Опитування про фонему Е на сайті Ізборник  


Попередня     Головна     Наступна




Микола Чернявський


СЛОВО ПРО ПОХІД ІГОРЯ






Чи годиться починати

Давнім складом повідати

Нам, братове, про пригоди

Князя Ігоря в поході, —

Князя Ігоря й дружини

Святославового сина?

Ліпше так нехай почнеться,

Як тепер у нас ведеться,

А не так, як за Бояна.

Бо Боян, кому як стане

Спів складать, було — співає:

Мислі древом розпускає,

Сірим вовком в полі рище,

А орлом — од хмари вище!

Як, бувало, спогадає

Давні свари, то й пускає

Він на зграю лебедину

В десять соколів дружину.

І яку наздоганяє,

Та лебідонька й співає, —

Про старого Ярослава,

Чи хороброго Мстислава,

Що Редедю вбив касога

На очах у війська його;

Чи Романа прославляє.

Не десяток то пускає

Соколів Боян на зграю, —

Віщі пальці прикладає

Він до струн німого строю,

І немов самі собою,

Струни разом оживали,

Князям славу рокотали.


Почнемо ж оповідання

Ми, братове, спозарання —

З Володимира старого,

І продовжим до нового

Часу Ігоря, що сміло

Ум скріпив на мужнє діло,

Духу ратного набрався

І за Руський край піднявся

З військом в поле Половецьке

На буяння молодецьке.


Глянув він — аж сонце ясне

Серед дня на небі гасне;

Ніч все військо покриває.

Ігор війську промовляє:

«Лучче стятими нам бути,

Аніж полону набути!

Ну ж, на коней посідаймо,

Річки Дону пошукаймо»!..


Не повірив князь приміті,

Бо хотілося уздріти

Дону синього, й дружиш

Каже князь: «В чужій чужині

Хочу я списа зломити,

Хочу голову зложити

В славнім герці молодецькім

Там, на полі Половецькім,

А чи з Дону вкупі з вами

Пити воду шоломами!»

Гей, Бояне наш преславний,

Соловейку стародавній!

Це б тобі тепер співати,

Соловейком тим пурхати,

Древом мисленим — думками.

А умом — під небесами,

Сполучаючи недавнє

І минуле стародавнє,

Шляхом рищучи Трояна

Через гори та поляни!

Так би Ігорю співати:

«Ой, не буря соколята

В степ широкий заганяла,

Ой, не галич налітала,

Коло Дону цокотати!..»

А не то так розпочати,

Внук Велесів, от такою:

«Коні ржуть ген за Сулою,

Труби в Новгороді грають,

Слава в Києві лунає...»


У Путивлі мають стязі.

Жде князь Ігор брата князя,

Всеволода молодого.

Мовить слово той до нього:

«Гей, єдиний ти мій брате,

Святославич, світ завзятий,

Святославичі з тобою

Ми однаково обоє!

А сідлай-но, брате, коні,

А мої вже на припоні,

Нас у Курську дожидають.

А й курян моїх всі знають,

Кметі добре знакомиті,

Бо під трубами сповиті,

Ізросли під шоломами,

А згодовані списами.

Знають всі вони байраки,

Повні стріл в них сагайдаки,

Туго стягнені в них луки

І нагострені шаблюки.

А самі вони — степами

Рищуть сірими вовками,

Честі там собі шукають,

Князю слави здобувають!»


І ступив тоді негайно

У стремено злотосяйне

Ігор. В поле виїжджає, —

Меркне сонце, погасає...

Вкрила, стогнучи грозою,

Князю ніч дорогу тьмою;

В полі птаство сполошила,

Звірину у зграї збила.

Див завив у нетрі тьмяній

І велить землі незнаній

Начуватись по Помор’ю,

По Посуллю, Сурож-морю,

Корсуню й тобі, поганський

Ідоле тмутороканський!


А до Дону манівцями,

Неготовими шляхами,

Половці біжать щосили,

І вози їх заскрипіли,

Наче зграї лебедині,

Впівніч злякані в пустині.


Ігор князь на Дін прямує,

А біду вже птаство чує

І пасе над деревами.

Сторожать вовки ярами,

Десь то грозу начувають.

На кістки орли скликають

Звіря. Гавкають лисиці

На щити червонолиці...


Руська земле з городами,

Ти далеко за горами!..

Довго ніч смерка. Згоріла

Світ-зоря. Мла степ укрила.

