Попередня     Головна     Наступна




Олексій Коваленко


СЛОВО О ПОЛКУ ІГОРЕВІМ






Заспів


Не гаразд же ж було б, браття,

Складом бранних оповідань,

Як велось у давнину,

Розпочати пісню слави

Нам про сина Святослава,

Князя Ігоря, війну?

Так почнеться ж хай наш спів

Не з Боянових задумів,

А з повісток наших днів.


Боян віщий тільки здума

Кому пісню заспівати,

А вже думка по деревах

Шуга білкою в гіллі,

Сірим вовком по землі,

То орлом вона полине

Сизокрилим аж під хмари.


І згада він перекази

Стародавньої години,

Усобиці, свари,

Й князям славу як співали,

І на стадо лебедів

Пустить десять соколів.

Й тільки сокіл до лебідки

Котрої торкнеться,

Лебідка та перша

Піснею озветься

Ярославові старому,

То Хороброму Мстиславу,

Що зарізав він Редедю

Пред косозькими полками,

То Красному Романові

Заспіває славу.


Ні, не десять соколів

Й не на стадо лебедів

Боян, браття ж, то пускає:

На живі спада він струни

Своїми віщими перстами,

А вже струни ті рокочуть

Князям славу сами.


Почнемо ж ми пісню, браття,

З Володимира старого

До Ігоря ще живого,

Що своєю потугою

Розум укріпивши

Й одвагою серця

Свого погостривши,

Був вже готовий до січі, —

Смерті на бранному полі

Сміливо глянути в вічі.

І військо повів він — дружини,

Хоробрі полки свої гожі

За Руськую землю

В Половецькії землі ворожі.





Сонячне потьмарення


Тоді Ігор підвів очі

До сонця ясного

Й бачить: все вже його військо

Тьмою вкрилося од нього.

Й мовив Ігор до дружини:

«Браття й товариство,

Порубаним краще бути,

Ніж бути в полоні!

А сядемо, браття,

На швидкії свої коні,

На швидкії коні сядем,

Та на синій Дон поглянем!»


Полонило ум князеві

Велике бажання —

Спити Дону великого,

Й заступила йому заздрість

Лихе віщування:

«Хочу, — каже, — кінець поля

В землі Половецькій

Списа приломити,

Хочу з вами, русичами,

Свою голову зложити,

Хоч шоломом Дону спити!»


О Бояне, соловію

Сивої давнини,

Якби то ти защебетав

Про оці полки дружини,

Пурхаючи, соловейку,

По древу думками,

Умом вгорі літаючи

Попід небесами,

Давню славу звиваючи

З славою новою,

Стрибаючи в гори

Через поля широкії

Трояна тропою.

Було б того онукові

Ігореві почать спів:

То не буря-гроза

За широкі поля

Соколів занесла —

Галич біжить табунами,

Краю немає їх гону!

До великого Дону біжать.


А чи може б нам, Бояне,

Велесів онуче,

Отак було б заспівать:

За Сулою іржуть коні,

У Києві слава дзвонить...





Ладнаються в похід


В Новограді труби грають,

У Путивлі стяги мають:

То милого Всеволода,

Брата, Ігор дожидає.

І Всеволод, тур сміливий,

Йому промовляє:

«Один, брате, ти у мене,

Один, ясний світе,

Обидва ми, брате, —

Святослава діти.


Сідлай, сідлай, брате,

Швидкі свої коні,

Мої ж тобі перед Курськом

Вже осідлані, готові.


А мої тобі куряни —

Воїни бувалі:

Під трубами сповивані,

Під шоломом колихані,

Кінцем списа годовані,

Шляхи їм відомі

І яри знайомі.

У них луки натягнені,

Сагайдаки розв’язані

І нагострені шаблі.

Собі честі шукаючи,

А князеві слави, —

Гуляють полями

Сірими вовками».






Похід


Тоді Ігор в золотеє

Стремено ступає,

Чистим полем проїжджає.

