Опитування про фонему Е на сайті Ізборник  


Попередня     Головна     Наступна





СЛОВО ПРО ПОХІД ІГОРІВ,
ІГОРЯ, СИНА СВЯТОСЛАВА, ВНУКА ОЛЕГА

(РИТМІЧНИЙ ПЕРЕКЛАД)


Чи не гоже було б нам, браття,

почати старими словами ратних повістей

про похід Ігорів,

Ігоря Святославича?

Початися ж оцій пісні по билицях часу нашого,

а не за вимислом Бояна.

Боян бо віщий,

якщо кому хотів пісню творити,

то розтікався мислю по древу,

сірим вовком по землі,

сизим орлом під хмарами.

Споминав він, кажуть, давніх часів усобиці —

тоді напускав десять соколів на стадо лебедиць:

котру сокіл доганяє,

та перша пісні співає

старому Ярославу,

хороброму Мстиславу,

який зарізав Редедю перед полками касозькими,

красному Романові Святославичу.

Боян же, браття,

не десять соколів на стадо лебедиць пускає,

а свої віщії персти на живії струни накладає,

і вони самі князям славу рокотали.

Почнем же, браття, повість оцю

від старого Володимира до нинішнього Ігоря,

який укріпив ум силою своєю

і вигострив серця свойого мужністю;

сповнившись ратного духу,

навів свої хоробрі полки

на землю Половецькую

за землю Руськую.


О Бояне, соловію часу давнього!

Аби ти оці полки ощебетав,

скачучи, соловію, помислом по древу,

літаючи умом під хмарами,

звиваючи славу обаполи часу нашого,

біжучи тропою Трояна через поля на гори!

Співати було б пісню Ігореві, того (Олега) внуку:

«Не буря соколів занесла через поля широкії —

галки стадами біжать до Дону великого».

А чи так заспівати було б, віщий Бояне, Велесів внуче:

«Коні іржуть за Сулою —

дзвенить слава в Києві;

труби трублять в Новгороді —

стоять стяги в Путивлі».


Ігор жде милого брата Всеволода.

І сказав йому буй-тур Всеволод:

«Один брат,

один світ світлий — ти, Ігорю!

Обидва ми Святославичі!

Сідлай, брате, свої бистрії коні,

а мої вже готові,

осідлані під Курськом, попереду.

А мої ті куряни — воїни вправні:

під трубами сповиті,

під шоломами злеліяні,

кінцем списа згодовані,

путі їм відомі,

яруги їм знайомі,

луки у них напружені,

сайдаки отворені,

шаблі вигострені;

самі скачуть, як ті сірі вовки в полі,

шукаючи собі честі,

а князю — слави».


Тоді Ігор глянув на світлеє сонце й побачив

від нього тьмою всі свої вої прикриті.

І сказав Ігор до дружини своєї:

«Браття і дружино!

Лучче ж би потятим бути,

аніж полоненим бути.

Так всядьмо, браття, на свої бистрії коні

та на Дін синій поглянем».

Спала князю на ум охота —

і жадоба спробувати Дону великого

знамення йому заступила.

«Хочу бо, — сказав, —

списа переломити кінець поля Половецького;

з вами, русичі,

хочу голову свою положити

або напитися шоломом з Дону!»


Тоді вступив Ігор князь в золоте стремено

і поїхав по чистому полю.

Сонце йому тьмою путь заступало;

ніч, стогнучи йому грозою, птиць збудила;

свист дикий встав поблизу:

див кличе з верху дерева —

велить прислухатись землі незнаємій:

Волзі, і Поморію, і Посуллю,

і Сурожу, і Корсуню,

і тобі, тмутороканський ідол!

І половці небитими дорогами

побігли до Дону великого;

кричать вози їх опівночі,

мов лебеді сполохані.


Ігор на Дін воїв веде!

Уже бо біди його птаство по дубах пильнує,

вовки жах наводять по яругах,

орли клектом на кості звірів зовуть,

лисиці брешуть на черленії щити.

О Руськая земле, уже за горою єси!

Довго ніч меркне.

Зоря-світ запалала.

Мла поля покрила.

Щебіт солов’їв заснув,

говір галок пробудивсь.

Русичі великії поля черленими

щитами перегородили,

шукаючи собі честі,

а князю — слави.

З зарання у п’ятницю

потоптали погані полки половецькії

і, сипнувшись стрілами по полю,

помчали красних дівчат половецьких,

а з ними злото, і паволоки,

і дорогі оксамити.

Покривалами, і опанчами, і кожухами

почали мости мостити

по болотах і багнистих місцях, —

і всякими узороччями половецькими.

