Попередня     Головна     Наступна





Михайло КРАВЧУК

СЛОВО ПРО ІГОРІВ ПОХІД

КНЯЗІВСЬКО-ДРУЖИННИЙ ЕПОС



І


1. ЗАСПІВ


Хіба ж не годиться нам, браття,

старинною мовою повістей ратних

пісню почати про Ігорів похід,

про похід Ігоря, сміливого Святославича?

А слід би початись тій пісні

за билицями нашого часу,

а не за Бояновим замислом.

Співець бо, той віщий Боян,

як хотів кому пісню творити,

то розтікався по дереві мислю,

по землі уганяв сірим вовком,

а сизим орлом він літав ген під хмарами.

Споминав бо — так сам говорив —

княжі усобиці давніх часів.

Тоді соколів він десяток

на стадо лебідок пускав;

а котру із них сокіл здогнав,

та першая пісню співала:

Для старого Ярослава,

для хороброго Мстислава,

що перед полками касогів зарізав Редедю,

чи для красного Романа, сина Святослава.

Однак, брати, віщий Боян

не соколів десять на стадо лебідок пускав,

але свої віщії пальці

на струни живі покладав,

а ті самі славу князям рокотали.


Так почнемо, брати, тую повість

від Володимира старого

до сучасного Ігоря, до молодого,

що, ум своєю силою скріпивши

та й мужністю серця свого погостривши,

сповнився ратного духа

й навів свої полки хоробрі

на Землю Половецьку

за Руськую Землю.






2. ЗВЕРНЕННЯ ДО БОЯНА


Гей Бояне, минулих часів соловію!

Коли б ти той похід ощебетав,

скачучи соловейком по мисленнім дереві,

умом під хмарами літаючи,

обаполи часу цього славослов’я звиваючи,

гасаючи слідом Трояна

через чисті поля на високії гори!

Так Ігорю, внукові того Олега,

годилось би пісню співати:

"Ой, то не буря соколів погнала

через поля безмежнії, широкі.

То галичі стада біжать

до великого Дону."

Чи, може, належалось би заспівати,

віщий Бояне, ти, Велесів внуче:


"Ржуть комоні за Сулою,

в Києві лунає слава;

в Новгороді трублять труби,

і стоять в Путивлі стяги."






II


3. ІГОР І ВСЕВОЛОД


Ігор на милого брата жде,

він дожида Всеволода.

І каже до нього буй-тур Всеволод:

"Ігоре, єдиний брате,

ти один єси світ світлий!

Ми обидва Святославичі із роду!

Брате, сідлай свої борзії коні,

бо мої тобі напоготові,

наперед вже осідлані в Курську.

А куряни мої — то свідомії кметі.

Під трубами їх сповивали,

під шоломами їх колисали,

кінцем копії їх годували.

Дороги їм відомі,

яруги їм знайомі.

Мають луки напружені,

сайдаки їх відчинені,

шаблі у них погострені.

Самі скачуть, неначе вовки сірі в полі,

собі чести шукаючи,

а князеві слави."





4. ЗАТЬМІННЯ СОНЦЯ


Ой, глянув був Ігор на світлеє сонце й побачив,

що тьмою від нього усі його вої прикриті.

А проте він сказав до своєї дружини:

"Брати й моя вірна дружино!

Краще, щоб половці нас порубали,

аніж нам полоненими бути.

Нумо, сідаймо, брати, на свої бистрі коні,

щоб побачити синього Дону!"


Запалила ум княжий охота,

й жадоба великого спробувать Дону

знак лиховісний йому заступила.

"Хочу бо — мовив до воїв —

списа зламати кінець половецького поля

Русичі!

З вами я голову хочу покласти свою,

або з Дону напитись шоломом."






5. ІГОР ВІЙСЬКО ДО ДОНУ ВЕДЕ


Тоді то князь Ігор вступив в золотеє стремено

й поїхав по чистому полі.

Сонце йому тьмою шлях заступало,

ніч же, йому застогнавши грозою,

птиць сторожких побудила;

поблизу дикий свист було чути.

