Попередня     Головна     Наступна





Леонід ГРЕБІНКА

СЛОВО ПРО ПОХІД ІГОРІВ, ІГОРЯ СВЯТОСЛАВИЧА, ВНУКА ОЛЕГОВОГО



Чи не гоже було б нам, браття,

Почати старими словами

Трудної повісті

Про похід Ігорів,

Ігоря Святославича?


Початися ж тій пісні

З бувальщини сього часу,

А не по замислу Бояновому.

Боян-бо віщий,

Як хотів кому пісню творити,

То розбігався мислію по древу

Сірим вовком по землі,

Сизим орлом попід хмарами.

Споминав-бо він, кажуть,

Давніх часів усобиці

Та й пускав десять соколів

На стадо лебідок:

Котру вони доганяли,

Та перша й пісню співала —

Старому Ярославу,

Хороброму Мстиславу,

Що зарубав Редедю перед полками

касозькими,

Красному Романові

Святославичу.


Боян той, браття,

Не десять соколів

На стадо лебідок пускав,

А свої віщії персти

На живії струни накладав,

І вони самі князям

Славу рокотали.

Почнім же, браття,

Повість отсю

Од старого Володимира

До нинішнього Ігоря,

Що, стягнувши розум снагою своєю

І нагостривши серце своє мужністю,

Сповнився ратнього духу

Та й навів свої хоробрі полки

На землю Половецьку

За землю Руську.

Тоді Ігор глянув на світле сонце

І бачить — од нього тьмою

Всі його вої прикриті.

І рече Ігор дружині своїй:

"Браття і дружино!

Лучче-бо нам потятими бути,

Ніж полоненими стати.

А всядьмо, браття,

На свої борзі коні

Та й поглядім синього Дону!"

Спала на розум князеві хіть

Спробувати Дону великого,

І жадоба йому знамено заступила.

"Хочу-бо, — рече, — свій спис приломити

Кінець поля Половецького

З вами, русичі!

Хочу голову свою положити

Або ж напитися

Шоломом Дону!"


О Бояне,

Соловію старого часу!

Якби-то ти сі походи ощебетав,

Скачучи солов’єм по древу мислі,

Летючи умом попід хмари,

Звиваючи славу обабіч сього часу,

Рищучи в тропу Троянову

Через поля та на гори!


Співати б так пісню Ігореві,

Того Олега внукові:

"Не буря соколи занесла

Через поля широкії —

Галичі зграї линуть

K Дону великому.."

Або заспіваймо так, Бояне віщий,

Велесів унуче:

"Коні іржуть за Сулою,

Дзвенить слава в Києві,

Труби трублять в Новгороді,

Стоять стяги в Путивлі".


Ігор жде

Милого брата Всеволода.

І рече йому

Буй-тур Всеволод:

"Один у мене брат, один світ світлий

Ти, Ігорю!

Обидва єсьмо Святославичі.

Сідлай же, брате,

Свої борзі коні,

А мої вже готові,

Ще поперед Курськом осідлані.

А мої ті куряни —

Досвідчені кметі:

Під трубами повиті,

На шоломах леліяні,

Вістрям списа годовані!

Дороги їм відомі,

Яруги їм знайомі;

Луки в них напружені,

Сайдаки отворені,

Шаблі нагострені,

Самі скачуть,

Мов ті сірі вовки в полі,

Шукаючи собі честі,

А князеві слави!"


Тоді ступив Ігор-князь

В золоте стремено

І поїхав по чистому полю.

Сонце йому тьмою путь заступило,

Ніч, стогнучи йому грозою, птаство збудила,

Свист звіриний над степом встав.

Див кличе на версі древа,

Велить послухати

Землям незнаним —

І Волзі,

І Помор’ю,

І Посуллю,

І Сурожу,

І Корсуню,

І тобі, тьмутороканський бовване!


А половці

Неторованими дорогами

Побігли

K Дону великому:

Скриплять їх вози ополуночі,

Мов ті лебеді розпуджені.

Ігор к Дону вої веде.

А вже птиці пасуть його біди по дібровах,

Вовки грозу йому грозять по яругах,

Орли клекотом на кості звіра зовуть,

Лисиці брешуть на червоні щити.

