Попередня     Головна     Наступна

Святослав ГОРДИНСЬКИЙ

СЛОВО ПРО ІГОРІВ ПОХІД

ПЕРЕСПІВ

1. ЗАСПІВ

Чи не добре б нам почати,

Браття, словом стародавнім

Повістей про змаг завзятий, —

Князя Ігоря похід?

Та початись пісні славній

Не за вимислом Бояна,

А правдивим повіданням

За подіями тих літ.

Бо кому Боян надхненний

Заспівати пісню схоче,

То по дереві поскочить

Думкою до верховіть,

По полях майне зелених

Сіроманцем-вовком хижим

І орлом крилатим, сизим

Попід хмари підлетить.

Як, було, минулі чвари

Згадував, тоді в погоню

Випускав він ген під хмари

Десять бистрих соколів

На лебідок білих зграю:

А котру котрий здогонить,

Та найперша починає

Для князів похвальний спів:

Для старого Ярослава,

Для хороброго Мстислава,

Що перед полком поганих

Заколов Редедю-хана

І касогів переміг,

І про красного Романа

Святославича співає.

— Браття, ні, то доганяє

Не лебідок білих зграю

Десять соколів швидких, —

То до струн живих припали

Пальці віщого Бояна

І вони зарокотали

Славлячи самі князів.

Так почнім оповідання

З Володимира старого

Аж донині — молодого

Князя Ігоря часів:

Що, скріпивши ум свій княжий

Силою всією туго

Й серця мужністю свойого

Погостривши як меча,

Сповнився воєнним духом

І навів полки відважні

За велику Руську землю

На країну Половчан.

2. ЗАКЛИК ДО БОЯНА

О Бояне, літ минулих солов’ю преславний!

Ці походи, ці змагання ти б ощебетав нам:

Ти б по дереві уяви солов’єм поскочив,

А твій бистрий ум під хмари злине, як захоче,

Ти б обапіл цього часу звив нам пісню слави,

Через поле ген на гори ти б погнався, жвавий,

Шляхом давнього Трояна. Так було б співати

Внукові того, Олега: "Ой то не крилатих

Соколів погнала буря крізь поля і ріки, —

Галичі полки стадами мчать на Дін великий..."

Чи, Бояне наш ти віщий, Велесів онуче,

Так нам треба заспівати про князів могучих:

3. РОЗМОВА ВСЕВОЛОДА З ІГОРЕМ

Заіржали за Сулою коні,

Слава в Києві дзвенить луною,

Затрубіли в Новгороді труби,

Стали стяги у Путивлі. Брата

Милого жде Ігор — Всеволода.

Всеволод буй-тур йому і каже:

"Ігорю, ти брат мені єдиний,

Ти один світ світлий. Ми обидва

Святославичі із роду! Брате,

Ну ж, сідлай свої ти бистрі коні,

А мої тобі готові здавна,

В Курську вже осідлані чекають.

Маю я курян, свідомих кметів,

Всі вони під гомін труб сповиті,

Виколисані в твердих шоломах,

Вигодовані на вістрі списи.

Всі шляхи відомі їм, яруги

Їм знайомі, луки в них напнуті,

Сайдаки отворені, шаблі їх

Вигострені. А самі у полі

Мов вовки ті скачуть, сіроманці,

У бою собі шукають чести,

А для князя сміливого — слави".

4. СОНЯШНЕ ЗАТЬМІННЯ

Ігор на сонце тоді позирнув і побачив як тіні

Тьмою все військо прикрили. І каже він так до дружини:

"Браття й дружино! Вже краще нам бути потятим,

Аніж полоненими стати. Нум, браття, досядем

Коней бистрих своїх, на Дін поглянемо синій!"

Князеві ум запалило бажання й жага в тій хвилині

Знак заступила зловісний: лиш Дону б йому скуштувати.

"Хочу бо, каже, свій спис в Половецькому полі зламати,

Русичі, з вами. Голову хочу свою положити

Або шоломом своїм великого Дону напитись!"

5. ІГОР ЇДЕ ДО ДОНУ

Ігор тоді у стремено із золота став

І поїхав по чистому полю. Сонце пітьмою

Шлях заступило йому. Ніч, застогнавши грозою,

Птиць побудила і звір у полях засвистав.