Збився Див, з верху дерева кличе,

велить слухати землям незнаним:

Волзі, й Поморю, й Посуллю,

й Сурожеві, й Корсуневі,

й тобі також, тьмутороканський бовване!


А половці кляті невтоптаними манівцями

поспішали к великому Донові.

Опівночі їхні теліги скриплять,

ти сказав би — напуджені лебеді.

Ігор же військо до Дону веде.

Вже бо біди його птаство пасе по дубах,

вовки по яругах страхіття наводять,

орли клекотом звіря на кості зовуть,

а лисиці брешуть на щити черлені.

Ой, Руськая Земле,

ти вже за горою єси!


Довго ніч меркне.

Розсвіт — зоря запалала,

поля мряка покрила.

Солов’я щебетання,

як гамір галок розбудився, затихло.

Великі Поля русичі

щитами черленими загородили,

собі чести шукаючи,

а князеві слави.






6. ПЕРЕМОЖНИЙ БІЙ


У п’ятницю зранку — поранку

русичі потоптали погані полки половецькі

й, розвіявшись, наче ті стріли, по полі,

помчали вродливих дівчат-половчанок,

а з ними і золото, й паволоки,

та й гладкі дорогі оксамити.

Покривалами, та й опанчами, й хутрами,

і всякою взористою половецькою тканню

почали мостити мости

по болотах і по грязьких місцях.

Червоний стяг і біла хоругов,

червоний бунчук і ще ратище сріблом окуте

для хороброго, для Святославича.


Олегове в полі дрімає хоробре гніздо,

але залетіло далеко.

Не народилось воно для Обиди,

ні для сизого сокола,

ні для сивого кречета,

ні для тебе, ти, ьороне чорний,

половчине поганий!

Ґзак сірим вовком біжить,

Кончак же за ним править слід до великого Дону.






7. ПОЛОВЦІ РУСЬКІ ПОЛКИ ОТОЧИЛИ


Другого дня вельми рано

розсвіт кривавії зорі звіщають.

Чорнії тучі від моря ідуть,

четверо сонць хочуть тьмою прикрити,

а в них блискавиці трепечуться сині.

Бути великому громові,

а дощеві йти стрілами

від великого Дону.

Тут списам слід приламатись,

і шаблям тут прищербитись

об шоломи половецькі

та на річці, на Каялі,

коло великого Дону.

Ой, Руськая Земле,

ти вже за горою єси!


Ось вітри, Стрибожі внуки,

віють стрілами від моря

на хоробрі Ігореві вої.

Земля глухо дуднить,

річки каламутно течуть,

поля порохи покривають,

стяги із лопотом мають.

Половці спішно від Дону й від моря ідуть

і з усіх сторін руські полки оточили.

Діти бісові криком поля заступили,

а русичі хоробрі

щитами черленими загородили.






8. ВСЕВОЛОД У БОРОТЬБІ


Яр-туре, Всеволоде!

Ти стоїш в боротьбі,

на вої ворожії прискаєш стрілами,

харалужним мечем об шоломи грюкочеш.

Куди б Тур не поскочив,

посвічуючи своїм злотним шоломом,

половецькі поганії голови скрізь там лежать.

Та й оварські шоломи,

що, яр-тур Всеволоде,

шаблями із криці єси поскіпав!


Він рани важкії, брати дорогії, наніс,

про почесть забувши й життя

і про город Чернігів!

Про отецький престол золотий

і про милу дружину свою,

про ту Глібівну красну,

про обичаї її та звичаї.






9. КНЯЖІ КОРОМОЛИ


Пройшли віки Троянові,

минули літа Ярославові;

були війни Олегові,

Олега Святославича.

Бо Олег той мечем коромолу кував

і по рідній землі сіяв стріли.

Він ступає у злотне стремено

у городі Тьмуторокані.

А той дзвінкий дзенькіт давно, було, чув

Всеволод, Ярославів син, князь той великий,

А Володимир — син Всеволода, й щоранку

закладав у Чернігові засуви в брамнії уші.


А В’ячеславця Бориса хвальба

за образу хороброго й юного князя Олега

на справедлив Божий суд привела

й йому на Канині зелений покров постелила.

Колись із такої ж Каяли

між однохідними кіньми угорськими

батька свого Святополк полеліяв

до Святої Софії у Київ.


