Попередня (Б-Г)     Головна     Наступна (Ж-К)







ДАВН (лат. Daunus) — міфічний володар Північної Апулії (Давнії), син Пілумна й Даної, батько (варіант: прадід) Турна.

ДАВНЬОГРЕЦЬКА РЕЛІГІЯ — система політеїстичних вірувань і культів племен та народностей Стародавньої Греції в період виникнення й розвитку рабовласницького суспільства. Характерними особливостями д. р. були уособлення й одушевлення явищ природи (анімізм), пов’язані з ними людиноподібні боги та тлумачення їхньої поведінки за допомогою міфів. Ліси, діброви, річки, гори, моря, небо, за уявленнями стародавніх греків, були заселені божествами. Давньогрецька міфологія з її дитячою наївністю сприймання дійсності, з яскравою образністю й художністю відіграла чималу роль у розвитку грецької культури і стала передумовою витворення грецького мистецтва. Боги змінювалися так само, як і ті, хто вірив у них. З розвитком грецької цивілізації боги ставали дедалі благороднішими й поважнішими. Особливою шаною в греків стародавньої доби користувалась годувальниця всього — Гея, життєдайна володарка, втілення невичерпної творчої сили Землі, «тієї великої матері, в лоно якої все повертається, щоб знову проростати для нового життя» (Есхіл, Хоефори). Це відбивало і вплив матріархату, і значення хліборобства як основної галузі господарства народу. Пізніше культ Землі ввібрав також шанування Реї, Деметри, Персефони та інших божеств, пов’язаних із хліборобством. Боги уявлялися грекам за тією чи іншою працею: Гермес і Пан пильнували отари, Афіна вирощувала маслинові дерева й т. ін. Тому, щоб людина могла успішно виконувати якусь справу, вважалося за потрібне піддобритися до відповідного божества принесенням у жертву плодів, молодих тварин тощо. Спочатку не існувало ієрархії серед богів. У тогочасних віруваннях греків збереглися залишки первісних релігій — фетишизму (приміром, шанування каміння, особливо дельфійського омфала), тотемізму (орел, сова, корова й інші тварини були постійними атрибутами богів, а самі боги нерідко зображувались у вигляді тварин), магії. За панування родової знаті дрібні місцеві божества були замінені олімпійськими богами. Гомер (8 ст. до н. е.) в «Іліаді» й «Одіссеї» та Гесіод (7 ст. до н. е.) у «Теогонії», тобто «Родоводі богів», усталили типові образи богів. Гомерові боги — це просто безсмертні люди, наділені неземною вродою і силою. Кожен з них має своє ім’я і риси, властиві тільки йому. Ці боги — Посейдон, Аїд, Гера, Деметра, Гестія, Афіна, Афродіта, Аполлон, Артеміда, Гефест, Арес та інші — розглядалися вже як якась родина чи держава, що має свого верховного главу — «батька людей і богів». Зевс утілював у релігійній формі риси патріархального владики; він панував над небом, землею, морем і пеклом. Отже, з’явилась ієрархія богів, яка відбивала зміцнілу ієрархію класового суспільства. Зображені в «Іліаді» та «Одіссеї» палац Зевса на Оліпмі із золотими стінами та підлогами, розкішні вбрання богинь, а також постійні чвари, розбрат та інтриги між богами були своєрідним віддзеркаленням життя грецької родової аристократії. Гомер назавжди закріпив антропоморфічний характер грецької релігії. Гесіод тільки чіткіше виклав її.

Перемога олімпійців ніколи не була повною. Нерідко найпалкіше вірили в тих богів, яких не оспівав жоден поет. Людина, як і раніше, відчувала, що її оточують добрі та злі духи, і виконувала прадавні магічні обряди. Існували ніби дві релігії: офіційна (її проповідували держава, література та мистецтво), заснована на гомерівських традиціях, і вірування нижчих верств, які зберігали забобони догомерівських часів. Велике значення в давньогрецькій релігії мав культ предків і взагалі померлих, а також культ героїв. У класичну епоху в культі померлих постало уявлення про життя душ праведників на Єлісейських полях. Виникнення містдержав (полісів) і дальший розвиток рабовласницького суспільства змінили характер грецької релігії. У 8 — 7 ст. до н. е. з’явилися й поширились культи богів — покровителів ремесла і торгівлі. Богом ковальства став Гефест, богом торгівлі — Гермес. Змінилось уявлення і про функції богів: покровителями ремесел у кожному місті, як правило, оголошувались боги, що їх вважали оборонцями самого міста: наприклад, в Афінах — Афіна, в Корінфі — Посейдон, у Дельфах — Аполлон.

Не завжди і не з найдавніших часів храм був місцем поклоніння богам. Їм поклонялися в горах, у гаях, у гротах, біля джерел. З часом таке особливо шановане місце ставало священним і там будували храм. Розквіт храмового будівництва в Афінах припадає на 5 — 4 ст. до н. е. Відправляння культу в цілому перебувало під контролем держави. Жрецьких корпорацій у грецьких державах, як правило, не було. Вибрані жеребкуванням службові особи виконували також обов’язки жерців. Грецький жрець не вчився спеціально і нічим не відрізнявся від решти громадян. Службу божу правили і чоловіки й жінки. Охорона храму вважалася державним обов’язком жерця. Оскільки не було ні догматів, ні віровчення, жерці не повчали віруючих. Вони тільки виконували обряди. У деяких культах посада жерця була спадкова. У визнанні загальногрецьких богів та пов’язаних з ними святинь частково відбивалось усвідомлення греками своєї етнічної єдності. Так, славнозвісними в усьому грецькому світі були святилище в Олімпії та Дельфійський оракул. Усі греки могли брати участь в іграх і змаганнях, періодично влаштовуваних біля таких святилищ. Олімпійські ігри (олімпіади) стали основою грецького літочислення. Поряд із культами, призначеними для всього населення, у Греції рано виникли таємні релігійні товариства й культи, до участі в яких допускалися втаємничені (місти). Найвідомішими були обряди на честь Деметри (елевсінські містерії) та на честь Діоніса (діонісії). Утаємниченим в елевсінські містерії обіцяли раювання після смерті. Стародавні вірили, що учасник діонісій приєднувався до божества за допомогою з’їденого сирого м’яса тварини, яку роздирали живцем. Таємні культи в пізньоантичний період певною мірою були виявом незадоволення умовами життя і охоплювали чималу частину нижчих верств давньогрецького суспільства. Греки, як і всі політеїсти, відзначалися широкою віротерпимістю і великою шаною до чужих богів. Напевне, вони вважали, що богів ніколи не буває забагато і що за межами країни завжди може знайтись якийсь бог, котрого варто прихилити на свій бік. Особливо греків приваблював Єгипет, саме звідти вони взяли богиню Ісіду, яка з 3 ст. до н. е. мала серед греків численних шанувальників. Разом з Ісідою утвердився культ її чоловіка й брата Осіріса (Серапіса), на честь якого було споруджено багато храмів по всьому грецькому світі. Із східних богіз найбільше шанували Велику Матір, матір богів Кібелу — фрігійську богиню, в якій греки впізнавали свою Рею. Другим могутнім богом із Сходу був Мітра, ірансько-вавілонський бог сонця. В 2 — 3 ст. н. е. його культ досягає найбільшого розквіту. Люди, які страждали від соціального гноблення та безправності, шукали щастя в «загробному житті». Неоплатонізм був останньою спробою зберегти й оживити стару грецьку релігію, але він не мав успіху, бо єдиною релігією, яка відповідала вимогам часу, було християнство. Обряди д. р. мали великий вплив на розвиток літератури й мистецтва європейських та інших народів.

ДАВНЬОРИМСЬКА РЕЛІГІЯодна з політеїстичних систем рабовласницького суспільства з пережитками релігійних уявлень епохи родового ладу. Основною ланкою господарювання римської громади було хліборобство. Тому для д. р. характерна віра в духів — покровителів природи, сільського життя і хліборобства. Патріархальність життя зумовила також особливу шану та обожнювання душ предків як покровителів домашнього вогнища — ларів, пенатів та ін. У культі дерев, землі, каміння, деяких тварин відбито риси фетишизму й тотемізму. Поступово з маси дрібних божків, які уособлювали сили природи і вважалися покровителями тих чи тих явищ дійсності, релігійна свідомість стародавніх римлян стала виділяти окремих головних богів. До цього періоду належить і виникнення численних міфів про богів. Римська міфологія зазнала величезного впливу грецької. З утворенням класів і держави боги д. р. (їх було близько 30) стали загальнодержавними, не пов’язаними з певною територією. Оформлення пантеону було насамперед справою вельможних та жерців. Поряд з такими богами, як Юпітер і Марс, що ставали дедалі могутнішими, існувало безліч менших богів, духів, котрі опікувалися окремими життєвими чи господарськими справами. Народні маси нерідко поклонялись богам не тільки не популярним у вищих верствах, а навіть таким богам, якими вельможні гордували. В епоху імперії улюбленим богом рабів був Сільван. Найвищим серед державних богів, «батьком богів», що уособлював могутність Риму, вважався Юпітер. У Римі для всіх громадян був установлений обов’язковий культ так званої трійці (Юпітера, Юнони й Мінерви). У римському релігійному культі суворо зберігалися старовинні традиції, що сягали родового ладу. Між богом і людиною ніколи не доходило до фамільярності Одіссей, який сперечався з Афіною, Діомед, який боровся з Афродітою, усі сварки й любовні інтриги грецьких героїв з Олімпом були для римлянина незрозумілі. Досконало розроблена система жертвоприношень та обрядів становила все релігійне життя римлян. З-поміж жерців виділялася колегія понтифіків, яку очолював «великий понтифік» (pontifex maximus). Унаслідок постійних контактів з іншими народами римська релігія зазнала великого впливу чужоземних вірувань. Наприклад, Юнона й Мінерва були етруського походження. Від етрусків запозичено численні релігійні обряди й організацію жрецьких колегій. Під впливом греків відбулося майже цілковите ототожнення римських богів з грецькими. У римлян був звичай після завоювання якогось міста переселяти до своєї столиці богів переможених, щоб викликати до себе їхню прихильність і вберегтися від їхнього гніву. Ось як, наприклад, римляни закликали до себе карфагенських богів. Жрець проголошував урочисте заклинання: «Боже чи богине, що поширюєте опіку над народом і державою карфагенян, ви, що є покровителями цього міста, до вас звертаюся з молитвами, вам віддаю шану, у вас милості прошу, щоб покинули народ і державу карфагенян, щоб покинули їхні храми, щоб від них пішли. Перейдіть до мене, у Рим. Нехай наше місто і храми будуть вам приємніші. Будьте ласкаві й прихильні до мене, і до народу римського, і до наших воїнів так, як ми цього хочемо і як це розуміємо. Якщо зробите так, обіцяю, що вам спорудять храми і справлятимуть на вашу честь ігри». Перетворення Риму на середземноморську державу спричинило чималий вплив східних культур. З Малої Азії в 2 ст. до н. е. до Риму проник культ богині Кібели. В добу імперії дуже поширився культ єгипетської Ісіди, фрігійського Аттіса, сірійської Атаргатіс, кападокійської Беллони, іранського Мітри. Для релігійного життя періоду пізньої імперії характерний синкретизм. У Римі розмаїті обряди, вірування, боги поступово зливалися. Усунення богів значною мірою залежало від надання однакових функцій різним божествам. Певного бога вважали всемогутнім, йому давали атрибути всіх інших. Це було наслідком підриву політеїстичної системи д. р. і переходу римлян до монотеїзму. Загальна криза рабовласницького ладу (з початку нової ери і особливо в 3 — 5 ст. н. е.) викликала глибокі соціальні та ідеологічні зміни в житті римського суспільства, стала причиною переходу величезних мас людей від політеїстичної релігії до християнства.

ДАКТИЛІ (гр Daktyloi) — демон, що жили на горі Іда в Фрігії (варіант: на однойменній горі на Кріті); вважалися супутниками Реі-Кібели; їм приписують відкриття й початки обробки заліза.

ДАМАСТ (гр. Damastes) — розбійник, що жив поблизу Афін. Ширше відомий під прізвиськом Прокруст.

ДАМІЯ — одне з грецьких божеств родючості. Див. Авксесія і Дамія.

ДАНАЇД БОЧКА (гр. ho pithos ton Danaidon) — вислів, що вживається в значенні «марна, нескінченна праця»; пов’язаний з міфом про дочок Даная.

На цю псевдоборотьбу з філоксерою ми, мов у бочку Данаїд, кидаємо гроші, силу і час... М. Коцюбинський. Для загального добра.

ДАНАЇДИ (гр. Danaides) — дочки Даная.

ДАНАЙ (гр. Danaos) — син єгипетського царя Бела. Рятуючись від свого брата Єгипта, разом з яким він правив Лівією, втік із своїми 50-ма доньками на Родос, а звідти до Аргосу, де його вибрали володарем. Д. спорудив Аполлонові храм і навчив мешканців копати криниці, а його доньки (Данаїди) шукали джерела. Данаїди встановили тесмофорії і через те згодом стали в Аргосі об’єктом культу. Тим часом до Аргосу прибули 50 синів Єгипта і примусили Д. віддати за них заміж Данаїд. За наказом Д., якому оракул провістив смерть від руки зятя, Данаїди в першу шлюбну ніч повбивали своїх чоловіків (тільки одна з них, Гіпермнестра, врятувала свого чоловіка Лінкея ). За цей злочин Данаїди були приречені вічно наповнювати водою бездонну бочку в Аїді. Згодом від руки Лінкея загинули Д. і його доньки (варіант: Д. добровільно передав владу Лінкеєві). Міф про вбивство Данаїдами своїх чоловіків — варіант поширеного в античності сюжету про опір батька одруженню дочки (пор. Пелоп і Гіпподамія, Акрісій і Даная тощо). За ім’ям Д. мешканці Аргосу стали зватися данайцями.

Сюжет з міфа про Д. використав Есхіл у трагедії «Гікетіди» («Ті, що благають захисту»).

ДАНАЙЦІВ ДАРИ (лат. Danaorum dona) — крилатий вислів, пов’язаний з переказом про Троянського коня. Переносно вживається для застереження від надмірної довірливості.

Ох, боюсь я данайців і Вам раджу боятись! В. І. Ленін. Лист до С. І. Гусєва від 11.03. 1905 р. [* В. І. Ленін має на увазі меншовиків.]

ДАНАЯ (гр. Danae) — дочка аргоського царя Акрісія, мати Персея. Акрісій замкнув Д. в мідній башті, бо оракул провістив, що син доньки має його вбити. Зевс у вигляді золотого дощу з’явився до Д. і вона народила Персея. Акрісій наказав посадити Д. разом з дитиною в скриню й кинути в море. Скриня допливла до берегів острова Серіф, де рибалка Діктіс урятував матір з дитиною. Брат Діктіса, володар острова Полідект, закохався в Д. Завдяки Персеєві, що казково швидко виріс, Даная визволилася від переслідувань Полідекта й повернулася до Аргосу. За італьським переказом, скриня з Д. й Персеєм припливла до Латіуму. Там Д. вийшла заміж за Пілумна і разом з ним заснувала місто Ардею.

