Попередня     Головна     Наступна




Володимир Свідзінський


СЛОВО ПРО ПОХІД ІГОРІВ, ІГОРЯ, СИНА СВЯТОСЛАВА, ВНУКА ОЛЕГА






Чи не добре було б нам, браття,

Почати старими словами

Войних повістей про похід Ігорів,

Ігоря Святославича?

А початися тій пісні

За подіями цього часу,

А не за намислом Бояновим.

Боян бо віщий,

Коли кому хотів пісню творити,

То розтікався білкою по древу,

Сірим вовком по землі,

Сизим орлом під облóками.

Пам’ятаючи, повідав

Давніх часів усобиці.

Тоді пускав десять соколів

На стадо лебедиць, —

Которої досягав,

Та перша пісню співала

Старому Ярославу,

Хороброму Мстиславу,

Що зарізав Редедю

Перед полками касозькими,

Красному Романові Святославичу.

Да то ж Боян, браття,

Не десять соколів

На стадо лебедиць пускав,

А свої віщі пальці

На живі струни покладав,

І вони самі князям славу рокотали.


Почнімо ж, браття, цю повість

Від старого Володимира

До нинішнього Ігоря,

Що зміцнив ум кріпотою своєю,

І загострив серце своє мужністю;

Сповнившись войного духу,

Навів свої хоробрі полки

На землю Половецьку

За землю Руську.


Тоді Ігор поглянув на світле сонце

І побачив: тьмою від нього

Все своє військо покрите.

І сказав Ігор до дружини своєї:

«Браття й дружино!

Лучче потятому бути,

Ніж полоненому бути.

А всядьмо, браття, на свої бистрі коні

Та подивимось синього Дону».


Запал князеві ум полонив,

І призвість заступила йому жадоба

Звідати Дону великого.

«Хочу, — сказав, — спис переломити

Кінець поля половецького;

З вами, русичі,

Хочу наложити головою,

Або спити шоломом Дону».


О, Бояне, солов’ю старого часу!

Да коли б же ти ці полки ощебетав,

Скачучи, солов’ю, по древу мислі,

Злітаючи розумом під облóки,

Звиваючи славу обаполи цього часу,

Линучи Трояновою тропою

Через поля на гори!

Так би співати пісню Ігореві,

Того Олега внукові:

«Не буря соколів занесла

Через поля широкі;

Галиці табунами біжать

До Дону великого...»

Або так заспівати було,

Віщий Бояне, Велесів внуче:

«Коні ржуть за Сулою,

Дзвенить слава у Києві,

Сурми сурмлять у Новгороді,

Стоять стяги в Путивлі...»


Ігор жде милого брата Всеволода.

І сказав йому буй-тур Всеволод:

«Один брат, один світ світлий

Ти, Ігоре,

Обидва ми Святославичі!

Сідлай, брате, свої бистрі коні,

А мої да й готові,

Осідлані коло Курська напереді.

А мої да й куряни

Свідомі бійці:

Під сурмами сповивані,

Під шоломами злеліяні,

Кінцем списа згодовані.

Путі їм відомі,

Яруги їм знані,

Луки їм натягнені,

Сагайдаки створені,

Шаблі нагострені,

Самі скачуть, як сірі вовки в полі,

Шукаючи собі честі,

А князю слави».


Тоді ступив Ігор князь у золоте стремено

І поїхав по чистому полю.

Сонце йому тьмою путь заступало;

Ніч, стогнучи над ним грозою,

Птиць побудила.

Свист звіриний постав;

Див квилить на верху дерева,

Велить послухати землі незнаній,

Волзі, і Помор’ю, і Посуллю,

І Сурожу, і Корсуню,

І тобі, Тьмутороканський бовване!

А половці невторованими дорогами

Побігли до Дону великого;

Кричать вози опівночі,

Мов лебеді сполохані.

Ігор до Дону військо веде.

