Уклінно просимо заповнити Опитування про фемінативи  

Головна Слово о полку Ігоревім Наступна



Борис ЯЦЕНКО

«СЛОВО О ПОЛКУ ІГОРЕВІМ» ТА ЙОГО ДОБА


ЗМІСТ

Переднє слово

Історична основа «Слова о полку Ігоревім»

Слово о плъку Игореві, Игоря сына Святъславля, внука Ольгова
(ритмічний виклад та ритмічний переклад)

Історико-філологічний коментар (до ритмічного перекладу)

З історії відкриття «Слова о полку Ігоревім»

Про орфографічні та палеографічні особливості Мусін-Пушкінського рукопису «Слова о полку Ігоревім»

Про Щукінський список «Слова о полку Ігоревім»

Реконструйований список «Слова о полку Ігоревім»

Орфографічний і палеографічний коментар

Різнонаписання в текстах ориґіналу

Про особливості читання і перекладу «Слова о полку Ігоревім»

The Saga of Ihor's Folk, of Ihor, Son of Sviatoslav, Grandson of Oleh

Основні наукові праці Б. І. Яценка з проблем киево-руської літератури







ПЕРЕДНЄ СЛОВО


Основна мета цього дослідження — смислова реконструкція «Слова о полку Ігоревім» у контексті його епохи. З кінця XVIII ст. «Слово» постійно знаходиться в полі зору широкої громадськості і вчених різних країн, стоїть поруч з такими пам'ятками, як індійський та іранський епос, французька «Пісня про Роланда», німецька «Пісня про Нібелунгів», англійський «Беовульф», грузинський «Витязь у тигровій шкурі», вірменський «Давид Сасунський», іспанська «Пісня про мого Сіда», ісландські саги, фінська «Калевала», японська «Повість про дім Тайра» тощо.

Для усного і писемного героїчного епосу характерні однакові риси: проводиться тема захисту рідної землі від народу-агресора; історичне тло створюється у протистоянні з ворогом; у центрі боротьби стоїть держава; епічні герої орієнтуються на верховного правителя, який уособлює народну єдність; з повагою мовиться про родоначальників; герої проявляють небачену сміливість і в бій за рідну землю йдуть, як на свято. Ті ж риси проявляються й у «Слові о полку Ігоревім». І вони вимагають детального вивчення. За висловом індійського вченого С. Чаттерджі «Слово» є «однією з найвидатніших маленьких поем у світовій літературі, які донесли до нас свіжий подих світу давнього слов'янства» (IV Международный съезд славистов. Материалы дискуссии. — М., 1962. — Т. 1. — С. 168).

Перш за все слід проаналізувати передісторію походу 1185 р., а також суспільно-політичні умови, за яких виникло «Слово». Зокрема, не можна вважати остаточним висновок багатьох провідних учених (у тому числі й українських), що основним мотивом у поведінці князя Ігоря, інших учасників походу була погоня за славою. У цьому питанні між повістями про похід 1185 р. в Лаврентіївському та Іпатському літописах, у першій і другій редакціях «Истории Российской» В. Татищева існують значні протиріччя. Отож, не можна покладатися на свідчення якогось одного з джерел і відкидати іншу інформацію. Обов'язок дослідника — вивчити причини цих розходжень і те, як вони відобразилися у «Слові». Слід виходити з того, що поява суперечливих оцінок, суджень і навіть фактів може бути зумовлена станом міжкнязівських і міжземельних стосунків у певний період. Більше того, навіть у XIX-XX століттях позиція дослідників часто визначалася конкретними суспільними стереотипами, існуючими на той час догмами, за якими добиралися факти, їх тлумачення, укладалася система аргументів. Тому виникає потреба комплексного аналізу як інформації давніх джерел, так і позиції дослідників у ставленні до цих джерел.

