Попередня     Головна     Наступна




Наталя Забіла


СЛОВО ПРО ІГОРІВ ПОХІД






Чи не слід нам розпочати, браття, —

як співали в сиву давнину, —

спів про те, як із своєю раттю

вирушав князь Ігор на війну.

Не з казок, не з домислів Бояна

нашу пісню ми поведемо, —

ми бувальщину співати станем,

сьогоденну правду повімо.

Бо коли Боян бувало пісню

у натхненні віщому складав,

розтікався він по древу мислю,

сірим вовком по землі шугав;

він орлом у сине небо линув,

як замислить про минуле спів,

і тоді на зграю лебедину

випускав він десять соколів.

Здоганяє сокіл котру лебідь —

та вже й пісню почина свою:

про Мстислава, що колись Редедю

подолав у чесному бою;

заспіва про славу тогочасну.

Ярослава Мудрого часи,

про Романа, що прозвали Красним,

бо такої вдався він краси.

То не лебеді злітають вище,

не ширяють ясні соколи —

то Боян персти розправив віщі,

і під ними струни загули.

Починаймо ж нашу повість, браття,

від старих часів до наших днів:

як зійшло на Ігоря завзяття,

ясний розум мужністю зміцнів,

розпалилось серце молодецтвом,

ратним духом сповнилась душа, —

і в похід на землю Половецьку

він за Руську землю вируша.


* * *


О Бояне, соловію давній!

Якби ти співав про цей похід,

по деревах скачучи уявних,

у підхмарний зносячися літ,

вслід Трояну, через гори й луки

ти б хвалу обаполи звивав,

і тоді Олеговому внуку,

ти отак би Ігорю співав:

— То не буря крізь широкі гони

соколів підхоплює й жене;

то не галич зграєю до Дону

через поле котиться буйне...

Або, може, мовою такою

ти складав би пісню в тую мить:

— Заіржали коні за Сулою,

буйна слава в Києві дзвенить,

Засурмили сурми з Новгорода,

у Путивлі стяги майорять, —

дожидає Ігор Всеволода,

щоб укупі вирушить на рать.

— Мій єдиний брате, ясний світе!

Всеволод до нього річ повів, —

Святослава ми обидва діти

і немає більш у нас братів.

То лаштуй же, брате, гостру зброю,

борзих коней обряжай у путь,

а мої готові вже до бою

і на мене біля Курська ждуть.

А мої куряни знамениті —

всім відомі воїни-орли,

бо вони під сурмами сповиті,

не в колисці змалечку зросли,

а на ратнім полі під шоломом,

і годовані з кінця списів...

Кожна путь-дорога їм відома

між ярами й нетрями лісів.

Пружні луки зроду в них не слабли,

повні стріл відкриті сайдаки,

Завжди добре вигострені шаблі,

і самі вони, мов ті вовки,

перескочуть простір неосяжний,

подолають далеч степову,

щоб знайти для себе честь звитяжну,

а для князя — славу бойову!


* * *


Ігор-князь на сонце подивився

і побачив: небувала мла

на усе на Ігореве військо

від ясного сонця налягла.

І сказав він: — Браття і дружино!

Нам миліша смерть, аніж полон!

То сідаймо ж всі на коні нині

та й погляньмо на великий Дон! —

На знамення, що віщує долю,

запал князю зважить не дає.

— Хочу, — каже, — в Половецькім полі

преломити гострене коп’є!

Хай в бою не буть мені живому

разом з вами, руські вояки,

тільки хочу пити я шоломом

воду з Дону, з синьої ріки!


* * *


Князь ступив у золоте стремено

і вперед поїхав по полях.

Оточили путь лихі знамення:

сонце млою заступає шлях,

побудилось птаство полохливе,

уночі вчуваючи грозу,

і звірині посвисти лякливі

в чагарях лунають поблизу.

З верховіття Див кричить в тривозі,

і летить відгомін прорікань

по Сулі, по морю і по Волзі,

в Сурож, Корсунь і Тмуторокань.

І тоді побігли половчани

аж на Дон великий без шляхів,

уночі вози їх закричали,

наче зграї зляканих птахів.

Ігор князь веде до Дону військо!