Черлен стяг, біла хоругов,

черлена чілка, срібне ратище —

хороброму Святославичу.

Дрімає в полі Олегове хоробреє гніздо.

Далеко залетіло!

Не було воно на кривду породжене

ні соколу,

ні кречету,

ні тобі, чорний ворон,

поганий половчине!


Гзак біжить сірим вовком,

Кончак йому вслід править до Дону великого.


Другого дня вельми рано

кривавії зорі світ провіщають;

чорнії тучі з моря ідуть,

хочуть прикрити чотири сонця,

а в них трепечуть блискавки синії.

Бути грому великому!

Іти дощу стрілами з Дону великого!

Отут списам поломитись,

отут шаблям пощербитись

об шоломи половецькії,

на ріці на Каялі,

біля Дону великого!


О Руськая земле, уже за горою еси!


Ось вітри, Стрибожі внуки,

віють з моря стрілами на хоробрі полки Ігореві.

Земля гуде.

Ріки мутно течуть.

Порохи поля покривають.

Стяги говорять:

половці ідуть від Дону,

і від моря,

і з усіх сторін руські полки обступили.

Діти бісові кликом поля перегородили,

а хоробрі русичі перегородили черленими щитами.


Яр-туре Всеволоде!

Стоїш ти в обороні,

прищеш на воїв стрілами,

гримиш об шоломи мечами харалужними.

Куди тур поскочив, своїм золотим шоломом

посвічуючи,

там і лежать поганії голови половецькії.

Поскіпані шаблями гартованими шоломи оварськії

тобою, яр-туре Всеволоде!

Він завдав ці рани, дороге браття,

забувши почесть і життя,

і города Чернігова отчий золотий стіл,

і своєї милої жони, красної Глібівни,

звичаї і обичаї!


Були віки Трояна,

минули літа Ярослава;

були походи Олегові,

Олега Святославича.

А той Олег мечем крамолу кував

і стріли по землі сіяв.

Вступає він в золоте стремено в городі Тмуторокані, —

той же дзвін чув давній великий Ярославів син Всеволод,

а Володимир щоранку уші закладав у Чернігові.

Бориса ж Вячеславича

хвальба на суд привела

і на зелений покров Канини поклала

За обиду Олегову,

хороброго і молодого князя.

З тієї ж Каяли Святополк повелів отця узяти свого

поміж угорськими іноходцями

до святої Софії, до Києва.

Тоді, за Олега Гориславича,

сіялося й виростало усобицями,

гинуло добро Даждьбожого внука,

в княжих крамолах віки вкоротилися людям.

Тоді по Руській землі рідко ратаї гукали,

та часто ворони крякали,

трупи собі ділячи,

а галки свою річ говорили,

на поживу летіти збираючись.


То було в ті битви і в ті походи,

а такої битви — не чувано!

З зарання до вечора,

З вечора до світа

летять стріли гартовані,

гримлять шаблі об шоломи,

тріщать списи харалужнії

у полі незнаємім,

серед землі Половецької.

Чорна земля під копитьми

кістьми була засіяна,

а кров’ю полита:

тугою зійшли вони по Руській землі!


Що там шумить,

що там дзвенить

вдалині рано перед зорями?

Ігор полки завертає:

жаль бо йому милого брата Всеволода.

Билися день,

билися другий;

третього дня під полудень упали стяги Ігореві.

Тут два брати розлучились на березі бистрої Каяли;

тут кривавого вина недостало;

тут пир докінчили хоробрі русичі:

сватів напоїли

і самі полягли

за землю Руськую.

Никне трава жалощами,

а дерево з тугою к землі приклонилось.

Уже бо, браття, невеселая година настала,

уже пустиня силу прикрила.


Встала обида в силах Даждьбожого внука,

ступила дівою на землю Трояна,

Заплескала лебединими крильми на синім морі край Дону;

плещучи, прогнала багаті часи.

Припинились походи князів на поганих,

сказав бо брат брату:

«Се моє, і те — теж моє».

І почали князі про малеє — «се великеє» мовити

і самі на себе крамолу кувати.

А погані з усіх сторін приходили з побідами

на землю Руськую.


О, далеко зайшов сокіл, птиць б’ючи, — к морю!

А Ігоря хороброго полку — не воскресити!

За ним кликнули Карна і Жля,

поскакали по Руській землі,

вогонь людям мечучи в полум’янім розі.

Жони руські заплакали, примовляючи:

«Уже нам своїх милих лад

ні мислю помислити,

ні думою здумати,

ні очима оглядіти,

а злота і срібла того не мало загубити».


