо ці жалюгідні речі захоплюють тебе, то ти ще не мудрий, а один з юрби. Ти ще не блаженний, якщо поза собою шукаєш якихось благ. Збери свої думки і в собі самому шукай справжніх благ. Копай всередині себе колодязь тієї води, яка зросить і твій дім і сусідські. Всередині тебе є та основа, яку Плутарх називає джерелом спокою: намагайся це джерело очистити, черпаючи не з свинячих калюж, а з священних книг святих людей. Хай не захоплює тебе юрба, що по морях і суші женеться за скороминущим, але, перебуваючи в своєму домі, дивись, що робиться поганого і доброго. Чим тобі допоможе скіпетр, або палац, або золото, якщо ти загубиш і вб’єш найціннішу душу свою, тобто самого себе? Хіба не з хвороб душі народжуються і тілесні хвороби? Як тільки гріховна пристрасть охопить полум’ям твою душу, знай, що вона вражена і навіть мертва. Чому не дбаєш про те, щоб вигнати пристрасть — смерть найдорогоціннішої твоєї \310\ чесноти? Навіщо блудиш розумом? Навіщо пориваєшся бажанням, коли знаєш, що в собі маєш всі блага, якщо ти розсудливий? Навіщо прагнеш бенкетів і юрби, зборів недостойних? Що бачиш там доброго? Заглуши і приборкай пристрасті твоєї душі і вже тепер звикай панувати над ними. О, якби у мене був духовний меч! Я б знищив у тобі скупість, убив би розкіш і дух нетверезості, вразив би честолюбство, розтрощив би марнолюбство, вигнав би страх перед смертю і бідністю. О найсвятіша тверезість! О добра бідність! О спокій душевний! Як мало людей знає вас! Якщо ти ще не бачиш, що гріх таїть в собі всі види зла, ти ще не мудрий, не володієш богословською вірою. Проте вір, хоч не бачиш. Якщо ти ще не бачиш, що весь рай — це тверде збереження і додержання заповідей божих, ти ще не маєш божої благодаті; вір, проте, і проголошуй разом з Давидом: [«Открій очы мои, и ураз[умЂю]» та ін., поки, зрозумівши невимовну, закладену в них користь, ти не скажеш: [«НаслЂдовах свидЂнія твоя вЂк за воздаянія»]. Цього шукай, цього... кличе Вергілій. Якщо ти цього будеш всім серцем шукати, знайдеш... Подбаєш? Яка це неправда? Не обманюй себе. Христос господь нехай збереже душу твою і тіло твоє від отруйних товаришів, від всякого бруду, від вогняних стріл!

Бувай здоров, найдорожчий, і пиши мені! Хочу знати, як ти живеш.


Твій християнський друг Григор[ій] Сав[ич].


[Іюль 18, с БЂлгорода]










51

[Харків, місцевий; 29 серпня 1763 р.] / 1021 /


Μείζων ’εν γεννητοι̃ς γυναικω̃ν προφήτης Ιώανου

του̃ βαπτιστου̃ ουδείς ’εστιν (Luca, 7).


Hodie obitum celebramus illius, quo majorem negat Christus ex omnibus inveniri, quicunque ex mulieribus essent nati. Attendamus autem mentis oculos ac paulisper contemplemur, qualis ille fuit, quidve factitabat, dum esset in vita, quod tam magnus a deo est judicatus. Erat propheta dei, canebat divina, castigabat peccantes, reducebat in viam bonam, qui est Christus, omnibus dictitabat jam jam adesse ac imminere adventum Christi, ut exornarent sese, ut sponsus ille paratos inveniret; alioquin securim esse expeditam promptamque. Magnum igitur est doctorem evangelicum esse? Ita, mi carissime Michaël, non modo magnum, verum etiam maximum. Impiissimus erat Herodes, corruptissimus moribus et educatione, assuetus luxui ita, ut et hodie vides magnatum vulgus: et tamen et ipse «в сладость послушаше его»; usque adeo verum illud est, quod dixit Plato, nullam rem auditu jucundiorem esse, quam veritatem. \311\ Non ego reges admiror ac suspicio, qualis erat Herodes, imo et bonos reges, sed doctorem coelestem, sed prophetam, sed sacerdotem. Si magnum est corporibus imperare, majus certe animos moderari. Magnum est auro donare, quod reges solent, et non magnum adducere ad aurum sapientiae? Quodnam margaritum indicum comparare potest cum illo pretiosissimo lapillo, si cui castitas est commendata? / 1022 / Si magnum est curare corpora, an non maximum est animam simul et corpusculum integrum, sanum, illaesum offerre homini? Hoc autem fit, cum alicui est temperantia, mater castitatis, oblata atque commendata. Hae duae virtutes faciunt, ut oculi sint in homine acutissimi et plane aquilini, pedes levissimi ac cervini, memoria tenacissima ac angelica, judicium divinum, non humanum, totum denique corpus castum ac expeditum dignumque τη̃ ’εκδοχη̃ divinae sapientiae, quae (jur)e refugit impura membra, velut fumum apes. Numquid dicam de animae bonis, quae sunt invisibilia? Novit is solus, qui expertus est. Alioquin in cor non ascendit. Talia cum donabat obedientibus ’Ιωάννης docens Christum, tamque magna: an non jure maximus inter natos mulierum vocatur? Sed vide, quibus initiis ad id pervenit, quibus παρασκευαι̃ς. Non petivit aulas, non abiit juvenis in populosas ac luxuriosas urbes, non ventri se dedit, sed in desertum abivit, quaeritans unice regnum dei, nec de vestitu, nec de cibo sollicitus, sciens his non fore destitutos servos dei, sciens luxum capitalem hostem virginitatis, quam unice amat Christus, sine qua nemo ad mysteria regni dei admittitur. Ergo cinctus erat ζώνη τη̃ pellicea, castigans carnis lasciviam rigorose. Sic confirmatus, tantus erat doctor in tam magna aula regia. O carissime, tales imitemur! Summa capiamus, ut saltera medium capiamus. Gedeonis nostri ‛ομιλίαν perlege, quam die obitus hujus habuit. Sub finem ultima aut penultima sic incipit: «Глас слова...», quotus nescio.


Vale, cariss[ime]!


Tuus Gregor[ius] S[abbin]





«Серед пророків, народжених жінками, немає

визначнішого від Йоанна Хрестителя» [Лука, 7].


Сьогодні ми святкуємо кончину того, хто, як каже Христос, був найбільш великим серед усіх народжених жінками. Подивимося очима розуму і поміркуємо трохи, яким він був, що творив, поки був серед живих і за що він визнаний богом таким великим. Він був пророком божим, оспівував божественне, виправляв грішників, навертаючи їх на вірний шлях, всім говорив, хто такий Христос, що скоро повинне настати пришестя Христа: хай вони прикрасять себе, щоб він, як жених, знайшов їх готовими; крім того, він говорив, що сокира \312\ справна й готова до дії. Отже, це велика річ бути євангельським учителем. Так, мій найдорожчий Михайле, це не тільки велика річ, але й найвеличніша. Найнечестивішою людиною був Ірод, до краю зіпсований своїми звичаями і вихованням, він звик до розкошів настільки ж, наскільки, як ми бачимо, звикли до них сучасні магнати, — але й він [«в сладость послушаше его»]. Настільки ж вірне те, що сказав Платон: «немає нічого приємнішого, ніж слухати істину». Я не високо шаную і не поважаю не тільки таких царів, яким був Ірод, але навіть і хороших царів; проте я шаную небесного учителя, пророка, священика. Якщо велика справа — панувати над тілами, то ще більша — керувати душами. Важливо дарувати золото, що царі звичайно роблять, але хіба не важливо привести до золота мудрості? Яку індійську перлину можна порівняти з таким найдорогоціннішим камінням, як похвальна непорочність? Якщо важливо лікувати тіло, то чи не найважливіше разом з тілом зберігати і душу людини цілою, здоровою, незіпсованою? Але це буває тоді, коли кому-небудь пропонується і прищеплюється помірність — мати незайманості. Ці дві чесноти призводять до того, що очі людини стають надзвичайно гострими і майже орлиними, ноги — дуже легкими, як у оленя, пам’ять — міцною і ангельською, судження — божественним, а не людським, все тіло, нарешті, — чистим і вільним, достойним прийняття божественної мудрості, яка уникає порочного тіла, як бджола диму. А що мені сказати про невидимі блага душі? Це знає тільки той, хто має досвід. Інакше це не увійде в серце. Такі й подібні речі дарував Йоанн послідовникам вчення Христа. Хіба не справедливо Христос називає його найбільш великим серед народжених жінками? Але зверни увагу на те, якими шляхами він досяг цього, якими приготуваннями. Він не шукав палаців, не тікав юнаком у багатолюдні і розкішні міста, не віддавався черевоугодництву, але пішов у пустиню, шукаючи лише царства божого, не дбаючи ні про одяг, ні про їжу, знаючи, що бог не позбавить цього слуг божих і що розкіш — головний ворог незайманості, яку єдину любить Христос і без якої ніхто не може бути допущеним до таїнств царства божого. Тому він був обвитий поясом шкіряним, суворо тамуючи розбещеність плоті. Зміцнений так, він був таким великим учителем у такому великому чертозі божому. О найдорожчий, будемо наслідувати таких мужів! Прагнемо вершини, щоб принаймні оволодіти серединою. Прочитай проповідь нашого Гедеона, яку він проголосив в день його [йоанна] кончини. При кінці остання або передостання сторінка так починається: [«Глас слова...»], який — не знаю.


Прощай, найдорожчий!


Твій Григорій С[авич]. \313\










52

[Харків, місцевий; вересень — жовтень 1763 р.] / 61 /


Salve, mea voluptas, Michaël cariss[ime]!


Legens Evagrii τά μοναχικά, his prae ceteris visus sum esse delectatus, quae tibi quoque communico, tibi inquam, felicissimo christianae philosophiae candidato. Scis enim, carissime, saepenurnero a me laudari τήν σχολήν καί τήν ‛ησυχίαν, τήν τη̃του̃ Χριστου̃ σοφία ’ενδιατρίβουσαν dicique ipsum Christum fuisse principem τω̃ν σχολαστικω̃ν. Sed audi nostrum Evagrium: βούλη τοιγαρου̃ν ’αγαπητέ τόν μονηρη̃ βίον ‛ώς ’εστιν ’αναλαβει̃ν καί ’επί τά τη̃ς ‛ησυχίας ’αποτρέχειν τρόπαια ’άφες ’εκει̃ του̃ κόσμου τάς φροντίδας — τοθτέστι αύλος ’έσο, ’απαθής, — ίνα τη̃ς ’εκ τούτων περιστάσεως ’αλλότριος γενόμενος δυνθη̃ς ‛ησυχα̃σαι καλω̃ς. Et non paucis post: Μή ’αγαπήσεις οικη̃σαι μετά ’ανθρώπων σου. Sed dices tu mihi: Non est mihi in animo monarchatus, et quorsum mihi isthaec? Esto sane: quid tamen vetat angelica audire verba? Cum praesertim christianorum vulgus male intelligit τόν μοναχόν. Et vetus dictum est: summum cape, et medium habebis. / 62 / Ego enim monachum summum Christi discipulum existimo, qui plane praeceptori suo in omnibus similis est. Dices: at apostolus est major monacho. Fateor, sed tamen ipse hic apostolus non fit, nisi ex monacho, qui quamdiu se solum regit, est monachus, sin alios quogue, incipit tum esse apostolus. Christus dum erat in solitudine, μοναχός ή̃ν, id est plane immaterialis vel ut graeci dicunt, ’άυλος «невеществен»; et hinc est, quod monachi dicti sunt angeli non quod extra corpus sint, sed quod corpori in totum valedixerunt, qui renes quoque exusserunt, ut jubet Moses, et quorum portio (‛ο κλη̃ρος) solus dominus, «его же лице вину зрят». Quod tamen non fit, nisi post mortem, id est ubi quis plane omnia terrestria ita relinquens defungitur, ut de illo dici queat: «Енох же не обрЂтеся в живых» etc.


Sed vale dulcissime «и ревнуй духовом вишшим»!


Tuus συμμαθητής Γρηγ[ώριος] Σ[άββιν] 1.





Здрастуй, моя радосте, найдорожчий Михайле!


Коли я читав книгу Євагрія про чернецтво, мені найбільше сподобались такі місця, про які повідомляю і тебе, найщасливішого кандидата християнської філософії. Адже ти знаєш, найдорожчий, що я часто вихваляв відпочинок і спокій, проведення часу в Христовій мудрості і називав самого Христа главою схоластів. Але послухай пораду нашого Євагрія: «Отже, вибирай і люби самотнє життя, яке дає можливість користуватися плодами спокою; залиш там мирські кло- \314\поти, тобто стань безплотним, безстрасним, щоб, зробившись чужим всім нещастям, що походять від мирських турбот, ти міг добре скористатися спокоєм». І трохи далі: «Не живи з людьми плотськими, або живи один, або з братами безплотними і однодумцями твоїми». Але ти мені скажеш: я не думаю стати ченцем і тому для чого це мені? Хай так, але чому не послухати ангельських слів? Тим більше, що простий християнський люд неправильно розуміє ченців. До того ж існує древній афоризм: «Бери вершину і матимеш середину». Щодо мене, то я вважаю ченця найвищим учнем Христа, у всьому повністю подібним до свого наставника. Ти скажеш: але апостол вищий за ченця. Згоден, але сам апостол стає ним лише з ченця; поки він керує самим собою, він чернець, коли ж починає керувати й іншими — стає апостолом. Христос, поки він був у пустині, був ченцем, тобто майже безплотним, або, як говорять греки, ’άθλος [«невеществен»]. Цим пояснюється, чому ченців називають ангелами; не тому, що вони не мають тіла, а тому, що вони у всьому прощаються з тілом, навіть нирки випалюють, як велить Мойсей, тому що їх долею (‛ο κλη̃ρος) є лише господь [«его же лице вину зрят»]. Однак це відбувається лише після смерті, тобто тоді коли хто-небудь, повністю залишивши все земне, помирає, так що про нього можна сказати: [«Енох же не обрЂтеся в живых»] та ін.

Але бувай здоровий, наймиліший, [«и ревнуй духовом вишшим»]!


Твій товариш по навчанню Григ[орій] С[авич].










53

[Харків, місцевий; вересень — жовтень 1763 р.] / 1131 /


Salve, thesaure margaritorum sophisticorum!


Cum animi arma sunt carnalibus longe potiora cumque tu philosophia illa πανοπλία а summo vertice ad talos usque pulchre munitus ceteros haud mediocriter territas profligasque, ego autem tuus amicus nunquam mari, quod ajunt, guttam adspersi, id est nunquam quidquam contuli ad tuam armaturam, aliisque tantopere conferentibus ipse sum ’ασύμβολος, visum est tentare, possimne ego quoque, hoc in genere plane asinus ad lyram, vel paulum inservire ac gratificari. Accipe igitur quandam ratiocinandi formulam dictam sophistis αυξομένην, id est augescentem. Ea est haec: Quam quis mutuo pecuniam sumpsit, eam alius solvere non debet pro eo; ego autem a te imberbis sumpsi, et nunc quinquennium factus sum alius, utpote barbatus. Ergo... Quodsi barba, ut fortassis dices, essentiam rei non mutat, quae est invisibilis, accipe hoc modo: iudaeus cum \315\ essem sumpsi aurum mutuo, ergo factus christianus non debeo solvere.

Syllogizo sic: mutata essentia, plane fit ex uno τω̃ esse aliud; sed cum essentia sit invisibilis et proinde spiritus, spiritu autem christianus in totutn immutatur atque alius fit: ergo qui iudaeus sumpserat, non reddet factus christicola. Sed videris mihi me cum centum centuriis bisulcarum tuarum distinctionum adoriri; proinde Thrasonem Terentianum imitatus non post principia, ut ille, cavebo, sed in angulum me abdens haec timidi Poloni more in te eminus jaculor...


Vale «α» τω̃ν σοφιστω̃ν!


