Попередня     Головна     Наступна

Митрополит Іларіон (Іван ОГІЄНКО)

СЛОВО ПРО ІГОРІВ ПОХІД

I. РОЗПОЧАТИ СТАРИМИ СЛОВАМИ.

Чи не добре було б для нас, браття,

Розпочати старими словами

Оповідок про ратні завзя́ття

І про Ігоря князя з полка́ми?

Хай же Пісня почнеться бажана

За подіями нашого ча́су,

А не з вигадок буйних Боя́на,

Що мав думку, на мрійності ласу.

Бо наш віщий Боя́н бандуриста,

Як хотів кому Пісню збреніти,

То текла́ його думка речиста,

Як веві́рка із віток на віти.

Сірим вовком ширя́в він землею,

Орлом сизим збивався під хмари,

Коли плакав душею своєю

Про криваві руїнницькі чвари.

Ой пускав він десяток соко́лів

Та й на стадо тужне́ лебеди́не,

Й котру першу здого́нив у полі,

То їй перша і Пісня поплине:

Ой чи то Ярославу Старо́му,

Чи Хороброму князю Мстиславу,

Що зарізав Реде́дю сіро́му

З косо́гом в двобої,

Рятуючи вої,

Чи Рома́ну Вродли́вому Славу.

А Боя́н же не десять соко́лів

Та й на стадо лебідок пускав:

Свої віщії пальці в грайволі

Він на струни живі покладав, —

Й вони дзвонами враз оживали,

Й князям Славу самі рокота́ли!

* * *

Тож почнімо, брати, Повість нашу

З Володи́мира кня́зя Старо́го

Аж до Ігоря кня́зя, що чашу

Випив повну вина молодого.

Його розум стягла міцна сила,

Й той скріплявся в обіймах обу́ха,

Його серце відвага гострила,

Й він напо́внився ра́тного духа.

І хоробрі полки́ своїх во́їв

Він на Землю водив Половецьку,

І за Руськую Землю набро́їв,

Показавши снагу́ молодецьку...

* * *

Соловейку минулого ча́су,

Бандуристе речистий, Боя́не, —

Коли б вийшли полки́ з твого гла́су, —

Твоє Слово греміло б, кохане!

Солов’єм би ти пу́рхнув по вітах,

А умом ти ширя́в би під хмари,

Й поєднав би в прославлених літях —

І минуле, й сучасні примари.

Ти ганяв би тропою Троя́на

Через поле широке на гори,

Й твоя Пісня вели́чна й кохана

Полетіла б луною в простори!

* * *

Чи співати було б отакої

Про онука його славні бої:

"То не буря зане́сла соко́ли

Через Поле широке без спону, —

Чорні зграї гало́к через доли

Держать путь до великого Дону"...

Може б краще, Веле́сів онуку,

Бандуристе наш віщий Боя́не,

Догідніше було б тобі в руку

Забреньчати не раз уже ждане:

"Баскі коні іржать за Сулою...

Дзвенить дзвонами в Києві Слава...

В Новім-Городі су́рмлять до бо́ю...

У Пути́влі знаме́н тремка лава"...

II. ВОДИЦІ ПОПИТИ ШОЛОМОМ ІЗ ДОНУ.

А Ігор жде милого брата,

Свойого Буй-тур Всеволо́да,

Й говорить відважна душа та,

Дитина кохана походу:

"Єдиний мій брате, мій княже,

Ти Ігорю, світло промі́нне,

Я й ти Святославичі", — каже,

І слово його, як кремінне:

"Сідлай, брате мій, баскі коні,

Мої вже попе́ред готові, —

У Ку́рська в сідлі на припоні,

Іскри́ться огонь в їх підкові!

Куряни ж мої знамениті

Для тебе воя́ки відо́мі:

Під су́рмами в полі сповиті,

А ви́люляні у шоломі.

На кі́нці списа́ їхні мами,

Відо́мі їм довгі дороги,

Їм знані яру́ги та ями,

У луків напружені роги.

А сагайдаки́ в них розкриті,

І ви́гострені шаблі голі,

І скачуть на бої неситі,

Немов вовки сірі по полі, —

Для себе шукаючи чести,

А кня́зю хороброму слави,

Готові і рани поне́сти

За щастя своєї Держа́ви".

* * *

Князь Ігор тоді свої очі

На світлеє Сонце звертає, —

Й ось млою воно, мов по ночі,

Всі во́ї його покриває...

Й огнем пройнялись очі львині,

І він промовляє дружині:

"О браття й дружинонько мила,

Що завжди ти вірна мені:

Хай краще потне вража сила,

Аніж пропадать в полоні́!

Сідаймо ж, мої браття милі,

На наші вітри́ — баскі коні,

І мов ті орли сизокрилі,

Спинім зір на синьому До́ні!"

І пристрасть спалила йому ум та очі, —

Забув він загрозу поло́ну,

Й жадо́ба закрила знаме́на пророчі, —

Великого спробувать До́ну!

"Бо хочу — щастить нехай Доля! —

Списа́ преломи́ть молодецького,

О русичі, з вами край Поля,

Край Поля того Полове́цького!

Бо голову хочу зложити

В Степа́х тих далеких з розго́ну,

Або ж то водиці попити

Шоломом із синього Дону!"...