ДАРДАН (гр. Dardanos) — син Зевса й Електри, міфічний родоначальник дарданів (троянців), а через Енея — і римлян. Спочатку жив в Аркадії, але після вбивства свого брата, гнаний докорами сумління, блукав по різних країнах; нарешті прибув до Азії, де його гостинно прийняв Тевкр і видав за нього заміж свою доньку Батію. Біля підніжжя гори Іда Д. заснував місто Дардан, яке загинуло ще в доісторичний період. Після смерті Тевкра Д. став троянським царем. Він привіз із собою статую озброєної Афіни, так званий Палладій, який постійно стояв у міському храмі. Троянці вірили, що Палладій Афіни охороняє місто від ворогів і дарує йому добробут.

ДАРЕС, Дарет (гр. Dares) — 1) жрець у храмі Гефеста в Трої, який нібито склав догомерівську історію Троянської війни й записав її на пальмових листках; 2) фрігієць, який за порадою Аполлона мав попередити Гектора не вступати в бій із Патроклом, оскільки вбивши Патрокла, він сам загине від руки Ахіллеса; Д. вбив Одіссей, не давши виконати Аполлонової поради.

ДАФНА (гр. Daphnē — лавр.) — 1) німфа, дочка фессалійського річкового бога Пенея та Геї. У Д. закохався Аполлон ; коли вона втікала від нього, мати обернула її на лавр. Аполлон, охоплений тугою, увінчався лавровими гілками, і відтоді лавр став атрибутом бога.

До міфа про Д. зверталися Овідій, пізніше Г. Сакс, А. Беккарі, М. Опіц, Ж. де Лафонтен. У музиці образ Д. знайшов утілення в творах А. Скарлатті, Г. Ф. Генделя, Р. Штрауса; до нього зверталися такі художники й скульптори як Л. Джордано, Я. Брейгель, Н. Пуссен, Л. Берніні та ін.; 2) лавровий і кипарисовий гай біля сірійської Антіохії із славнозвісною святинею Артеміди й Аполлона (згоріла 362 р. до н. е.). Хто із засуджених ховався в гаї, той діставав право захисту.

ДАФНЕФОРІЇ (гр. Daphnephoria) — свято, яке відбувалося кожного 9-го року в Дельфах на честь Аполлона (як спогад про його каяття за вбивство Пітона ). Очолював святкову процесію вродливий хлопчик (Дафнефор), який ніс оливкову гілку, обвиту 365 лавровими вінками і квітами; на вершку гілки була велика куля з прикріпленими до неї маленькими кульками, а на середині — куля середньої величини (символічно — сонце, місяць і планети);

ДАФНІС (гр. Daphnis) — син Гермеса й ніфми, що народився в лавровому гаї, звідки й дістав ім’я (гр. daphnē — лавр). Вихований німфами, Д. пас худобу біля підніжжя Етни на Сіцілії і водночас учився в Пана гри на сопілці і поезії — у муз. Надзвичайна врода Д. приваблювала богинь, німф і смертних жінок. Існують різні версії про його смерть. За однією, Д. поклявся бути вірним німфі Номії, проте зламав присягу і покохав доньку сіцілійського царя; розгнівана Номія осліпила його. Сліпий Д. востаннє заспівав сумної пісні й кинувся зі скелі; на місці, де він упав, заструменіло однойменне джерело, а Гермес забрав тіло юнака на небо. Пізніша версія розповідає, що Д. згубила Афродіта за те, що він згордував коханням жінки, яку послала богиня.

Міф про Д. надихав античних митців і поетів (Теокріт, Вергілій та ін.). Д. вважався також творцем буколічної поезії. У новішій європейській літературі міф про Д. використовувався здебільшого в пасторальній поезії та драматургії 17 — 18 ст. Він став основою опер А. Скарлатті, Х.-В. Глюка, балету М. Равеля «Д. і Хлоя».

У переносному значенні Д. — прекрасний юнак.

ДЕА РОМА (лат. Dea Roma) — богиня, покровителька Риму. За часів імперії її культ злився з культом імператорів. Згодом Д. Р. ототожнювалася з Вікторією й Фортуною.

ДЕВЕРРА (лат. Deverra) — давньоітальське божество, що (як Пілумн) опікувалося породіллями й новонародженими.

ДЕВКАЛІОН (гр. Deukalion) — 1) син Прометея і Клімени, володар Фессалії, чоловік Пірри, доньки Епіметея й Пандори. Коли Зевс вирішив затопити все грішне людство, за його велінням урятували своє життя тільки Д. та його дружина Пірра. За порадою батька Д. збудував ковчег, який 9 днів плавав по затопленій землі; коли води почали спадати, Д. висадився на вершині Парнасу в Фокіді (пор. ковчег Ноя з Біблії). Зевс, зваживши нз бажання Д. поновити людський рід, наказав через Гермеса (варіант: через оракул, який був на місці Дельфів), щоб урятована пара кидала через плече кості (каміння) Великої Матері (Землі). З каменів, кинутих рукою Д., поставали чоловіки, а з каменів, кинутих Піррою, — жінки. (Цей переказ, очевидно, намагається, вдаючись до наївної народної етимології, пояснити споріднення слів laas — камінь і laós — народ.) Згодом Д. оселився в східній Локріді і став правити Фоїотідою. В «Іліаді» та «Одіссеї» не знаходимо розповіді про потоп. Найдавнішою батьківщиною цього переказу слід вважати епірську Додону, але згодом він змінювався й локалізувався в багатьох інших місцях. Крім відродження людей згаданим способом, Д. і Пірра мали дітей: Елліна, Амфіктіона й ін. У різних місцях Греції існували гробниці Д. й Пірри; славнозвісна гробниця була в Афінах біля храму Зевса Олімпійського.

Міф про Д. опрацьовано в літературі (німецькі драматурги Г. Л. Вагнер, Г. Й. Рейфіш), музиці (Л. Бернасконі, Дж. Сарті, Ф. Дж. Бертоні), образотворчому мистецтві (П. Філарете, Б. Перуцці); 2) син Міноса й Пасіфаї, учасник калідонського полювання та походу аргонавтів, батько Ідоменея — ватажка крітян у Троянській війні.

ДЕДАЛ (гр. Daidalos) — нащадок Ерехтея, славетний скульптор і будівничий, винахідник різних будівельних інструментів. Ім’я Д. первісно було епітетом Гефеста. В Афінах уже в історичний час існував рід (до нього належав Сократ), що виводився від Д. Свого небожа й учня Пердіка (варіант: Тала) Д. скинув з Акрополя за те, що він винайшов досконаліші будівельні інструменти. Засуджений ареопагом на вигнання, Д. утікає до Кріту. Тут для жінки царя Міноса Пасіфаї робить дерев’яну корову, за наказом царя споруджує лабіринт для потвори Мінотавра. Д. дав Аріадні клубок ниток, що допоміг Тесеєві вибратися з лабіринту. Переслідуваний Міносом, утік з Кріту, піднявшись у повітря на штучних крилах, які сам зробив собі й синові Ікару, й щасливо опустився в царстві Кокала на Сіцілії. Мінос, переслідуючи Д., теж прибув до Сіцілії. Дочки Кокала, що закохалися в Д., вбили Міноса. Д. помер у Сіцілії (варіант: у Сардінії). За іншим переказом, Д. з Тесеєм повернувся з Кріту до Афін. На Кріті міф про Д. пустив глибоке коріння. Тут уперше розквітло мистецтво деревориту, яке розвивали так звані Дедаліди. З Кріту це мистецтво перенесли до Сікіону Денес та Скіпп. В «Іліаді» (XVIII, 591) згадується дереворит, що його Д. зробив для Аріадни. Павсаній твердить, що бачив цю роботу на мармуровому барельєфі. Д. начебто перший почав виготовляти дерев’яні статуї богів, подібні до мармурових статуй класичного періоду. У численних святилищах зберігалися дерев’яні скульптури богів, які вважалися творами Д. У різних місцевостях існували споруди, будування яких приписувано будівничому крітського лабіринту. Оскільки ці старожитності репрезентували різні ступені розвитку мистецтва (починаючи від грубих та примітивних спроб художньої творчості), вони, очевидно, не могли належати не тільки одному митцеві, а й навіть одній епосі. Саме ймення Д. (дієслово daidalein — «робити по-мистецькому») наводить на думку, що тут ідеться не про оповиту легендами історичну особу. Створена фантазією постать Д. символізує успіхи, досягнуті кількома поколіннями митців від глибокої давнини до 6 ст. до н. е. У цьому міфі відбито давню мрію людини про опанування повітряного простору.

З античних часів збереглися сцени, що зображують приготування Д. й Ікара до польоту (фреска в Помпеях тощо). Мотиви міфа зустрічаються в живописі (Я. Тінторетто, X. Боль, П. П. Рубенс, Ш. Лебрен), літературі (Й. В. Гете, В. Брюсов), музиці (І. Маркевич, П. Санкан).

ДЕДАЛІОН (гр. Daidalion) — батько Хіони, яка проголосила себе вродливішою від Артеміди, за що богиня вмертвила її; з туги за дочкою Д. кинувся з вершини Парнасу. Аполлон змилосердився, і поки Д. летів з гори, обернув його на яструба.

ДЕЇДАМІЯ (гр. Deidamia) — одна з дочок скіроського володаря Лікомеда, кохана Ахіллеса, мати Неоптолема. На фресках та мозаїках часто зображується поруч з Ахіллесом.

ДЕЇФІЛА (гр. Deiphile) — дочка Адраста, дружина Тідея.

ДЕЇФОБ (гр. Deiphobos) — син Пріама й Гекаби, один з хоробрих троянських героїв; разом із Парісом убив Ахіллеса. Противник повернення Єлени, за що греки ненавиділи його так само, як Паріса й Гектора. Після загибелі Паріса Д. одружився з Єленою, але, зраджений нею в ніч падіння Трої, загинув від руки Менелая.

ДЕЇФОБА (гр. Deiphobe) — дочка Главка, жриця Аполлона й Артеміди; водила Енея в Аїд. За Сервієм, Д. і є тією сивілою, що продала Тарквінієві сивілині книги. Вона випросила в Аполлона 700 років життя, але забула замовити слово про вічну молодість, тому зрештою так постаріла, що обернулася на тінь.

ДЕЇФОНТ (гр. Deiphontes) — син Геракліда Антімаха, чоловік Гірнето, дочки Темена, якому допоміг завоювати Аргос; знехтувавши своїх синів, Темен зробив Д. спадкоємцем. За Павсанієм, Д. разом з Гірнето жив в Епідаврі, де зазнав багато лиха від братів дружини. Брати Гірнето викрали її, і коли Д. гнався за ними, вбили сестру.

Цей міф став сюжетом трагедії Евріпіда «Темен», яка не збереглася.

ДЕЙМ, Деймос (гр. Deima) — син Ареса, демон жаху.

ДЕЙНО (гр. Deino) — одна з трьох грай.

ДЕЛОС (гр. Delos) — найменший із Кікладських островів в Егейському морі, відомий храмом та культом Аполлона й Артеміди, які нібито народилися на цьому острові. Святилище славилось уже в сиву давнину і було центром амфіктіонії (союзу міст-держав для охорони святилища), яка об’єднувала під покровом загального культу всіх іонійців Європи, островів та Малої Азії.

ДЕЛЬФИ (гр. Delphoi) — місто в південно-західній Фокіді коло підгір’я Парнасу, славетне своїм оракулом Аполлона (Дельфійський оракул) та піфією. Жваві зв’язки з Д. мав Херсонес Таврійський. Унаслідок розкопок 1893 — 1901, 1922 — 1925, 1930 рр. відтворено план Дельфів. Розкопано скарбниці, збудовані різними містами Греції, театр і стадіон. Знайдено багато статуй (серед них «Візничий» — 5 ст. до н. е.), понад 5 000 написів. За античними джерелами, вже до оракула Аполлона в Д. були оракули інших божеств (Геї, Феміди, Посейдона й ін.), за гомерівським гімном, Аполлон сам обрав Д. місцем для свого святилища, вбивши Пітона, який тут оселився. Найважливішим місцем у Д. було священне коло Аполлона в північній частині міста, обведене мурами й розташоване на 6 терасах, які з’єднувала свята дорога, що звивалася спіраллю від вхідної брами до найвищої тераси, де споруджено храм богові. Обабіч дороги містилися скарбниці грецьких держав, пам’ятники й статуї. Біля входу до храму були написи: medén ágan — «нічого над міру» і gnóthi sautón — «пізнай самого себе». Там стояла і статуя Гомера. У другій вузькій залі горів вічний вогонь, біля нього містилися вівтар Посейдона, статуї мойр, Аполлона Мойрагета (проводиря мойр). У найвіддаленішій частині святині (мабуть, у підземній залі) над розколиною сиділа на триніжку піфія. Жрецтво храму в Д. у період розквіту грецьких полісів перебувало під впливом аристократичної Спарти. У Д. були також статуя Аполлона, саркофаг Діоніса і напівкруглий камінь — омфал, що вважався пупом землі (тут Аполлон поховав переможеного Пітона). У північно-західній частині кола містився театр. Біля підніжжя східного скелястого муру струменіла вода священного Кастильського джерела, в якому прочани здійснювали очисне обмивання. На північний схід від Аполлонового кола містилося коло Афіни Пронаї (Охоронниці святині). Для оборони святині в 6 ст. до н. е. постала Д. амфіктіонія, яка згодом, спираючись на авторитет та багатства оракула, перетворилася в могутній і впливовий політичний союз. У 189 р. до н. е. Д. підпали під владу Риму; 86 р. до н. е. твори Фідія, Праксітеля, Полігнота й ін., які прикрашали священне коло, забрав Сулла, а потім вони стали власністю Нерона. Відтак храм не раз грабували; остаточно його зруйнував Феодосій І (близько 390 р. в. е.).

ДЕЛЬФІНІЙ (гр. Delphinios) — 1) епітет Аполлона як бога — покровителя мореплавства. У гомерівському гімні «До Аполлона» бог сам перетворюється на дельфіна й веде моряків; 2) (Delphinion) одне із судовищ ефетів (членів судової колегії) в Афінах, що було коло храму Аполлона Д. Тут розглядали справи про так звані законні вбивства (вбивство ворога, розбійника, тирана і т. ін.).

ДЕМЕТРА (гр. Demeter) — дочка Кроноса й Реї, сестра й дружина Зевса, богиня родючості, хліборобства та шлюбу; посідала важливе місце в грецькій міфології. Міф про неї та її дочку Персефону докладно наведений в одному з гомерівських гімнів. Аїд з дозволу Зевса викрадає Персефону. Д. після марних пошуків довідується про це від Аполлона. Розгнівавшись, вона залишає Олімп; земля стає неродючою, і Зевс, щоб заспокоїти Д., посилає Гермеса в підземне царство за Персефоною. Але Аїд дав Персефоні гранатових зернят, з’ївши які, вона не може забути підземного царства. Відтоді Персефона дев’ять місяців року проводить у матері, а три місяці мусить залишатися в Аїда. Д. відновлює на землі родючість і повертається на Олімп. Культ Д. символізував також народження й виховання дітей. Як богиню шлюбу й родинного життя Д. шанували одружені жінки, що влаштовували на її честь свята — тесмофорії. Культ Д. сягає сивої давнини; за Геродотом, він був поширений ще в добу пелазгів у Фессалії, Бестії, Аттіці, Мегарі, Корінфі, згодом перенесений до Сіцілії, Малої Азії тощо. Коли на Пелопоннесі оселилися доряни, культ Д. послабився, але потім знову посилився під впливом іонійців. Д. стала об’єктом культу по всій Греції, на островах, у Малій Азії, в Римі, де вона ототожнювалася з Керерою (Церерою). З її ім’ям виголошували й укладали договори, а урядовці й судді, перш ніж зайняти свої посади, складали присягу Д., в якій обіцяли дотримуватись писаних законів і традицій. У жертву богині приносили биків, корів, свиней (з огляду на їхню плодючість), овочі, бджолині стільники; їй були присвячені колоски, мак, фруктові дерева і т. п.