Sophistarum asinus Gregor[ius]






Здрастуй, скарбе софістичних перлин!


Духовна зброя сильніша за тілесну, і ти, чудово з голови до ніг озброєний філософією, цим всеозброєнням, не в міру лякаєш і примушуєш тікати інших. Я ж, твій друг, ніколи навіть і краплі, як кажуть, не пролив у море, тобто ніколи нічим не сприяв твоєму озброєнню; в той час як інші допомагають тобі, сам я не корисний тобі. Тому я вирішив спробувати, чи не можу я, дарма що розбираюся в цьому, як осел в лірі, хоч трохи прислужитися тобі. Тому прийми від мене одну схему судження, яку софісти називають αυξομένην, тобто зростаючою. Ось вона: якщо хто-небудь взяв гроші в позику, то інший не повинен за нього їх повертати. Я взяв у тебе гроші ще безбородим, а тепер, через п’ять років, я став іншим, а саме — з бородою. Отже... Якщо ти, можливо, скажеш, борода не міняє суті справи, то візьми судження в такому вигляді: будучи іудеєм, я взяв золото у позику, отже, ставши християнином, я не повинен його повертати.

Будую такий силогізм: із зміною суті одне стає іншим за своїм буттям; але оскільки суть є невидимою і тому духовною, за духом же християнин зовсім змінюється і стає іншим, — отже, той, хто взяв гроші у позику, будучи іудеєм, не повинен платити, ставши християнином. Але мені здається, ти виступаєш проти мене з сотнею сотень твоїх парнокопитних; тому, наслідуючи Теренцієвого Тразона, я буду обережним і не під кінець, як він, а з самого початку, подібно до боягузливого Полонія, заберуся в куток і здалека пущу в тебе свою стрілу.


Бувай здоров, альфо софістів!


Осел серед софістів Григор[ій] \316\









54

[Харків, місцевий; вересень — жовтень 1763 р.] / 982 /


Мі Michaël, macte virtute!


Tres adeo Christi miles sibi conspicit hostes,

Cum quibus assiduo bella gerenda videt.

Primus es huic hostis, tu simia, munde, fucata;

Tu, quem dux noster pulchra sepulchra vocat.

Alter blanda caro mulier, quae tempore nullo

Ad mala desistit solicitare virum.

At reliquis gravior cacodaemon tertius hostis,

Stultitiae genitor, qua venit omne malum.

Eja tyro Christi, gladium tibi cude! memento,

Militiam vitam hanc esse memento jugem.


Tuus veteranus commilito Greg[orius] Sabbin.




Мій Михайле, хвала тобі!


Трьох ворогів бачить воїн Христа,

З ними йому завжди доводиться воювати.

Перший ворог його — ти, нарум’янена мавпо, ти, світе,

Який наш вождь називає прикрашеною труною.

Другий ворог — знадливе тіло жінки,

Яке завжди спокушає мужчину до зла.

Третій і останній ворог, ще небезпечніший, — злий демон,

Батько глупоти, від якої походить всяке зло.

Ну, молодий воїне Христа! Куй собі меч!

Пам’ятай, що наше життя — це безперервна боротьба.


Твій старий військовий товариш Григ[орій] Савич.










55

[Харків, місцевий; травень — червень 1763 р.] / 921 /


Salve, benevolentissimum animal mi Michaël!


Inveni portum, spes et fortuna valete!

Sat me lusistis, ludite nunc alios.


Elegans in primis distichon hoc vel hoc nomine videri potest, quod usurpatum est a doctissimo, quisquis ille fuit, viro, qui errores Жилблазовы eloquentissime planeque homerice descripsit; nec dubito quin tibi quoque sit placiturum. Id nos jambicis exercitationis gratia sic reddidimus:


Iam tango portum, spes vale fortunaque:

Lusisse sat me, ceteros nunc ludite. \317\


Conabimur vertere etiam dimetris, si aspirarint musae:


Portus recepit me in sinum

O spes vale fortunaque:

Me desinatis ludere,

Nunc ceteros jam ludite.


Sed tentemus alternis quoque ludere; tu, ті philomuse, musas invoca, qui illis litare soles, si forte faverint:


Jam me quietus portus in sinu fovet,

O spes vale fortunaque!

Nolo esse lusus amplius vobis, sat est:

Nunc ceteros jam ludite.


Minimum abfuit, quin hallucinaremur. Verum optimus est error, ubi in discendo erratur. Saepeque malum bonum est. / 922 / Quid? Satne tibi videor luisse poenam? Quas, ais, poenas? Quia heri non praestiti, quod promiseram, quamquam quidem sub conditione tanquam praescius promiseram. Invisi enim sacrificum ДоментЂевскаго Gregorium, hominem mihi amicissimum, et cujus ingenium vehementer ато, ut nihil interim dicam de dotibus ejus, nihil de eruditione. Ergo quae eramus tecum heri praesentes cum praesente disserturi, licet alia fortassis erant futuram, quam hic sunt, tamen, ut quomodocunque pensaremus illam ’απροσηγορίαν, haec tibi impraesentiarum alacres valde ac laeti illivimus. Ceterum cum Nicolao nostro ut colloquar secretum de vestra simultate, cape tempus. Confido fore, ut vos rursum reconciliem. Quid dulcius amore et concordia? Novi simplicissimum tuum innoxiumque ingenium, sed tamen amicorum errata dexteritate corrigere aut ferre, si leviuscula sunt, debemus.


Tuus Greg[orius] Sabbin.


Здрастуй, найдоброзичливіша істото, мій Михайле!


Я знайшов гавань, прощайте, надія і щастя!

Досить ви бавились мною, бавтеся тепер іншими.


Цей виключно витончений двовірш запозичений у того невідомого автора, який, хто б він не був, досить красномовно і детально описав гомерівським віршем [Жилблазовы] блукання, я не сумніваюся, що він і тобі сподобається. Задля вправи ми передали його ямбічними віршами так:


Я вже доходжу пристані, прощай, надіє і щастя;

Ви досить бавились мною, бавтеся тепер іншими.


Спробуємо тепер передати це також віршами подвійного розміру, якщо це буде до вподоби музам: \318\

Пристань прийняла мене в своє лоно,

Надіє і щастя, прощайте!

Перестаньте грати мною;

Тепер вже грайте іншими!


Але спробуємо також дати це віршами, що чергуються: ти мій любителю муз, поклич їх; можливо, вони допоможуть тобі:


Мене вже зігріває в своєму лоні спокійна пристань;

О надіє і щастя, прощайте!

Не хочу бути більше вашою іграшкою, досить.

Тепер вже грайте іншими.


Я боюсь, що наробив помилок. Але найкраща помилка та, яку допускають при навчанні. Часто зло є добром. Чому? Чи думаєш ти, що я достатньо спокутував провину? Яку провину? — запитаєш ти. А ту, що я вчора не був, як обіцяв, хоча й з умовою, ніби я наперед знав, коли давав обіцянку. Бо я був у священика Григорія [ДоментЂевскаго], людини до мене вельми прихильної, характер якої я дуже люблю, не говорячи вже про його здібності і вченість. Отже, те, про що ми вчора мали намір говорити віч-на-віч, доведеться замінити іншими темами. Щоб якимось чином компенсувати нашу розмову, яка не відбулася, я написав тобі дуже швидко і з охотою оце все, беручи до уваги дані обставини. Далі щодо того, щоб поговорити окремо з нашим Миколою про вашу сварку, то почекай трохи. Обіцяю вас помирити. Бо що солодше від любові і згоди? Я знаю твою дуже просту і лагідну вдачу, проте помилки друзів ми повинні уміти виправляти або зносити, якщо вони не серйозні.


Твій Григ[орій] Савич.










56

[Харків, місцевий; травень — червень 1763 р.] / 611 /


Salve, divinarum musarum alumne!

Michaël carissime!


Beatus ille, qui fugit negotia,

Ut prisca christiana gens!

Qui pectus excolit suum virtutibus,

Sanctisque purgat litteris.

Amara cura tale pectus haud trahit,

Nec horror ullus excitat,

Nec dente duro livor A ater exedit,



A Livor pro invidia; haec enim livida est, id est синяя. Nam invidiosi plerunque sunt pallidi, qui color est ex albo et caeruleo mixtus. Прим. автора. \319\



Nec est A cupido pessima.

Quietus ergo dulce tempus exigit,

In pace cum coelestibus...



Sed satis sit!

Reversus e ludo, quoniam omnino statueram tecum aliquid non admodum de faece vulgi loqui, protinus excudi hos, respiciens exemplar nostri Flacci. Quid agas? Sic homo sum: nihil mihi dulcius nugis istis. Quodsi quando incido in hominem similium nugarum studiosum, tantum non sublimi ferio vertice sidera. Sentisne, quorsum haec tam putida tendunt, ut idem ait? Te, inquam, innuo, te enim amo, talium nugarum pariter mecum cupidum. Nauta enim nautae, asinus asino et sus sui, ut ajunt, pulcher.

Vale, mi carissime philomuse!


Tuus musarum coalumnus Greg[orius] Sabbin. / 612 /



Heri prehendens nostrum Nicolaum, concessimus in meum musaeum prima, ni fallor, noctis hora. Ego missis omnibus ambagibus, quare, inquam, irasceris nostro Michaëli? Aut cur mihi non communicasti, si quid ille fecit, unde tibi justa esset buccensendi causa? Negavit se tibi iratum esse, licet haberet justas causas: fuisse quidem iratum, sed iram jam posuisse. Quaeso, inquam, quid ille tale fecit? Primum dixit, te aliquando aliquoties illi rescripsisse superbiuscule et arroganter, repudians ejus amicitiam, nolle te talibus amicis uti, similes sibi quaereret: te enim metuere, ne tales socii perducerent in societatem periculi, quod sequeretur maleficia. Deinde narravit te ejus colloquium fugere, licet ipse cuperet tecum fabulari; breviter: sese non admodum tuam amicitiam ambire, si tu recusares. Prope illa omnia in te dixit, quae tu in eum nudius tertius. Hic ego: ut ut, inquam, haec sunt, noli, sodes, irasci. Ille jurare sese nihil in te mali stomachi habere. Sic digressi sumus. Divinavimus, mi Michaël, te ille suspicatus est, qui mihi dixisses de se male; confessus erat. Comici erroris. Mi Michaël, age rriitte ornnia. Ego te quidem extra culpam esse confido; sed tamen saepe imprudenter peccamus in amicos. Haec omnia sunt leviuscula.


Vale!



A Est pro edit. Sic et Horat[ins] Siquid est aniraum, differs curandi tempus etc. Прим. автора.







Здрастуй, вихованцю божественних муз,

Михайле найдорожчий!


Щасливий, хто уникає справ,

Як давнє плем’я християн,

Хто серце удосконалює чеснотами \320\

І очищає читанням священних книг!

Гірка турбота не охоплює такого серця,

І ніякий страх не тривожить його.

Твердими зубами не гризе його чорна заздрість A

І не пожирає B препогана хтивість.

В спокої проводить він приємно час,

В мирі з небесними...

Але досить!


Повернувшись із школи, я твердо вирішив докладно поговорити з тобою про пороки черні і зразу ж написав ці вірші, взявши за зразок Флакка. Що поробиш? Така я людина: для мене немає нічого більш приємного, ніж ці дрібниці. І якщо я зустрічаюся з людиною, яка захоплюється такими ж дрібницями, я ледве не торкаюся головою зірок. Чи розумієш ти, куди спрямовані ці манірні вірші, як каже той же поет? Скажу тобі: я натякаю на тебе, бо люблю тебе, а ти, як і я, дуже охочий до цих дрібниць. Бо моряк, як кажуть, хороший для моряка, осел — для осла, а свиня — для свині.

Бувай здоровий, мій найдорожчий любителю муз!


Твій, як і ти, вихованець муз Григ[орій] Савич.




Вчора я зустрів нашого Миколу, і ми зайшли до мого музею, якщо я не помиляюся, о першій годині ночі. Я просто без натяків кажу йому: «Чому ти сердитий на нашого Михайла? Або чому ти не повідомив мене, якщо він зробив щось таке, що дає тобі справедливу підставу для невдоволення?» Він сказав, що не гнівається на тебе, хоч і має для цього справедливу підставу, що він був сердитий, але перестав гніватися. Питаю, що ж таке зробив Михайло? Спочатку він сказав, що ти декілька разів відповів зарозуміло і зухвало на його листи, відкидаючи його дружбу і заявляючи, що ти не бажаєш мати таких друзів і нехай він шукає собі друзів серед подібних до себе, бо ти боїшся, що такі друзі втягнуть тебе в небезпечну компанію. Потім розказав, що ти уникаєш розмов із ним, хоч він і бажав би побалакати з тобою. Одним словом, він не дуже домагається твоєї дружби, якщо ти відмовляєшся від неї. Він сказав про тебе майже все те, що ти сказав про нього позавчора. Я йому на це говорю: «Як би там не було, ти, товаришу, перестань гніватися». Він заприсягнувся, що ніякої образи на тебе не має. Так ми і розійшлися. Я висловив здогад, Михайле, що він запідозрив тебе в тому, що ти в розмовах зі мною погано про нього відгукуєшся.



A Livor [синій] замість invidia [заздрість], бо livida означає [синяя]. Адже заздрісні люди переважно бліді, а блідий колір є сумішшю білого й голубого. Прим. автора.

B Est [є] замість edit [їсть]. Так і Горацій: коли що-небудь гризе душу, ти відкладаєш час турбот та ін. Прим. автора. \321\



Він це визнав. Комічна помилка! Мій Михайле, залиш все це! Що ж до мене, то я визнаю тебе ні в чому не винним; однак ми часто нерозсудливо грішимо по відношенню до інших. Все це дрібниці.

Бувай здоров!










57

[Харків, місцевий; вересень — жовтень, 1763 р.]


Χαι̃ρε, ’εράσμιέ μου τέττιξ, καί φίλτατε μύρμηξ!

Μιχαήλ φιλόμουσε!


Cicadae rore pasci dicuntur. Proinde vehementer quadrat in hominem musarum amicum vocari cicadam, cum musica sacra nunc mons δροσοφόρος, nunc fons limpidissimus apellantur. Imo et in arcanis nostris literis saepe mentio fit roris, quale est: роса аермонская etc, pluviae, fontium saepissime, velut «Снійде, яко дождь на руно...» et «Ополчишася синове Ісраилсти при 12 источниках». Hic est ille ros et aqua, quae sitientes potat ac reficit animas. Quarum aquarum cum dilectissimus Christi discipulus Ioannes in euangelio fecisset mentionem, haec addit: «Сіе же глаголаше о дусЂ...» etc. Quemadmodum enim ros, graece δρόσος, desuper cadens nihil plane in se pulveris habet, sed merissima ac purissima quaedam aeris sereni lacruma est, ita I. Christi doctrina nequidquam terrae est particeps, sed tota quanta est, spiritalis est, spiritus autem plane asώματος et immaterialis et hinc abstrusissime latet abditus veluti aqua in venis terrae, profanos fugiens oculos; donec percussa petra in fontem et scatebras erumpat. Sed heu! quam pauci sunt οί τέττιγες quamquam plena sunt omnia asinorum, qui turbidam amant nec bibunt, ut tuus ait Aristoteles, nisi prius turbent; quantique greges porcorum, qui fontes oderunt, natura sua, καινόν et coenum quaerunt, humilia amant et palustria, cervosque ad fontes curre...1 / 332 /

Jam et formicae nomen oppido quam competit in verae sapientiae studiosum, sive intelligas formicas nostrates, tritici grana congerentes, sive septemptrionalis Indiae illas auriferas, quod aurum e montium cavernis egerant; quas respiciens divus Basilius sic apud Erasmum nostrum ad suos nepotes loquitur: quicquid ultra necessitatem usus superesset, sive id esset lydia gleba sive formicarum auriferarum opus, hoc magis esse contemnendum, quo minus esset eo opus. Audis in s. scriptura panes nunc hordeaceos, nunc triticeos a Iesu frangi nunc plebi, nunc discipulis. Audis sapientiam vocari nunc margaritum, nunc aurum. Quod sicuti granum tritici e spica excutitur per boves triones, qualis fuit Lucas; sicuti rursum aurum in altissimas terrae latebras abdidit deus. ne porci conculcent, suos \322\ autem scrutari jubet. Christus talem tantamque indolem tuam in dies altius promoveat ad gloriam suam porcinis animabus inaccessam!


