Попередня     Головна     Наступна




В. А. Кендзерський


СЛОВО О ПОЛКОВІ ІГОРЕВОМУ




1


Чи не гоже було б нам, браття,

Почать старими словесами

Тих невеселих оповістів

Про Ігореве погуляння,

Того Ігоря Святославлича?


Початься ж бо слід пісні тієї

Бувальщиною цего ж часу,

А не по вигадкам Боянім.


Боян бо мудрий

Якщо хотів кому пісню творити,

То векшею розганявся до древу,

Сірим вовком шниряв по землі,

Орлом хижим ниряв поза хмари.


Якщо ж бо спогадував, каже,

Про кровавії бійки первесущих временів,

Тоді пускав соколів десяток

На стадо лебединеє:

Котрий котру перш настигне,

Та перш і пісню заспіває

Або старому Ярославові,

Або хороброму Местиславові,

Тієму, що зарізав Редедю

Саме перед касозькими полками,

Або хоч: би й красному Романові

Святославливичеві.


Боян же, браття,

Не соколів десяток

Пускав на стадо лебедине,

Лишень свої прескусні персти

На живії покладав він струни,

Вони ж пак самі вже

Князям славу бряцкотіли.


Почнем же, браття, оце оповідання

Від старого Владимира

До Ігоря сегошнего,

Що своєю силонькою зібрав розум

до купочки

Та погострив своє серденько смілотою;

Набравсь духу лицарського,

Навів своє храбре військо

На Половецькую землю,

Геть за землю за Руськую.





II


Тоді Ігор глянув був на сонечко яснеє

Та побачив, що воно йому

Усеньке його військо

Чорним туманом геть прикрило.

Та й каже Ігор до своєї дружини:


«Браття та дружино!

Лучче ж бо нам та потятими бути,

Ніж пак у полон узятими бути;

А сідаймо-но, браття.

На своїх бистрих кониченьків

Та заглянемо-таки

Того синього Дону!»

Приспала воленька розум княжий,

А місце йому заступило пожадання —

Опровідать-таки того великого Дону.


«Хочу-бо, — каже, — списоньку приломити

Аж-но край Половецького поля,

Та із вами, русиченьки,

Хочу головоньку положити

Або попопить

Шоломом з Дону!»


О Бояне,

Соловейку старого уремня!

Коли б то ти защебетав

Про ції ось погуляннячка,

Скачучи, соловейку, деревом по-білочі,

Літаючи розумом аж попід хмари,

Звиваючи, соловейку, обидвії половини

цього часу.


Біжучи у тропу Бояню

Через поля на гори,

Бояновому б це ось унуці

Тра було співать Ігореві пісню.


Чи не буря оце нагнала соколів

Через поля широкі,

Що та галич біжить так стадами

До великого он Дону.


Або, премудрий кобзарю,

Велесів унуче,

Заспівати б тра було:


Гиржуть коні за Сулою;

Гуде слава у Києві;

Трублять труби в Новгороді;

Зібранеє військо у Путивлі стоїть,

Ігор піджидає миленького брата

Усеволода.

Та й каже йому буй-тур Усеволод:

«Єдиний брате,

Єдиний світе ясний —

Ти, Ігоре;

Обидва ж бо ми та Святославличі.

Сідлай, брате,

Своїх бистрих кониченьків,

А мої ті пак готові,

Осідлані біля Курська, наперед ще.


А мої ті куряни та розумнії хлопці:

Під трубами вони повиті,

Під шлемами всколисані,

Кінцем списи взгодовані;

Доріженьки їм відомі,

Яруги їм знакомії,

Луки у них навпрудені,

Втулоньки в них відчинені,

Шаблючечки вигострені;

Самі скачуть,

Ніби сірії вовки в полі,

Шукаючи собі честі,

А князеві слави!»


Тоді уступив Ігор князь

У золоті стремена

Та поїхав по чистому полі.


У дорозі ж йому сонечко заступилося

темрявою було,

Ніченька застогнала йому та вгрозою

Розбудила птаство та посвистом

І звірюгів у гаї;

Диво кричить на дереві на версі,

Велить послухати, що каже,

Невідомої сторононьці:

Волзі, та Поморію, та Посулію,

Та Сурожеві, та Корсуневі,

Та й тобі, Тмутороканський бовванюго!