Тоді за Олега, за днів Гореславця

усобиці сіялись і виростали;

Дажбожого внука добро пропадало,

княжі усобиці людям життя вкорочали.

Тоді рідко по Руській Землі ратаї покликали,

лиш крякали часто ворони,

а галичі мову свою говорили,

як на поід летіти хотіли.






10. ЗЕМЛЯ КІСТКАМИ ПОСІЯНА І КРОВ’Ю ПОЛИТА


Так бувало в тих ратях і в походах тих,

та не чувано ще про такий бій.

Від заранку до вечора,

звечора до світу,

гартовані стріли летять,

шаблі об шоломи гримлять,

списи харалужні тріщать

у незнаному полі

серед Землі Половецької.

Чорна земля під копитами

була кістьми засіяна,

а кров’ю политая.

Зійшли вони смутком по Руській Землі.






11. ІГОР ПОЛКИ ЗАВЕРТАЄ


Ой, що то мені так шумить,

ой, що то мені так дзвенить,

далеко до зір рано-вранці?

То Ігор полки завертає,

бо жаль йому милого брата,

жаль йому Всеволода.


Билися день, бились другий,

а третього дня під полудень

впали Ігореві стяги.

Тут брати розлучились

на березі бистрої річки Каяли;

тут вина недостало кривавого,

русичі тут хоробрі бенкет докінчали;

сватів упоїли,

а самі полягли

за Руськую Землю.

Никне із жалю трава,

а дерево в тузі к землі приклонилось.






12. ЗАПЛАКАЛИ РУСЬКІ ЖІНКИ


Вже бо, брати, невесела година настала;

вже руськую силу пустиня покрила.

Встала Обида у силах Дажбожого внука,

вступила на землю Троянову Дівою,

лебединими крилами затріпотала.

На синьому морі край Дону сплеснула

й достатні часи плещучи геть прогнала.


Воювати невірних князі перестали;

брат бо мовив до брата:

"Це моє та й оте є моє!"

І стали князі про мале "це велике" казати

й на себе самі коромолу кувати.

А поганці, що з усіх сторін набігали

на Руськую Землю, все перемагали.


Ой, далеко бо сокіл зайшов, б’ючи птиць,

залетів аж до моря!

Та хоробрий полк Ігорів не воскресити.

За ним крикнули Карна та й Желя

й по Руській Землі поскакали,

вогонь мечучи на людей в полум’яному розі.

Заплакали руські жінки кажучи:

"Вже нам милих ладів своїх

ані мислями змислити,

ані думою здумати,

ні оглядати очима.

А золота й срібла — його нам не мало

за них прийдеться дати".


Застогнав бо, брати, з туги Київ,

від напастей же город Чернігів.

По Руській Землі розлилася печаль,

важкая журба по Землі Руській рине.

Що ж князі коромолу на себе самії кували,

то поганці на Руськую Землю,

а все переможно, самі набігаючи,

данину від двору по вивірці брали.






13. ПЕРЕМОГИ КНЯЗЯ СВЯТОСЛАВА


Бо тих двоє хоробрих синів Святослава,

Ігор і тур Всеволод,

розбудили вже ложную погань,

що їхній отець Святослав,

грізний, великий у Києві князь, був приспав,

був приборкав своєю грозою.

Що зо своїми кріпкими полками,

із кутими з криці мечами,

на Половецькую Землю пішов був війною.

Притоптав там холми і яруги,

скаламутив озера і ріки,

осушив болота і потоки.

А Коб’яка препоганого із Лукоморя

від залізних великих полків половецьких,

немов вихор той, вирвав.

Та й упав Коб’як в Києві місті,

в Святославових гриднів світлиці.


Отож німці й венеційці,

тут і греки та й морава

славословлять Святослава,

князя ж Ігоря то гудять,

що добро погрузив і достатки

на дні половецької річки Каяли.

Тут насипано руського злота чимало.

Там Ігор князь висів з сідла золотого

й пересів у сідло кощієве.

Тому посумніли в містах заборола,

і поникла веселість.