О Руська земле,

Вже ти за горою єси!


Довго стоїть морок ночі.

Зоря світ запала.

Мла поля покрила.

Щебет солов’їний ущух,

Гомін галичий збудився.

Русичі поля просторії

Червоними щитами перегородили,

Шукаючи собі честі,

А князеві слави.


Спозарання у п’ятницю

Потоптали русичі

Поганії полки половецькі

І, розсипавшись стрілами по полю,

Умчали краснії дівки половецькі,

А з ними золото,

І паволоки,

І дорогі оксамити.

Покривалами, опанчами, й кожухами,

І всякими узороччями половецькими

По болотах та по багнищах

Стали хмости мостити.

Червоний стяг —

Біла хоругов,

Червона чолка —

Срібне ратище

Смілому Святославичу!


Дрімле в полі

Олегове

Хоробре гніздо.

Далеко залетіло!

Не було воно на обиду породжене

Ні соколу

Ні кречету,

Ні тобі, чорний вороне,

Поганий половчине!

Гза біжить сірим вовком;

Кончак йому слід править

K Дону великому.


Другого дня вельми рано

Кривавії зорі світ повідають,

Чорнії тучі з моря йдуть,

Хочуть прикрити чотири сонця,

А в них тріпочуть сині блискавиці.

Бути грому

Великому!

Іти дощу

Стрілами

З-над Дону великого!

Отут списам поломитися,

Отут шаблям пощербитися

О шоломи половецькії

На ріці на Каялі,

Край Дону великого!


О Руська земле,

Вже ти за горою єси!


Ось і вітри, Стрибожі внуки,

Віють з моря стрілами

На хоробрі полки Ігореві.

Земля гуде,

Ріки мутно течуть,

Порох поля покриває,

Тільки стяги гомонять.

Половці йдуть

Од Дону

Й од моря,

З усіх сторін

Руські полки обступивши.

Діти бісові кликом

Поля перегородили,

А хоробрі русичі перегородили

Червоними щитами.


Яр-туре Всеволоде!

Стоїш ти на бойовищі,

Прищеш стрілами

На вої ворожі,

Гримиш о шоломи

Мечами харалужними!

Куди тур поскочить,

Своїм золотим шоломом посвічуючи,

Там уже лежать

Погані голови половецькії!

Шоломи оварські

Шаблями гартованими пощеплені

Од тебе,

Яр-туре Всеволоде!

Яких ран берегтись йому, браття,

Забувши і почесті, і життя,

І город Чернігів,

І отній золотий стіл,

І своєї милої любки,

Красної Глібовни

Звичаї та обичаї?!

Були віки Троянові,

Минули літа Ярославові,

Були походи Олегові,

Олега Святославича.

Той-бо Олег

Мечем крамолу кував

І стрілами землю засівав.

Ступав він у золоте стремено

В городі Тьмуторокані,

А дзвін його стремен чув

Давній, великий

Ярославів син Всеволод;

А Володимир щоранку

Затуляв уші в Чернігові.


Бориса ж Вячеславича

Слава на суд привела

І на Каялі-ріці

Зелену паполому постелила

За обиду Олегову

Хороброго й молодого князя.

З тієї ж Каяли

Святополк полеліяв отця свого

Межи двома угорськими іноходцями

До святої Софії у Київ.


Тоді, за Олега Гориславича,

Сіялося горе й росло усобицями,

Гинуло добро Дажбожого внука,

У княжих крамолах вік людям коротився.

Тоді по Руській землі

Рідко ратаї гукали,

Зате часто ворони граяли-грали,

Трупи собі ділячи,

А галич і свій галас здіймала,

Змовляючись летіти на поживу.

То було

В ті раті та в ті походи,

А такого бойовиська

Ще й не чувано.


Спозарання до вечора,

З вечора до світа

Летять стріли гартовані,

Гримлять шаблі о шоломи,

Тріщать списи харалужні

На полі незнаному,

Серед землі Половецької.


Чорна земля, чорна рілля

Копитами поорана,

А костями засіяна,

А кровію полляна;

Зійшли вони тугою

По Руській землі.


Що там шумить, що там дзвенить

Раннім-рано перед зорями?

То Ігор полки завертає:

Жаль-бо йому

Милого брата Всеволода.