А половці неготовими шляхами

Погналися до великого Дону.

Кричать мажі в опівночі,

Мов лебеді розпущені.


Ігор до Дону ж військо веде.


Вже-бо птиця вижида біди його,

Також і вовчики горе ворожать по яругах,

Горли клекотом на кості звірів накликають;

Лисиці брешуть на червонії заслони.


О Руськая земле!

Уже-бо ти за горами єси.


Довго-бо ніченька меркне,

Зіронька-світ запала,

Туман покрив поля.

Щебетання солов’їнеє заснуло,

Гомін галичий розбудився.


Русиченьки великії поля

Червоними заслононьками перегородили,

Шукаючи собі честі,

А князеві слави.





III


Із заранку у п’ятницю

Потоптали вони погані

Полки половецькії

Та, розсипавшися стрілами по полі,

Потаскали красних дівчат половецьких,

А із ними золото та покриттячка,

Та дорогії оксамити;


Одежинами, та опанчами, та кожухами

Почали мости мостити

По болотах та містегах грязющих,

Та усіляким узорячем половецьким.

Червонеє знамня, білая хоругва,

Червоная чілка, срібнеє держало —

Хороброму Святославлевичеві!


Дрімає у полі

Волегове гніздо хоробре...

Далеко ж пак залетіло.


Не родилося ж воно було на зневагу

Ні соколові, ні пак кречетові,

Ні тобі ось, чорний круку,

Препоганий половчине.


Гза біжить сірим вовком,

Кончак йому слід виправляє

До великого ген Дону.


На другий день дуже рано

Кровавії зорі світання вповіщають,

Чорні хмари з моря ідуть,

Хотять прикрить чотири сонечка собою,

А у них пак дрижать блискавоньки сині.


Бути громові великому,

Іти дощеві стрілами

Від великого он Дону.


Тут-бо ся списонькам приломити,

Тут-бо ся шабелькам притупити

На половецькії заслоні —


На річеньці на Каялі,

Біля великого Дону.


О Руськая земле!

Уже-бо ти за горами єси.


Це ж бо вітри, Стрибожеві унуки,

Віють від моря стрілами

На храбреє Ігореве військо.

Земля гуде,

Течуть мутно ріки,

Порохи поля прикривають,

Знамена гомонять.


Половчани йдуть від Дону та від моря,

Та від усіх сторін

Руськеє військо обступили.

Бісові діти

Криком поля перегородили,

А храбрії русиченьки

Заслонами червоними перегородили.


Ярий туре Усеволоде!

Стоїш ти ось на боїщі

Та пороскаєш на бойовиків стрілами,

Погримуєш по шоломах

Меченьками залізячними.


Куди тур цей був по скочив,

Своїм золотим шоломом та посвічуючи,

Тамки лежать поганії

Головища половецькії.


Пощепані шабельками загартованими

Шоломеги оварськії

Від тебе-бо, ярий туре Усеволоде.


Які ж бо то дорогії тії ось раноньки,

браття,

Що забув він із-задля них

І честоньки, і живота свойого,

І города Чернігова

Батьківського стола золотого,

Та своєї воленьки миленькой,

Та красної пак Глібовни,

Та звичаїв, та і обичаїв?





IV


Були уремена Бояні;

Минулись літа Ярославлі!;

Були погуляннячка Вольгові,

Волега ось Святославлича.


Той-бо Волег

Мечем кував незгодоньку,

А стрілами її по землі сіяв.

Якщо вступав у золоті стремена

У городі Тмутороканеві,

То дзвона його дочувався

Давнішній великий

Ярослав, синок Всеволожий;

А Володимир-бо щоранку

У Чернігові затикав собі від нього вуха.


Бориса же Вячеславича

Слава на суд привела була

Та на Каялиному ряденці

Й розіслала хороброго

й молодого князя

За Волегову кривду.


З тої ж бо пак Каяли

Звелів Святополк узяти батька свого

Межи угорськими комонниками

До святої Софії у Київ.