І застогнав же, браття, Київ тугою,

а Чернігів напастьми.

Горе розлилося по Руській землі,

печаль буйна пішла серед землі Руської.

А князі самі на себе крамолу кували,

а поганії самі, з побідами набігаючи на Руськую землю,

брали данину по білці з двора.


Тії бо два хоробрі Святославичі,

Ігор і Всеволод,

вже біду розбудили,

що її приспав був отець їх,

Святослав грізний великий київський.

Грозою був він:

розгромив своїми сильними полками

і харалужними мечами,

наступив на землю Половецькую,

притоптав горби і яруги,

Змутив ріки і озера,

висушив потоки і болота.

А поганого Кобяка

із лукомор’я,

од залізних великих полків половецьких,

як вихор, вихопив.

І упав той Кобяк

в граді Києві,

в гридниці Святослава.


Тут німці і венеційці,

тут греки і морава

співають славу Святославу,

корять князя Ігоря,

що потопив добро на дні Каяли,

ріки половецької, —

руського злота насипали.

Тут Ігор князь пересів із сідла золотого

у сідло невольниче.

Засмутились в містах забрала,

а веселість поникла.


А Святослав мутен сон бачив в Києві на горах.

«В цю ніч з вечора одягали мене, — рече, —

чорним покривалом на кроваті тисовій,

черпали мені сине вино з горем змішане,

сипали мені з порожніх сайдаків степовиків поганих

великий жемчуг на лоно

і ніжили мене.

Уже дошки без князька в моїм теремі злотоверхім.

Всю ніч з вечора сірі ворони крякали під Плісенським на болонні,

були в дебрі Кияні

і неслися до синього моря».

І сказали бояри князю:

«Уже, княже, туга ум полонила;

се бо два соколи злетіли з отчого стола золотого

пошукати града Тмутороканя

або напитися шоломом з Дону.

Уже соколам крильця повтинали поганих шаблями,

а їх самих опутали у пута залізні.

Темно бо було в третій день:

два сонця затемнились,

оба багрянії стовпи погасились

і з ними молоді два місяці,

Олег і Святослав,

тьмою огорнулись,

і в морі потонули,

і велику зухвалість подали хинові.

На ріці Каялі тьма світ покрила:

по Руській землі простерлися половці,

наче пардуже гніздо.

Уже упала хула на хвалу,

уже вдарило насильство на волю,

уже кинувся див на землю.

І от готськії красні дівчата

заспівали на березі синього моря:

дзвонячи руським злотом,

оспівують часи Бусові,

леліють помсту за Шарукана.

А нам уже, дружині, жодних веселощів!»

Тоді великий Святослав ізронив злоте слово,

З сльозами змішане,

і прорік:

«О мої синовці,

Ігорю і Всеволоде!

Рано есте почали Половецькую землю мечами разити,

а собі слави шукати.

Та без честі одоліли,

без честі бо кров погану ви пролили.

Ваші хоробрі серця в жорстокім

харалузі сковані,

а в одвазі загартовані.

Що ж натворили ви моїй срібній сідині?

І уже не бачу влади сильного,

і багатого, і многоратного

брата мого Ярослава

З чернігівськими вельможами,

З воєводами, і з татранами,

і з шельбирами, і з топчаками,

і з ревугами, і з ольберами.

Це ж вони без щитів

З ножами захалявними

кликом полки побивають,

дзвонячи в прадідівську славу.

Ви ж сказали: «Мужаймося самі —

минулу славу самі заберем

і прийдешню самі поділим!»

А чи диво се, браття, старому помолодіти?

Коли сокіл линяє —

високо птиць ганяє:

не дасть гнізда свойого в обиду.

Та се зле: князі мені — не пособники,

нінащо година обернулась.

Се в Римові кричать під шаблями половецькими,

а Володимир під ранами.

Туга і печаль сину Глібовому!»


Великий княже Всеволоде!

Не мислю б тобі прилетіти іздалека —

отчий золотий стіл постерегти!

Ти бо можеш Волгу веслами розкропити,

а Дін шоломами вилляти!

Коли б ти тут був —

то була б рабиня по ногаті,

а бранець — по різані.

Ти бо можеш посуху живими самострілами стріляти

удалими синами Глібовими!

Ти, буй Рюриче, і Давиде!

Чи не ваші золочені шоломи по крові плавали?

Чи не ваша хоробра дружина рикає, яко тури,

ранені шаблями гартованими на полі незнаємім?

Вступіте, господарі, в золоті стремена

за обиду часу нашого,

за землю Руськую,

за рани Ігореві,

смілого Святославича!


Галицький Осмомисле Ярославе!