Уже біду його

Виглядають птахи по дуб’ю;

Вовки грозу віщують по яругах;

Орли клектом на кості звірів кличуть,

Лисиці брешуть на черлені щити.

О Руська земле,

Уже ж бо ти за горою!


Довго ніч меркне.

Зоря-світ запалала,

Мла поля укрила;

Щебет солов’їний заснув,

Гомін галичий убудився.

Русичі поля великі

Черленими щитами перегородили,

Шукаючи собі честі,

А князю слави.


З зарання в п’ятницю

Потоптали вони погані полки половецькі

І, розсипавшись стрілами по полю,

Помчали красних дівок половецьких,

А з ними злото, і паволоки,

І дорогі оксамити.

Укривалами, і опанчами, і кожухами

Почали мости мостити

По болотах і гружавинах,

І всякими узорочами половецькими.

Черлений стяг, біла корогва,

Черлений бунчук, срібне ратище —

Хороброму Святославичу!

Дрімає в полі Олегове хоробре гніздо.

Далеко залетіло!

Не родилося воно на поталу

Ні соколу, ні кречету,

Ні тобі, чорний вороне,

Поганий половчине!

Гза біжить сірим вовком,

Кончак йому путь показує,

До Дону великого.


Другого дня вельми рано

Криваві зорі світ повідають;

Чорні тучі з моря йдуть,

Хочуть прикрити чотири сонця,

А в них трепечуться сині блискавки.

Бути грому великому!

Іти дощу стрілами

З Дону великого!

Там-то списам поламатися,

Там-то шаблям потручатися

Об шоломи половецькі

На річці, на Каялі,

Біля Дону великого.

О Руська земле,

Уже ж бо ти за горою!


Ось вітри, Стрибожі внуки,

Віють з моря стрілами

На хоробрі полки Ігореві.

Земля дуднить, ріки мутно течуть;

Порохи поля покривають.

Стяги говорять:

Половці ідуть від Дону і від моря,

І відусіль руські полки обступили.

Діти бісові криком

Поля перегородили,

А хоробрі русичі —

Черленими щитами.


Яр-туре Всеволоде!

Стоїш на обороні,

Прискаєш на військо стрілами,

Гримиш об шоломи мечами харалужними.

Куди тур поскочить,

Своїм золотим шоломом світячи,

Там лежать погані голови половецькі.

Поскипані шаблями гартованими

Шоломи оварські

Від тебе, яр-туре Всеволоде!

Що тому рана, браття,

Хто забув честь і життя,

І город Чернігів,

Отецький золотий престол

І свого милого жадання,

Красної Глібівни,

Звичаї та обичáї!


Були віки Троянові,

Минули літа Ярославові;

Були походи Олегові,

Олега Святославича.

Той Олег мечем крамолу кував

І стріли по землі сіяв.

Ступає він у золоте стремено

У городі Тьмуторокані,

А той брязкіт зачував

Давній великий

Ярославів син Всеволод,

А Володимир щоранку

Уші затуляв у Чернігові.

А Бориса Вячеславича

Похвальба на суд привела

І на Канині

Зелену паполому постелила

За кривду Олегову,

Хороброго і молодого князя.

А з тої Каяли

Святополк повіз отця свого

Міждо угорськими іноходцями

До святої Софії в Київ.

Тоді, за Олега Гориславича,

Сіялися і зростали усобиці,

Гинуло добро Дажбожого внука;

У княжих незгодах

Людський вік коротився.

Тоді по Руській землі

Рідко орачі гукали,

Та часто ворони крякали,

Трупи ділячи між собою;

А галки свою річ говорили,

Змовляючись летіти на поживність.

Так було в тих боях і в тих походах,

Але такого бою не чувано.


З зарання до вечора,

З вечора до світа

Летять стріли гартовані,

Гримлять шаблі об шоломи,

Тріщать списи харалужні

У полі незнаному,

Серед землі Половецької.

Чорна земля під копитьми́

Кістьми була засіяна,

А кровію поливана;

І зійшла туга по Руській землі.