А біда вже в’ється, наче птах,

а вовки грозу вже чують близько

і тривожно виють по ярах.

Орлій клект на учту потаємну

кличе птиць... Лисиці на щити

брешуть злякано... О, Руська земле!

Вже далеко за горою ти!


* * *


Довго ніч триває. Вже й світання,

та поля повила сива мла.

Солов’їне стихло щебетання,

галич в лісі гомін ізняла.

Неосяжне поле руські вої

зап’яли у багряні щити,

щоб для князя слави бойової,

а для себе почесті знайти.


Як у п’ятницю зайнявся ранок,

потоптали половців у прах,

і помчали красних половчанок,

розметнувшись стрілами в степах.

І помчали шовк і оксамити,

опанчі коштовні й кожухи,

щоб мости в болоті помостити,

килимами вистелить шляхи!

А червоний стяг, корогву білу

і на срібнім ратищі бунчук —

те по праву Святославич смілий,

як здобуток свій, бере до рук.


Спить Олегів славний рід у полі.

Залетів-таки далеко він!

Не покривдить, знать, його ніколи

чорний ворон — лютий половчин.

Ані білий кречет, ані сокіл

не покривдять той хоробрий рід:

Гза тікає вовком в степ широкий,

і Кончак біжить за ним услід.


* * *


А на другий день криваві зорі

обійняли вранішню блакить.

Чорні хмари грізно йдуть від моря

і чотири сонця хочуть вкрить.

В них тріпочуть блискавиці сині...

Видно, ждать нечуваних громів!

Видно, злива стрілами нарине

від донських зелених берегів!

Тут списам ломитися на друзки,

тут мечам трощитись об щити

половчан лихих... О, земле Руська!

Вже далеко за горою ти!


Ось вітри, Стрибожі внуки, віють

З моря стрілами. Гуде земля.

І річки течуть-каламутніють,

І покрились порохом поля.

Половчани з моря йдуть і з Дону,

Заступили руським всі світи.

Для дітей бісівських крик — заслона,

а для руських — багряні щити.


Ярий туре, Всеволоде славний!

На бороні міцно ти стоїш,

стріли сиплеш на ворожі лави,

об шоломи шаблею гримиш.

Де проскаче тур по бойовищі,

де його виблискує шолом, —

там і меч його дзвенить і свище

і стинає голови кругом.

Чи страшні тому криваві рани,

хто забув в гарячому бою

про Чернігів, про життя та шану

і про красну Глібівну свою?!


* * *


Проминули роки Ярослава,

відгули Троянові віки,

і Олега, сина Святослава,

із братами чвари та сварки.

Бо Олег, той князь з Тмутороканя,

стріли й смерть посіяв по ланах.

В золоте стремено тільки стане —

загуде у Києві луна.

І великий князь у неспокою

прислухавсь і зброю готував,

а в Чернігові щодня з журбою

Володимир вуха затуляв.

А Борис, хоробрий Вячеславич,

у бою загинув в ті роки,

і зелену пáполому трави

заплели над ним біля ріки.

Святополків батько в тому ж році

теж поліг від братньої стріли,

і між двох угорських іноходців

його тіло в Київ привезли.

За Олега, що його недаром

Гориславичем Боян нарік,

засівались і зростали чвари

і ставав коротшим людський вік.

І тоді в полях ратайські гуки

чуть було не часто на Русі —

на полях кричали чорні круки

і ділили трупи в ті часи,

налітала на споживу галич,

вороняччя їжі припасло...

Хоч страшні бої колись бували,

та таких, як нині, — не було!


* * *


Бій кипить від рання і допізна,

не вщухає січа і вночі.

Линуть стріли, наче дощ залізний,

і гримлять гартовані мечі.

Крешуть іскри шаблі об шоломи,

і списи трощаться у борні,

у степу незнаному, чужому,

в половецькій дальній стороні.

Тут поля кістками засівали,

поливали кров’ю той посів,

і зійшов він тугою та жалем

для всієї славної Русі...


Що там чути в полі — шум і дзвони

на зорі полинули не в лад? —

То ковуїв зрушились загони

і безладно кинулись назад.

