[Григорій Сковорода. Повне зібрання творів: У 2-х т. — К., 1973. — Т. 2. — С. 288-359.]

Попередня     Головна     Наступна         Примітки

Початок листів до М. Ковалинського на попередній сторінці.

40

[Харків, місцевий; перша половина березня 1763 р.] / 56₁ /

Salve, caritas christiana!

Michaël dilectissime!

Frustra corpus edit, qui in corpore sistit edendo,

Qui nec ut ad mentem progrediatur, edit.

Impia turba potest corpus contingere Christi,

Mentem haurire dei sed mala turba nequit,

Est animale quidem, dein est ¹ et spirituale

Corpus: id haud prodest, hocce salutiferum est.

Haud equidem juvat id, quando consistis in illo:

Sin per id ad Mentem progrediare juvat.

Quid plantas oleam, si fructus non paritura est?

Quorsum figis humo, si nova non subolet?

Ecquid edis corpus Christi, quando unus et idem es?

Curve capis semen, si tibi fructus abest?

Semen humi jactum si ² forte calore ³ putrescit,

Spiritus inde novus procreat ind nova.

Sic animale quidem nisi erit tibi morte peremptum,

Spirituale novumque haud habiturus eris.

Mitte hominem veterem κακοι̃ς σύν δόγμασιω αυτου̃:

Sume novas δόξας et nova facta dei. / 56₂ /

Quid corpus sumis. si mentem rejicis ejus?

Nonne animus potior corpore, plusque valet?

Carnem carne tua tangis, sed pectore vitas

Pectus? Et est ⁴ qualis, dic mihi, amicitia haec?

Oscula das ori, sed es hostis moribus ejus?

’Αντιπαθει̃ς genios quis sociare vaiet?

Christus simplicitas: tu veste domoque ciboque

Luxurias; prodest quid tibi sacra ⁵ caro?

Christus virginitas: at ego meretricis in ora

Respicio; prodest quid mihi sacra caro?

Sume mihi cum carne animum, carissime, Christi,

Et sic cum domino spiritus unus eris.⁶

Vale, mi dilectissime!

Tuus in domino G[regorius] S[abbin]. \289\

Здрастуй, християнська любов,

найулюбленіший Михайле!

Даремно вкушає плоть той, хто втілений у плоть

і не думає йти далі, до духа.

Нечестива чернь може торкнутися тіла Христового,

Але збагнути смислу божого дурна чернь не може.

Бо є тіло тлінне, але є й тіло духовне:

Перше не дає користі, друге — приносить порятунок.

Перше не допомагає, якщо ти ним обмежуєшся.

Якщо ж не обмежуєшся, допомагає дійти до розуму.

Навіщо ж садити оливу, якщо вона не дасть плодів?

Навіщо садити в землю, коли не з’явиться новий паросток?

Навіщо вкушати Христове тіло, залишаючись самим собою?

Навіщо приймати сім’я, коли в тебе не буде плоду?

Бо кинуте в землю сім’я, хоча й згниє від тепла,

Новий дух породить, від нього — нові плоди.

Якщо тлінне тіло не візьме у тебе смерть,

То ти не матимеш духовного і нового.

Облиш стару людину з її дурним вченням,

Прийми нові погляди і нові діла божі.

Навіщо ж приймати тіло, відкидаючи його душу?

Невже душа не краще й не важливіша від нього?

Тілом своїм ти торкаєшся тіла,

Але серцем ти уникаєш серця.

Скажи мені, будь-ласка, що це за дружба?

Цілуєш в уста, залишаючись ворогом його вчення.

Хто ж може поєднати протилежні природні вдачі?

Христос — простота, ти ж розкошуєш в одязі, житлі і їжі.

Чим же допоможе мені святе тіло?

Христос — непорочність, я ж дивлюсь в лице блудниці.

Чим же допоможе мені святе тіло?

Прийми, найдорожчий, разом з тілом дух Христа

І тоді ти з господом будеш одним духом.

Будь здоров, найулюбленіший!

Твій у господі Г[ригорій] С[авич].

41

[Харків, місцевий; останній тиждень березня 1763 р.] / 51₁ /

Salve, solatium curarum mearum,

Michaël dulcissime!

Parciori somno et frigidioribus cibis per hos vernos dies uti te velim, respice calorem juventutis tuae, veris ardorem, vitam sedentariam, et in hac nimiam tuam diligentiam. Nuper (heri) legimus in Mureto forte fortuna, Galenum, patrem post Hippo-\290\cratem medicorum, ubi περί ‛υγιειω̃ν disserit, pueris et juvenculis frigidiores, senibus cibos convenire calidiores sentire Dignus profecto est fide tantus auctor. Nam ex calidis cibis supervacuus hunior, hinc ‛ο κατάρροος, quem inter omnes medicos constat esse patrem morborum omnium; neque aliud quid est catarrhus quam gravedo (нежид). neque hoc aliud est quam pituita nimio calore ex nimio cibo calidoque contracto constipata, sive humor densatus ardore, unde graecis dicitur etiam φλέγμα ardor in corpore, sive pituita. Cura igitur laetus esse et vigil. Sed hujus rei mater est sobrietas, quae non solum in modico eoque frigidiori sita est potu, verum etiam cibo. Neque sobrius est, qui cibus ingurgitatur, etiamsi sit ’άοι νος. О stultitiam meam! qui tantam jacturam valetudinis feci instigantibus rudem aetatem corruptissimis sociis, quos angue pejus et cane rabido odisse debes et vitare. Sed quid ego haec? Quasi non norim liberale tuum ac verecundum ingenium.

Vale, cariss[ime]!

Tuus Gregor[ius] Sk[ovoroda] ¹. //

Здрастуй, втіхо в турботах моїх,

Михайле найсолодший!

Я хочу, щоб в ці весняні дні ти менше спав і вживав холоднішу їжу. Враховуй жар твоєї юності, тепло весни, сидяче життя і твою надзвичайну старанність. Нещодавно [вчора] випадково прочитав я у Муре, що Гален, другий після Гіппократа батько лікарів, міркуючи про здоров’я, висловив думку, що хлопчикам і юнакам слід вживати холоднішу, а старим — теплішу їжу. Без сумніву, гідний довір’я такий автор. Бо з гарячої їжі розвивається зайва вологість, а звідси катар, який всі лікарі вважають причиною всіх хвороб. Катар — це нежить [нежид], а нежить — не що інше, як гній, що згустився з надмірного жару і надмірної гарячої їжі, або це вологість, згущена жаром. Тому-то греки називають жар у тілі, або гній, флегмою. Лікування ж — у тому, щоб бути веселим і бадьорим. Але матір’ю цього є тверезість, яка означає не тільки помірне і холодне життя, але й таку саму їжу. Не буде тверезим той, хто перевантажує себе їжею, хоча б він і не пив вина. О, який я був дурний, що завдав таку шкоду своєму здоров’ю, піддавшися в молодому віці впливові дуже розбещених товаришів, ти ж повинен ненавидіти і уникати їх більш, ніж отрутної змії і скаженої собаки. Але що ж це я? Ніби я не знаю твоєї розсудливої і цнотливої натури.

Прощай, найдорожчий!

Твій Григор[ій] Ск[оворода]. \291\

42

[Харків, місцевий; останній тиждень березня — поч. квітня 1763 р.] / 26₁ /

Κήδιστέ μου ω̃ Μιχαήλ,

Χάριν εύχομαι σοί ’εν τω̃ κυπίω ‛ημω̃ν!

Dies noctesque omnibus relictis contendamus, mi carissime, ad illam pacem omnem mentem supereminentem, quae est «мир, всяк ум преимущій» e graeco versum: τήν ειρήνην ‛υπερέχουσαν πάντα νόον. Quo magis cupiditatum vulgarium aestus desidit, hoc proprius accedimus ad arcem illam dei. Introspice mare pectoris tui, cogitationum tuarum et perpende, quis ventus excitat turbas, ut navicula animae tuae periclitetur. Ventusne ambitionis? Excitare protinus stude et propera illum: «его же вЂтры послушают».

Quid est id, quo cacodaemon nos sollicitat ad fucatas mundi hujus pulchritudines? Nitor palatiorum aut πορφύρας? Ah! non perspicis, quid occultatur malorum intus sub pulchra specie: latet anguis in herba. Δίβαφος τήν χοιράδα κρύπτει: Dibaphus etc. Pulchre haec intelligis, mi anime, et ut perfecte intelligas et sapias, Christus faciet, si in caritate ejus perseveraris et fideliter uteris dato jam tibi talento. / 26₂ /

Ceterum dum liberi sumus, curabis mi cariss... ut saepius ore tenus vivaque voce confabulemur ’εν τη̃ λέσχη et literariam confabulationem reservemus in id tempus, cum non licuerit nec vacaverit coram ‛ομιλει̃ν, quod jam prope adest. Quotidie autem mane missitabis ad me nostrum Maximiscum, ut et illi aliquid dicam boni et ad te meum quidvis tamen dem non de trivio.

Vale, ω̃ κήδιστε, καί ‛ημα̃ς ’αντιφίλει!

Σος Γρ[ηγώριος] Σ[αββίν].

Найдорожчий мій Михайле,

молюся про ласку для тебе в господа нашого!

Дні і ночі, залишивши все, будемо прагнути, скеровувати всяку думку, найдорожчий, до того миру, що перевищує всякий розум і який є «мир, всяк ум преимущій», що перекладене з грецьких слів: τήν ειρήνην ‛υπερέχουσαν πάντα νόον. Чим більше холоне жар низьких пристрастей, тим ближче наближаємось ми до цього божественного оплоту. Зверни увагу на море серця твого, твоїх помислів і зваж, який вітер піднімає хвилювання, що наражає на небезпеку човник душі твоєї. Чи не вітер честолюбства?.. Старайся вимолити, щоб поспішив тобі на допомогу той: «его же вЂтры послушают». \292\

Що це таке, чий злий дух нас вабить до підфарбованих красот цього світу? Блиск палаців чи порфири? Ах, ти не бачиш, скільки зла. криється всередині, під красивою зовнішністю: змія таїться в траві. Пурпурна тога жерця ховає надуту шию. Прекрасно ти це розумієш, душе моя, а щоб досконало зрозумів і пізнав, це здійснить Христос, якщо ти будеш стійким в любові до нього і вірно використаєш даний тобі талант.

Далі, поки ми вільні, подбай, найдорожчий, щоб ми частіше вели бесіду віч-на-віч в залі, а листовну бесіду відкладемо на той час, коли буде неможливо і не буде часу безпосередньо зустрічатися, а цей час вже скоро настане. А щодня посилай до мене ранком нашого Максимка, щоб і йому я міг сказати що-небудь добре і тобі що-небудь дати моє, що не входить в коло звичайного.

Бувай здоров, о дорогий, і відплачуй мені за любов любов’ю!

Твій Гр[игорій] С[авич].

43

[Харків, місцевий] квітень [1763 р.] / 42₁ /

Desideratissime sodalis, mi Michaël!

Hodie tam mane sum expergefactus, ut sesqui tertia hora solis ortum anteverterim. Deum immortalem! quam hilaris, quamque alacris expeditaque fulmine agilior, ocior Euro illa nostri pars erat, quae divina vocatur, Maroni dicta aurai simplicis ignis. Itaque ut paroemia est, ubi quis dolet, ibidem et manum habet. Nam avarus quidem continuo ad pecuniam, mercator ad merces, ad boves arator, miles ad arma, breviter, ubi quid sive dolet sive delectat, ibi quisque et mentern et linguam gaudet habere. Meum autem, simul ac surrexi, cor cucurrit ad proprium thesaurum. Coepi egomet mecum cogitare sic: hem no stulti et miseri indignamur, siquis nostrum aut pauper vulgi judicio, auf humilis vivit ac sine ullo magistratu cum sola virtus beat beatumque servat. Quid? contraxistine tandem virtutem? Eone tandem pervenisti, ut ad te quoque dictum id possit pertinere: ‛υμι̃ν δέδοται γνωέναι τά μυστήρια τη̃ς βασιλείας τω̃ν ουρανω̃ν; sin minus, ubi est pretium temporis? His et similibus memet ipse alloquens, coepi temporis rationem subducere, quando, quam multis, quamque futilibus rebus rem omnia pretio superantem impenderim. Rursum autem quam ne nunc quoque novi uti tempore, sed quod praesens est et solum in manu nostra, id aut nugis, aut, quod miserius est, maerore, quodque miserrimum, peccatis exigitur. Futurum speratur, praesens temnitur; captatur, quod non est, quod adest \293\ negligitur, tanquam aut praeterfluens redire, aut futurum certo posset obtingere. Talia mente perlustranti subiit graecum distichon, quod ego jam, cum essem в лаврЂ святаго Сергіа, et verteram latine et didiceram. Hoc quoniam non inelegans est, hic addimus: / 42₂ /

Τη̃ς ‛ώρας ’απόλαυε, διέρχεται ¹ πάντα τάχιστα:

‛Έν θέρος ² ’εξ ’ερίφου ³ τραχύν ⁴ ’έθηκε ⁵ τράγον.

