Попередня     Головна     Наступна




Василь Щурат


СЛОВО ПРО ПОХІД ІГОРЯ СВЯТОСЛАВИЧА

ПОЕМА XII В.






А якби нам по-старому

заспівати пісню, браття,

про Ігоря, його військо,

про воєнне їх завзяття!

Заспіваймо ж, як бувало,

як чували і як знаєм,

бо співати по-боянськи

вже хіба не є звичаєм.


Боян майстер був до пісні.

Боян знав на пісню чари.

Прийде гадка, а він гадку

орлом пустить аж під хмари.

Прийде друга, а він другу

пустить вовком по долині.

Гадка третя скаче в нього

соловейком на калині.

Він згадає давні годи,

свари давньої години,

і соколів десять пустить

в луг на стадо лебедине.

А що сокіл до лебеді,

вже й вона співає славу

то старому Ярославу,

то хороброму Мстиславу —

тому, що в очах касогів

заколов Редедю хана.

Інша лебідь заспіває —

славить красного Романа.

Не соколів на лебеді

Боян, браття, слав з-під неба:

віщі пальці клав на струни —

грайте струни, кому треба!


Почнем, браття, нашу повість

від Владимира старого,

від Владимира старого

а про Ігоря нового.

Кріпостю натяг він ум свій

на велике славне діло

й погострив його завзяттєм,

що у серці накипіло.

Запалав воєнним жаром

і дружину молодецьку

враз навів за землю Руську

на країну Половецьку.


* * *


То було — на світле сонце

подивився Ігор власне,

подивився і побачив,

що воно над військом гасне.

Й мовив Ігор до дружини:

«Браття, — каже, — і дружино!

Лучче ж датись порубати,

ніж в неволю на годину!

Всядемо на борзі коні

а на синій Дон поглянем!»

Переважила охота

над страховищем поганим.

«Або нині, — Ігор каже, —

йти на Дон, або ніколи!

Хочу коп’є приломити

в крайнім Половецькім полі;

хочу голову зложити,

З вами, русичі, умерти

або з Дону вже шоломом

ясної води зачерти!»


Гей, Бояне, соловію

світлої доби старої!

Коб-то ти ощебетав нам

нині Ігореві вої!

Коб ти скочив соловієм

по дереву гадки-мислі

або знявся орлом вгору,

ген, де облаки нависли,

і оповив вінком слави

подвиг нашої години,

линучи слідом Трояна

через доли на вершини!

Ти повинен би співати

Ігореві пісню радо:

«То не буря в степ широкий

занесла соколів стадо —

то біжить на Дон великий

гайворонне препогане!»

А чи так би заспівати

внуку Велесів, Бояне:

«Іржуть коні за Сулою,

в Київ слава йде на гори;

трублять труби в Новгороді,

у Путивлі ждуть прапори».

Свого брата Всеволода

каже Ігор дожидати.

Буй-тур Всеволод говорить:

«Ігорю, єдиний брате,

світе світлий мій, — ми оба

Святославові синове!

Сідлай, брате, свої коні,

бо у мене все готове.

Коні сідлані ще в Курську.

А куряни славні в мене:

все під трубами сповите,

під шоломами пещене

й годоване кінець коп’я.

Всі дороги перебули;

напружені у них луки,

створені у них тули.

Скачуть сірими вовками

в чистім полі без обави,

щоб собі добути честі,

а князеві свому слави».


Гей, вступив князь Ігор в стрем’я,

в княже стрем’я щиро-здоте

і по чистому по полю

він поїхав для охоти.

Сонце путь йому затьмило.

Ніч збудила птахів стоном.

Свиснув звір. І Див озвався

верхи дерева над Доном.

Кличе Волгу і Посуллє,

степ незнаний поморянський,

Корсунь, Сурож, тебе кличе,

бовване тмутороканський!

Навмання на Дон великий

мчаться половецькі сили.

Як розпужені лебеді

в північ вози заскрипіли...


Князь на Дон провадить вої.

В лозах ждуть біди вже птахи.

По яругах вовки виють,

ширячи грозою страхи.

Орли клекотом на кості

звірів кличуть у розгоні.

З поля лисиці озвались,

брешуть на щити червоні.

Прощавай же, Руська земле,

ти і так вже за горою!

Меркне ніч. Зоря палає.

Криються поля імлою,

мовкне щебіт соловіїв,

говір будиться з галками.