* * *

І Ігор забув за знаме́на,

Охоті своїй дався в волю,

І ско́чив у злоті стреме́на, —

І вихром по чистому Полю!

А сонце взяло́ся імлою

Й дорогу йому заступило,

І нічка стогнала грозою,

І птаство чуйне́ побудила...

І посвист звіри́ний зірвався,

Й побли́зу гримить дикий рев,

І Див той зрадливий озвався,

І кличе Біду вверх дерев,

І Во́лзі, й Помо́р’ю, й Посу́ллю

Наказує слухать незнане,

І Су́рожу, й Ко́рсуню, теж і тобі,

Ти Тмуторока́нський Бовва́не!..

* * *

А по́ловці путтю небитою

Бігли до Дону потроху,

Кричать їх теліги опі́вночі,

Мов ті лебідки в споло́ху.

Князь воїв до Дону провадить, —

Ой горе хоробрій дружині! —

Бо птаство грозу йому надить

Й чатує Біду по дубині...

Ворожать вовки по яру́гах

Й віщують загрозу велику,

І кле́котом кличуть на кості

Орли звірину́ з лісів дику...

І брешуть на щи́ти лисиці,

На щити червоні із криці...

О Руськая Зе́мле, безпеко,

Ти вже за горюю далеко!..

III. НА РІЧЦІ НА КАЯЛІ.

І довго ця ніч мерехтіла,

Та світло зоря запалила,

Покрила Поля імла біла,

І спів солов’їв знизив крила, —

І кря́кання галок збудилось,

І Лихо у танці з’явилось...

Й великі Поля руські сили

Щита́ми перегородили,

Для себе шукаючи чести,

А кня́зеві слави прине́сти.

А в п’ятницю радісну зрана

Вояки хваткі́ молодецькі

За честь України й їй пана

Стопта́ли полки́ полове́цькі.

Й розсипались руси по Полі,

Немов бистрі стріли із криці,

Й хапа́ли достоту в грайволі

Вродливі поганські дівиці.

А з ними взяли́ гори злота,

Одежу цінну й оксами́ти,

І ними грязи́ва й болота

Із співами стали мостити...

А стя́ги червоні та зброю —

Завзятому Ігорю доброму,

І ра́тище срібне до бою —

Синку Святослава хороброму!

* * *

Дрімає в широкому Полі

Кубельце Оле́га хоробре,

Злетіло далеко в сваволі,

Чи ж путь йому сте́литься добре?

Зродилось воно не Оби́ді,

Що воїв веде до загину,

Ні со́колу, во́рону, гниді

Поганцю тобі, половчи́ну...

А Гза сірим вовком скакає,

Конча́к править слід без припону,

І мчать через Поле безкрає

До того великого До́ну.

* * *

А другого дня вельми рано

Кривавії зорі в Степоньці,

І тучі із моря притьм’но

Прикрити хотять штири Сонці,

В них бли́скавки сині

Трепочуть єдині...

Ой бути великому грому,

Як в го́рах без спону,

Дощу йти стріла́ми рясно́му

З великого Дону!..

Тут ко́пія будуть ламатись

Об шо́ломи ті половецькі,

Тут шаблі зачнуть потручатись

Об плечі тверді молодецькі

На річці Кая́лі,

У синього До́ну,

Де Лихо й Печалі

У танці до скону...

О Руськая Зе́мле, безпеко,

Ти вже за горою далеко!..

* * *

Ось Ві́три, онуки Стрибо́жі,

Все віють стріла́ми із моря

На Ігоря вої погожі, —

Зазнати в чужи́ні їм горя!

Дудни́ть, немов громи, земля,

Течуть скаламучено ріки...

Скрізь порох вкриває Поля...

Лопо́чуть прапо́ри злоріки...

А по́ловці линуть від До́ну,

Й від моря безмежні їх сили,

Й з усюдів усіх із розгону

Всі руські полки́ обступили...

* * *

І по́ловці, бісові діти,

Поля криком загородили,

А ру́сичі, мужности квіти,

Щита́ми червоними вкрили...

Яр-тур, Всеволоде потужний,

Стоїш ти на переді мужний,

І брижчеш на вої стріла́ми,

Гремиш об шоло́ми мечами,

Мечами харалу́жними,

Руками всепотужними!

Й куди скочить Тур молодецький,

І шоло́мом злотим заблисне,

Там гла́ви лежать половецькі,

Погане плем’я́ ненави́сне!

Яр-тур, Всеволо́де, — потужно

Скибку́єш ова́рські шоло́ми

Крицевими ша́блями, й мужно

Воюєш поганих без втоми!

Зневажив Тур, браття, всі рани,

Забув він за честь і розко́ші,

Забув за Чернігів коханий,

За ба́тьківський стіл прехороший!..

Забув Тур за милу дружину,

Забув за ясне́ раюва́ння, —

За Глі́бівну красну, єдину,

Любов палку й щире кохання...

IV. БУЛИ Й КНЯЗЬ ОЛЕГА ПОХОДИ.

Були віки́ ща́сні Троя́на,

Минули літа́ Яросла́ва,

Минула доба та кохана, —

Зосталася тільки неслава...