Високо сидиш ти на своїм злотокованім столі,

підпер гори угорськії своїми залізними полками,

заступивши королеві путь,

зачинивши Дунаю ворота,

метаючи тягарі через хмари,

суди рядячи до Дунаю.

Грози твої по землях течуть,

одчиняєш ти Києву ворота,

стріляєш ти з отчого золотого стола салтанів за землями.

Стріляй, господарю, Кончака,

раба поганого,

за землю Руськую,

за рани Ігореві,

смілого Святославича!


А ти, буй Романе, і Мстиславе!

Хоробра мисль носить ваш ум на подвиг.

Високо пливеш ти на подвиг в сміливості,

наче сокіл на вітрах ширяючи,

хотячи птицю в смілості здолати.

Єсть бо у вас залізні молодці

під шоломами латинськими.

Од них загула земля, і багато країн —

Хинова, Литва, Ятвяги, Деремела,

і половці сулиці свої покидали,

а голови свої підклонили

під тії мечі харалужнії.

Але вже, княже, Ігорю померк сонця світ,

а дерево поронило листя не з добра:

по Росі і по Сулі городи поділили.

А Ігоря хороброго полку — не воскресити!

Дін тебе, княже, кличе і зове князів на побіду.

Ольговичі, хоробрі князі, успіли на бій!


Інгвар і Всеволод,

і всі три Мстиславичі,

не лихого гнізда шестикрильці!

Ви не правом переможців володіння собі захопили!

Нащо ж ваші золоті шоломи,

і сулиці ляськії, і щити?

Загородіте полю ворота своїми гострими стрілами

за землю Руськую,

за рани Ігореві,

смілого Святославича!


Уже бо Сула не тече струменями срібними для города Переяслава,

і Двина болотом тече для тих грізних полочанів

під кликом поганих.

Один лиш Ізяслав,

син Васильків,

подзвонив своїми гострими мечами об шоломи литовськії,

погубив славу діда свого Всеслава,

а сам під черленими щитами

на кривавій траві

погублений литовськими мечами.

Ісходить юна кров, і сказав він:

«Дружину твою, княже, птиці крильми одягли,

а звірі кров полизали!»

Не було тут брата Брячислава,

ні другого, Всеволода.

Самотній, зронив він жемчужну душу з хороброго тіла

через золоте ожерелля.

Посмутніли голоси,

поникли веселощі,

труби трублять городенськії.


Ярославе і всі внуки Всеславові!

Уже понизіть стяги свої,

вкладіть свої мечі пощерблені:

уже бо вискочили ви з дідівської слави!

Ви бо своїми крамолами

почали наводити поганих

на землю Руську,

на добро Всеслава.

Через незгоду бо настало насильство

од землі Половецької!


На сьомім віці Трояна

кинув Всеслав жереб на дівицю собі любу.

Він обманом обперся на коней

і скочив до града Києва

і діткнувся ратищем золотого стола київського.

Скочив од них лютим звірем опівночі з Білгорода,

окутався в синю млу;

він урвав щастя тричі:

одчинив ворота Новгороду,

розбив славу Ярославу,

скочив вовком до Немиги з Дудуток.


На Немизі снопи стелять головами,

молотять ціпами харалужними,

на току життя кладуть,

віють душу од тіла.

Немиги криваві береги не добром були засіяні —

засіяні кістьми руських синів.


Всеслав князь людям суд чинив,

князям городи рядив,

а сам вночі вовком бігав:

із Києва добігав до півнів у Тмуторокань,

великому Хорсові вовком путь перебігав.

Йому в Полоцьку подзвонили до заутрені рано

у святій Софії у дзвони,

а він в Києві дзвін той чув.

Хоч була й віща душа в смілім тілі,

та часто біду терпів він.

Йому віщий Боян в давнину і приспівку, розумний, сказав:

«Ні хитрому,

ні вмілому,

ні чаклуну вмілому —

суда божого не минути».


О, стогнати Руській землі,

спом’янувши колишню годину

й колишніх князів!

Того старого Володимира

ніяк було прикувати до гір київських;

ото ж бо й нині встали стяги Рюрикові,

і другії — Давидові,

та нарізно в них бунчуки мають, співають списи!


На Дунаї Ярославнин голос чути,

зозулею, незнаєма, рано кує:

«Полечу, — рече, — зозулею по Дунаєві,

омочу шовковий рукав у Каялі ріці,

утру князю кривавії його рани

на дужому його тілі».


Ярославна рано плаче в Путивлі на забралі, примовляючи:

«О вітре, вітрило!

Чому, господине, так сильно вієш ти?