Русь поля загородила

Здовж червоними щитами,

щоб собі добути честі,

а князеві свому слави.


А в п’ятницю рано-вранці

час кривавої розправи.

Потоптали всіх поганців,

стрілами пішли по полю,

красних бранок половчанок

занімаючи в неволю.

Брали злото, паволоки,

дорогії оксамити.

Опанчами, кожухами

почали мости мостити, —

по болоті опанчами,

по грязюці кожухами,

всяким крамом половецьким,

половецькими міхами.

А червоний стяг і чілку,

срібний спис і білу фану

хороброму Ігореві

Святославичеві дано.


Гей, дрімає військо в полі,

гей, дрімає вже на добре!

Далеко воно загналось,

Ольгове гніздо хоробре.

Не вродилось для обиди,

ні для кречета в пустині,

ні для тебе, чорний круче,

препоганий половчине!

Гза біжить вже сірим вовком

на великий Дон без впину,

а Кончак йому слід править

в Половецькую країну.

А на другий день над раном

зорі б’ють кривавим світом.

Чорні тучі йдуть від моря,

йдуть і в’ються під блакитом.

Напосілися прикрити

разом ясних сонць чотири.

Грають сині блискавиці,

бути громові без міри,

йти великому дощеві,

З Дону стрілами политись!

Тут-то коп’ям приломитись,

тут шаблюкам пощербитись

о шоломи половецькі

над Каялою-рікою!

Прощавай же, Руська земле,

ти і так вже за горою!


Стрілами від моря віють

Стрибогові внуки вражі

на дружину Ігореву,

на полки хоробрі княжі.

Дудонить земля широко,

на поля кладуться пили,

ріки мутно котять филі,

стяги враз заговорили.

З всіх сторін ідуть половці —

і від моря, і від Дону.

Обступили полки руські

діти дідьчого порону.

Криком степ загородили

перед руськими полками.

Русь його загородила

Здовж червоними щитами.


Гей, яр-туре Всеволоде!

Перший б’єшся без утоми!

Стріли сієш, а мечами

раз у раз гримиш в шоломи.

Куди ти поскочиш туром,

де шолом твій злотий блисне,

там і голова погана

з половецьких пліч повисне;

там оварськії шоломи

під каленими шаблями

гнуться, падають на землю

поколотими скіпками.

Чим бо, браття, тому рана,

чим бо, браття, тому труди,

хто за город за Чернігів,

хто за почесть позабуде,

за життє й престіл вітцівський,

за престіл, що злотом сяє,

за подругу, її ласки

і звичаї-обичаї?


Вже були віки Трояна,

були Ярослава годи;

настав Олег Святославич —

були Ольгові походи.

Олег кув мечем крамоли,

сіяв стріли в вічній брані.

Було вступить в злоте стрем’я

в городі Тмуторокані,

а Всеволод Ярославич

вже той брязкіт добре знає;

а в Чернігові Владимир

щодня уха затикає...

Вславивсь Борис Вячеславич

у воєнному запалі.

Постелила йому слава

паполому на Каялі.

Поляг Борис Вячеславич

у Ольговій обороні.

Брав і Святополк з Каяли

батька на угорські коні.

На угорських іноходцях

віз його у город Київ,

в княжий, стольний город Київ,

до святої до Софії.

Сіяв Олег Гориславич

свари, ніби стріли з лука.

Погибала в княжих сварах

жизнь Дажбогового внука.

Вік вкорочувався людям

в княжій буйності-сваволі.

Мало де погейкували

ратаї тоді у полі.

Зате часто круки грали,

трупом ділячися живо,

а галки свій говір знали

в перелеті на поживу.

То було в ті давні січі,

в ті походи, що минули,

а такої січі, певно,

ще не бачили й не чули!


Гей, із ранку аж до ночі,

а із ночі аж до ранку

летять стріли каленії,

летять стріли безустанну.

Тріщать коп’я харалужні,

З шабель громи б’ють в шоломи -

в чужім полі Половецькім

безустанну, без утоми.

Чорна земля заорана —

копитами була зрита,

кістьми була засіяна,

кровію була полита.

Тугою зійшли ті кості

понад Руською землею...

Що ж се мені шумить, дзвонить

досвіта перед зорею?

Завертає полки Ігор;

жаль бо йому брата свого.