Жому сонце путь-дорогу

Заступає тьмою;

Ніч крик птиці розбудила,

Стогнучи грозою;

Зворушилася звірина;

Знявся Див, гукає

Вище древа, чужі землі

Слухать заставляє:

Волгу, Корсунь і Помор’є,

Посулля й Сурожжє,

І тебе, болване,

У Тмуторокані.


Біжать половці погані

К великому Дону

Без второваних шляхів.

Кричать гарби опівночі,

Мов ячання наляканих

Лебединих табунів.


Веде Ігор к Дону вої,

А на дубах птиця

Сидить, жде його недолі;

Вовки у проваллях

Сумно завивають;

Орли клекотом на кості

Звірину скликають;

На щити червоні

Звідусіль лисиці

Брешуть чередою.


О Руськая земле,

Вже ти за горою!..


Довго, довго ніч чорніє —

Хоч десь зориночка б єдина!.

Туман наліг на поля

Й замерла пісня солов’їна,

Вороння прокинувсь гомін.

А широкії поля

Все русичів сили,

Собі честі шукаючи,

А князеві слави,

Скрізь червоними щитами

Перегородили.






Перша битва


У п’ятницю на світанні

Половецькії погані

полки потоптали,

Розлетілись-розсипались

Стрілами по полю,

Дівчат красних половецьких

Забираючи в неволю.

Брали з ними паволоки

На коні швидкії,

І золото й оксамити

Брали дорогії;

Кереями, покровами

Й кожухами

Там уже мости

Мостить начинали,

Різні ж взори половецькі

У місцевостях багнистих,

В болотах топтали.


І червоне знамено,

І білая корогва,

І бунчук червоний,

І держално із срібла —

Хороброму Ігореві,

Святослава сину.


Олегове гніздо в полі

Подрімать присіло.

Ой далеко, хоробреє,

Б’ючи птицю, к морю

Воно залетіло!..

Не родилось воно на світ

На обиду-муку

Ні соколу, ні кречету,

Ані тобі поганому,

Половчине, чорний круку.


Сірим вовком біжить Кзак,

Путь до Дону великого

Йому вказує Кончак.






Лиховісні ознаки


Другого дня раним-рано

Про світання сповіщають

Кривавії зорі;

Чорні хмари-тучі

Устали на морі —

Йдуть прикрить чотири сонця,

А в їх блискавиці

Трепещуться сині.

Бути, бути нині

Великому грому,

Йти дощеві стріловому

З великого Дону.

Отут списам приломитись,

Отут шаблям пощербитись —

Коло Дону великого,

Над Каялою-рікою!


О Руськая земле!

Чи вже ж ти не за горою?


Ось на Ігоря полки

Повіяли з моря

Стрілами Стрибожі

Онуки-вітри.


Земля стогне, ріки

Течуть мутно навкруги,

Поля криють порохи

Й чути гомін прапорів:

То ж половці наступають

І од моря, і од Дону —

Із усіх країв

Полки руські облягають.





Починається другий бій


Ось бісові діти

Криком-голосами

Поля огласили,

А хоробрі русичі їм

Степ червоними щитами

Перегородили.


Смілий туре Всеволоде,

Стоїш ти на брані,

Прискаєш стрілами

На полки погані,

Гримиш об шоломи

Стальними мечами.

Куди, княже, ти проскочиш,

Де шоломом ти своїм

Заблискочеш золотим,

Там погані половецькі

Лежать голови рядами,

А шоломи аварськії

Порубані, потрощені,

Буй-туре, тобою

Стальними шаблями.


Що тому ті рани,

Дорогії браття,

Хто забув-покинув

І почот, і шани,

І життя, і град Чернігів,

І стіл отчий золотий,

Все покинув, молодий, —

Й свою милую дружину,

Її ласки і привіти —

Красну Глібівну покинув!





Спомини про Олегові походи


Були віки Троянові,

Збігли й літа Ярослава,

Одгули й бої Олега,

Сина Святослава:

Той Олег мечем

Крамолу кував,

Стрілами землю засівав.

Ще він в граді Тмуторкані

Стає в стремінь золотий,

А вже дзвін той чує

Київський великий

Ярослав старий.


Й Володимир Всеволодів

Дзвін той добре знає:

У Чернігові щоранку

Вуха затикає.