Тоді, при Волезі Гориславовичеві,

Сіялося та поростало було

Кровавими межибратніми бійками,

Погибало було життя Дажбожого унука

У княжії незгодоньках,

Віки людям короталися були.


Тоді по Руської земельці

Обрідно де погукали плугатарі,

Частенько ж пак круки каркотіли,

Розділяючи собі трупи;

А галиці свою мову говорили,

Що бажають летіть на поживу.

Теє воно було у тії он бійки

Та у ті погуляння,

А такої ось пак бійки

Та не чутно було ніколи.





V


Із заранку до вечора,

А з вечора аж до світа

Летять стріли гартовані,

Гримлять шаблі по шоломах,

Тріщать списи залізнії

У незнать-якому полі,

Серед землі Половецької.


Чорна земля під копитами

Кістьми була посіяна,

А крівлею полияна:

Тугою ж бо посходила

По Руської ген вкраїні.


Що це воно мені шумить,

Що це воно мені гуде

Занадто-бо рано, ще до зорів?


Це Ігор військо завертає,

Жаль-бо йому

Миленького брата Усеволода.


Билися день,

Бились другий;

Третього дня к полудневі

Упали були Ігореві знамена.


Тутки брати розлучилися були

На березі бистрої Каяли;

Тутки гуляночку закінчили були

Хоробрії русиченьки.

Сватів напоїли,

А самі й позлягали

За Руськую земельку.


Поникла трава жалощами,

А дерево із тугою

К землі приклонилося було.





VI


Уже-бо, браття,

Невеселая година устала,

Уже великий шмат пустині пак прикрила.


Встала ж бо й кривда

У силах Дажбожого унука,

Уступила дівою

На земельку Бояню,

Всплесенула лебединими крилоньками

На синьому морі, біля Дону, та, плещучи,

Сполохала погожії времена.


Уже минулися князям бійки

Проти поганих,

Бо сказав був брат братові:

«Це моє, а те — моє також-бо»,

Та почали князі про малеє

«Це ж воно великеє» казати,

Та самі на себе неспогодоньки кувати.


А поганії зо всіх сторін

Почали приходить із бійками

На Руськую земельку.


О! Далеко зайде сокіл,

Побиваючи птицю аж до моря.

А Ігоревого храброго війська

Не оживить вже ніколи.


Після нього погукнув Кончак,

А Гза погнавсь був по Руської вкраїні,

Пометуючи шмагу

У пламняному розі.


Заплакали жінки руськії,

Кажучи:

«Уже ж бо нам та своїх милих ладів

Ні мисленькою не спомислитоньки,

Ні думкою не сподуматоньки,

Ні гоченьками не зоглядатоньки,

А злотом пак та срібельцем

Ще й менш за те — не побрякуватоньки».


Та застогнав-бо, браття,

Київ тугою,

А Чернігів напастями.


Розлилося жалкування

По Руської земельці.

Потекла-бо печаль дужа

Саме серед Руської вкраїни.


А князі самі на себе

Та неспогодоньку кували були.


А поганії самі набігали бійками

На Руськую вкраїну були

Та брали були даню

По білоньці із хати.


Тії бо два хоробрії Святославливичі,

Ігор ось та Усеволод,

Уже тую непокою розбудили,

Що то її та приспав був

Таки ж їх-бо он батечко,

Святослав той грозовий,

Київський великий.


Грізно ж бо та прибурхав він був

Своїми дужими військами

Та крицевими ж пак мечами.

Наступив був на землю Половецьку,

Притоптав могили та яруги,

Скаламутив ріки та озера,

Висушив потоки та болота;

А поганого Кобяка із лукомор’я

Від залізних великих

Полків половецьких,

Як мов вихор той,

Висмикнув його був він:

Та й припав чолом Кобячина той

У городі у Києві,

У сінечках Святославливіїх княжих.

Тутки німці та венединці,

Тутки греки та морава

Співають славу Святославлю,

Кають Ігоря князя,

Що затопив він силу

На денцеві Каялоньки,

Половецької річки...