У глибоку давнину Д. вважали богинею підземного царства і дружиною Посейдона, від якого вона народила коня Арейона. Стосунки Д. з Посейдоном відбито в античному мистецтві; в Аркадії існувало прадавнє зображення Д. з кінською головою; вона тримала в одній руці голуба, а в другій — дельфіна, оскільки в уявленні найдавніших жителів Греції була творцем і птахів, і риб, богинею всієї живої природи. Пізніше, особливо від часів Праксітеля, в мистецтві з’являється образ Д. з м’якими й лагідними рисами, іноді з відбитком смутку за зниклою донькою. На зображеннях вона сидить на троні або стоїть з вінком колосків на голові, із серпом, смолоскипом або кошиком фруктів у руках. Улюбленим сюжетом для скульпторів було спорядження Д. Тріптолема в дорогу для поширення її культу (рельєф в Афінському музеї).

У пізнішому європейському живописі образ Д. відтворювали Дж. Вазарі, Я. Йордане, П. П. Рубенс. З міфом про Д. пов’язані поетичні (Ф. Шіллер «Елевсінське свято», А. Теннісон «Д. і Персефона») та музичні (Н. Йоммеллі «Заспокоєна Д.») твори.

ДЕМОДОК (гр. Demodokos) — 1) сліпий співець при дворі Алкіноя. За стародавніми переказами, в образі Д. Гомер зобразив самого себе (звідси міф про сліпоту автора «Іліади» й «Одіссеї»); 2) співець при дворі Агамемнона ; вирушаючи на Троянську війну, Агамемнон залишив Д. з наказом стерегти Клітемнестру й допомагати їй добрими порадами. Клітемнестра зрадила чоловіка з Егістом, а Д. заслала на безлюдний острів.

ДЕМОН (гр. daimon) — дух, що володіє надлюдською силою, належить до невидимого світу і має вплив на життя й долю людей. Вислів першого грецького філософа Фалеса, що все повне д., — погляд, на якому грунтувалася первісна релігія всіх народів. Ця релігія сприяла культові померлих або предків; між д., силами природи й душами людей спочатку не було чіткого розмежування: померлий предок міг утілюватися в будь-який священний камінь, дерево, зірку тощо, а з другого боку, всякий природний дух міг прибрати людську подобу, змішуватися з людьми і ставати д.-родоначальником. Фантазія стародавніх греків в усіх незрозумілих і грізних явищах природи (повінь, обвал, землетрус, приплив, буря, пошесть, посуха тощо) бачила дії д. Внутрішні зміни в уявленнях про д. нерозривно пов’язані з загальним процесом розвитку грецької релігії. Знаходимо тут дві співвідносні течії релігійної думки: одна (диференційна) веде від первісного змішаного пандемонізму до поняття про д. як виключно злих духів; друга репрезентує інтеграцію релігійного світогляду, що поступово переходить від хаотичної множинності божественних і д. істот до монотеїзму. Гомерів епос е пам’яткою такого процесу; релігійна свідомість щойно вийшла з-під первісної байдужості, найвищі олімпійські боги виділені й поставлені над сонмом міфічних істот нижчого порядку; проте пам’ять про попередній стан ще свіжа і розрізнення нечітке; олімпійців і самого Зевса подеколи названо загальним іменем д. А втім, це лише виняток, загалом д. постає як узагальнена надприродна сила, що остаточно й непорушно визначає людські вчинки (напр., Іліада, VII, 271, 377, 396); інколи як мудре й добре навіювання згори. Проте частіше д. приписується шкідливий вплив на людину. У давньому епосі знаходимо зародок майбутнього перетворення д. з божества на злого духа, що засліплює, відбирає розум, спричинює якесь лихо тощо. Чіткіше відокремлення д. від богів (не за їхніми вчинками, а за походженням) знаходимо в Гесіода («Роботи і дні»). За словами Плутарха, Гесіод перший установив 4 розряди наділених розумом істот, що живуть у всесвіті: найвище боги, потім велика кількість добрих д., далі герої або напівбоги і нарешті люди. Оскільки герої за життя зараховувались до людей, а після смерті змішувалися в д. чи богами, то чотири розряди насправді зводилися до трьох. Тож д. визначався як щось середнє між безсмертним божеством і смертною людиною. З розвитком культури й, зокрема, літератури божества природи втрачали своє життєве значення, і суспільний інтерес зосереджувався на міфічних образах, пов’язаних з культурним існуванням людини та з питаннями самостійної релігійної думки. Геракл — уособлення людської праці й подвигу, що перемагає ворожу владу природи і зумовлює цивілізацію; Деметра — засновниця осілого культурного життя; Діоніс — бог відродження та безсмертя, добрий д. (agathos daimon) переважно — ось головні об’єкти релігійного культу тієї епохи, а з ними чимало д. істот, які оточують людину і беруть безпосередню участь у її повсякденному житті. Згідно з ученням грецьких філософів-ідеалістів, кожна людина від народження аж до смерті мала свого Д., який нею керував. У Римі з д. ототожнювали геніїв. Християнська церква, борючись проти поганських вірувань, перенесла назву д. на чортів, бісів.

ДЕМОФІЛА (гр. Demophile) — одна з Данаїд, яка вийшла заміж за Єгиптового сина Памфіла.

ДЕМОФОНТ (гр. Demophon; род. відм. Demophontos) — 1) син елевсінського володаря Келея та його дружини Метаніри. Деметра, яка шукала Персефону, прибувши до Елевсіну, стала годувальницею новонародженого Д. Бажаючи зробити свого вихованця безсмертним, богиня потай від його матері клала хлопчика у вогонь. Захоплена зненацька Метанірою при таємничому обряді, Деметра вийняла дитину з вогню і відкрила себе. Д. залишився смертним, але оскільки його годувала богиня, він користувався шаною в елевсінському культі. Згодом культ Д. був витіснений культом Тріптолема (за пізнішими версіями, Д. згорів, коли Деметра поклала його у вогонь).

Образ Д. відтворено в однойменній опері українського композитора М. Березовського; 2) син Тесея та Федри, один з міфічних афінських володарів. За переказами, боровся поруч із братом Акамантом під Троєю, визволив свою бабусю Етру, що була рабинею в Єлени, викрав Палладій і привіз його до Афін. Прихистив Ореста, що прибув до Аттіки після вбивства матері, та Гераклідів, яких переслідував Еврістей. Аттічні перекази приписують Д. заведення деяких релігійних обрядів і судовищ при храмі Афіни Паллади, де розглядали справи про мимовільні вбивства.

ДЕНДРІТІДА (гр. Dendritis — Деревна) — епітет Єлени на острові Родос, куди вона прибула після смерті Менелая й де повісилася на дереві. На цьому епітеті позначився давній культ дерев.

ДЕРКЕТО (гр. Derketo) — богиня, шанована в північній Сірії, частково в хананейців і фінікійців, а особливо у філістимлян, де вона замість ніг мала риб’ячий хвіст. З цим пов’язувалися легенди про її обернення на рибу в Ієрополі й уявлення про неї як божество життєдайної вологи. При храмах Д. були священні стави з рибою. Лукіан у трактаті «Про сірійську богиню» описує такий храм і його культи. Лукіанова Сірійська богиня, будучи тотожною з Д., загалом має риси, запозичені від фрігійської Кібели. Культ Д. позначений синкретизмом.

ДЕЯНІРА (гр. Deianeira) — дочка Алтеї та Ойнея (варіант: Діоніса), сестра Мелеагра, дружина Геракла. Після загибелі Мелеагра його сестри з горя обернулися на цесарок, тільки Д. та Горга завдяки Діонісові зберегли людську подобу. Спустившись в Аїд за Кербером, Геракл зустрів там Мелеагра, який попросив його одружитися з Д. За право назвати Д. дружиною Гераклові довелося боротися з Ахелоєм. Геракл переміг. Приревнувавши Геракла до Іоли, Д. дала йому одяг, просякнутий кров’ю кентавра Несса і тим згубила його, а потім у розпуці покінчила життя самогубством.

ДИФІРАМБ (гр. Dithyrambos) — особливий вид давньогрецької лірики; первісно культова пісня на честь Діоніса. Сюжетом для д. були міфи про Діоніса. Найбільшої слави здобули д., що їх співали хори, учасники яких були переодягнені в сатирів. Такі пісні дали початок старогрецькій трагедії в 6 ст. до н. е. Згодом зміст д. значно розширився, їх стали виконувати й на честь інших богів та героїв. Найвидатнішими творцями д. у 6 й 5 ст. до н. е. були Сімонід Кеосу й Піндар. У 6 ст. до н. е. змінився характер д.: на першому місці стала музика, яку виконував один «актор» під акомпанемент кітари, зміст поповнився сюжетами з інших міфів, а також сюжетами на історичну тематику. Зберігся д. Тімотея з Мілета (446 — 357 до н. е.) про бій біля Саламіну.

У переносному значенні д. — перебільшена похвала; вживається також у вислові «співати дифірамби».

В їхніх щедро оплачених дифірамбах Асканія виступала романтичним островом. О. Гончар. Таврія.

ДІАНА (лат. Diana) — римська богиня рослинності, ототожнена в грецькою Артемідою.

ДІДОНА (лат. Dido) — первісно одне з фінікійських божеств. У 9 ст. до н. е. — міфічна фінікійська цариця, небога й дружина володаря Тіру Сіхея, жерця Геракла. Коли її брат Пігмаліон убив Сіхея, щоб захопити його скарби, Д. втекла з Тіру й зі жменькою земляків оселилася на північному узбережжі Африки біля фінікійської колонії Утіки. Місцевий володар Ярбас пообіцяв віддати Д. стільки землі, скільки обніме шкура з вола; Д. порізала шкуру на вузькі пасочки й охопила ними територію, на якій заснувала могутнє місто Карфаген. Бувши не в змозі захиститися від ненависних залицянь Ярбаса, вкоротила собі віку. В «Енеїді» Вергілія заснування Карфагена збігається в часі з падінням Трої; як зазначає автор, Д. покінчила життя самогубством через те, що її покинув Еней, якому вона ладна була віддати серце і владу над Карфагеном.

Образ Д. використано в художній літературі (Вергілій, Л. Дольче, А. Арді, Я. Княжнін, М. Муравйов, І. Котляревський), музиці (Ф. Каваллі, А. Скарлатті, Г. Гендель, Л. Керубіні), живописі (А. Карраччі, Дж. Б. Тьєполо, Г. Рені та ін.).

ДІКЕ, Діка (гр. Dike) — одна з трьох ор, дочка Зевса й Феміди, уособлення справедливості; повідомляла Зевса про тих, що порушували закони правди. У золотому віці Д. нібито правила світом і називалася Астреєю. Зображували Д. суворою жінкою, з патерицею в руці.

ДІКТІС (гр. Diktys) — рибалка з острова Серіф, що врятував Данаю з Персеєм.

ДІОМЕД (гр. Diomedes) — 1) цар Аргосу, син Тідея, внук Адраста ; один з найхоробріших героїв Троянської війни. Під Троєю за сприянням Афіни поранив Ареса й Афродіту. У змаганнях над могилою Патрокла здобув перемогу За епічним переказом, Д. вивіз з острова Лемнос Філоктета і потрібну для здобуття Трої зброю Геракла; за Есхілом, це зробив Одіссей, за Евріпідом — Одіссей і Д., а в Софокла місце Д. займає Неоптолем. Д. був у середині Троянського коня. За однією з версій, разом з Одіссеєм викрав Ресових коней і троянський палладій. Після здобуття Трої Д. повернувся до Аргосу і, довідавшись, що дружина зрадила його, вирушив на батьківщину свого батька в Етолію. Коли повертався з Етолії в Аргос, буря занесла його до Італії (в Апулію), де він одружився з дочкою царя Давна. За переказом, Д. заснував Арпи та інші міста в Італії, відтак зник, а його супутники були перетворені на птахів. Про смерть Д. існує кілька переказів: за одним, він помирає в Давнії, за другим — після повернення до Аргосу, за третім — на одному з островів Адріатичного моря. В Аргосі під час свят Афіни влаштовувано святкові процесії на честь Д. з несенням його щита й палладія; 2) цар фракійського племені бістонів, син Ареса; мав диких коней, що пожирали людейчужинців. Геракл, перемігши Д., кинув його самого на поживу цим коням, яких потім віддав Еврістевві (дев’ятий подвиг Геракла).

ДІОНА (гр. Dione) — дочка Океана й Тетії (або Урана й Геї), котру шанували в Додоні як дружину Зевса. У давньому епосі вона зветься матір’ю Афродіти, у пізніших міфах ототожнюється з Герою.

ДІОНІС, ВАКХ (гр Dionysos, Bakchos), БАХУС (лат. Bacchus) — один з найпопулярніших богів давньої Греції, бог рослинності, родючості, вологи, покровитель виноградарства й виноробства. Як міфологічні, так і історичні форми його культу дуже розмаїті в своєму послідовному розвитку, іноді суперечливі, на них позначились явища стародавнього життя: релігійні (містерії, вчення орфіків), художні (походження античної драми) та суспільно-побутові (свята діонісій). Д. можна розглядати з двох позицій: по-перше, він народний грецький бог виноградної лози, покровитель рослинності, поширювач м’якших звичаїв і культури, по-друге, — чужоземне божество, ім’я якого пов’язане з екстатичними культами й містичними обрядами, що зародились у Фракії. Саме ім’я Д. — фракійського походження і означає «син бога» (dio-nysos). Інша назва бога — Вакх також походить із Фракії. В епосі Д. згадується рідко і ще не входить у сонм олімпійських богів; та й у пізніші часи він був менш популярним серед аристократії, проте культ його був поширений серед простого люду. Недавно знайдені пілоські таблиці, що належать до 2 тис. до н. е., в яких уже згадується Д. Він живе серед людей, звеселяючи вином їх серце, мандрує світом у супроводі Сілена й гомінкого почту сатирів та менад і всюди, поширюючи свій культ, пропагує виноградарство. В Евріпіда знаходимо первісний грецький міф про народження Д. від фіванської царівни (дочки Кадма) Семели й Зевса, який відвідав її в постаті смертного чоловіка. Перед народженням Д. ревнива Гера порадила Семелі попросити Зевса, щоб він постав перед нею в усій своїй величі та блиску. Зевс виконав її прохання і спалив блискавками свою коханку, але встиг урятувати недоношеного сина, якого зашив собі в стегно, а потім, коли дитині надійшов час з’явитися на світ, віддав його на виховання німфам долини Ніси. Тут, у лісових нетрях молодий бог уперше знайшов виноградну лозу, тут же зав’язалася тісна дружба з лісовими божествами — силенами, сатирами, німфами. й кентаврами.