З криком зловісним зірвався верхдерева Див,

Слухати землям незнаним велить він похмуро:

Волгу, й Поморя, й Посулля, і Корсунь, і Сурож,

І, Тмутороканський бовване, тебе він будив!

А половці, вчувши, на Дін манівцями побігли;

Кричать, мов сполохані лебеді, їхні теліги.

Ігор веде до великого Дону полки.

Вже птахи йому по дубах визирають недолю,

Всю ніч по яругах грозою лютують вовки,

Звірів орли накликають на кості по полю,

Брешуть лисиці на руські черлені щити:

Вже, Руськая земле, далеко за горами ти!

Довго смеркає ніч. Світ-зоря запалала.

Встала ранкова мла, поля повкривала,

Спів солов’їний затих, збудився галичий гам.

На світанку щитами черленими русичів лави

Перегородили поля половецьким полкам,

Шукаючи чести собі, а своєму князеві слави.

6. ПЕРШИЙ БІЙ

Потоптали полки половецькі у п’ятницю рано

І по полю розвіялись стрілами руські полки,

В полон пориваючи красних дівок-половчанок,

З ними ж золото, паволоки, оксамити й шовки.

Опанчами, попонами, шаттям узорним здобутим

Мостили мости по болоті й грузькому багні,

Черлен стяг, білий прапор і спис срібнокутий

І червоний бунчук — Святославич добув у борні.

Рід Олегів загнався далеко, в полях неозорих

Задрімав. Не для кривди був, смілий, породжений він,

Ні для кречетів, ні соколів, ні для воронів чорних,

Вас, половецьких поганців! Ґза біжить наздогін

Сірим вовком, за ним з половецьким загоном

Кончак йому править услід до великого Дону.

7. ЛИХОВІСНІ ЗНАКИ

Світ на другий день криваві сповіщають зорі,

Від світання чорні тучі надтягають з моря

І чотири сонця вкрити хочуть яснолиці.

Серед них тріпочуть, в’ються сині блискавиці:

Бути грому великому, стрілами дощеві

Із великого йти Дону. Тут списам сталевим

Поламатись, пощербитись тут шаблям із криці

Об шоломи половецькі на Каялі-річці

Біля Дону! Руська земле — ти вже заховалась

За горою! З моря внуки Стрибожі зірвались,

Віють стрілами на княжу сміливу дружину,

Стугонить земля і ріки каламутно ринуть,

Порохи поля вкривають і лопочуть стяги:

З Дону й моря надтягають половців ватаги

Й обступили руських воїв звідусіль без ліку.

Діти бісові поля всі заступили криком,

А черленими щитами — русичі хоробрі.

8. ПОХВАЛА КНЯЗЯ ВСЕВОЛОДА

Всеволоде, ярий туре!

У борні стоїш ти лютій,

Сиплеш стрілами мов буря,

По шоломах сталекутим

Грюкотиш мечем. Куди ти

Скочиш туром і шоломом

Золотим своїм посвітиш,

Там лежать по полю всьому

Голови поганців стяті,

Їх оварськії шоломи

Ти поскіпав їм, завзятий

Всеволоде! Що бо тому

Найлютіші значать рани,

Хто зумів забути, браття,

І добро своє, і шану,

І Чернігів свій багатий,

Й отчий стіл золотоясний,

Де вичікує кохана

Глібівна його прекрасна

Із коханням-милуванням!

9. КОЛИШНІ НЕЗГОДИ КНЯЗІВ

Вже пройшли віки Трояна, літа Ярослава,

Прогули бої Олега, сина Святослава.

Той Олег мечем незгоди скрізь кував погані,

По землі він сіяв стріли. У Тмуторокані

В золоте ступав стремено. Всеволод великий,

Ярославів син, той дзенькіт чув, мов дзвону клики.

Володимир на престолі гомін чув той самий

І в Чернігові запори закладав на брами.