Соловейко засипає,

Гомін галичі вщухає.

Русь червоними щитами

Заступила степ рядами,

Собі честі здобуває,

Слави князеві шукає.


Ой, у п’ятницю ззарання,

На зорі, полки погані

Половецькі потоптали.

І, мов стріли ті, помчали

Чистим полем та ярами

З половецькими дівками.

З ними набрано без ліку

Силу паволок велику,

Оксамиту дорогого,

Срібла й золота до того.

А кожухами й саквами,

Розпашними опанчами

Почали мости мостити,

В болотах гатки гатити.

Все те Ігор дав дружині,

А собі узяв єдиний

Стяг червоний, коло його

Прапор кольору ясного,

Та здобуток молодецький —

Спис із срібла половецький.


На широкому роздоллі

Спить гніздо Олега в полі, —

Ген куди воно забилось!..

Бо на глум не породилось

Ані соколу ясному,

Ані кречету лихому,

Ні тобі, гидкій личині,

Чорний ворон-половчине!

А вже Гзак день-ніч до Дону

Робить вовчі перегони.

Слід Коичак йому вганяє,

Шлях до Дону прокладає.


А уранці на світанні

Червоніють зорі ранні:

День кривавий призвіщають,

З моря хмари насувають.

Хочуть, чорні, світ закрити,

Сонець четверо затьмити...

Тріпотять в них щохвилини

Блискавиці ясносині...

Бути громові страшному,

Йти дощеві стріл з-за Дону!

Тут списам десь потрощитись,

Тут шаблям десь пощербитись

Об шоломи, куті з сталі,

Близько Дону, на Каялі!


Земле Руська з городами,

Ти далеко за горами!..


Ось вітри, Стрибожі внуки,

З моря стрілами без луків

Подихнули на дружину.

Загула земля. В хвилину

Помутились чисті ріки,

Вкрився пилом степ великий,

З вітром стяги розмовляють.

Половці то наступають

І від Дону, і від моря,

І з усіх усюдів поля.

Обступили, вражі діти,

Ні пройти, ні пролетіти,

Гиком степ загородили.

А їх русичі зустріли,

За червоними щитами

Мовчки стиснувшись рядами.


Гей, яр-туре Всеволоде,

Смілий дух тобою воде!

Ти з курянами своїми

Прищеш стрілами прудкими,

Крешеш гострими шаблями

Об шоломи з шишаками.

Де, яр-туре, ти поскачеш,

Де шоломом промаячиш —

Скрізь там голови рядами

Топчуть коні копитами,

І твоя шаблюка ломить

Там аварськії шоломи!..

Що йому, братове, рани,

Як забув він все кохане:

Честь, Чернігів, город рідний,

Золотий престол наслідний,

Жінки Глібівни обичай

І приязний любий звичай!..


...Проминули вік і слава

І Трояна й Ярослава;

Відбулись, як час негоди,

І Олегові походи.

Князь Олег той до сконання

Все кував мечем повстання,

Засівав ввесь вік своїми

Землю стрілами прудкими...

Тільки ступить він у теє

У стремено золотеє

Десь було в Тмуторокані, —

Ярослав великий давній

Вже той брязкіт зачуває;

Володимир запирає

У Чернігові щоранку

Всі прибрамки до останку...

А Бориса князя слава

Привела на суд лукава,

І судила — не судила,

Не судивши положила

На Канині бідолагу,

За Олегову зневагу,

Мов на постіль на пухову —

На травиченьку шовкову.

Відтіля, з долини жалю,

В Київ батьків труп примчали

Ярополкові к Софії

Виноходці угорськії.


За Олега Гореслава

Засівалася не слава, —

Безголов’я засівалось,

І росло і розросталось.

В колотнечах тих негожих

Марнувався вік Даж-божих

Ясних внуків. Чоловіку

Вкорочали свари віку.

В ті часи у Руськім краї

Рідко ратаї гукали,

Часто ж ворони у полі

Грали, труп жручи на волі.

Тільки й знала галич мови:

«Полетім живитись знову!..»

Так у ті бої бувало,


А такого й не чували:

До вечірніх зір од ранку

І всю ніч без перестанку

Свищуть стріли, не змовкають,

На шоломах шаблі грають;

Крешуть, грають, не щербляться,

З тріском ратища трощаться

На незнаному роздоллі,

В половецькім чистім полі...

Збито землю копитами,

А засіяно кістками,

Кров’ю землю ту полито,

Та вродилося — не жито:

Гей, зійшла там прорість друга,

По землі по Руській — туга.