Utere temporibus, propere nam cuncta senescunt:

Una ex levi hoedo messe fit hircus olens.

Utinam, mi Michaël, sic utamur tempore, ne olim frustra id geminemus perculsi animo, quod stulti vulgo inaniter clamant: О mihi praeteritos referat si Juppiter annos!

Feliciter posuit tempus, qui cognovit fugiendaque et expetenda. Neque enim (hodie mane legimus in enchiridio cum amico quodam) potest, ut Plato in sua «Politia» judicat: constanter virtutem tueri, qui de expetendis fugiendisque rebus firmiter non est persuasus. Nam qui, quod utile est, inutile putat et contra, is candidum quod est, nigrum putat. Et talibus vae! clamat propheta.

Scribe brevissime, tribus verbis, quomodo vales, praesertim animo. Pustulam illam, quae in facie emersit, obsecro te, ne tangas aut fodias. Heri inhorrui, postquam forte audivi multis mortiferas extitisse illas, ut putantur, minutias ob hoc ipsum, quod refricarentur.

Vale carissime! cum Gregorisco et reliquis pullis.

Vestri amantissimus Gregor[ius] Sab[bin].

April.

Найжаданіший товаришу, мій Михайле!

Сьогодні я встав раненько — на цілу годину і треть раніше сходу сонця. Безсмертний боже, яка весела, бадьора, вільна, жвавіша за блискавку і швидша за Евра та наша частина, яка називається божественною і яку Марон називає вогнем чистого повітря. Отже, за прислів’ям: «де у кого болить, там він і руку держить», — скупий безперервно думає про гроші, купець — про товари, орач — про волів, воїн — про зброю, — коротше, що в кого болить чи радує, те є в кожного в голові і на язиці. Моє ж серце, як тільки я прокинувся, полинуло до свого скарбу, і я почав міркувати сам собі так: ми, дурні і нещасливі, обурюємось, якщо хто-небудь з нас, за звичайними уявленнями, живе в злиднях або скромно, не маючи ніякого чину, тоді як одна доброчесність робить щасливим і зберігає щастя. Що ж, чи досягнув ти, нарешті, доброчесності? Чи ти вже прийшов до такого стану, що і до тебе можуть стосуватися слова: «Вам дано розуміти таїнства цар- \294\ства небесного»? Якщо ні, то де ціна витраченого часу? Звертаючись до самого себе з такими словами, я почав підводити підсумок часу: коли, для скількох, на які дурниці я витрачав річ, дорожчу за все. Я ще й тепер не вмію користуватися часом, і навіть той час, який тепер у моєму розпорядженні, витрачається на дрібниці або, що ще гірше, на смуток, або, що найгірше, на гріхи. На майбутнє ми надіємося, сучасним нехтуємо: ми прагнемо до того, чого немає, нехтуємо тим, що є, так ніби те, що минає, може вернутись назад або напевно мусить здійснитися сподіване.

Коли я про це роздумував, згадав грецький двовірш, який я переклав на латинську мову і заучив, коли був [в лаврЂ святаго Сергіа]. Оскільки цей двовірш досить витончений, ми перекладемо його тут:

Τη̃ς ‛ώρας ’απόλαυε, διέρχεται πάντα τάχιστα:

‛Έν θέρος ’εξ ’ερίφου τραχύν ’έθηκε ⁵ τράγον.

Лови час, бо все швидко старіє:

Одне літо молоде козля перетворює в кошлатого цапа.

О, якщо б, мій Михайле, ми так використовували час, щоб у збентеженні потім не молили даремно про те, про що дурні звичайно голосять: О, якщо б Юпітер повернув мені минулі роки!

Правильно використав час той, хто пізнав, чого треба уникати і чого домагатися. Бо не може (ми читали сьогодні з одним приятелем в підручнику), як каже Платон у своїй «Державі», «постійно дотримуватися доброчесності той, у кого нема твердих переконань у тому, до чого слід прагнути і чого уникати, бо хто корисне вважає марним і навпаки, той біле вважає чорним». І горе таким! — вигукує пророк.

Напиши коротко, в трьох словах, як твоє здоров’я, особливо душевне. Прищ, який вискочив на обличчі, благаю, не чіпай і не колупай. Вчора я вжахнувся, випадково почувши, що для багатьох такі прищі, які здавалися незначними, були смертельними саме тому, що їх роздирали.

Бувай здоров, найдорожчий, з Грицем та іншими малятами!

Ваш найбільший друг Григор. Сав[ич].

Квітень.

44

[Харків, місцевий; 11 травня 1763 p.] / 541 /

ΚΑΘ’ΩΣ ΓΕΓΡΑΠΤΑΙ

<Ut David і Не cantat: in tui gratiam

Toto diei tempore

In morte vita nostra nobis ducitur. \295\

Ac quales innocens ovis,

Quam durus ille carnifex ferro petit,

Fusurus atrum sanguinem:

Ipsa obsecundat ducta nullis viribus,

Gutturque praebet cuspidi.

Sed ista cuncta vincit aucta caritas

Solius ejus robore,

Qui nos amore sempiterno amplexus est.

Nam certa stat sententia> ¹. / 54₂ /

ΕΙΣ ΤΗΝ ΠΕΝΤΗΟΣΤΗΝ

О utinam nobis fluat in cor spiritus ille,

Quem doctor pueris miserat ille suis!

Spiritus ille novus, qui corda suo innovat igne:

Ille novas linguas, et nova facta creans.

Spiritus ille novus zephyrorum mitior aura,

Quis simul ac flarit, fit nova terra statim,

Tempora, coelorum motus et vita novatur;

Hora vetusta fugit, hora novata venit.

Iam nova facta patrant homines, nova dicta loquuntur.

Mox novus obtutus, corda pedesque novi.

Ac velut illa arbor, quae bruma mortua verno

Sole calente super fit paritura brevi.

Adspice nunc stolidi vulgi linguasque manusque

Atque pedes: quid vult? quid facit, aut quid ait?

Ambitiosa loquuntur ubique, loquuntur avara:

Haec nova verba putas? lingua vetusta quidem haec. / 55₁ /

Regnat ubique scelus luxusque et spurca cupido:

Haec nova facta putas? Facta vetusta quidem haec.

Sola petunt, quae sunt ventris carnisque caducae:

Haec nova corda putas? Corda vetusta quidem haec.

О miserere mei, mitis paraclete, venito!

Da nova corda mihi, verba manumque novam ¹

Exime de specu vulgi miserabilis hujus:

Insere coelicolis, qua nova terra nitet.

Carissime Michaël!

Hi versiculi quoniam visi sunt non injucundi, quique me hoc sacratissimo die, qui meta καί σκοπος omnium festorum est, pias res meditantem vel propter φιλαυτίαν, vel propter pias sententias adfecerunt, id est moverunt ad pietatem animum, hanc ob rem tibi quoque doctrinae. sed magis pietatis, quae sola beat, studioso nostroque amico communicare visum est. An si nauta suos / 55₂ / nauticos sermones nautae, mercator mercatori, militi miles libenter ‛ομιλίας suas communicat, pietatis \296\ bonarumque literarum studiosus apud studiosum ac amicum mutus erit? Ach! non est ita! Tu interim perpende, non verborum, quae prope nulla est, elegantiam, sed utrum nos satis pie cogitavimus, vim sententiarum; et nucleum, non corticem degusta. Faxit suo tempore ’αγιώτατος ‛ο Παράκλητος ut vetusta et vulgaria fastidiens imo ipsius pietatis lacte relicto. Appetas nevum christoque viro dignum cibum, ut de te quoque id de Juda prophetatum possit usurpari: dentes ejus super lac.

Tibi faventissimus Gregor[ius] Sab[bin].

ЗА ПИСАННЯМ

<Як співає Давид: в тобі

Все наше життя.

Щодня смерть загрожує нам.

І ми як та невинна овечка,

Яку жорстокий м’ясник

Готується зарізати,

Пролити її темну кров,

Сама сприяє цьому,

Підставляючи горло під ніж,

Хоч її до цього ніхто не змушує.

Але все це перемагає милосердя

Силою єдиного того,

Хто обіймає нас вічною любов’ю,

Бо існує певне твердження...>

НА ДЕНЬ П’ЯТИДЕСЯТНИЦІ

О, якби нам в серце вливався той дух,

Який вчитель вклав у своїх учнів!

Той новий дух, що оновлює серця своїм вогнем;

Той, що створює нові мови і нові діяння.

Цей новий дух ніжніший за віяння зефірів,

Лиш тільки він повіє — зразу новою стає земля,

Оновлюються часи, рух небес і життя.

Давній час тікає, оновлений час настає.

Люди уже роблять нові справи, вимовляють нові слова.

У них з’являється новий зір, нові серця й ноги.

Так дерево, мертве взимку, оживає,

Як тільки з висоти зігріє його весняне сонце.

Подивись тепер, яка мова, руки й ноги дурної черні.

Чого вона хоче? Що робить і про що говорить?

Слова її бундючні, повні жадоби.

Думаєш — це нові слова? Це стара мова.

Всюди панують злочин, розкіш і брудна хтивість.

Думаєш — це нові справи? Ні, це старі справи. \297\

Люди дбають, щоб догодити шлункові і тлінній плоті.

Думаєш — це нові серця? Це старі серця.

О, зжалься, ласкавий заступнику! Прийди!

Дай мені нове серце, нові слова і нову руку!

Визволи з печери, де живе нещасна чернь!

Прилучи мене до небожителів, яким сяє нова земля!

Найдорожчий Михайле!

Ці вірші здалися мені не позбавленими приємності. Коли я в цей найсвященніший день, який є метою і вісником всіх свят, міркував про священні речі, ці вірші, чи то через самолюбство, чи то благочестивими думками захопили мене і спонукали душу до благочестя. Тому я вирішив повідомити про них і тебе, мого друга і ревнителя науки, а ще більше — ревнителя благочестя, яке одне робить людину щасливою. Якщо моряк охоче обмінюється своїми морськими розмовами з моряком, купець з купцем, солдат з солдатом, то невже прихильник благочестя й корисних наук буде німим з тим, хто займається тим самим і є його другом? О, так не може бути! Але ж ти зверни увагу не на вишуканість слів, майже незначну, а на те, чи мислимо ми благочестиво, на силу висловлених думок і визначай смак не по шкаралупі, а по ядру. Хай найсвятіший заступник зробить у свій час так, щоб ти, відкинувши давнє і грубе і залишивши лише молоко благочестя, бажав нової їжі, достойної християнського мужа, щоб до тебе можна було застосувати пророцтво про Юду: зуби його біліші від молока.

Вельми прихильний до тебе Григор[ій] Сав[ич].

45

[Харків, місцевий; друга половина травня — поч. червня 1763 р.] / 99₁ /

Dilectissime omnium amice Michaël!

Post preces vespertinas valde aveo renovare hesternam deambulationem. Tu e templo egrediens aut ad me aut recta in hesterna tempe per humilia, quibus heri rediimus, loca sic lente ibis, ut te assequi ipse possim. Adducam mecum et magnam chori partem, id est meorum puerorum cantatorum. Accipiam et auctorem eundem, cujus ego genio vehementer delector. Nae ille sapienter juxtaque salse detrahit larvam suam blandissimae turpissimaeque meretrici, puta mundo huic. Sed ponamus eum esse talem, qualem vulgus aestimat. Attamen sapientis est e stercore aurum legere. An non Christus improbis паденіе, non ’ανάστασις? An non omnia pura puris? Sed \298\ quid ego tibi hunc laudem? neque enim erimus similes ventosi illius ac stulta philosophia inflati scholastici, qui risit ’επίγραμμα, τό ’επίγραμμα... inscriptionem illam... Hoc solum dico: Nemo unquam salsius, plenius, utilius ob oculos posuit velatam mundi spurcitiem. Sane talibus, qualis tu es, bubonis lumina ingenerat. «Дажд премудрому вину...» etc. Illud Terentii videtur sucinde ingeminare: Ex aliis periculum facito, tibi quod ex usu siet. / 99₂ / Invitus finio. De hoc genere nocte dieque est disseredum. Scripsi versus et ad Nicolaum, in quibus fucum mundi nonnihil ostendimus.

Vale, carissime!

Tuus Gregor[ius] Sab[bin].

Найлюбіший з усіх друже Михайле!