Що там шумить, що там дзвенить

Здалеку рано перед зорею?

Ігор полки завертає,

Жаль йому милого брата Всеволода.

Билися день, билися другий,

Третього дня перед полуднем

Упали стяги Ігореві.

Тут брати розлучилися

На березі бистрої Каяли;

Тут кривавого вина недостало;

Тут пир докінчали хоробрі русичі:

Сватів напоїли,

А самі полягли

За землю Руську.

Никне трава жалощами,

А древо з тугою до землі приклонилось.


Та уже, браття,

Невесела година настала,

Уже пустиня силу покрила!

Встала Недоля

В силах Дажбожого внука,

Вступила дівою

На землю Троянову,

Сплеснула лебединими крилами

На синьому морі, коло Дону;

Плещучи, відстрахнула

Щасливі часи.

Походи князів на поганих минулися,

Бо сказали брат братові:

«Це моє, а те моє теж».

І почали князі про мале

«Це велике» мовити

І самі на себе крамолу кувати.

А погані звідусіль

Приходили з перемогами

На землю Руську.

О! далеко зайшов сокіл,

Птахів б’ючи, до моря!

А Ігоря хороброго полку

Не воскресити!


За ним крикнула Карина

І Желя помчала по Руській землі,

Огонь несучи в полум’яному розі.

Жони руські заплакали, мовлячи:

«Уже нам своїх милих лад

Ні мислею змислити,

Ні думою здумати,

Ні очима зглянути,

А золотом і сріблом

І поготів не бряжчати».

А застогнав, браття, Київ тугою,

А Чернігів напастями.

Журба розлилася по Руській землі,

Печаль сита тече серед землі Руської.

А князі самі на себе крамолу кували;

А погані самі,

Переможно набігаючи на Руську землю,

Брали дань по білці з двора.


Тії бо два хоробрі Святославичі,

Ігор і Всеволод,

Уже погань розбудили розбратом.

її утихомирив був

Батько їх Святослав

Грізний, великий київський, грозою;

Пристрашив був

Своїми сильними полками

І харалужними мечами;

Наступив на землю Половецьку;

Притоптав сугорби та яруги;

Помутив ріки та озера;

Висушив потоки та болота.

А поганого Кобяка

З луки моря,

Від залізних великих полків половецьких,

Як вихор, вирвав;

І упав Кобяк

У городі Києві,

У світлиці Святославовій.

Тут німці і венеціани,

Тут греки і морава

Співають славу Святославу,

Дорікають князю Ігореві,

Що потопив багатство

На дні Каяли, ріки половецької.

Руського золота насипали!

Тут Ігор князь пересів

Із сідла золотого

Да у сідло невольницьке.

Посмутніли по містах мури,

А веселощі поникли.


А Святославу

Смутен сон привидівся

У Києві, на горах.

«Цеї ночі звечора

Одягали мене, — сказав, —

Чорною паполомою

На кроваті тисовій;

Черпали мені синє вино

З отрутою мішане;

Сипали мені порожніми сагайдаками

Поганих чужомовців

Великий жемчуг на груди

І милували мене.

І десь дошки були без сволока

У моїм теремі золотоверхім.

Цілу ніч звечора

Бісові ворони грали

Коло Пліснеська на оболоні,

Били дебру Кисаню

І несли її до синього моря».


І сказали бояри до князя:

«Уже, князю, туга ум полонила:

То ж два соколи злетіли

З отцевого золотого престола

Пошукати города Тьмутороканя

Або спити шоломом Дону.

Уже соколам крильця обрубано

Поганих шаблями,

А самих попутано

Путами залізними.

Да темно ж було того дня:

Два сонця померкло,

Обидва багряні стовпи погасли,

А з ними молоді місяці,

Олег і Святослав,

Темрявою обволоклися

І в морі потонули,

І великої буйності додали поганим.

На річці на Каялі тьма світ покрила,

По Руській землі поширились половці,

Як барсове гніздо.