V


14. СОН КНЯЗЯ СВЯТОСЛАВА


Святослав же на київських горах

сон видів тривожний, мутний:

"Ізвечора ночі цієї мене одягали", рече,

в чорний покров на тисовому ложі.

Синє вино із гіркою отрутою змішане,

черпали й мені подавали.

Із сагайдаків, із порожніх, кочівних поганців

мені сипали перли великі на лоно

й пестили мене, милували.

В моїм теремі золотоверхім

дошки вже без сволока понависали.

Ніч цілу звечора крякали ворони сірі.

Коло Пліснеська на оболонні

в яру були дебрськії змії крилаті

й неслися до синього моря."






15. НА КАЯЛІ ТЬМА СВІТЛО ПРИКРИЛА


А бояри князеві сказали:

"Туга вже, князю, ума полонила.

Ось бо два соколи сміло

із батьківського золотого престола злетіли,

города Тьмуторокані аби пошукати,

або з Дону напитись шоломом.

Соколам уже крильця відтяли шаблями поганих,

самих же в залізнії спутали пута.

Бо третього дня стало темно:

Два яснії сонця померкли,

погасли стовпи два багряні,

а з ними й два місяці юні,

Святослав і Олег тьмою поволоклися

та й потонули в морі

й хинові подали тим велику зухвалість.


На річці Каялі тьма світло покрила;

по Руській Землі розпросторились половці,

як у кублищі зрушені рисі.

Знялась вже хула на похвалу,

вже тріснула нужда на волю,

вже вергнувся Див на країну.

Ось бо готськії діви вродливі

заспівали на березі синього моря

і руським подзвонюють злотом.

Оспівують Бусове горе велике,

Лихоліття оспівують темне,

помсту за Шарукана леліють.

А ми вже, дружина, веселости прагнем."






16. ЗОЛОТЕ СЛОВО КНЯЗЯ СВЯТОСЛАВА


Тоді великий Святослав

із жалощами ізронив золотеє,

зо сльозами ізмішане слово і мовив:

"О, мої небожі, Ігоре і Всеволоде!

Порано бо Половецькую Землю

розпочали ви мечами цвілити

і слави для себе шукати.

Та не зо славою ворога ви подолали,

бо й нечесно поганую кров ви пролляли.

Ваші хоробрі серця куті з криці твердої

та й загартовані в буйності смілій.

Чи те ви не моїй сивині серебристій вчинили?


Я вже влади не бачу

багатого й сильного брата мого, Ярослава,

що воїнів має чимало:

Чернігівські в нього бояри,

і могути, й татрани,

й топчаки, і шельбири,

і ревуги, й ольбери.

А ті без щитів, лиш з ножами,

що їх з-за халяв витягають,

криком полки побіджають

і дзвонять у прадідню славу.


Ви бо сказали собі:

Покажімо самі, що ми мужні;

самі славу прийдешню здобудем,

а минулу самі межи себе поділим.

Хіба ж не є диво, брати,

в старих літах помолодіти!

Коли сокіл линяє,

тоді високо птиць підганяє,

свого бо гнізда не подасть на поталу.

Та ось лихо! Князі мені не пособляють,

унівець часи обернулись.

Ось чути у Римові крики

під половчина шаблями,

а Володимир у ранах.

Туга і жалощі синові Гліба!






VI


17. ЗАКЛИК ДО КНЯЗЯ ВСЕВОЛОДА


Великий князю, Всеволоде!

Не в думці тобі прилетіти іздаля,

батьківського щоб доглянуть престола?

Бо веслами Волгу ти б міг розкропити,

а Дін то й шоломами вилити можеш.

Коли б ти був тут, тоді бранка була б за ногату,

а кощій лиш за різань.

По суходолі бо можеш стріляти

самострілами живими,

удалими Гліба синами.






18. ЗАКЛИК ДО КНЯЗІВ РЮРИКА Й ДАВИДА


Ти, буй Рюричє й Давиде!

Хіба ж то не вашії злотні шоломи

по червоній плавали крові?

Чи не ваша хоробра дружина,

хоча від калених шабель у них рани,

ревуть, як ті тури, в незнаному полі?

Вступіть, господини, у злотні стремена

за сьогочасну образу,

за рани Ігореві,

за Святославича буйного рани!