Vale, amicissime sodalis!


Tuus Gregor[ius] Sabbin.




Здоров, любима моя цикадо і найдорожча мурашко!

Михайле, любителю муз!


Кажуть, що цикади живляться росою. Тому дуже доречно людину, віддану музам, назвати цикадою, оскільки святилищем муз називається то гора росоносна, то найчистіше джерело. Більше того, і в наших священних книгах часто згадується роса, наприклад [роса аермонская] та ін., і дуже часто говориться про дощ і джерело, як наприклад: [«Снійде, яко дождь на руно...»] і [«Ополчишася синове Ісраилсти при 12 источниках»]. Це та роса й вода, що напуває і відновлює спраглі душі. Коли найулюбленіший учень Христа Іоанн згадує про ці води в євангелії, він додає таке: [«Сіе же глаголаше о дусЂ...»] та ін. Подібно до того, як роса, — погрецьки δρόσος?, — яка падає згори, зовсім не містить в собі пилу, а є ніби найчистіша, без домішок сльоза погідного повітря, — так і учення І. Христа зовсім непричетне до землі, а все наскрізь духовне, дух же цілком безтілесний, нематеріальний і тому таємно ховається в недоступних сферах, як вода в жилах землі, невидна для звичайних очей, поки не вирветься у вигляді джерела або живого струмочка з розколини скелі. Та ба! як мало цикад, хоч всюди повно ослів, що люблять каламутну воду і не п’ють, як говорить твій Арістотель, поки не скаламутять води. А скільки стад свиней, які за природою своєю ненавидять джерела, шукають нечистоти і бруд, люблять низькі і болотисті місцевості, тоді як олені біжать до джерел.

Для того, хто вчиться справжньої мудрості, надзвичайно підходить і назва — мурашка, чи то коли мати на увазі наших мурашок, що тягають пшеничні зерна, або відомих золотоносних мурашок Північної Індії, названих так тому, що вони тягли золото з гірських печер. Маючи їх на увазі, божественний Василій у нашого Еразма так говорить своїм нащадкам: «Робити те, що не викликається необхідністю, чи буде це лідійська брила або справа золотоносних мурашок, тим більше не слід, чим менше це потрібно». Ти знаєш із святого письма, як Ісус переламує то ячмінні, то пшеничні хліби — один раз для народу, другий раз для учнів. Ти чуєш, як мудрість називається то перлиною, то золотом. Вона, як пшеничне зерно з колоса, вимолочується волами, такими, як Лука. Знову, як золото, ховає її бог в найглибших тайниках землі, щоб не зневажали її свині, своїм же велить шукати. Таку \323\ і настільки велику твою здібність хай возведе Христос на вищий ступінь до своєї слави, недоступної свинським душам.

Бувай здоров, найдорожчий товаришу!


Твій Григор[ій] Савич.








58

[Харків, місцевий; вересень — жовтень (?) 1763 р.] / 1031 /


Salve mi carissime φιλόχριστε,

Michaël dulcissime!


Haec tua mens si dia facit, nae digna facit se:

Non agitare quidem pulchrius illa valet.

Non incerta facit, sed certo spectat ocello,

Ut miserum ventrem vulgus inane colit!

Saepius haec facias: quid sanctius hocce θεάτρω,

Sic superi vivunt, sic σοφός omnis agit.

Saepius hanc speculam ascendas, licet unde videre,

Colluvies hominum quicquid in orbe gerit.

O me, cum aspicio te talia posse tenellum,

Cum maturus eris gaudia quanta manent?


Accipe quo semper finitur epistola verbo, quo, tibi qui mittit, non caret ipse.

Vale!


Tuus Gregor[ius] Sab[bin].




Здрастуй, мій найдорожчий христолюбцю,

Михайле найсолодший!


Коли твій дух діє по-божому, то це дійсно гідне тебе.

Краще він не може діяти,

Бо не займається дрібницями, а споглядає,

Як легковажна юрба дбає про жалюгідне черево.

Частіше чини так, бо що є святішим за це видовище?

Так живуть боги, так робить кожен мудрець,

Частіше підіймайся на цю вежу, звідки можна бачити,

Що роблять у світі людські покидьки.

О, який я задоволений, коли бачу, що в юності ти здатний так діяти;

Які радощі чекають мене, коли досягнеш зрілості!


Прийми слова, якими завжди закінчується лист: бажаю тобі здоров’я, якого не позбавлений і той, хто тобі посилає цього листа.

Бувай здоров!


Твій Григор[ій] Сав[ич]. \324\









59

[Харків, місцевий; 28 (29?) жовтня 1763 р.] / 1061 /


Carissime Michaël!


Vidi spectaculum, e vespertinis precibus vixdum finitis evocatus, idque tum lugubre, tum ridiculum, tum pudendum. Unde, inquis tibi, risus sufficiebat, ubi conclamabatur? aut conclamatum est? An non haec importuna? Tace, carissime, ac paululum me audi. Non ego sum cyclope immanior; imo sentio singularem quandam mihi inesse humanitatem καί τήν φιλανθρωπίαν, sed, crede mihi, suppudebat videre quosdam sane quani muliebriter ululare. Quos, ita me deus amet, in ipso Trojae excidio si tantis tamque femineis fletibus indulgere conspicerem, non sane virtutis eos quidquam habere existimarem. Ergo fugi ex templo, tantum pudorem non ferens, cum viderem ipsos eos lamentari, quorum erat ceteros in hunc modum flentes cohibere. Heu pietas! heu prisca sapientia! Tantisne lacrumis lugere mortem carnalem, quae tantum abest, ut sit fugienda, qui vel paulum sanae mentis habeat, ut omnium periculorum malorumque unicus ac certissimus portus sit putanda? Unde illis haec opinio? Ex s. literis, dices. Sed quonam loco? Animi mortem miseram esse videre licet plus satis in s. libris; corporis mortem usquam mihi legisse / 1062 / explorandam esse haud sane memini, neque in philosophorum scriptis. Si ipse adfuisses, non sane temperasses a lacrumis. Sed hoc fecisses exemplo aliorum permotus, non rei dignitate. Sic adolescentia semper apud nos corrumpitur exemplis stupidissimorum virorum senumque. Ο tempora! ο mores! Abbas jam expiravit; plebs cursitat plorans; ego rideo et simul lugeo animo. Rideo stultitiam hominum, eandem tugeo.

Vale, mi carissime, ac te quantum potes abducere cura a corruptissimo vulgo!


Tuus condiscipulus Gregor[ius] S[abbin].





Найдорожчий Михайле!


Ледве закінчилася вечірня молитва, як мене викликали, і я став свідком видовища — і видовища сумного, хоча й смішного та ганебного. Звідки, скажеш, у тебе вийшло смішне, коли був загальний плач? Хіба це не дивно? Замовкни, мій найдорожчий, і трохи мене послухай. Я ж не лютіший за циклопа. Навпаки, я визнаю, що мені властива деяка особлива гуманність і людяність, але, повір, мені було соромно бачити, як деякі майже по-жіночому голосили. Якби, господи прости, при самій загибелі Трої я побачив, що люди настільки віддаються жіночому плачу, я, без сумніву, подумав би, що у них немає анітрохи мужності. Тому я втік \325\ з храму, бо не міг знести такої ганьби, бачачи, що голосно плачуть ті, яким слід було б інших утримувати від плачу. Де благочестя? Де стара мудрість? Хіба слід такими слізьми оплакувати тілесну смерть, якої зовсім не треба уникати і яку кожний, у кого є хоч трохи здорового глузду, повинен визнати єдиним і найнадійнішим виходом з усіх небезпек і нещасть? Звідки у них така думка? Ти скажеш — із святого письма. Але в якому місці? Що смерть духовна — нещастя, про це можна дізнатися більш ніж достатньо з святого письма, але що тілесну смерть слід оплакувати, я не пам’ятаю, щоб коли-небудь про це читав у святому письмі, а також і в книгах філософів. Якби ти сам був там, то, звичайно, не утримався б від сліз. Але це ти зробив би під впливом прикладу інших, а не з огляду на суть справи. Так юнацтво завжди у нас псується прикладами виключно нерозумних мужів і старих людей. О часи! О звичаї! Ігумен помер, народ метушиться, плачучи; я сміюся і разом з тим плачу в душі. Сміюся з людської глупоти, її ж оплакую.

Бувай здоров, мій найдорожчий, і, наскільки можеш, намагайся віддалятися від страшенно розбещеної черні!


Твій товариш по навчанню. Григор[ій] Сав[ич].











60

[Харків, місцевий] / 581 /


Carissime adolescens mi Michaël, ευ̃ πράττε!


Nempe satellitii dux regi proximus esse

Assolet et regis proximus ora videt.

Sic tuus et Michaël princeps dux, proximus illi,

Qui deus est Jacob, adstat et ora videt.

Numinis obtutum porro quisnam aspicit? Audi,

Dilectus Christi discipulus quid ait;

Πα̃ς ‛ο ‛αμαρτάνων ου μήποτε ‛ώρακεω

Αυτόν, ουδ’ ’έγνω αυτόν...

Quo magis hanc terram fugiens peccata relinques,

Hoc propior poteris numinis ore frui.

Τάς μέν βιοτικάς ’έβω ’έκβαλλε μερίμνας.

’Άγιός ’εστ’ ‛όντως γαι̃αν ‛ο καταφρονω̃ν.

Macte nova virtute dei: sic itur ad astra;

Quid tibi cum terra? Nil habet illa boni.

Abjectis curis, quibus ardet futile vulgus,

Verus es, ω̃ Μιχαήλ, aemulus angelicus:

Sed, Michaël! vis excellentia dona dei? Ergo

Eximius vulgi temptor ut esse queas,

’Άκουε τά ’από καρδίας. / 582 / \326\


*


Sed accipe ista quoque, non de summis, ut ajunt, labris.

Angelus est in carne quidem, sed spiritus ille est;

Carne latet Christus, sed deus ille tamen.

Temne voluptates, et eris mihi magnus Apollo:

Imo raihi princeps ille στρατηγός eris.

Crede tamen, liced haut capis haec, et postea dices

Mendacem aut fuero magnus Apollo tibi.

Vale, cariss[ime], as angelicum diem angelice transige!


Σός συμμαθητής Γρηγόριος ‛ο Σάββιν.


1763, nov[embris] 8.


Illa heri, haec mane πεποίηκα.




Найдорожчий мій юначе Михайле, будь щасливий!


Начальник варти найближчий до царя

І найкраще бачить його обличчя.

Так і твій верховний вождь Михайло найближчий до того,

Хто бог Іакова.

Він стоїть поруч нього й споглядає його лице.

Але хто ж ще бачить божественний лик?

Слухай, що каже улюблений учень Христа:

Хто грішить, той ніколи не бачить

І не знає його...

Чим більше ти, уникаючи земного, позбудешся гріхів,

Тим ближче споглядатимеш лице божества.

Облиш земні турботи!

Будь справді святим.

Вітаю тебе з новою чеснотою! Так досягнеш вічної слави.

Що тобі до землі? На ній нема нічого доброго.

Відкинувши турботи, якими живе легковажна чернь,

Ти станеш справжнім суперником ангелів,

Адже ти, Михайле, прагнеш найкращих дарів божих?

Щоб ти міг нехтувати звичаями черні,

Вислухай, що скажу тобі від щирого серця.

Тільки сприйми це не поверхово.

Ангел — у тілі, але він є дух,

У тілі ховається Христос, але він є бог.

Зневажай насолоди — і будеш для мене великим Аполлоном,

Навіть більше того — великим полководцем.

Та повір, хоч ти цього не зрозумієш: або назовеш мене \327\

Брехуном, або я стану для тебе великим Аполлоном.

Прощай, найдорожчий, і день ангела проведи по-ангельськи!


Твій товариш по навчанню Григорій Савич.


8 листопада 1763.


Перший вірш я написав вчора, другий — сьогодні вранці.










61

[Харків, місцевий] / 641 /


Carissimo Michaëli pacem in domino!


In lucem me nocte parens hac edidit olim,

Hac coepi vitae pnma elementa puer.

Altera nox post orta fuit, qua, Christe deus mi,

In me natus erat spiritus ille tuus.

Nam mea frustra genitnx enixa fuit, ni

Tu genuisses те, о lux mea, viia mea!


Reversus in museum meum a quodam amico ac memoria recolens natalem meum, coepi simul cogitare, quam plena malorum vita est mortalium, ut mihi quidem haud quaquam absurde divinasse videantur, qui dicerent, puerum recens natum ideo statim incipere plorare, quod jam tum tanquam praesentiret, quantum calamitatum agmen semel ei in vita esset subeundum.

Haec animo solus volvens, non putavi sapientis esse hanc noctem, qua quondam natus ploraveram, poculis aut id genus noxiis nugis dedicare atque auspicari; sed parum abfuit, quin nunc quoque solverer in lacrumas, considerans, quam miserum animal sit homo, cui scintilla lucis Christi non affulgeat in cimmeriis his mundanae stultitiae tenebris. / 642 / Ταυ̃τα ’εννοω̃ν hos versiculos feci, tibique egregio amico communicandos esse judicavi, partim quod diu jam nostro more nori sumus collocuti ac prope ’απροσήγοροι sumus, licet animo te quidem quotidie conspicio, partim quod admonendum araicissime putavi, ut omnibus vulgaribus nugis relictis tanto ardentius eum ambiamus, in quo sunt omnes thesauri τη̃ς σοφίας quique solus, amicus nobis factus, omnes vitae hujus amaritudines edulcare potest, dicens: ’εγώ ειμί μεθ’ ‛υμω̃ν, καί ουδείς καθ’ ‛θμω̃ν.

Vale, omnium cariss[ime]!


Tuus συμμαθητής Greg[orius] Slcovoroda]

Novembr [is] 22, 1763, noctu. \328\





Найдорожчому Михайлові мир у господі!


Колись у цю ніч мати народила мене на світ.

В цю ніч з’явилися перші ознаки мого життя.

Другої ночі, Христе, боже мій,

В мені народився твій, святий дух,

Бо даремно народила б мене мати,

Якби ти не народив мене, о світе, мій, життя моє!


Повернувшися до свого музею і згадавши про день свого народження, про який нагадав мені один друг і власна пам’ять, я почав думати про те, як сповнене злигоднями життя смертних. Мені здався зовсім не безглуздим чийсь здогад, ніби щойно народжена дитина зразу ж починає плакати тому, що вже тоді вона ніби передчуває, на які лиха доведеться їй колись наражатися.

Міркуючи про це на самоті, я вирішив, що непристойно мудрецю ту ніч, коли він, народившись, почав плакати, відзначати келихами чи якимось іншим безглуздям; навпаки, я і тепер мало не заплакав, думаючи про те, яке це нещасне створіння людина, котрій у цьому кімерійському мороку мирської глупоти не блиснула іскра світла Христового. Думаючи про це, я склав ці вірші і вирішив послати їх тобі, моєму чудовому другові, почасти тому, що ми уже давно не вели між собою бесіди так, як у нас заведено, і стали майже мовчазними, хоча душею я тебе щоденно споглядаю; почасти тому, що я мав на увазі найдружнішим способом нагадати тобі про те, що ми повинні, залишивши всі звичайні і низькі дрібниці, тим палкіше линути до того, в кого є всі скарби мудрості і який один лише, ставши нашим другом, може усолоджувати всі прикрості цього життя, говорячи: я з вами, і ніхто проти вас.

Бувай здоровий, найдорожчий з усіх!


Твій товариш по навчанню Григ[орій] С[авич].


Листопада 22, 1763, вночі.










62

[Харків, місцевий; кінець листопада 1763 р.] / 1071 /


Salve, mea voluptas, Michaël dulcissime!