Привела та слава

На суд і Бориса,

Сина Вячеслава,

І послала на Канині

За Олегову обиду

Зеленую паполому

Хороброму князю,

Князю молодому.


І Святополк отця свого

Між угорських іноходців

Із Каяли тої

Велів взяти в Київ, в церкву

Софії святої.


За Олега Гориславця

Отоді часи були:

Усобиці сіялися,

Колосилися, росли.

Даждьбожого внука

Життя погибало,

В міжусобній княжій боротьбі

Уменшались людям віку дні.

Тоді ратай в землі Руській

Де-не-де озветься,

Одно тільки гайвороння,

Паюючи трупи,

Кричить, було, в’ється.

А галки вже по-свойому

Лопочуть-джеркочуть,

Коли на поживу

Полетіти хочуть.






Ігореве військо зазнає поразки


Це за тих полків чинилось,

У ті січі-бої...

Та ніколи ще десь січі

Не було такої.

Од зарання до смеркання,

А з вечора до світання

Летять стріли гартовані;

Наче громи, об шоломи

Гримлять шаблі-блискавиці,

Списів тріщить криця.

Кругом — землі Половецькі

І степ-чужаниця...


Земля чорна засіяна

Попід копитами

Білими кістками,

Засіяна, збита

І кров’ю полита, —

Зійшла тугою, жалями

По Руській землі.


Що мені шумить,

Що мені дзвенить

Сьогодні так рано —

Ще перед зорями?

Полки Ігор завертає:

Шкода йому, шкода

Брата Всеволода.


Бились день і другий бились

А на третю днину

Стяги Ігоря упали

В обідню годину.

Розлучилися тут браття

На березі річки —

Бистрої Каяли.

Вина, трунку кривавого

Тут уже нестало...

Хоробрії русичі

Отут бенкет-учту

Вже до краю довели:

Сватів упоїли

Та за Руську землю й сами,

Хоробрії, полягли...

Схилилися трави —

Поникли в журбі,

І древо з тугою

Приклонилося к землі...






Тужіння за Ігоревим військом


Ой вже ж, браття, та година

Смутна наступила:

Вже пустиня силу вкрила.

В силах внука Даждьбожого

Обида устала

І на землю Троянову

Дівчиною стала;

Лебединими крилами

На синьому морі,

Край Дону плеснула

І, плещучи, щасливії

Часи сполохнула.


У боротьбі з поганими

Між князями нема ладу:

«І се — моє, і те — моє» —

Говорить брат брату.

Й стали князі річ малу

Великою звати.

І самі на себе

Крамолу кували,

А погани на Руськую землю

Переможно набігали.


Ой далеко зайшов сокіл

До моря птиць бити!

А хоробрий полк Ігоря

Вже не воскресити...

За ним Карна закричала

Й Желя застрибала

По Руській землі,

З огненного рога

Мечучи огні.


Жони руські заридали,

Вимовляючи словами:

«Ой уже ж нам своїх милих

Ні мислями не змислити,

Ні здумать думками,

Ні очима їм зоріти;

А золотом й сріблом

Вже нам не дзвеніти».


А застогнав, браття Київ,

Застогнав тугою,

Чернігів — бідою:

Розлилися в землі Руській,

Розлились жалі,

І тече печаль велика

Серед Руської землі.


Кувались на себе

Змови-заговори

Самими ж князями.

А погани сами

На Руськую землю

Беззахисну набігали,

Плюндрували-грабували,

Й по білиці з двору

Податок здирали.






Похвала князеві Святославові


Розкотилась слава:

Князі Ігор і Всеволод,

Сини смілі Святослава,

Поган розбудили,

Що їх, було, вже приспав

Їх отець — великий, грізний

Князь київський Святослав,

Приголубивши своїми

Дужими полками

Й стальними мечами;

Вступивши в землю Половецьку,

Яри й могили потоптав,

Озера й ріки сколотив,

Струмки й болота осушив;

А Кобяка поганого

Там великий Святослав

З луки моря, з половецьких

Великих залізних полків,

Наче вихор, ухватив.

І впав Кобяк аж в Києві-

граді, у столиці,

В Святославовій гридниці.