Гера наслала на Д. божевілля, він поневірявся по Єгипту й Сірії, дійшов до Фрігії, де богиня Кібела вилікувала його і прилучила до своїх оргіастичних містерій. Побувавши в Індії, Д. повернувся в Грецію, до Фів. Між островами Ікарія і Наксос на Д. напали розбійники, але, злякавшись його дивовижних перетворень (у ведмедицю й лева), кинулися в море і обернулись на дельфінів. На Наксосі Д. зустрів Аріадну, яку покинув Тесей, і одружився з нею. Міфи про переслідування Д. в деяких місцевостях Еллади свідчать про те, що оргіастичний культ, який прийшов з Фракії, зустрів значний опір, перш ніж був прийнятий грецькими громадянами. В усій Греції особливо шанували Д. в період зимового сонцестояння. Грудневі свята відзначали вночі. Жінки з запаленими смолоскипами, співаючи, бігали по гірських ущелинах. Ті обряди, в яких брали участь вакханки, сатири, менади, називали оргіями (від грецького слова orge — збудження). Шалені танці, дикі вигуки й оглушлива музика викликали екстаз, релігійну нестямність, яку вважали духовним єднанням з божеством. Уже в сиву давнину Д. шанували в Дельфах поряд з Аполлоном, тут же навесні святкували шлюб Д. з Аріадною. Цікаве поєднання в одному святилищі бога ясного й споглядального начала в мистецтві — Аполлона з Д., що уособлює екстаз, натхнення й страждання. Найбільшого розвитку культ Д. досяг у вченні орфіків. У їхній міфології Д. — син Зевса й Персефони, роздертий титанами (Д. Загрей, Перший Д.). Афіні пощастило врятувати лише його серце, і Д. був знову відроджений завдяки Зевсові (Другий Д., син Семели). Земні страждання — «страсті Д.», його загибель і відродження становили головний зміст містерій орфіків, до яких допускалися тільки втаємничені, що накладали на себе деякі аскетичні обітниці. Ті самі «страсті Д.» оспівувались у дифірамбах і зображувалися в театральних виставах, з яких розвинулась антична драма. Культ Д. в Аттіці пов’язаний з циклом народних свят. Найголовніші з них такі: 1) малі, або сільські, діонісії, що влаштовувалися по селах у грудні (при першій пробі молодого вина). Тоді проходили веселі процесії з піснями, грубуватими жартами, танцями й імпровізованими виставами мандрівних акторів; 2) ленеї (свято винних чанів) — відзначалися в Афінах, в останні дні січня, із забавами, процесіями і театральними виставами; 3) антестерії, що відбувались 11 — 13 антестеріона (першого місяця весни). У перший день відкривали бочки, куштували свіже вино і робили символічні заручини дружини архонта з Д. На другий день, у так зване «свято джбанів» змагалися, хто більше вип’є вина; переможець одержував кубок з вином, день закінчувався веселою процесією. Третій день відзначали постом і жертвами, залишаючи застелені столи для померлих; 4) великі, або міські, діонісії — свято весни, що тривало 6 днів від 28 березня до 2 квітня. На свято приходили мешканці всіх околиць і навіть іноземці. Д. оддавали шану як рятівникові народу від злигоднів і під спів дифірамбів хором хлопчиків несли старовинну статую бога. Свята відзначали веселими процесіями масок і чотириденними виставами трагедій та комедій у великому театрі Д. Культ Д., поширюючись географічно, поглиблювався й витончувався в нових ученнях (наприклад, у піфагорійців), відбиваючи нові історичні явища (походи Олександра Македонського породила нові перекази про переможний хід Д. та його почту в Індію). Цей культ виявився надзвичайно живучим, і ще в 7 ст. н. е. церкві доводилося боротись із його пережитками в народному побуті та свідомості. У Римі Д. шанували під ім ям Бахуса (видозміна назви Вакх), свята на його честь звалися вакханалії. Згодом Д.-Бахус в Італії зливається з місцевим божеством родючості Лібером. Спочатку Д. зображували у формі грубої дерев’яної статуї, ледь подібної до людини.

Античні статуї його можна поділити на два типи. Це — задрапований у пишні зборки східного царського одягу величний чоловік з довгим волоссям та густою бородою (індійський Д.) або вродливий оголений юнак з м’якими, майже жіночими рисами й вінком з виноградного листя на голові. Іноді зображувавсь навіть хлоп’ятком на руках у Гермеса (статуя Праксітеля). У численних статуях, барельєфах і картинах ми бачимо Д. молодим, гарним, свіжим, з надзвичайно делікатними, ніби випещеними рисами, у вінку з плюща або з виноградного листя, з тирсом у руках, з гроном винограду чи келихом з двома вушками (кантаром). Він відпочиває в затінку виноградної лози чи їде на колісниці, запряженій левами або тиграми. Як правило, його супроводжують пантера, леопард, тигр, і він часом схиляється до них, щоб дати їм випити вина із джбана. У жертву Д. приносили цапа або зайця, вино, змішане з водою. У нову добу до сюжету міфів про Д. зверталися в живописі Тіціан, Дж. Романо, А. Карраччі, П. П. Рубенс, Н. Пуссен (особливо популярними були сцени зустрічі Д. та Аріадни); в скульптурі — І. Г. Даннекер, Б. Торвальдсен; у музиці — О. Даргомижський, К. Дебюссі, Р. Штраус, Ж. Массне.

У переносному розумінні Д.Бахус-Вакх — вино і пов’язані з ним веселощі.

ДІОСКУРИ (гр. Dioskuroi — сини Зевса) — імення нерозлучних братів-близнят Кастора й Полідевка (Поллукса), синів спартанського царя Тіндарея та його дружини Леди. В давньому епосі ім’я Д. не зустрічається. В «Одіссеї» Кастор і Полідевк називаються Тіндарідами. За пізнішим переказом, тільки Кастор — син Тіндарея, а батько Полідевка — Зевс, тому перший був смертний, другий — безсмертний. Міфи розповідають про три подвиги Д.: визволення їхньої сестри Єлени, яку викрав Тесей, участь у поході аргонавтів, у якому Полідевк здолав Аміка, і боротьбу з синами царя Афарея Ідом та Лінкеєм. У сутичці від руки їда загинув Кастор, Полідевк убив Лінкея, а Зевс блискавкою вбив Іда. Полідевк попросив Зевса дати йому померти разом з братом. Тоді Громовержець запропонував йому вибір — або вічно перебувати на Олімпі самому, або разом з братом проводити один день на Олімпі, другий у гробниці (чи в підземному царстві), і вірний брат вибрав останнє. Відтоді Д. один день були безсмертними, другий — смертними. Пізніше було прийнято, що один брат (по черзі) перебував на Олімпі, другий — у підземному царстві. Цей міф має зв’язок з уявленням про Д. як богів ранкової й вечірньої зірок (за однією з версій, Зевс зробив їх сузір’ям Близнят). Міф символізує зміну життя й смерті, світла і темряви. Культ Д. був поширений у різних областях Греції. У Спарті їх шанували як оборонців держави і покровителів гімнастики, а також як покровителів мореплавців і воїнів. Під час літнього сонцестояння Д. запрошували до щедрого столу на святкову гостину; за повір’ям греків, брати інколи самі були присутні на гостині. У Римі з давніх-давен Д. шанували як ідеальних носіїв військової доблесті. Під час боїв вони приходили на допомогу і дуже швидко повідомляли про перемогу. У мистецтві їх зображували вродливими юнаками, часом з кіньми та в шапках, характерних для грецьких моряків. Славнозвісні колосальні статуї Д. з кіньми на Монте-Кавалло, які були поставлені перед термами Константина. Кастор зображувався також приборкувачем коней, а Полідевк — кулачним бійцем.

Метафорично Д. звуть нерозлучних відданих друзів.

Його (Янки Купали) багатолітня дружба із славним соратником — Якубом Колосом — нагадувала прекрасні зразки древності, міфічних Кастора і Поллукса. М. Рильський. Поетрицар.

ДІРКЕ, Дірка (гр. Dirke) — дочка Геліоса, друга дружина Ліка, яку покарали Амфіон і Зет за те, що вона знущалася з їхньої матері Антіопи.

ДІСКОРДІЯ (лат. Discordia) — римська богиня розбрату й чвар, яка відповідала грецькій Еріді.

ДІСПАТЕР (лат. Dis pater) — володар підземного царства, з яким давні римляни ототожнювали Аїда.

ДОЛОН (гр. Dolon) — троянець; зваблений великою винагородою Гектора, перейшов уночі до табору греків, щоб розвідати їхні позиції. Його зловили Діомед і Одіссей. Зрадив своїх співвітчизників і розповів про розташування троянського війська, що допомогло грекам знищити союзника троянців, царя Реса. Діставши від Д. потрібні відомості, Діомед убив його.

ДОР (гр. Doros) — один із синів Елліна.

ДОРІДА (гр. Doris) — дочка Океана й Тетії, дружина Нерея, мати нереїд.

ДРІАДИ (гр. Dryades; drys — дуб, дерево) — німфи, покровительки дерев; прихильні до людей, які саджають і плекають дерева.

ДРІОП (гр. Dryops) — син річкового бога Сперхія й данаїди Полідори, епонім пелазгічного племені дріопів. За іншою версією, син Лікаона з Аркадії (або Аполлона) і Дії.

ДРІОПА (гр. Dryope) — дочка Дріопа, коханка Гермеса, від якого, за аркадською версією міфа, народила Пана (за фессалійською версією, Д. — коханка Аполлона ). Обривала квіти лотоса, за що гамадріада перетворила її на дерево.










ЕАГР (гр. Oiagros) — бог однойменної річки у Фракії, чоловік музи Калліопи, батько Орфея й Ліна.

ЕАК (гр. Aiakos) — син Зевса й Егіни, батько Теламона й Пелея, легендарний засновник роду Еакідів. Егіну викрав Зевс, що прийняв подобу орла, й поніс її на острів Енопію, який після цього став зватися Егіною. Там народився Е. За Павсанієм, батьком Е. був не Зевс Громовержець, а однойменний цар Аркадії. Е. більше уславився через свою доброчесність, ніж войовничість. Гера наслала на мешканців Егіни страшну моровицю. Засмучений Е. випадково побачив під величезним дубом мурашник і тисячі мурашок, що снували навколо дуба. Він попросив батька, щоб з кожної мурахи зробилась людина; Зевс виконав синове прохання і відтоді жителі острова стали називатись мірмідонцями (myrmex — мурашка). Коли сини Е. — Пелей і Теламон — убили свого брата Фока, батько засудив їх на вигнання. Теламон оселився в Саламіні, а Пелей — у Фессалії. На Егіні існував культ Е. як божества, що дарує дощ; на його честь улаштовувалися гімнастичні змагання — еакії. За свою справедливість і доброчесність Е. після смерті став суддею в Аїді (разом з Міносом і Радамантом ). Міф про Е. пов’язаний з навалою на Егіну мірмідонян, що мали емблемою (тотемом) мурашку. Раніше острів перебував під владою пелазгів, тотемом яких була коза. За Страбоном (VIII, 6, 16), який завжди намагався раціонально пояснювати міфи, земля Егіни була кам’янистою, і егіняни називали себе мірмідонцями через те, що бувши хліборобами, подібно до мурашок, мусили копати землю і працювати в поті чола.

У переносному розумінні Е. — справедлива людина.

ЕАКІД (гр. Aiakides) — онук Еака — ахіллес.

ЕВАДНА (гр. Euadne) — дружина Капанея.

ЕВАНДР (лат. Evander) — за давньоримською легендою, син аркадського царя Палланта (варіант: Гермеса) і Нікострати (Карменти), італьський герой. Згідно з переказом, за 60 років до Троянської війни Е. заснував на березі Тібру колонію Паллантей, де пізніше постав Рим. Пагорб, на якому засновано місто, римляни назвали Палатинським. Е. навчив тамтешніх мешканців письма, ремесла й музики і встановив на честь Фавна Луперка свято луперкалії. За Вергілієм, Е. гостинно прийняв Енея і вступив з ним у спілку. Син Е. Паллант воював на боці Енея й загинув у двобої з рутульським ватагом Турном. Біля Палатинського пагорба містилися вівтар і статуї Е. та його сина. ЕВБУЛЕЙ (гр. Eubuleus) — 1) прізвисько Аїда та інших богів; 2) брат Тріптолема, пастух, що був у полі з свиньми і бачив, як Аїд викрав Персефону. Деметра, вдячна Е. за повідомлення про долю дочки, навчила його хліборобства. В Елевсіні Е. шанували поряд із Деметрою й Персефоною. За пізнішим міфом, Е. із частиною свого стада провалився під землю, коли вона розступилася перед Аїдом та викраденою Персефоною.

ЕВГЕМЕРИЗМ — учення філософа-утопіста Евгемера (гр. Euhemeros), що жив при дворі македонського династа Кассандра (кінець 4 ст. до н. е.). Він написав твір «Святе письмо» («Hiera anagraphe»), який у латинському перекладі Еннія названо «Священною історією». Історико-релігійні погляди Евгемера збігаються з матеріалістичним світоглядом деяких істориків та філософів Греції класичної епохи. Евгемер розповідає, що під час своїх подорожей він бачив на острові Панхаї біля берегів Аравії старовинне святилище Зевса; у святилищі був золотий стовп з написами, які, нібито, накреслив сам Зевс. Із написів Евгемер довідався про родовід Зевса, одного з нащадків першого володаря землі Урана. П’ять разів об’їхав Зевс усю землюй помер на Кріті, де мешканці показували його гробницю. Про інші божества Евгемер теж говорить як про людей, що після смерті були піднесені до рівня богів за свої подвиги й заслуги. Відбита в грецьких міфах послідовна зміна правлінь Урана, Кроноса й Зевса була для Евгемера тільки фантастичним відтворенням спогадів народу про зміни земних добродійників людства. Таке раціоналістичне тлумачення міфологічних образів, а разом з ними й початків політеїстичної релігії дістало назву е. Приклади е. зустрічаємо в грецькій літературі задовго до Евгемера, що лише підсумував поодинокі спроби зведення богів та героїв до рівня смертних. Згідно з таким тлумаченням, Атлант, який на плечах тримав небо, обертається на мудрого астронома; бог вітрів Еол — на досвідченого мореплавця, одноокий Поліфем — на хитруна, про розум якого символічно свідчить єдине око посеред чола і т. д. Міфи й оповіді про богів та героїв набирають вигляду ймовірних повістей про звичайних смертних. Виклад засад е. знаходимо також в «Історичній бібліотеці» письменника 1 ст. до н. е. Діодора Сіцілійського. Е. знайшов активну підтримку в християнських апологетів Лактанція, Августіна й інших, для яких він викривав бездоказовість язичницького багатобожжя.

ЕВДОР (гр. Eudoros) — син Гермеса й Полімели, один з мірмідонських вождів під командою Ахіллеса.

ЕВКЛЕЇ (гр. Eekleia) — свято на честь богині Артеміди у Фівах і Корінфі.

ЕВМЕЙ (гр. Eumaios) — свинопас, вірний слуга Одіссея, що охороняв майно свого господаря протягом його відсутності. Повернувшись на Ітаку, Одіссей спочатку пішов до Е., а потім за його допомогою перебив усіх женихів Пенелопи.