Уже знялася ганьба на хвалу;

Уже вдарила принука на волю;

Уже вергнувся Див на землю.

От готські красні дівчата

Заспівали на березі синього моря,

Дзвонячи руським золотом;

Виспівують часи Бусові,

Величають помсту Шаруканову.

А ми вже, дружина, жадні веселощів».


Тоді великий Святослав

Зронив золоте слово

З сльозами мішане і сказав:

«О мої синовці, Ігоре і Всеволоде!

Рано ви почали

Половецьку землю мечами потинати,

А собі слави шукати;

Та безславно подолали,

Безславно кров поганую пролили.

Ваші хоробрі серця

З твердого харалугу скуті,

А у відвазі гартовані.

Що ж ви це заподіяли

Моїй сріберній сивині?

А вже не бачу влади

Сильного і багатого

І войовничого брата мого Ярослава

З чернігівськими боярами,

З могутами і з татранами,

І з шельбирами, і з топчаками

І з ревугами, і з ольберами:

Тії бо без щитів,

З зачобітними ножами,

Криком полки перемагають,

Дзвонячи в прадідову славу.

А ви сказали: «Мужаймося самі;

Нової слави самі добудем

І давньою самі поділимося!»

А чи диво, браття, старому помолодіти?

Коли сокіл у літах буває,

Високо птиць підбиває,

Не дасть гнізда свого на поталу.

Та те лихо: князі мені не помóга.

Назворот часи обернулись.

Ось у Римові кричать

Під шаблями половецькими,

А Володимир під ранами.

Туга і журба сину Глібовому!


Великий князю Всеволоде!

Чи не мислиш ти прилетіти здалеку

Отцевого золотого стола доглянути?

Ти ж можеш Волгу веслами розкропити,

А Дон шоломами вилляти!

Коли б ти був,

То була б бранка по ногаті,

А бранець по різані.

Ти можеш і по сухому

Живими стрілами метати, —

Удатними синами Глібовими.


Ти, буйний Рюрику і Давиде!

Чи не ваші золочені шоломи

По крові плавали?

Чи не ваша хоробра дружина

Рикає, наче тури,

Ранені шаблями гартованими

На полі незнанім?

Ступіть, володарі, в золоте стремено

За кривду цього часу,

За землю Руську,

За рани Ігореві,

Буйного Святославича!


Галицький Осмомисле Ярославе!

Високо сидиш на своїм золотокованім престолі,

Підпер гори угорські

Своїми залізними полками,

Заступивши королеві путь,

Зачинивши Дунаєві ворота,

Метаючи тягарі через оболоки,

Судя судячи до Дунаю.

Грози твої по землях течуть;

Відчиняєш Києву ворота;

Стріляєш з отцевого золотого престола

Султанів за землями.

Стріляй, володарю, Кончака,

Поганого раба,

За землю Руську,

За рани Ігореві,

Буйного Святославича!


А ти, буйний Романе і Мстиславе!

Хоробра думка носить ваш дух на подвиг.

Високо плаваєте на подвиг у відвазі,

Наче сокіл на вітрі ширяючи,

Хотячи птаху в буянні подолати.

Єсть бо у вас залізні панцирі

Під шоломами латинськими.

Від них загриміла земля

І багато країн —

Хинова, Литва, Ятвяги,

Деремела і половці —

Списи свої покидали,

А голови підклонили

Да й під ті мечі харалужні.

Та вже, князю, Ігореві

Сонячне світло померкло,

А дерево не з добра листя поронило!

По Росі і по Сулі городи поділено.

А Ігоря хороброго полку

Не воскресити!

Дон тебе, князю, кличе

І зве князів на перемогу.

Ольговичі, хоробрі князі,

Поспіли до бою.


Інгвар і Всеволод

І всі три Мстиславичі,

Незгіршого гнізда шестикрильці!

Чи не шляхами перемоги

Собі волості здобули ви?