Були́ й князь Оле́га похо́ди,

Все діти сваволі й незгоди...

Оле́г цей крамо́лу кував

Мечем, й по землі сіяв стрі́ли,

Що спо́кій та лад скрізь поїли...

Він в злоте стреме́но вступав

У місті у Тмуторока́ні

Й Яросла́в Стари́й дзвін той чував,

Що до нього летів, як ті лані,

А син Все́володів Монома́х

У Чернігові уші щодень закладав,

Бо в тім дзвоні неслава та страх...

А кня́зя Бори́са хороброго

Та слава на Праведний Суд привела́,

Й на Ка́нині для юнця доброго

За кривду Оле́гову — Доленько зла! —

Покрива́ло зелене послала

Слава ра́тна, сліпа та недбала...

А князь Святопо́лк свого батька

На ко́нях угорських полю́ляв з Кая́ли

В Святую Софі́ю в град Київ,

Де хана на спо́кій навіки поклали.

* * *

Тоді при Оле́зі, при князь Горисла́ві

Все сіялися й росли чвари,

Бідніли Даждьбо́жі онуки в неславі,

І Руссю стелилися хмари...

Князі в коромо́лах сварились,

А людям віки коротились...

По Руській Землі того ча́су

Не чуть було ра́таїв гла́су —

Та крякали часто воро́ни,

І тру́п’я ділили без спони...

А галки своє говорили, —

Летіли на пощь щосили...

V. І ІГОРЯ ВПАЛИ ПРАПО́РИ...

Так було́ за того воюва́ння,

Та такої війни ще не чуто:

Наступала година остання,

І брязчало погро́зливо путо...

До вечора ще від зарання,

А з вечора аж до світання

Гартовані стріли летять,

Об шо́ломи шаблі гримлять,

Списи́ харалужні тріщать

У Полі незнанім для військ молодецьких

Посе́ред широких Степів половецьких...

І чорна земля під копи́тами

Вся була кістьми засіяна,

А кров’ю полита, побитими, —

Й Русі вродила Туга́ нерозвіяна!..

Ой що ж то шумить,

Ой що ж то дзвенить

Задовго в Степу́ перед світом,

Ще перед промінним привітом? —

То Ігор полки завертає

На Поле незнане безкрає,

Бо жаль йому милого брата

Яр-тур Всеволода,

Бо нива іще не дожата,

Ще жить насолода...

* * *

І билися день,

І билися другий,

А третього дня під південь

Ослабли попруги, —

І Ігоря впали прапори

Посеред поганської Змори...

І тут ся брати розлучали

На березі річки Кая́ли:

Кривавого пи́тва не стало.

Вина їм червоного мало...

Тут бе́нкет скінчи́ли хоробрі

Воя́ки, ті ру́сичі добрі:

Сватів попоїли, самі ж полягли

За Землю за Руськую ратні орли!..

Від жалощів никне трава,

А дерево впарі з туго́ю,

Немов та сумна голова,

Схилились на землю по бо́ю...

VI. І СУМ РОЗІЛЛЯВСЯ ПО РУСЬКІЙ ЗЕМЛІ.

Ой, бра́ття мої, браття милі,

Пора невесела настала:

В пустелі лягли сизокрилі,

Все ру́сичів рать досконала!..

Устала Оби́да ще з раннього рана

У війську онука Даждьбо́га,

Й вступила, як Діва, на Землю Троя́на,

Ой ру́сичі, — зла осторога!..

Й крильми́ лебеди́ними затріпота́ла

Край Дону на синьому морі,

Й щасливі часи́, хлюпочи́ся, злякала

На Руському всьому просторі.

Бо незгода князям, —

То погибіль всім нам

Від тих лютих пога́н

На багатий наш лан!

Бо стали брат брату казати:

"Моє це, а це — теж для мене!"

Й горіли князівські палати,

Й сміялося Лихо шалене...

І стали князі про мале, про зелене

"Це ді́ло велике!" звіщати,

Й сміялось вгодо́ване Лихо шалене,

І плакала руськая мати...

І князі коромо́лу та свари

Та на се́бе самі все кували...

А погани з усюдів усіх, як ті хмари,

Землю Руськую димом та кров’ю вкривали...

Ой сокіл далеко зайшов, аж до моря,

Вбиваючи птахів поганих,

А Ігоря во́їв ясни́х, як та зо́ря,

Вже не воскресити коханих...

І крикнула Ка́рна за ним ув імлі,

І скоком Желя́ по всій Руській Землі,

Й смагу́ все метала

В полу́м’янім розі, —

І рать досконала

Боротись невзмозі...

А жони вкраїнські ридали,

Голубки сумні воркотали:

"Уже нам своїх милих лад

Ані змислити мислю,

Ані зду́мати думою,

Ні оглянуть очима...

Ой Туга́ за плечима,

І чавить Сум серце, як гад!..

А золотом й сріблечком я́сним

Уже не бряжчати нам, красним!"...

* * *

Ой застогнав, браття милі,

Київ туго́ю в безсилі,

Чернігів напа́стями плаче в імлі,

І сум розіллявся по Руській Землі,

Й глибока печаль без впокою

Тече скрізь по Русі рікою!..

Князі ж коромо́ли та свари

На себе самі все кували...