А Бориса Вячеславця похвальба зухвала

Привела на суд над Канин і в бою поклала

На зелену паполому. Лихо те накоїв

Молодий Олег за кривду. З річки сліз гіркої

Святополк також свойого батька полеліяв

На угорських одноходцях до Софії в Київ.

Отоді то за Олега Гориславця чвари

Сіялися й виростали, і добро недаром

Марно в Дажбожого внука погибати стало:

В міжосіб’ї княжім віку людям не ставало.

В час той рідко в Руськім краї орачі гукали,

Та зате над труп’ям часто гайворони грали

І свій говір лиховісний галич говорила,

Хотячи на жир-уїддя розпростерти крила.

10. БІЙ

Це було в часах тих ратей-воєн,

Та ніде не чувано такої:

День і ніч — до вечора від ранку,

З вечора — до нового світанку

Хмари стріл гартованих літали,

Сталекуті ратиша тріщали,

Грюкали шаблі й мечі в шоломи

В половецькім полі незнайомім;

Чорна там земля під копитами

Вся була засіяна кістками

І полита кров’ю. Скрізь гіркою

Для землі зійшли вони журбою.

11. ВІДВОРОТ

Що ж це за шум, гомін такий

До зір спозаранку надходить?

Ігор полки завертає свої, —

Жаль брата йому, Всеволода.

Билися день, другий також,

Опівдень третього впали

Стяги Ігореві, й розлучились брати

Над берегами Каяли.

Не стало вина тут кривавого, пир

Докінчили тут русичі смілі:

Напоїли сватів, а самі полягли

За землю Руську. Хилилась

У полі з жалощів трава,

Склонило сумом дерева.

12. ПЛАЧ НАД ІГОРЕВИМ ВІЙСЬКОМ

Вже бо, браття, невесела нам година стала:

Вже прикрила руську силу степова навала.

Зла Обида сили внуків Дажбожих розбила,

В Руську землю, край Троянів, Дівою вступила:

Крильми лебеді сплеснула понад синім морем,

Біля Дону, і збудила час вагітний горем.

Вже з поганими погибли суперечки княжі,

Брат бо братові сьогодні у незгоді каже:

"Це моє, і те моє теж!" — На маленькі речі

"Це велике" говорили серед ворожнечі;

А погані ізусюдів стали набігати

З перемогами на землю Руську. О завзятий

Сокіл залетів далеко — аж до моря! — бити

Птиць, та Ігоревих воїв вже не воскресити!

Карни крик озвався й Желя скочила розлогом

Руської землі і смагу полум’яним рогом

Розкидала. Руські жони кажуть зі сльозами:

"Вже не здумати нам наших милих лад думками,

Ні не змислити у мислях, ні не оглядати

Їх очима, й на трепітки більш не почепляти

Злата-срібла!" — Стогне Київ тугою гіркою,

А Чернігів напастями. Розлилась рікою

Туга по землі всій Руській, потекла скорбота

Щедро Руською землею. А князям турбота

Знай одна: самим на себе чвари злі кувати.

І тепер самі на Руську землю набігати

З перемогами пустились половці погані,

З двору кожного по білці беручи у дані.

13. ПЕРЕМОГИ КНЯЗЯ СВЯТОСЛАВА

Ті бо Святославичі хоробрі,

Ігор-князь і Всеволод, недобре

Пробудили лихо — зло лукаве,

Приспане отцем їх Святославом

Грізним київським. Це він грозою

Присмирив те зло. Пішов війною

В Половецьку землю: там полками

Наступив могутніми, з мечами

Сталекутими, стоптав їй, лютий,

І горби й яруги, скаламутив

Геть озера й ріки, а потоки

Й болота їй висушив. Жорстокий,

Від полків залізних, наче вітер,

Кобяка він з лукомор’я видер,

І упав у Києві в світлиці

Святославовій Кобяк. Тут німці

І венеди, греки і морава

Славлять співом князя Святослава,

Гудять Ігоря за бій невдалий,

За добро, потоплене в Каялі:

Руського він золота багато

В ту ріку насипав. Із сідла тут

Золотого висів Ігор-бранець

У сідло невільниче погане.

У містах сумують заборола

І поникли радощі довкола.