19. ЗАКЛИК ДО КНЯЗЯ ЯРОСЛАВА ОСМОМИСЛА


Ярославе Осмомисле!

Ти високо в Галичі, князю, сидиш

на своїм злотокутім престолі.

Своїми у зброї залізній полками,

підперши угорськії гори,

ти путь заступив королеві.

Зачинивши ворота Дунаю,

ти тягарами крізь облаки мечеш,

по тихий Дунай суди судиш.

По землях твоїх течуть грози,

Києву ти відчиняєш ворота.

Із батьківського золотого престола

на султанів за землями стріли пускаєш.

Господине, стріляй в Кончака,

в поганця того, кощія,

за Руськую Землю,

за Ігоря,

за Святославича буйного рани.






20. ЗАКЛИК ДО КНЯЗІВ РОМАНА ТА МСТИСЛАВА


А ти, буй Романе й Мстиславе!

Думка хоробрая ум ваш на подвиги носить.

Ти високо плаваєш, смілий Романе, на діло,

наче той сокіл на вітрах, ширяєш,

бажаючи птаху у буйності збити.

Бо панцери ваші залізні

під шоломами, що від латинів.

Земля від них тріснула й многі країни:

Литва, Хинова і Ятвяги,

Деремела та й половці кляті

покидали свої сулиці,

а голови свої схилили

під тії мечі сталекуті.

Та, князю, вже Ігореві світло сонця стемніло,

а дерево листя своє не з добра ізронило.

Понад Россю та й понад Сулою

половці городи вже поділили,

а хоробрий полк Ігорів не воскресити.

Дін тебе, князю, зове

і кличе князів на побілу.

Олеговичі, князі вельми хоробрі

та й до бою тепер вже доспіли.






21. ЗАКЛИК ДО ІНГВАРЯ І ВСЕВОЛОДА І ДО КНЯЗІВ ШЕСТИКРИЛЬЦІВ


Інгваре і Всеволоде,

й ви Мстиславичі всі троє,

що гнізда не будь-якого шестикрильці

чи не жеребом звитяжним

волості собі ви захопили?

Нащо ж шоломи вам злотні

і щити і ляськії сулиці?

Полю-Степові ворота

гострими своїми стрілами замкніте

за Руськую Землю,

за Ігореві,

за Святославича буйного рани!






VII


22. КНЯЗЬ ІЗ’ЯСЛАВ ПОЛОЦЬКИЙ


Вже бо не котить Сула серебристїї хвилі

для города, для Переяслава,

і Двина болотами під криком поганців тече

до полочан отих грізних.

Лиш один Із’яслав, Васильків син,

своїми гострими мечами

подзвонив об литовські шоломи.

Притьмив давнюю славу

прадіда свого Всеслава,

самий же під черленими щитами

на траві скривавленій упав,

пригромлений литовськими мечами.

І сходить юна кров, а він сказав:

"Твою, князю, дружину

приоділи птичі крила,

звірі ж ізлизали кров."

Не було тут брата Брячислава,

ні другого теж не було, Всеволода.

Так самітний із хороброго тіла

зронив він жемчужную душу

крізь золоте ожерелля.

Голоси посумніли в скорботі,

поникла веселість і радість,

тільки трублять городнянські труби.






23. ДОКІР ВСЕСЛАВОВИМ ОНУКАМ


Ярославе й усі Всеславові унуки!

Свої стяги вже схиліте

і мечі свої пощерблені зложіте,

ви бо вже вискочили із дідівської слави.

Бо через свої коромоли та й свари

ви на Руськую Землю поганців наводити стали,

на Всеславові добра й достатки.

Бо через незгоду та й чвари

від Половецького Степу насилля настало.






VIII


24. ЗГАДКА ПРО КНЯЗЯ ВСЕЛАВА


На сьомому віці Трояна

Всеслав жереба кинув

про любу собі та й кохану дівицю.

Він коня юшками сп’яв

та й у город Київ поскакав

і до київського золотого престола

ратищем лиш доторкнувся.

Потім опівночі із Білгороду

лютим звіром поскочив

і повиснув у синій імлі.