Насипали ж бо там руського злота!


Тутки князь Ігор ізліз був

Із сіделечка золотого

Та сів на сіделечко послугачевее.


Посмутніли-бо городам городні,

А радощі поничливіли.






VII


А Святослав смутний сон бачив

У Києві на горах.


«Цеї нічки ізвечора

Зодягали єсте мене, — каже, —

У чорнеє покриттячко

На тесаному та ліжечкові.

Черпали мені вино синєє,

Перемішанеє з отрутонькою;

Сипали тобі ось втулищами пустіїми

Тіїх бродягів поганих

Та здоровеннії перли на лоно,

А ції пак мене та втішають ніби.


Вже-бо й дошки та без сволока

У теремі моєму золотоверхому.


Усю нічку ізвечора

На Бусові галля біля Плесенська

В Кисаневі дібровоньці

Каркотіло було

Та понесло його десь

Аж до синього моря».


Та й сказали князеві бояри:

«Вже-бо, княже, лиха туга та ум полонила,

Це ж бо пак два соколики ізлетіли

З батьківського стола золотого —

Пошукати Тмутороканенька міста,

Або випить той он Дон шоломом.


Вже-бо соколикам тим крильця

Ізпішились шаблюками поганих,

А самі їх запутали

У залізнії пута.


Темненько ж бо було три деньочки:

Два сонечка посутініли,

Обидва-бо червонії та погасли стовпи були,

А із ними молодії місяченьки,

Волег та Святослав ось,

Темрявою позаволікались

Та і впоринули у море, —

Це ж та великої пак відваги

Підподать ханові ось мало.


На річеньці на Каялі

Темінь ясноту покрила.

По Руської геть земельці

Розкинулись половчани,

Як буцім-то теє гніздо пардуже.

Уже-бо піднялася та гуда на хвалу ось,

Уже-бо нагналася на воленьку принужа,

Уже пак накинулося та диво на вкраїну.


Це ж бо готськая красная дівота

Заспівала на березі синього он моря,

Побрякуючи руським злотом:

Співають про Бусове уремня,

Шараканюю местегу пестують;

А ми ж бо пак, дружина, та на радощі

Єсьмо злиденні!»


Тоді великий Святослав той

Упустив був слівечко золотеє

Ізмішанеє з сльозоньками

Та й каже:

«О мої ви небожата,

Ігоре та Усеволоде!

Раненько ж бо почали-сте

Половецькую земельку меченьками чепуляти

Та славоньки собі шукати.



Не по-честі виграли-сте справу,

Не по-честі ж бо й кров поганую пролили єсте.

Ваші храбрії серденька

Заковані у міцненькую крицю

Та загартовані у відвазі.

Такеє ж бо оце та наподіяли єсте

Срібної моєї сивотині!


Та не бачу ж я вже пак уласті

Ні дужого, ні багатого,

Ні чимала бійок братикухи мого Ярослава

Із чернігівськими бувальцями сопільно,

З тіїми могутами та татранами,

Та з шельбирами, та з топчаками,

Та з ревугами, та з голбирами тіїми.

Тії ж бо пак без заслонів, з захалявниками-но

Криком війська подужують,

Побрякуючи у славоньку

Прадідівську.

Лишень сказали есте: «Наберімось

Смілотоньки самі по собі;

Самі тої передньої захопимо ось слави

Та й задньою поділимося самі».

Та чи диво та ж бо, браття,

Щобим оце старому та помолодіти?


Якщо сокіл собі он квочкує,

То ловуе птицю ген високо;

Не дає ж бо гнізда свойого на поталу.


Але ж ось що пак лихо: княжата ці

Мені не підмога.

Наупаки-бо годиноньки ся обернули».


Це ж бо біля Ромен ґвалтують

Під половецькими шаблюками,

А Володимир пак у ранах.

Туга та печаль Глібовому синонькові.






VIII


Великий княже Усеволоде!

Це ж пак не думкою тобі

Перелетіти іздалеку

Щоб то батьківського золотого стола

Та попоглядіти.

Тобі-бо мога

Волгу-річку весельцями розкропити,

А Дон вихлюпать шоломами.