Де ж ваші золоті шоломи

І ляцькі списи і щити?

Загородіть Полю ворота

Своїми гострими стрілами

За землю Руську,

За рани Ігореві

Буйного Святославича!


Да вже Сула не тече

Сріберними струями

До города Переяславля,

І Двина болотом тече

До тих грізних полочан,

Під кликом поганих.

Один Ізяслав, син Васильків,

Подзвонив своїми гострими мечами

Об шоломи литовські,

Перетяв славу

Дідові своєму Всеславу,

А сам під черленими щитами,

На кривавій траві,

Потятий литовськими мечами,

Сходячи кров’ю, сказав:

«Дружину твою, князю,

Птахи крилами приодягли,

А звірі кров полизали».

Не було тут брата, Брячислава,

Ні другого — Всеволода;

Один він зронив жемчужну душу

З хороброго тіла

Через золоте намисто.

Посмутніли голоси, поникли веселощі,

Сурми сурмлять городенські.


Ярославе і всі внуки Всеславові!

Уже понизьте стяги свої,

Поховайте свої мечі увереджені:

Уже ви вискочили з дідової слави.

То ж ви своїми незгодами

Почали наводити поганих

На землю Руську,

На добро Всеславове.

Бо через розбрат сталося насильство

Від землі Половецької!»


На сьомому віці Трояновому

Кинув Всеслав жереб

На дівицю, йому любу.

Хитрощами підперся він на коні

І скочив до города Києва,

І діткнувся списом

Золотого престола київського.

Скочив від них лютим звірем.

Опівночі з Білгорода

З’явився в синій імлі,

А вранці сокирами

Відчинив ворота Новгорода,

Розбив славу Ярославу.

Скочив вовком до Немиги з Дудуток.

На Немизі снопи стелять головами,

Молотять ціпами харалужними,

На тоці життя кладуть,

Віють душу від тіла.

Немиги криваві береги

Не добром були засіяні —

Засіяні кістьми руських синів.

Всеслав князь людям суди судив,

Князям городи рядив,

А сам уночі вовком бігав:

З Києва добігав, до півнів, Тьмутороканя;

Великому Хорсові вовком путь перебігав.

Йому в Полоцьку рано до утрені

Дзвонили в дзвони в святій Софії,

А він той дзвін чув у Києві.

Та хоч віща душа в тілі міцному,

А часто біду терпів він.

Йому віщий Боян мудрець

Колись і приповідку сказав:

«Ні хитрому, ні розумному,

Ні птахові розумному

Суда божого не минути».


О, стогнати Руській землі,

Спом’янувши колишні часи

І колишніх князів.

Того старого Володимира

Не можна було прикувати до гір київських.

Його стяги стали нині Рюрикові,

А інші Давидові,

Та різно їм бунчуки мають,

Списи співають.


На Дунаї

Ярославнин голос чути;

Зозулею самотньою

Кує рано:

«Полечу, — каже, — зозулею по Дунаєві,

Омочу бобровий рукав у Каялі ріці,

Утру князеві криваві його рани

На могутнім його тілі».

Ярославна рано плаче

В Путивлі на стіні, мовлячи:

«О Вітре, вітрило!

Нáщо, пане, так напруго вієш?

Нáщо несеш поганські стріли

На своїх нетомлених крильцях

Та на мого лада військо?

А чи тобі мало

Вгорі під хмарами віяти,

Гойдаючи кораблі на синім морі?

Нащо, пане, мої веселощі

По кови́ллю розвіяв?»

Ярославна рано плаче

В Путивлі городі на стіні,

Мовлячи:

«О Дніпре Словутиче!

Ти пробив єси кам’яні гори

Крізь землю Половецьку!

Ти гойдав на собі

Святославові судна

До табору Кобякового, —

Пригойдай, пане, мого ладу до мене,

Щоб я не слала до нього сліз

На море рано».

Ярославна рано плаче

В Путивлі на стіні,

Мовлячи:

«Світле й трисвітле Сонце!