А погани з усюдів усіх, як ті хмари,

Землю Руськую димом та кров’ю вкривали,

Беру́чи дань скору, —

По білці від двору...

* * *

А ті два сини Святосла́ва хоробрі,

Князь Ігор відважний та тур Всеволо́д,

Збудили незгодами чвари недобрі,

Й прива́били по́ловців без перешкод.

Ці чвари грозою приспав Святосла́в,

Їх Київський ба́тько, й порядок їм дав.

Грізни́й був усім, й мов в охоті лове́цькій,

Потрі́пав своїми міцними полка́ми

І гострими з криці тяжкими мечами

Усіх на поганській Землі Половецькій.

Стоптав він холми́ та глибокі яру́ги,

Змути́в він сріблясті озера та ріки,

Зсушив він потоки й боло́тяні смуги,

І викував Славу для Русі навіки!

І він Кобяка́, ціль полкі́в молоденьких,

Як вихор, схопи́в із затоки морсько́ї,

З залізних великих полкі́в половецьких,

Упавши, як блискавка синя, між вої...

І впав хан Кобя́к аж у Києві місті,

У княжу палату ясну́ Святосла́ва.

Де схо́дились з ці́лого світу всі вісті,

Де німці й вене́дці, де греки й морава!

На Славу отцю Святославу співали,

І гірко тужи́ли за Ігоря долю,

Що гори добра на дні річки Кая́ли

І золота руського зсипав уволю...

А Ігор князь ви́сів уранці

З сідла золотого,

І впав у сідельце для бранців

Пога́нина злого...

Й зсумніли́ містам заборо́ла,

І радість зав’яла спроквола...

VII. СМУТНИЙ СОН ВЕЛИКОГО КНЯЗЯ СВЯТОСЛАВА.

А князь Святосла́в смутний сон

Побачив про Ігоря й Дон:

"У Києві граді на го́рах

Вбирали мене ви, бояри,

В покри́вало чорне, просторе

На ти́совім ложі, як мари...

Вбирали мене цеї ночі

Із вечора, — сон це пророчий! —

Мені ви черпа́ли вино, —

З отрутою синє воно!..

Мені висипали з порожніх

Із сагайдаків, — чуйте, люди! —

Поганих чужи́нців безбожних

Великі перлини на груди,

І пе́стили ніжно мене,

Та серце було все тужне́...

А в золотоверхій палаті

На дасі вже гребені зняті...

І звечора всю нічку млосну

Все крякали во́рони чорні,

І кидавсь на ложі я зо́ сну,

А в серці горіло, як в горні...

У Плі́снеська на оболо́ні,

Мов випасені гладкі коні,

Все по́взали де́брські гадюки

І не́слись до синього моря, —

Мені щоб додати розпуки,

По ві́нця долить чашу горя"...

* * *

Й пові́ли бояри,

Темніші від хмари:

"Туга́, княже, ум полонила,

Злетіли бо ось два соко́ли, —

Тримати було їx несила! —

Із о́тчого столу за доли,

Щоб Тмуторока́нь взять з розгону,

Чи випити шо́ломом Дону..

Обом сокола́м уже крила

Шабля́ми поганих погнуто,

А їхня хоробрая сила

Закута в залізнеє путо...

Бо третього дня стало темно:

Два Сонці померкли зарані,

Й стелилася тьма поназемно, —

Погасли стовпи два багря́ні...

А з ними два місяці красні, —

Оле́г й Святосла́в, юні й я́сні, —

І заволокли́ся імлою,

І в морі втопи́лись обоє...

Й сміли́вість міцну́ хинові подали

Ці наші хоробрі, та юні орли"...

* * *

На бистрій ріці на Кая́лі

Вже те́мрява світло покрила,

По Руській Землі ж усе далі

Поши́рилась по́ловців сила,

Мов панте́ри кубло,

Усій Русі на зло...

Знялася хула́ вже на хва́лу,

І гу́ркнула Ну́жда на волю,

Див кинувсь на землю помалу,

І тягне з собою Недолю...

Й співають на березі моря

Он го́тські вродливі дівчата,

І дзвонять бреньки́м руським злотом, —

О Русь, у недолі розп’я́та! —

Й співають вони про час Бу́са,

Як впала глава́ його руса,

І лю́ляють мсту Шарока́ння, —

Для Руси кривавая баня!..

А ми вже, дружи́на,

Жадли́ві весілля, —

Як та деревина

На вітрі без гі́лля!..

VIII. ЗОЛОТЕ СЛОВО КН. СВЯТОСЛАВА.

Тоді Святослав на престолі

Зронив золоте своє Слово,

Що в нього княжатам готово

Про всі руські жа́лі та болі:

"О милі мої ви небо́жі,

Ти Ігорю та Всеволо́де,

Ви ли́царі мужні та гожі,

Близьки́й мій улю́блений роде!

Ви рано, ясні́, зачали́,

Немов недокрилі орли,

Смутить Половецькую Землю мечами,

Щоб бути поганських Степів тих панами,

І слави для себе шукати,

Покинувши теплі палати...

Й без чести обох вас побито,

Бо кров препогану без слави

Лили, — й половецьке копи́то

Стоптало відважні вам лави...