Втікачів безчесних переймати

Ігор князь помчав наперестріт,

жаль бо князю Всеволода-брата,

заливають очі кров і піт!..

Третій день не стало сили битись —

впали долі руські бунчуки!..

Тут братам припало розлучитись

край Каяли, бистрої ріки.

Тут вина кривавого нестало,

тут хоробрі руські соколи

досхочу сватів понапували,

а самі кістками полягли.


Невесела то була година!

Аж поникла жалібно трава.

Руську міць поглинула пустиня,

і схилились в тузі дерева.

І тоді дівицею вступила

журна Кривда в Руську сторону,

розіп’яла лебедині крила,

розплескала воду на Дону,

розплескала в синім морі воду

і привільні знищила часи...

Про колишні славнії походи

вже забули й думать на Русі.

Бо почав казати брат до брата:

— Це моє, а це також моє! —

І крамолу почали кувати,

і казать «велике» про мале.

Почалися між князями чвари,

вороги ж ішли з далеких піль

і безкарно згубливі удари

завдавали руським звідусіль.


Ой, далеко зайде соколисько,

як почне над морем птаство бить!

А хоробре Ігореве військо

вже тепер ніяк не воскресить...

Карна й Жля по руських землях скачуть,

смолоскип погребний несучи.

Руські жони безутішно плачуть

по коханих вдень і уночі:

— Вже не йти нам думкою за ними,

вже про них і гадки не гадать,

вже нам їх не бачити очима,

а срібла та золота не ждать!..

Стогне Київ тугою тяжкою,

і Чернігів хилиться з плачем,

і жалоба стелеться рікою

і сльозами по Русі тече.

А князі ведуть сварки даремні,

відкривають путь крамолі й злу,

й вороги ідуть на Руську землю

і беруть данину немалу.

Всеволод та Ігор не на втіху,

а на горе, на велике зло

розбудили те минуле лихо,

що понині приспане було.

Ще ж недавно Святослав великий

всі горби й яруги притоптав,

помутив усі озера й ріки,

посушив потоки й болота,

наступив на землю Половчанську,

Руський край грозою оберіг,

і Кобяк, тодішній князь поганський,

у полоні в Києві поліг.

Венеційці, греки та морави,

всі народи в славні ті часи

величали князя Святослава,

нині ж гудять Ігоря усі,

бо згубив він славу вікодавню,

силу війська, золота й срібла,

і в сідло невільницьке, безславне

пересів із княжого сідла.


* * *


Смутен сон наснився Святославу,

затьмарив чоло його ясне.

— Снилось, — каже, — ніби

в чорний саван

одягали з вечора мене.

І лили отруйні сині вина,

і на груди сипали мені

із поганських сайдаків перлини,

і співали жалібні пісні,

і на теремі моєму гребінь

долі впав із золотих верхів...

Цілу ніч кричали круки в небі

і до моря кликали птахів!..

— Туга, княже, розум твій полонить,

так йому бояри відрекли, —

бо напитися шоломом з Дону

полетіли наші соколи,

із престолу отчого злетіли

пошукати слави та хвали,

та поганці їм відтяли крила

і в залізні пута зап’яли.

Темно стало в третій день безщасний:

двоє сонць затьмарилось тоді,

З ними двоє місяців погасло —

Святослав з Олегом молоді.

На Каялі хмара світло вкрила

й по Русі, мов барсове кубло,

розметнулась половецька сила, —

на хвалу безчестя налягло.

Вже схилилась воля у покорі,

вже на землю Див махнув крилом,

вже дівчата готські біля моря

дзвонять руським золотом-сріблом,

і співають про бої колишні,

і радіють з брязкоту прикрас...

Тільки ми, дружина, безутішні,

бо нема веселощів для нас!


Золоте тоді промовив слово

Святослав крізь сльози жалібні:

— Ой, мої сини, мої братове,

Всеволоде й Ігорю буйні!

Половецьку землю ви зарано

турбувать мечами почали,

в перемозі не дістали шани,

кров поганську марно пролили.

В вас обох серця залізні, смілі,

у броню заковані міцну.

Нащо ж ви таку ганьбу вронили

на мою на срібну сивину?