14. СОН КНЯЗЯ СВЯТОСЛАВА

А Святослав сновиддя мав мутне

На горах київських: "Як стала ніч над домом,

Казав, — на ложі тисовім мене

Вдягали в чорну паполому.

Мені черпали синєє вино

Й було усуміш з гіркістю воно.

З порожніх сайдаків поганців диких

На лоно перли сипали великі

І ніжили мене. Уже в моїм

Золотоверхім теремі нависли

Без сволока дошки. В сновидді тім

Всю ніч ворони крякали зловісні

На Оболоні в Пліснеську. Були

Там сани похоронні і несли

Мене кудись на море синє"...

15. БОЯРИ ТЛУМАЧАТЬ КНЯЖИЙ СОН

І тоді бояри так до нього кажуть:

"Вже заполонила туга ум твій, князю!

Це бо з золотого столу полетіли,

З батьківського столу, два соколи смілі,

До Тмутороканя шлях повів їх здому

Або злат-шоломом зачерпнути Дону.

Та шаблями крильця половчин підрізав

І самих їх спутав путами з заліза.

Стала бо година в третій день невидна

І померкли сонця світлії обидва,

Два стовпи багряні згасли й утопились

В морі й молоді два місяці затьмились,

Святослав з Олегом. На ріці Каялі

Темінь світ покрила. Половці зухвалі

По країні Руській розпростерлись, дикі,

Мов те барсів плем’я: буйство всім велике

Подали, і хини почали сваволю.

На хвалу хула вже піднялась, на волю

Вдарило насилля. Кинувсь Див на землю.

Це бо понад синім морем недаремно

Красні ґотські діви весело співають,

Дзвонять руським злотом, Буса величають,

Втішені, леліють мсту за Шарукана,

А твоїй дружині втіха вже незнана!"

16. ЗОЛОТЕ СЛОВО СВЯТОСЛАВА

Тоді почав великий Святослав

Своє ронити золотеє слово

До небожів своїх. Він промовляв,

Сльозами поливаючи ту мову:

"О Ігорю і Всеволоде! Вам

Зарано ще іти було — мечами

Шмагати землю Половецьку й там

За славою ганятися без тями.

Та що ж! Нечесно ви перемогли,

Бо кров нечесно пролили погану:

Ви в бій серця хоробрі понесли,

В жагучій криці викуті, їх рано

Загартувала буйність у вогні, —

Та чи ж таке створила ваша слава

Тепер моїй сріблистій сивині?

Не бачу влади брата Ярослава,

А Ярослав — багатий володар

І силу війська має він, могутній:

Завзятих биль — чернігівських бояр,

Полки татран, шельбирів і могутів,

Гучних ревугів, дужих топчаків,

Ольбирів смілих... Без щитів, з самими

Ножами з-за халяв на ворогів

Вони несуться, кликами своїми

Полки перемагають, мов громи,

У давню славу дзвонячи могутню...

Та ви сказали: "Мужні теж і ми,

Минулу славу схопим, а майбутню

Самі поділим, буде нам і та!"

А чи ж було б не дивом, браття миле,

Молодцювати на старі літа?

Як вилиняє сокіл бистрокрилий,

Він бити птиць летить у вишині,

Гнізда свого не дасть він напропаще,

Та горе! — з допомогою мені

Князі не вийшли. Все звелось нінащо.

Такий то час! Ось Римів закричав

Під гострими шаблями половчина,

А Володимир зранений упав.

Жаль і журба для Глібового сина!

17. ЗАКЛИК ДО КНЯЗЯ ВСЕВОЛОДА

О великий княже Всеволоде!

Ти здаля й не мислиш прилетіти

Отчого поберегти престолу!

Ти бо можеш розкропити Волгу

Веслами, а Дону всього води

Можеш ти шоломами розлити.

Як би був ти, на торзі рабиню

Продавали б по одній ногаті,

А раба — то за різань єдину,

Ти бо по землі сухій стріляти

Можеш огнестрілами живими —

Глібовичами буй-молодими!

18. ЗАКЛИК ДО КНЯЗІВ РЮРИКА І ДАВИДА

Ти, буй-Рюриче, і ти, Давиде!