Билися день,

Билися другий,

Третього дні,

Ополудні,

Пали стяги Ігореві.

Тут брати й розлучилися

На березі бистрої Каяли.

Тут кривавого вина недостало,

Тут пир докінчили

Хоробрії русичі:

Сватів упоїли,

А самі полягли

За землю Руську.

Ничить трава жалощами,

І дерево з туги

До землі приклонилося.

Уже-бо, браття,

Невеселая година стала:

Уже пустиня силу руську прикрила!

Встала Обида

На силах Дажбожого внука,

Ступила Дівою

На землю Троянову

Сплеснула лебединими крильми

На синьому морі

І, плещучи в гирло Дону,

Сполохала ситі часи,

Усобиці княжі —

На погибель їм од поганих.

Сказав-бо брат брату:

"Се моє, а те моє ж таки", —

І стали князі

Про мале — "се велике" мовляти

Та й самі на себе крамолу кувати.

А погани з усіх сторін

Приходили з перемогами

На землю Руську.


Ой далеко зайшов сокіл,

Птиці б’ючи, —

Аж до моря!

А Ігоревого хороброго війська

Не вернути!

За ним кликнула Карна

І Жля поскакала

По Руській землі,

Смагу людям мичучи

В полом’янім розі.

Жони руськії заплакали

Примовляючи:

"А вже нам своїх милих лад

Ні мислію змислити,

Ні думкою здумати,

Ні очима споглядати,

А золота й срібла

І поготів не ношати!"

Гей застогнав-бо, браття, Київ з туги,

А Чернігів од напастей.

Журба розлилася по Руській землі;

Сита печаль тече серед землі Руської.

А князі самі на себе крамолу кували;

А погани з перемогами нарискували

На Руську землю,

Беручи дань по білі з двору.


Тії-бо два хоробрі Святославича,

Ігор та Всеволод,

Уже кривду збудили,

Котру щойно був приспав

Отець їхній Святослав,

Грізний,

Великий,

Київський.

Мов грозою, він її був прибив

Своїми дужими полками

І харалужними мечами;

Наступив на землю Половецьку,

Притоптав горби та яруги,

Скаламутив ріки й озера,

Висушив потоки й болота;

А поганого Коб’яка

З луки моря

Од залізних, великих полків половецьких,

Мов той вихор, виторгнув.

І впав Коб’як

У городі Києві,

В гридниці Святославовій.


Тут Німці й Венедці,

Тут Греки й Морава

Співають славу Святославу,

Жалують князя Ігоря,

Що потопив достаток

На дні Каяли, ріки половецької,

Руського золота насипавши.

Тут Ігор-князь пересів

З сідла золотого, княжого,

Та в сідло кощієве, невольницьке.

Посумніли заборола городові,

І веселощі поникли.


А Святославу смутен сон

Видиться в Києві на горах.

"Сю ніч з вечора

Одягли мене, — рече, —

Чорною паполомою

На кроваті тисовій;

Черпали мені

Синє вино,

З трутою змішане;

Сипали мені

Порожніми сайдаками

Поганських племен

Буйнії перли на лоно

Й милували мене.

Вже покрівля без гребеня

В моїм теремі злотоверхім.

Всю ніч з вечора

Бісове вороння граяло;

Під Плісненськом на болоні

Вирували в дебрах гади,

І несло їх до синього моря".


І рекли бояри князеві:

"Уже, княже, тута тобі ум полонила.

Се-бо два соколи злетіли

З отнього стола золотого

Пошукати города Тьмутороканя

Або ж напитися

Шоломом Дону.

Та вже соколам крильця підтято

Шаблями поганськими,

А самих опутано

Путами залізними.


Темно-бо стало третього дня:

Два сонця померкали,

Обидва багряні стовпи погасали,

І з ними молодих два місяці —

Володимир і Святослав —

У тьмі пропадали,

І в морі погрузали,

І велике буйство збуджали —

Серед Хинови.

На ріці на Каялі

Тьма світ покрила.

По Руській землі

Простерлися половці,

Мов тих пардусів зграя...

Вже повстала хула на хвалу;

Вже вдарила неволя на волю;

Вже звергнувся Див на землю.