У науці склалася певна практика дослідження історичних документів, яка передбачає: безстороннє ставлення до документа, при якому не допускаються ніякі попередні оцінки і припущення; визначення місця документа в літопису, зокрема зв'язок з попереднім і наступним матеріалами у розвитку подій і характеристиці осіб, у літературному стилі, орфографічній та палеографічній однорідності; вивчення наявних списків документа (або використання даного факту в різних джерелах), відмінностей між ними і чим вони зумовлені; текстологічний аналіз документа на предмет відповідності лексики тій епосі, до якої він відноситься за змістом; вивчення побутування документа в різні епохи, встановлення лексичних нашарувань, можливих деформацій та правок; нарешті, реконструкція ориґіналу документа, висновок про його відповідність (або невідповідність) епосі, обґрунтування його появи. Ми переконані, що лише такий підхід може прояснити хід подій і певні тенденції в їх оцінці в літописах і «Слові».

Наука про «Слово» нараховує щонайменше 5000 монографій і спеціальних розвідок. За час вивчення «Слова» виробився погляд на нього як на цінне джерело з історії України-Руси і літературної мови того часу, усної народної творчості, міфології, історичної географії, навіть давньої фауни і флори.

У монографії враховані здобутки української науки про «Слово» перш за все таких учених, як Микола Бантиш-Каменський, Василь Капніст, Михайло Максимович, Олександр Потебня, Омелян Огоновський, Іван Франко, Омелян Партацький, Павло Житецький, Михайло Грушевський, Володимир Перетц, Микола Грунський, Олександр Білецький, Микола Гудзій, Варвара Адріанова-Перетц, Леонід Булаховський, Сергій Маслов, Василь Микитась, Микола Котляр, Леонід Махновець, Степан Пінчук, Олекса Мишанич, Віра Франчук, Павло Охріменко, Михайло Гетьманець, Василь Німчук. Відомі публікації й автора цієї монографії, зокрема про зв'язок «Слова» з літописними повістями, датування й авторство, текстологічне, орфографічне і палеографічне дослідження Мусін-Пушкінського рукопису. Ним був зроблений і ритмічний переклад «Слова», опублікований у збірці героїчної поезії України «Марсове поле» (1988) і в тижневику «Українська мова та література» (1997, №34).

Значний внесок у словознавство зробили і вчені діаспори, які знаходили свої шляхи дослідження, часто відмінні від стереотипів, прийнятих у радянській науці. Це — Гординський Св. «Слово о полку Ігореві» і українська народна поезія. Вибрані проблеми (Вінніпег, 1963); Ілларіон, митрополит (Огієнко І.), Слово про Ігорів похід. Пам'ятка української літератури XII віку (Вінніпег, 1949); Isačenko A. Slovo o pluku Igorovom (Bratislava, 1947); Krawczuk Mykhailo. The Tale of Prince Ihor's Campaign. Ukrainian Epic of the Twelfth Century. — New York, 1968; Čiževskij D.: 1) Geschichte der altrussischen Literatur in 11., 12. und 13. Jahrhundert. Kiever Upoche. Frankfurt, 1948; 2) Історія української літератури. Від початку до доби реалізму. — Нью-Йорк, 1956.

Помітний науковий доробок у вивченні «Слова» провідних учених Росії, Болгарії, Польщі, Чехії, Сполучених Штатів Америки, Італії, Німеччини, Франції, Індії, Японії та інших країн. Такими є численні праці Д. Лихачова, Б. Рибакова, Л. Дмитрієва, зокрема його «История первого издания «Слова о полку Игореве». Материалы и исследование» (1960); публікації, які підготували Obrębska-Jabłońska A. Słowo o wyprawie Igora (Warszawa, 1954) — у Польщі; Wollman Slavomir. Slovo o pluku Igoreve jako umelecke dilo. (Praha, 1958) — в Чехії; Ангелов Боню Стоянов, Дилевський М. — у Болгарії; Ворт Дін С., Якобсон Р. — у США та ін.

Використаний також цінний довідковий матеріал Словаря-справочника «Слова о полку Игореве» (вып. І-VI. 1965- 1984), підготовлений В. Л. Виноградовою; енциклопедичний словник Булахова М. Г. «Слово о полку Игореве» в литературе, науке, искусстве (Минск, 1989), Энциклопедия «Слова о полку Игореве» (в 5-ти томах, СПб., 1995); інші енциклопедичні видання з історії та літератури України, зокрема Енциклопедія Українознавства, києво-руські і московські літописи в публікаціях XIX-XX століть.