Після вечірньої молитви я дуже хотів би відновити вчорашню прогулянку. Після виходу з храму ти зайди до мене або прямуй вчорашньою мальовничою долиною по тих низинних місцях, по яких ми вчора поверталися, але йди повільно, щоб я міг тебе наздогнати. Я приведу з собою і велику частину хору, тобто моїх співаків-хлопців. Візьму і того автора, здібності якого приносять мені найбільшу втіху. Дійсно, він такий мудрий і, крім того, так дотепно зриває машкару з цієї найпрекраснішої і найогиднішої блудниці, тобто цього світу. Але припустимо, що він (автор) такий, яким його звичайно вважають. Проте мудрець повинен і з гною вибирати золото. Хіба Христос для грішних [паденіе], а не воскресіння? Хіба для чистих не все чисте? Але навіщо ж я тобі його хвалю? Не будемо схожими на того пихатого і набитого дурною філософією схоласта, який сміявся над епіграмою, відомим написом... Я скажу тільки ось що: ніхто дотепніше, повніше і корисніше не показував прихований від очей бруд світу. Таких, як ти, сов він наділяє зором [«Дажд премудрому вину...»] та ін. Такі слова Теренція, певно, вказують на це: добувай з досвіду інших те, що тобі буде корисним. З неохотою кінчаю. Про ці речі слід міркувати вночі і вдень. Написав вірші і для Миколи: в них я показую зрадливі прикраси світу.

Бувай здоров, найдорожчий!

Твій Григор[ій] Сав[ич].

46

[Харків, місцевий; друга половина червня 1763 р.] / 30₁ /

Propositio:

Sapiens est modestus.

Si quis ad vera musarum elegantiorum sacra admissus non satis hautis, sed tantum primis, quod ajunt, labiis sinceram \299\ illam sapientiam gustaverit, is mea quidem sententia non potest non esse modestus.

Nec mirum est. Ut enim stultitia omnium quidem vitiorum mater simul et arrogantiae est, cui naturale est et nous supra vires et honorem supra dignitatem et supra meritum gloriam affectare, ita sapientia cum ceterarum virtutum, tum germana genitrix est modestiae, quae suo se raodulo, ut dicitur, metiens, ad inferiora se potius deprimit, quam eluctetur ad altiora.

Praeclare Plutarchus, ut alia permulta, in suis moralibus scripsit haec: «Agricolae quidem, inquit, spicas libentius vident, quae inclinatae versus terram vergunt; quae ob levitatem sursum attolluntur, eas inanes putant esse et cassas. Nam sicut spicae tritici grariis vacuae facile inter alias / 30₂ / eminent, plenae autem et onustae occultantes sese desidunt, ita inter homines, ut quisque maxime vanus est et gravitatis expers, ita facillime fertur ad honores, audaciam habet, incessum vultumque plenum superbiae ac contemptus nemini».

Quocirca nullo pacto adduci possum, ut credam aut eum sapere, cui desit modestia, aut non illum bona sanaque mente praeditum esse, quem amabilis ista et gratiosa comitatur virtus.

Felicissime φιλολόγε

Michaël, salve!

Ergo totum triduum tacetur? Sed pensabimus taciturnitatem. Eximinando juvenes coactus eram ipse quoque juvenari et ad praecepta eorum scribere, quam vocant, τήν χρείαν. Eam tibi lydio lapidi mitto. Si displicebit, cogitabis me nihil unquam operae in praeceptis ‛ρητόρων posuisse, / 31₁ / sin haud omnino insulsa, tribues vetustis libris, quorum me perstudiosum esse scis. Jam autem proverbium tuum τό «абы ся курило» me оссіdit; totum probe triduum investigabam. Sed hos scias (vide praetextum) non statim graecis aut latinis esse in proverbio, si nobis est. Absque proverbio igitur sic, opinor, bene latine dicas: mihi umbra sufficit, sive titulis, sive imago. Graeci παροιμιαστί dicunt: ‛ως τύπω. Ait ibi nostras adagium sibi sufficere fumum, licet ad flammam non est progressum. Sic et hic umbra pro corpore, titulus pro re. Sed accipe et proverbium: dicis gratia, quasi dicas dicationis gratia, cum quid perfunctorie fit, sumpta forma loquendi a religionis non sinceris cultoribus, qui saepe dicant in templo non quod deo sit dignum, sed ut modo titulum habeant sese dicasse. Redde sic: «абы то для славы» et simile. Latine crasso filo enim dicetur. Certe est proverbium: tenui filo.

Vale, carissime!

Tuus Greg[orius] Sab[bin] ¹. \300\

Теза:

Мудрець скромний.

Якщо хто-небудь, допущений до святинь красних муз, не досить від них почерпнув, лише, як кажуть, краями вуст вкусив від цієї дійсної мудрості, така людина, принаймні, не може не бути скромною.

І це не дивно. Як глупоста є мати всіх пороків у тому числі й пихи, якій властиво брати на себе тягар непосильний і почесті не по заслузі, — так мудрість є справжня мати як інших чеснот, так і скромності, яка, міряючи себе, як кажуть, своєю власною мірою, швидше спускається вниз, ніж підноситься догори.

Прекрасно у Плутарха в його творах на моральні теми, поряд з дечим іншим, написане таке: «Землероби, — говорить він, — з задоволенням бачать колосся, похилене до землі, те ж колосся, яке через свою легкість піднімається догори, вважають пустим і вимолоченим. Бо подібно до того, як пшеничні колоски без зерен легко піднімаються серед інших, повні ж і тяжкі, ховаючись, спускаються додолу, так і серед людей, хто найпорожніший і позбавлений серйозності, той і найлегше пнеться до почестей, нахабний, його обличчя і хода сповнені пихи і презирства, які не визнають нікого».

Тому-то я ніяк не можу допустити, ніби розсудливий той, кому бракує скромності, або що не володіє добрим і здоровим розумом той, чиєю супутницею є ця люб’язна і приємна доброчесність.

Найщасливіший філолог!

Михайле, здрастуй!

Отже, цілих три дні ми мовчали. Але надолужимо мовчання. Іспитуючи юнаків, я змушений був сам стати молодим і писати за правилами те, що називають τήν χρείαν — користю. Посилаю її тобі як лідійський камінь. Якщо не сподобається, то зваж, що я ніколи не займався правилами риторів (ораторів), якщо ж сподобається, то припиши це старим книгам, які, як ти знаєш, я наполегливо вивчаю. Щодо твого прислів’я [«абы ся курило»], то воно мене замучило: майже всі три дні я ним займаюся. Але, насамперед, візьми до уваги таке: не обов’язково у греків і латинян увійшло в прислів’я те, що увійшло у нас. Тому не прислів’ям, я думаю, ти досить задовільно можеш сказати латинською мовою так: mihi umbra sufficit, sive titulis, sive imago — мені досить тіні, назви або образу. Греки в прислів’ях кажуть — ніби знаком. Наше прислів’я в даному разі твердить, що досить диму, хоч би до вогню справа не дійшла. Таким чином, і тут тінь — замість тіла, знак — замість речі. Але ось тобі прислів’я dicis gratia, \301\ як кажуть — для виду, ти б сказав: dicationis gratia — для показу, — коли що-небудь робиться нашвидкуруч, — спосіб висловлення у нещирих виконавців релігійних обрядів, які часто в храмі жертвують богові не те, що гідне його, а тільки щоб мати знак, що вони принесли жертву. Перекладай так: [абы то для славы] та ін. Латинською мовою можна сказати crasso filo — грубою ниткою. Безсумнівно, є прислів’я tenui filo — тонкою ниткою. Бувай здоров, мій найдорожчий!

Твій Григ[орій] Сав[ич].

47

[Харків, місцевий; кінець червня 1763 р.] / 11₁ /

Pretiosissime amice mi Michaël!

Quis ille fuit Demonax, nondum mihi liquet, nisi quod suspicor laconem fuisse, quod genus hominum non tam facundum erat, quam acutum virtutisque mire studiosum. Sed quisquis ille fuit, jam secundum ejus dictum invenio. Quod mihi vehementer placet. Id est tale: ’Εν ’αλλοτρίοις παραδείγμασι παίδευε σεαυτόν, καί ’απαθη̃ς τω̃ν κακω̃ν ’έση. — Quod discendi gratia ad verbum reddemus sic: In alienis exemplis doce te ipsum, et impatiens eris malorum, id est non patieris mala. Nam primum ejus dicturn nosci opinor, quo reprehendit Τούς πολυπραγμονέοντας μέν περί του̃ κόσμου, περί δέ τη̃ς ‛εαυτω̃ν ’ακοσμίας ου φραντίζοντας. Quod ad superius attinet (nam de inferiori agemus alias) dictum, mire peccamus in id omnes. Si enim periculum, ut Terentius ait, ex aliis feceremus, nobis quod ex usu sit, et si vitam aliorum, velut in speculum inspiceremus, multo minus competeret in nos id: experientia stultorum magistra est. Hoc facere, praeterquam quod nimis utile, est etiam longe jucundissimum spectaculum et permagna pars illius sapientium hominum contemplationis, qui in portu, ut dicitur, navigantes alienis ^l / 11₂ / fruuntur malis, veluti dii homerici ουρανόθεν spectantes, non quod gaudeant aliis accidisse, sed quod sese expertes et in tuto esse videant. Quorsum enim nobis magnificentissima illa θέατρα gentilium? An non mundus vulgusque optimum iique gratuitum, velut Pythagoricus mercatus, spectaculum? Alium videas aere alieno obrutum ingemiscere, alium ambitione, hunc avaritia, illum insana discendi nugas cupidine torqueri, et quis enumeret? Explica notionem animi et videbis. Hoc ideo libentius dixi, quod vacationes instant, urgent, taedium insidiatur. Ad quod nisi te armas, vide ne in rnala te animal detrudat, non de ponte, ut ajunt, sed de virtute.

Vale, carissime! Videbimus nunc alter alterum perfacile, et dum abire continget, colloquemur. \302\

Найдорогоцінніший друже мій Михайле!

Хто такий був цей Демонакс, для мене ще не ясно. Припускаю лише, що він був лаконцем, а цей тип людей славився не стільки красномовством, скільки дотепністю і відданістю чесності. Але що він був за людина, я бачу вже з його вислову, який мені дуже подобається. Ось він: ’Εν ’αλλοτρίοις παραδείγμασι παίδευε σεαυτόν, καί ’απαθη̃ς τω̃ν κακω̃ν ’έση — «Учись на прикладах інших, не будеш знати горя». Цей вислів задля вивчення дослівно перекладаємо так: «Вчися на чужих прикладах і будеш вільний від нещасть, тобто не зазнаєш лиха». Я вважаю, що ти знаєш його перший вислів, в якому він засуджує тих, хто дуже турбується про порядок всесвіту, а про непорядок у власних справах і не думає. Щодо першого вислову (про другий ми говоритимемо в іншому місці), то дивно, як ми всі в цьому грішні. Бо, якщо б ми, як твердить Теренцій, вчились на досвіді інших, виносячи з нього корисне нам, і якщо б ми вдивлялись в життя інших, як у дзеркало, то значно менше стосувалися б нас слова: досвід — наставник дурнів. Така поведінка, крім того, що вона дуже корисна, — також надзвичайно приємне видовище. Мудрі люди багато думають про це. Вони, як кажуть, плаваючи на кораблі, вивчають з користю для себе нещастя інших і дивляться на них згори, як гомерівські боги з небес, які радіють не тому, що з іншими щось сталося, а тому, що бачать себе непричетними до цих нещасть і почувають себе в безпеці. Для чого ж вам розглядати ці розкішні видовища поган? Хіба світ і натовп — не краще видовище, до того ж безплатне, подібне до відомого Піфагорівського торжища? Ти бачиш, як один стогне під тягарем боргів, другий мучиться честолюбством, третій — скупістю, четвертий — нездоровим бажанням вивчити безглузді речі. І хто їх всіх перерахує? Розбери душевні почуття, і ти впевнишся. Я тим з більшою охотою сказав про це, що наближаються, настають канікули, і підстерігає нудьга. Якщо ти не озброїшся проти неї, то бережись, щоб ця тварюка не зштовхнула тебе не з мосту, як кажуть, а з чесноти в моральне зло.

Бувай здоров, найдорожчий! Тепер нам дуже легко буде бачитись і поговоримо перед від’їздом.

48

[Харків, місцевий] 7 липня 1763 р. / 65₁ /

Pretiosissime amice Michaël!

Quid mente velox volvis in praesentia?

Ubinam illa a fulminat tibi?

Quid illa captat, quid petit, quidnam fugit? \303\

Num certa agit? num fluctuat?

Si certa sancte factitat, beatus es;

Si fluctuat, et tu fluctuas.

Ubi fluctuationibus cor intumet,

Ibi nausea est et taedium.