Ось-бо й готськії красні діви

Заспівали на березі синього моря,

Дзвонячи руським золотом:

Оспівують часи Бусові,

Леліють мсту Шаруканову.

А ми, дружина, марно

Жадаємо веселощів".


Тоді великий Святослав

Зронив золоте слово,

З сльозами змішане,

І рік:


"О синовці мої,

Ігорю та Всеволоде!

Рано єсте почали ви

Половецьку землю мечами в’ялити,

А собі слави шукати.

Але безславно ви подолали,

Безславно-бо кров поганську пролляли.

Ваші хоробрі серця

В міцну харалугу оковані,

А буйністю загартовані.

Що ж бо ви вчинили

Моїй срібній сивині?!


А вже ж не бачу я власті

Сильного,

І багатого,

І многовойого

Брата мого Ярослава

З чернігівськими боярами,

З могутами та з татранами,

З шельбирами та з топчаками,

З ревугами та з ольберами.

Вони-бо без щитів,

З ножами захалявними

Кликом полки змагають,

Дзвонячи в прадідню славу.

Але ви сказали:

"Мужаймося самі:

Майбутню славу

Самі візьмім,

А минулою

Самі поділімся!"


А чи диво, браття,

Старому помолодіти?

Коли сокіл у линьбі буває,

Високо він птиці збиває,

Не дасть гнізда свого на наругу!

Та в тім лихо, що князі

Мені не підмога!

Нінащо часи обернулися:

Он у Римові кричать

Під шаблями половецькими,

А Володимир —

Під ранами.

Туга й горе синові Глібовому!


Великий княже, Всеволоде!

Невже не на мислі тобі

Прилетіти здалека

Отнього золотого стола

Попильнувати?

Ти-бо можеш Волгу

Веслами розкропити,

А Дін

Шоломами вичерпати!

Адже був би ти тут,

То була би бранка по ногаті,

А невольник по різані.

Ти-бо можеш по-сухому

Живими самострілами стріляти —

Удалими синами Глібовими!


Ти, буй-Рюрику, й ти, Давиде!

Чи не ваші то золочені шоломи

У крові плавають?

Чи не ваші то хоробрі дружини

Рикають, мов ті тури,

Поранені шаблями гартованими

На полі незнаному?

Вступіть же, господини,

В золоті стремена

За обиду сього часу,

За рани Ігореві,

Буйного Святославича!


Галицький Осмомисле Ярославе!

Високо ти сидиш

На свойому злотокованому столі,

Підпер ти гори Угорськії

Своїми залізними полками,

Заступивши королю путь,

Затворивши Дунаю ворота,

Мечучи потугу через хмари,

Суди рядячи до Дунаю;

Грози твої по землях линуть,

Отворяєш ти Києву брами,

Стріляєш ти з отнього золотого стола

Султанів за землями.

Стріляй, господине, Кончака,

Кощія поганого,

За землю Руську,

За рани Ігореві,

Буйного Святославича!


А ти, буй-Романе, і ти, Мстиславе!

Хоробра мисль носить ваш дух на діло!

Високо пливаєте ви на діло буйності,

Мов той сокіл на вітрах ширяючи,

Хочучи птицю в буянні подолати!

У вас-бо суть залізні панцирі

Під шоломами латинськими.

То ж од них тріщала земля

І многі сторони:

Хинова,

Литва,

Ятвяги,

Деремели

Та половці

Сулиці свої повергали,

А голови свої посхиляли

Під тії мечі харалужнії.


Та вже князеві Ігорю

Потьмився сонця світ,

І древо не з доброї волі

Листя зронило:

По Росі та по Сулі

Вороги городи поділили;

А Ігоревого хороброго війська

Не вернути!


Дін тебе, княже, кличе

І зове князів на потугу.

Олеговичі, хоробрі князі,

Вже скуштували бою!


Інгварю та Всеволоде

І всі три Мстиславичі,

Не худого гнізда шестикрильці!

Чи не жеребами перемог

Ви собі волості розібрали?


Де ж ваші золоті шоломи,

І сулиці лядські, і щити?

Загородіть степу ворота

Своїми гострими стрілами

За землю Руську,

За рани Ігореві,

Буйного Святославича!