Чи ж не ваші по крові розлитій

Плавали золочені шоломи?

Чи ж не ваші то дружини смілі,

Ранені шаблями, так ревіли

Наче тури в полі незнайомім?

В злат-стремена станьте, господини,

За образи наші від поганих,

Землю Руську й Ігореві рани,

Рани Святославового сина!

19. ЗАКЛИК ДО КНЯЗЯ ЯРОСЛАВА ОСМОМИСЛА

О князю Ярославе Осмомисле!

Ти на столі золотокутім сів

У Галичі і сталь своїх полків

Угорські гори підпирати вислав.

Ти заступаєш королеві путь;

Крізь хмари, з пращ метнувши тягарами,

Дунаєві ти замикаєш брами

І ген, аж по Дунай, ти чиниш суд.

Твоя гроза, твій гнів по землях рине

І Київ відмика твоя рука,

Престолу золотого, господине,

Стріляєш ти за землями салтанів.

Стріляй же і кощея Кончака

За землю Руську й Ігореві рани,

За рани Святославового сина!

20. ЗАКЛИК ДО КНЯЗІВ РОМАНА І МСТИСЛАВА

Буй Романе і Мстиславе!

Вас хоробрий дух на діло

Пориває і, для слави,

Пливете ви буйнокрило.

Так, буває, смілий сокіл

Мчить ширяючи на вітрі,

В леті хотячи високім

Збити птицю у повітрі.

Є в вас панцері залізні

І шоломи від латинів,

І вони грюкочуть, грізні,

По землі. Чужі країни

Ви пройшли мечем звитяги:

Деремела і литвини,

Хини, половці, ятвяги

Геть покидали сулиці,

Хилять голови приклінно

Під мечі вам тії з криці.

Та вже Ігореві лихо:

Смеркло сонце променисте

І на горе, не на втіху

Дерево зронило листя.

Понад Россю і Сулою

Городи вже поділили,

А хоробрих княжих воїв

Воскресить немає сили.

Всіх князів давно вже, княже,

Дін на перемогу кличе

Й Ольговичі, рід відважний,

Доросли уже до січі!

21. ЗАКЛИК ДО КНЯЗІВ ІНҐВАРА І ВСЕВОЛОДА

О Інґваре і Всеволоде,

І ви, Мстиславичі відважні —

Три смілі шестикрильці, з роду

Не слабосилого! Хіба ж ви

Не волості здобули княжі

Звитяжним жеребом вояцьким?

Де ж золоті шоломи ваші,

Щити й сулиці ваші лядські?

Ударте стрілами в поганих,

Ворота степовому плем’ю

Загородіть, за Руську землю,

За Святославичеві рани!

22. КНЯЗЬ ІЗЯСЛАВ ПОЛОЦЬКИЙ

Уже Сула не хвилі серебристі

Несе для Переяслава, й Двина

До полочанів, грізних тих, нечистим

Тече болотом, темна і мутна,

Під криками поганих. Вийшов тільки

Князь Ізяслав, хоробрий син Васильків,

І гострими мечами подзвонив

Відважно об литовськії шоломи

І давню славу дідові свойому

Всеславові в бою тім розгромив.

А сам він під черленими щитами,

Пригромлений литовськими мечами,

На ложе трав скривавлених упав,

І сходить юна кров, а той сказав:

"Твою дружину, княже, крила птичі

Вже одягли й злизали звірі кров!" —

Тут Брячислава не було на січі,

Ні Всеволод, брат другий, не прийшов;

Самотньому душа перлова з тіла

Крізь золоте намисто відлетіла.

Сумують голоси, утіхи всім не любі,

І городенські трублять труби.

23. ДОГАНА КНЯЗЯМ

Ярославе й ви, онуки

Всі Всеславові: схиліте

Корогви, назад вкладіте

В піхви зганьблені шаблюки!

Ви бо з дідової слави

Вискочили: в Руську землю

На старе добро Всеслава

Половецьку силу темну

Почали ви наводити.

Нам насилля і недоля

Через чвари ті неситі

З Половецького йдуть поля.