Коли б то ти та був,

То була б роба по грошику,

А роб по копієчці.

Тобі-бо мога й по сухому

Гарцювати коропиками живими,

Глібовими вдалими синоньками.


Ти ж, відважний Рюриче та Давиде,

Чи не вам пак шоломами позолочуваними

Та по крівлі плавалося було?

Чи не ваша дружинонька хоробра

Реве, як тії он тури,

Поранені шабельками загартованими

Десь у полі та незнать-якому?

Вступіть-но ви, господарі,

У золоті стремена

За кривдоньку уремнячка цієго,

За вкраїноньку Руськую,

За Ігореві рани,

Святославлича тієго буя.


Галицький Осмомисле Ярославе!

Високо-бо засів еси

На своєму із золота кованому престолі,

Підпер гори угорськії

Залізними своїми полками єси,

Заступив-есь королеві дорогу,

Зачинив-єсь Дунаєві ворота,

Кидаючи ваготу через хмари,

Урядіючи судами аж до Дунаю.

Вгрози твої течуть по вкраїнах,

Відчиняєш київські ворота,

Пострілюєш з батьківського стола золотого

Султанів геть поза землями.

Стріляй же, господаре, і Кончака тієго,

Поганого пахолка,

За Руськую вкраїноньку,

За Ігореві рани,

Святославлича тієго буя.


А ти, відважний Романе та Мстиславе!

Храбрая думонька

Носить ваш ум на діло.

Там-то бо ти високо

Попливуєш у тієї відвазі задля діла,

Як той сокіл, що ширяє на вітрах,

Бажаючи перегнати та у відвазі птицю.

У вас-бо є залізнії нагрудівники

Під шлемами латинськими:

Від них-бо земля затряслася була

Та багато деякі ханові вкраїни, —

Литва, Ятвяги, Деремела та половці

Кінці списів своїх покидали

Та голови прихилили

Під тії ось мечі крицевії.


Лишень-но уже, княже,

Та погасла Ігореві яснотонька сонця,

А дерево не добром-бо

Листячко обронило:

По Росі та по Сулі городи поділили,

А Ігоревого храброго війська

Не оживить вже пак ніколи.


Дон гука до тебе, княже,

Та кличе князів на завоюнок.

Вольговичі, хоробрії князі,

Поспіли на тую вою були.


Гингвар та Усеволод

Та усі три Мстиславичі,

Не худого пак гнізда шестикрильці!

Ви-бо та не жеребами завоюнку

Волості собі захопили єсте.

Якеє ж бо спасибі та від ваших золотих шоломегів,

Та від ляцькіїх списів, та заслонів!

Загородіть-но полеві ворота

Своїми гострими стрілами

За Руськую вкраїну,

За Ігореві рани,

Святославлича тієго буя.






IX


Вже-бо Сула

Та не тече сріблними хвиленьками

Ік городу Переяславлю,

Та Двина ось грязюкою тече

Тіїм грозовим полочанам

Попід гомонінням поганих.


Один-но Зяслав, син Васильковий,

Поподзвонив своїми гострими мечами

По литовських шоломегах;

Шарпонув був славоньки

Дідусеві своєму, Усеславові,

А сам пак під червоними заслонами

На кривавої травичці

Пошарпаний ставсь литовськими мечами.


Та покотив її (славоньку тую)

На постелю та промовив:

«Дружиноньку свою, княже,

Зодягнув еси крилоньками птиці,

А звірюги кровичечку полизали».


Не було тутки брата Брячислава,

Ні другого пак братухи, Усеволода;

У самотині ж бо іспустив перловую душу

Із бравого він тіла

Крізь нашийницю золотую.


Посмутніли голосоньки,

Радощі поничливіли,

Трублять городенськії труби.


Ярославе

Та усі унукове Усеславові!

Похиліть-но ви свої знамена,

Запіхвуйте вережені мечі свої, —

Вже ж бо та вискочили єсте

Із дідівської пак слави.


Ви-бо своїми неспогодоньками

Почали-сте поганіїх наводить

На Руськую земельку,

На життячко Усеславове, —

Такая ж бо насилонька достоту

Та й від Половецької землі бувала.