Nempe, ut ajunt homines, tantum est paradisus amoenus,

Dulciter ut solus vivere possit homo.

Quidam, quidnam sit sapientia vera rogatus,

Esse tibi socium dixit et esse parem.

Sic 1 paradisus erit sapienti quaelibet ora,

Quaelibet urbs, tellus quaelibet atque domus.


Haec, o mi carissime, prandens scripsi, nihil minus patiens, \329\ quam solitudinis taedium; quod nunquam eram facturus, si in illud τω̃ν συμπόσιον venissem. Ingenue tibi fateor homini ingenuo nihil esse gravius, quam opiparum convivium, praesertim ubi μωρόσοφοι primas tenent. Nunc felix sum et haec ridens post principia, ut ajunt, scripsi ad te, quem praesens praesentem spectasse ac locutus esse mihi videtur.

Vale, mi anime!


Tuus συμμαθητήζ Γρεγώρ[ιος] Σ[αββίν] 2.





Здрастуй, моя радосте, найсолодший Михайле!


Як кажуть люди, рай настільки прекрасний,

Що в ньому приємно жити людині на самоті.

Хтось з мудреців на питання про справжню мудрість

Відповів: бути собі союзником і собі рівним.

Так, для мудреця раєм стане будь-який берег,

Будь-яке місто, будь-яка земля і будь-який дім.


Це, мій дорогий, я написав за сніданком, страждаючи не від чого іншого, як від нудьги самотності. Цього не сталося б, якби я пішов на той відомий бенкет мудреців. Щиросердно тобі признаюся, що для благородної людини ніщо не є таким важким, як пишний бенкет, особливо коли на ньому перші місця займають пустомудрі. Тепер я щасливий і, посміявшися врешті-решт з цього, написав тобі, кого я ніби бачу перед собою і з ким ніби говорю.

Бувай здоров, моя душе!


Твій товариш по навчанню Григор[ій] С[авич].









63

[Харків, місцевий; кінець листопада 1763 p.] / 371 /J


Salve, adolescens animo meo carissime!

Michaël εθγελέστατε!


Nisi rae fallit animus, sentio rursum cooriri in me invidiam, tum propter meam tecum amicitiam singularem, tum ob dicta quaedam, quae a me solent dici in ludo graecanico. Videlicet sic mundus est, ut quod ipse facere nequeat, aliis invideat. Verum probe est, ut illud dicam: πειθαρχει̃ν δει̃ θεω̃ μα̃λλον, ’ή ’ανθρώποις. Non quaerimus gloriam ab illis, sed τά του̃ θεου̃, et mihi aut τό ζη̃ν ‛ο Χριστός ’ή ’αποθανει̃ν. Vici et vincam timorem, patre et ejus filio propugnante. An ego invidiam non feram, cum nostri Abrahamitici majores haec dicebant olim: ου δυνάμεθα γάρ ‛ημει̃ς, ά είδομεν καί ’ηκούσαμεω, ου λαλείν. Qui nondum gaudet pro Christi nomine ’ατιμασθη̃ναι, is regno ejus haud est dignus. Patiatur, qui volet, in nomine avaritiae aut ambitionis, ego piae vitae gratia nisi hoc tantulum tulero, \330\ mollis ac stolidus fuero. Et quo pacto pretiosissimam rem amicitiam nanciscantur, cum illud fugiunt, unde nascitur illa? Ubi unquam inter avaros amicitia? Aut ambitiosos? Ubi calorem invenias omni virtutum igni extincto? Ubi bonus odor in morticina? Vivus sit oportet, si fragrare cupiat: vita nostra deus est, qui nos calefacit ad virtutes, qui nihil amabilius augustiusque. Ferendum est, orandum est, et nunquam praevalebit malignitas sapientiae. / 372 / Cum maxime premimur propter Christum, tum maxime praesentissimeque adest, ut admirabilem in nobis reddat suam virtutem. Tunc enim ad noc propriissime pertinent illa apud prophetam, quibus ‛ο θεός alloquitur athletam id est Jacobum suum, quorum hoc solum memini: «Всы ненавидящіи тебе погибнут...» Proinde consciscant sibi si volent aeternam mortem, nobis autem vitam aeternam. Ego vero longe maximam in me dei clementiam amoremque interpretor, quod me, ne dormitem, in has procellas saepicule injicit. Nae ego exercitatus brevi totum proteram diabolum cum ministris ejus non ferro, sed armis sapientiae, innocentiae, castitatis ac patientiae.

‘Ο θεός τη̃ς ειρήνης esto tecum ω̃ στέφανέ μου!


Tuus Gr[egorius] S[abbinj.





Здрастуй юначе, безмежно дорогий моїй душі,

Михайле найблагородніший!


Почуваю, якщо не обманює мене моя душа, що знову піднімається проти мене заздрість як з приводу моєї до тебе рідкісної дружби, так і з приводу моїх деяких слів, які звичайно говорю на уроках грецької мови. Очевидно, такий уже світ, що, якщо сам чого-небудь зробити не може, іншим заздрить. Але буде доцільно сказати: краще коритися богові, ніж людям. Ми не шукаємо від них слави, а дбаємо про діла божі, і для мене Христос життя або смерть. Я переміг і буду перемагати страх при допомозі отця і його сина. Невже я не знесу ненависті, якщо наші Авраамові предки говорили колись таке: ми не можемо не говорити про те, про що дізнались і почули. Хто не радіє тому, щоб бути приниженим в ім’я Христа, той не гідний його царства. Хай терпить, хто хоче, в ім’я скупості або честолюбства; я ж, якщо заради благочестивого життя не знесу цієї дрібниці, то буду безсилим і дурним. І яким чином ми здобудемо ту найціннішу річ, якою є дружба, якщо будемо уникати того, з чого вона народжується? Хіба коли-небудь була дружба поміж скупими? Або між честолюбними? Де ти знайдеш жар, якщо весь вогонь чеснот згас? Хіба буває хороший запах мертвечини? Хто бажає вдихати аромат, повинен бути живим, життя наше — бог, який зігріває нас для чеснот, привабливіше і \331\ величніше яких нічого нема. Треба терпіти, треба молитися, і ніколи зло не буде мати більше сили, ніж мудрість. Чим більше ми терпимо заради Христа, тим ближче він стоїть до нас, щоб зробити чудовою в нас свою чесноту. Тоді і до нас найближче стосуються ті слова пророка, з якими бог звертався до борця, тобто свого Іакова, з яких я запам’ятав лише таке: [«Всы ненавидящіи тебе погибнут...»]. Тому хай вони прирікають себе, якщо хочуть, на вічну смерть, а нас — на вічне життя. Що ж до мене, то я бачу особливу і найбільшу до мене ласку — любов божу в тому, що мене, який не спить, не раз кидали в ці бурі. Після пережитих випробувань невдовзі я зовсім розтрощу диявола з його слугами не залізом, але зброєю мудрості, невинності, чистоти і терпіння. Бог миру хай буде з тобою, вінець мій!


Твій Гр[игорій] С[авич].










64

[Харків, місцевий; кінець листопада 1763 р.] / 1101 /


Salve, mi Michaël, amice carissime!


Jam mihi quoque ‛ο σκορπιίος aculeum intentat ictumque meditatur. Sed quid ego non lubenter debeam ferre, modo tibi tuique similibus quoquo modo prosim incitans ad elegantiores illas musas? Et praeclarum ea est natura rerum, ut quo magis impediuntur, vehementius incitentur, veluti nobilissimum durissimumque μέταλλον, quo magis injecta terra atteritur, eo pulchrius enitescit. Reprimit improbitas ac obluctatur, ut hoc magis mihi lubeat. Porro icti a scorpio, scis, quo φαρμάκω utuntur? Eodem scorpio atterunt vulnus et efficacissime praesentissimeque sanant. Unde in India, ubi scorpionum cubicula velut apud nos cimicum plena, ajunt super mensam semper paratum stare vas, in quo scorpii oleo innatant propter repentinos ictus medicandos. Quod jam ante annos 10 audivi. Ceterum qua parte me aculeo ferire parat, coram dicam. Neque enim toti ictui patemus, muniti durissima testa innocentiae, ac intra hanc contracti. Qua igitur parte petit? Illa qua solet canis, qui scipionem mordet, viatorem laedere non valens. Ridebis, ubi dicam, id quod audivi post sacram vigiliam domi. Ergo mihi cum talibus monstris, dum vivo, est pugnandum? Sic est, cariss[ime] Vita enim nostrum christianorum est militia. Sed si ipse Hercules non sum, at vero Christus nobis multorum instar τω̃ν ‛ηρώων, sub cujus vexillis militamus.

Vale, mi carissime, καί γραικάς μούσας μετά τη̃ς ’αρετη̃ς φίλει!


Tuus γνήσιος Γρεγ[ώριος] Σάβ[βιν]. / 1002 / \332\

Accipe, mi amicissime, quod heri didici inter colloquendum a rss. eruditissimo nostro praefecto, cum sermo incidisset de improborum machinatione. Est autem carmen δίστιχον του̃το:


Μήτε δόλους ‛ράπτειν, μήτε αίματι χείρα μιαίνειν,

Ψεύδεα μή βάζειν, καί ’ετήτυμα πάντα λέγεσθαι.

Neque dolos suere, neque sanguine manum polluere,

Mendacia non dicere, et vera omnia dicere.


Quod nos versiculis reddidimus sic:


Ne fabricato dolos, nec sanguine pollue dextram,

Vana loqui fugito, veracia dicito cuncta.





Здрастуй, Михайле, мій найдорожчий друже!


І мені вже скорпіон готує жало і замишляє мене вжалити. Але чого я не знесу з радістю, тільки б бути корисним тобі і подібним до тебе, заохочуючи вас присвятити себе красним музам? І природа прекрасного така, що чим більше на шляху до нього зустрічається перешкод, тим більше до нього тягне, на зразок того найблагороднішого і найтвердішого металу, який, чим більше треться об землю, тим прекрасніше виблискує. Неправда гнобить і протидіє, але тим сильніше моє бажання боротися з нею. Далі, чи знаєш ти, якими ліками користуються ужалені скорпіоном? Тим же скорпіоном натирають рану і дуже надійно і швидко виліковуються. Тому в Індії, де у житлах повно скорпіонів, як у нас блощиць, кажуть, на столі постійно стоїть напоготові посудина, в якій скорпіони плавають в олії і служать для лікування на випадок укусів. Про це я чув ще 10 років тому. Проте я відверто скажу, в яку частину він збирається ужалити мене, бо ми не всюди доступні жалу, тому що захищені найміцнішою бронею невинності і нею прикриваємося. В яку ж частину він мене жалить? В ту ж, що й собака, який кусає палицю, не маючи сили завдати шкоди подорожньому. Ти будеш сміятися, коли я тобі розкажу про те, що я чув дома після всеношної. Отже, мені все моє життя доведеться боротися з цими потворами? Це так, мій дорогий. Наше християнське життя — це військова" служба. Але якщо я сам не Геркулес, то Христос є для нас зразком багатьох героїв. Під його знаменами ми боремося.

Бувай здоров, найдорожчий, і люби грецькі музи разом з доброчесністю!


Твій справжній друг Григ[орій] Сав[ич].



Вислухай, мій милий, про що я вчора дізнався від нашого преподобного і найученішого префекта, коли йшлося про підступність неправедних. Ось такий двовірш: \333\


Не плести інтриг, не плямити кров’ю рук,

Не говорити брехні і висловлювати всю правду.


Віршами ми це перекладаємо так:


Не умишляй зле, не плямуй правиці кров’ю,

Уникай говорити брехню, говори тільки істину.










65

[Харків, місцевий; кінець листопада — поч. грудня 1763 р.] / 1111 /


Cariss[ime] Michaël, fortis esto!


Natatorem tuum δήλιον vix adminiculo lexici intellexi. Proinde par pari retulisti, id est ’αντί αινίγματος aenigmate percussisti. Sed quid tuus velit sibi carcinus? an poeta est tam perspicuus, quam in narrando ‛ο πίθηκος; sed aliquid inaudivi de illo et te et me. Dixi rss. p. praefecto. Risit satis. Tu quid? nonne despondes animum? Ego vero mihi vehementer gratulor, quod tam κακίστοις displiceo.

Crede mihi, laus est displicuisse malis. Sine ringantur, rumpanturque, tu tuam viam honestatis pertinaciter urge, cetera ne pili quidem facito, ac tanquam ranas palustres contemnito. Si sese ipsos oderunt et quotidie occidunt, quid postulas, ut aliis bene faciant? Nihil illis miserius; et tu beatus, es quorum improbitate abutitur ‛ο θεός ad tuam utilitatem. Fortassis non tam libenter nostra uteremur familiaritate, si nihil per illos esset impedimenti. Naturam quo magis sistas, plus incites.

Vale καί ’ανδραγάθεε!


Σός Γρηγώριος ‛ο Σαβ[βίν].


Ubi veneris, aenigma praesenti solvam... Heus! parce valetudini; quid a mensa curris mox ad stu...1






Найдорожчий Михайле, будь мужнім!


Твого делоського плавця я ледве зрозумів за допомогою словника. Таким чином, ти на рівне відповів рівним, тобто за загадку ти побив мене загадкою. Але що має означати твій рак? Можливо, поета так само легко зрозуміти, як мавпу, коли вона розповідає. Зрештою, дещо, що стосується тебе і мене, я зрозумів. Сказав преподобному отцю префектові. Він немало сміявся. Ну, а як ти? Не занепав духом? Я ж принаймні дуже задоволений тим, що не подобаюсь таким мерзотникам.

Повір мені: похвально не подобатися поганим. Чи лихословлять вони, чи обурюються, ти вперто продовжуй іти шляхом добра, а іншому не надавай ніякого значення і зневажай \334\ їх, як болотних жаб. Якщо вони самих себе ненавидять і щоденно вбивають, то як же ти станеш вимагати від них, щоб вони іншим робили добро? Нема нічого жалюгіднішого, ніж вони, і ти щасливий, що їх злобу бог обертає на твою користь. Можливо, і ми не з такою приємністю відчували б близькість один до одного, якби не зустрічали протидії з боку таких людей. Чим більше ти гальмуєш природу, тим більше її збуджуєш.

Бувай здоров і будь хороброю людиною!


Твій Григорій Савич.


Коли прийдеш, загадку відгадаю при тобі. Гей, послухай! Бережи здоров’я, навіщо від столу зразу біжиш до...












66

[Харків, місцевий; кінець листопада — поч. грудня 1763 р.] / 381 /


Carissime Michaël, salve!


Intolerabili invidia oneravit te nostra ‛ομιλία καί συνουσία, quam quod tam generose fers, multi admirantur; ego autera agnosco sincerum tuum in nos amorem, qui malis livorem odiumque vulgi tolerare, quam convictu colloquioque nostro carere. Proinde licet scio semper τό κάκιστον θηρίον comitari generosa facinora solere, veluti fumus ignem, nos tamen tui miseret, qui dignus es triplo redamari. Certum igitur est calamo abstinere in posterum nec quidquam literarum ad te missitare cedendumque multitudini existimavi, ne quid incautus laedere possim eum, de quo illud potest usurpari: amicus certus in re incerta cernitur.

Tu quoque desine ad nos schedulas dare tuas mellitas, donec sedetur tumultus iste flammaque odii desidat. Durum quidem hoc, sed quid amori est intolerabile? Malo mihi esse peius, ut tibi sit melius. Absens igitur cum absente tacite colloquemur. Tu interim nostra leges, quae ad te per annum dedimus, si voles et si quid ibi dictum vel paulum ad bonas illas literas aut ad virtutem conducibile, memor interim, non semper τόν Δία pluere.

Θαρσει̃ν χρή, φίλε Βάττε ταχ’ αύριον ’έσσετ’ ’άμεινον. Fidere, Batte, decet; melius cras forsan habebit.

Valedico tibi, carissime!


Tuus animo ‛ομιλητής Γρηγώρ[ιος] ‛ο Σαβ[βίν]. \335\




Найдорожчий Михайле, здрастуй!