Non nauta cantillat, sed anxius timet,

Cum fluctus insanit maris,

Cum insanus auster ¹ concitavit Adriam,

Cum nauta non tenet ratem.

Mens otiosa nostra non unquam manet;

Versare semper sese amat.

Si non habebit quod bonae rei factitet,

Ad res nefandas procidet.

Infunde semper, illa quod molere queat,

Sed pulchra, sed nequid nimis,

Sic taedium vitare pessimum potes.

Dulcemque vitara viyere.

Desino jam versificare, quod e pumice aquam exprimere mihi videor. Praestat prosa aliquid... / 65₂ /

Tu aliquid ad nos scribe, nisi ipse venis. Antequam abeo, consultum puto hoc temporis insumere colloquendo tecum. Tu otiosus, ego item; tu studiosus, nec non ego; tu gaudes me audire, ego loqui haveo.

Quid est, quod locum non dispicis, in quo commode possimus nostro more λαλει̃ν; mitte igitur puerum ad nos, si vacat, ubinam congrediamur. Nam non semper erit aestas...

Vale carissime!

Tuus Gregor[ius] Sabb[in].

Vulgus potat et nos non colloquemur de honestis rebus? Quid hoc? ²

Найдорожчий друже Михайле!

Чим зайнятий тепер твій меткий розум?

Де він у тебе тепер блукає?

Чого він бажає, чого прагне, чого уникає?

Чи діє він впевнено, чи вагається?

Якщо він діє впевнено і свято, ти блаженний.

Якщо непевний, то і ти вагаєшся.

Де серце сповнене вагань,

Там панують огида і нудьга.

Моряк не співає, а непокоїться й боїться,

Коли лютують морські хвилі,

Коли шалений Аустер розбурхує Адріатику

І моряк губить кермо корабля.

Наш розум ніколи не залишається пасивним; \304\

Він завжди любить чим-небудь займатися,

Якщо не матиме хорошого заняття,

Він звернеться до поганого.

Займи його тим, над чим міг би добре попрацювати,

Але гарним і не надмірним.

Так ти уникнеш найлютішої нудьги

І зможеш досягти щасливого життя.

Кінчаю писати віршами, бо мені здається, ніби я з каменя видавлюю воду. Краще прозою що-небудь.

Ти ж нам пиши, якщо сам не прийдеш. Перш ніж я вирушу, маю намір знайти час для бесіди з тобою. Ти вільний, я теж. Ти займаєшся наукою, і я не менше. Ти з задоволенням мене слухаєш, я охоче говорю.

В чому ж справа? Якщо ти не надаєш значення місцю, де ми могли б, за нашим звичаєм, зручно поговорити, передай через хлопчика, — якщо він вільний, — де ми зустрінемося. Бо не завжди буде літо.

Бувай здоровий, найдорожчий!

Твій Григорій Савич.

Чернь пиячить, а ми не поговоримо про достойні речі? Як же це так?

49

[До Харкова] 12 липня [1763 р.] / 23₁ /

Salve, desiderium meum!

Κη̃δος τε τερπωλη̃ τε τη̃ς ψυχη̃ς ’εμου̃,

Michaël pretiosissime!

Quemadmodum τό μουσικόν ‛όργανον, si eminus audiatur, dulcius afficit aures, ita absentis amici colloquium longe, quam praesentis, suavius esse solet. Evenit mihi in te praecipue, ut tum magis anien, tuamque τήν ‛ηδύστην προσηγορίαν appetam, cum absum cumque semoto corpusculo animus cum animo tacito ac ’ασωμάτω quodam congressu ‛ομιλει̃ τε καί συνδιατρίβει, nulla nec locorum distantia impediente, nec satietate dulcedinem minuente, imo vero augescente, ac magis magisque crescente voluptate, cum quidem longe alia ratio est invisibilium quam terrenorum caducorumque conditio. Atque haec mihi inter alias summas rationes, quibus vitae molestias edulcare soleo, haud postrema quidem est. Quid enim vero amore suavius, mellitius vitaliusque est? Nae sole mihi carere videntur, imo esse \305\ mortui, qui amore carent; nec profecto miror, si αυτός ‛ο θεός ’αγαπή dicitur. Porro bonus amor ille quidem est, qui verus durabilisque et aeternus est. Neque aeternus durabilisque ullo modo esse potest, si ex caducis rebus, puta divitiis et id genus, nascitur. Sed ex aeternorum animorum similitudine, eorumque virtute corroboratorum, non corruptorum. Nam nec lignum putridum cum putrido conglutinatur, nec inter improbos amicitia coit. / 23₂ / Proinde si tibi amor tui noster gratus est, noli timere, ne interrumpatur. Quamdiu enim virtutem colis, tamdiu ille crescit occulto velut arbor aevo ipsaque fortior est morte. Perpetuo observaris oculis animi mei nec quidquam boni aut cogito aut agito, quin te praesens praesentem intueri videar. Appares mihi, cum in solitudinem secedo, cum in turba sum, comes congerroque es. Siquid doleo, partem doloris fers praesto; si quid gaudeo, particeps es itidem, ut nec mori mihi liceat, quin tuam animi imaginem velut umbram umbra mecum auferam, si modo vel mors separare poterit, quae corpus destruit, animum liberiorem reddit. Sic corpore quoque liber, tecum per memoriam, per cogitationem, per tacitum dialogum sum futurus; adeo ipsa morte fortior amor. Is tui noster amor, qui perpetuo tuum commodum meditatur, utinam nunc quoque dicat tibi aliquid, quod animaeque et corpori tuo praesint. Sed quid ego tibi dicam?

Ferunt Catonem illum sapientem, cum Carthaginem, ad tempus repressam, rursum arma meditari adversus Romam intelligerit, suasisse romanis iterum bellum Carthaginensibus inferendum esse. Qui cum non obtemperarent, non destitit tamen suadere. Et cum in senatu sententiam de aliqua re rogaretur, hoc, inquit, sentio, et (adjiciebat) Carthagini bellum inferendum, ita, ait, censeo et Carthagini etc. Donec romanum perpulit, donec Carthago solo aequata est, et sic Roma timore liberata.

О carissime! Fuge consortia malorum! malorum consortia fuge! heu fuge procul! / 24₁ / Memento libera me metu! hei mihi, quam timeo! Aufer hunc mihi, si n e amas, metum curamque, quae me cruciant. Quae me nunc coquit, et versat, sub pectore fixa. Non conquiescam, donec audiero te illos plusquam angues fugitare. Memento te templum dei esse. Serva corpusculum castum! Serva animum prius! Serva non mundo, sed Christo, optimo domino tuo et meo. Servabis, si vigilabis. Vigilabis, si sobrius eris. Sobrius eris, si orabis, lacrumabis otiumque fugies. Non te moveant palatia, arces et templa, manu facta, verum unice custodiens animam et corpusculum, templum non factum manu, illud Salomonis ingemina flexis genibus: «Да будут очы твои отверсты на храм сей... день и нощ» etc.

Utinam tam multa scribere quam cogitare...¹ licet! ‛Χριστός optimam hanc indolem tuam sua luce ²... illuminet, corpusque \306\ bene compositum manibus castitatis inexpugnabilibus diabolo et ejus ministris. Amen!

Tibi amicissimus Gregor[ius] Sabb[in]

12 iulii, c БЂлгорода

Desideratissimas literas tuas desidero. Scribe, quid me tibi facere velis. Nihil non impetrabis, modo sit in rem tuam inque mea manu. Sed et tu omnia optima vis et ego is sum, ut ad omnia sancta liber mihi esse videar. Haec praeter hospitem tuum rss. p. Borissum nemini vulgabis. Scis enim invidiosissimum esse ac mendacissimum vulgus hominum.

Vale! Salve! ³ / 24₂ /

«Дорогому пріятелевЂ, Михайлу Ивановичу пану КовалЂнскому в ХарьковЂ; писано из БЂлгорода» ⁴.

Здрастуй, мій жаданий!

Турбото і втіхо душі моєї,

найдорогоцінніший Михайле!

Подібно до того, як музичний інструмент, якщо ми його слухаємо здалеку, здається для нашого слуху приємнішим, так бесіда з відсутнім другом звичайно буває набагато приємнішою, ніж з присутнім. Особливо з тобою у мене виходить так, що я тоді більше люблю тебе і прагну твоєї найприємнішої бесіди, коли ти відсутній, і коли без участі тіла душа з душею безмовно і безтілесно розмовляє і проводить разом час. Тоді ніяка відстань і ніяке пересичення не зменшує приємності, а, навпаки, її збільшує, насолода все більше зростає, бо зовсім інше положення і стан невидимого, ніж тілесного і тлінного. Ці міркування не останнє місце посідають серед тих, якими я звичайно пом’якшую прикрощі життя. Бо що може бути більш приємне, солодке і животворне, ніж любов? Хіба мені не уявляються позбавленими сонця і навіть мертвими ті, що позбавлені любові, і я анітрохи не дивуюсь, що сам бог називається любов’ю. Далі, хороша любов та, яка є істинною, міцною і вічною. Любов ніяким чином не може бути вічною і міцною, якщо породжується тлінними речами, тобто багатством і т. ін. Міцна і вічна любов виникає із спорідненості вічних душ, які змінюються доброчесністю тих, хто її гартує, а не тих, хто її руйнує. Бо як гниле дерево не склеюється з іншим гнилим деревом, так і між негідними людьми не виникає дружби. Тому, якщо тобі моя любов дорога, то не бійся, що вона промине. Бо поки ти шануєш чесноту, доти і любов зростає, подібно до того, як дерево непомітно з роками росте і само стає сильнішим, ніж смерть. \307\ Постійно ти перед очима душі моєї, і про що б хороше я не думав, і що б я не робив, мені здається, тебе я бачу лицем в лице. Ти мені являєшся, коли я лишаюсь на самоті, ти мій супутник і товариш, коли я на людях. Коли я сумую, ти відразу ж береш на себе частину скорботи, якщо я чомусь радію, ти також стаєш учасником радості, так що я не можу умерти без того, щоб образ твоєї душі я не взяв з собою, як тінь забирає тінь, якщо тільки цей розподіл може заподіяти смерть, яка руйнує тіло, душу ж робить більш вільною. Так, вільний від тіла, я буду з тобою в пам’яті, в думці, в мовчазній бесіді: до такої міри любов сильніша самої смерті. Ця моя любов до тебе, що постійно піклується про твоє благо, і тепер хай скаже тобі щось таке, що послужило б на користь твоєї душі і твого тіла. Але що ж мені сказати тобі?

Розповідають, що коли знаменитий мудрець Катон зрозумів, що тимчасово приборканий Карфаген знову помишляє про війну проти Риму, він радив римлянам почати нову війну проти карфагенян; коли ж римляни не слухалися його поради, він все ж не переставав радити. І коли в сенаті йому треба було висловити якусь думку, він говорив: «Я думаю так: (і додавав) все ж таки необхідно почати війну проти Карфагену». І він робив так до того часу, доки не переконав римлян, і Карфаген був зрівняний з землею, і Рим таким чином був звільнений від страху.

О найдорожчий! Уникай товариства поганих людей! Уникай їх! Тікай від них далеко! Пам’ятай це! Позбав мене страху! Ах, як я боюся! Віджени від мене, якщо мене любиш, страх і турботу, які мучать, печуть і переслідують мене тепер, угніздившись в моєму серці. Я не заспокоюсь, доки не почую, що ти злих людей уникаєш більше, ніж отруйних змій. Пам’ятай, що ти храм божий. Збережи тіло в чистоті! А перш за все збережи душу! Збережи не для світу, а для Христа, кращого господа твого і мого. Ти збережеш, якщо будеш пильнувати. Будеш пильнувати, якщо будеш тверезий. Будеш тверезий, якщо будеш молитися, лити сльози і уникати бездіяльності. Хай не хвилюють тебе палаци, замки і храми рукотворні, але, преклонивши коліна, піднось невтомно молитви до єдиного, що тіло й душу зберігає, нерукотворного Соломонового храму. [«Да будут очы твои отверсты на храм сей... день и нощ»] та ін.

О, якщо б можна було писати так само багато, як і мислити! Хай Христос просвітить своїм світлом ці кращії твої нахили і руками чистоти, непереборними для диявола і його слуг, хай збереже твоє тіло в доброму здоров’ї. Амінь!

Вельми тобі відданий Григ[орій] Сав[ич].

12 липня, [с БЂлгорода]. \308\

Найжаданіших твоїх листів чекаю. Напиши, що ти хочеш, що я для тебе зробив. Все виконаю, тільки щоб було тобі на користь і в моїх силах. Але і ти бажаєш лише найкращого, та і я, здається, така людина, що готовий на все святе. Про цей лист, крім твого хазяїна, вельмишановного о. Бориса, нікого не повідомляй. Бо ти знаєш, як безмежно заздрісна і брехлива людська чернь.