* * *


У московських літописах XV-XVI століть період розвитку Київської Руси фактично закінчувався зі смертю Мстислава Великого (1132 р.). Після цього основна увага зосереджувалася на подіях у колишній колонії — Владимиро-Суздальському князівстві, а метрополія, Руська земля, лишалася на узбіччі історії, лише інколи згадувана у зв'язку з проявами ворожості до неї північних князів Юрія Долгорукого, його синів та онуків. Ця схема була успадкована й імперською (царською і радянською) історіографією, представляла другу половину XII ст. в Руській землі як період трагічних міжусобиць, частої зміни князів, безладдя і занепаду. Цьому протиставлялася сильна влада суздальських князів, які нібито успадкували право на главенство у всій колишній Києво-Руській імперії. В ці рамки вкладалося і «Слово о полку Ігоревім», осмислювалося за цією концепцією майже всіма дослідниками, не викликаючи заперечень. А все, що не вкладалося в ці стереотипи, відсікалося як нереальне.

Зрозуміло, що вписування «Слова» в такий портрет епохи неминуче призводить до спотворення історичних реалій пам'ятки. Тому й запропоновано тут інший підхід: необхідно відтворити епоху, яка відобразилася в «Слові», а не нав'язувати йому готові стереотипи. Цій проблемі і присвячено розділ «Історична основа «Слова о полку Ігоревім». Тут перш за все розглянуті певні тенденції, які стримують розвиток науки про «Слово», зокрема статичний підхід до літописного матеріалу і тексту поеми. Це означає, що вибрані факти історичних джерел пред'являлися як максимально достовірні, незалежно від часу, обставин і місця їх появи. При цьому описані події, як правило, не піддавалися критичній оцінці, ігнорувалася динаміка суспільних відносин, не враховувалися відмінності, що фіксуються в різних літописах і «Слові» у висвітленні походу 1185 р.

Ізольоване від свого часу, своїх джерел — літописних повістей про Ігорів похід, які укладалися протягом 1185-1198 років, «Слово» стало жертвою найжорстокіших експериментів, що затемнювали чи навіть змінювали його величну патріотичну суть. Офіціозу вдалося утримати його у вузьких рамках 1185- 1187 років і відсікти потужний пласт історичної інформації останнього десятиліття XII ст., що розкриває «Слово» у повному обсязі міжкнязівських і міжземельних стосунків постімперського періоду. У «Слові» замкнений єдиний ланцюг часу: від середини І тисячоліття до кінця XII ст. Але автор не прагне до того, щоб викладати суцільну історію народу. Лише мимохідь згадавши трагічне «время Бусово» IV ст. і «ВЂци Трояни» IV-XI століть, він переходить до бурхливого XI ст., до «старого времени», коли проходило становлення отчин [6, 21, 27, 71, 82, 83, 85, 88, 92]*,


* Тут і далі зроблено посилання на поданий у книзі список наукових праць автора з проблем києво-руської літератури в 1970-2000 роках.


а від нього — до билин «сего времени», тобто до періоду формування постімперської Руси, вождем якої в 1198 р. став Ігор Святославич [12, 21,51, 73, 93]. Кожен з цих періодів має свою специфіку і привернув увагу автора «Слова» лише настільки, наскільки резонував з його часом. Для смислової реконструкції «Слова» важливо зрозуміти цей резонанс, щоб розшифрувати історичну інформацію поетичних образів. При цьому об'єктивність спостережень і висновків повинен забезпечити аналіз «Слова» в контексті його часу і в комплексі зі всіма його історико-літературними джерелами.

Звичайно, не всі висновки тут однаково вмотивовані. Тому й відсилаємо читача до окремих своїх публікацій, які детальніше висвітлюють ту чи іншу проблему. Разом з тим тут подано й гіпотези, які не стали довершеними науковими фактами, але знаходяться у стані дослідження. Такими є проблема Трояні [1, 20, 27, 85], походження тризуба [17, 45, 65, 67, 85], походження назв «Україна» і «Русь» [17-19, 24, 26, 36, 37, 41, 56, 69, 74, 84], локалізація церкви та Ікони Богородиці Пирогощої [43, 71, 88] тощо. Вирішення їх повинно стати престижним для української науки. Запропоновані тут тлумачення не є повними й остаточними, однак вони, на наш погляд, вписуються в історичне полотно і художньо-образну систему «Слова о полку Ігоревім».