Слід би вам із Ярославом-братом

повести поєднані полки,

Ярослав бо дужий та багатий,

а його хоробрі вояки

без щитів, з ножами у халявах

подолають всіх у боротьбі...

Ви ж схотіли всю майбутню славу

захопить самим лише собі!

І тепер ця слава піде димом

під мечами лютих половчан:

Глібів син, хоробрий Володимир,

вже загинув від смертельних ран,

вже й на Римів лютий ворог ринув,

обернулись на зворот часи...

Туга й горе Глібовому сину!

Туга й горе зганьбленій Русі!..

І хоча для сокола старого

захищать гніздо не в первині,

та коли князі — не допомога,

не під силу буде це мені!


Гей, великий княже Всеволоде!

Якби ти прилинув іздаля,

ти із Волги вихлюпав би воду,

синій Дон шоломом розілляв.

І були б невільники дешеві,

полонянки зовсім без ціни...

Наче стріли линули б огневі

за тобою Глібові сини!


Гей, князі Давид і буйний Рюрик!

Чи шоломи ваші не в крові,

ваші вої не ревуть, як тури,

ідучи в походи бойові?

Так зберіть же військо нездоланне,

в золоті стремена уступіть,

за криваві Ігореві рани

і за Руську землю відплатіть!

Ярославе Осмомисле княже!

Ти, могутній, високо підвівсь,

ти своєю раттю, наче кряжем,

від угорських гір загородивсь.

Королеві став ти на дорозі,

ти замкнув запорами Дунай,

і з свого престолу сиплеш грози

на султанів у заморський край.

Як змітав ти наступи султана,

так тепер і половців змети, —

за криваві Ігореві рани

і за Руську землю відплати!


І Мстислав з Романом, ви обидва

повсякдень думками у бою,

мов той сокіл, що, готовий в битву,

стежить здобич звисока свою.

В вас залізні панцири незломні,

і щити черлені при плечі,

і латинські ковані шоломи,

й харалужні гострені мечі.

Підкорились многі вам племена,

не одна схилилась голова...

Ігореві ж згасло світло денне,

і зронили листя дерева.

А хоробре Ігореве військо

вже тепер ніяк не воскресить!..

Кличе Дон князів на бойовисько

половецьку знищить ненасить.


Всеволод, та Інгвар, та ще троє

шестикрильців в доброму гнізді!

Чом не стане ваша ляська зброя

на підмогу браттям у біді?

Заступіть ворота половчанам,

їм щитами путь загородіть,

за криваві Ігореві рани

і за Руську землю відплатіть!

Вже Сула у Переяслав-місто

не тече прозора й срібляна,

вже до Полоцька тече багнисто

під поганські поклики Двина.

Із усіх князів єдиний тільки

об щити й шоломи ворогів

Ізяслав, хоробрий син Васильків,

у бою мечами подзвонив.

Та самітний проти сил ворожих,

він не зміг опертися Литві

й під мечем поліг на смертнім ложі,

на кривавій стоптаній траві.

А дружину княжу вороняччя

покривало чорними крильми,

хижі звірі лижуть кров гарячу,

і гарчать, і б’ються над кістьми.

Не було тут брата Брячислава,

й другий брат підмоги не подав, —

сам-один стару дідівську славу

перейняв хоробрий Ізяслав,

сам-один жемчужну душу з тіла

крізь намисто злотне ізронив...

Городенські сурми засурмили,

і веселість смуток полонив.

Ярославе й всі Всеслава внуки!

Вам вже стяги похилити час,

час мечі сховати вам і луки,

бо дідівська слава не про вас:

через ваші чвари та незгоди

йде наруга на Всеславів край,

бо відкрили ви стежки та ходи

в Руську землю для ворожих зграй!


* * *


Що було колись, на сьомім віці,

так Боян премудрий повідав:

зажадав добитись не дівиці,

а престолу в Києві Всеслав.

Надихнувшись чарівної сили,

на баского скочив він коня

й до престолу київського сміло

доторкнувся держаком коп’я.

В Білгороді виник лютим звіром

опівночі з синьої імли,

а на ранок вже його сокири

Новгородську браму рознесли.