Що чим-світ шумить, лунає?..

Ігор військо повертає:

Вельми князю брата шкода —

Князя буй-тур Всеволода...

Бились день і другий бились

В південь третього схилились

Славні Ігореві стязі...

Тут розбились різно князі,

Тут, на річці на Каялі,

Тут вина-крові несталої

Тут Русь учту закінчила:

Всіх сватів перепоїла, —

І лягла в лиху годину

Тут за Руськую країну.

А від жалю полягає

Долом тирса степовая,

І дерева хилять віти,

Жалем-тугою побиті.


Невеселая година

Стала, братці! Вже пустиня

Силу руську поховала.

І Обида там устала

У Даж-божа внука силах.

Увійшла вона, ступила,

Обернувшись у дівчину,

У Троянову країну.

Мов лебідка заплескала,

Крильми море схвилювала.

Коло Дону упадає,

За незгоду докоряє...


Через княжі ворожнечі

Постають негожі речі, —

Брат бо брата дорікає:

«Те моє і це!» — гукає.

І взялись князі-владики

Про мале, як про велике,

Необачно розмовляти

І незгоду накликати.

А погані без одбою

В Руську землю йдуть війною.

Гей, далеко сокіл вдався,

Аж до моря домахався,

Птиць б’ючи! А князя раті —

Ой, уже не воскресати...

Плач постав услід за нею,

І над Руською землею

Жаль полинув, за собою

Одягаючи смагою

З смоляних рогів усюди

По шляху своєму люди.

І жіноцтво упадає:

«Милих лад у нас немає!

Їх ні думкою згадати,

Ні очима повидати!

А що срібла вже та злота —

Їх і мати не охота!..»


Стогне Київ град журбою,

А Чернігів гіркотою.

Туга всюди розій[ш]лася,

Наче повідь розлилася

Повесні по суходолу.

А князі кують крамолу

Безустанно без розбору.

А невірні без відпору

Йдуть на Русь чинші збирати,

По куниці з двору брати...


Всеволод та Ігор, смілі

Святославичі, збудили

Ту біду, що тіки-тіки

Святослав приспав великий,

Батько їх старий. Грозою

Поприборкав в бій із бою

Він поган лихих полками

І аварськими мечами.

Де провів свої він сили, —

Притоптав яри й могили,

Замулив озера й ріки,

Посушив струмні великі,

Трясовини всі та грязі;

А поганого їх князя,

Кобяка, із луки моря,

Од полків залізних вгору,

Наче вихор той крутячий,

Вирвав він. Упав ледачий

Князь у Києві в світлиці,

В Святославовій гридниці.

Венеційці і морава,

Німці й греки Святослава

Прославляють-вихваляють,

Князя ж Ігоря вкоряють,

Що втопив на дні Каяли

Силу руськую без жалю, —

Дно їй злотом замостивши,

Та і сам загинув, зсівши

Із сідельця золотого

На кульбаку полонного.


Туга брами повиває,

А веселість поникає.

Святослав смутний сон бачить:

«Цю ніч в Києві неначе, —

Промовля він, — одягали

На горах мене ви й клали

У чернечому покрові

На підкладний тисові.

І вина ви набирали

В чашу синього, і клали

В нього жовчі... Потім далі

Сайдаками насипали

Жемчуг ви мені на груди

Із нечистої посуди...

І мене ви вгонобляли...

І неначе не стояли

Вже на теремі на місці

В мене гребені злотисті.

Всю ніч грали гайворони,

А де Плінськ, на оболоні —

Стали нетрі... А кияни

Мов до моря йшли...»

«Когане! —

Так бояри одмовляли, —

Сон смутний цей — од печалі,

Туга розум полонила.

Двоє соколів злетіло

Од престолу золотого

Князя-батька, щоб чужого

Пошукать, чи шоломами

Пити з Дону, а шаблями

Їм погані половчини

Всікли крила соколині

І в кайдани запутляли.

В третій день бо темно стало, —

Смеркло двоє сонець ясних,

Два стовпи погасло красних.

А за ними вслід два князі —

Святослав хоробрий разом

З Володимиром — схилились,

Мов два місяці спустилось

В сине море, вдягшись млою,

Хана сповнивши пихою.

Над Каялою покрила

Пітьма світ. Невірних сила,

Мов би виводок неситий

Леопардів, полонити

Руську землю заходилась.