Аналіз історичної інформації «Слова» у зіставленні з його літературними джерелами розкриває глибше зміст та ідейне спрямування пам'ятки [7, 9, 11, 12, 22, 27, 29, 43, 51, 62, 68, 71, 88]. Ключем до наукового осмислення «Слова» є поетичний образ сонячного затемнення і статус князя Ігоря в хронологічному перебігу «отъ старого Владимера до нынЂшняго Игоря». Сонячне затемнення — це своєрідний прийом автора, який прагнув показати велетенські масштаби біди, що насувалася на Русь. Отож, похід Ігоря був неминучий. І князь приймає рішення вийти назустріч ворогові і відвести нещастя від рідної землі [5, 9, 12, 16].

Справді, в 1184-1185 роках Сіверщина перебувала в лещатах ворожих сил — Переяслава, з яким була у стані війни, Суздаля і його союзників-половців. У 1177 р. Всеволод Суздальський з половцями погромив Рязань і в наступні роки продовжував агресивні дії проти Руської землі. Готувалося вторгнення цієї коаліції в Сіверську землю, а сміливий похід Ігоря зірвав ці плани, вніс незгоду і вагання в стан ворогів. Сіверщина включилася в систему оборони Руської землі [4, 7, 12, 29, 93]. «Слово» відобразило період формування і консолідації Руської землі (метрополії) і староукраїнського (руського) народу в постімперську епоху [7, 18, 29, 38,43, 62, 68, 85].

У новій ролі виступає і князь Ігор. Він поставлений поряд зі старим Володимиром, великим київським князем, як рівновеликий. Це стало можливим відтоді, як князь утвердився на чернігівському престолі (1198). На думку автора «Слова», Руській землі без Ігоря, як тілові без голови [12, 21, 51, 73, 87, 88].

Автор «Слова» знайомий з літописними повістями про похід 1185 р., використовує їх у своєму творі, але і вступає в полеміку з ними [10, 13, 14, 43, 51, 58, 68 77-79, 83, 85]. Найближча йому чернігівська повість, факти якої послідовно розкриваються в поетичних образах поеми [14, 27, 29, 40, 58, 68, 79]. Дехто з учених схильний вважати, що обидві пам'ятки були написані одним автором. На нашу думку, ним міг бути чернігівський воєвода Ольстин Олексич Прохорів онук, учасник походу 1185 р. [10, 27, 29, 40, 71].

Збірник, відомий як Мусін-Пушкінський, з'явився у Спасо-Ярославському монастирі в 1708-1709 роках. До цього, без сумніву, був причетний Дмитро Туптало — український релігійний діяч, драматург, автор популярних багатотомних «Житій Святих», відомий також як митрополит Дмитрій Ростовський (помер 1709 р.). Ремінісценції «Слова» знаходимо в його книзі «Руно орошенное», яка вперше була видана в 1680 р. [66, 91].

На основі нових даних з архівів Києва та Ярославля ми дослідили обставини відкриття рукопису «Слова» наприкінці XVIII ст. [42, 66, 71, 94]. Орфографічний та палеографічний аналізи тексту «Слова» переконують у тому, що Мусін-Пушкінський манускрипт був написаний київським скорописом третього періоду (друга половина XVI — перша половина XVII ст.). За методом палеографічної трасології [15] ми реконструювали графеми рукопису, прочитали деякі «темні місця» [8, 9, 15, 39, 40]. На цій основі стала можливою і реконструкція всього рукопису, підтверджена графікою реальних історичних документів з відділу рукописів Наукової бібліотеки ім. В. І. Вернадського НАН України і Центрального державного історичного архіву України, а також із архівів Росії.

У книзі вміщено ритмічний виклад ориґінального тексту «Слова» за першим виданням (1800 р.), його ритмічний переклад, історико-філологічний коментар та орфографічний і палеографічний коментарі, а також переклад англійською мовою.