Уже-бо Сула не тече

Срібними струями

K городу Переяславу,

І Двина болотом тече

В тих грізних колись полочан

Під клики поган.


Їден же Ізяслав, син Васильків,

Подзвонив своїми гострими мечами

О шоломи литовські:

Прибив тим славу

Дідові свому Всеславу,

А сам під червоними щитами

На кривавій траві,

Прибитий литовськими мечами,

Ліг із славою тією,

Мов з любкою на кроваті,

І рік:

"Дружину твою, княже,

Птич крилами приоділа,

А звірі кров полизали".

Не було тут

Ні брата його Брячислава,

Ані другого —

Всеслава:

Сам-один він зронив

Перлисту душу

З хороброго тіла

Через золоте намисто.

Посмутніли голоси,

Поникли веселощі,

Тужно труби трублять городенські.


Ярославе та всі внуки Всеславові!

Понизьте-но стяги свої,

Встроміть у землю мечі свої вережені:

Вже-бо випали ви

З дідньої слави.

Ви-бо своїми крамолами

Стали наводити поганих

На землю Руську,

На спадщину Всеславову.

Через ваші-бо чвари

Прийшло насильство

З землі Половецької!


На сьомому віці Трояновім

Метав Всеслав жереб

О дівицю, йому любу.

Стиснув він коня колінами,

І доскочив города Києва,

І діткнувся ратищем

Золотого стола київського;

Скочив од них лютим звіром,

А опівночі з Білгорода

Розвіявся синьою млою,

А вранці, встромивши остроги,

Отворив ворота Новгороду,

Розшиб славу Ярославу,

Скочив вовком до Немиги

З Дудуток.


На Немизі стелють голови снопами,

Молотять ціпами харалужними,

На току життя кладуть,

Віють душу од тіла.

Кривавії береги Немиги

Не зерном були засіяні —

Засіяні кістьми руських синів.


Всеслав-князь суди людям судив,

Князям городи рядив,

А сам уночі вовком рискав.

З Києва, ще до півнів,

Дорискував Тьмутороканя,

Великому Хорсові

Вовком шлях перерискував.

То йому в Полоцьку

Заутреню рано

В дзвони дзвонили

У святій Софії,

А він уже в Києві дзвін чув.

Хоч і віща була душа

В його дужому тілі,

Але часто він бідами страждав.

То йому ще колись віщий Боян

Мудру примовку сказав:

"Ні хитрому, ні спритному,

Будь він од птиці спритніший,

Суду божого не минути".


Ой стогнати Руській землі,

Споминавши давню годину, давніх князів!

Того старого Володимира

Не можна було пригвоздити до гір київських.

А нині стяги його стали

Одні

Рюрикові,

А другі.

Давидові!

Та нарізно їx бунчуки полощуть,

Не в лад піють списи.


На Дунаї

Ярославнин голос чути;

Зозулею, позабута,

Раннім-рано все кигиче.

"Полечу, — рече, — зозулею

По Дунаєві,

Омочу бобровий рукав

У Каялі-ріці,

Отру князеві

Кривавії рани

На могутнім його тілі".


Ярославна рано плаче

В Путивлі-городі на заборолі,

Примовляючи:

"Ой, вітре-вітрило!

Чому, господине,

Так сильно вієш?

Нащо, легкокрилий,

Хиновські стріли мечеш

На мого лада вої?

Хіба тобі було мало

Горі під хмарами віяти,

Леліючи кораблі

На синьому морі?

Чому, господине,

Мою ти втіху

По тирсі розвіяв?"


Ярославна рано плаче

В Путивлі-городі на заборолі,

Примовляючи:

"Ой, Дніпре-Словуто!

Пробив ти камінні гори

Та крізь землю Половецьку,

Леліяв ти на собі

Човни Святославові

Аж до війська Коб’якового!

Прилелій, господине,

Мого лада до мене,

Щоб я йому не слала

Сліз на море щорана!"


Ярославна рано плаче

В Путивлі на заборолі,

Примовляючи:

"Світле-пресвітле сонце!

Усім ти тепле та красне єси.

Чому ж, господине,

Ти без жалю простерло

Палюче своє проміння

На ладові вої,

У полі безводному

Їм спрагою луки звело,

Тугою їм сайдаки заткнуло?"