Бились вони день і другий,

бились третій ще недовго.

Третього дня під полуднє

Ігореві стяги впали.

Тут брати і розлучились —

аж на березі Каяли!

Тут вино криваве вийшло.

Русичі тут пир скінчили;

сватів своїх попоївши,

буйні голови зложили.

Полягли за Руську землю.

Никнуть жалощами трави,

в тузі дерево додолу

клонить вітте кучеряве.


Вже бо встала, браття, встала

невеселая година.

Вже прикрила нашу силу

дика сила половчина.

В силах Дажбожого внука

встала вже Біда погана;

дівою вступивши нагло,

стала на землі Трояна.

Сплеснула на синім морі

в ясні лебедині крила;

в крила сплеснувши над Доном,

времена журні збудила.

А князям не в гадці стати

на спільного супостата.

«Се моє, а то моє же», —

став мовити брат до брата.

Про мале казав: «велике!»

Брат на брата кув крамоли.

А погані йшли побідно

в Руську землю, як ніколи.


Далеко сокіл за птахом

залетів над море синє...

Але Ігоревих воїв

вже не воскресити нині!

На Кончаків поклик скочив

Гза на Руську землю живо,

смагу з пламенного рога

кидаючи вправо, вліво.

Заплакали жінки руські:

«Вже нам милих лад не мати,

не змислити мислоньками,

думоньками не здумати!

Вже нам милих лад не мати,

оченьками не узріти,

ані вже нам сріблом-злотом

не бренькати, не дзвеніти!»


Застогнав і Київ, браття,

застогнав і він від туги,

а за Києвом Чернігів

від напасті, від наруги.

І тоска по землі Руській

розлилась собі рікою,

і печаль по землі Руській

потекла тоді з тоскою.

А князі самі на себе

заєдно куди крамоли.

А погані йшли побідно

в Руську землю, як ніколи;

йшли побідно в Руську землю,

брали дань по білці з двору!


* * *


Святославичі хоробрі —

то вони знялись не впору,

то вони збудили погань

ледве приспану у бою

грізним батьком Святославом.

Той був пострахом, грозою!

Той на землю Половецьку

ступив сильними полками

і приборкав її зразу

харалужними мечами.

Притоптав він гори й доли,

змутив озера і ріки,

всі потоки, всі болота

повисушував навіки.

А Кобяка з лукомор’я

вихром вирвав з полків грізних,

З половецьких, молодецьких

бойових полків залізних.

І впав Кобяк у Києві,

у гридниці Святослава.

Тут і німці, і венедці,

тут і греки, і морава

поють славу Святославу,

кають Ігоря немало,

що погрузив жир-наживу

в половецькую Каялу, —

злота руського насипав.

Тут князь Ігор і добився,

З сідла злотого в полонне —

в кощієве пересівся.


Посумніли міські стіни,

і веселості не видко.

І мутний же сон приснився

Святославові, як рідко.

«В Києві на горах, — каже, —

десь на ложі тисовому

З вечора мене вдягали

у чорную паполому.

І синєє вино з трудом

черпали мені з посуди

й, пестячи, жемчуг великий

сипали мені на груди

З пустих тулів половецьких.

І вже сволока не стало

у теремі злотоверхім.

І всю ніч вороннє грало!

Всю ніч з вечора до рана

билось бісове вороннє,

грали, кракалп без впину

під Пліснеськом на болоні.

І взяли Кисаню-дебру

й понесли над синє море...»

«Княже, — мовили бояри, —

ум твій полонило горе!

Се з вітцівського престола

схопилися два соколи —

города Тмутороканя

пошукати в чужім полі

або випити шоломом

води з Дону. Вже їм крильця

шаблею поган підтято,

взято їх в залізні сильця.

Темно третього дня стало:

се два сонця враз притьмились —

багряні стовпи погасли,

два місяці тьмою вкрились.

На Каялі тьма настала:

в Руський край половці вдерлись

і по Руському по краю

нардовим гніздом простерлись.

Ханові буту подавши,

погрузили все у море!

Вже хула понад хвалою,

вже на волю встало горе,

вже Див кинувся на землю.

Бо над морем, бо над синім

заспівали готські діви, —

руським злотом дзвонять нині.

І, співаючи про Буса,

славлять месть за Шарукана.

А ми вже й жадні весілля,

ми жадні його, й нема нам!»