А тоді шаленим вовчим бігом

він метнувсь з Дудуток навпростець

і доскочив до ріки Немиги,

що про неї так казав співець:

— Там снопами голови стелили,

на току життя складали в пил,

харалужними ціпами били,

людські душі віяли від тіл.

Засівались береги Немиги

не добірним зерном узимі, —

там криваве поле, вкрите снігом,

засівалось руськими кістьми...

Той Всеслав князів скликав до суду,

городи та села поділяв,

сам, як вовк, шугав по всіх усюдах,

навіть Хорсу путь перетинав.

Як уранці в Полоцьку дзвонили,

він вчував у Києві той дзвін.

Та хоч віщий дух був в дужім тілі,

часто лиха зазнавав і він.

Це ж Боян всевидющий про нього

проказав речення пам’ятне:

«Ані хитрого, ані меткого

божий суд однако не мине!..»

Ой, сумує Русь і тужить слізно,

як згадає про старі часи,

бо й тепер знамена мають різно,

і співають нарізно списи!


* * *


На Дунаї чуть, як промовляє

Ярославна ранком у плачу:

— Ой, полину, — каже, — по Дунаю,

мов зозуля сива полечу.

Омочу я свій рукав бебряний

у Каялі, в бистрому виру,

на кривавім тілі присхлі рани

я моєму князю обітру.

Ярославна плаче на горожі

у Путивлі, в передранній тьмі:

— Ой, Вітрило-Вітре! Чом вороже

повіваєш легкими крильми?

Чом несеш ти зливу необорну

половецьких стріл на руську рать?

Чи тобі не вистачить простору

угорі під хмарами гулять?

Чи тобі замало, легковію,

колихати в морі кораблі?

Чом розкидав ти мою надію

по степу, по білій ковилі?

У Путивлі Ярославна тужить

в передранній тьмі, в самотині:

— Ой, Славуто-Дніпре! Біг твій дужий

пробиває гори кам’яні!

Ти назустріч славі та звитязі

Святославів човен легко ніс,

принеси ж тепер до мене князя,

щоб не слала я до моря сліз!

У Путивлі плаче Ярославна,

і луна тужіння голосне:

— Сонце, Сонце! Красне та ласкаве,

ти до всіх привітне та ясне!

Нащо ж ти промінням попалило

в чистім полі князеві полки? —

Їм від спраги луки покрутило,

затулила туга сайдаки!


* * *


Уночі схлюпнулось море темне,

тумани навалою пливуть.

З половецьких піль на Руську землю

простелилась Ігореві путь.

Вже зоря згасилася червона.

Ігор спить — і водночас не спить:

він думками змірює від Дона

до Дінця несходжені степи.

Опівночі кінь заржав у полі,

тихий свист долинув з-за ріки

Вже не бути Ігорю в неволі! —

це Овлур дає йому знаки:

час тікать, мовляв, — ніхто не стежить!

І земля навколо загула,

захитались половецькі вежі,

зашуміла біла ковила.

Князь метнувся горностаєм білим

в очерет до річки напрямки,

і полинув гоголем на хвилі,

і по той бік виринув з ріки.

На коня схопився... Скочив з нього

і понісся соколом вночі,

гострим зором стежачи дорогу,

голубів та лебедів б’ючи.

Боли Ігор полетів, мов сокіл,

то й Овлур услід за ним помчав

сірим вовком через степ широкий,

срібні роси струшуючи з трав.


Плюскотить Донець назустріч тихо:

— Величання князеві й хвала!

Руським людям — радощі та втіха,

Кончаку ж досада немала!

— І тобі хвала та величання! —

так Дінцеві Ігор відмовляв, —

бо для князя береги піщані

ти травою й квітами встеляв,

колихав його на хвилях чистих,

повивав завоєм туману

і стеріг його, мов чайку бистру,

мов під бурю пташку самітну.

Не така, говорять, Стугна-річка.

бо вона в бистрінь свою лиху

ручаї й потоки невеличкі

увібрала на своїм шляху

й молодого князя Ростислава

поглинула в згубній глибині.

Плаче мати, никнуть квіти й трави,

і дерева хиляться смутні...


* * *


Не сороки у степу стрекочуть,

то Кончак і Гза по сліду мчать.

Постихало птаство серед ночі,

навіть круки й галиці мовчать,

тільки довгі полози плазують...