У свій час і М. Максимович, і В. Бєлінський, займаючи антагоністичні позиції щодо перспектив розвитку української літератури, все ж погоджувалися на тому, що «Слово» - пам'ятка українська. Не сумнівався в цьому й академік В. Перетц (1926 р.). Лише згодом, особливо після голодомору 1932-1933 років і розстрілу українського відродження, почастішали спроби позбавити «Слово» українського авторства або, за висловом М. Грушевського, «тим чи іншим способом вирвати з українських рук» (М. Грушевський. Історія української літератури. — Т. 2. — С. 167). При цьому особливі надії покладалися на тих українських учених, які і вдома почували себе російською діаспорою. Ця політика досягла апогею в 1945-1947 роках, а у 80-90-х роках остаточно оформилася в публікаціях Б. Рибакова, зокрема в його праці «Петр Бориславич» (1991 р.) [51].

Російське літературознавство вже відкинуло визначення радянського часу про «Слово» як пам'ятник «трех братских народов» і в «Энциклопедии «Слова о полку Игореве» (СПб., 1995) оголосило його «национальным литературным шедевром» Росії (Т. І. - С. 3). Усякі зволікання українських учених можуть привести до втрати ініціативи в дослідженні «Слова», яке й у світі може бути представлене (зокрема в Інтернеті) як російська пам'ятка.

Але такі явища можуть побутувати лише в сфері політики. Щодо наукових досліджень, то вони, позбавлені свідомих фальсифікацій, неминуче утверджують українськість «Слова», яке на рідному ґрунті і в атмосфері української ментальності розкривається у всій своїй величі.

У процесі роботи над аналізом і перекладом тексту «Слова» в 70-80-х роках ми врахували конструктивні зауваження і цінні поради Ф. П. Шевченка, І. Л. Бутича, В. В. Панашенко, П. П. Кононенка, В. М. Рички, В. О. Шевчука, В. В. Яременка, російських учених Д. С. Лихачова, Л. О. Дмитрієва, О. М. Панченка, М. О. Салміної, М. О. Федотової, за що їм щиро вдячні.

Борис ЯЦЕНКО





ІСТОРИЧНА ОСНОВА «СЛОВА О ПОЛКУ ІГОРЕВІМ»




«Слово о полку Ігоревім» належить до тих небагатьох творів киево-руської літератури, які постійно знаходяться у полі зору широкої громадськості й учених різних країн. Відомості про тисячі публікацій від часу відкриття рукопису в 1792 р. - монографії, статті, повідомлення — зібрані у бібліографічних виданнях і оглядах XIX-XX століть*. І це дозволяє не лише орієнтуватись у літературі з цього питання, а й бачити в самому процесі вивчення «Слова» певні тенденції і перспективи, незважаючи на різноманітність позицій, оцінок, характеристик в основних напрямках дослідження пам'ятки — історичному, лінгвістичному і літературному. Кожний з цих напрямків існує ніби автономно, і разом з тим визначальним є історичне осмислення твору, оскільки успішно вивчати пам'ятку можна лише на історичному фоні, прив'язавши її до конкретного періоду**.


* Найповніші огляди літератури про «Слово» зробили Є. В. Барсов, В. П. Адріанова-Перетц, Ф. М. Головенченко, Л. О. Дмитрієв, О. В. Творогов та ін.