Зронив Святослав великий

злоте слово зі сльозами:

«Ігорю і Всеволоде!

Рано ви взялись мечами

сікти землю Половецьку,

щоб добути слави рано.

Та не в честь ви воювали,

не в честь кров лили погану.

Вашії серця хоробрі

заковані у булаті,

в розжареному булаті,

загартовані в завзятті.

І така ж мій срібний волос

через вас постигла справа?

Вже не бачу власті й сили,

ні військ брата Ярослава!

Вже чернігівців не виджу,

ні могутів і шельбирів,

ні татранів і топчаків,

ні ревугів і ольбирів!

Без щитів вони з ножами

йдуть в кривавую розправу

й побіджають полки криком

дзвонять в прадідную славу.

Але ви собі сказали:

самі піднімаймо труди!

Перед нами — слава наша,

і за нами — наша буде!

А хіба ж то вже старому

змолодіти, браття, диво?

Коли сокіл випірився,

жене вгору птахів живо:

не подасть гнізда в обиду!

Та зло княже — не підмога.

І часи звелись нінащо.

Се у Римі крик, тривога

під шаблями половчина,

й Володимир в сю годину

під ранами. — Тоска й туга,

туга Глібовому сину!»


* * *


Славний княже Всеволоде!

А то ж тобі для защити

злотого вітців престола

не мислію прилетіти!

Можеш бо веслами Волгу

розкропити в одній хвилі

й Дон шоломами до каплі

вичерпати без насили.

Будь ти, княже Всеволоде,

у тій січі, у тій брані,

була б чага по ногаті,

кощій був би по різані.

І по суші бо стріляєш

шереширами живими —

вдатними синами Гліба,

Глібовичами твоїми!


Буй Рюриче і Давиде!

Не в вас-то, господинове,

позолочені шоломи

плавали було по крові?

Не в вас храбрая дружина

ревла турами пустині

під каленими шаблями

серед поля на чужині?

В стремена ж за Руську землю,

за наругу половчина

і за рани Ігореві —

Святославового сина!


Осмомисле Ярославе,

княже в галицькім околі!

Гордо сів ти на престолі —

злотокованім престолі.

Ти підпер угорські гори

скрізь залізними полками,

королеві путь заставив,

Дунаєві замкнув брами.

Мечеш бремена над хмари,

до Дунаю судиш суди.

Твої грози йдуть світами,

по землях течуть усюди.

Ти і Києву ворота

відчиняєш в кождій хвилі

і з вітцівського престола

у султанів мечеш стріли.

Стріляй Кончака поганця

за наругу половчина

і за рани Ігореві —

Святославового сина!

Буй Романе і Мстиславе!

У хоробрій мислі сміло

ви рішаєтеся оба

й разом на воєнне діло.

Кождий з вас пливе, як сокіл,

у завзятті під блакиті,

щоб, ширяючи на вітрі,

птаха в леті одоліти.

Бо залізні в вас попруги

під шоломами латина,

від яких земля стряслася

і вся ханова країна.

А литовці і половці,

Деремела і ятвяги,

списи кинувши, склонили

голови під мечі нагі.

Та вже, княже, Ігореві

сонце світла поскупило,

а дерево, похилившись,

листє не з добра зронило.

І по Сулі і по Росі

городи вже поділили,

але Ігоревих воїв

воскресити нема сили.

Дон тебе взиває, княже,

на побіду князів кличе.

Вже й ольговичі хоробрі

доросли, щоб стати в січі!


Інгваре і Всеволоде,

й ви всі три сини Мстислава,

що за вами, шестикрильці,

із гнізда вже лине слава!

Ви ж не жеребом побіди

власть захопили у руки!

А що ж ваші ляські списи,

а щити, шоломи й луки?

Загородіть ними поле

за наругу половчина

і за рани Ігореві —

Святославового сина!


Вже бо срібних струй не котить

Сула до Переяслава:

вже під криками поганих

блідне Двина величава,

тече грізним полочанам

не водами — болотами.

Один Ізяслав Васильків

брязнув острими мечами,

о литовськії шоломи

подзвонив собі на славу.

У кореня підтяв славу

свому дідові Всеславу

й сам підтятий повалився

під литовськими мечами

на криваві буйні трави —

під червоними щитами.

Взяв на смертне ложе славу,

взяв і в смертній хвилі каже:

«Приодів твою дружину

птах крилом своїм вже, княже,

а кров її звірі лижуть!»