Тут і німці, і венедці,

Греки і морава —

Співають славу Святослава.

І про князя, про Ігоря

Тут з смутком згадали,

Як потопив добро-скарби

Він на дні Каяли,

Як ту річку половецьку

Руським злотом насипали,

Як там Ігор пересів

З сідла золотого

В сідло для рабів...


Забороли-вали

Повив смуток в містах

І радість поникла в сльозах.






Святославів сон


А Святослав у Києві

Предивний сон бачить:

«На горах цієї ночі,

Ізвечора наче,

Мене чорним покривалом

На кроваті тисовій

Погани вкривали,

Й вином синім частували

З домішкою трути,

І мені на груди

Із порожніх сагайдаків

Половців поганих

Буйні перли висипали,

Й мене милували;

Й дошки неначе без князька

У моєму теремові

Злотоверхім стали;

Та звечора, всю ніченьку

Круки сірії кричали

На плесненських околицях —

Із хащів Кисані

Летіли без краю,

Я ж зослати їх на сине

Море не здолаю».






Бояри пояснюють сон


І боярство князю

Слово проронило:

«Уже, княже, ум твій

Горе полонило.

Се ж два соколи злетіло

Із отчого золотого столу

Пошукати Тмуторканя,

Хоч шоломом спити Дону.


Вже погани соколам тим

Крила зборкали шаблями,

А самих їх залізними

Скрутили цепами,

Вже ж недаром три дні тому

Удень було смеркло:

Два ж сонця померкло,

Й багряні стовпи два

Погасли обидва,

Й два місяці молоді —

Олег з Святославом —

Тією добою,

Повившися тьмою,

В море опустились,

А через те поганії

Ще зухваліші зробились.


Вже закрила світ темрява

На Каялі, на ріці:

Гніздом пардів розбіглися

В землі Руській половці.


Уже й над хвалою

Неслава злетіла:

То ж на березі, над морем

Красних дівчат готських

Пісня задзвеніла:

Руським золотом там дзвонять

Й часи Буса в піснях славлять,

Леліючи помсту,

Помсту Шарукана.


Вже й на волю вдарила Нужда,

І Див на землю уже впав,

Ми ж, дружина, так жадали

Тих веселощів-забав!..»






Святославове золоте слово


Тоді великий Святослав

Зронив слово золоте,

Змішане з сльозами:

«Всеволоде й ти, Ігорю,

О мої сини!

Рано землю Половецьку

Почали ви сами,

Собі слави шукаючи,

Скородить мечами.

Тільки, князі, ви без слави

Поганих побили

І без слави поганою

Кров’ю землю червонили.


Серця ваші хоробрії,

В добрім гарті десь ковані,

У одвазі гартовані,

Що ж зробили ви мені,

Моїй срібній сивизні?!


Із землями брата

Не бачу мого я —

Багатого, могучого

Ярослава-многовоя:

З вельможами з Чернігова,

З татранами й могутами,

З шельбирами й ревугами,

З ольберами й топчаками.

А ці ж не з щитами —

З захалявними ножами,

Полки гуком одним гонять,

В славу прадідівську дзвонять.


Ви сказали: «Мужаймося!

Славу перед нами

Ми візьмемо сами,

А тоді ще й минулую

Поділимо з вами.


Чи то диво, як старий

Стає, браття, молодий?

Коли линя сокіл,

Звисока він птицю б’є, —

Гніздо своє обидити

Не дозволя, не дає.

Та от зло де: допомоги

Я не маю між князями.

Видно, часи веселії

Внівець обернулись:

То ж під половців шаблями

Крики розітнулись

У Римові. Володимир

Під ранами. Жаль.

Глібовому сину

Туга і печаль».






Заклик до князів


О великий Всеволоде!

Не подумав, княже, й ти

Іздалека прилетіть

Престол отчий золотий

Поглядіть-постерегти!..

Волгу, княже, розкропив ти б

Тільки веслами одними,

А Дон вилив ти б самими

Шоломами золотими!

Якби був тоді ти

На тім полі брані,

Була б бранка по ногаті,

Бранець — по різані.