** Пропонувались дати написання «Слова»: 1185, 1187, 1194-1196, 1198, 1202, 1252 роки, XV, XVII, XVIII століття.


У різний час були більш або менш повно вивчені обставини відкриття рукопису «Слова», досліджене перше видання і Катерининська копія пам'ятки (П. П. Пекарський, І. І. Козловський, Є. В. Барсов, В. М. Перетц, Л. О. Дмитрієв, Ф. Я. Прийма, Г. М. Мойсєєва, В. П. Козлов та ін.), прослідковані зв'язки «Слова» з києво-руською літературою, зокрема літописами (І. Я. Франко, І. П. Хрущов, О. С. Орлов, О. І. Білецький, М. К. Гудзій, Д. С. Лихачов, Б. О. Рибаков, А. Г. Кузьмін, О. О. Зимін, В. Ю. Франчук, Л. Є. Махновець та ін.), вивчена поетика «Слова», його зв'язок з народною творчістю (М. О. Максимович, О. О. Потебня, В. П. Адріанова-Перетц, В. Ф. Ржига, А. М. Робінсон та ін.), природа у «Слові» (М. В. Шарлемань, Г. В. Сумаруков та ін.). Із зарубіжних дослідників вагомий вклад внесли у вивчення «Слова» С. Гординський, Р. Якобсон, О. В. Соловйов та деякі інші вчені.

І все ж немало обставин і стереотипів здавна гальмували вивчення «Слова», помітно деформували історичне й естетичне уявлення про нього. Перш за все характеристика епохи «Слова» (кінець XII ст.) лишається в науковій літературі майже незмінною з середини XVIII ст. Розроблена ще В. М. Татищевим, М. В. Ломоносовим та рядом німецьких учених концепція історичного розвитку Російської імперії представила Росію як єдину спадкоємицю Київської Руси. Виходячи з цього, М. М. Карамзін запропонував свою періодизацію історії — три етапи прямого розвитку Росії: найдавніший (від Рюрика до Івана III), середній (до Петра І), новий (до Олександра І) 1. Лише наприкінці XIX — на початку XX ст. М. Грушевський рішуче відкинув цю схему, заявивши: «Історія великоруська (такою стає ся «руська історія» від XII-XIII ст.) з українсько-руським (київським) початком, пришитим до неї, се тільки калікувата, неприродна комбінація, а не якась «общерусска» історія» 2. На його думку, київський період перейшов у галицько-волинський ХНІ ст., потім у литовсько-польський XIV-XVI століть. А Владимирсько-Московська держава виросла на своєму корені. Однак, як відомо, погляди М. Грушевського були засуджені в радянській історіографії. Штучно відсікалась навіть згадка про Галицько-Волинське королівство XIII-XIV століть як таке, що зуміло зберегти генетичну єдність з Києвом, збагатити києво-руську спадщину; вивчався лише історичний епізод у курсі «загальноруської історії». В схемі імперської історіографії Україна і Білорусь розглядались як споконвічні російські території, що були анексовані Литвою і Польщею.

Ця ідея була взята в основу всіх історичних, філософських, філологічних, етнографічних, археологічних, антропологічних та інших досліджень. Так був перекинутий «місток від київської династії князів до московського царського дому» 3. Для того щоб нав'язати Києву роль васала і зайняти його місце в авангарді історичного процесу, московські ідеологи використовували всі засоби, в тому числі й маніпуляції зі «Словом о полку Ігоревім». Імперська наукова і громадська думка не була зацікавлена в тому, щоб розкрити органічний зв'язок епохи і «Слова», а тому вибирала лише ті факти, які можна було пристосувати до ідеї провідної ролі Росії.


1 Карамзин Н. М. Предания веков. — М., 1989. — С. 39.

2 Грушевський М. Звичайна схема «русскої» історії й справа раціонального укладу історії східного слов'янства // Пам'ятки України. — 1991. — № 3.

3 Брайчевський М. Ю. Походження Русі. — К. , 1968. — С. 191.


Цим пояснюються численні спроби довести занепад Києва і посилення Суздальської землі уже в XII ст.; слабкість київського князя і успадкування титулу великого князя Всеволодом Суздальським (а отже, і його право на всю Наддніпрянщину); перенесення столиці Руси з Києва до Владимира-Суздальського ще в першій половиш XII ст.