А ранесенько він подзвонив таранами,

відчинив Новгородові брами

та й притьмив Ярославову славу.

До Немиги вовком скочив

і дочиста здув там тік.


Не снопи на Немизі, а голови стелять,

і молотять стальними ціпами.

Життя на току покладають,

душу з тіла вивівають.

На Немизі річці береги криваві,

їх не засіяно благом,

а засіяно костями руських синів.


Князь Всеслав людей судив,

князям міста рядив,

а вночі сам вовком мчався.

Із Києва, заки ще кури запіли,

він до Тмуторокані вже добігав,

вовком дорогу великому Хорсові перебігав.

Коли ж у Полоцьку, у церкві Святої Софії

на Утреню рано у дзвони йому задзвонили,

то він тії дзвони у Києві чув.

Проте, хоч і віща душа була в дужому тілі,

він зчаста біди зазнавав і страждав.


Тому віщий Боян,

а тямущий він був,

давніше вже, приспівок склавши, сказав:

"Ні хитрому, ні теж меткому,

ані чаклунові прудкому

суду Божого не оминути."






25. ОЙ, СТОГНАТИ РУСЬКІЙ ЗЕМЛІ


Ой, стогнати — хай Руськая стогне Земля,

древню згадавши годину й колишніх князів!

Того Володимира, князя старого,

було годі до київських гір пригвоздити.

А тепер його ратнії стяги,

що одні — то у Рюрика стали,

а що другі — спинились в Давида.

Та нарізно їм бунчуки повівають,

і списи неспівзвучно співають.






IX


26. ПЛАЧ ЯРОСЛАВНИ


На Дунаї чути голос Ярославни,

що, як зозуля, самотня раненько якиче:

"Полечу я", рече вона, чайкою понад Дунаєм,

бобровий рукав замачаю у річці Каялі

й моєму коханому князеві рани криваві

на струдженім тілі його обітру я."


Ярославна рано-вранці у Путивлі плаче,

на міськім заборолі горює й голосить:

"Ой, Вітре крилатий, нагальний Вітриле!

Чому, господине, насильно ти вієш?

Чого ти на своїх неструджених крильцях

несеш єси гострії ханові стріли

на хоробрих мого лада воїв?

Було тобі мало під хмарами віять горою

і судна гойдати на синьому морі?

Чому, господине, веселість мою

в степу по ковилі ти розвіяв."


Ярославна рано-рано плаче

на заборолі у місті Путивлі і просить:

"Ой, Дніпре широкий, Словутичу дужий!

Ти зміг єси гори пробить кам’янії

почерез Половецькую Землю.

На собі леліяв єси Святославові судна

до бісового Коб’якового війська.

Господине, злелій мого лада до мене,

щоб до нього на море не слала я сліз пораненьку."


Ярославна рано-пораненьку плаче

на заборолі в Путивлі і мовить:

"Ой, світле й тресвітлеє сонечко ясне!

Ти всім єси тепле і красне.

Чого ж ти, світлодайне світило,

всевладне гаряче проміння своє

простерло єси на мого лада воїв?

Чому у безвідному полі широкім

ти спрагою їхнії луки стягнуло

та й в скруті заткало їм тугою тули?"






X


27. ВТЕЧА ІГОРЯ З ПОЛОНУ


Опівночі приснуло море,

смерчі тягнуться сірими млами,

а князеві Ігореві Бог указує путь

із Землі Половецької

на дальную Руськую Землю,

до вітцівського, до золотого престола.


Погасли вечірнії зорі.

Ігор спить. О, ні! Не спить він, а чуває.

Ігор в думці поля від великого Дону

до Дінця малого мірить.

Кінь опівночі напоготові.

Свиснув Овлур за рікою,

дав князеві знак зрозумілий:

"Князю Ігоре, не гайся!"

Ігорю кликаним більше не бути!

Задудніла земля,

зашуміла трава,

заворушилися половецькії вежі.

Князь же Ігор горностаєм в очерет поскочив,

а гоголем білим на воду.

На коня прудкого кинувсь

та й із нього босим вовком скочив

і погнавсь на луг донецький.