Серця́ ваші мужні й хоробрі

Із криці жорстокої ско́вані,

До дру́зів своїх милі й добрі,

В відвазі міцній загартовані...

Не це ви створили мені,

Срібля́ній моїй сивині́?

Бо гордо ви все говорили:

"Мужаймось самі ми на бої:

Не бракне нам доброї сили,

Й хоробрі, як ту́ри, в вас вої!

І схо́пим собі першу славу,

А задню поділим... самі!"...

Забули ви вдвох про обаву

Й ходили у мрійній пітьмі...

Чи ж дивні це, браття, обіти, —

Старому та помолодіти?

Як сокіл на ве́сну линяє,

Він ви́соко птахів збиває,

Й свойо́го гнізда на образу

Ніко́му не дасть ані разу.

Та ли́нуть ось злі остороги, —

Брак княжої нам допомоги:

Й змінилася добра година

В ніщо, а була нам єдина...

Кричать он у Ри́мові люди, —

І крик той несеться повсюди,

Під ша́блями під полове́цькими,

Бо князь Володи́мир під ранами,

Що за́вдано злими поганами, —

Туга́ та печаль сину Гліба:

Це вами прине́сена хи́ба

Руками на славу лове́цькими"...

"Не бачу вже сильної вла́ди

Багатого та многово́йного

Лицаря-брата без вади,

Мого Ярослава достойного,

З чернігівськими все вельмо́жами,

Що в кня́зя розро́стались рожами,

З могутніми, та із татра́нами,

З шельбі́рами, та з топчака́ми,

З реву́гами, та з олбіра́ми,

Що бились вони й вкриті ранами...

Вони й без щитів усі добрі

З самим захаля́вником з сталі,

Воя́ки відважні й хоробрі,

Що рвуться на бо́ї все далі.

В поході полки́ беруть криком,

Звіри́ним застра́шливим риком,

І дзвонять у прадідню Славу,

Й в бій тягнуть за лавою лаву"...

IX. ЗА РУСЬКУЮ ЗЕМЛЮ!

"Наш Все́володе, славний княже,

Чи думка тобі не підкаже

Скоріш прилетіти здале́ка, —

Сам бачиш: встає небезпека, —

Доглянуть стола золотого,

Стола свого батька старого?

Бо можеш ти щастя по ві́нця попити:

Хоч ве́слами Волгу ріку розкропи́ти,

Шоло́мами ви́лляти Дон

Без жодних собі перепон!

Й були́ б ми щасливі й багаті,

Коли б ти при нас жив у шані, —

Й рабиня була б по нога́ті,

А раб ні по чім — по різа́ні!

Ти можеш усе по сухому

Стріляти живими стріла́ми, —

Уда́лими Гліба синами

З широкого княжого дому".

* * *

"Дави́де та Рю́рику бу́йний

За Руськую Землю все чу́йний,

Не ваші хоробрі то во́ї

Ясни́ми шоло́мами з злота

В запеклім з поганами бо́ї

Все пливали в крові, бідота?

Не ваша дружина сміли́ва,

У бо́ї тяжкім не мінлива,

Немов дикі тури рика́є,

Пора́нена ша́блями з сталі,

Несеться по Полю все далі,

А Поле незнане й безкрає?

Вступіте, мої господи́ни,

У ковані злоті стреме́на,

Й негаючи ані години,

Летіть, як та буря шалена, —

За кривду тяжку́ цьогоча́сну,

За Руськую Землю злощасну,

За Ігоря бо́лізні рани,

За всі його кривди й догани. —

За Ігоря буй Святосла́влича.

За нашого тура та павича!"...

* * *

"Князю Га́лицький наш Осмоми́сле,

Яросла́ве сильни́й та могутній, —

Моє Сло́во слабе та не стисле

Оспівати тебе, незабутній!

Висо́ко сидиш ти на злотім престолі,

Підперши Уго́рськії гори, —

Ти сторож горливий для руської волі

На за́хідні заздрі простори, —

Полка́ми своїми залізними,

На ворога по́страшно грізними!

Заступаєш ти путь королеві,

Зачиняєш Дуна́ю воро́та, —

Полки твої мужні й сталеві

Для ворога грі́зна турбота!

Каміння ти мечеш за хмари,

Суди́ рядиш аж по Дунаю, —

Готові для ворога мари.

Як вчує про силу безкраю.

По зе́млях течуть твої гро́зи,

А Києву ти відчиняєш воро́та,

Стріляєш султа́нів погрози

З свойого отцівського столу із злота.

Стріляй Кончака́, господине,

Поганого цього раба,

За Руськую Землю, що гине, —

Тяжка́ їй настала доба!

За Ігоря бо́лізні рани,

За всі його кривди й догани, —

За Ігоря буй Святосла́вича,

За нашого тура та па́вича!"...

* * *

"Мстисла́ве, і ти, буй Рома́не, —

Хоробрая думка на ді́ло,

На ді́ло лица́рське й кохане

Все носить ваш розум засміло!

Ти пли́ваєш ви́соко й гордо в відвазі,

Як сокіл, ширя́ючи все по вітра́х,

Щоб перемогти і пташину в насназі,

Наве́сти на ворога о́дчай та страх.