ЕВМОЛЬП (гр. Eumolpos) — цар міфічного народу фракійців (яких слід відрізняти від історичних фракійців), син Посейдона й Хіони, онук Борея. Після багатьох пригод Е. прибув до Елевсіну, де став жерцем Деметри. Разом з доньками елевсінського володаря Келея вважається засновником елевсінських містерій, відтоді елевсінське жрецтво залишилося спадковим у роді його нащадків, які, згідно з античними джерелами, виконували жрецькі обов’язки понад 1000 років (до 4 ст. до н. е.). За порушення таємниць містерій винних карали надзвичайно суворо.

ЕВМОЛЬПІДИ (гр. Eumolpidai) — нащадки Евмольпа.

ЕВНЕЙ (гр. Euneos) — син Ясона й Гіпсіпіли, благородний герой Лемносу. Мав дружні стосунки з ахейцями, проте не брав участі в Троянській війні.

ЕВНОМІЯ (гр. Eunomia) — добрий закон, добре право, добра конституція). Е. звалась одна з найвродливіших ор (океанід), яка від Зевса народила трьох харит. Найбільш відомий храм Е. був у Фігалії в Аркадії.

ЕВР (гр. Euros) — ранковий вітер, брат Борея, Зефіра й Нота, спочатку східний, згодом південносхідний вітер, що дме під час зимового повороту сонця.

ЕВРІАЛ (лат. Euryalus) — 1) троянець, друг Ніса, вбитий у нічній сутичці з рутулами. Подвиги й смерть Е. оспівав Вергілій в «Енеїді»; 2) син Мекістея, вправний у кулачному бою; прибув під Трою на аргоських кораблях під проводом Діомеда ; у пізніших міфах — учасник походів аргонавтів та епігонів ; 3) син Мелана, убитий Тідеєм за те, що мав лихі наміри проти Тідеєвого батька Ойнея.

ЕВРІАЛА (гр. Euryale) — 1) владарка амазонок, 2) дочка крітського царя Міноса ; 3) дочка аргоського володаря Прета; 4) одна з горгон.

ЕВРІБАТ (гр. Eurybates) — 1) невродливий, але дотепний і відданий супутник Одіссея, його оповісник під Троєю; 2) оповісник Агамемнона.

ЕВРІБІЯ (гр. Eurybia) — мати Астрея.

ЕВРІДІКА (гр. Eurydike) — 1) дружина Орфея ; 2) дочка Адраста, дружина Іла, мати Лаомедонта ; 3) дочка Лакедемона й Спарти, дружина Акрісія, мати Данаї; 4) дружина немейського володаря Лікурга, мати Офельта, на честь якого були встановлені Немейські ігри; 5) дружина фіванського володаря Креонта; 6) одна з Данаїд.

ЕВРІКЛЕЯ (гр. Eurykleia) — годувальниця Одіссея ; коли останній повернувся з Троянської війни, вона його впізнала за шрамом на нозі.

ЕВРІЛОХ (гр. Eurylochos) — родич та супутник Одіссея. Єдиний, кого чарівниця Кірка не перетворила на свиню. На острові Трінакія Е. умовив своїх товаришів забити деяких із священних биків Геліоса, чим спричинив свою та інших загибель.

ЕВРІМЕДОНТ (гр. Eurymedon; род відм. Eurymedontos) — 1) цар гігантів, якого боги знищили разом із його народом; 2) візник Агамемнона, якого разом з господарем убили Егіст і Клітемнестра.

ЕВРІНОМ (гр. Eurynomos) — уособлення тліну — демон, що жив в Аїді й пожирав тіла померлих; зображувався у вигляді страховиська з синім обличчям та вишкіреними зубами.

ЕВРІНОМА (гр. Eurynome) — дочка Океана й Фетіди, морська богиня, мати Левкотої. Е. з Фетідою переховували на дні моря Гефеста, коли Гера скинула його з Олімпу. За Гесіодом, Е. — мати харит. Святилище її було в Аркадії.

ЕВРІПІЛ (гр. Eurypylos) — 1) син Евемона й Опси, владар Орменіона в Фессалії; один з найхоробріших учасників Троянської війни, поранений Парісом. Е. вилікував Патрокл; 2) син Посейдона й Астіпалеї, владар Косу; його вбив Геракл, повертаючись із-під Трої; 3) син Посейдона й Келено, володар місцевості, де пізніше було збудоване місто Кірена. Під час відплиття аргонавтів дав Евфемові скибу землі, завдяки якій її власник мав стати володарем Лівії; 4) син Телефа й Астіохи, сестри Пріама, володар Місії, союзник троянців, якого вбив Неоптолем; 5) син одного з Гераклідів — Темена.

ЕВРІСТЕЙ, Еврісфей (гр. Eurystheus) — нащадок Зевса, онук Персея, син Стенела й Нікіппи, цар Тірінфу та Мікен, який наказав Гераклові звершити дванадцять подвигів; після смерті Геракла переслідував його матір Алкмену та синів. Е. загинув разом із своїми синами (Александром, Іфімедонтом, Еврібієм, Ментором та Перімедом) у битві з Гераклідами.

ЕВРІТ (гр. Eurytos) — 1) міфічний владар міста Ехалії, яке в історичний час ототожнювалося з різними містами Греції. Е. обіцяв віддати свою дочку за того, хто переможе його в стрільбі з лука. За Аполлодором, Геракл, якого Е. навчав стрільби, переміг свого вчителя, але той не додержав обіцянки. Геракл силою відняв у Е. доньку Іолу, а його вбив. За іншою версією міфа, Е. вбив Аполлон за те, що той наважився викликати його на змагання в стрільбі з лука; 2) син Гермеса, аргонавт; 3) син Актора (варіант: Посейдона), небіж Авгія, який разом із своїм братом-близнюком загинув у битві з Гераклом ; 4) один із синів Гіппокоона.

ЕВРІТІОН (гр. Eurytion) — 1) кентавр, що намагався викрасти Гіпподамію на весіллі Пейрітоя; 2) пастух Геріона.

ЕВТЕРПА (гр. Euterpe) — одна з 9 муз, дочка Зевса та Мнемосіни ; покровителька ліричної поезії. Зображували її молодою жінкою з вінком квітів та сувоєм біля ніг. На стародавніх пам’ятниках Е. тримала в лівій руці маску, а в правій — костур. Е. — винахідниця флейти. Мати Реса.

ЕВТІМ (гр. Euthymos) — герой локрів, який визволив темесійців від страховиська. Потвора блукала по місту, яке налякані мешканці хотіли вже залишити. Тоді оракул наказав темесійцям уласкавити потвору щорічним принесенням у жертву найвродливішої дівчини. Від цієї тяжкої данини їх звільнив Е.

ЕВФЕМ (гр. Euphernos) — син Посейдона й Мекіоніки, чоловік сестри Геракла Лаономи, аргонавт, про якого розповідає кіренейська легенда. Медея провістила Е., що його нащадки четвертого покоління оселяться в Лівії, коли він кине скибу землі, яку йому дав Евріпіл, у Тенарське провалля. Однак скиба загубилася біля Фери і пророцтво не збулося. Оселення відбулося лише через 17 поколінь.

ЕВФОРБ (гр. Euphorbos) — син Пантооса; під Троєю поранив Патрокла ; Е. вбив Менелай. Посилаючись на одне старогрецьке джерело, Піфагор твердив, нібито раніше він був Е.

ЕВФОРІОН (гр. Euphorion) — крилатий син Ахіллеса та Єлени. Зевс убив його блискавкою за те, що Е. не відповів взаємністю на його любов.

ЕВФРОСІНА (гр. Euphrosyne) — одна з трьох харит.

ЕГЕЙ (гр. Aigeus) — афінський володар, син Пандіона й Пілії, дочки мегарського царя Пілада, онук Кекропа, батько Тесея. Народжений на вигнанні, Е. після смерті батька повертається до Афін і відбирає в своїх родичів владу, що колись належала його батькові. Не маючи дітей від жодної з двох дружин, Е. прийшов до піфії дізнатися, чи судилося йому бути батьком. Загадкові слова пророцтва зрозумів мудрий володар Тройзену Піттей, що напоїв Е. й поклав у ліжко до своєї дочки Етри, до якої тієї ночі приходив і Посейдон. Етра народила Тесея, що виявився, таким чином, одночасно сином Е. та бога. З часом, коли небожі відбирають у Е. трон, Тесей повертає його батькові. Коли Тесей вирушав на Кріт, щоб убити Мінотавра, то домовився з батьком, що подолавши потвору, він замінить чорні вітрила, під якими плив корабель, білими, але в поспіху забув це зробити. Е., побачивши чорні вітрила, подумав, що син загинув, і в розпачі кинувся в море, яке стало зватись Егейським. Ім’я Е., мабуть, спочатку було місцевим прізвиськом морського бога (міф етимологізує незрозумілу назву моря). З плином часу іонійське божество Посейдон стало загальногрецьким морським богом, а Е. як цар посів окреме місце в грецькій міфології.

ЕГЕОН (гр. Aigaion) — син Урана й Геї, сторукий велетень, що мав 50 голів. Якось Гера, Афіна й Посейдон намагалися зв’язати Зевса, але цьому перешкодив Е., якого покликала Тетія. За Гесіодом, Уран заховав новонародженого Е. в лоні Геї (Землі) разом з його братами. За порадою Геї Зевс залучив Е. та його братів до боротьби з титанами, а потім доручив їм стерегти титанів, яких скинув до Аїду. Іноді Е. вважали гігантом, що жив під Етною. За Овідієм, Е. — морське божество. Вчені новіших часів припускають, що він був піратом і жив на острові Ега біля Евбеї (пор. Бріарей ).

ЕГЕРІЯ (лат. Egeria) — італьська німфа-віщунка, дружина римського царя Нуми Помпілія, його порадниця в справах організації релігійного життя в Римі. Після смерті чоловіка Е. переселилась у гай Діани біля Аріції, де богиня обернула її на джерело. Жінки шанували Е. як покровительку породіль. Пізніше культ Е. злився з культом Артеміди Ілітії.

ЕГЕСТА (лат. Egestas) — у римлян уособлення злиденності. За Вергіліем, Е. стоїть коло входу в підземне царство (пор. Пенія ).

ЕГІАЛЕЙ (гр. Aigialeus) — син аргоського володаря Адраста, один з епігонів.

ЕГІАЛІЯ (гр. Aigialia) — дочка аргоського володаря Адраста, дружина Діомеда.

ЕГІДА (гр. Aigis; лат. Aegis — козяча шкура) — щит як атрибут Зевса, Афіни, рідше Аполлона; е. для Зевса виготовив Гефест. Коли розгніваний Зевс потрясав своїм щитом, то це була ознака бурі або стихійного лиха. Е. Зевса була також символом його заступницької зверхності над богами й людьми. Афіна іноді користувалась е. батька. Післягомерівські перекази пов’язують і. з шкурою кози Амальтеї. Під час боротьби з титанами Зевс натягнув на щит шкуру своєї годувальниці і прикріпив до нього голову Медузи. За іншою версією, е. — народжений землею демон, що викидав полум’я й пустошив багато країн. Афіна вбила його, з шкури страховища зробила щит. Згодом е. пов’язується з Афіною і стає невід’ємним атрибутом богині — щитом або обладунком із зміями та головою горгони Медузи. В епосі вона «блискуча» або «темна», «нездоланна», «така, що наганяє страх». Імовірно, що е. — результат обожнювання стародавніми греками грізних явищ природи, символ грозової хмари.

Переносно е. — захист, заступництво (звідси вислів «бути під егідою»).

Аси фігурного катання після чемпіонату світу традиційно проводять показові виступи, які проходять під егідою Міжнародного союзу ковзанярів. Радянська Україна, 1974, 15 березня.

ЕГІНА (гр. Aigina) — 1) німфа, дочка річкового бога Асопа; від Зевса мала сина Еака, 2) острів в Егейському морі (первісна назва Енопія), на який Зевс приніс німфу Е.; відтоді острів став зватися її ім’ям. За переказом, на острові жили мірмідонці. На Е. знайдено чимало скульптурних пам’яток; найважливіші з них Афаї — скульптури фронтону храму Афіни, які зображували епізоди Троянської війни.

ЕГІСТ, Егісф (гр. Aigisthos) — син Тіеста і його дочки Пелопії; належав до нещасливої родини Атрідів, проклятої богами. Прагнучи уникнути пророкованого йому кровозмішення, Тієст присвятив свою дочку служінню Афіні, але одного разу зґвалтував у гаю жрицю, яка виявилася його дочкою й народила Е. (гр. aigos istamai — перебуваю під козою). Пелопія, яку віддали заміж за овдовілого Атрея (брата Тіеста), підкинула дитину козі, що вигодувала її своїм молоком. (Варіант: дитину знайшли й виховали пастухи). Пізніше володар Мікен Атрей усиновив Е. й доручив йому вбити Тієста, який за зброєю впізнав сина. Е. обурений тим, що йому звеліли вмертвити власного батька, повернувся до Мікен, убив Атрея, і разом з Тієстом оволодів Мікенами. Після смерті Тієста сини Атрея Агамемнон та Менелай прогнали Е. Під час перебування Агамемнона під Троєю Е. зблизився з його дружиною Клітемнестрою, а коли Агамемнон повернувся, підступно вбив його. Після семи років владарювання Е. й Клітемнестру вбив син Агамемнона Орест.

ЕДІП (гр. Oidipus) — син Лаія та Іокасти, фіванський герой. Оракул провістив, що Лаія вб’є власний син. Коли народився Е., Лаій наказав пробити дитині ступні й залишити на горі Кітерон на поживу звірам. Раб пожалів хлопчика й відніс його корінфському пастухові, який передав дитину своєму бездітному цареві Полібу. Поліб назвав хлопчика Е. (дослівно «пухлоногий») і виховав як рідного сина. (Первісний варіант: батько кинув Е. вморе, але він урятувався, і його всиновив сікіонський цар). Нічого не знаючи про своє походження, хлопець ріс при корінфському царському дворі, готуючись до геройських подвигів. Коли Е. ще був юнаком, дельфійський оракул застеріг його: «Уникай своєї батьківщини, бо станеш убивцею власноп батька і чоловіком рідної матері». Е. переконаний, що його батьківщина Корінф, утік до Беотії, в Фіви. На роздоріжжі він зустрів Лаія, який їхав до Дельфів, і в сутичці вбив його. Е. прибув до Фів, де на скелі перед міською брамою сидів Сфінкс, що звертався до подорожніх із загадками. Хто загадки відгадати не міг, того Сфінкс пожирав (варіант: скидав у безодню). Е. він загадав таке: «Хто вранці ходить на чотирьох, удень на двох, увечері на трьох ногах?» Е. відповів: це людина в дитячому віці, доросла і в старості. Розгадавши загадку та вбивши потвору (варіант: Сфінкс сам Кинувся в прірву), Е. визволив фіванців. які обрали його своїм царем і дали йому за дружину вдову Лаія Іокасту. Від цього шлюбу народилися сини Етеокл, Полінік і дочки Антігона й Ісмена (варіант: усіх дітей народила друга дружина Е.). Після багаторічного щасливого владарювання Е. в Фівах почався голод, спалахнула чума. Дельфійський оракул провістив, що лихо минеться, коли буде покараний убивця царя Лаія. Дбаючи про щастя держави, Е. енергійно розшукує винуватця злочину. Нарешті він довідується, що сам убив батька, а одружився з матір’ю. Іокаста з розпуки вкоротила собі віку, а Е. осліпив себе. Найдавніший міф розповідає, що сліпий Е. аж до смерті перебував у Фівах. За пізнішими міфами, Е. прогнали його сини. Залишаючи Фіви, Е. прокляв синів, і це прокляття стало причиною їх розбрату й загибелі (варіант: загибель Етеокла й Полініка спричинена суперечкою за володіння намистом Гармонії ). Згідно з афінським переказом, Е. у супроводі своєї дочки Антігони прибув до передмістя Афін Колона, де володарював Тесей. За допомогою Тесея Е. випросив прощення у розгніваних богів; Аполлон оповістив, що щасливою й непереможною буде та країна, яка матиме прах Е. Міф про Е. — варіант поширеного серед багатьох народів переказу про дитину, яка приносить нещастя. У покаранні Е. відбито заборону шлюбу між кровними родичами. Трагічна доля Е. привернула увагу Софокла («Е.-цар», «Е. у Колоні»), Сенеки «Е.», Стація «Фіваїда». В літературі нового часу образ Е. надихав Вольтера, Шеллі та ін. Композитор І. Стравинський написав однойменну оперу-ораторію.