Усім тепле й красне єси:

Нащо ж, пане, простягле

Гаряче своє проміння

На мого лада військо?

У полі безводному

Спрагою їм луки стягло,

Тугою їм сагайдаки заткнуло».


Плеснуло море опівночі,

Мла іде стовпами.

Ігореві князю бог путь показує

З землі Половецької

На землю Руську,

До отцевого золотого престола.

Погасла вечірня зоря.

Ігор спить, Ігор та й не спить,

Ігор думкою поля мірить

Від великого Дону до малого Дінця.

Тупнув кінь опівночі,

Овлур свиснув за рікою,

Велить князю розуміти.

Князю Ігорю у неволі не бути!

Грюкнула-стукнула земля,

Зашуміла трава,

Шатра половецькі стенулися.

А Ігор князь скочив

Горностаєм до комишів

І білим гоголем на воду.

Спав на бистрого коня,

І скочив з нього босим вовком,

І помчав до лугу Дінця,

І полетів соколом під імлами,

Побиваючи гуси та лебеді

На сніданок, обід, вечерю.

Коли Ігор соколом полетів,

Тоді Овлур вовком побіг,

Трусячи собою студену росу:

Підірвали бо свої бистрі коні.


Донець сказав: «Князю Ігоре!

Немало тобі величчя,

А Кончакові досади,

А Руській землі веселості!»

Ігор сказав: «О Донче!

Немало ж і тобі слави,

Що гойдав князя на хвилях,

Стелив йому зелену траву

На своїх сріберних берегах,

Одягав його теплими млами

Під наметом зеленого древа;

Стеріг його гоголем на воді,

Чайками на струях,

Чернядьми на вітрах.

Не така, — сказав, — річка Стугна;

Мало води маючи,

Пожерши чужі ручаї і потоки,

Поширена до устя,

Юному князеві Ростиславу

Закрила Дніпрові темні береги.

Плаче мати Ростиславова

За молодим князем Ростиславом.

Засмутилися квіти з жалощів,

І древо з тугою до землі приклонилось.

Да не сороки заскрекотали:

По сліду Ігоревім

Іде Гза з Кончаком.

Тоді ворони не крякали,

Галки помовкли,

Сороки не скрекотали.

Тільки дятли повзають по вітах;

Тукотом путь до ріки показують;

Солов’ї веселими піснями

Світ повідають.

Мовить Гза Кончакові:

«Коли сокіл до гнізда летить,

Ми соколика розстріляємо

Своїми золоченими стрілами».

Сказав Кончак до Гзи:

«Коли сокіл до гнізда летить,

Ми сокільця обплутаємо

Красною дівицею».

І сказав Гза Кончакові:

«Коли його обплутаємо

Красною дівицею,

Ні в нас буде сокільця,

Ні в нас буде красної дівиці,

І почнуть нас птахи бити

У полі половецькім».


Сказав Боян про походи Святославові,

Піснетворець старого часу,

Ярославового, Олегового, княжого:

«А хоч тяжко тобі, голово, без плечей,

Зле тобі, тіло, без голови».

Так і Руській землі без Ігоря.

Сонце світиться на небесах,

Ігор князь в Руській землі.

Дівчата співають на Дунаї,

В’ються голоси через море до Києва.

Ігор їде по Боричеву

До святої богородиці Пирогощої.

Землі раді, городи веселі.


Заспівавши пісню старим князям,

Потім молодим співати:

«Слава Ігорю Святославичу,

Буй-туру Всеволоду,

Володимиру Ігоревичу.

На многа літа князям і дружині,

Що боряться за християн

З поганими полками!

Князям слава і дружині!


Амінь!










Володимир Свідзінський. Слово про похід Ігорів, Ігоря, сина Святослава, внука Олега. Подається за першодруком у «Літературному журналі», 1938, № 5, стор. 95 — 110.





Попередня     Головна     Наступна


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.