А па́нцирі ваші залізні

З латинськими за́вжди шоло́мами, —

Вони на всі сто́рони грі́зні,

І трісла земля, як під ло́мами:

Литва́, Хинова́ й Деремё́ла,

Ятвя́ги та Степ Половецький

Згубили списи́ зневесе́ла

На по́свист грізний молодецький.

Й вони свої голови враз підхилили

Під тії мечі харалу́жні,

Бо витримати не змогли цеї сили

Твої вороги осоружні...

Та вже, княже, Ігорю туру

Затьма́рилось світло проміння,

І дерево ли́ству похмуру

Зронило з печалі й омління...

По Ро́сі й Сулі́ поділили

Багато осель наших красних,

Хороброї ж Ігоря сили —

Вже не воскресити нещасних!..

Й нагадує Дін тобі, княже,

І кличе князів на побіду:

Щоб з бі́сових по́ловців — каже —

Уже не лишилося й сліду!"...

* * *

"Ви Ольговичі, ви хоробрі,

На бій за Вітчи́зну доспілі,

Інгва́р, Всеволо́д, князі добрі,

І всі три Мстисла́вичі смілі,

Не худо́го гнізда шестикри́льці, —

Кров відважна тече в вас по жильці, —

Чи ж не жереба́ми побідними

Ви зе́млі собі розхапа́ли?

Ідіть з перемогами гідними

У по́хід за жертви Кая́ли!

На що вам шоло́ми із злота,

Ті ляцькі списи́ та щити?

Заставте ви Полю ворота,

Військо́ві візьміть тяготи́,

Своїми стріла́ми із сталі

За Руськую Землю в печалі,

За Ігоря бо́лізні рани,

За кривди його та догани, —

За Ігоря буй Святосла́вича,

За нашого тура та павича!"

X. МИНУЛА ДІДИЗНАЯ СЛАВА.

"Вже до Переясла́ва Сула́

Не тече джерело́м серебристим,

Й затягла́ся болотом Двина́,

І покрилась тума́ном імлистим

Для грізних полоча́н

Під ті крики поган!..

Об литовський шоло́м своїм гострим мечем

Один Із’ясла́в подзвонив,

І всю дідову Славу потріпав плачем,

А сам серед піль, серед нив

Під червоним щитом

На кривавій траві

Вже литовським мечем

Знайшов любку собі...

Й промовляє на кро́ві

Юна любка дружко́ві:

"Твою, милий княже, дружину,

Крильми́ зодягли́ птахи сірі,

Немов самітну́ сиротину,

Й полизують кров її звірі"...

Не було́ брата тут Брячисла́ва,

Ані дру́гого Все́волода,

І заникла його ратна Слава,

Як весіння посніжна вода...

І само́тній, він душу-перлину

Зронив із хороброго тіла, —

Через злотий наши́йник в хвилину,

Як пташка мала, відлетіла...

Сурми су́рмлять в Горо́дні

На сумні голоси,

Й всі обличчя скорботні, —

Без сміху́ й без краси́"...

* * *

"Ярославе й онуки Всесла́ва, —

Спусті́те свої корогви́.

Бо мунилась діди́зная Слава,

Сховайте й мечі тупі ви!..

Бо ваші незгоди поган навели́

На Руськую Землю й достаток Всеслава,

Й зрадливі ті по́ловці, діти імли́,

Роздорами линуть до нас, як та лава...

На сьомому віці Троя́на

Всесла́в кинув жереб собі

Про любу дівицю кохану,

Що мріяв про неї в журбі.

Коня охопи́в він ногами,

Підперся обманом кругом,

І ско́чив до Києва брами,

Й діткнувся крицевим списо́м

Золотого стола,

Не свойого кубла...

І ско́чив, немов звір той лютий,

Із Бі́лгороду опівно́чі,

Й повис в синій млі, ввесь закутий,

Горіли жадо́бою очі...

А взавтра всадив бердиша́,

Й відчинив Новгоро́дські воро́та,

І ра́тна раділа душа,

І зроста́ла до боїв охота,

Й розбив Славу

Ярославу:

Скочив вовком в Неми́гу з Дуду́ток,

Землею ж поплив плач та смуток"...

* * *

"На Неми́зі снопи голова́ми

Моло́тники стелять рядами, —

Молотять ціпами із сталі —

Й летять тучні зе́рна печалі...

Життя розкладають на то́ці,

Живу віють душу від тіла, —

Великий врожай в цьому році,

І пишна пшениця доспіла!..

Береги́ у Неми́ги криваві

Засіяні вже не пшеницею я́рою, —

Полягли́ вояки́ в довгій лаві,

І Сонце закрилося хмарою:

Бо кістка́ми засіяні руських синів,

Що сховали тут мрії ясни́х своїх снів...

Всеслав же судив свої люди,

Й князям про міста радив раду,

Вночі ж ганяв вовком повсюди,

Щоб ча́сом не бути поза́ду.

Із Києва Тмуторока́ння

Добіг, коли півень іще не співав,

І вовком він путь до світа́ння

Великому Хо́рсові перебігав.

Йому подзвонили у По́лоцьку вранці

В Софі́ї на Утреню дзвони,

А він дзвін чував аж у київській ланці,

Злетівши, як вихор, ці гони.