ЕЕТ (гр., Aietes) — володар міфічної країни Ея (пізніше ототожненої з Колхідою), син Геліоса й Персеїди (варіант: Перси), брат Кірки та Пасіфаї, батько Медеї й Ancipma.

ЕЕТІОН (гр. Eetion) — владар міста Фів Плакійських у Місії, батько Андромахи. Під час Троянської війни Ахіллес завоював і зруйнував Фіви, вбив Е. та сімох його синів.

ЕЙРЕНА, Ірена (гр. Eirene — мир) — богиня миру, одна з ор, вихователька (варіант: мати) Плутоса. Культ Е. був поширений в Афінах; у Римі її шанували під ім’ям Пакс. За Августа Е.-Пакс споруджено вівтар, де щороку робили жертвоприношення. В античному мистецтві Е. постає у вигляді молодої жінки з рогом достатку, з маслиновою гілкою, з жезлом Гермеса й колосками. Статуя Кефісодота (375 р. до н. е.) зображувала Е. з малим Плутосом на руках. У комедії Арістофана «Мир» Е. виступає як уособлення миру.

ЕКВІТАС (лат. Aequitas) — рівність, справедливість) — уособлення справедливості. За часів імперії встановлено її культ. Зображувалася на монетах у вигляді зіпертої на спис жінки в довгому вбранні, з терезами або рогом достатку в руці.

ЕЛАТ (гр. Elatos) — 1) один із кентаврів ; 2) син Аркаса, батько Стімфала, Леаніри, Єгипта, Кілла, Перея, Ісха, засновник Елатеї; 3) цар лапітів у Ларісі, батько аргонавтів Кенея та Поліфема.

ЕЛЕВСІНІЇ (гр. Eleusinia) — хліборобські свята на честь Деметри, що дуже пишно відзначались у місті Елевсін. Е. святкували протягом 9 днів. Перший день присвячували зборам (Agyris); другий — очищенню; третій — жертвопринесенню проса, ячменю, маку тощо; четвертий — процесіям, під час яких красиві дівчата несли в освячених кошиках атрибути богині (зображення дитини, золотий вуж, тістечка); п’ятий — іграм та процесіям зі смолоскипами, що мали нагадувати розшуки Деметрою Персефони; шостий день присвячувався Інахові, що супроводив богиню в її мандрівках по світу; сьомий — гімнастичним вправам; восьмий — Асклепієві епідаврському; дев’ятий — алегоричним церемоніям, найважливішою з яких була церемонія наповнення вином двох посудин, що стояли з східного та західного боку; після проказування магічних слів ці посудини переверталися. Під час е. не можна було нікого ув’язнювати; на свято потрібно було йти пішки. Афіняни, лакедемоняни й крітяни поновлювали урочистості щороку, у деяких місцевостях їх улаштовували кожного четвертого року. Пізніше, з уявленням про вмирання й відродження зерна (міф про Персефону) виникло поняття безсмертя. Далі е. набувають таємничого, містичного характеру, супроводжуються особливими обрядами (е. містерії). Згодом на е. вплинули культи Діоніса й орфіків. До участі в святкуванні е. містерій допускалися тільки обрані. Присвячений очищався водою з Іліссу, а потім, уночі, вступав до храму Деметри (в Елевсіні), де переходив 8 однієї кімнати в іншу; пітьма змінювалася яскравим світлом, тиша — гуркотом грому. З розкопок виявлено, що в храмі були прилади для складних театральних ефектів. Учасники містерій присягалися не розголошувати нічого з того, що бачили або чули, тому наші відомості про зміст присвячення та обряди дуже неточні. Через рік присвячений допускався до Великих е. містерій, що відбувалися восени. Священнодійством керували жерці-Евмольпіди. У добу еллінізму е. містерії поступилися місцем містеріям Ісіди, Е. влаштовувались у Греції, пізніше — в Римі; після 1800-літнього існування ці свята заборонив Теодосій.

Й.-Ф. Шіллер написав гімн «Е. свято».

ЕЛЕВСІНСЬКІ МІСТЕРІЇ (гр. Eleusinia mysteria) — таємничі обряди під час хліборобських свят елевсіній.

ЕЛЕКТРА (гр. Elektra) — 1) дочка Агамемнона й Клітемнестри, сестра Іфігенії та Ореста (у первісних варіантах міфа зветься Лаодіка), За переказами (троянського циклу), Е. врятувала свого брата Ореста й допомогла йому здійснити криваву помсту над убивцями батька — Егістом та Клітемнестрою.

Е. — головна героїня в трагедіях Есхіла («Хоефори»), Софокла («Е.»), Евріпіда («Е.»). З літераторів нового часу до міфа про Е. зверталися Кребільйон, Гауптман, Гофмансталь, на лібретто якого Р. Штраус написав однойменну оперу; 2) дочка Атланта, мати Дардана, засновника Трої; 3) дочка Океана й Фетіди, дружина Тавманта, мати гарпій та Іріди ; 4) одна з Плеяд.

ЕЛЕКТРІОН (гр. Elektryon) — син Персея й Андромеди, батько Алкмени, цар Мікен. Е. випадково вбив його небіж Амфітріон.

ЕЛЕФЕНОР (гр. Elephenor) — син Халкодона, владар беотійських абантів; загинув біля Трої. За пізнішою міфічною версією, мусив залишити батьківщину через те, що ненароком убив свого діда Абанта ; закликав співвітчизників до походу на Трою.

ЕЛІМ (гр. ’Elymos) — родоначальник сіцілійських елімів, позашлюбний син Анхіса, який ще перед Енеєм прибув у Сіцілію й оселився на березі річки Кріміс.

ЕЛІСІЙ, Елізій, Елізіум, Єлісейські поля (гр. Еіуsion pedion, лат. Elysium) — частина потойбічного світу, де перебувають душі блаженних і праведників; чудесна країна вічної весни на крайньому заході землі, де немає хвороб, страждань, де панує вічний мир. Е. уперше згадується в «Одіссеї» (IV, 563); там царює ясноволосий Радамант; туди після смерті мав переселитись Менелай як зять Зевса. Уявлення про Е. виникло, мабуть, під впливом єгипетської релігії і злилося з уявленням про «острови блаженних». Сюди слід віднести уявлення про острів Левку, де насолоджуються безсмертям Ахіллес та інші герої. У Гесіода (Роботи, 167 і наст.) на островах блаженних перебувають усі герої, що брали участь у славнозвісних війнах античності. Ці острови надзвичайно родючі, править на них Кронос. Цікавий розвиток поняття про острови блаженних знаходимо в Піндара, де воно підноситься до ступеня поняття про потойбічну нагороду, і в Платона, у якого справжнього мудреця відсилають до Радаманта на острів блаженних. Багато рис з міфа про Е. використало християнство, створюючи картину раю.

В поезії Е., Єлісейські поля часто є синонімами царства краси, спокою, щастя. «Піти (вирушити) на єлісейські поля» переносно означає «померти».

Яснозорі води, Одбите в них святе лице природи, Заквітчана берегова трава І простих душ немудрії слова, — Чи ж це не пристань після бур житейських, Не милий спокій квітів елісейських? М. Рильський. Рибальське посланіє.

ЕЛЛІН, Геллен (гр. Hellen) — син Девкаліона (або Зевса) й Пірри, онук Прометея, епонім еллінів. Сини Е. Еол, Дор і Ксут шанувались як родоначальники грецьких племен. Міф підкреслює етнічну єдність греків.

ЕЛПЕНОР (гр. Elpenor) — один із супутників Одіссея. Під час перебування Одіссея в чарівниці Кірки вона обернула Е. на вепра. Повернувшися знову до людської подоби, п’яний Е. заснув на даху палацу, звідки впав і зламав собі шию. Згодом, коли Одіссей зустрів його в Аїді, Е. просив, щоб його тіло було поховане. Повернувшись на острів Кірки, Одіссей виконав прохання Е.

ЕМПУСА, Емпуза (гр. Empusa) — нічна демонічна істота з ослячими ногами, одне із страховищ підземного світу. Е., так само як і ламій, зараховували до почту Гекати. За міфом, Е. могла прибирати різних страхітливих постатей, що лякали подорожніх, частіше жінок, дітей. Згідно з повір’ям, вона часто викрадала маленьких дітей, висмоктувала кров у вродливих юнаків, постаючи перед ними в подобі привабливої жінки або мари. Наситившись кров’ю, часом пожирала й м’ясо жертв. Е. пов’язували з ериніями (евменідами).

ЕНДІМІОН (гр. Endymion) надзвичайно вродливий юнак (пастух або мисливець), якого Зевс узяв на небо; запалав коханням до Гери, за що Громовержець покарав його вічним сном. За іншою версією, Е. приспала Селена, щоб поцілувати вродливого юнака, якого покохала. Ще одна версія розповідає, що Селена благала Зевса виконати будь-яке бажання Е., і той випросив собі вічний сон з безсмертям і юністю. М. Мюллер в Е. вбачає Сонце, яке під кінець ночі зустрічається з Місяцем — Селеною. Культ Е. існував в Еліді й Карії. За елейським міфом, від Е. Селена народила 50 дочок. Міф про Е. пояснювали по-різному: його вважали генієм ночі, уособленням смерті. 50 Е. дочок ототожнювали з 50 місяцями, що входили до чотирирічного проміжку між Олімпійськими іграми. Образ заснулого Е. зустрічається в мистецтві (Ф. Щедрін та ін.).

Сон Е. — синонім тривалого сну.

ЕНЕЙ (гр. Aineias, лат. Aeneas) — син Анхіса й Афродіти ; після Гектора найславетніший герой Трої, родич троянського царя Пріама, владар дарданів. Народився на горі Іда, його виховували німфи. За «Іліадою» (XX, 215 і наст.), Е. походив від Троя. У перші дні Троянської війни не брав у ній участі, та коли Ахіллес напав на нього й відтиснув до міста Лірнесс, Е. повів свої загони проти греків. У двобоях з Діомедом та Ахіллесом його врятувала від загибелі Афродіта, а потім Посейдон. Післягомерівські міфи наділили Е. особливою доброзичливістю богів; у нашаруванні міфічних сюжетів, що зосередились навколо Е., вихідними пунктами були топоніми, зближені з його ім’ям та місцевістю, де процвітав культ Афродіти. Таким чином, перекази про Е. через острови Делос, Епір, Сіцілію та через Карфаген дійшли до Італії. У гомерівському гімні до Афродіти Е. залишився після падіння Трої в Троаді і владарював над троянським народом; пізніше поширюється легенда про його переселення на півострів Паллену (Гелланік), де він засновує місто Енею, згодом (за Стесіхором) — у Гесперію. Про троянське походження римлян уперше згадує Тімей (сучасник Пірра), за свідченням якого, Е. заснував Лавіній із святилищем троянських пенатів та Рим. Сам Пірр, на думку Павсанія, вирішив розпочати війну проти римлян під впливом переконання, що він, як нащадок Ахіллеса, буде боротися з нащадками троянців. У 3 ст. до н. е. переказ про походження римлян від троянців утвердився в Римі, що знайшло свій вираз у творах Невія, Еннія, Фабія. Рим убачав в Е. як представникові стародавнього царства свого предка, а піднесений у 1 ст. до н. е. рід Юліїв — у сині Е. Юлі свого родоначальника. Про мандри Е. та про заснування ним міста в Латіумі існують розмаїті оповіді римських істориків; за «Енеїдою» Вергілія, Е. залишив Трою під час падіння міста. Він забрав із собою сина Асканія (Юла) і на своїх плечах виніс старого батька Анхіса. Зібравши вцілілих троянців, Е. відплив на захід, відвідав Фракію, Кріт і Сіцілію (тут помер Анхіс). Е. відплив у Латіум, але Гера викликала велику бурю, внаслідок чого флот Е. віднесло до Карфагена. Тут в Е. закохалася Дідона, але Зевс наказав героєві покинути Карфаген. Спустившись в Аїд, Е. довідався від Анхіса про своє майбутнє, після чого вирушив у Латіум, де його гостинно прийняв Латин. У творі Вергілія згруповано всі основні риси місцевих переказів про Е. Як римська епопея, «Енеїда» мала на меті вказати на божественне походження Риму, уславити нащадка Е., відновника римської держави — Августа і відтворити в казкових образах міфічного минулого картини сучасної поетові епохи. Сюжети й образи легенд про Е. часто використовувалися в літературі нового часу. Відома трагічна опера «Е. і Лавінія», текст якої написав Б. Фонтенель, травестійна «Енеїда» І. П. Котляревського тощо.

ЕНІО (гр. Enyo) — І) богиня війни, що перебувала разом з Деймом (Страхом) і Фобом (Жахом) у почті Ареса; дочка Форкія, У післягомерівських переказах Е. вважалася матір’ю або сестрою Ареса, іноді — його годувальницею. У Римі ототожнювалася з Беллоною. Сини Праксітеля виготували скульптуру Е. для святині Ареса в Афінах; 2) одна з грай.

ЕНІПЕЙ (гр. Enipeus) — річковий бог у Фессалії та Еліді, улюбленець фессалійської царівни Тіро.

ЕНОМАЙ (гр. Oinomaos) — володар Піси в Еліді, син Ареса, батько Гіпподамії (від Плеяди Стеропи). За пророцтвом, одруження дочки мало принести загибель Е., тому він оголосив, що руку Гіпподамії здобуде той, хто переможе його в бігу на колісницях. На конях, подарованих Аресом, Е. завжди випереджав жениха і протикав його списом. Тільки чотирнадцятий жених — Пелоп виграв змагання, під час яких Е. загинув. Змагання Е. та Пелопа стало прообразом бігу колісниць на Олімпійських іграх.

Софокл і Евріпід використали сюжет міфа в однойменних трагедіях, які дійшли до нас у фрагментах. В образотворчому мистецтві теж відбито окремі сюжети міфа.