На сьомому-бо Бояновому столітті

Кинув був Усеслав жеребу

Цебто задля дівчиноньки собі любой.

Той шпорами обіперсь був в кониченька

Та до города Києва поскочив,

Та держалом-но доторкнувся

До золотого київського престолу.

Та й стамвідти в опівночі

Поскочив він, як звірюга лютий, наутеки

З Білгорода також, як мов туманом синім взявся,

Уранці ж пак ухопив був таранюги

Та Новгородові відчинив ворота,

Розбив Ярославові славу,

Скочив вовком

До Немиги із Дудуток.


На Немизі ж снопи стелять головами,

Молотять ціпоньками крицевими,

На токові животину складають,

Віють душечку від тіла.

Немигові кривавії береженьки

Не добром-бо посіяні були,

Посіяні пак кістоньками синів руських.


Усеслав князь людей судує,

Князів по городах урядує,

А сам ніченькою,

Як мов той вовк, ген біга.

Із Києва добіг він

До Тмутороканя,

Закілься півні заспівали,

Великому пак Хорсові

Вовком доріженьку перебіг він.

Йому ж бо ось у Полоцьку

Подзвонили заутреню рано

У святої Софії у дзвони,

А він у Києві

Зачув був дзвона.


Хоч то воно й розумная душа у деякому

Тілі буває, так часто ж бо від лихої

Годиноньки страждуе.


Такому кобзар премудрий та передніш

До припіву дотепний каже:

«Ні хитрому пак, ні гараздому,

Ні птахові проворнющому

Суда божого не минути».


О, стогнать-бо слід Руської вкраїні,

Спогадавши первесущеє уремня

Та князів первесущих.

Чом-то та старого того Улодимира

Не мога ось пригвоздювать було

Та до київських горів?

Це ж бо тепер та настали князі Рюрикові,

А гиншії пак Давидові;

Лишень-но їх хоругвочки

Та помахують собі розрізненим.





X


Співають списоньки на Дунаєві.

Чутно голосочок Ярославни,

Зозулею невідомо ранесенько кукує.

«Полечу, — каже, —

Зозулею по Дунаєві,

Омочу бобровий рукавчик

У Каялоньці-річці,

Витру князеві кривавії його рани

На зашкорузлому його тілі».


Ярославна рано плаче

У Путивлі на городні,

Кажучи:

«О вітре, вітрило!

Задля чого, господине,

Насилуючи вієш?

Задля чого намітаєш

Ханівськії стрілоньки

На своєму нетрудящому пак крильці

Та на боївників мойого лади?

Чи не мало ж би з тебе було

Повівати ген горою попід гоблаками,

Пестуючи кораблики

На синьому морі?

Задля чого ж, господине,

Розвіяв-бо по ковилеві радощі мої єси?»


Ярославна рано плаче

У Путивлі-місті на городні,

Кажучи:

«О Дніпре, ти Славутичу!

Ти ж пак пробив єси камінні гори

Крізь Половецькую вкраїну,

Ти ж пестував єси на собі

Святославові! човнеги

До Кобякового аж війська;

Припестуй же, господине,

Та й мойого ладу до мене,

Щобим не слала я до нього

Та слізоньків на море рано».


Ярославна рано плаче

У Путивлі на городні,

Кажучи:

«Ясне, та тричі ж пак ти сонечко яснеє,

Усім-бо тепленьке та красненьке єси;

Через що ж ось, господине,

Простерло ти своє проміннячко гаряче

На боївників ладенькових?

У безводому ген полі

Сухотою лученьки їм істягнуло єси,

Тугою пак втулоньки їм затулило?»






XI


Чихануло море в опівночі;

Йдуть пошмарки туманами.


Ігореві князю

Бог доріженьку каже

Із землі Половецької

На Руськую земельку,

До батьківського стола золотого.


Погасились вечорові зорі.

Ігор спить —

Як не спить,

Ігор мисленькою поле міря

Від великого Дону

Та до Донця малого.


На коника в опівночі

Вовлур свиснув за річенькою:

Звеля-бо князеві второпати.