Й хоч віща душа була в ньому

В відважному й ра́тному тілі,

Та часто Біду тяг додому,

Терпів він за вчинки засмілі.

Тому віщий Боя́н

Все бренів у тимпа́н,

І при́співку склав про дого́жого:

"Будь ти хитрий й меткий,

Як та пташка вертки́й,

Та все ж не минуть Суду Божого!"...

"О стогнать, Земле Руська, тобі,

Коли згадуєм першу годину,

І перших князів у журбі

Про об’єднану Руську Роди́ну!

Володи́мира князя Старо́го

Не можна було прив’язати

До Київських гір, до палати, —

І все для спокою отого!..

А нині його ті прапо́ри

Дісталися Рю́рику в руки,

А інші Давиду, — й простори

Всі Руські зазнали розпуки:

Корогви́ не в одно повівають,

І ко́пія різно співають"...

XI. ЯРОСЛАВНА ЗА ЛАДОЮ ПЛАЧЕ.

На Дуна́ї чуть голос княгині, —

Ярославна за Ігорем плаче,

Встала тайно із Сонечком нині,

Та й кува́ла, зозу́ленька наче:

"Полечу́ я зозу́лею понад Дунаєм,

Рукава́ омочу я бобро́вого

У Кая́лі ріці, й обітру із розмаєм

У князя мого чорнобрового

Його рани криваві

На му́жньому тілі,

Що дістав їх у Славі

За по́двиги смілі"...

* * *

Ярославна ранесенько плаче

В Пути́влеві на заборо́лі,

І ворку́є, голубка неначе,

Про всі свої жа́лі та болі:

"Ой Вітре-Вітри́ло, мій пане,

Чому ж то ти вієш навпроти

На кня́зеве військо вибра́не,

І ме́чеш стріла́ми сухоти,

Стріла́ми від хана

На любого ладу,

На кри́льцях до пана

Несу́чи загладу?..

Чи мало для тебе під хмари

Носитися в вольнім просторі,

І ле́гкі вітри́льні отари

Все лю́лять по синьому морі?

Чому ж моє ща́сне весі́лля

Розвіяв ти по ковилю́,

Мов бурею зламане гі́лля,

У серце наливши жалю́?"...

Ярославна ранесенько плаче

В Пути́влеві на забо́ролі,

І ворку́є, голубка неначе,

Про всі свої жа́лі та болі:

"Ой Дніпре-Славу́тичу красний,

Пробив ти каміннії гори

У Край Полове́цький злощасний

Почерез Степо́ві простори.

Ти лю́ляв єси на собі

Човни́ Святославові ра́тні,

Як той з Коб’яко́м в боротьбі

Вказав, на що ру́сичі здатні.

Прилю́ляй же ла́ду до мене,

Щоб сліз я до нього не слала

Уранці на море шалене,

Як серце отруйні тнуть жа́ла"...

* * *

Ярославна ранесенько плаче

В Пути́влі на заборолі,

І воркує, голубка неначе,

Про всі свої жалі та болі:

"О світле й трисвітлеє Сонце, —

Всім тепле та красне єси́,

І через небесне віконце

На землю всім ме́чеш Краси́!

Чому́ ж ти, мій пане, промі́ння

Гаряче, як при́сок, на ла́ду

Все мечеш йому на терпіння,

А во́ям його на загладу?

І на́що в безводному Полі

Ти в спразі стягнув їхні лу́ки,

А сагайдаки́ їх в недолі

Заткав їм туго́ю розпуки?"...

XII. ДОРОГУ БОГ ІГОРЮ КАЖЕ.

Опі́вночі при́снуло море,

Із млою летять чорні хмари, —

Реве воно дике, суворе,

І грають страхітні примари:

Дорогу Бог Ігорю каже

Здале́ка, з Землі Полове́цької:

Додому тобі, славний княже,

За зо́вом снаги молодецької, —

На Землю на Руськую кволу,

До отчого злотого сто́лу!..

Погасли вечірнії зорі,

А Ігор і спить, і на варті:

В поганськім поло́ні суворім

Зміцнів він, залізо мов в гарті.

Й князь думкою міряє Поле,

Ой Доле, неві́льнича Доле:

Від великого До́ну

До мало́го Дінця́, —

Пролеті́в би з розго́ну,

Якби вільна путь ця...

Ось кінь вороний опівно́чі...

І свиснув Овлу́р за рікою, —

Це кня́зеві зна́ки пророчі:

Не бути йому тут з туго́ю!

І кликнув... Земля стукону́ла...

Трава під конем зашуміла...

Пору́шились вежі, й за ту́ла

Хапається погань здичіла...

А князь горноста́єм до броду,

Й поско́чив ураз в очерет,

І го́голем білим на воду,

Й готовий вже й далі вперед...

І кинувся князь на свого жеребця,

А з нього погнав сірим вовком,

Й подався щодуху до лу́гу Дінця́,

Що в сонці виблискував шовком.

І со́колом мчався під мла́ми,

Вбиваючи гуску й тете́рю,

Й готовив своїми руками

Сніда́нок, обід та вечерю.

Як Ігор під хмари соко́лом,

То Влур трусив ро́су студе́ну

І вовком гнав я́ром та долом,

Все далі в утечу шалену, —

Бо ко́ні баскі підірвали,

Що мчались, як спраглі шакали...