Прощай! Будь здоров!

[Дорогому пріятеле†Михайлу Ивановичу пану Ковалинскому в ХарьковЂ; писано из БЂлгорода].

50

[До Харкова] 18 липня [1763 р.] / 104₁ /

Desideratissime Michaël, gaude in domino!

Triduum est, quod parata est oda, a me promissa. Ego tamen, si possem, nullo die tecum non confabularer. Nunquam dormit leo ille diabolus, hinc et nobis nunquam non vigilandum. Sicuti autem ex improviso jaculo petit corpus hostis, ita spiritalis ille hostis nunquam desinit ejaculari in animam nostram cupiditatum ignitas sagittas iisque configere. Has extingues, si cogitaveris te omnia habere, quibus magnus, id est sanctus vir evadere possis. Quid est enim, quod crucieris? An quod non potas cum lurconibus? an quod in aulis principurn non ludis aleam? Quod non saltas? Quod castra non sequeris? Si haec miserrima admiraris, nondum quidquam sapis ac unus ex multis es. Nondum beatus es, si extra te quaeris bona ulla. Collige intra te cogitationes tuas ac intra te ipsura quaere vera bona. Fodi intra te puteum illius aquae, quae et tuam domum et vicinorum riget. Intra te ratio illa, fons, ut Plutarchus ait, tranquillitatis; hanc expurgare stude, non de lacunis porcorum hauriens, sed de sanctis libris sanctorum hominum. Ne te moveat vulgus volantia sectans per terras per maria, sed domi tuae manens, quae prava aut recta geruntur, vide. Quid tibi prosit sceptrum, aut palatium, aut aurum, si pretiosissimam animam tuam, hoc est te ipsurn, perdis et occidis? An non ex animi morbis nascuntur etiam corporei? Simulatque peccati cupiditas incendit animam tuam, scito eam ictam esse, imo mortuam. Quin tu curas, ut ejicias cupiditatem, mortem carissimae partis tui? Quid mente peregrinaris? Quid autem concupiscis, cum intra te habeas bona omnia, si sapis? / 104₂ / Quid curris ad pocula? ad turbam, ad coetum improborum? Quid ibi boni esse perspicis? Reprime ac frena animae τάς ‛ορμάς ac rex esse jam nunc assuesce. О utinam mihi adsit ‛η του̃ πνεύματος μάχαιρα excinderem tibi avaritiam, \309\ expungerem luxum et ebrietatis spiritum, configerem ambitionem, transverberarem κενοδοξίαν trajicerem mortis paupertatisque metum. О sanctissima sobrietas! о bona paupertas! о aeque anime! ut vos pauci norunt! Si nondum in peccato omnia mala esse vides, nondum sapis, nondum fidem theologicam possedisti. Crede tamen non videns. Si nondum perspicis totum paradisum esse in mordicus tenendis praeceptis dei servandisque, nondum gratiam, dei habes; crede tamen, et clama cum David: «Открій очы мои, и ураз[умЂю]» etc, donec perspecta indicibili in his sita utilitate dicas: «НаслЂдовах свидЂнія твоя вЂк за воздаянія». Haec quaere, hac...¹. Vocat Virgilius. Haec si toto pectore quaeres, invenies...² curam adhibueris? Quae haec est iniquitas? Noli te fallere. Christus dominus custodiat animam et corpus tuum a venenatis sociis, ab omni inquinamento, ab ignitis sagittis.

Vale, amicissime, et ad nos scribe! Aveo scire, quid agas.

Tuus christianus amicus Gregor[ius] Sab[bin].

Іюль 18, C БЂлгорода.

Найжаданіший Михайле, радуйся в господі!

Уже три дні, як готова обіцяна мною ода. Щодо мене, то я не проводив би жодного дня без бесіди з тобою. Ніколи не спить цей лев — диявол. Тому нам завжди слід пильнувати. Як раптовим ударом вражає тіло ворог, так і цей духовний ворог ніколи не припиняє кидати в нашу душу вогняні стріли пристрастей і уражати ними. Ти згасиш їх, якщо подумаєш про те, що в тебе є все, завдяки чому ти можеш стати великим, тобто святим мужем. Що ж тебе гризе? Чи не те, що ти не береш участі в пияцтві з ненажерами? Що в палацах князів не граєш у кості? Що ти не танцюєш? Що не перебуваєш у війську? Якщо ці жалюгідні речі захоплюють тебе, то ти ще не мудрий, а один з юрби. Ти ще не блаженний, якщо поза собою шукаєш якихось благ. Збери свої думки і в собі самому шукай справжніх благ. Копай всередині себе колодязь тієї води, яка зросить і твій дім і сусідські. Всередині тебе є та основа, яку Плутарх називає джерелом спокою: намагайся це джерело очистити, черпаючи не з свинячих калюж, а з священних книг святих людей. Хай не захоплює тебе юрба, що по морях і суші женеться за скороминущим, але, перебуваючи в своєму домі, дивись, що робиться поганого і доброго. Чим тобі допоможе скіпетр, або палац, або золото, якщо ти загубиш і вб’єш найціннішу душу свою, тобто самого себе? Хіба не з хвороб душі народжуються і тілесні хвороби? Як тільки гріховна пристрасть охопить полум’ям твою душу, знай, що вона вражена і навіть мертва. Чому не дбаєш про те, щоб вигнати пристрасть — смерть найдорогоціннішої твоєї \310\ чесноти? Навіщо блудиш розумом? Навіщо пориваєшся бажанням, коли знаєш, що в собі маєш всі блага, якщо ти розсудливий? Навіщо прагнеш бенкетів і юрби, зборів недостойних? Що бачиш там доброго? Заглуши і приборкай пристрасті твоєї душі і вже тепер звикай панувати над ними. О, якби у мене був духовний меч! Я б знищив у тобі скупість, убив би розкіш і дух нетверезості, вразив би честолюбство, розтрощив би марнолюбство, вигнав би страх перед смертю і бідністю. О найсвятіша тверезість! О добра бідність! О спокій душевний! Як мало людей знає вас! Якщо ти ще не бачиш, що гріх таїть в собі всі види зла, ти ще не мудрий, не володієш богословською вірою. Проте вір, хоч не бачиш. Якщо ти ще не бачиш, що весь рай — це тверде збереження і додержання заповідей божих, ти ще не маєш божої благодаті; вір, проте, і проголошуй разом з Давидом: [«Открій очы мои, и ураз[умЂю]» та ін., поки, зрозумівши невимовну, закладену в них користь, ти не скажеш: [«НаслЂдовах свидЂнія твоя вЂк за воздаянія»]. Цього шукай, цього... кличе Вергілій. Якщо ти цього будеш всім серцем шукати, знайдеш... Подбаєш? Яка це неправда? Не обманюй себе. Христос господь нехай збереже душу твою і тіло твоє від отруйних товаришів, від всякого бруду, від вогняних стріл!

Бувай здоров, найдорожчий, і пиши мені! Хочу знати, як ти живеш.

Твій християнський друг Григор[ій] Сав[ич].

[Іюль 18, с БЂлгорода]

51

[Харків, місцевий; 29 серпня 1763 р.] / 102₁ /

Μείζων ’εν γεννητοι̃ς γυναικω̃ν προφήτης Ιώανου

του̃ βαπτιστου̃ ουδείς ’εστιν (Luca, 7).

Hodie obitum celebramus illius, quo majorem negat Christus ex omnibus inveniri, quicunque ex mulieribus essent nati. Attendamus autem mentis oculos ac paulisper contemplemur, qualis ille fuit, quidve factitabat, dum esset in vita, quod tam magnus a deo est judicatus. Erat propheta dei, canebat divina, castigabat peccantes, reducebat in viam bonam, qui est Christus, omnibus dictitabat jam jam adesse ac imminere adventum Christi, ut exornarent sese, ut sponsus ille paratos inveniret; alioquin securim esse expeditam promptamque. Magnum igitur est doctorem evangelicum esse? Ita, mi carissime Michaël, non modo magnum, verum etiam maximum. Impiissimus erat Herodes, corruptissimus moribus et educatione, assuetus luxui ita, ut et hodie vides magnatum vulgus: et tamen et ipse «в сладость послушаше его»; usque adeo verum illud est, quod dixit Plato, nullam rem auditu jucundiorem esse, quam veritatem. \311\ Non ego reges admiror ac suspicio, qualis erat Herodes, imo et bonos reges, sed doctorem coelestem, sed prophetam, sed sacerdotem. Si magnum est corporibus imperare, majus certe animos moderari. Magnum est auro donare, quod reges solent, et non magnum adducere ad aurum sapientiae? Quodnam margaritum indicum comparare potest cum illo pretiosissimo lapillo, si cui castitas est commendata? / 102₂ / Si magnum est curare corpora, an non maximum est animam simul et corpusculum integrum, sanum, illaesum offerre homini? Hoc autem fit, cum alicui est temperantia, mater castitatis, oblata atque commendata. Hae duae virtutes faciunt, ut oculi sint in homine acutissimi et plane aquilini, pedes levissimi ac cervini, memoria tenacissima ac angelica, judicium divinum, non humanum, totum denique corpus castum ac expeditum dignumque τη̃ ’εκδοχη̃ divinae sapientiae, quae (jur)e refugit impura membra, velut fumum apes. Numquid dicam de animae bonis, quae sunt invisibilia? Novit is solus, qui expertus est. Alioquin in cor non ascendit. Talia cum donabat obedientibus ’Ιωάννης docens Christum, tamque magna: an non jure maximus inter natos mulierum vocatur? Sed vide, quibus initiis ad id pervenit, quibus παρασκευαι̃ς. Non petivit aulas, non abiit juvenis in populosas ac luxuriosas urbes, non ventri se dedit, sed in desertum abivit, quaeritans unice regnum dei, nec de vestitu, nec de cibo sollicitus, sciens his non fore destitutos servos dei, sciens luxum capitalem hostem virginitatis, quam unice amat Christus, sine qua nemo ad mysteria regni dei admittitur. Ergo cinctus erat ζώνη τη̃ pellicea, castigans carnis lasciviam rigorose. Sic confirmatus, tantus erat doctor in tam magna aula regia. O carissime, tales imitemur! Summa capiamus, ut saltera medium capiamus. Gedeonis nostri ‛ομιλίαν perlege, quam die obitus hujus habuit. Sub finem ultima aut penultima sic incipit: «Глас слова...», quotus nescio.

Vale, cariss[ime]!

Tuus Gregor[ius] S[abbin]

«Серед пророків, народжених жінками, немає

визначнішого від Йоанна Хрестителя» [Лука, 7].

Сьогодні ми святкуємо кончину того, хто, як каже Христос, був найбільш великим серед усіх народжених жінками. Подивимося очима розуму і поміркуємо трохи, яким він був, що творив, поки був серед живих і за що він визнаний богом таким великим. Він був пророком божим, оспівував божественне, виправляв грішників, навертаючи їх на вірний шлях, всім говорив, хто такий Христос, що скоро повинне настати пришестя Христа: хай вони прикрасять себе, щоб він, як жених, знайшов їх готовими; крім того, він говорив, що сокира \312\ справна й готова до дії. Отже, це велика річ бути євангельським учителем. Так, мій найдорожчий Михайле, це не тільки велика річ, але й найвеличніша. Найнечестивішою людиною був Ірод, до краю зіпсований своїми звичаями і вихованням, він звик до розкошів настільки ж, наскільки, як ми бачимо, звикли до них сучасні магнати, — але й він [«в сладость послушаше его»]. Настільки ж вірне те, що сказав Платон: «немає нічого приємнішого, ніж слухати істину». Я не високо шаную і не поважаю не тільки таких царів, яким був Ірод, але навіть і хороших царів; проте я шаную небесного учителя, пророка, священика. Якщо велика справа — панувати над тілами, то ще більша — керувати душами. Важливо дарувати золото, що царі звичайно роблять, але хіба не важливо привести до золота мудрості? Яку індійську перлину можна порівняти з таким найдорогоціннішим камінням, як похвальна непорочність? Якщо важливо лікувати тіло, то чи не найважливіше разом з тілом зберігати і душу людини цілою, здоровою, незіпсованою? Але це буває тоді, коли кому-небудь пропонується і прищеплюється помірність — мати незайманості. Ці дві чесноти призводять до того, що очі людини стають надзвичайно гострими і майже орлиними, ноги — дуже легкими, як у оленя, пам’ять — міцною і ангельською, судження — божественним, а не людським, все тіло, нарешті, — чистим і вільним, достойним прийняття божественної мудрості, яка уникає порочного тіла, як бджола диму. А що мені сказати про невидимі блага душі? Це знає тільки той, хто має досвід. Інакше це не увійде в серце. Такі й подібні речі дарував Йоанн послідовникам вчення Христа. Хіба не справедливо Христос називає його найбільш великим серед народжених жінками? Але зверни увагу на те, якими шляхами він досяг цього, якими приготуваннями. Він не шукав палаців, не тікав юнаком у багатолюдні і розкішні міста, не віддавався черевоугодництву, але пішов у пустиню, шукаючи лише царства божого, не дбаючи ні про одяг, ні про їжу, знаючи, що бог не позбавить цього слуг божих і що розкіш — головний ворог незайманості, яку єдину любить Христос і без якої ніхто не може бути допущеним до таїнств царства божого. Тому він був обвитий поясом шкіряним, суворо тамуючи розбещеність плоті. Зміцнений так, він був таким великим учителем у такому великому чертозі божому. О найдорожчий, будемо наслідувати таких мужів! Прагнемо вершини, щоб принаймні оволодіти серединою. Прочитай проповідь нашого Гедеона, яку він проголосив в день його [йоанна] кончини. При кінці остання або передостання сторінка так починається: [«Глас слова...»], який — не знаю.