Ти стріляти, княже, можеш

Живими стрілами:

Князя Гліба огненними

Смілими синами.


Гей, буй-Рюриче й Давиде!

Чи не ви ж то в січі-бої

Шоломами золотими

Плавали по крові?

Чи не ваша ж то хоробра

Дружина, як тури,

З криці ранені шаблями,

Реве дикими полями?

Уступіть в злоті стремена,

Володарі ясні,

За обиди сьогочасні!

Гей же на погани

За Руськую землю,

За Ігоря, хороброго

Сина Святослава,

Та за його рани!


О Галицький Осмомисле,

Княже Ярославе!

Ти високо угорі

Сидиш на своєму

Злотокованім столі,

Гори Угорські підперши;

Ти залізними полками

Путь королеві заступив

Й Дунаю брами зачинив,

Метаючи, княже,

Через хмари тягарами,

Суди рядиш до Дунаю;

Скрізь грози твої,

Всіма сторонами

Течуть по землі;

Одчиняєш ти Києву

Золотії брами;

Ти стріляєш із отчого

Золотого столу

Десь за землями султани,

Кончака ти поганого,

Ти отого кощія

Стріляй, княже-пане,

За Руськую землю,

За Ігоря, хороброго

Сина Святослава,

Та за його рани!


А ти, буй-Романе,

Й ти, княже Мстиславе!

Мисль хоробра носить дух ваш

На подвиг, до слави.

І високо й сміло

Пливеш ти на діло,

У повітрі ширяючи,

Тільки сокіл так летить,

Намагаючись в одвазі

Птицю одоліть.

Чи ж не вам, богатирям,

Криють груди й криють скроні

Під литовців шоломами

Залізнії броні,

Що од їх тріщить земля

І народи многі:

Деремела й хінова,

І ятвяги, і литва;

І половці ж вам під ноги

Списи свої покидали

Й під гартовані мечі вам

Свої голови склоняли?


Уже, княже, Ігореві

Сонце світу уменшило,

І лист древо поронило

Не з добра ж то, неспроста:

І по Росі й по Сулі —

Скрізь поділено міста.


А хоробрий полк Ігоря

Вже не воскресить...


Кличе, княже, тебе Дон

Й зове князів до побіди.

Олегові ж діти,

Хоробрії князі,

На брань вспіли прилетіти.


Гей, Інгварю й Всеволоде,

І Мстиславенки всі три!

Не плохого ж ви гнізда,

Шестикрильці-соколи.

У щасливій, переможній

Січі, в бої-боротьбі

Здобували ви, князі,

Землі-волості собі, —

Де ж злоті ваші шоломи

Й списи ляськії з щитами?

Зачиніть поганим брами,

Загородіть їх своїми

Гострими стрілами!

Гей же на погани

За Руськую землю,

За Ігоря, хороброго

Сина Святослава,

Та за його рани!






Спогади про полоцьких князів


Вже й Сула струмками срібла

Не тече до града,

До Переяслава,

І Двина болотом ллється

До тих грізних полочанів

Під криком поганів.


Один тільки Ізяслав той,

Син Васильків, між князями

Об литовськії шоломи

Подзвонив своїми

Гострими мечами —

Приголубив славу

Свому дідові Всеславу,

А самого литовськії

Приголубили мечі

Під червоними щитами,

На скривавленій траві,

Наче мила на постелі,

Такими словами:

«Вже дружину твою, княже,

Птиці крильми повкривали,

А кров звірі полизали».

Не було там, шкода,

Ані брата Брячислава,

Ні другого Всеволода:

Один душу перловую

З хороброго зронив тіла

Крізь золоте ожерілля.


Розмовонька посмутніла...

Поникло весілля,

Склонилось к землі.

Музика труб городенських —

Смуток, жалі.


Ярославе, Ярославе,

Всі внуки Всеслава!

Свої стяги уже спустіть,

Й пощерблені мечі в бої

Уже, князі, в піхви вложіть,

Бо ви уже вискочили

З слави дідівської.

Ви крамолами своїми

На Руськую землю,

На насліддя Всеславове

Поган водить стали,

Тим од земель половецьких

І насильства їй настали.