Бо й пригода ж то, пригода!

Ні там брата Брячислава

не було, ні Всеволода.

З них один жемчужну душу

виронив з міцного тіла;

через злоте ожереллє

душа з тіла улетіла.

Сумом голоси озвались,

зникли радощі нечайно;

тільки й чути — у Городні

труби трублять незвичайно.


Ярославе й ви, всі внуки

Всеславові неструджені!

Знизіть стяги, в піхви всуньте

мечі ваші пощерблені!

Вже ви з дідової слави

вискочили! Ваша слава,

що поган на землю Руську

навели, на жизнь Всеслава!

Лиш крамолами своїми

навели ви їх з чужини.

З ваших сварів вийшла напасть

Половецької країни.


* * *


В семому віці Трояна

Всеслав жеребами кинув;

не о що ж йому ходило,

лиш о любую дівчину.

На коні, о клюки впершись,

в город Київ скочив живо.

Коп’єм злотого престола

доторкнувся там на диво.

Потім знову з Білгороду

вже в опівнічній годині

скочив дальше звірем лютим,

повісившись на мглі синій.

І подзвонив рано-вранці

стрикусами-таранами,

і створив Новгороду

непреоборимі брами.

Розшиб славу Ярославу

і по-свому знову з ночі

скочив вовком із Дудуток,

на Немигу вовком скочив.

На Немизі снопи стелять,

снопи стелять головами,

а молотять їх ціпами,

харалужними ціпами.

А кладуть життє на тоці

й геть від тіла душу віють.

Не добро ж бо на кривавих

берегах Немиги сіють, —

сіють кості синів руських!..

Всеслав людям судив суди

і князям давав порядки,

вночі ж вовком бігав всюди.

З Києва було до півнів

був уже в Тмуторокані,

путь Хорсові перебігши

сірим вовком назаранні.

Йому дзвонять у Полоцьку

на заутреню в Софії,

а він чує не в Полоцьку,

а в Києві дзвони тії.

Віщий дух у бодрім тілі!

Але й набідився доста.

Йому вперве й Боян віщий

припівку зложив незпроста:

«Ні скорому, ні прудкому,

ні хоча б, як птах, швидкому

не обійти й не минути

суду божого нікому!»


Гей, стогнати землі Руській

при спомині первих годин,

при спомині князів первих!

А ніхто ж бо й не був годен

Владимира пригвоздити

до гір київських... І нині —

вже сі стяги в Рюриковій,

ті в Давидовій дружині!

Та незгідно вже тим стягам

довгі крила повівають,

хоч оспівують під ними

славні бої на Дунаю.


* * *


Ярославнин голос чути;

вже о досвітній годині

проквиляє Ярославна,

як зазулька на чужині:

«Я зазулькою полину,

по Дунаю полечу я,

мій рукав, рукав бобровий

у Каялі омочу я;

омочу його в Каялі,

втру князеві мому рани,

втру кривавії на тілі,

що від жару й вітру в’яне!»

Ярославна плаче рано,

умивається сльозами,

на валу в Путивлі плаче,

промовляючи словами:

«Ой ти, вітре, ти, вітрило!

Чому вієш, господине,

так насильно, так завзято?

Чому, віючи з чужини,

лиш ханові стрілки мечеш

із чужиноньки чужої

на своїх невтомних крильцях

на мойого лада вої?

Мало ще тобі гуляти,

йти в підоблачні простори,

леліяти-колисати

кораблі на синім морі?

Чому ж, вітре-господине,

розвіяв ти по ковилі

мої радощі єдині,

мої радощі й весіллє?»

Ярославна плаче рано,

умивається сльозами,

на валу в Путивлі плаче,

промовляючи словами:

«Ой, ти Дніпре-Словутичу!

Ти пробив собі в простори

через землю Половецьку

кам’яні, могутні гори.

І леліяв ти на собі

Святославові дружини

до Кобякового полку.

Прилелій же, господине,

прилелій до мене ладо,

моє ладо і коханнє,

щоб я сльоз моїх не слала

аж на море на заранні!»

Ярославна плаче рано,

умивається сльозами,

на валу в Путивлі плаче,

промовляючи словами:

«Світле і тресвітле сонце!

Всім і тепле ти і красне.