24. КНЯЗЬ ВСЕСЛАВ

На Трояна сьомім віці

Кинув жереба Всеслав

За свою любов-дівицю:

Хитрістю коня спіймав

І у Київ поскакав

І приклав списа свойого

До престолу золотого

Київського. Потім скочив

З Білгороду серед ночі

Лютим звірем по землі —

І сховався в синій млі.

Вранці ж новгородські брами

Відчинив він таранами

І всю славу Ярославу

Геть розніс. А потім жваво

Вовком він поскочив бистрим,

На Немизі тік розчистив.

На Немизі настеляють

Снопи головами,

І молотять їх залізом —

Важкими ціпами.

На току життя складають

І ціпи ті хижі

Душу з тіла вивівають.

На річці Немизі

Ой, не добром посіяні

Береги криваві;

Їх кістками засіяли

Синів руських лави.

Князь Всеслав людей судив

І князям міста рядив.

Сам же вовком серед ночі

Бігав: з Києва як скочить,

Ще й не піють кури ранні —

Він уже в Тмуторокані:

Сірим-вовком наздогін

Перетне дорогу він

Хорсові ясному. Дзвони

Як у Полоцьку подзвонять,

До заутрені в Софії

У святої, чує він

Вже у Києві той дзвін.

Та душа у другім тілі

Хоч і віща, він ізчаста

Зазнавав біди й нещастя

Це йому Боян наш віщий

Мудрий приспів склав раніше:

"Не судилося нікому,

Мудрому ані меткому,

Хоч меткий як птиця будь, —

Суду божого минуть!"

25. СПОГАД ПРО КНЯЗЯ ВОЛОДИМИРА

Ой, стогнати Руській землі,

Часи спом’янувши давні

І князів її перших славних!

Колись Володимира годі

Було до Київських гір

Прикувати, а нині в поході

Роз’єднав його стяги спір:

Одні у Рюрика-князя,

Другі в Давида стоять,

Бунчуки їм не мають разом,

Не разом списи дзвенять!

26. ПЛАЧ ЯРОСЛАВНИ

На Дунаї Ярославна затужена кличе,

Зозулею самотньою уранці якиче:

"Зозулею полечу я, каже, по Дунаю

І рукавець свій бобряний в Каялі вмачаю

І князеві обітру я кривавії рани

На розпаленому тілі".

У Путивлі рано

В городі на заборолі плаче Ярославна:

"О ти вітре, мій вітриле! Господине славний!

Чому вієш так насильно? Чом, невтомнокрилий,

На мого ти лада воїв сиплеш хинські стріли?

Мало ж тобі повівати в підхмарнім просторі,

Гойдаючи кораблями на синьому морі?

Чом ти радощі розвіяв мої по ковиллі?"

Ярославна рано плаче на мурі в Путивлі:

"О Дніпре мій, Словутичу! Крізь гори камінні

Шлях пробив ти в Половецькій далекій країні,

Ти на собі гойдав єси човни Святослава,

Як на полки Кобякові рушала виправа:

Прилелій же, господине, і лада до мене,

Щоб я вранці сліз на море не слала даремне!"

Ярославна рано плаче на мурі в Путивлі:

"Сонце світле, тресвітлеє! Всім тепле і миле!

Господине, чом простер ти єси без пощади

Промені свої гарячі на воїнів лада?

Луки в полі їм безводнім спрагою стягнулись,

Ще й тугою великою заткав ти їм тули!"

27. ІГОРЕВА ВТЕЧА З ПОЛОНУ

Приснуло опівніч море,

Млою йдуть смерчі таємно,

Ігореві Бог говорить

Про шляхи на Руську землю,

До вітцівського престолу

Золотого, в землю рідну

З Половецької. Навколо

Вже вечірні зорі бліднуть...

Ігор спить — не спить — безсонно

Мчить думками по безмір’ї,

Степ з великого він Дону

До Дінця малого мірить.

Кінь опівночі... Озвався,

Свист Овлура — князя кличе

З-за ріки, щоб той збирався:

Час тікати, швидше, швидше!

Крикнуло. Земля нежданно

Задудніла, трав безмежжя

Зашуміло, і поганих

Половців зірвались вежі.