Наш зв’язок і близькість поклали на тебе тягар нестерпних заздрощів, який ти несеш з такою мужністю, якій багато хто дивується. Отже, я бачу твою щиру любов до мене, коли ти вважаєш за краще терпіти заздрощі і ненависть черні, ніж припинити наші зв’язки і наші бесіди. Тому, хоч я і знаю, що найлютіший звір звичайно завжди слідує за благородними вчинками, як дим слідує за вогнем, мені, однак, жаль тебе, бо ти заслужив того, щоб тобі відповідали потрійною любов’ю. А втім, в дальшому прийдеться утриматись від писання тобі листів. Я вирішив поступитися перед юрбою, щоб як-небудь через необережність не зашкодити тому, до чого можна віднести слова: вірний друг пізнається у нещасті.

Ти також припини посилати мені твої чарівні листи, поки не заспокоїться це збентеження і не затихне полум’я ненависті. Це тяжко, але чого не може перенести любов? Я волію, щоб мені було гірше, аби тобі було краще. Будемо, отже, мовчки вести розмову, як відсутній з відсутнім. Ти ж тим часом перечитай ті мої листи, які були адресовані тобі протягом року, — якщо ти цього хочеш і якщо що-небудь сказане там хоч трохи здатне сприяти корисним знанням і доброчесності, пам’ятаючи при цьому, що Зевс не завжди посилає дощ.

Треба бути мужнім, любий Батте, можливо, завтра стане краще.

Бажаю тобі здоров’я, найдорожчий!


Твоєї душі співбесідник Григорій Сав[ич].










67

[Харків, місцевий; кінець січня — поч. лютого 1764 р.] / 1011 /


Χαι̃ρε, φιλτάτων φίλταήε

τιμιώτατε μου̃ Μιχαήλ!


Mitto tibi strenam, tu arripe pileum; assero te manu prehensa... Quorsum, inquis, strena, cum non sit novus annus? Et an sine pileo erat Michaël? Venit, heus! audi me! Venit post multas una serena dies.

Novus tibi mihique annus est, cum novum atque Saturnium est tempus, cum Κρόνου τόν βίον vivimus hodie: nonne igitur dignum est mittere strenam? Et an non pileum habes? Revoco te ad pileum, inquam, id est ’ελευθερίαν. Sed tu non modo pileum, verum etiam zonam astringe lumbis tuis. Et arripe τήν ‛ράβδον sive scipionem sive sceptrum, ut fecit Israël exiens de Aegypto, ac ede non agnum, sed caseum hunc, linquens execrabilem terram Barbajanam et liberatus in novam. Gaude, caris- \336\sime! et nobis quam ocissime rescribe. Haveo literulas tuas plusquam mellitissimas, quibus hactenus privatus fui. Tu cum Zacharia salve τήν σιωπήν.


Tui desideratissimus Greg[orius] Sab[bin]. / 1012 /


Diplomate Alexandri Magni involvi strenam, diplomate dato de libertate slavonicae olim genti, si credere fas est, quod optimum est omen.

Vale! Salve!







Здрастуй, найдорожчий для мене з найдорожчих, найдорогоцінніший Михайле!


Посилаю тобі новорічний подарунок, хапай шапку; оголошую тебе вільним, взявши за руку. Що за новорічний подарунок скажеш ти, коли Нового року немає? І хіба без шапки був досі Михайло? Так, Новий рік пройшов, вислухай мене. «Після ряду днів настав один ясний день».

Для мене і для тебе — Новий рік, бо новим є і Сатурнів час, бо сьогодні ми живемо життям Кроноса, то хіба не личить послати подарунок? І хіба немає в тебе шапки? Закликаю тебе до шапки, тобто до свободи. Але ти не тільки одягни шапку, пов’яжи поясом чресла свої. І візьми палку, або жезл, або скіпетр, як це зробив Ізраїль, виходячи з Єгипта, і споживай не агнця, а цей сир [який я тобі посилаю], залишивши прокляту Барбаянську землю, і будь вільним у новій землі. Радій, найдорожчий, і мені якнайшвидше відпиши. Прагну листів твоїх більше, ніж тих найсолодших листів, яких я досі був позбавлений. Ти разом з Захарією поруш мовчанку.


Дуже прагну до тебе. Григ[орій] Савич.


Подарунок я загорнув у грамоту Александра Великого, яку, наскільки цьому можна вірити, було дано, щоб забезпечити свободу слов’янському народові, що я вважаю доброю ознакою. Прощай! Бувай здоров!










68

[Харків, місцевий; лютий — травень 1764 р.] / 461 /


Salve, θησαυρέ μου, Michaël pretiosissime!

Narrabo tibi quaedam, si non utilia, certe non turpia. Facessat enim turpitudo a nobis omnis! Post sanctam λειτουργίαν heri invitatus forte praeteriens a quodam sum monacho, homine non ex eorum quidem numero, qui laicos lascivia superant, sed tetrico, ac solitudinis unice amante et sobrietatis, καί φιλοβίβλω. Is laetus me ’εκδεξάμενος coepit queri de morbo, quem nec ipse, utpote et internum et nuperum, nosset. Dum quaeritur \337\ genus morbi, narrat ille se olim habuisse uxorculam et liberos, deinde summo dolore amisisse omnia. Sese ex illo tempore semper petere solitudinem, turbam sibi esse odiosam. Nam post mortem eorum se quidquam laetitiae sensisse nunquam meminisse. Ne plura persequar, cognovi illum, a daemonio τη̃ς λύπης summe excruciari, quem vulgo melancholicum vocitant. Hoc, inquit, tristior fio, quod et mihi simile fatum fore conjicio. Hic ego. quomodo quaeso? Daemonium, ait, ter imo quater allisam terrae, me et socru mea spectante exanimavit uxorculam. Et causam postea repetiit, unde daemonium esset ingressus. Uterque nostrum, ait, summopere sumus perterriti ex domus incendio. Hinc daemon in illam introiit metus vulgo переполох. / 462 /

Dum consulo homini, probe ipse perii. Coepi consolari, ad me invitavi, offero vinum, recusat. Dum quaerimus causam colloquii, de molestiis murium coepi ipse queri, perrodi ab ipsis supernum solum, penetrare in cubiculum. О pessimum, inquit, προγνωστικόν. Breviter: ex colloquio plurimum mihi de suo daemonio participavit. Ut enim τό πνευ̃μα τη̃ς πορνείας ’έχων facile impuris salacibusque dialogis transfundit in familiarem, sic mihi iste suum spiritum; adeo refert, quocum consuetudinem quotidianam habeas, quem audias. In verbis unius cujusque spiritus sive bonus sive malus latet. Quae duni haurimus, spiritum imbibimus. Τό ου̃ν δαιμόνιον τη̃ς λύπης mire coepit me cruciare, nunc mortis metu, nunc malorum in posterum eventuum; coepi enim protinus hariolari sic: hoc fecerant mihi mures Perejasloviae, et ejectus sum cum maximo dolore e seminario, ergo etc. Sic in domo ejus (μυριάδα exemplorum suppeditavit) factum erat, et mortuus est. Atque hoc modo, mellitissime Michaël, toto me die sophista 1 daemon ille execuit et huc allusi dicens tibi heri: «НЂчто мнЂ печално было». Rogasti: «Как?» «Было, — inquam, — нЂчто». Digressis vobis heri, ubi obdormivi, in insomnio me persequitur daemoniacus; effugio, te aggreditur; tibi dum succurro, rursum in illum incido impetum ejus in me derivans ac / 471 / vix salvatus sum. Exoritur alius somnium, sed tutius et sanius nimirum, ut opinor, jam mente ad pristinum statum redeunte. Visus sum confidenter ire cum pretiosissima et artificiosissima lancea argentea ad aulam quandam magnificam, satellitibus in statione stantibus passim adeo, ut tamen nemo me auderet impedire. Ubi ad pulchram portam aulae est ventum, rogant me quidam, ut certos aliquot poetae (non memini cujus) interpreter et commenter versus, ad propellendum taedium facientes. Occepi, et maximam vim lacrumarum effudi, clamans: «Кто мнЂ даст море слез?». Quae, inquam, insania hos a poetis petere praeterito deo? Si ubique deus est, si in hoc vitro (testam 2 vitrum de terra tollens) est deus, si nusquam non est, «аще в нем живем и...» etc, quid petis aliunde solatium et non ex te ipso, qui omnium \338\ creaturarum es optima? Et similia. Hic somno solutus protinus incinui: «Водна звЂра во утробЂ» etc. Deinde laetus valde sum factus. Et an non tibi videor fuisse in visceribus marinae belluae si ’Αποκαλυπτικός звЂр est diabolus? Certe diabolum existimo inter alias affectiones τήν λύπην; cum quibus spiritibus pulchrum et dulcissimum puto mihi dimicare.

Vale, carrissime! ac mihi commilito esto.


Tuus Gregor[ius] S[abbin]. / 472 /


Rescribe tria verba, quando enim vidi tuos? 3






Здрастуй, мій скарбе, найдорогоцінніший Михайле!


Розповім тобі про дещо, якщо і не про корисне, то і не про ганебне. Хай залишить нас все ганебне. Вчора після святої літургії мене по дорозі запросив до себе один чернець не з тих, які в розпусті перевершують мирян, а людина похмура, любитель самотності і тверезості, книголюб. Він з радістю мене прийняв і став скаржитися на хворобу, якої він і сам не знав, оскільки вона внутрішня і з’явилася недавно. Пояснюючи, що це за хвороба, він розповідає, що в нього колись була дружина і діти, потім, на превелике своє горе, все втратив. З того часу він завжди шукає самотності, юрба стала для нього нестерпна. Після їх смерті він не пам’ятає, щоб коли-небудь відчував радість. Коротше кажучи, я зрозумів, що його страшенно мучить демон печалі, який звичайно називають бісом меланхолії. «Я тим смутнішим стаю, — каже він, — чим більше думаю, що і мене чекає га ж доля». «Яким чином?» — питаю я. «Біс у присутності моїй і моєї тещі повалив на землю мою жінку і позбавив її життя». І далі вказав причину, чому напав біс. «Обоє ми, — сказав він, — дуже перелякалися, коли горіла наша хата. Звідси в неї і вселився демон страху, по-народному [переполох]».

Даючи поради цій людині, я сам ледве не пропав. Я почав його заспокоювати, запросив до себе, дав йому вина, але він відмовився. Шукаючи теми для розмови, я став скаржитись, що миші не дають мені спокою, вони прогризли підлогу і залізли до моєї кімнати. «О, це дуже погана прикмета!», — сказав він. Одним словом, своєю розмовою він передав мені більшу частину свого демона. Бо як той, хто має дух блудливості, своїми нечистими і хтивими розмовами легко передає цей дух своєму ближньому, так і він мені передав цей дух. Дуже важливе значення має, з ким щоденно спілкуєшся і кого слухаєш. Поки ми їх слухаємо, ми цей дух в себе вбираємо. Таким чином, демон печалі став надзвичайно мене мучити — то страхом смерті, то страхом нещасть, які мають статися. Я прямо став міркувати таким чином: переяславські миші були причиною того, що мене викинули з великими неприєм-\339\ностями із семінарії, значить... і т. ін. Так було в домі такого і такого (він навів безліч прикладів), — і незабаром той і той помер. Таким чином, найдорожчий Михайле, весь день цей софіст-демон мучив мене, і я на це натякав тобі вчора, сказавши: [«НЂчто мнЂ печално было»]. Ти спитав: [«Как?». «Было»], — відповів я. — [«нЂчто»]. Коли я ліг спати, після того, як ви вчора розійшлися, уві сні мене стало переслідувати бісеня. Я втікаю, воно нападає на тебе, поки я допомагаю тобі, воно на мене нападає, я вислизаю — і ледве врятувався. Снився мені і інший сон, безперечно, заспокійливіший, як я думаю, здоровий, який свідчить про те, що розум повертається в звичайний стан. Мені снилося, що я з надзвичайно цінним, мистецьки оздобленим срібним списом впевнено іду до якогось розкішного палацу, причому на варті всюди стоять охоронці, які слідкують за тим, щоб мені ніхто не насмілився перешкодити. Коли я дійшов до прекрасних дверей палацу, мене якісь люди почали просити перекласти і прокоментувати декілька віршів поета (не пам’ятаю якого), які служать для того, щоб розганяти нудьгу. Я почав і пролив багато сліз, вигукуючи: [«Кого мнЂ даст море слез?»]. Яке, говорю я, безумство вимагати цього від поетів, минаючи бога! Якщо бог всюди, якщо він присутній і в цьому черепку (при цьому я підняв черепок з землі), якщо він існує всюди [«аще в нем живем и...»] та ін., то для чого ти шукаєш розради в інших місцях а не в самому собі? Адже ти є кращим з усіх створінь. Тут, прокинувшись, я відразу заспівав: [«Водна звЂра во утробЂ»] та ін. Після цього мені стало дуже весело. Чи не здається тобі, що я був у череві морського звіра, якщо апокаліптичний [звЂр] есть диявол. А дияволом я між іншими станами духу вважаю печаль. Я сподіваюсь, що з цими духами я чудово і з завзяттям борюся.

Бувай здоров, найдорожчий, і будь моїм товаришем у боротьбі!


Твій Григ[орій] С[авич].


Напиши три слова, коли я побачу тебе?








69

[Харків, місцевий; друга половина червня 1764 р.] / 341 /


Carissime Michaël!


Cogita, utrum placet genio tuo custodire per vacationum spatium judicis filium ceterosque; sin minus, poteris aleam jacere, atque aulicam delibare vitam. Hinc multa capies commoda. Primum dulcius vives in sequentem annum in scholis diversatus apud alios; solet enim taedium oboriri eodem diu loco moranti. Deinde consules etiam crumenae. Denique hoc \340\ quoque adde, satisfacies obstinatis istis cordibus. Hac tamen lege, ut tibi liberum sit remeare mature theologiae graecisque litteris operam daturo. Alioquin quae haec dementia aurum carnale anteponere auro bonarum literarum sapientiaeque Christi? Si hanc conditionem accipient, non repugnabo tuis commodis, quae ubique debent meis esse potiora, alioquin non cum verus amicus. Interlm nobis licebit vel raro per literulas colloqui. Abi et arma te non tam propter taedium, quam adversus mundum, custodi animae tuae virginitatem. Abibis enim ex fumo in ignem. Antehac tantum aubisti de mundo, / 342 / nunc videbis. Quod si в Бурлуках, etiam potero facile invisere tecumque amantissimo amantissime coram fabulari. Diu delibera, et semel statue. Σπευ̃δε βραδέως. Fortis esse disce. O utinam possim tibi salutare dare consilium! Aliquando tamen necessitati accomodari sapientis est.

Vale, cariss[ime]!


Tibi fideliss[imus] Gregor[ius] Sab[bin].


Quid velis me aut facere tibi aut dicere apud rss. [reverendissimum] p. [atrem] praefectum aut..., rescribe brevissimo!







Найдорожчий Михайле!


Обдумай, чи не згодишся ти під час канікул стежити за заняттями сина судді та інших. Якщо ні, можеш кинути жеребок і зажити двірцевим життям. Прийнявши цю пропозицію, матимеш багато вигод. Насамперед, приємніше буде жити в майбутньому році, навчаючись в різних школах, бо звичайно стає нудно, якщо лишатись довго на одному і тому ж місці. Крім того, подбаєш про гроші. Нарешті, додай до цього, що вдовольниш ці уперті серця. Однак це при тій умові, якщо матимеш можливість своєчасно повернутись, щоб зайнятися богослів’ям і грецькою літературою. В іншому разі, яке безумство тілесному золоту надавати перевагу перед золотом наук і Христової мудрості! Якщо вони приймуть цю умову, то я не буду заперечувати проти твоїх вигод, яким всюди я надаю перевагу перед моїми, інакше я не був би твоїм істинним другом. За цей час у нас буде можливість хоч зрідка вести бесіду листами. Отже, їдь і озброюйся не стільки проти нудьги, скільки проти світу, пильнуй чистоту своєї душі. Адже ти потрапиш з диму у вогонь. До цього часу ти лише чув про світ, тепер ти його побачиш. Якщо ти будеш [в Бурлуках], то я зможу легко навідатись до тебе і з тобою, вельми дорогим мені, віч-на-віч вести приємнішу бесіду. Побільше думай і тоді вирішуй. Спіши повільно. Навчись бути сильним. О, якщо б я міг дати тобі рятівну пораду! Однак \341\ у деяких випадках мудрому належить зважати на необхідність.