ЕНОНА (гр. Oinone) — дочка бога троянської річки Кебрена (або Ойнея), перша дружина Паріса, що народила від нього сина Коріта. Мала дар віщування та лікування, не радила Парісові їхати по Єлену, бо передбачала загибель Трої. Ображена зрадою Паріса, відмовилася зцілити його від завданої Філоктетом смертельної рани. Коли Паріс помер, Е. в розпачі повісилася (варіант: кинулася в поховальне вогнище). За іншою версією, коли виріс Коріт, Е. відіслала його в Трою, де в юнака закохалася Єлена. Паріс, не впізнавши сина, убив його в спальні дружини, через те Е. не врятувала свого колишнього чоловіка від смерті.

ЕНОПІОН, Ойнопіон (гр. і Oinopion) — син Діоніса (варіант: Радаманта або Тесея ) та Аріадни, чоловік німфи Геліки, батько Тала, Еванта, Атаманта, Meponu. E. переселився з Кріту на острів Хіос, де осліпив Оріона, який збезчестив його дочку. Коли Оріон, зцілений сонячним промінням, хотів помститись, діти Е. заховали його в колодязі.

ЕНОТРОПИ, Ойнотропи (гр. Oinotropoi) — дочки Анія, наділені даром перетворювати воду на вино, а будь-які речі на хліб або маслини. Коли Агамемнон хотів відняти Е. у батька, Діоніс обернув їх на голубиць.

ЕНТОРІЯ (лат. Entoria) — мати Януса, Гімна, Фауста, Фелікса, яких народила від Сатурна.

ЕОЛ (гр. Aiolos, лат. Aeolus) — 1) правнук Прометея, син Елліна й німфи Орсеїди, внук Девкаліона, брат Дора та Ксута ; міфічний родоначальник грецького племені еолян; владарював у фессалійській Магнесії. Еоляни мали найбільше поселень в античній Греції, назви яких були пов’язані з іменами численних синів Е.; 2) за «Одіссеєю» (X, 1 — 75), син Гіпота, повелитель вітрів, володар острова Еолія, оточеного мідними стінами й високими скелями. Е. гостинно прийняв Одіссея, а на прощання подарував йому міх, у якому зберігались усі вітри, крім попутного. Поблизу Ітаки супутники Одіссея, незважаючи на сувору заборону, розв’язали міх і випустили на свободу всі супротивні вітри, які збили корабель з наміченого шляху та погнали його назад до Еолії. Цього разу Е. відмовив Одіссеєві в гостинності. За Вергіліем, Е. живе на одному з Е. островів і владарює над повітряною стихією.

ЕОЛІЯ (гр. Aiolla) — 1) острів, царство вітрів Еола ; 2) дочка фессалійського царенка Амітаона, дружина Калідона.

ЕОН (гр. aion — століття, вічність) — у міфологічних уявленнях пізньоантичного язичництва персоніфікація часу (під впливом іранської міфології).

ЕОС (гр. Eos) — богиня світанку, дочка Гіперіона й Тейї, сестра Геліоса (Сонця) та Селени (Місяця); в поетичній уяві давніх греків постає молодою рожевотілою жінкою, з довгим хвилястим волоссям, у рожевих шатах. Уранці Е. підіймається з Океану і мчить на колісниці, запряженій парою крилатих коней, провіщаючи появу свого брата Геліоса. її вітає ранкова зірка, а інші зорі гаснуть. Часом ототожнюється з Гемерою (Днем). Чоловіком Е. був титан Астрей, від якого вона народила багато зірок та чотирьох вітрів — Аргеста, Еорея, Зефіра й Нота. Прекрасна богиня не була байдужа й до вроди смертних юнаків. Вона вшанувала своїм коханням Оріона, Клейта й Тітона, з яким мала синів Ематіона, Кефала та Мемнона. Під час Троянської війни Мемнона вбив Ахіллес. Поховавши сина, Е. плаче за ним, укриваючи землю сльозами-росою. Римляни звали Е. Авророю.

ЕПАФ (гр. Epaphos) — син Зевса та /о; народився на берегах Нілу. На прохання Гери, яка хотіла вбити ненависну суперницю та її дитину, курети викрали й заховали хлопчика, але Зевс знищив їх, і незабаром мати знайшла сина в Сірії. Пізніше Е. став володарем у Єгипті, одружився з дочкою Нілу Мемфісою та побудував нове місто Мемфіс. Від Е. Мемфіса народила дочку Лібію (Лівію), ім’ям якої названо країну Лівію. Міф про Е. — це відгомін єгипетських легенд: Іо, обернена в корову, відповідає єгипетській Ісіді, а Е. — бикові Апісу,

ЕПЕЙ (гр. Epeios) — 1) син Ендіміона, який переміг у змаганнях своїх братів і за це дістав верховну владу в Еліді. Звідси походить стара назва мешканців Еліди — епейці; 2) син Панопея, скульптор, який брав участь у Троянській війні. Особливо відомий тим, що спорудив троянського коня.

ЕПІГОНИ (гр. Epigonoi — нащадки) — 1) сини героїв, які брали участь у поході сімох проти Фів, організованому через 10 років після невдалого походу їхніх батьків. Це були: Алкмеон, син Амфіарая, Егіалей, син Адраста, Діомед, син Тідея, Промах, син Партенопея, Стенел, син Капанея, Терсандр, син Полініка, та Евріал, син Мекістея. За велінням оракула, похід очолив Алкмеон, що підійшов до міста з великим військом аргів’ян; фіванцями командував син Етеокла Лаодамант. Коли він загинув у боротьбі (з-поміж епігонів загинув Егіалей), фіванці повернулися до міста, але потім, за порадою провісника Тіресія, залишили Фіви, а до аргів’ян відрядили гінця з пропозицією миру. Довідавшись про втечу фіванців, аргів’яни зайняли місто і зруйнували його. Частину здобичі й дочку Тіресія Манто відправили до Дельфів, а самі повернулися додому. Поетична обробка війни е. була здійснена в кіклічній поемі «Е.» та в деяких грецьких драмах. У дельфійському храмі були присвячені аргів’янам статуї е.; 2) починаючи з елліністичного періоду, е. називалися нащадки воїнів та полководців Олександра Македонського.

У переносному розумінні е. — особи, що за нових умов механічно відтворюють застарілі ідеї або прийоми й мистецькі засоби своїх попередників.

Наслідувати талановитих письменників неможливо, хто наслідує — той неминуче переходить в слабку команду епігонів. Літературна Україна, 1971, 11 червня.

ЕПІКАСТА (гр. Epikaste) — дочка Менекея; за однією з версій, дружина Лаія, мати й дружина Едіпа (див. Іокаста ); 2) дочка Калідона; 3) дружина Агамеда, мати Трофонія.

ЕПІКЛЕСА, епіклеза (гр.Epiklesis — прізвисько) — інше найменування впливовішого з об’єднуваних за функціями божеств. Унаслідок централізації культів те саме явище природи або суспільного життя уособлюється кількома божествами. Іноді процес зупиняється на певному етапі, і тоді в загальногрецькій міфології залишається кілька рівноправних божеств, які виконують ті самі функції (Геліос і Аполлон, Селена й Артеміда). Часом божества ще більше зливаються й уявляються як одне ціле. Менш важливе божество поступово забувається, а його ймення стає е.

ЕПІМЕЛІДИ, Меліди (гр. Epimelides, Melides) — німфи, опікунки овечих отар (mēla). Існував переказ, за яким Е. змагалися на священних скелях Мессанії (Калабрія) з пастухами, які хизувалися тим, що танцюють краще від німф. Е. перемогли пастухів і обернули їх на дерева.

ЕПІМЕНІД (гр. Epimenides) — жрець, оракул і поет; народився в 7 ст. до н. е. на Кріті в місті Фесті, потім жив у Кноссі. У давніх міфах зображується улюбленцем богів. За Арістотелем, він не провіщав майбутнього, але тлумачив минуле. Він був також творцем окремої космогонічної системи. Коли афіняни після повстання Кілона хотіли очиститись від Кілонового прокляття, то прикликали Е. для принесення очисних жертв; Е. здійснив жертвопринесення і в нагороду дістав маслинову гілку, присвячену Афіні. За пізнішим переказом, Е. ще юнаком заснув у зачарованій печері і прокинувся лише через 57 років. Міфи розповідають про надзвичайне довголіття Е. (нібито помер на 154-му році життя).

Міф про Е. ліг в основу «Пробудження Е.» Гете.

ЕПІМЕТЕЙ (гр. Epimetheus) — один із чотирьох синів Япета, міфологічна постать, тісно пов’язана з переказами про Прометея та Пандору. Як вказує саме ймення, Е. (тобто «той, що думає після») є антиподом його брата Прометея («того, що думає наперед»). Е. вважали дурнем та боягузом. Прометей, увівши в оману Зевса при жертвопринесенні, дав пораду Е. не брати від Зевса жодних дарів, бо боявся помсти з боку Громовержця. Однак Е. не послухав брата і прийняв від Гермеса послану Зевсом Пандору, яка принесла на землю всі нещастя.

ЕПІОНА (гр. Еріопе) — дружина Асклепія.

ЕПІТ (гр. Aipytos) — 1) аркадський володар, син Гіппотоя, батько Кіпсела. Всупереч забороні богів увійшов до святилища Посейдона в Мантінеї, через що осліп і помер; 2) правнук першого, син Кресфонта (одного з Гераклідів ) та Меропи. Знищив узурпатора Поліфонта, повернув собі батьків трон у Мессенії і так мудро правив країною, що його нащадків стали звати не Гераклідами, а Епітідами; 3) аркадський володар, син Елата; загинув на полюванні від укусу змії і похований на місці своєї загибелі.

ЕПОПЕЙ (гр. Epopeus) — 1) владар Сікіону, син Алоея (варіант: Посейдона й Канаки); прийняв дочку фіванського володаря Ніктея Антіопу, коли вона, завагітнівши від Зевса, втекла з дому, і одружився з нею; 2) володар острова Лесбос, що збезчестив власну доньку, прекрасну Ніктілену, яку Афіна, щоб урятувати від ганьби, обернула на сову.

ЕРАТО (гр. Erato — мила) — одна з 9 муз, була, як і її сестри, дочкою Зевса та Мнемосіни, уособлювала любовну (еротичну) поезію; зображували її з лірою в руках у товаристві малого Ероса. Е. був присвячений місяць квітень.

ЕРГАНА (гр. ergane — робітниця) — прізвисько Афіни — покровительки ремесел.

ЕРГІН (гр. Erginos) — 1) батько Агамеда і Трофонія, цар Орхомену. Фіванці мусили платити Е. велику данину, від якої звільнив їх Геракл ; 2) керманич аргонавтів після загибелі Тітія.

ЕРЕБ (гр. Erebos — морок, пітьма) — 1) одне з начал всесвіту — вічний морок, породження Хаосу; батько Ефіра та Гемери, яких народила йому богиня ночі Нікс; 2) підземне царство мороку, через яке душі померлих проходять в Аїд.

ЕРЕХТЕЙ, Ерехфей (гр. Erechtheus) — 1) аттічний герой, шостий афінський володар, син Пандіона та Зевскіппи, брат Бута, Філомели і Прокни. Одружившись із Праксітеєю, дочкою Ерасіма та Дрогенії, мав трьох синів: Кекропа, Пандора й Метіона та чотири дочки: Прокріду, Креусу, Хтонію й Орітію, яку викрав Борей. У своїй державі Е. установив нову віру, а спорудивши пам’ятник Немесіді, мав на меті відвернути злочини страхом і муками сумління. За його владарювання до Афін прибула Деметра. За фіванськими переказами, Е. прибув до Афін з Єгипту під час голоду і привіз із собою велику кількість зерна; його обрали володарем і він установив свята на честь Деметри (варіант: Ісіди ). За міфом, Е. воював з містом Елевсіном, на допомогу якому прийшов син Посейдона Евмольп із фракійським військом. Щоб перемогти, Е. приніс у жертву Посейдонові свою дочку Хтонію, а її сестри, крім малої Креуси, заподіяли собі смерть, бо заприсяглися померти, коли вмре хоч одна з них. Е. переміг і вбив Евмольпа, але сам загинув від блискавки, якою на прохання Посейдона вразив його Зевс; 2) один з перших афінських володарів, якого Гея народила від сім’я Гефеста ; мав напівзміїне-напівлюдське тіло. Афіна сховала його в скриню й доручила стерегти дочкам Кекропа Аглаврі, Герсі та Пандросі. Е. виховувався в храмі Афіни, за допомогою якої скинув з трону Амфіктіона і став афінським володарем. На честь богині мудрості встановив свято Панафінеї. Одружився з наядою Праксітеєю, мав сина Пандіона. Евріпід у трагедії «Іон» розповідає, що Посейдон поховав Е. в щілині землі; 3) син Дардана, внук Зевса, володар Троади; 4) один з епітетів Посейдона.

ЕРИНІЇ (гр. Erinyes), ЕВМЕНІДИ (гр. Eumenides) — богині помсти (у римлян фурії). За Гесіодом, Е. — дочки Землі, заплідненої краплями крові Урана. Цей міф (пізнішого походження) намагається пов’язати родовід Е. з першим у світі насильством проти батьків За Есхілом, Е. — доньки Ночі; Софокл називає їх дітьми темряви й землі. У міфах вони завжди зображуються земними божествами, тісно пов’язаними з правилами й законами людського співжиття. Вони пильно стежать за тим, щоб не порушувались усталені стосунки між старшими і молодшими, батьками й дітьми, багатими й бідними, щасливими й нещасливими тощо. Іншими словами, щоб не зростала вигода однієї сторони коштом другої. Існують Е. батька, матері, родичів, дітей, бідних, тобто кожного, хто скривджений і волає про помсту. За «Іліадою», богині-месниці живуть в Аїді, звуться «жорстокими», «лютими» та «згубними». Пізніші міфографи згадують трьох богинь: Мегеру (Загрозливу), Тісіфону (Месницю) й Алекто (Безупинну). На вазах Е. часто зображені караючими божествами; старі, сиві, з лютим поглядом та зміями у волоссі, вони гавкають, як собаки, або ревуть, мов розлючені бики; змії обвивають їхні тулуби, повзуть по плечах або шиплять у руках богинь і з відкритими пащами тягнуться до жертви. Іноді Е. зображують з мечем у руках або факелом, який освітлює шлях у гонитві за винуватцем. Піфія зі страху втекла з храму Аполлона, коли побачила Е. Аполлон прогнав їх із храму туди, де карають винних, де чути стогін катованих злочинців. Богині карають не тільки смертю; за скоєний злочин вони невідступно переслідують винуватця, завдаючи йому фізичних і психічних страждань навіть після смерті. Кров убитої матері ще не висохла на руках убивці, а Орест уже зазнає мук сумління. За словами Геракліта, Е. пильно стежать за тим, щоб і в навколишній природі все залишилось у своїх межах, карають за порушення присяги та встановленої міри («Іліада», IX, 454, 569; XIX, 86, 259, 418; «Одіссея», XV, 235; XVII, 475; XX, 66 — 78). Звідси зіставлення Е. з богинями долі. Трагедія Есхіла «Евменіди», якою автор завершує трилогію «Орестея», подає чимало відомостей про богинь. Вони жадають крові матеревбивці Ореста, переслідують його від Аргосу до Дельфів, а звідти аж до Афін, і тільки заступництво Аполлона й Афіни втихомирює лють Е. і рятує Ореста. Після примирення з богами Е. (досл. «шалені, безумні») дістають імення евменіди, тобто «ласкаві, доброзичливі». Їх називали також господинями (Potniai), вельмишановними (Semnai). У трагедії Софокла «Едіп у Колоні» ті самі богині ласкаво приймають у гаю біля Афін Едіпа, що спокутував свою провину душевними стражданнями й злигоднями. В Евріпіда («Орест») Е. — муки сумління злочинця. З плином часу цих богинь почали ототожнювати з докорами сумління за скоєний злочин, тому вони вважалися добродійними богинями. У Римі фурії були охоронницями суспільного ладу й переслідували всіх злочинців, особливо вбивць.