Прощай, найдорожчий!

Твій Григорій С[авич]. \313\

52

[Харків, місцевий; вересень — жовтень 1763 р.] / 6₁ /

Salve, mea voluptas, Michaël cariss[ime]!

Legens Evagrii τά μοναχικά, his prae ceteris visus sum esse delectatus, quae tibi quoque communico, tibi inquam, felicissimo christianae philosophiae candidato. Scis enim, carissime, saepenurnero a me laudari τήν σχολήν καί τήν ‛ησυχίαν, τήν τη̃του̃ Χριστου̃ σοφία ’ενδιατρίβουσαν dicique ipsum Christum fuisse principem τω̃ν σχολαστικω̃ν. Sed audi nostrum Evagrium: βούλη τοιγαρου̃ν ’αγαπητέ τόν μονηρη̃ βίον ‛ώς ’εστιν ’αναλαβει̃ν καί ’επί τά τη̃ς ‛ησυχίας ’αποτρέχειν τρόπαια ’άφες ’εκει̃ του̃ κόσμου τάς φροντίδας — τοθτέστι αύλος ’έσο, ’απαθής, — ίνα τη̃ς ’εκ τούτων περιστάσεως ’αλλότριος γενόμενος δυνθη̃ς ‛ησυχα̃σαι καλω̃ς. Et non paucis post: Μή ’αγαπήσεις οικη̃σαι μετά ’ανθρώπων σου. Sed dices tu mihi: Non est mihi in animo monarchatus, et quorsum mihi isthaec? Esto sane: quid tamen vetat angelica audire verba? Cum praesertim christianorum vulgus male intelligit τόν μοναχόν. Et vetus dictum est: summum cape, et medium habebis. / 6₂ / Ego enim monachum summum Christi discipulum existimo, qui plane praeceptori suo in omnibus similis est. Dices: at apostolus est major monacho. Fateor, sed tamen ipse hic apostolus non fit, nisi ex monacho, qui quamdiu se solum regit, est monachus, sin alios quogue, incipit tum esse apostolus. Christus dum erat in solitudine, μοναχός ή̃ν, id est plane immaterialis vel ut graeci dicunt, ’άυλος «невеществен»; et hinc est, quod monachi dicti sunt angeli non quod extra corpus sint, sed quod corpori in totum valedixerunt, qui renes quoque exusserunt, ut jubet Moses, et quorum portio (‛ο κλη̃ρος) solus dominus, «его же лице вину зрят». Quod tamen non fit, nisi post mortem, id est ubi quis plane omnia terrestria ita relinquens defungitur, ut de illo dici queat: «Енох же не обрЂтеся в живых» etc.

Sed vale dulcissime «и ревнуй духовом вишшим»!

Tuus συμμαθητής Γρηγ[ώριος] Σ[άββιν] ¹.

Здрастуй, моя радосте, найдорожчий Михайле!

Коли я читав книгу Євагрія про чернецтво, мені найбільше сподобались такі місця, про які повідомляю і тебе, найщасливішого кандидата християнської філософії. Адже ти знаєш, найдорожчий, що я часто вихваляв відпочинок і спокій, проведення часу в Христовій мудрості і називав самого Христа главою схоластів. Але послухай пораду нашого Євагрія: «Отже, вибирай і люби самотнє життя, яке дає можливість користуватися плодами спокою; залиш там мирські кло- \314\поти, тобто стань безплотним, безстрасним, щоб, зробившись чужим всім нещастям, що походять від мирських турбот, ти міг добре скористатися спокоєм». І трохи далі: «Не живи з людьми плотськими, або живи один, або з братами безплотними і однодумцями твоїми». Але ти мені скажеш: я не думаю стати ченцем і тому для чого це мені? Хай так, але чому не послухати ангельських слів? Тим більше, що простий християнський люд неправильно розуміє ченців. До того ж існує древній афоризм: «Бери вершину і матимеш середину». Щодо мене, то я вважаю ченця найвищим учнем Христа, у всьому повністю подібним до свого наставника. Ти скажеш: але апостол вищий за ченця. Згоден, але сам апостол стає ним лише з ченця; поки він керує самим собою, він чернець, коли ж починає керувати й іншими — стає апостолом. Христос, поки він був у пустині, був ченцем, тобто майже безплотним, або, як говорять греки, ’άθλος [«невеществен»]. Цим пояснюється, чому ченців називають ангелами; не тому, що вони не мають тіла, а тому, що вони у всьому прощаються з тілом, навіть нирки випалюють, як велить Мойсей, тому що їх долею (‛ο κλη̃ρος) є лише господь [«его же лице вину зрят»]. Однак це відбувається лише після смерті, тобто тоді коли хто-небудь, повністю залишивши все земне, помирає, так що про нього можна сказати: [«Енох же не обрЂтеся в живых»] та ін.

Але бувай здоровий, наймиліший, [«и ревнуй духовом вишшим»]!

Твій товариш по навчанню Григ[орій] С[авич].

53

[Харків, місцевий; вересень — жовтень 1763 р.] / 113₁ /

Salve, thesaure margaritorum sophisticorum!

Cum animi arma sunt carnalibus longe potiora cumque tu philosophia illa πανοπλία а summo vertice ad talos usque pulchre munitus ceteros haud mediocriter territas profligasque, ego autem tuus amicus nunquam mari, quod ajunt, guttam adspersi, id est nunquam quidquam contuli ad tuam armaturam, aliisque tantopere conferentibus ipse sum ’ασύμβολος, visum est tentare, possimne ego quoque, hoc in genere plane asinus ad lyram, vel paulum inservire ac gratificari. Accipe igitur quandam ratiocinandi formulam dictam sophistis αυξομένην, id est augescentem. Ea est haec: Quam quis mutuo pecuniam sumpsit, eam alius solvere non debet pro eo; ego autem a te imberbis sumpsi, et nunc quinquennium factus sum alius, utpote barbatus. Ergo... Quodsi barba, ut fortassis dices, essentiam rei non mutat, quae est invisibilis, accipe hoc modo: iudaeus cum \315\ essem sumpsi aurum mutuo, ergo factus christianus non debeo solvere.

Syllogizo sic: mutata essentia, plane fit ex uno τω̃ esse aliud; sed cum essentia sit invisibilis et proinde spiritus, spiritu autem christianus in totutn immutatur atque alius fit: ergo qui iudaeus sumpserat, non reddet factus christicola. Sed videris mihi me cum centum centuriis bisulcarum tuarum distinctionum adoriri; proinde Thrasonem Terentianum imitatus non post principia, ut ille, cavebo, sed in angulum me abdens haec timidi Poloni more in te eminus jaculor...

Vale «α» τω̃ν σοφιστω̃ν!

Sophistarum asinus Gregor[ius]

Здрастуй, скарбе софістичних перлин!

Духовна зброя сильніша за тілесну, і ти, чудово з голови до ніг озброєний філософією, цим всеозброєнням, не в міру лякаєш і примушуєш тікати інших. Я ж, твій друг, ніколи навіть і краплі, як кажуть, не пролив у море, тобто ніколи нічим не сприяв твоєму озброєнню; в той час як інші допомагають тобі, сам я не корисний тобі. Тому я вирішив спробувати, чи не можу я, дарма що розбираюся в цьому, як осел в лірі, хоч трохи прислужитися тобі. Тому прийми від мене одну схему судження, яку софісти називають αυξομένην, тобто зростаючою. Ось вона: якщо хто-небудь взяв гроші в позику, то інший не повинен за нього їх повертати. Я взяв у тебе гроші ще безбородим, а тепер, через п’ять років, я став іншим, а саме — з бородою. Отже... Якщо ти, можливо, скажеш, борода не міняє суті справи, то візьми судження в такому вигляді: будучи іудеєм, я взяв золото у позику, отже, ставши християнином, я не повинен його повертати.

Будую такий силогізм: із зміною суті одне стає іншим за своїм буттям; але оскільки суть є невидимою і тому духовною, за духом же християнин зовсім змінюється і стає іншим, — отже, той, хто взяв гроші у позику, будучи іудеєм, не повинен платити, ставши християнином. Але мені здається, ти виступаєш проти мене з сотнею сотень твоїх парнокопитних; тому, наслідуючи Теренцієвого Тразона, я буду обережним і не під кінець, як він, а з самого початку, подібно до боягузливого Полонія, заберуся в куток і здалека пущу в тебе свою стрілу.

Бувай здоров, альфо софістів!

Осел серед софістів Григор[ій] \316\

54

[Харків, місцевий; вересень — жовтень 1763 р.] / 98₂ /

Мі Michaël, macte virtute!

Tres adeo Christi miles sibi conspicit hostes,

Cum quibus assiduo bella gerenda videt.

Primus es huic hostis, tu simia, munde, fucata;

Tu, quem dux noster pulchra sepulchra vocat.

Alter blanda caro mulier, quae tempore nullo

Ad mala desistit solicitare virum.

At reliquis gravior cacodaemon tertius hostis,

Stultitiae genitor, qua venit omne malum.

Eja tyro Christi, gladium tibi cude! memento,

Militiam vitam hanc esse memento jugem.

Tuus veteranus commilito Greg[orius] Sabbin.

Мій Михайле, хвала тобі!

Трьох ворогів бачить воїн Христа,

З ними йому завжди доводиться воювати.

Перший ворог його — ти, нарум’янена мавпо, ти, світе,

Який наш вождь називає прикрашеною труною.

Другий ворог — знадливе тіло жінки,

Яке завжди спокушає мужчину до зла.

Третій і останній ворог, ще небезпечніший, — злий демон,

Батько глупоти, від якої походить всяке зло.

Ну, молодий воїне Христа! Куй собі меч!

Пам’ятай, що наше життя — це безперервна боротьба.

Твій старий військовий товариш Григ[орій] Савич.

55

[Харків, місцевий; травень — червень 1763 р.] / 92₁ /

Salve, benevolentissimum animal mi Michaël!

Inveni portum, spes et fortuna valete!

Sat me lusistis, ludite nunc alios.

Elegans in primis distichon hoc vel hoc nomine videri potest, quod usurpatum est a doctissimo, quisquis ille fuit, viro, qui errores Жилблазовы eloquentissime planeque homerice descripsit; nec dubito quin tibi quoque sit placiturum. Id nos jambicis exercitationis gratia sic reddidimus:

Iam tango portum, spes vale fortunaque:

Lusisse sat me, ceteros nunc ludite. \317\

Conabimur vertere etiam dimetris, si aspirarint musae:

Portus recepit me in sinum

O spes vale fortunaque:

Me desinatis ludere,

Nunc ceteros jam ludite.

Sed tentemus alternis quoque ludere; tu, ті philomuse, musas invoca, qui illis litare soles, si forte faverint:

Jam me quietus portus in sinu fovet,

O spes vale fortunaque!

Nolo esse lusus amplius vobis, sat est:

Nunc ceteros jam ludite.

Minimum abfuit, quin hallucinaremur. Verum optimus est error, ubi in discendo erratur. Saepeque malum bonum est. / 92₂ / Quid? Satne tibi videor luisse poenam? Quas, ais, poenas? Quia heri non praestiti, quod promiseram, quamquam quidem sub conditione tanquam praescius promiseram. Invisi enim sacrificum ДоментЂевскаго Gregorium, hominem mihi amicissimum, et cujus ingenium vehementer ато, ut nihil interim dicam de dotibus ejus, nihil de eruditione. Ergo quae eramus tecum heri praesentes cum praesente disserturi, licet alia fortassis erant futuram, quam hic sunt, tamen, ut quomodocunque pensaremus illam ’απροσηγορίαν, haec tibi impraesentiarum alacres valde ac laeti illivimus. Ceterum cum Nicolao nostro ut colloquar secretum de vestra simultate, cape tempus. Confido fore, ut vos rursum reconciliem. Quid dulcius amore et concordia? Novi simplicissimum tuum innoxiumque ingenium, sed tamen amicorum errata dexteritate corrigere aut ferre, si leviuscula sunt, debemus.