Бувай здоров, мій дорогий!


Вельми відданий тобі Григ[орій] Сав[ич]


Якщо ти бажаєш, щоб я що-небудь зробив для тебе чи сказав преподобн[ому] отцю префектові.., напиши якомога швидше!










70

[Харків, місцевий] / 271 /


Χαι̃ρε σφύδρα, θύγατερ Σιών,

κήρυσσε, θύγατερ ‘Ιερουσαλήμ! etc.


Dominus enim tuus, licet est παλαιός κατά ‛ημέρας novus tamen est eo, quod paucissimis ac rarissimis insidet. Neque enim tales animae sunt qualeslibet, quibus tuus rex ille imperat. Sed et ipsae sunt novae, non ligatae spurcis servilibusque cupiditatibus, quales sunt lllae, quas non tuus iste καλούμενος ‛ο ών, sed alius non novus, sed vulgaris regit Χριστός ac nemini non communis, licet totum probe mundum et colluviem hominum moderatur. Sed illae taceant, quae de Edom sunt et de Idumaea: ex malo enim θησαυρω̃ mala proferunt, spirantes morticinas. Illam filiam, quam mater Σιών genuit (nolo natas de lacu miseriarum et de limo) pulchram, pulcherrima novaque spirantem haveo audire, gestareque oculis, quae tota spirat θυμιάματα. / 272 / Recens enim et nova fragrantia de spiritu illo exhalat, qui semper est vivus et antiquus tamen diebus. Te amat omnis similis anima, tuosque sequitur gressus, quaecunque et ipsa est ejusdem matris ‘Ιερουσαλήμ filia. At filia Edom licet indignatur, hoc tamen tacite id est serviliter facit, heram te esse probe sentiens et hoc ipso sese servam ostendens. Videt enim ex non vulgaribus non vulgaria admirandaque praemia novam inusitatamque gloriam, cum et rex ipse sit admirandus quia justus et mitis. Ego autemlicet raulta et confuse dixi, nunquam tamen animo non alloquor, nunquam non specto te. Quodsi paulum aversi visi sumus, tanto magis nunc exardescimus. Sed salutare tuis hodie γνησίοιζ te visum fuit, ή ψιλτάτη ψυχή μου τρισπόθητε Μιχαήλ, χαι̃ρε!


Σός Γρ[ηγώριος] ‛ο Σ[αββίν].


1764, nov[emberis] 8.







«Радій вельми, дочко Сіону,

Проповідуй слово боже, дочко Єрусалима!» та ін.


Адже господь твій, хоч і старий днями, в той же час новий, оскільки він живо мало в кому і рідко в кому. Це зовсім неабиякі душі, якими керує цей твій цар. Вони теж нові, не \342\ пов’язані з нечистими і рабськими пристрастями, як ті душі, якими править не той твій, що називається сущий, а інший, не новий, а звичний Христос, не для всіх спільний, хоч він і править майже всім світом і всіма покидьками людства. Але хай мовчать ті, хто родом з Едома і Ідумеї, бо з поганого скарбу вони одержують погане і пахнуть мертвечиною. Але ту дочку, яку народила мати Сіону (я відкидаю народжених з озера зол і бруду), найкрасивішу, сповнену новими пахощами, — її я жадаю почути і побачити, її, яка вся пахне фіміамом, бо вона свіжа і новим жаром дихає від того духа, який завжди живий, хоч давній днями. Тебе любить всяка подібна до тебе душа і слідує твоїм стопам, бо вона і сама дочка тієї ж матері Єрусалима. А дочка Едома, хоч і гнівається, однак робить це мовчки, тобто по-рабському, добре відчуваючи, що ти пані, і тим самим показуючи себе рабою. Бо вона бачить, як з незвичайного походять незвичайні і дивні дари, бачить нову і незвичайну славу, тому що і сам цар гідний подиву, бо він справедливий і лагідний. Щодо мене, то хоч я багато що сказав неясно, однак я завжди з тобою в думках розмовляю і завжди бачу тебе перед собою. Якщо здавалось, що ми трохи були один одним незадоволені, то тепер ще більше палаємо любов’ю. Але я вирішив сьогодні вітати тебе з днем народження. О найлюб’язніша душе моя, тричі жаданий Михайле, радій!


Твій Гр[игорій] С[авич].


1764, листопада 8.









71

[Харків, місцевий; листопад 1764 р.] / 251 /


Carissime Michaël!


Mitto tibi duas, quas vocant — lapsus sum: tres στροφάς ποιητικάς, aptatas ad modulationem illam, quam dedicimus а degenere illo monachorum Καλλιστράτω. Has concinnavi, ut cum puero uno alterove non soli tibiis caneremus. Porro ne vana essent omnino verba, inserui aliqua de sententia divina planiuscule rudique, ut ajunt, Minerva, quae nos sernper et subinde respicere extrema docet. Nam haec primum in mentem sese obtulerunt, cum circumspicerem. Et mea quidem sententia nec cautus nec prudens nec callidus est putandus, qui hoc identidem non factitat. Hoc veteres sapientes factitarant, et hanc ob causam, ni fallor, Apollo τέσσαρα ω̃τα ’έχων, romanus autem Janus δισπρόσωπος fingebatur et pingebatur. Et si offenderis ethnica theologia, vide an non huc pertinet specula illa Habacum aut Pauli illa altitudo et longitudo. \343\

Sed vale, carissime, ac nostras in domino nugas boni consule, ut soles. Ad te quando et qua parte diei venire jubes, veniam, sed per puerum significa.


Tuus Gregor[ius] S[abbin].






Найдорожчий Михайле!


Посилаю тобі дві, — ні, я помилився, — три так звані поетичні строфи, підібрані до мелодії, якої ми навчилися від відомого тобі недостойного ченця Калістрата. Я їх склав, щоб мати можливість співати з ким-небудь із хлопчиків, а не лише виконувати цю мелодію на флейті. Потім, намагаючись, щоб слова не були зовсім беззмістовними, я надав їм деякого релігійного змісту у стилі, як кажуть, простонародної мудрості, яка нас учить оглядатись завжди і раз у раз на наслідки. Останнє прийшло мені насамперед на думку, коли я підшукав потрібні слова. І, по-моєму, не можна вважати обережним, розсудливим того, хто не діє так само. Це практикували і давні мудреці, і, якщо не помиляюсь, з цієї причини Аполлона зображали і малювали з чотирма вухами, а римського Януса — дволиким. А якщо ти не гребуєш, язичеським богослов’ям, то зверни увагу, чи не сюди також відносяться відомі дзеркала Аввакума або висота і довжина Павлова.

Але бувай здоров, найдорожчий, і прийми прихильно в господі, як це ти звичайно робиш, наші дрібнички! Коли і в який час накажеш прийти до тебе, прийду, повідом через хлопчика.


Твій Григорій С[авич].










72

[Харків, місцевий; жовтень — листопад 1762 р.] / 281 /


Salve, anima mihi carissima,

mi Michaël!


Questus es heri de quodam male in te animato. Quid agas? Sic est hominum vulgus, ambitiosum, iracundum, philautum et, quod pessimum, est mendax et invidum. Non potes tibi ne unicum quidem amicum parare, quin simul duos tresve acquiras inimicos, ut verissime dictum sit, eum, qui inimicos non haberet, ne amicum quidem possidere. Vulgarium rerum mercatura, si felicior sit, movet invidiam, nedum bonus emptus amicus. Sed stultissimum genus hominum amicos emere ambit, nec nomisma habere curat. Quod autem est nomisma, quo amici comparantur, didicisti ex Plutarcho: «Divinum munus est virtutis indoles ceteraeque pulcherrimae dotes, quae pelliciunt ad amorem; has nemo sibi largiri potest: dei est haec gratia; \344\ quibus cum sunt privati, restat, ut invideant, ad naturalem infelicatatem novam ex sese fabricatam addentes, puta animi vitiositatem, usu comparatam. Indigni igitur sunt, qui amentur, non tam propter naturae injuriam, quam quod id, quod parca manu a deo acceperunt, depravant, non contenti sorte, sed invidi et obmurmurantes». Hi sunt, qui irascuntur tibi et oderunt, queruli, lividi, ostentatores tamen, ne videantur carere, clam conscii sunt paupertatis suae, et exeduntur. Hos tu fuge, nec in sinum admitte. Saluta illos, loquere humane, et, si res postulat, juva, sed ut vulgum, non ut amicos fideles.

Quodsi me quaeris de quibusdam, videor mihi perspexisse juvenem bonum esse Jacobum Правиц., non lividum, simplicem, verae doctrinae avidissimum, dotibus suis contentum, ad honestatem plane natum, mitem, humanum l. Haec sunt quae me pellexerunt in ejus amorem. Talis ingenii videtur esse et Basil. Bilozor. Quamdiu tales putavero, amavero tam diu.

Vale, dulcissime! et nos redamare perge!


Tui amantissimus Gregor[ius] Sab[bin] 2.






Здрастуй, найдорожча мені душе,

мій Михайле!


Вчора ти скаржився на одного з неприхильних до тебе. Що ж робити? Така людська чернь: честолюбна, дратівлива, самолюбна, і, що найгірше, брехлива й заздрісна. Ти не можеш знайти жодного друга, не знайшовши разом з ним двох-трьох ворогів. Як дуже вірно сказано, що той, хто не має ворогів, не має також і друга. Торгівля звичайними речами, якщо вона вдала, викликає заздрощі, тим більше придбання друга. Але безмірно нерозумний людський рід бажає купувати друзів і не турбується про те, щоб мати для цього гроші. Що це за гроші, при допомозі яких здобуваються друзі, — ти знаєш з Плутарха: «Задатки чеснот та інші найпрекрасніші властивості, що закликають до любові, — це божий дар; їх ніхто не може здобути, вони — ласка божа. Коли люди їх позбавлені, їм лишається тільки заздрити, додаючи до природного нещастя нове, створене самою людиною, тобто порочність душі, яка створюється під впливом звички. Таким чином, люди не гідні любові не стільки з несправедливості природи, скільки тому, що одержані ними від бога скромні здібності вони псують і, незадоволені своєю долею, заздрять, ремствують». Такі ті, які на тебе гніваються і тебе ненавидять, вони вічно скаржаться, заздрять, хваляться, щоб не показати свого убозтва, яке вони в глибині душі усвідомлюють і яким мучаться. їх ти уникай, не товаришуй з ними. Вітай їх, говори ввічливо і, якщо потрібно, допомагай їм, але як звичайним знайомим, а не як вірним друзям. \345\

Тому що ти мене питаєш про декого, то, мені здається, я переконався, що Яків Правиць[кий], — юнак хороший, не заздрісний, простий, дуже жадібний до істинної науки, задоволений своїми здібностями, від природи по-справжньому порядний, м’який, людяний. Це ті якості, що спонукали мене полюбити його. Такого ж складу, як мені здається, і Василь Білозер. Поки я їх вважаю такими, до того часу їх любитиму.

Прощавай, найдорожчий, і постарайся любити мене взаємно!


Вельми люблячий тебе Григорій Сав[ич].











73

[Харків, місцевий; липень 1766 р.] / 211 /


Ex Plutarcho

«De animi tranquillitate»:


«Existimabam divites ego, Phania, non gemere noctu, carpere soporem suaviter».

Post:

Est ergo vitae consanguinea molestia.

Vitae haec adest molli, clarae vitaeque adest,

Inopique consenescit vitae... (Menander).


Sed veluti timidi, inter navigandum nausea correpti, melius se habituros putant, si in lintrem e lembo, rursumque inde in triremem escendant nihil agentes, quia bilem et raetum secum transferunt: ita, vitae mutationes non tollunt ex animo id, quod aegre facit ac perturbat. Id autem est imperitia rerum, judicii inopia et impotentia atque inscitia recte utendi statu praesenti. Haec sane tam divites, quam pauperes jactant, coelibes conjungesque; ob haec forum fugitur, rursus molestum est otium; ob haec produci in aulis volunt, producti statim aegre ferunt.


Ob inopiam (iudieii) morosi sunt, quibus est male.


Aegrotis et uxor molesta est, et medicum incusant, et lectulus displicet, et de amicis


Gravis est, qui venit, abiens parit molestiam. / 212 /


Morbo autem fugato aliaque facta temperie, qui heri amylum, ova, panem e cribrata farina respuebat, hodie cibarium panem cum nasturtio alacriter et suaviter edit. Eodem modo recta ratio quodvis vitae genus, quamlibet mutationem reddit facilem. Exempla: Alexander mundos alios desiderabat, at Crates, pera et pallio instructus, vitam tanquam festivitatem quandam per jocum et risum exigebat. \346\

Sicut igitur calceus una cum pede non in diversam partem convertitur, sic animi affectio vitam sibi conformem reddit. Non enim consuetudo, ut quidam dixit, vitae modum facit jucundum, sed prudentia optimam parat vitae rationem. Ergo fontem tranquillitatis animi in nobis situm expurgemus et excolamus, ut externa etiam tanquam familiaria non cum molestia nobis usurpentur.


Nil est quod irascere rebus scilicet.

Non ira curae illis tua est; bene huic erit,

Qui rebus obtingentibus recte utitur.


Id ergo est primo exercitatione perdiscendum, ut quo pacto is, qui canem ferire lapide cum voluisset, icta noverca dixit: «ne sic quidem, inquit, jactus lapis male cecidit», ita nos quoque ea, quae nolentibus nobis fortuna obtulit, alio transferre sciamus. / 221 /

Actus in exilium Diogenes ne hoc quidem male: philosophari cepit.

Zeno Citiensis, audita navi oneraria, quam unicam reliquam habebat, una cum mercibus vi fluctuum obrutam ac submersam, laudo, inquit, tuum factum, о fortuna, quae nos in palliolum et porticum redigis.

Quid obstet, quo minus ista imiteris? Obeundo magistratu impegisti? vives postmodum ruri rerum tuarum satagens. Ambiens principis amicitiam repulsus es? vives periculorum ac negotiorum liber. Accidit per calumniam vel invidiam exsibilatio aliqua et infelix successus? Secundo vento ad musas et academiam navigare licet, quod fecit Plato post naufragium amicitiae cum Dionysio. Ac profecto ad parandam animi tranquillitatem multurn conducit illustres viros considerare, qui eadem qua nos fortuna aequo animo sunt usi. Inimici stolidos turbant, quorum delicta non persequeris, sed tua te affectione animi obleetabis. Est insani ob amissa dolere, non gaudere relictis. Quid habemus? vitam, valetudinem, solem, otium, loqui, tacere etc.

Eas rationes, quae adversus animi perturbatlones’ auxilio sunt, cordati, ante quam perturbentur, meditari debent, / 222 / ut multo ante praeparatae plus habeant virium.

Eos, qui unum aliquod vitae genus molestia putant vacare, Menander erroris admonet praedictis versibus.




З книжки Плутарха

«Про спокій душі»

«Я вважав, Фанію, що багачі не стогнуть вночі і солодко сплять». Потім:

«Отже, з життям нерозривно пов’язана прикрість. \347\

Вона існує і в розпещеному житті, існує і в славному житті,

Але втрачає свою силу в житті бідняка...» (Менандр).