Чому мечеш ти хиновськії стрілки

на своїх легесеньких крильцях

на моєї лади воїв?

Мало тобі було вгорі під хмарами віяти,

леліючи кораблі на синім морі?

Чому, господине, мої веселощі по ковилі розвіяв?»


Ярославна рано плаче в Путивлі городі на заборолі, примовляючи:

«О Дніпре Словутичу!

Ти пробив єси кам’янії гори

через землю Половецькую.

Ти леліяв єси на собі Святослава насади

до полку Кобякового.

Прилелій, господине, мою ладу мені,

щоб я не слала йому сліз на море рано».


Ярославна рано плаче в Путивлі на забралі, примовляючи:

«Світлеє і трисвітлеє сонце!

Всім тепле і красне еси!

Чому, господине, простерло гарячі промені свої

на лади воїв,

в полі безводнім спрагою їм луки звело,

тугою їм сайдаки стягло?»


Заграло море опівночі,

ідуть смерчі млою:

Ігореві князю бог путь явить

із землі Половецької

на землю Руськую,

к отчому золотому столу.


Позгасали вечірні зорі.

Ігор спить,

Ігор не спить,

Ігор мислю поля мірить

од великого Дону

до малого Дінця.

Свиснув опівночі Овлур на коня за рікою,

велить князю розуміти:

князю Ігорю не бути кликаним!

Загула земля,

зашуміла трава,

вежі половецькі сколихнулися.

А Ігор князь поскочив горностаєм в комиші

і білим гоголем на воду.

Упав на бистрого коня

і скочив з нього сірим вовком.

І помчав до лугу Дінця,

і полетів соколом під млою,

забиваючи гусей і лебедів

на сніданок, на обід і на вечерю.

Коли Ігор соколом полетів,

тоді Влур вовком помчав,

струшуючи собою студену росу:

підірвали бо своїх бистрих коней.


Донець рече:

«Княже Ігорю!

Не мало тобі величі,

а Кончакові — прикрості,

а Руській землі — веселості!»

Ігор рече:

«О Донче!

Не мало тобі величі,

що леліяв ти князя на хвилях,

слав ти йому зелену траву на своїх берегах срібних,

одягав ти його теплою млою під тінню зеленого дерева,

стеріг ти його гоголем на воді,

чайками на струмках,

чернядьми на вітрах».


Не така ж, говорять, ріка Стугна;

мало води маючи,

пожерши чужі ручаї і струмки,

розширена в усті,

вона юнака князя Ростислава скрила

на дні при темнім березі.

Плаче мати Ростиславова

по юнаку князю Ростиславу.

Поникли квіти жалобою,

і дерево з тугою к землі приклонилось.


То не сороки заскрекотали —

по сліду Ігоревім їздить Гзак з Кончаком.

Тоді вóрони не крякали,

галки позмовкали,

сороки не скрекотали,

полози повзали тільки.

Дятли стукотом путь до ріки вказують,

солов’ї веселими піснями світ провіщають.


Мовить Гзак Кончакові:

«Коли сокіл до гнізда летить —

соколича розстріляємо своїми золоченими стрілами».

Каже Кончак до Гзи:

«Коли сокіл до гнізда летить —

то ми сокільця опутаємо красною дівицею».

І каже Гзак Кончакові:

«Коли його опутаємо красною дівицею,

не буде нам ні сокільця,

ні нам красної дівиці,

і почнуть нас птиці бити в полі Половецькім».


Сказав Боян про походи Святослава,

піснетворець часу давнього —

Ярослава, Олега, княжого:

«Хоч і тяжко голові без плечей —

Зле й тілу без голови», —

Руській землі без Ігоря.


«Сонце світиться на небесах —

Ігор князь в Руській землі», —

дівчата співають на Дунаї,

в’ються голоси через море до Києва.


Ігор їде по Боричевім до святої богородиці Пирогощої.

Землі раді, городи веселі.

Заспівавши пісню старим князям,

потім і молодим співати:

«Слава Ігорю Святославичу,

буй-туру Всеволоду,

Володимиру Ігоревичу!»

Здоров’я князям і дружині,

що борються за християн проти поганих полків!


Князям слава і дружині!


Амінь.





Ритмічний переклад пам’ятки, зроблений Л. Є. Махновцем, публікується за виданням: «Слово о полку Ігоревім». Вступна стаття і примітки дійсного члена АН УРСР М. К. Гудзія. Упорядкування і підготовка тексту В. Л. Микитася, «Радянський письменник», К., 1955, стор. 47 — 69 (Бібліотека поета). У переклад внесено деякі поправки й зміни.





Попередня     Головна     Наступна


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )




Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.