Пісня про Всеслава


В сьомім віці Трояновім

Всеслав жереб кинув

Про любу дівчину.

Він, хитрістю оконившись,

У Київ метнувся

Й списом столу київського

Злотого торкнувся.

А од їх він лютим звіром

Стрибати пустився,

А впівночі й з Білгорода

З туманом повився.

Ледве ж ранок усміхнувся

В рожевім наряді,

Всеслав брами одчинив -

Уже й в Новограді:

Розбив славу Ярослава

І, як вовк неначе,

Вже з Дудуток до Немиги

Пробігає-скаче.


На Немизі снопи стелять

Та все головами,

А молотять їх стальними

Із криці ціпами,

На току життя складають —

З тіла душу одвівають.


А на річці на Немизі

Кривавії береги

Засіяні навкруги

Не пшеницями-житами —

Засіяні синів руських

Білими кістками.


Всеслав удень людей судить,

Князям гради наділяє,

А сам вночі вовком

Простори верстає:

Із Києва в Тмуторокань

До півнів доскочить,

Вовком Хорсу великому

Стежку перескочить.

Йому дзвонять у Полоцьку,

У святій Софії

До утрені рано

Дзвони голоснії,

А він уже у Києві

Той благовіст чує.


Але й віщая душа

І в хоробрім навіть тілі

Біди не минує.

От тому то й Боян віщий,

Він, премудрий, знав —

Перше всього приспівку

Таку промовляв:

«Ні хитрому, ні швидкому,

Як птиця прудка, —

Не минуть нікому

Божого суда».


О, стогнати землі Руській,

Згадавши події

Тих перших часів

І перших князів.


Не можна вчинити:

Володимира старого

У Києві до гори —

Ні, не пригвоздити!..

Того нині й стало:

І у Рюрика й Давида

Є і стяги, є й полки,

А тільки вже нарізно

Мають їхні бунчуки...






Плач-тужіння Ярославни


Списи співають на Дунаї.

Грає вранішня зоря.

Ярославни голос чути —

Зозулею незнаною

Квилить-плаче, промовля:

«Полечу я, — вимовляє, —

Зозулею по Дунаю,

Я у річці, у Каялі

Омочу рукав бебряний

Й на могучім князя тілі

Обітру криваві рани».


В Путивлі-граді на стіні

Ярославна квилить-плаче

Раним-рано на зорі:

«О вітре, вітрило!

Чому, владарю крилатий,

Дуже вієш по землі?

На легкім своїм крилі

Нащо носиш, господине,

Стріли ханськії на військо

Моєї дружини?

Тобі мало було віять

Попід хмарами вгорі

І на морі, на синьому

Колихати кораблі?

Чому ж мої веселощі

Ти розвіяв, господине,

По траві, по ковилі?»

В Путивлі-граді над валами

Ярославна квилить-плаче,

Вимовля словами:

«Славутичу Дніпре!

Знаю:

Пробив гори кам’яні ти

В половецькім краю,

На загони Кобякові

Святославові гойдав

Ти насади-кораблі...

Молю я, благаю:

Мого милого мені

Принеси ти, пригойдай,

Дніпре-господине,

Щоб до його на зорі

Я не слала, молода,

Сліз на море синє».

Ранок. Схід в огні.

Ярославна, чути, плаче

В Путивлі граді на стіні:

«Пресвітлеє сонце ясне!

Усім же ти, сонце,

І тепле і красне,

Чому ж промінь свій гарячий

Простер, господине,

Ти на вої-товариство

Моєї дружини

І у полі безводному

Їхні луки спріг жагою

Й сагайдаки-стрілешниці

Заткнув їм тугою?»






Втеча Ігоря з полону


Грає море опівночі,

Дощі з туманами ідуть:

В Руську землю до отчого

Столу золотого

Бог Ігорю вказує путь.


Зорі звечора погасли;

Береться к півночі,

А князь Ігор то заплющить,

То розплющить очі:

В мислях мірить поля без кінця

Од великого Дону

до малого Дінця.


Кінь... Північна доба...

Овлур свиснув за рікою —

Князю звістку носила.