Але подібно до того, як люди боязкі, захворівши під час плавання на морську хворобу, вважають, що вони будуть почувати себе краще, якщо з великого судна пересядуть до невеликого човна, а звідти знову перебираються в тривесельник, нічого цим не досягаючи, оскільки разом із собою переносять жовч і страх, — так і життєві переміни не усувають з душі того, що приносить прикрості і турбує. Таке ж значення має недосвідченість у справах, слабість і безпорадність судження, а також невміння правильно використовувати дійсне становище. Без сумніву, від цього страждають багаті і бідні, неодружені і жонаті, і з цієї ж причини люди уникають публічних місць, з цієї ж причини обтяжлива бездіяльність, з цієї ж причини хочуть здобути доступ в палаци, а, здобувши, відразу ж розчаровуються. «Через нерозсудливість сердиті ті, кому погано». Для хворих і жінка є тягарем, і лікаря вони обвинувачують, і постіль їм не подобається, а щодо друзів, то неприємний їм той, хто приходить, і викликає незадоволення той, хто відходить.

Коли ж хвороба пройшла, стан змінився, той, хто вчора відмовлявся від крохмалю, яєць, хліба з просіяного борошна, сьогодні з апетитом і втіхою їсть простий хліб з кмином. Таким же чином здоровий розум робить легким будь-який спосіб життя, будь-яку зміну. Приклади: Александр прагнув здобути інші країни, а Кратес, маючи тільки торбу і плащ, провадив життя, як якесь свято, серед дотепів і сміху.

Таким чином, як черевик і ступня не обернені в різні сторони, так і нахил душі створює відповідне собі життя. Бо не звичка, як хтось сказав, робить життя приємним, а розсудливість створює найкращий спосіб життя. Тому будемо очищати і берегти закладене в нас джерело спокою душі: для того, щоб стороннє сприймалось без невдоволення, як щось властиве нам.


Не слід з роздратуванням ставитися до обставин,

Бо воно не допоможе; добре буде тому,

Хто правильно використовує існуючий стан речей.


Отже, це правило слід добре засвоїти в першій вправі, щоб, подібно до того, хто кинувши камінь в собаку, влучив у мачуху і сказав при цьому: «однак камінь влучив не так вже й погано», і ми вміли інакше витлумачити те, що, всупереч нашій волі, нам послала доля.

Непогано, що Діоген був приречений на заслання: там він почав займатися філософією.

Зенон з Катіона, почувши, що єдиний корабель, який лишився в нього, був перекинутий хвилями разом з товарами \348\ і затонув, сказав: «Хвалю твій вчинок, о доле, ти, що скеровуєш нас до плаща і портика».

Що заважає тобі наслідувати це? Ти зазнав невдачі, добиваючись посади? Зате згодом будеш жити в селі, займаючись своїми справами. Тобі не вдалось добитись прихильності начальства? Будеш жити вільним від небезпек і справ. Через наклеп або заздрощі виникає якась неприємність або невдача? Можна при попутному вітрі приплисти до муз і в академію, що й зробив Платон після краху його дружби з Діонісієм. І, безсумнівно, здобуттю душевного спокою багато сприяє знайомство з життям знаменитих мужів, які спокійно переносили однакову з нами долю. Вороги тривожать дурнів: не роби таких помилок, як вони, і найдеш втіху у твоєму душевному настрої. Безумцеві властиво жалкувати за втраченим і не радіти тому, що лишилось. Що в нас є? Життя, здоров’я, сонце, дозвілля, можливість розмовляти, мовчати та ін.

Про засоби, які служать нам проти душевних тривог, слід подумати раніше, ніж ми зазнали турбот, щоб, завчасно приготовані, ці засоби мали більше сили.

Щодо тих, які вважають, що існує один який-небудь спосіб життя, вільний від неприємностей, то Менандр у поданих віршах переконує в тому, що вони помиляються.









74

[Харків, місцевий; липень — серпень, 1765 р.] / 31 /


Salve, thesaure mi! Michaël pretiosissime!


Fortassis tibi quoque, о carissime, importunus et molestus his aliquot diebus eram, cum ipsemet mihi displicerem. Nam dum taedeo, dum moereo et irascor, neque adspecto, neque compello te solito nostro more amicissimo, ut haud mirum sit, si aliquid de nobis sinistri suspicatus sis. Sed tamen dolendum erat, mi amice, postea quam avulsus est is, qui erat inter praecipua curarum mearum oblectamenta et solatia. Nemo magis gaudet amicitia, quam ego: hoc unicum meum oblectamentum et thesaurus; quid igitur mirum, si modum in dolendo non tenui? Veniam damus, si quis pretioso ablato equo lacrumat, aut moestus est, postquam aedes onflagrarunt. Mihi quoque danda est, quod non video et timeo ei, quod mihi amicissimum est. Cum praesertim animus humanus, et is amicus, omnium rerum pretia superat, procul dubio. Si in tutiori loco esset, minus dolerem: nunc aula est fraudum scelerumque taberna. / 32 / Parvula simplexque aetatula est, facillime decipitur, moresque imbibit improbos; expertus sum ipse et tanto magis doleo, et doleo et libet dolere. Quid enim agam in vita? Ubi animus occupetur? \349\ Ubi vigeant studia mea? At nihil curare, nihil dolere, non est vivere, sed mortuum esse: cura enim est animi motus, et vita in motu consistit. Alii alia curant, mihi generosos mihique amicos puerorum et juvenum animos curare libet. Sed ubicunque labor, ibi est et requies. Ubicunque cura est, et oblectatio indidem petitur. Curat avarus aurum, dolet aurum, aliquando et delectatur auro, et ut delectetur, curat, curisque exedi gaudet. Ad hunc modum et ego angi ато commodis amicorum, ut aliquando delectatio pariatur: quamquam et nunc quidem jam paritur. Quid enim dulcius, quam amari, quam expeti a bono animo? Quid amabilius ipso amore amici? Nullum ego munusculum amo, si absit amor animique benevolentia. Nihil mihi carius aut dulcius, quam animus mei amans, etiamsi alia absint omnia. Et cura mea, et delectatio, et gloria, dicam et vita, et haec immortalis quidnam? Animus amicus, animus mei amans, animus memoriam mei retinens. Hunc ego malo, quam pyramides, quam mausolea, quam alia regum monumenta. Et quid generoso animo generosius, / 41 / quid magis aeternum? Doleo igitur carissimum Jacobiscum meum, et curo, ut aliquando me quoque amet: quamquam et nunc jam amat. Amor enim amore invitatur: et volens amari, amo ipse prius. Et quis non amet ingenium huius pueri? Jam mihi reputa, quanto miserius dolerem, si tibi, licet non puer quidem ac tanto grandior es, mali quid contingeret. Tui enim gratia (dicam ingenue), tui, inquam, solius jucundissimum meum otium reliqui, fluctibus me commisi, per biennium tantas inimicitias exercui, tantas calumnias, tanta odia tuli. Alioquin nullus antistes aut abbas a dulcissimo meo abstraxisset otio, ut famae, ut valetudinis dispendium paterer, nisi non multo ante eorum pellectationem te conspexissem, nisi prima fronte tantopere animo collibuisses meo. Meministi, opinor, quantopere indignarer, cum abstrahereris a graecis literis, maxime autem, cum pellicereris in aulam, cum praeceptor linguae germ[anae] publicus parum abfuit quin creareris, quantopere, inquam, indignabar? Ut si leaenae sui catuli aut humanissimae mulieri suus foetus eriperetur. Et sic affectus eram, quod perspiciebam, quam non procul esses a pernicie, si esses aut in aula paedagogus aut linguae praeceptor publicus. Omnes mirabuntur, suspicabantur, inimici autem mei ringebantur, quid esset, quod plus quam germani mei rem curarem. Si igitur Iacobi mei vicem tam doleo, quem amandi tu mihi occasio ansaque extitisti, ei siquid alii es me fructus / 42 / ceperunt, tibi acceptum ferre omnes debent, qui me solus a portu imo amor meus abstraxit tui, quem sic adamavi, ut licet inimicus factus esses, odisse te nequeam, neque quidquam recusare, quod ad tuam pertineat utilitatem... Ego quidem sic me natum video, ut ipsissimis inimicis, in ipsa ira, ubi quid parum blanditiae adspexi, protinus mitescam; jam ubi quem mei amantem esse \350\ animadverti, huic prope dimidium dierum vitae meae concederem, si possem et liceret: quamquam quidem, qui pericula lubens amici gratia [subit] 1, videtur aliquo modo vitam suam impendere. Aliquando irasci am icissimis eram, videor, sed heu, quam ista ira non est ira, sed nimius fervor amoris et perspicientia mea, quod plus video quam vos, quid vitandum, quid sit expetendum. Itaque dum memor ipse mei, dum spiritus hos reget artus, hoc unum agam, solum hoc curabo, ut omnibus modis ingenuorum animorum amorem in me provocem. Hic meus thesaurus et delectatio et vita et glaria. Amor autem amore provocatur, quem prodit gratia et benevolentia cum virtute conjuncta. Sed tu solus omnium carissimus, nec poenitebit repetere solitudinem meam, licet infirmior sum factus, si te amicum habeo.

Vale, cariss[ime] mi amice!


Tuus Greg[orius] S[kovoroda].







Здрастуй, мій скарбе! Найдорогоцінніший Михайле!


Можливо, й з тобою, найдорожчий, ці кілька днів я був грубий і обтяжливий; тоді я і сам собою був незадоволений. Бо коли я нудьгую, коли я смутний і роздратований, тоді не можу бачитись і розмовляти з тобою, як це ми звичайно робимо, тому й не дивно, коли ти міг подумати щось недобре про мене. Але як не вболівати, мій друже, коли від мене відірвали того, хто був однією з найбільших моїх відрад і втіх. Ніхто більше за мене не радіє дружбі: це моя єдина втіха і мій скарб; що ж дивного в тому, що віддаючись печалі, я не дотримався міри. Ми вибачаємо тому, хто плаче, втративши дорогого коня, або віддається печалі після пожежі. Треба вибачити і мені, бо я не бачу того, хто для мене найдорожчий, і боюся за нього. Тим більше, що людська душа і друг, безсумнівно, цінніші за все інше. Коли б він був у безпечнішому місці, я менше непокоївся б, але ж він перебуває в панському дворі — кублі обманів і злочинів. Людина в твоєму юному віці недосвідчена, легко піддається обманові і впливові аморальності; я сам маю досвід і тим більше непокоюся — непокоюся і маю право непокоїтися. Бо що мені робити в житті, чим заповнити свій дух, про що піклуватися? Ні про що не турбуватися, ні за що не переживати — значить не жити, а бути мертвим, адже турбота — рух душі, а життя — це рух. Одні піклуються про одне, інші про інше; я ж турбуюся про прихильні до мене, дружні мені душі отроків і юнаків. Але де труд, там і спочинок. Де турбота, там і радощі. Скупий турбується про золото, страждає через золото, але іноді і тішиться золотом і, щоб тішитись, віддається турботам і радіє втомлений турботами. Так і я люблю триво-\351\житися душею за благополуччя друзів, щоб коли-небудь зазнати також і втіхи, хоч я ЇЇ зазнаю уже й тепер. Бо що може бути солодшим, як коли тебе любить і прагне до тебе добра душа? Що може бути приємнішим, ніж любов друга? Я не люблю ніякого дару, якщо він не пов’язаний з любов’ю і доброзичливістю. Для мене нема нічого дорожчого чи солодшого, ніж душа, яка мене любить, хоч би бракувало всього іншого. А моя турбота, і радощі, і слава, і, я сказав би, життя, при тому вічне життя — що це таке? Дружня душа, душа, що любить мене, душа, що пам’ятає про мене. Її я ціную більше, ніж піраміди, мавзолеї та інші царські пам’ятники. А що є розсудливішим від благородної душі і що більш вічне. Я непокоюся тому за мого найдорожчого Яшка і турбуюся, щоб і він мене коли-небудь також полюбив, хоч він і тепер уже любить. Адже любов викликається любов’ю і, бажаючи бути любимим, я сам перший люблю. А хто не любив би душі цього хлопчика? Уяви собі, наскільки сильніше я непокоївся б, якщо б з тобою, хоч ти і не хлопчик, а дорослий, сталося щось погане. Адже заради тебе, одверто кажучи, заради тебе одного, я залишив мій такий приємний спокій, пустився на життєві хвилі, протягом двох років зазнав стільки ворожнечі, зіткнувся з такими наклепами, з такою ненавистю. Інакше ніякий архімандрит або ігумен монастиря не відірвав би мене від найсолодшого спокою на шкоду моїй репутації і здоров’ю, коли б значно раніше їх наполягань і вимог я не побачив тебе, коли б з першого погляду ти не полюбився б так моїй душі. Я думаю, ти пам’ятаєш, як я був обурений, коли тебе відвертали від занять грецькою мовою і особливо коли тебе запрошували до панського двору, коли ти мало не зробився викладачем німецької мови, — як тоді, повторюю, я обурювався? Так буває, коли в левиці відбирають її малят або у чадолюбивої жінки віднімають її дитину. І я зазнав цих почуттів, тому що бачив, як недалеко ти був би від загибелі, ставши учителем у панському дворі, або звичайним учителем мови. Всі дивувались, підозрівали, а мої вороги з мене сміялись — в чому справа, чому я піклуюсь про тебе більше, ніж про рідного брата. Тому, якщо мене турбує доля мого Якова, полюбити якого ти сам дав мені нагоду і привід, і якщо я був корисним іншим, то всі вони зобов’язані цим тобі, тобі, котрий один лише витягнув мене з тихої пристані, або, вірніше, любов моя до тебе витягла мене; тобі, кого я так полюбив, що якби ти навіть став моїм ворогом, я не міг би ненавидіти тебе і відмовити тобі в чому-небудь корисному для тебе... Я знаю, така вже моя натура, що, будучи в стані великого гніву, я відразу стаю лагіднішим навіть по відношенню до найлютіших ворогів своїх, як тільки помічаю хоча б незначний вияв прихильності до мене. Як тіль-\352\ки ж помічаю, що хтось мене любить, я готовий віддати йому половину днів життя мого, якщо б це було можливим і дозволеним, зрештою, хто добровільно заради друга наражається на небезпеку, той певним чином ніби витрачає своє життя для нього. Іноді могло здатися, що я гнівався на найдорожчих мені людей; ах, це не гнів, а надмірна моя гарячковість, викликана любов’ю, і прозорливість, тому що я краще від вас бачу, чого треба уникати і до чого прагнути. Отже, поки я усвідомлюю самого себе, поки душа керує тілом, я буду дбати лише про те, щоб всіма засобами здобути любов благородних душ. Це мій скарб, і радість, і життя, і слава. Любов же викликається любов’ю, яку породжує ласка і прихильність у поєднанні з чеснотою. Але ти мені з усіх найдорожчий, і я не пожалкую за моєю самотністю, хоч здоров’я моє і стало підупадати, — якщо ти залишишся моїм другом.

Бувай здоровий, найдорожчий мій друже!


Твій Григ[орій] С[коворода].









75

[Звідки — невідомо] «С купянских степов» [до Харкова, перша половина 1767 р.] / 1141 /


Мой любый Друже! 1

Михайло Іванович! Веселись во господЂ!


Молчаніе должно нагородит. Посилаю Вам новую мою пЂсню. А вот она:



БЕЗДНА БЕЗДНУ ПРИЗИВАЕТ


1

Нелзя бездны окиана

Горстю персты забросат,

Нелзя огненнаго стана A

Скудной каплЂ прохлаждат.

Возможет ли в темной яскинЂ B гулят орел,

Так, как в поднебесній край вилетит он отсель,

Так не будет сыт плотским дух.



A Castra sedes, ora [військовий табір, місцеперебування, берег]. Прим. автора.

B Hoc potest dici ‛ο ’άδης — locus subterraneus obscurus, angustus [це може бути сказане словом ‛ο ’άδης місце підземне, темне і тісне]. Прим. автора.




2

Бездна дух есть в человЂкЂ

Вод всЂх ширшій и небес. \353\

Не насытиш тЂм вовЂкы,

Что плЂняет зрак очес. / 1142 /

Отсюду-то скука внутр скрежет, тоска, печал,

Отсюду неситость, и с каплЂжар паче встал.

Знай: не будет сыт плотским дух.



3

О роде плотскій! НевЂжды!

ДоколЂ ты тяжкосерд? A

Возведи сердечны вЂжды!

Взглянь виспр на небесну твердь.