На хвалу хула пустилась,

І на волю йде неволя,

І спустився Див на поле...

А вже й готськії дівчата

Стали грати-вигравати,

Коло моря заспівали,

Руським злотом забрянчали.

Прославляють час Бус-Хана,

Славлять помсту Шарукана...

Ми ж, дружина, від сьогодні

На веселощі голодні».

І тоді зронив-промовив

Святослав златеє слово,

З слізьми змішане:

«Мій роде,

Ігоре і Всеволоде!

Рано стали ви буяти,

Честі-слави здобувати,

Та не з честю, любі діти,

Кров ворожу стали лити,

Ой, не з честю побідили!..

Ваше серце, діти милі,

З криці-сталі мов кувалось,

У сваволі гартувалось!

Що зробили ви зо мною

І з моєю сивиною?

А не бачу сили й слави

Я вже й брата Ярослава

Із татранськими бойцями

І лихими топчаками...

Де ревуги і шелбири,

Де могути і олбири,

Що, не криючись щитами,

З захалявними ножами,

Дзвонячи у предків славу,

Розбивали криком лави?..

Ви ж рекли: «Самі здолаєм!

І самі собі придбаєм,

Поділивши предків славу,

Ще й новішої по праву!..»

А чи стало б дивом, діти,

І старому змолодіти?

Бо як сокіл облиняє,

То під небо птиць збиває,

Не дає гнізда в обиду,

Та нема ладу і сліду.

Од князів нема підмоги...

І зайшли часи убогі.

І в Ромні ось під шаблями

Половецькими з сльозами

Всі кричать, кленуть поганих...

Володимир князь у ранах...

Горе Глібовій дитині!..


Як ся маєш в цій годині

Ти то, княже Всеволоде?

Чи тобі на ум не сходить

Думка — здалека летіти

Щирозлотний захистити

Батьків стіл?.. Тобі під силу

Розплескати Волгу цілу,

В бризки веслами розбити,

Дін шоломами розлити!

Будь ти з ними — по ногаті

Полонянок цінувати

Стали б ми, а по різані

Шли б невільники погані.

Бо тебе не научати

У полях-степах стріляти

Самострілами живими,

Гліба дітьми запальними!


Ти, буй-Рюриче звитяжний,

Ти, Давиде, князю зважний!

Чи не ваше військо з вами

Золотими шоломами

По кривавиці пливае?

Не воно ж ото рикає,

Наче тури ті від болю,

У степу, незнанім полі,

Переранені шаблями?..

Ой, ступіть, черга за вами,

У стремена золотії —

За зневаги наші злії,

Руську землю, край коханий,

І за Ігореві рани!..


Гостромисле Ярославе,

Князю галицький! Во славі

На високому престолі

Ти сидиш в завидній долі!

Ти залізним військом гори

Попідпер угорські; в море

Шлях крулеві заступаєш,

Хід Дунаю зачиняєш.

Мечеш гори попід хмари,

По Дунаю чиниш кари

І суди. У край із краю

Скрізь гроза твоя лунає.

І ворота відчиняєш

Ти у Київ, і стріляєш

На султанів з золотого

Свого столу батьківського.

Ой, стріляй же, господине,

Кончака, лиху личину,

За отчизну, край коханий,

І за Ігореві рани!


Ти, Мстиславе, й ти, Романе!

Думка високо вас манить,

На відважне носить діло,

Наче соколів, що сміло

На вітрах буйних шугають,

Птаству лихо замишляють!

Є в вас панцирі залізні,

Є у вас шоломи грізні.

Перед ними затріщало,

І земель багато впало:

Ханова, Литва, Ятвяги

Й Деремела. Свої стяги

Половецькая буй-сила

Під мечі вам нахилила.


Та для Ігоря вже гасне,

Западає сонце ясне.

Не на добре поронило

Древо листя: поділили

Понад Россю і Сулою

Городи поміж собою

Вороги... Уже не встати

З мертвих Ігоревій раті!..

Княже, Дін тебе гукає!

Дін князів усіх скликає!

Та поспіли, прилетіли

Тільки Ольговичі смілі...


Ви ж, Інгварю й Всеволоде,

Три брати з Мстислава роду,

Шестикрильці не плохі ви,

Не в плохім гнізді зросли ви,

Бойовими жеребами

Власть закріплено за вами!

Чи шоломів в вас не стало,

Чи щитів і ратищ мало?