Сковані традиційною історичною схемою, деякі дослідники ще в XIX ст. висловлювали своє крайнє здивування тим, що у «Слові» Київ і великий князь київський показані у величі і могутності. Це суперечило їхнім уявленням про місце Києва в історичному розвитку XII ст., а тому позицію автора «Слова» приймали за необ'єктивну і нелогічну. Таке розуміння «Слова» знайшло відображення уже в коментарях О. І. Мусіна-Пушкіна до перекладу «Слова», у викладі змісту пам'ятки. Непорозумінь стало менше після появи праць М. Максимовича про «Слово». Але у 70-х роках XIX ст. відроджується історичний, текстологічний, палеографічний скептицизм стосовно «Слова», який знайшов відображення в дослідженнях П. П. Вяземського, Вс. Міллера, О. Потебні, О. Партицького, О. І. Соболевського, Д. І. Прозоровського та ін. Є. В. Барсов успішно вирішує ряд проблем у своєму тритомному енциклопедичному дослідженні «Слова». Та через деякий час «нелогічність» цієї пам'ятки буквально приголомшила О. Веселовського, В. Каллаша, В. Келтуялу та ін. Кожен з дослідників виходив із свого бачення «Слова», перекроював міжкнязівські і міжземельш відносини (а разом з тим і текст пам'ятки) відповідно до концепцій єдиного державного простору М. М. Карамзіна, С. М. Соловйова або до інших соціологічних теорій. На жаль, усім цим «пробам» не було дано у свій час критичної оцінки, і вони лишаються в науковому обігу.

Уже в XX ст. утвердилася хибна практика, коли «логічні» міркування випереджують (чи заміняють) дослідження, і текст «Слова» перекроюється відповідно до концепції дослідника. У «словознавстві» радянського часу була відроджена «загальноруська ідея», в якій провідна роль відводилась Владимиро-Суздальському князівству і його правителям, починаючи з Юрія Долгорукого. На утвердження цієї позиції були спрямовані усі зусилля великодержавників. І, як правило, ці потуги знаходили підтримку в середовищі українських учених. Повна «гармонія» була досягнута в період репресій 20-30-х років та після Другої світової війни. М. К. Грунський погодився з тим, що в епоху «Слова» Київ уже «не був центром, навколо якого об'єднувались руські князі» 4. А в 1947 р. М. К. Гудзій підтвердив цю думку і відвів Святославу Всеволодовичу (у «Слові» він — «Грізний Великий Київський») роль нікчемного князька, здатного лише проголошувати «слізні промови», а не мужні заклики до інших господарів Руси 5.


4 Грунський М. К. Слово о полку Ігоревім. — Харків, 1931. — С. 12.

5 Гудзий Н. К. О составе «золотого слова» Святослава в «Слове о полку Игореве» // Весник Московского университета. — 1947. — № 2. — С. 28.



Аналізуючи українські публікації 80-90-х років, можна переконатися, що такий рівень досліджень, на превеликий жаль, є і нині 6. Офіціозові вдалося утримати «Слово» у вузьких хронологічних рамках 1185 р. (чи 1185-1187 років) і відсікти потужний пласт історичної інформації кінця 90-х років XII ст., що висвітлює ситуацію в повному обсязі міжкнязівських і між-земельних відносин у Руській землі та за її межами, зокрема в колишніх колоніях. Адже в 1185 р. князь Ігор міг бути представлений лише як невдаха й авантюрист (це і потрібно було для знецінення «Слова»). Ізольоване від своєї епохи, своїх історичних джерел — літописних повістей про Ігорів похід, які укладались протягом 1185-1198 років, — «Слово» стало жертвою найжорстокіших експериментів, що спотворювали і затемняли його патріотичну суть.

Так, Б. О. Рибаков запропонував свою довільну «реконструкцію» тексту «Слова» — сім перестановок (дві з них були зроблені ще в XIX ст.), вставку із «Слова о погибелі Руської землі» і навіть вилучення імені Ігоря із хронологічного перебігу «отъ стараго Владимера до ньпнЂшняго Игоря»   7, вважаючи, що усі похвальні в цьому контексті слова стосуються лише Володимира Мономаха 8. Дослідник детально аналізує текст другої редакції «Истории Российской» В. М. Татищева (далі: Т2) у порівнянні з Іпатським (Київським) літописом (далі: К) і приходить до висновку, що обидва тексти беруть свій початок від давнього літопису київського боярина Петра Бориславича, який був і автором «Слова» 9. Але Б. О. Рибаков не врахував, що до складу Іпатського зводу ще у XII ст. увійшов чернігівський літопис. Як показує аналіз, у тексті Т2, редакція якого первинна стосовно К, проявляються чернігівські географічні і політичні орієнтири 10.