А князь Ігор горностаєм

В комиші поскочив звинно,

Білим гоголем злітає,

На коня швидкого кинувсь...

З нього скочив босим вовком

На дінецький луг, а потім

Попід імлами високо

Соколиним лине льотом.

Для сніданку, для обіду

І вечері — у гонитві

Б’є гусей собі й лебідок;

А як соколом летить він,

Влур за Ігорем нестримно

Мчить тоді у перегоні,

І росу стрясають зимну,

Бо підбились бистрі коні.

"Княже Ігорю! — промовив

Так Дінець, — немало слави

Маєш ти! Вже Кончакові

Лиш досада і ненависть,

А землі всій Руській — свято".

І йому князь Ігор каже:

"Донче! — і тобі багато

Слави й величі: ти ж князя

Колихав на хвилях бистрих,

Простеляв зелені трави

Берегів своїх сріблистих,

Млами теплими ласкаво

Одягав під деревами,

Гоголем беріг на плесі,

На прудкій воді чайками,

А на вітрі в піднебессі

Слав чернядок доглядати.

Не така то річка Стугна, —

Каже Ігор, — небагаті

В неї води: малоструйна,

Та чужі річки й потоки

Позжирала і розлого

Води розлила широкі

Між кущами. Молодого

Ростислава потягнула

І край берега хмурного

В глибині на дні замкнула.

Вийшла мати молодого

Ростислава й сльози ронить,

У жалобі в’януть квіти,

Тугою дерева клонить,

До землі схиляє віти".

28. ПОЛОВЕЦЬКА ПОГОНЯ

Не сороки то затроскотали,

Мчать слідами Ігоря в погоні

Гза й Кончак. Тоді замовкла галич,

У полях не крякали ворони,

Стихли і сороки-троскотухи,

Тільки полози повзли. Дорогу

Вказує до річки дятлів стукіт

І прихід світанку золотого

Солов’їна пісня провіщає.

Гонить Гза й до Кончака говорить:

"Вже як сокіл до гнізда тікає,

Ми йому соколича на горе

Стрілами своїми розстріляєм".

Гзі Кончак на мову тую каже:

"Як уже прямує сокіл скорий

До гнізда, йому сокольця зв’яжем

Красною дівицею".

Говорить

Знову Гза: "Хоч дівчиною й зв’яжем,

Та не наше буде соколя те

Ані дівчина, і в полі нашім

Ще почнуть нас птиці підбивати!"

29. ПОВОРОТ ІГОРЯ

Це слова надхненного Бояна,

Піснетворця князя Святослава,

Днів давноминулих Ярослава

І Олега, славного кагана:

"Хоч і тяжко голові тій

Бути без плечей на світі,

Та ще гірше зло, як тіло

Голову свою згубило!"

Так земля вся Руська погибає,

Як країна Ігоря не має!

Світле сонце в небесах ясніє,

Ігор-князь назад у Руськім краї.

Заспівали діви на Дунаї,

В’ються через море голоси їх,

Линуть аж до Києва простором.

Князь по Боричеві іде вгору

В церкву Богородиці святої,

Пирогощі. Радістю ясною

Сповнені міста й країни.

Пісню

Проспівали ми князям колишнім,

А тепер хай приймуть нашу славу

Молоді: князь Ігор Святославич,

Всеволод буй-тур і Володимир

Ігоревич. Будьте ж ви здорові

Всі князі з дружинами своїми,

Що за християн завжди готові

Битися з поганим половчином:

Слава й честь князям і їх дружинам!

Кінець.

[За виданням: Слово о полку Ігоревім та його поетичні переклади й переспіви в українській літературі. Видання підготував Олекса Мишанич. Акта, 2003. — С. 383-401.]

Святослав Гординський. СЛОВО ПРО ІГОРІВ ПОХІД. Переспів. Уперше надруковано окремою книжкою: Слово про Ігорів полк. Український героїчний епос кінця XII століття / Переклав Святослав Гординський. — Львів, 1936. — 47+4 с.
Подається за виданням: Гординський Святослав. Поезії. Вірші оригінальні і перекладні. — Сучасність, 1989. — С. 259-277.

Попередня     Головна     Наступна