Tuus Greg[orius] Sabbin.

Здрастуй, найдоброзичливіша істото, мій Михайле!

Я знайшов гавань, прощайте, надія і щастя!

Досить ви бавились мною, бавтеся тепер іншими.

Цей виключно витончений двовірш запозичений у того невідомого автора, який, хто б він не був, досить красномовно і детально описав гомерівським віршем [Жилблазовы] блукання, я не сумніваюся, що він і тобі сподобається. Задля вправи ми передали його ямбічними віршами так:

Я вже доходжу пристані, прощай, надіє і щастя;

Ви досить бавились мною, бавтеся тепер іншими.

Спробуємо тепер передати це також віршами подвійного розміру, якщо це буде до вподоби музам: \318\

Пристань прийняла мене в своє лоно,

Надіє і щастя, прощайте!

Перестаньте грати мною;

Тепер вже грайте іншими!

Але спробуємо також дати це віршами, що чергуються: ти мій любителю муз, поклич їх; можливо, вони допоможуть тобі:

Мене вже зігріває в своєму лоні спокійна пристань;

О надіє і щастя, прощайте!

Не хочу бути більше вашою іграшкою, досить.

Тепер вже грайте іншими.

Я боюсь, шо наробив помилок. Але найкраща помилка та, яку допускають при навчанні. Часто зло є добром. Чому? Чи думаєш ти, що я достатньо спокутував провину? Яку провину? — запитаєш ти. А ту, що я вчора не був, як обіцяв, хоча й з умовою, ніби я наперед знав, коли давав обіцянку. Бо я був у священика Григорія [ДоментЂевскаго], людини до мене вельми прихильної, характер якої я дуже люблю, не говорячи вже про його здібності і вченість. Отже, те, про що ми вчора мали намір говорити віч-на-віч, доведеться замінити іншими темами. Щоб якимось чином компенсувати нашу розмову, яка не відбулася, я написав тобі дуже швидко і з охотою оце все, беручи до уваги дані обставини. Далі щодо того, щоб поговорити окремо з нашим Миколою про вашу сварку, то почекай трохи. Обіцяю вас помирити. Бо що солодше від любові і згоди? Я знаю твою дуже просту і лагідну вдачу, проте помилки друзів ми повинні уміти виправляти або зносити, якщо вони не серйозні.

Твій Григ[орій] Савич.

56

[Харків, місцевий; травень — червень 1763 р.] / 61₁ /

Salve, divinarum musarum alumne!

Michaël carissime!

Beatus ille, qui fugit negotia,

Ut prisca christiana gens!

Qui pectus excolit suum virtutibus,

Sanctisque purgat litteris.

Amara cura tale pectus haud trahit,

Nec horror ullus excitat,

Nec dente duro livor ^A ater exedit,

^A Livor pro invidia; haec enim livida est, id est синяя. Nam invidiosi plerunque sunt pallidi, qui color est ex albo et caeruleo mixtus. Прим. автора. \319\

Nec est ^A cupido pessima.

Quietus ergo dulce tempus exigit,

In pace cum coelestibus...

Sed satis sit!

Reversus e ludo, quoniam omnino statueram tecum aliquid non admodum de faece vulgi loqui, protinus excudi hos, respiciens exemplar nostri Flacci. Quid agas? Sic homo sum: nihil mihi dulcius nugis istis. Quodsi quando incido in hominem similium nugarum studiosum, tantum non sublimi ferio vertice sidera. Sentisne, quorsum haec tam putida tendunt, ut idem ait? Te, inquam, innuo, te enim amo, talium nugarum pariter mecum cupidum. Nauta enim nautae, asinus asino et sus sui, ut ajunt, pulcher.

Vale, mi carissime philomuse!

Tuus musarum coalumnus Greg[orius] Sabbin. / 61₂ /

Heri prehendens nostrum Nicolaum, concessimus in meum musaeum prima, ni fallor, noctis hora. Ego missis omnibus ambagibus, quare, inquam, irasceris nostro Michaëli? Aut cur mihi non communicasti, si quid ille fecit, unde tibi justa esset buccensendi causa? Negavit se tibi iratum esse, licet haberet justas causas: fuisse quidem iratum, sed iram jam posuisse. Quaeso, inquam, quid ille tale fecit? Primum dixit, te aliquando aliquoties illi rescripsisse superbiuscule et arroganter, repudians ejus amicitiam, nolle te talibus amicis uti, similes sibi quaereret: te enim metuere, ne tales socii perducerent in societatem periculi, quod sequeretur maleficia. Deinde narravit te ejus colloquium fugere, licet ipse cuperet tecum fabulari; breviter: sese non admodum tuam amicitiam ambire, si tu recusares. Prope illa omnia in te dixit, quae tu in eum nudius tertius. Hic ego: ut ut, inquam, haec sunt, noli, sodes, irasci. Ille jurare sese nihil in te mali stomachi habere. Sic digressi sumus. Divinavimus, mi Michaël, te ille suspicatus est, qui mihi dixisses de se male; confessus erat. Comici erroris. Mi Michaël, age rriitte ornnia. Ego te quidem extra culpam esse confido; sed tamen saepe imprudenter peccamus in amicos. Haec omnia sunt leviuscula.

Vale!

^A Est pro edit. Sic et Horat[ins] Siquid est aniraum, differs curandi tempus etc. Прим. автора.

Здрастуй, вихованцю божественних муз,

Михайле найдорожчий!

Щасливий, хто уникає справ,

Як давнє плем’я християн,

Хто серце удосконалює чеснотами \320\

І очищає читанням священних книг!

Гірка турбота не охоплює такого серця,

І ніякий страх не тривожить його.

Твердими зубами не гризе його чорна заздрість ^A

І не пожирає ^B препогана хтивість.

В спокої проводить він приємно час,

В мирі з небесними...

Але досить!

Повернувшись із школи, я твердо вирішив докладно поговорити з тобою про пороки черні і зразу ж написав ці вірші, взявши за зразок Флакка. Що поробиш? Така я людина: для мене немає нічого більш приємного, ніж ці дрібниці. І якщо я зустрічаюся з людиною, яка захоплюється такими ж дрібницями, я ледве не торкаюся головою зірок. Чи розумієш ти, куди спрямовані ці манірні вірші, як каже той же поет? Скажу тобі: я натякаю на тебе, бо люблю тебе, а ти, як і я, дуже охочий до цих дрібниць. Бо моряк, як кажуть, хороший для моряка, осел — для осла, а свиня — для свині.

Бувай здоровий, мій найдорожчий любителю муз!

Твій, як і ти, вихованець муз Григ[орій] Савич.

Вчора я зустрів нашого Миколу, і ми зайшли до мого музею, якщо я не помиляюся, о першій годині ночі. Я просто без натяків кажу йому: «Чому ти сердитий на нашого Михайла? Або чому ти не повідомив мене, якщо він зробив щось таке, що дає тобі справедливу підставу для невдоволення?» Він сказав, що не гнівається на тебе, хоч і має для цього справедливу підставу, що він був сердитий, але перестав гніватися. Питаю, що ж таке зробив Михайло? Спочатку він сказав, що ти декілька разів відповів зарозуміло і зухвало на його листи, відкидаючи його дружбу і заявляючи, що ти не бажаєш мати таких друзів і нехай він шукає собі друзів серед подібних до себе, бо ти боїшся, що такі друзі втягнуть тебе в небезпечну компанію. Потім розказав, що ти уникаєш розмов із ним, хоч він і бажав би побалакати з тобою. Одним словом, він не дуже домагається твоєї дружби, якщо ти відмовляєшся від неї. Він сказав про тебе майже все те, що ти сказав про нього позавчора. Я йому на це говорю: «Як би там не було, ти, товаришу, перестань гніватися». Він заприсягнувся, що ніякої образи на тебе не має. Так ми і розійшлися. Я висловив здогад, Михайле, що він запідозрив тебе в тому, що ти в розмовах зі мною погано про нього відгукуєшся.

^A Livor [синій] замість invidia [заздрість], бо livida означає [синяя]. Адже заздрісні люди переважно бліді, а блідий колір є сумішшю білого й голубого. Прим. автора.

^B Est [є] замість edit [їсть]. Так і Горацій: коли що-небудь гризе душу, ти відкладаєш час турбот та ін. Прим. автора. \321\

Він це визнав. Комічна помилка! Мій Михайле, залиш все це! Що ж до мене, то я визнаю тебе ні в чому не винним; однак ми часто нерозсудливо грішимо по відношенню до інших. Все це дрібниці.

Бувай здоров!

57

[Харків, місцевий; вересень — жовтень, 1763 р.]

Χαι̃ρε, ’εράσμιέ μου τέττιξ, καί φίλτατε μύρμηξ!

Μιχαήλ φιλόμουσε!

Cicadae rore pasci dicuntur. Proinde vehementer quadrat in hominem musarum amicum vocari cicadam, cum musica sacra nunc mons δροσοφόρος, nunc fons limpidissimus apellantur. Imo et in arcanis nostris literis saepe mentio fit roris, quale est: роса аермонская etc, pluviae, fontium saepissime, velut «Снійде, яко дождь на руно...» et «Ополчишася синове Ісраилсти при 12 источниках». Hic est ille ros et aqua, quae sitientes potat ac reficit animas. Quarum aquarum cum dilectissimus Christi discipulus Ioannes in euangelio fecisset mentionem, haec addit: «Сіе же глаголаше о дусЂ...» etc. Quemadmodum enim ros, graece δρόσος, desuper cadens nihil plane in se pulveris habet, sed merissima ac purissima quaedam aeris sereni lacruma est, ita I. Christi doctrina nequidquam terrae est particeps, sed tota quanta est, spiritalis est, spiritus autem plane asώματος et immaterialis et hinc abstrusissime latet abditus veluti aqua in venis terrae, profanos fugiens oculos; donec percussa petra in fontem et scatebras erumpat. Sed heu! quam pauci sunt οί τέττιγες quamquam plena sunt omnia asinorum, qui turbidam amant nec bibunt, ut tuus ait Aristoteles, nisi prius turbent; quantique greges porcorum, qui fontes oderunt, natura sua, καινόν et coenum quaerunt, humilia amant et palustria, cervosque ad fontes curre...¹ / 33₂ /

Jam et formicae nomen oppido quam competit in verae sapientiae studiosum, sive intelligas formicas nostrates, tritici grana congerentes, sive septemptrionalis Indiae illas auriferas, quod aurum e montium cavernis egerant; quas respiciens divus Basilius sic apud Erasmum nostrum ad suos nepotes loquitur: quicquid ultra necessitatem usus superesset, sive id esset lydia gleba sive formicarum auriferarum opus, hoc magis esse contemnendum, quo minus esset eo opus. Audis in s. scriptura panes nunc hordeaceos, nunc triticeos a Iesu frangi nunc plebi, nunc discipulis. Audis sapientiam vocari nunc margaritum, nunc aurum. Quod sicuti granum tritici e spica excutitur per boves triones, qualis fuit Lucas; sicuti rursum aurum in altissimas terrae latebras abdidit deus. ne porci conculcent, suos \322\ autem scrutari jubet. Christus talem tantamque indolem tuam in dies altius promoveat ad gloriam suam porcinis animabus inaccessam!

Vale, amicissime sodalis!

Tuus Gregor[ius] Sabbin.

Здоров, любима моя цикадо і найдорожча мурашко!

Михайле, любителю муз!

Кажуть, що цикади живляться росою. Тому дуже доречно людину, віддану музам, назвати цикадою, оскільки святилищем муз називається то гора росоносна, то найчистіше джерело. Більше того, і в наших священних книгах часто згадується роса, наприклад [роса аермонская] та ін., і дуже часто говориться про дощ і джерело, як наприклад: [«Снійде, яко дождь на руно...»] і [«Ополчишася синове Ісраилсти при 12 источниках»]. Це та роса й вода, що напуває і відновлює спраглі душі. Коли найулюбленіший учень Христа Іоанн згадує про ці води в євангелії, він додає таке: [«Сіе же глаголаше о дусЂ...»] та ін. Подібно до того, як роса, — погрецьки δρόσος?, — яка падає згори, зовсім не містить в собі пилу, а є ніби найчистіша, без домішок сльоза погідного повітря, — так і учення І. Христа зовсім непричетне до землі, а все наскрізь духовне, дух же цілком безтілесний, нематеріальний і тому таємно ховається в недоступних сферах, як вода в жилах землі, невидна для звичайних очей, поки не вирветься у вигляді джерела або живого струмочка з розколини скелі. Та ба! як мало цикад, хоч всюди повно ослів, що люблять каламутну воду і не п’ють, як говорить твій Арістотель, поки не скаламутять води. А скільки стад свиней, які за природою своєю ненавидять джерела, шукають нечистоти і бруд, люблять низькі і болотисті місцевості, тоді як олені біжать до джерел.