Як нестало Ігоренька князя,

Загомоніла та застукотіла тоді сира земля,

Так ся вежі половецькі та розворушали були.


А Ігор князь

Горностаєчком поскочив був до лозів

Та гоголем білим на воду,

Накинувся на бистрого кониченька,

Та зіскочив із нього босим вовком,

Та погнався по лугу Донцевім,

Та полетів соколом під туманами,

Побиваючи собі гусей та лебедиків

На сніданок, та гобід, та вечерю.


Коли Ігор соколом полетів був,

Тоді Говлур та вовком погнався,

Струшуючи собою холодную росицю:

Надсадили ж бо гобидва вони своїх бистрих кониченьків.

Донець каже:

«Княже Ігоре!

Не мало ж бо тобі поваги,

А Кончакові нелюби,

А Руської землі одрадоньки!»

Ігор каже:

«О Донче!

Не мало ж бо й тобі поваги,

Що пестував єси князя на хвилях,

Що стелив еси йому зеленую травичку

На своїх срібних береженьках,

Що зодягав його єси густенькими туманами

Під холодком зеленого деревечка,

Що стеріг його єси гоголиком на водиці,

Чаєньками та на хвиленьках,

Чорнолетоньками на вітрах.


Не такечки-бо, — каже, — річка Стугна,

Що то в неї та обмально водиці,

Якщо іспожерла вона чужії ручаї

Та як розвернулася хвиленьками була к устю,

Хлопчиноньці князеві Ростиславу

Зачинила була темнії береженьки Дніпрові.


Тужить-бо Ростиславовая мати

Опісля хлопчиноньки Ростислава князя;

Посмутніли від жалощів квіти

Та дерево із тугою

К сирій землі приклонилося було».


Не сороки ось затороскотіли —

Це на Ігоревому слідочку

Гза із Кончаком наїжджають.


Тоді круки не каркотіли,

Галля повзмовкло,

Сороки не тороскотіли,

Лишень-но поповзували по лозині.

Дятели токутоньком

Доріженьку ік річеньці явують;

Соловейки веселими піснями

Світання вповіщають.


Каже ось Гза Кончакові:

«Коли сокіл летить до гніздечка,

То сокілча розстріляймо

Своїми пак стрілоньками позолочуваними».


Каже ж Кончак до Гзи ось:

«Коли сокіл летить до гніздечка,

А ми ж бо пак сокілченка та опутаємо

Красною-бо та дівчининою».


Та й каже Гза ік Кончакові:

«Якщо й опутаємо

Красною ось та дівчининою,

То не буде ж нам ні сокілченка,

Ні красної пак дівчиноньки;

Та стане ж бить нас птаство

На половецькому ген полі».






XII


Сказав це ось Боян та напослідок

До Святославового піснетворця

Старого уремнячка Ярославового,

Олегового княженівського:

«Хоч важенько тобі, та головоньці, ось без плечів —

Лишенько ж бо й тобі, тілові, та без головоньки».

Цебто Руської вкраїні та без Ігоря.


Сонце посвічує на небі,

Ігор князь у Руської земельці.


Дівота співа на Дунаєві —

В’ються голосочки

До Києва крізь море.

Ігор їде по Боричеві

До святої богородиці Пирогіщевської.


Сторононьки радесенькі,

Веселенькі міста поставали.


Співалося старим князям,

Треба ж оце потому і молодим заспівати:

Слава Ігореві Святославовичеві,

Буй-турові Усеволодові,

Володимирові пак Ігоревичеві.

Здорові були, князі та дружина,

Що боролась за христяни

З поганіїх військами.

Князям слава та дружиноньці.


Амінь.










Володимир А. Кендзерський. Слово о полкові Ігоревому. Подається за першодруком у кн.: «Слово о полкові Игоревому. Переспів з старосвітської грамоти XII ще століття. Переклав В. А. Кендзерський», Кременчук, 1875 (1874). Текст переспіву тут поданий паралельно з староруським текстом «Слова», поділеним на відповідні ритмічні одиниці.





Попередня     Головна     Наступна


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчани, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.