Перетніть шляхи прудкими

З поля стрілами своїми, —

За отчизну, край коханий,

І за Ігореві рани!..


Не тече Сула струєю

Срібноводою своєю

В Переяслав; каламутна

І Двина тече могутна

В землю грізних полочанів, —

Чутно крики й там поганів...

Ізяслав один шаблями

У литви над шоломами

Прогримів, та тільки славу

Знизив дідові Всеславу.

Сам же, зранений шаблями,

Під червоними щитами

Впав на ліжко на криваве

І промовив: «Ізяславе,

Маєш учту ти єдину,

Що вночі твою дружину

Птахи крилами вдягали,

Звірі кров її злизали!..»

Не було там його роду —

Брячислава й Всеволода —

Й сам із тіла молодого

Крізь намиста золотого,

Наче зерно колос в сушу,

Він зронив жемчужну душу.

Мовкнуть співи, затихають,

Городенські труби грають...


Ви ж то, княже Ярославе

І онуки всі Всеслава,

Короговки посхиляйте

І мечі свої сховайте,

Бо від слави ви відстали,

Що діди в боях придбали!

Бо у сварах безустанних

Ви й накликали поганих

В землю Руську на Всеслава.

Через вас іде неслава

І біда од половчина,

Через вас край Руський гине».


Не на красную дівчину —

Кинув жереб на вітчину,

На Трояна сьомім віці

Князь Всеслав. На патерицю

Спершись, він в сідло сідає.

Скаче в Київ. Дотикає

Краєм ратища ясного

До престолу золотого.

Лютим звірем опівночі

Із Білгорода проскочив,

Як земля укрилась млами;

Вранці ж вдарив острогами

І ворота розчиняє

У Новгороді. Збиває

Стародавню добру славу

Любомудру Ярославу.

Од Дудуток до Немиги

Робить вовчі перебіги...


На Немизі не снопами

Стелють тік, а головами,

І булатними ціпами

Там молотять... Животами

Серед току полягають,

З тіла душу одвівають...

Там, по берегу, криваву

Ниву всіяно на славу,

Там не зерном, а костями,

Краю Руського синами!..


Князь Всеслав судив громаду;

Городи рядив по ряду

Він князям, а сам ночами

Рискав вовчими тропами.

До півнів в Тмуторокані

Із-під Києва він стане,

Перебігши без упину

Хорсу шлях у ніч єдину.

Вранці в Полоцьку, в Софії,

Вдарять в дзвони голоснії

На заутреню святую, —

Він у Києві те чує!..

Та хоч мав при дужім тілі

Віщу Душу, мислі смілі,

А біди зазнав немало,

І Боянові упало

Ні про кого, як про нього

Слова мовити такого:

«Будь і хитрий і умілий,

Будь, як птиця, легкокрилий,

А од божого од суду

Не подінешся нікуди!..»


Довго, Русь, тобі стогнати,

Перші часи поминати,

Перших князів! Та немога

Володимира старого

До гори було прибити!..

Став князь Рюрик володіти

Стягами, а другі стязі

У руках Давида князя.

Хоч роги стяги ті мають, —

Діл вони в них замітають:

Слави в них князям немає.

Славлять князів на Дунаї.


Перед світом раним-рано

Чути голос Ярославни:

«Ой, полину по Дунаю

Я зозуленькою з гаю,

У Каялі свій хутровий

Обмочу рукав бобровий,

Витру рани почорнілі

На могутнім княжім тілі!..»


У Путивлі вранці-рано

Кличе з муру Ярославна:

«Вітре, вітре, господине!

Чом так вієш без упину?

Чом ти ханські гострі стріли

Мчиш на військо лада миле?

Мало втіх для тебе мати —

В небі хмари розбивати?

Мало, вітре, на просторі

Кораблі гойдати в морі?..

Нащо ж радість, господине,

Ти розніс мою в пустині?..»


У Путивлі з муру славна

Проквиляє Ярославна:

«Дніпре, Дніпре мій широкий!

Ти, Словутичу, високі

Рушив гори кременецькі

У країні Половецькій.

Святослава ніс човни ти

Кобякове військо бити, —

Принеси ж мені з собою,

Дніпре, тихою водою

Миле ладо, щоб до нього

Ранку раннього, ясного

Сліз на море я не слала!..»

У Путивлі край забрала

Не зозуля проквиляє, —

Ярославна промовляє:

«Сонце, світе мій єдиний,

Мій пресвітлий господине!

Всім ти тепле, всім ти ясне,

Всім веселе і прекрасне.