Для того, хто вчиться справжньої мудрості, надзвичайно підходить і назва — мурашка, чи то коли мати на увазі наших мурашок, що тягають пшеничні зерна, або відомих золотоносних мурашок Північної Індії, названих так тому, що вони тягли золото з гірських печер. Маючи їх на увазі, божественний Василій у нашого Еразма так говорить своїм нащадкам: «Робити те, що не викликається необхідністю, чи буде це лідійська брила або справа золотоносних мурашок, тим більше не слід, чим менше це потрібно». Ти знаєш із святого письма, як Ісус переламує то ячмінні, то пшеничні хліби — один раз для народу, другий раз для учнів. Ти чуєш, як мудрість називається то перлиною, то золотом. Вона, як пшеничне зерно з колоса, вимолочується волами, такими, як Лука. Знову, як золото, ховає її бог в найглибших тайниках землі, щоб не зневажали її свині, своїм же велить шукати. Таку \323\ і настільки велику твою здібність хай возведе Христос на вищий ступінь до своєї слави, недоступної свинським душам.

Бувай здоров, найдорожчий товаришу!

Твій Григор[ій] Савич.

58

[Харків, місцевий; вересень — жовтень (?) 1763 р.] / 103₁ /

Salve mi carissime φιλόχριστε,

Michaël dulcissime!

Haec tua mens si dia facit, nae digna facit se:

Non agitare quidem pulchrius illa valet.

Non incerta facit, sed certo spectat ocello,

Ut miserum ventrem vulgus inane colit!

Saepius haec facias: quid sanctius hocce θεάτρω,

Sic superi vivunt, sic σοφός omnis agit.

Saepius hanc speculam ascendas, licet unde videre,

Colluvies hominum quicquid in orbe gerit.

O me, cum aspicio te talia posse tenellum,

Cum maturus eris gaudia quanta manent?

Accipe quo semper finitur epistola verbo, quo, tibi qui mittit, non caret ipse.

Vale!

Tuus Gregor[ius] Sab[bin].

Здрастуй, мій найдорожчий христолюбцю,

Михайле найсолодший!

Коли твій дух діє по-божому, то це дійсно гідне тебе.

Краще він не може діяти,

Бо не займається дрібницями, а споглядає,

Як легковажна юрба дбає про жалюгідне черево.

Частіше чини так, бо що є святішим за це видовище?

Так живуть боги, так робить кожен мудрець,

Частіше підіймайся на цю вежу, звідки можна бачити,

Що роблять у світі людські покидьки.

О, який я задоволений, коли бачу, що в юності ти здатний так діяти;

Які радощі чекають мене, коли досягнеш зрілості!

Прийми слова, якими завжди закінчується лист: бажаю тобі здоров’я, якого не позбавлений і той, хто тобі посилає цього листа.

Бувай здоров!

Твій Григор[ій] Сав[ич]. \324\

59

[Харків, місцевий; 28 (29?) жовтня 1763 р.] / 106₁ /

Carissime Michaël!

Vidi spectaculum, e vespertinis precibus vixdum finitis evocatus, idque tum lugubre, tum ridiculum, tum pudendum. Unde, inquis tibi, risus sufficiebat, ubi conclamabatur? aut conclamatum est? An non haec importuna? Tace, carissime, ac paululum me audi. Non ego sum cyclope immanior; imo sentio singularem quandam mihi inesse humanitatem καί τήν φιλανθρωπίαν, sed, crede mihi, suppudebat videre quosdam sane quani muliebriter ululare. Quos, ita me deus amet, in ipso Trojae excidio si tantis tamque femineis fletibus indulgere conspicerem, non sane virtutis eos quidquam habere existimarem. Ergo fugi ex templo, tantum pudorem non ferens, cum viderem ipsos eos lamentari, quorum erat ceteros in hunc modum flentes cohibere. Heu pietas! heu prisca sapientia! Tantisne lacrumis lugere mortem carnalem, quae tantum abest, ut sit fugienda, qui vel paulum sanae mentis habeat, ut omnium periculorum malorumque unicus ac certissimus portus sit putanda? Unde illis haec opinio? Ex s. literis, dices. Sed quonam loco? Animi mortem miseram esse videre licet plus satis in s. libris; corporis mortem usquam mihi legisse / 106₂ / explorandam esse haud sane memini, neque in philosophorum scriptis. Si ipse adfuisses, non sane temperasses a lacrumis. Sed hoc fecisses exemplo aliorum permotus, non rei dignitate. Sic adolescentia semper apud nos corrumpitur exemplis stupidissimorum virorum senumque. Ο tempora! ο mores! Abbas jam expiravit; plebs cursitat plorans; ego rideo et simul lugeo animo. Rideo stultitiam hominum, eandem tugeo.

Vale, mi carissime, ac te quantum potes abducere cura a corruptissimo vulgo!

Tuus condiscipulus Gregor[ius] S[abbin].

Найдорожчий Михайле!

Ледве закінчилася вечірня молитва, як мене викликали, і я став свідком видовища — і видовища сумного, хоча й смішного та ганебного. Звідки, скажеш, у тебе вийшло смішне, коли був загальний плач? Хіба це не дивно? Замовкни, мій найдорожчий, і трохи мене послухай. Я ж не лютіший за циклопа. Навпаки, я визнаю, що мені властива деяка особлива гуманність і людяність, але, повір, мені було соромно бачити, як деякі майже по-жіночому голосили. Якби, господи прости, при самій загибелі Трої я побачив, що люди настільки віддаються жіночому плачу, я, без сумніву, подумав би, що у них немає анітрохи мужності. Тому я втік \325\ з храму, бо не міг знести такої ганьби, бачачи, що голосно плачуть ті, яким слід було б інших утримувати від плачу. Де благочестя? Де стара мудрість? Хіба слід такими слізьми оплакувати тілесну смерть, якої зовсім не треба уникати і яку кожний, у кого є хоч трохи здорового глузду, повинен визнати єдиним і найнадійнішим виходом з усіх небезпек і нещасть? Звідки у них така думка? Ти скажеш — із святого письма. Але в якому місці? Що смерть духовна — нещастя, про це можна дізнатися більш ніж достатньо з святого письма, але що тілесну смерть слід оплакувати, я не пам’ятаю, щоб коли-небудь про це читав у святому письмі, а також і в книгах філософів. Якби ти сам був там, то, звичайно, не утримався б від сліз. Але це ти зробив би під впливом прикладу інших, а не з огляду на суть справи. Так юнацтво завжди у нас псується прикладами виключно нерозумних мужів і старих людей. О часи! О звичаї! Ігумен помер, народ метушиться, плачучи; я сміюся і разом з тим плачу в душі. Сміюся з людської глупоти, її ж оплакую.

Бувай здоров, мій найдорожчий, і, наскільки можеш, намагайся віддалятися від страшенно розбещеної черні!

Твій товариш по навчанню. Григор[ій] Сав[ич].

60

[Харків, місцевий] / 58₁ /

Carissime adolescens mi Michaël, ευ̃ πράττε!

Nempe satellitii dux regi proximus esse

Assolet et regis proximus ora videt.

Sic tuus et Michaël princeps dux, proximus illi,

Qui deus est Jacob, adstat et ora videt.

Numinis obtutum porro quisnam aspicit? Audi,

Dilectus Christi discipulus quid ait;

Πα̃ς ‛ο ‛αμαρτάνων ου μήποτε ‛ώρακεω

Αυτόν, ουδ’ ’έγνω αυτόν...

Quo magis hanc terram fugiens peccata relinques,

Hoc propior poteris numinis ore frui.

Τάς μέν βιοτικάς ’έβω ’έκβαλλε μερίμνας.

’Άγιός ’εστ’ ‛όντως γαι̃αν ‛ο καταφρονω̃ν.

Macte nova virtute dei: sic itur ad astra;

Quid tibi cum terra? Nil habet illa boni.

Abjectis curis, quibus ardet futile vulgus,

Verus es, ω̃ Μιχαήλ, aemulus angelicus:

Sed, Michaël! vis excellentia dona dei? Ergo

Eximius vulgi temptor ut esse queas,

’Άκουε τά ’από καρδίας. / 58₂ / \326\

*

Sed accipe ista quoque, non de summis, ut ajunt, labris.

Angelus est in carne quidem, sed spiritus ille est;

Carne latet Christus, sed deus ille tamen.

Temne voluptates, et eris mihi magnus Apollo:

Imo raihi princeps ille στρατηγός eris.

Crede tamen, liced haut capis haec, et postea dices

Mendacem aut fuero magnus Apollo tibi.

Vale, cariss[ime], as angelicum diem angelice transige!

Σός συμμαθητής Γρηγόριος ‛ο Σάββιν.

1763, nov[embris] 8.

Illa heri, haec mane πεποίηκα.

Найдорожчий мій юначе Михайле, будь щасливий!

Начальник варти найближчий до царя

І найкраще бачить його обличчя.

Так і твій верховний вождь Михайло найближчий до того,

Хто бог Іакова.

Він стоїть поруч нього й споглядає його лице.

Але хто ж ще бачить божественний лик?

Слухай, що каже улюблений учень Христа:

Хто грішить, той ніколи не бачить

І не знає його...

Чим більше ти, уникаючи земного, позбудешся гріхів,

Тим ближче споглядатимеш лице божества.

Облиш земні турботи!

Будь справді святим.

Вітаю тебе з новою чеснотою! Так досягнеш вічної слави.

Що тобі до землі? На ній нема нічого доброго.

Відкинувши турботи, якими живе легковажна чернь,

Ти станеш справжнім суперником ангелів,

Адже ти, Михайле, прагнеш найкращих дарів божих?

Щоб ти міг нехтувати звичаями черні,

Вислухай, що скажу тобі від щирого серця.

Тільки сприйми це не поверхово.

Ангел — у тілі, але він є дух,

У тілі ховається Христос, але він є бог.

Зневажай насолоди — і будеш для мене великим Аполлоном,

Навіть більше того — великим полководцем.

Та повір, хоч ти цього не зрозумієш: або назовеш мене \327\

Брехуном, або я стану для тебе великим Аполлоном.

Прощай, найдорожчий, і день ангела проведи по-ангельськи!

Твій товариш по навчанню Григорій Савич.

8 листопада 1763.

Перший вірш я написав вчора, другий — сьогодні вранці.

61

[Харків, місцевий] / 64₁ /

Carissimo Michaëli pacem in domino!

In lucem me nocte parens hac edidit olim,

Hac coepi vitae pnma elementa puer.

Altera nox post orta fuit, qua, Christe deus mi,

In me natus erat spiritus ille tuus.

Nam mea frustra genitnx enixa fuit, ni

Tu genuisses те, о lux mea, viia mea!

Reversus in museum meum a quodam amico ac memoria recolens natalem meum, coepi simul cogitare, quam plena malorum vita est mortalium, ut mihi quidem haud quaquam absurde divinasse videantur, qui dicerent, puerum recens natum ideo statim incipere plorare, quod jam tum tanquam praesentiret, quantum calamitatum agmen semel ei in vita esset subeundum.

Haec animo solus volvens, non putavi sapientis esse hanc noctem, qua quondam natus ploraveram, poculis aut id genus noxiis nugis dedicare atque auspicari; sed parum abfuit, quin nunc quoque solverer in lacrumas, considerans, quam miserum animal sit homo, cui scintilla lucis Christi non affulgeat in cimmeriis his mundanae stultitiae tenebris. / 64₂ / Ταυ̃τα ’εννοω̃ν hos versiculos feci, tibique egregio amico communicandos esse judicavi, partim quod diu jam nostro more nori sumus collocuti ac prope ’απροσήγοροι sumus, licet animo te quidem quotidie conspicio, partim quod admonendum araicissime putavi, ut omnibus vulgaribus nugis relictis tanto ardentius eum ambiamus, in quo sunt omnes thesauri τη̃ς σοφίας quique solus, amicus nobis factus, omnes vitae hujus amaritudines edulcare potest, dicens: ’εγώ ειμί μεθ’ ‛υμω̃ν, καί ουδείς καθ’ ‛θμω̃ν.

Vale, omnium cariss[ime]!

Tuus συμμαθητής Greg[orius] Slcovoroda]

Novembr [is] 22, 1763, noctu. \328\