І чому ж ти, господине,

на ладині вої власне

кинуло палким проміннєм?

Чому гнеш ти їм жаждою

луки у безводнім полі,

тули стулюєш тоскою?»


* * *


Присло море опівночі,

З моря мряки йдуть стовпами:

Ігореві бог путь каже

половецькими степами.

Ігореві бог путь каже

до вітцівського престола,

в Руську землю... Бліднуть зорі,

погасаючи спроквола.


Ой спить Ігор, не спить Ігор!

Чи тут спати Ігореві?

Він мислію поля мірить —

поля з Дону ід Донцеві.

Аж і кінь заржав упівніч.

Овлур свиснув за рікою:

чуєш, княже! — Не сидіти

Ігореві самотою.

Гуком, стуком степ озвався,

зашуміли трави й лози,

аж порушились де-не-де

половецькі сонні вози.

А князь в трощу горностаєм,

білим гоголем на води,

на коня і вовком босим

в луг Донця без перешкоди.

І соколом він полинув

під імлами на заранні,

сірі гуси і лебеді

Збиваючи на сніданнє,

на обід і на вечерю.

Коли ж Ігор линув птахом,

то Овлур тоді біг вовком,

стрибав Ігоревим шляхом,

і струшував з трав собою

Зимні роси в раннім гоні;

підірвались бо під ними

скоропадні, борзі коні.


Донець каже: «Княже, княже!

Немала для тебе слава,

для Руської землі втіха,

а для Кончака неслава!»

Ігор каже: «Донче, Донче!

Немала й для тебе слава,

що леліяв ти на хвилях

сина князя Святослава,

слав йому зелені трави,

слав на берегах сріблистих,

вдягав теплими імлами

в захисті дерев тінистих,

гоголем стеріг на водах,

чайкою на струях водних,

а чорнятами своїми

на вихрах-вітрах холодних!»

Не така вже річка Стугна:

ручаї чужі пожерла;

лиху струю наситивши,

судна на кущах розтерла

й затворила, зачинила

Ростиславові княжаті

дні при березі при темнім...

Заплакала стара мати

по княжаті Ростиславі.

Посумніли з жалю цвіти.

В тузі дерево додолу

приклонило свої віти.


Не сороки скреготали —

то за Ігорем в погоні

Гза з Кончаком поспішали.

Ще й не кракали ворони,

ще й галки тоді мовчали,

та й сороки у тій хвилі

скреготу не піднімали,

тихо в лозині сиділи.

Тільки дятли путь на воду

стуком кажуть на заранні

й соловії сповіщають

любим щебетом світанне.

Гза говорить: «Коли сокіл

в гніздо лине перед нами,

ми соколича розстрілим

золоченими стрілками!»

Кончак каже: «Коли сокіл

в гніздо лине, ми покажем,

що красною дівицею

сокільця, мов путом, звяжем».

А Гза каже Кончакові:

«Хоч соколича ми звяжем

і красною дівицею,

так нічого не докажем.

Ні нам сокільця не буде,

ні нам красної дівиці.

То ж то і почнуть нас бити

в Половецькім полі птиці!»


* * *


Сказав Боян піснетворцю

давніх годів Ярослава,

а другові Ольговому,

співакові Святослава:

«І голові без пліч тяжко,

і без голови зле тілу», —

без Ігоря ж — землі Руській!.


Сонце в небі засвітило:

Ігор князь у землі Руській,

Ігор князь у Руськім краю!

В’ються голоси дівочі

через море по Дунаю,

в’ються голоси у Київ.

Боричевом, путем прощі,

їде Ігор до святої

пречистої Пирогощі.

По всім сторонам веселість,

всі городи собі раді.

Старим князям славу давши,

даймо й молодій громаді.

Слава нині Ігореві,

Всеволоду слава нині,

Владимиру молодому,

всім князям і їх дружині!

Нехай живуть, поборюють

всі полки поганські

за народи християнські

й землі християнські!

Нехай буде князям слава

і дружині слава!


Амінь!










Василь Щурат. Слово про похід Ігоря Свяюславича. Друкується за збірником «Слово о плъку Игоре※, стор. 190 — 209. Автограф, за свідченням сина перекладача С. В. Щурата, не зберігся. Вперше переклад опубліковано в журналі «Світ» (Львів), 1907, № 1 — 6.





Попередня     Головна     Наступна


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчани, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.