Нащо ж промінь ти схилило

Й військо лада потомило

В полі згагою гіркою?

Нащо луки їх смагою

На безвідді поспрягало,

Тули тугою заткало?..»


Опівночі море прище.

Потяглись тумани вище.

Каже Ігорю годину

Втечі в рідную країну

Бог з полону степового

До престолу золотого.


Погаса зоря. Смеркає.

Ігор спить, не спить — зміряє

Поле думкою легкою

Поза Тором за рікою

До Дінця, в його діброви.

Опівночі кінь готовий...

Тс!.. Овлур свистить з-за річки:

Князю знак дає до втічки...

Князя з вежі викликає...


Загула земля. Сухая

Шелестить трава. Здригнулись

Білі вежі й похитнулись...

Кинувсь Ігор попід гаєм —

Вітроногим горностаєм,

Білим гоголем — водою,

На коня схопивсь стрілою.

Зскочив босим вовком з нього.

Полетів Дінця ясного

Срібноросими лугами.

Знявся соколом під млами,

Підбиваючи по сліду

Гуси й лебеді к обіду...


Гей, як князь, мов сокіл, знявся,

Вслід Овлур вовком подався,

Ранню росу за собою

Оббиваючи ходою.


Добрих коней перегнали.

Каже їм Донець: «Не мало

Слави князеві, досади —

Кончаку, Русі — відради!»

Каже Ігор: «Ой, не мало

І тобі хвали припало

І величчя, Донче милий!

Ніжив князя ти на хвилі,

Слав йому ти берегами

Шовк зелений під ногами.

Одягав густими млами

У гаях під деревами.

Вмів на водах доглядати

Білим гоголем крилатим,

На струях стеріг чайками,

А вітрі — вутоньками.

От вже Стугна не такая,

В неї й слава тим лихая,

Як пожре чужі притоки,

Розпуска в кущах протоки.

Потопила так, лукава,

Молодого Ростислава.

Обливається сльозами

Над мутними берегами

Дніпровими бідна мати,

Тяжко тужить по княжаті.

Квіти з жалощів пов’яли,

І дерева посхиляли,

Сумом-тугою повиті,

До землі зелені віти».


Не сороки налітали,

На кущах заскрекотали, —

Ой, по Ігореву сліду

То Кончак із Гзаком їде.

В час той ворони не грали,

Стихла галич, позмовкали

І сороки. Тільки стиха

Дятли стуком, чувши лихо,

Князю стежку намічали,

І піснями зустрічали

Солов’ї веселу зорю.


Кончакові Гзак говорить:

«До гнізда буй-сокіл лине,

Соколя ж у нас загине:

В полі стрілами своїми

Розстріляєм золотими».

Одмовля Кончак до Гзака:

«Ні, як сокіл-забіяка

До гнізда свого долине, —

Запутляймо на дівчині

Соколя.» І Кончакові

Знову Гзак одвітно мовить:

«Як дівчам його спутляем,

Соколя й дівча прогаєм.

Стане птаство нас на волі

В Половецькім бити полі...»


Приказав Боян преславний,

Піснетворець стародавній,

Тих Олега й Ярослава,

Про годину Святослава:

«О когане! Хоч і важко

Голові без плеч, та тяжко

Без голівоньки й для тіла!..»

Русь без князя сиротіла.

Ясно сонце в небі сяє, —

Ігор князь у Руськім краї!

По Дунаєві дівчата

Почали пісень співати,

Спів їх море пролітає,

В славнім Києві лунає.

На Боричев к Пирогощі

Іде Ігор князь на прощу.

Раді землі, і веселі

По Русі міста і села.

Скрізь старим князям співають

І молодших величають:

Слава Ігорю в рід з роду!

Слава туру — Всеволоду!

Володимирові — слава!

Всі князі й дружина здраві

Довгі літа пробувайте,

І як з віку, побивайте

За христян поган і нині!

Слава князям і дружині!


Амінь.



Бахмут,

20 січня — 20 лютого

1894 р.










Микола Чернявський. Слово про похід Ігоря. Подається за першодруком у виданні: Микола Чернявський, Твори, т. VII. Молодість (1893 — 1896). Поезії. Кн. 2, Вид-во «Рух», X., 1928, стор. 273 — 297. На стор. 249 — 271 опубліковано «Вступне слово» перекладача. Під ним — дати: «1907.1922».





Попередня     Головна     Наступна


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )




Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.