Ніч пройшла. Токочуть ятелі,

і світання весело віщують

солов’ї в прозірчастій імлі.

Гза говорить: — Якщо сокіл в полі

до гнізда простує навмання,

золотими стрілами в неволі

постріляєм ми соколеня!

— Якщо сокіл до гнізда простує, —

відмовля Кончак йому на те, —

то дівиця красна примудрує

й соколяті крильця обплете! —

Каже Гза: — Як крильця обплітати

стане красна дівчина йому,

то не буде в нас ні соколяти,

ані тої дівчини в дому.

Соколиний рід увесь збереться

і старі образи спом’яне,

і тоді у полі Половецькім

буйне птаство бити нас почне!


* * *


Рік Боян, славетний піснетворець,

славлячи походи давніх днин:

— Голові без пліч — велике горе,

тілу теж — без голови загин! —

А Русі — без Ігоря!.. Та сяє

сонце в небі. Ігор — на Русі!

І співають діви на Дунаю,

аж до моря в’ються голоси.

Боричів узвіз уже проїхав

і вступає в Київ Ігор князь.

І по всій Русі велика втіха

від цієї звістки розійшлась.


Як старим князям співали славу,

заспіваймо нині молодим:

— Величайся, Ігор Святославич,

Всеволод буй-тур, найперший з лави,

й Володимир Ігоревич з ним!

Хай живуть князі та їх дружина,

нездоланні руські вояки!

Слава оборонцям батьківщини

хай гримить на всі світи й віки!






ПІСЛЯМОВА


Так співав колись співець незнаний,

у свої вплітаючи пісні

і прислів’я мудрого Бояна,

і про давнє спогади ясні.

Мов крізь сиву хмарну оболону,

у безмежній далечі сторіч

ми вчуваєм буйний тупіт коней,

брязкіт зброї і пташиний клич,

і ворожих зграй набіги грізні,

і пісні натхненного співця,

що вславляє відданість вітчизні,

і на бій запалює серця,

і князям за чвари безнастанні

докоряє гнівно, й разом з тим

полум’яний заклик до єднання

називає словом золотим!


З тих часів лани над берегами

срібляних багатоводних рік

засівались білими кістками

і зрошались кров’ю вік у вік.

Ворогів спустошливі навали,

лад та побут давньої пори

древню Русь на частки розірвали,

і зросли окремо три сестри —

Білорусь, Росія, Україна.

Та крізь всі незгоди та бої

пам’ять про походження єдине,

почуття єдиної сім’ї

пронесли вони через сторіччя,..

І, йдучи до спільної мети,

об’єднались знов на віки вічні

три народи рідні, як брати.

Змінювались люди та події,

із старим боролося нове.

Йшла вперед і кріпнула Росія

і народів братство трудове.

Ще прийшлось немало тим народам

тяжких мук терпіти від панів,

та нова доба настала згодом,

і Жовтневий стяг запломенів!


І сьогодні вільно пісня ллється

невмирущим щастям без кінця

над колишнім полем Половецьким,

від ясного Дону до Дінця,

по Сулі, по Волзі і над морем,

де вітри леліють кораблі

лісовим і степовим простором,

вздовж і вшир Радянської землі.

І коли свій поклик лиховісний

З верховіття знову крикне Див

і погроза хмарою нависне

над ясним спокоєм наших нив,

і коли закрячуть круки чорні

і почнуть кружляти віддалі, —

їм назустріч встануть непоборно

всі народи нашої землі,

в світлій долі з’єднані навіки

і своєю єдністю міцні,

бо державі, дружній та великій,

ніякі загрози не страшні!


Величайся ж, плем’я соколине!

Хай міцніє в дружбі й розцвіта

для народів зріднених єдина

Батьківщина наша золота!









Наталя Забіла. Слово про Ігорів похід. Друкується за книгою: «Слово про Ігорів похід. Переказала Наталя Забіла», вид-во «Молодь», К., 1954, 44 стор. Вперше повністю в дещо відмінній редакції опубліковано в «Літературному журналі», 1938, № 8, стор. 14 — 18; 1939, № 8, стор. 26 — 35.





Попередня     Головна     Наступна


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.