* * *

І промовив Діне́ць: "Княже любий,

Чи мало для тебе вже слави,

Конча́кові — погорди та згуби,

А Русі — весілля й забави?"

А Ігор йому: "Донче красний,

Чи мало для тебе вже Слави,

Що князя ти лю́ляв на хвилях,

А з ним його ра́тнії лави?

Йому ти зелену травицю

На срібних стелив берега́х,

Зодяг його теплими мла́ми

У тіні в зелен-деревах.

Стеріг його го́голем ти на воді,

Й качка́ми на повних струя́х,

А ча́єчками на вітра́х,

Щоб кня́зеві злого не сталось тоді!

Не так, кажуть, Сту́гна весела,

Що має малі свої води:

Пожерла чужії джере́ла,

Й розсілася й на загоро́ди,

І юного князь Ростисла́ва

На дні зачинила, кривава...

І плаче сумна його мати

За сином на березі темнім,

Що мусів в злих хвилях сконати

У ра́тньому за́палі ревнім...

Й пов’яли квітки́ від печалі,

І дерево в ма́терній тузі

Схилилось, немов на Кая́лі,

Немов від морозу на лузі"...

XIII. ВСЕ ГНАЛИСЬ ЗА КНЯЗЕМ НА КОНЯХ.

Не сороки то застрекота́ли, —

По свіжім князі́вськім сліду́,

Мов голодні прелюті шакали,

Мчать Гза з Кончако́м на біду.

Не кря́кали більше воро́ни,

Помовкли галки́ говірливі:

Хотіло усе оборони

Для кня́зя в погро́зливій зливі.

Й сороки вже не стрекотали,

Лиш по́лози повзали в то́нях,

А Гза з Кончако́м, як шакали,

Все гнались за кня́зем на ко́нях...

* * *

І говорить хан Гза Кончаку́:

"Коли сокіл летить до гнізда звідтіля́,

То зробі́мо йому річ таку:

Розстріляймо його соколя́

Золотими своїми стріла́ми,

Щоб вже спо́кій нам мати без тами!"

Промовляє до Гзи хан Конча́к:

"Коли сокіл летить до гнізда звіддаля́,

То зробімо ми краще навпа́к:

Зараз спу́таймо те соколя

Дівицею красною,

Голубкою я́сною"...

І говорить хан Гза Кончаку́:

"Як ми спу́таємо соколя́

Дівицею красною,

Голубкою я́сною,

Коли сокіл летить до гнізда звіддаля́,

То ми матимем страту тяжку́:

Вже не буде між нас сокольця́,

Пропаде і дівиця оця,

І сміли́во почнуть бить нас пта́хи,

В Полове́цькому Полі злі страхи"...

XIV. КНЯЗЬ ІГОР ДОДОМУ ВЕРТАЄТЬСЯ.

І промовив Боя́н та Ходи́на,

Піснотво́рці старі Святослава,

Його славна кобзарська дружина,

Що співала про час Яросла́ва:

"Ой любко Оле́га кага́на,

Княгине ти наша кохана!

Ой тяжко тобі, голові, без плечей,

Зле тобі, тілу, без голови",

Як самому ходить без очей.

Як без мужа життя для вдови, —

Землі Руській без Ігоря так,

Бо чатують її Гза й Конча́к!..

* * *

Сонце світиться на Небесі,

А князь Ігор на Руській Землі, —

Як троя́нда пахуча в росі,

Як той місяць срібли́стий в імлі!

На Дуна́ї співають дівчата,

Голоси́ їхні в’ються вінками

Через море у Київ до брами, —

І князі́вська радіє палата:

Князь Ігор Бори́чевим сходом

До о́тчого дому вертається,

В стіна́х Пирого́щої з Іродом,

Як з зо́рями місяць, вітається!

І сто́рони раді,

Міста всі веселі,

Пири́ в кожнім граді

І в кожній оселі!..

* * *

Старим князям Пісню співали,

Тепер молодим заспівати, —

Ходили вони на шакали,

У струни ж на цілі палати:

"Слава. Ігорю та Володи́миру сину,

І брату Буй-тур Всеволо́ду,

Що в душі своїй лю́ляли думку єдину:

Служити своєму наро́ду!

Здорові ж бувайте, князі та дружина,

Що за християн били ви погани́на!

Нехай же навіки віднині

Буде Слава князям та дружині!"

Амінь.

Герцоґенбурґ, Австрія.

Січень, 1945 рік.

[За виданням: Слово о полку Ігоревім та його поетичні переклади й переспіви в українській літературі. Видання підготував Олекса Мишанич. Акта, 2003. — С. 481-514.]

Митрополит Іларіон (Іван Огієнко). СЛОВО ПРО ІГОРІВ ПОХІД. Перекладено 1945 р. в Австрії. Надруковано в першому виданні літературноі монографії «Слово про Ігорів похід» (Вінніпеґ, 1949).
Подається за виданням: Митрополит Іларіон. Слово про Ігорів Похід: Літературна монографія. — Вінніпеґ: Видання Товариства «Волинь», 1967. — С. 211-246.

Попередня     Головна     Наступна