Чему ты не ищеш знат, что то зовется бог?

Чему не толчеш, чтоб увидЂт его ты мог?

Бездну бездна удовлит вдруг.


Haec cantilena non est quidem grandis lapis, sed plane pusillus lapillus, non inutilis ad aedificandam tamen pietatem. Habet certe scintillam intus; non omnino caret acie ad excindendas carnis cupiditates, et aliquantum similis iis silicibus, quibus olim apud iudaeos fiebat circumcisio. Adhaesimus mundo, immersi sumus carni, intricati τοι̃ς σοφίσμασι του̃ διαβόλου. Verum si saepius tentemus, est spes fore, ut aliquando eludamus sursumque exiliamus для насищеніа.


[Ця пісня — не великий камінь, а дуже маленький камінець, проте небезкорисний для виховання благочестя. Всередині він, без сумніву, має іскорку і не позбавлений леза, щоб вирізати плотські пристрасті; він трохи схожий на ті кремені, за допомогою яких у юдеїв колись робилося обрізання. Ми прив’язані до світу, ми захопились плоттю, заплутались у софізмах диявола. Проте якщо ми частіше будемо робити спроби, то є надія, що ми коли-небудь з них виплутаємося і піднімемося увись] для насищеніа.



A Recordare vocabule [пригадай слово] χαμαιζήλος [низький, приземкуватий]. Прим. автора.









76

[До Харкова] / 1191 /


ВселюбезнЂйшій друже, Міхайло Іванович!


О істинной Вашей ко мнЂ люб†не сумнюся, что она желает о нынЂшном моим знать обращеніи. Моя теперь rusticatio [село] в КурежЂ. In solitudine non solus, in otio negotiosus, in absentia praesens, in jactura integer, in tristitia pacatus. [В самотності не один, в бездіяльності за роботою, у \354\ відсутності присутній, при аварії неушкоджений, у смутку задоволений].

Вы всіо понимаете, раз†in jactura sint; id est 1 pacтерялся; повЂрте, тол нечаянной выхор вихватил меня с Купянских степов, что, кромЂ ютки да бурки кирейной, ничего не взял. О этой бурЂ послЂ поговорим. А negotiositas [заняття] моя вся состоит... да вЂдь вы ж знаете... в борбЂ с скукою. Если б кто посторонній сіе начитал, без сомнЂніа, сказал бы: чорт тебЂ виноват, если добровольно всЂх дЂл убЂгаешь.

СмЂшніи мнЂ, душа моя, эти умишкы! Оны не разсуждают, что бЂс скукы подобен да и есть он внутренной вихор, кой тЂм бурнЂе поривает, чем легшое перо или очеретину схватит, и чЂм далЂй за легкость свою подаіотся ему, тЂм безпокойнЂе станет, в то время когда імпет по імпетЂ 2 стремителнЂе раждается, разсЂкая, как прах, и обращая без конца 3, как листвіе, вожделЂнія душы, волнующойся и неутвержденной. Что ж это за лЂкарство? Да и, кромЂ того, оны толко по тих мЂст разумЂют скуку, пока она нас принуждает mutare terras alio sole calentus [змінювати землі на ті, які гріє інше сонце], и, желая уврачевать, совЂтуют (ut Horatius tuus ait) multa jaculari brevi aero. Atque istud ipsum est torquieri hoc daemone. [Як каже твій Горацій, багато досягнути за коротке життя. Але це ж саме і означає терзатися цим демоном]. И что есть скука, раз†неудовольствіе? Коль же она вездЂ по всем розлилась! Non satisfacit tibi tua doctrina? habes hunc daemona. Male me habet, quod parum sum musicus? quod parum laudor? patior plagas et colaphizor? Quod jam sum senex? / 1192 / Quassor, ni boni consulo. Irascor propter improbitatem inimicorum et obtrectatorum? Non illi, sed daemon me inquietat idem. Quid mors, paupertas, morbi? Quid quod ludibria omnibus sumus? Quod spes evanescit in posterum? His omnibus an non misere anima tanquam venti labro quodam sublata ac turbine exagitata quassatur.


[Не задовольняє тебе твоє вчення? І в тобі сидить той же демон. Мені не подобається, що я не досить музикальний? Що мене мало хвалять? Що зношу удари і ганьбу? Що я вже старий? Не задоволений тим, що мені щось не до вподоби? Роздратований через безчесну поведінку ворогів і ганьбителів? Не вони, а той же біс мені завдає неспокою: а що як прийде смерть, бідність, хвороба? Нас непокоїть, що всі підіймають нас на сміх, що слабне надія на майбутнє? Хіба душа не страждає від всього цього найжалюгіднішим способом, ніби ЇЇ піднімає порив вітру і жене вихор]. Вот, душа моя, как я разумЂю скуку, а не то толко, что вселюбезних моих разговоров не наслаждаюсь. И что блаженнЂе, как в толикой достигти душевной мир, чтоб уподобитись шару, кой всіо \355\ однаков, куди ни покоти. Я тебЂ, друг мой, говорю, что нЂт сего божественнЂе и премудрЂе разсужденія, и вопію с твоим тезком, сей шар держащим: «Кто яко бог?».


Ваш вседоброжелателній Гр[игорій] Сковорода.


25 іюня 1767.


Любезному Николаю поклон.

Михайлу Івановичу КовалЂнскому.










77

[Із с. Гусинки до Петербурга. 1787 р. — поч. серпня 1788 р.]


Любезная душа моя!


Радуйся, веселись, дерзай, мир тебЂ да будет ввЂк!

Благодарю благому сердцу за огнедухновенное от тебя письмо твое, а без него вся мнЂ вселенная, в дар приносима, не толко твоя юфта не мила. Внял ли ты сему Павлову слову: «Вас ищу, не ваших имЂній». Хвалит тебя благій во мнЂ дух мой, что, постоянствуя в любви и к нищему моему странничеству / 21 /, обличил, яко ты.., т. е. краеголнаго каменя вижу, что и сам ты не искал во мнЂ ни моих ни плоти и крови, но того единаго, о коем писано: «Слыши, Израиль, господь бог твой посредЂ тебе». Держися убо сего царствующего в нас краеголнаго каменя и кифы, сей среди нас камень есть прибЂжищем для всЂх, да ищет мір индЂ себЂ помощи и утЂшенія, да волнуется во всем мирном потокЂ, се бо есть вся тварь, есть лед и вода непостоянная, но она есть основаніем и надеждою людям безсердечным по писанному: «РЂка текущая — основаніе их». Ты же, о человЂче божій, бЂгай сих, держися любви. Вся преходят, любви же никогда, вся тебе оставит, кромЂ любезнаго, внутрь тебе сущаго. Се: сей стоит за стЂною нашею, в тюрмЂ нашей он свЂт. Если возволнуется море, если воззыграет плоть и кровь, естли возвЂют смертнаго страха волны, не бЂги искать помощи по улицам и по чужим домам. Вниди внутрь тебе, мимо иди, плоть и кровь твою проиди всю тлЂнь и дрянь — вот тебЂ спасителная пасха. Остави всю гибель, поколь даже доидеши туда, дондеже пришедши, ста верху, идЂ же бЂ отроча; и бысть в мирЂ мЂсто его; он отроча тЂм, что не старЂется, но послЂ крЂпости есть ветхій денми Сампсон. Кричи, / 22 / вопи, стучи, буди, он честолюбив, хочет, чтобы мы его просили, и будто спит, да научит нас наша бЂда, горе, гдЂ искать его. Сей-то проженет тебЂ твои филистимы, запретив мор и вЂтрам. Докажем, надЂяся на сію гавань, что ты правдивый сын... яже есмь... или Варсава, т. е. сын мира, нашедший в смерти моей истину, \356\ вовЂки пребывающую, и на ней с Ноевою голубицею упокоющійся безпечно. Да исполнится слово Исаино: «Прозовешися здатель оград, и стези твоя посредЂ упокоиши».


Друг твой Варсава.










78

[До Петербурга].


Из Ольшанскія Ивановки 1790 года, септемвр[іа] 26-го.


Возлюбленный паче всЂх человЂк, Михаиле! 1

Мир тебЂ, муже божественных желаній!


Мати моя, Малороссія, і тетка моя, Украина, посылают тебЂ в дар малорослую мою дщерь Авигею «Икону Алківіадскую». Прійми ее и, яко Давид, наслаждайся ею. Она не лицем, но сердцем красавица, и вся слава ея внутрь ея. С нею бесЂдуя, бесЂдуеш со мною. Сердце мое в ней, а ея во мнЂ. Она породит тебЂ единаго точію сына, иже есть истое начало.

Род сей лицемЂрный и сластоочесный, ругаясь нарицает бЂсною и буйною. Аз же тя, прежде юношу, нынЂ же обрЂтох тя мужа по сердцу моему. Вся моя дума твоя есть и твоя — моя. Вот единость! Любовь! Дружба!..

Письмо сокращу. Не удерживаю от бесЂды с дЂвою Евою. Только припишу воспЂтую мною в Харко†Харкову пЂсеньку в августЂ:



ORATIO AD DEUM IN URBEM ZACHARPOLIM


Ех hoc Zachariae prophetae grano: «7-m sunt oculi domini...»


Zacharias oculos septem tibi praedicat esse.

Septimus est oculus, Zachariana polis.

His oculis septem tu solus, Christe, pupilla.

Caeci sunt oculi, quando pupilla latet.

O reclude in eam, miseratus, ocellos!

Sic sol verus erit, Zachariana polis.


[Молитва до бога за місто Харків.

З такого зерна Захарія-пророка: «7 очей господа...»


Захарія прорікає, що в тебе сім очей.

Сьоме око — місто Захарія.

Цим семи очам ти єдиний, Христе, зіниця.

Сліпі очі, коли закрита зіниця.

О розкрий свої очі, зглянься на нього!

Так місто Захарія буде справжнім сонцем]. \357\


Сіи очи откроет Авигеа в Захаріевском свЂщникЂ. Tu versus facies slavonicos. [Ти будеш складати слов’янські вірші].

Іаков мой к сей моей «ДщерЂ» простудился. Замарал в ней и мое и кому поднесена имя. Откуду сіе? — не вЂм. Сего ради пересылаю к тебЂ, другу, сей для него списанный список. Уживай, лучше его, себЂ сію твоего лиценціата душу. Аще бог помощь, во слЂд «Авигеи» еще два мои сыночки выправляют крилца и думают к вам летЂть. «Древній м<ы>ір» (пишу ы, ut differat ab illo [щоб відрізнити від того...]: мир) и «Михаил, боряй Сатану». Они рожденны для тебе и посвященны от самых пелен святому твоему духу. Окажет пролог. Будь же им отец и покров вовЂки! Но потерпим. Снимаются копіи. Оригинал ли прислать? Увижу. До «Дщери» случайно привязалася «Ода» Сідронія езуиты. Благо же! На ловца звЂрь, по пословицЂ. ПослЂ годовой болЂзни перевел я ее в ХарковЂ, отлЂтая к матерЂ моей, пустынЂ. Люблю сію дЂвочку. Ей! Достойна быть в числЂ согрЂвающих блаженну Давидову и Лотову старость, оных — «приведутся царю дЂвы». Прилагаю тут же, как хвостик, и закоснЂвшее мое к Вам письмишко гусинковское. НынЂ скитаюся у моего Андрея Иван[овича] Ковалевскаго. Имам моему монашеству полное упокоеніе, лучше Бурлука. Земелька его есть нагорняя. ЛЂсами, садами, холмами, источниками распещренна. На таком мЂстЂ я родился возлЂ Лубен. Но ничто мнЂ не нужно, как спокойна келіа, да наслаждаюся моею невЂстою оною: «Сію возлюбих от юности моея...» О сладчайшій органе! Едина голубице моя, бібліє! О, дабы собылося на мнЂ оное! «Давид мелодивно выгравает дивно. На всЂ струны ударяет. Бога выхваляет». На сіе я родился. Для сего ям и пію, да с нею поживу и умру с нею, аминь!

Твой друг и брат, слуга и раб, Григорій Варсава Сковорода — Даніил Меінгард 2.




Число моих твореній


Лучшее значат звЂздки.


1. Наркисс. Узнай себе ***. Первородный плод.

2. Симфоніа библейных слов сему: «РЂх: сохраню пути м[оя]».

3. Симфоніа «Аще не увЂси самую тебе...» и протчая ***.

4. Неграмотный Марко. У Як. Правицкаго.

5. Алфавит мира (о природЂ) ***.

6. Разговор Кольцо *.

7. Древній мыр.

8. Жена Лотова *.

9. Брань Михайлова со Сатаною **.

10. Ікона Алкивіадская ***. \358\

11. БесЂда 1-я: нареченна Сіон.

12. БесЂда 2-я: Сіон.

13. БесЂда 3-я: нареченна двое **.

14. Діалог: Душа и НетлЂнный Дух. У Правицкаго.

15. Притча, нареченна Убогій Жайворонок. У Дискаго.



Переводы


Из Цицерона.

1. О старости. Поднесена Степ. Ів. Тевяшову, полк[овнику].


Из Плутарха.

2. О смерти.

3. О божіи правосудіи *.

4. О храненіи от долгов. Дарена Алекс. Юр. Сошальскому.

5. О спокойствіи душевном. Подн[есена] Яков[у] Мих. Захаржевскому.

6. О вожделЂніи богатства. Завезена в Крым без списка.

7. Езуита Сідронія «Ода о уединеніи» et cetera.


У друга нашего бабайскаго іерея Іяк. Правицкаго всЂ мои творенія хранятся. По мнЂ бы они давно пропали. Я удивился, увидЂв у его моего «Наркісса» и «Симфон: Аще не увЂси...» Я ее, ожелчившися, спалил в ОстрогорскЂ, а о «НаркіссЂ» навЂки было забыл. Просите у его. А я, не точію апографи, но и аутографи раздал, раздарил, расточил.


Non prodesl messis, nisi servit, cura fidelis.

Fons fundit largas, festa reservat aquas 3.


[Не приносить користі врожай, якщо немає доброго піклування; Джерело щедро розливає воду, а посуд її зберігає].


Post scripsi. При «Авигеи» пріймите и «Алфавита — сына». Так дух велЂл 4.









79

[Із с. Іванівни до Петербурга. 2 квітня 1794 р.] / 1091 /


Desideratissime Michaël!

Pax tibi et tuis! 1


Senectus mea dolet, sed sepulchrum corporis dolet, non animus. «Жτну Лотову», уже совершенную, пришлю, аще бог восхощет, через Андрея Ивановича. Пришлю и «Потоп Зміин»: et videbis, fortassis et admiraberis. Nam uterque liber tuo nomini est consecratus. Prologos hoc aperit. Feci prologon et in «Narcissum», id est, in librum: «Nosce te ipsum», sed iste veniet suo tempore. Sed quid hoc tandem? Quando tuam cor- \359\poris domunculam videbo, in qua meus Michaël habitat? Expectando defessus sum. Celerum semper sum tecum. Neque enirn non ii sumus...2 «Плоть ничто же...»

Vale, carissime!


Tuus et servus et amicus Greg[orius] Daniel Meingard.






Найжаданіший Михайле!

Мир тобі і твоїм!


Старість моя страждає, але страждає тлінне тіло, а не душа. [«Жену Лотову», уже совершенную, пришлю, аще бог восхощет, через Андрея Ивановича. Пришлю и «Потоп Зміни»] і ти побачиш і, можливо, будеш здивований. Адже ж обидві книги присвячені твоєму імені. Обидві починаються прологом. Я зробив пролог і до «Нарцісса», тобто до книги «Пізнай себе самого», але цей пролог прийде в свій час. Однак що ж це таке? Коли я побачу домівку твого тіла, домівку, в якій мій Михайло живе? Від чекання я знемігся. Зрештою я завжди з тобою. Бо ми не ті... [«Плоть ничто же...»]


Бувай здоров, найдорожчий!


Твій і слуга і друг Григ[орій] Даниїл Мейнгард. \360\










Попередня     Головна     Наступна         Примітки


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



 


Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.