Під туманами соколом линув,

лебедів ізбиваючи й гуси

на сніданок, обід і вечерю.


Коли летів соколом Ігор,

тоді вовком біг Влур, сіроманцем,

студену собою стрясаючи росу,

бо підбились їх бистрії коні.

"Князю Ігоре, — Дінець промовив —

маєш величі немало,

а Кончак ненависти й досади,

в Руській же Землі розрада."

Відказав йому князь Ігор:

"Донче, і тобі величности чимало,

що на хвилях ти леліяв князя,

простеляв йому траву зелену

на своїх берегах серебристих;

що теплою млою його одягав ти

під деревами зеленими у тіні;

що на плесі гоголем його стеріг ти,

на прудкій воді чубатими качками,

а на вітрах сірими чайками.

Не така то — мовив Ігор — річка Стугна,

що малу й убогу струю має,

та, пожерши чужії ручаї й потоки,

розлилась широко між кущами

й молодого князя Ростислава

десь на дні при темнім березі заперла.

Ростиславова плаче то мати

за князем таким молодим, Ростиславом.

Пов’янули квіти в жалобі,

а дерево в тузі к землі приклонилось."






28. ПОГОНЯ ЗА ІГОРЕМ


Ой, не сороки то затроскотали,

то за Ігоревим слідом

Ґзак з Кончаком верхи ідуть.

Не крякали в той час ворони,

й галичі позамовкали,

не троскотали сороки,

тільки по лозах скакали.

Стукотом вказують дятлі до річки дорогу,

веселими співами світ солов’ї сповіщають.


Ґзак Кончакові говорить:

"Коли до гнізда летить сокіл,

так нашими злотними стрілами

соколича ми розстріляєм."

Кончак на те Ґзі одвічає:

"Що сокіл летить до гнізда,

так ми соколонька дівицею красною зв’яжем."

Та Ґзак відказав Кончакові:

"Як дівицею красною

ми його лиш опутаєм,

то не буде нам ні соколонька,

ні красная дівчина наша не буде.

Тоді в Половецькому Полі

нас птиці почнуть побивати."






XI


29. ВАЖКО БЕЗ ІГОРЯ РУСЬКІЙ ЗЕМЛІ


Сказав, було, віщий Боян

і Ходина за днів Святослава,

піснетворець минулих часів Ярослава

та й Гореслава Олега кагана:

"Хоч важко тобі, голові, без плечей,

та без голови й тобі, тілу, погано!"

Так без Ігоря Руській Землі.





30. КНЯЗЬ ІГОР У РУСЬКІЙ ЗЕМЛІ


На небесах сонце світить і сяє;

князь Ігор у Руській Землі.

На Дунаю дівиці співають,

голоси через море до Києва в’ються.

Ігор узвозом Боричевим іде

к’ Святій Богородиці, до Пирогощі.

Радіють країни, міста веселяться.






XII


31. ХАЙ БУДУТЬ ЗДОРОВІ КНЯЗІ ТА ДРУЖИНА


Так пісню старим ми князям проспівали,

а по тім молоді нехай приймуть спів слави:

Ігор, смілив Святославич,

і буйний Яр-тур Всеволод,

та й Ігорів син, Володимир.

Хай будуть здорові князі та дружина,

що за християн із полками поган

повсякчас воювати готові.

Слава хай буде князям і дружині!
















[За виданням: Слово о полку Ігоревім та його поетичні переклади й переспіви в українській літературі. Видання підготував Олекса Мишанич. Акта, 2003. — С. 544-564.]

Михайло Кравчук. СЛОВО ПРО ІГОРІВ ПОХІД. КНЯЗІВСЬКО-ДРУЖИННИЙ ЕПОС. Уперше надруковано в календарі «Провидіння» на 1966 рік (США). Видано окремою книжкою: Слово про Ігорів похід. Князівсько-дружинний епос / Зо стародавньої на теперішню українську мову переклад із поясненням зладив о. Михайло Кравчук. — Нью-Йорк, 1968. — 46 с. (Наукове Товариство ім. Шевченка. Українська літературна бібліотека. — T. 12).
Подається за книжковим виданням 1968 р.








Попередня     Головна     Наступна


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.