Плеще море опівночі,

Ідуть смерчі млисті.

Ігореві-князю

Бог путь каже

З землі Половецької

На землю Руську,

K отньому золотому столу.


Погасли вечірні зорі,

Ігор спить,

Ігор бдить,

Ігор думкою поля міряє

Од великого Дону

До малого Дінця.

Стоять наготові

Коні опівночі...


Свиснув Овлур за рікою,

Велить князю розуміти.

І вже —

Князя Ігоря нема!

Знявся гук і стук,

Застугніла земля,

Зашуміла трава,

Вежі половецькії

Сполошилися.


А Ігор-князь поскочив

Горностаєм в очерети,

Білим гоголем на воду.

Ринувся на борзого коня,

Скочив з нього босим вовком,

І помчав на донецькі луги,

І полетів соколом у тумани,

Б’ючи собі гуси й лебеді

На сніданок, на обід, на вечерю.

Коли Ігор соколом полетить,

Тоді Овлур вовком побіжить,

Трусячи собою студену росу:

Загнали-бо свої борзі коні.

Донець рече:

"Княже Ігорю!

Немало тобі величності,

А Кончакові прикрості,

А Руській землі веселості!"


Ігор рече:

"О Донче!

Немало й тобі величності.

Що леліяв ти князя на хвилях,

Стелив йому зелену траву

На своїх срібних берегах,

Одягав його теплими туманами

У затінку зелених дерев,

Стеріг його гоголем на воді,

Чайками на хвилях,

Черняддю на вітрах".


Та не така, кажуть,

Стугна-ріка:

Худу струю мавши,

Пожерши чужі ручаї й струмки,

Розлилась весною в гирлі

І юному князеві Ростиславу

Затворила Дніпро навіки.

При темному березі

Плачеться мати Ростиславова

По молодому князю Ростиславу.

Посмутилися квіти жалобою,

І дерево з туги

До землі приклонилося.


А не сороки то застрекотали:

То по сліду Ігоревім

Іде Гза з Кончаком.


Тоді ворони не граяли,

Галки примовкли,

Сороки не стрекотали,

Тільки полози повзали...

Дятли тукотом

Путь на ріку кажуть,

Солов’ї веселим співом

Світ повідають.

Мовить Гза Кончакові:

"Коли сокіл до гнізда летить,

Так соколича розстріляймо

Золоченими стрілами!"

Рече Кончак до Гзи:

"Коли сокіл до гнізда летить,

Так соколика опутаймо

Красною дівицею!"


Одмовляє Гза Кончакові:

"А як його опутаємо

Красною дівицею,

Так не буде нам

Ні соколича,

Ані красної дівиці

Та й почнуть нас птиці бити

В полі Половецькому".


Рік Боян,

Піснетворець старого часу,

Ярославового,

Олегового,

І нам, у часи Святославові,

Слід за ним повторити:

"Тяжко тій голові без пліч,

Зле тому тілу без голови".

Так і Руській землі без Ігоря.


Сонце світить на небі —

Ігор-князь у Руській землі.

Дівиці піють на Дунаї,

В’ються голоси через море до Києва.

Ігор їде по Боричеву

До святої Богородиці Пирогощої.


Сторони раді,

Городи веселі!

Проспівавши пісню старим князям,

Час і молодим заспівати:

Слава

Ігорю Святославичу,

Буй-турові Всеволоду,

Володимиру Ігоревичу!


Здоровими бути

Князям та дружині,

Поборникам християн

Проти полків поганських!

Князям слава та дружині!


Амінь.






















[За виданням: Слово о полку Ігоревім та його поетичні переклади й переспіви в українській літературі. Видання підготував Олекса Мишанич. Акта, 2003. - С. 440-462.]

Леонід Гребінка. СЛОВО ПРО ПОХІД ІГОРІВ, ІГОРЯ СВЯТОСЛАВИЧА, ВНУКА ОЛЕГОВОГО. Перекладено в 1937-1941 рр. Уперше надруковано в часописі «Дніпро» (1982. — №5. — С. 107-115.).
Подається за виданням: Гребінка Леонід. Радість Чорноземна: Поезії, переклади. — К.: Дніпро, 1990. — С. 100-125.








Попередня     Головна     Наступна


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчани, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.