ЕРІГОНА (гр. Erygone) — 1) дочка Ікарія, що була обернена на сузір’я Діви; 2) дочка Егіста і Клітемнестри. Е. врятувала Артеміда від месника Ореста, який убив її брата Алета, і зробила жрицею в Аттіці. За іншою версією, Е. була коханкою Ореста й мала від нього сина Тісамена.

ЕРІДА (гр. Eris) — богиня чвар та розбрату, дочка богині ночі Нікс, сестра й супутниця Ареса. Міф про Е. пов’язаний з яблуком розбрату, яке вона кинула на весільному бенкеті Пелея та Фетіди, що пізніше спричинило Троянську війну. Як богиня Е. не мала культу. У Римі її ототожнювали з Діскордією — супутницею богині війни Беллони. Ремісники шанували ще одну, «свою», добру Е., яка уособлювала змагання.

ЕРІДАН (гр. Eridanos) — 1) річковий бог, син Океана й Тетії; 2) річка на крайньому заході, де побував Геракл, питаючи в німф дороги до саду Гесперид. До Е. пливли аргонавти, вдихаючи жахливий запах від пожежі, викликаної падінням у річку Фаетона. Е. славиться бурштином, на який перетворилися сльози Аполлона, коли він оплакував Асклепія (варіант: сльози Геліад, що плакали за своїм братом Фаетоном). За іншими міфами, Е. — одна з річок підземного царства. Пізніше Е. ототожнювали з річкою По.

ЕРІКС (гр. Eryx) — син аргонавта Бута й Афродіти, мав славу борця, тричі змагався з Гераклом і був переможений; загинув від руки Геракла, коли хотів відняти в героя бика з череди Геріона. Епонім міста й однойменної гори на Сіцілії.

ЕРІМАНТ, Еріманф (гр. Erymanthos) — 1) син Аполлона, якого осліпила Афродіта за те, що він побачив її під час купання. За одним із міфів, щоб помститись Афродіті, Аполлон убив її коханця Адоніса, 2) божество однойменної річки в Аркадії.

ЕРІСІХТОН, Ерісіхфон (гр. Erysichthon) — 1) фессалієць, син Мірмідона (або Тріопа). Будучи дуже зухвалим, вирубав священний гай Деметри, хоч богиня, з’явившись в образі жриці, застерігала його від цього вчинку. Деметра покарала Е. невгамовним відчуттям голоду. Він поїв усі продукти вдома, всю свійську худобу, навіть кішок і почав жебрати. За Овідієм, Е. кожного тижня продавав свою дочку Местру (яка була наділена даром перевтілення і щоразу поверталася додому) і всі одержані гроші витрачав на їжу. Зрештою почав їсти власне тіло; 2) афінянин, син Кекропа й Аргаули, який приніс до Афін образ Ілітії.

ЕРІТІЯ, Еріфія (гр. Erytheia) — дочка Геріона ; її ім’ям названо острів, звідки Геракл гнав Геріонових волів.

ЕРІФІЛА (гр. Eriphyle) — мати Алкмеона.

ЕРІХТОНІЙ (гр. Erichthonios) — друге ім’я афінського володаря, сина Гефеста й Геї Ерехтея.

ЕРОС, Ерот (гр. Eros) — бог кохання; за старовинною міфологією, один з найдавніших богів космогонічного характеру, головна в’яжуча сила всесвіту, породження Хаосу й Урана (іноді Хаосу й Землі). За пізнішою версією, Е. був малим, примхливим і пустотливим хлопчиком, сином Гермеса (або Ареса) й Афродіти (рідше Зевса й Афродіти). Ще до того як греки оселилися на своїх землях, Е. поклонявся маловідомий народ у беотійських Феспіях, у Паріумі біля Геллеспонту і в Левктрах у Лаконії, бо всюди там е сліди його прадавнього культу. У Феспіях його шанували, поклоняючись кам’яній брилі, вважали, що Е. — син Гермеса й Артеміди. Гесіод пише, що Е. належить до найстаршого покоління богів. За одним переказом, Зевс хотів убити новонародженого Е., але Афродіта сховала немовля в густому лісі, де його вигодували левиці. Е. панує як над природою, так і над світом людей і богів, керуючи їхніми серцями й волею. Його вважали за благодійного бога весни, який запліднює землю і творить нове життя. У Феспіях кожного четвертого року влаштовувались еротидії, що супроводилися гімнастичними й музичними змаганнями. Крім того, Е. як бог кохання й дружби користувався шаною в гімнасіях, де його статуї ставили поряд із зображеннями Гермеса й Геракла. Перед боєм спартанці і крітяни приносили Е. жертву; фіванці вважали його своїм покровителем.

Тільки у 5 ст. до н. е. Е. з’являється в мистецтві. Спочатку як підліток, ще без крил, з квіткою, лірою, вінком або запаленим смолоскипом, пізніше — з крильцями, луком та стрілами. Образ Е. набув розвитку в Скопаса, Праксітеля та Лісіппа. Скопас спорудив статую Е. в Мегарах, а Праксітель зробив скульптуру для Паріума. Взаємна любов юності знайшла символічне зображення в групі Е. й Антероса, яка стояла в єлісейському гімнасії. Пізніше Е. пов’язується з міфом про Псіхсю (душу), яка після важких випробувань стала його дружиною. В елліністичну добу склалось уявлення про багатьох Е. (у римлян — амурів та купідонів).

Е. був улюбленою темою філософів, поетів і художників усіх часів. Відомі картини Рафаеля, Корреджо, Тіціана, Гвідо Рені, Греза та ін. Е. і Псіхея відображені в античному романі Апулея «Золотий осел» (2 ст. до н. е.), а також у музиці (опери Каваллі, Люллі та ін.).

Від імені Е. походять слова «еротизм», «еротика», «еротичний».

ЕСКУЛАП — латинська видозміна імені Асклепій.

ЕСОН, Айсон (гр. Aison) — батько Ясона.

ЕТЕОКЛ (гр. Eteokles) — син Едіпа та Іокасти. Коли Едіп залишив Фіви, Е. поділив царську владу із своїм братом Полініком. Сварки й незгоди між братами призвели до того, що Полінік звернувся до Адраста, який організував ополчення проти Е. — похід сімох проти Фів. Коли багато героїв полягло в боях, Е. і Полінік вирішили закінчити справу двобоєм, у якому обидва загинули.

У трагедії Есхіла «Семеро проти Фів» Е. виступає як мужній воїн, для якого найголовніше — честь вітчизни; Евріпід у «Фінікіянках», навпаки, змальовує Е. марнославним та честолюбним.

ЕТОЛ (гр. Aitolos) — 1) син царя Еліди Ендіміона, епонім Етолії. Сини Апіса, випадково вбитого Е., прогнали його. Е. прибув до країни куретів, яка стала називатись Етолією; 2) син Оксіла, брат Лаія. Е. помер у ранньому віці, йому спорудили гробницю біля брами, яка вела до Олімпії.

ЕТРА (гр. Aithra) — 1) дочка Піттея, царя Тройзену, дружина Егея, мати Тесел. За одним із переказів, Е. викрали Діоскури, і вона стала рабинею Єлени, з якою прибула до Трої; 2) дочка Океана, дружина Атланта, від якого в неї народилися Гіади та Гіас.

ЕФАЛІД (гр. Aithalides) — син Гермеса й Евполемеї, вісник аргонавтів, який мав дивовижну пам’ять. Боги дали йому право жити то в підземному царстві, то на землі. Після смерті Е. його душа деякий час блукала світом, а потім уселилася в тіло Піфагора, зберігаючи пам’ять про попередні свої мандрування.

ЕФІАЛЬТ (гр. Ephialtes) — один з Алоадів.

ЕФІР, Етер (гр. Aither) — верхній шар повітря, місце перебування богів. Е. — син Ереба й Нікс (Гесіод), або Хаосу й Темряви, чоловік Гемери (Дня) або Землі. Пізніше вважали, що Е. — це найвища оболонка всесвіту, з якої виникли сонце і зірки, і в якій живуть боги. У Платона Е. виступає як окрема небесна стихія, чітко відмежована від чотирьох земних — землі, води, повітря і вогню. Арістотель наділяв Е. здатністю до вічного кругового руху і трактував його як першу рушійну силу всесвіту. Лукрецій теж розглядав Е. як начало, що рухає небесні тіла і складається з найлегших найрухливіших атомів.

ЕХО (гр. Echo) — німфа, уособлення відлуння, що його чути в горах та лісах. За одним із переказів, Е. покохав Пан. Але за те, що вона віддала перевагу Сатирові, Пан намовив пастухів, і вони роздерли німфу. За іншою версією, Е. закохалася в Наркіса, який був до неї байдужий; від страждань неподіленого кохання вона так висохла, що залишився тільки її голос. Існував також міф про те, як ревнива Гера розшукувала свого зрадливого чоловіка серед німф, а Е. своїми розмовами відвертала увагу богині; за це Гера позбавила її членоподільної мови. Відтоді Е. може повторювати лише закінчення почутих слів.

ЕЯ (гр. Аіаіе — країна) — міфічна країна по той бік великого північно-східного моря, де владарював Еет і куди їхали аргонавти по волоте руно. Там, на краю Океану, в ефіопів зберігається в золотій кімнаті проміння Геліоса, який звідси починає свою мандрівку по небу. Пізніше, коли греки познайомилися з далеким узбережжям Чорного моря, Е. перенесено в Колхіду. На берегах річки Фасід було місто Е. з теремом Медеї і храмом Ясона.










ЄВРОПА (гр. Europe) — в епосі (Іліада, XIV, 321) — дочка Фенікса; за іншою версією міфа, донька фінікійського царя Агенора, сестра Кадма. Коли Є. з подругами гралася на березі моря, Зевс у вигляді білого бика викрав її і приніс на острів Кріт. Там Є. народила від Зевса Міноса й Радаманта (за пізнішими переказами, ще й Сарпедона ), потім одружилася з бездітним Крітським царем Астеріоном, який залишив владу над островом її синам. Міф про Є., без сумніву, містить риси східного зооморфізму, як і міфи про Кадма та Мінотавра. Є. шанували на Кріті і в Фівах як тубільне божество. Геродот раціоналізує міф про Є. і вважає, що це фінікійська царівна, яку викрали крітські купці.

Викрадення Є. — улюблений сюжет багатьох митців (Тіціан, Клод Лоррен, В. Сєров та ін.).

ЄГИПТ, Єгипет (гр. Aigyptos) — син Бела, брат Даная ; в грецькій міфології епонім країни Єгипту. Данай мав 50 доньок, а Є. 50 синів, які хотіли одружитися з Данаїдами. Коли Данай з родиною змушений був утікати від синів Є. до Арголіди, переслідувачі пішли слідом за втікачами і знову вимагали одруження. Данай, нарешті, згодився, таємно наказавши своїм дочкам у шлюбну ніч повбивати наречених. Батьків наказ виконали всі за винятком Гіпермнестри, що кохала свого чоловіка Лінкея. За іншою версією, Є. сам прибув до Арголіди й помер з туги за синами, яких повбивали Данаїди.

ЄЛЕНА (гр. Helene) — дочка Зевса й Леди, дружини Тіндарея, сестра Діоскурів і Клітемнестри; найвродливіша з жінок і одна з найпопулярніших героїнь давньогрецького епосу. Первісно Є. — старомінойське божество рослинності та пелопоннеське божество родючості і світла. В епосі її зображено смертною жінкою, дружиною царя Спарти Менелая. В юності Є. викрав Тесей; визволена своїми братами, вона повернулася до Спарти. Багато героїв, які прагнули руки Є., поклялися, що ніколи не піднімуть зброї проти її чоловіка і в усьому будуть йому допомагати. Коли Паріс викрав Є. й повіз її до Трої, Менелай покликав на допомогу грецьких героїв, і вони вирушили в похід проти троянців. Під час Троянської війни Є., живучи в Трої як дружина Паріса, бажає повернутися до першого чоловіка й доньки Герміони. Пріам і троянські старійшини віддають належне вроді Є. Після захоплення Трої Є. разом з Менелаєм повертається в Спарту. У післягомерівських версіях міф про Є. ускладнився й доповнився новими подробицями, які, мабуть, були почасти запозичені з різних місцевих міфів. Із двох натяків в «Одіссеї» (IV, 276; VIII, 517) розвинулася легенда, що після смерті Паріса Є. нібито стала дружиною його брата Деїфоба, якого після захоплення Трої видала Менелаєві. З інших натяків в «Іліаді» й «Одіссеї» про перебування Менелая з Є. в Єгипті виник переказ про те, що Є. зовсім не була в Трої, а жила в єгипетського царя Протея, який і повернув її Менелаєві. Щоб примирити цю версію з епосом, вигадали, начебто в Трої був лише «привид» Є. Розповідалося, що позашлюбні сини Менелая після його смерті прогнали Є. зі Спарти. Вона втекла на Родос, де й закінчила життя, повісившись на дереві. Після смерті душа Є. була перенесена на острів Левку, де вона одружилася з Ахіллесом. Культ Є. процвітав у Лаконії, де він був пов’язаний з уявленням про вмирання й оживання природи (пор. воскресіння Є.). Як і її брати Діоскури, Є. вважалася покровителькою моряків.

Міф про Є. надихав античних і новочасних письменників (трагедія Евріпіда «Є.», втрачені трагедії Софокла «Лаконянка», «Посольство за Є.», панегірики Горгія та Ісократа, Гете в другій частині «Фауста», «Є. Спартанська» Е. Верхарна, «Троянської війни не буде» Ж. Жіроду та ін.). Міф про Є. відбився також у творчості художників різних епох (Зевксіс, Полігнот, Рафаель, Клод Лоррен й ін.) та композиторів (Глюк, Сен-Санс, Ріхард Штраус, Оффенбах).

ЄХИДНА (гр. Echidne) — жахлива кровожерна потвора, напівжінка-напівзмія; дочка Тартара й Геї (варіант: Хрісаора й Каллірої). Від Тіфона Є. народила чимало страховищ: Химеру, Кербера, Лернейську гідру й Ортра. Ортр зґвалтував Є. і вона народила Немейського лева та Сфінкса. Місцеперебуванням Є. вважались Аїд або печера в Кілікії. За пізнішим міфом, Є. народила від Геракла трьох синів, один з яких, Скіф, став родоначальником скіфів. Є. вбив Аргос.

Переносно Є., а також похідні утворення: єхида, єхидний, єхидство, єхидувати й ін., — тісно пов’язані з поняттями «злий», «підступний», «лукавий».

Єхида! Аби підвести чоловіка, аби шкоди другому наробити. Панас Мирний. Повія.











Попередня (Б-Г)     Головна     Наступна (Ж-К)


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчани, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.