«Князя Ігоря нема!»

Земля затрусилась,

Трава зашуміла:

Половецькая сторожа

Скрізь залопотіла...

А князь Ігор вже скакає

В очерети горностаєм,

Білим гоголем — на воду,

На коня впада швидкого,

Босим вовком стриба з його —

Все до дугу Дінця лине.


Ігор, наче сокіл,

Під туманами летів,

Б’ючи на снідання,

На обід і на вечерю

То гусей, то лебедів.


Коли Ігор пролітав

Соколоньком білим,

Тоді Овлур пробігав

Вовком босим сірим;

Холодную росу

Трусили-збивали,

Бо коні швидкії

Свої перегнали.


Ворони, галки й сороки —

Все принишкло кругом,

Хіба дятіль притьмом,

Чуть, десь довбне деревину

Вкаже до річки стежину.

Тільки співом веселим в гіллі

Сповіщали про світ солов’ї.


«Ігорю княже, —

Донець промовляє, —

І слава, і честь, і шаноба —

Все, княже, тобі,

А Кончаку — злоба,

Смуток, досада, жалі,

А веселощі — Руській землі».


«Донче, — Ігор промовляє, —

І тобі немало слави,

Що гойдав мене на хвилях,

Слав зелені трави

На берегах своїх срібних,

Та теплими туманами

Одягав мене ти,

Та із древа зеленого

Розбивав намети,

Стеріг гоголем на водах,

На струмках — чайками,

Згори — дикими качками».


«Не така та, — каже Ігор, —

Ріка Стугна: було мало

Води їй своєї, —

Чужі струми зжерла

І на кущах струги

Затерла й втопила, —

Ростиславу молодому

Дніпро зачинила.


На березі темнім

Плаче мати Ростислава:

Її сина молодого,

Князя Ростислава,

Немає живого...»

Схилилися квіти —

Поникли в журбі,

І древо з тугою

Склонилось к землі...






Погоня


Не сороки то скрекочуть —

Понад Ігоря слідом

Їздить Кзак із Кончаком.


Кончакові каже Кзак:

«Летить сокіл до гнізда,

Соколича сами

Розстріляємо своїми

Злотими стрілами».

«Нехай сокіл в гніздо лине, —

Кончак Кзаку каже, —

Ми красною дівчиною

Соколича звяжем».


«Як красною дівчиною, —

Кзак Кончаку каже, —

Соколича звяжем,

Не стане в нас соколича

І дівчини ми Красної

Не будемо мати,

Й стануть в полі половецькім

Тоді й птиці нас клювати».


Ще колись то Боян віщий,

Піснотворець часів давніх,

Князів Святослава,

І Олега, й Ярослава,

Бувало, говорить:

«Без пліч тяжко голові

Й без голови плечам горе» —

Отак без Ігоря

І Руській землі.


Світиться сонце вгорі,

Ігор князь — в Руській землі.


На Дунаєві дівчата

Співають, сміються —

Аж до Києва пісні їх

Через море в’ються.






Поворіт Ігоря


Іде Ігор Боричевим

По схилі крутому

До святої Пирогощі,

До божого дому,

Богородиці оселі.

Радуються землі

І гради веселі.






Слава князям!


Проспівали пісню

Ми князям старим,

А тепер ще заспіваєм

Славу молодим:

Слава Ігорю Святославенку!

І буй-турові Всеволодові —

Слава!

Й Володимиру, сину Ігоря, —

Слава!


Хай будуть здорові

І князі й дружина,

Що за мир хрещений

Поганії полки била!

Князям і дружині —

Слава!


Амінь.









Олексій Коваленко. Слово о полку Ігоревім. Друкується за виданням: «Слово о полку Ігоревім. Поетичний переспів Олексія Коваленка», Дніпропетровське книжкове видавництво, 1960, 92 стор. Вперше переспів опубліковано в альманасі «Вогні Придніпров’я», Дніпропетровське обласне газетно-журнальне вид-во, 1954, стор. 161 — 170. Для нашого видання перекладач вніс деякі поправки й зміни.





Попередня     Головна     Наступна


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчани, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.