6 Яценко Б. Про концепцію «Слова о полку Ігоревім» // Березіль. — 1993.- №7-8. — С. 139-148.

7 Ироическая пЂснь о походЂ на половцовъ... — М. , 1800. — С. 5. Далі посилання на сторінки в тексті (див., наприклад, с. 19, 20 і т. д.).

8 Рыбаков Б. А. : 1) Перепутанные страницы: О первоначальной конструкции «Слова о полку Игореве» // «Слово о полку Игореве» и его время.- М., 1985. — С. 25-67; 2) Историческая канва «Слова о полку Игореве» // Наука и жизнь. — 1986. — №10. — С. 103.

9 Рыбаков Б. А. Русские летописцы и автор «Слова о полку Игореве». — М., 1972. — С. 499-515.

10 Див. Яценко Б. И. Черниговская повесть о походе Игоря Святославича в 1185 году // Исследования «Слова о полку Игореве». — Л., 1986. — С. 38- 57.



Отож, Б. О. Рибаков зіставляв чернігівський матеріал Т2 з чернігівським матеріалом К, які не мають нічого спільного з гаданою творчістю київського боярина Петра Бориславича.

Б. О. Рибаков зовсім виключає літописні повісті про похід 1185 р. із пошуків автора «Слова», що врешті позбавляє дослідження будь-якої історичної основи. Його концепція зорієнтована лише на князівську династію Мономаховичів, засновників московського царського дому. Такий підхід спотворює історичну канву «Слова», а разом з тим і історію України-Руси XI-XII століть. Моделюючи протистояння Чернігова і Києва у 80-х роках XII ст., Б. О. Рибаков формує уявлення про безладдя в Руській землі, про нездатність руських князів навести якийсь порядок". І тоді на роль рятівника Руси може претендувати старійшина Мономаховичів — Всеволод Суздальський.

А. М. Робінсон, виходячи з тих же ідеологічних штампів, які компрометують князів із роду Олеговичів {Олега Святославича, Святослава Всеволодовича, Ігоря Святославича та ін.), висловив припущення, що в XI-XII століттях існувало уявлення про «сонячний фатум Олеговичів», нещастя яких пов'язувались із затемненнями. Для більшої переконливості А. М. Робінсон використав і ті численні затемнення XI-XII століть, які не зафіксовані в літописах, але були математично вирахувані на початку XX ст., і зіставив їх із датами смерті князів із роду Олеговичів як до дня смерті, так і після смерті 12. На нашу думку, таку «фатальну хронологію» можна скласти для будь-якого князівського роду, в тому числі і для Мономаховичів, бо «математичні» затемнення (зважаючи на їх численність) легко підібрати до тієї чи іншої дати. Фактично у літописах лише деякі князі були «вшановані» сонячним затемненням, оскільки таке зіставлення свідчило про міру значимості князя в житті народу.


11 Див. Рыбаков Б. А. Петр Бориславич. Поиск автора «Слова о полку Игореве». — М., 1991.

12 Робинсон А. Н. Солнечная символика в «Слове о полку Игореве». — М., 1978. — С. 49.


Ускладнює вивчення «Слова» і некритичне ставлення до літописного матеріалу, коли не враховується динаміка суспільних відносин. Вище сказано про поспішні висновки Б. О. Рибакова щодо літописної інформації, які призвели до згубних експериментів над канонічним текстом «Слова». Не менш дивовижний і дослід Л. Махновця, який, намагаючись довести авторство Володимира Галицького щодо «Слова», твердив, що літописне оповідання (ототожнює з текстом К, що виник у 1198 р.) було написане князем Володимиром за кілька днів (або навіть годин!) до створення (імпровізації!) «Слова» на бенкеті в Києві в день Успіння Богородиці 15 серпня 1185 р. 13


13 Махновець Л. Про автора «Слова о полку Ігоревім». — К., 1989. — С. 163-183.



Нема потреби давати докладний аналіз цих побудов. Досить розглянути питання про час перебування Володимира Ярославича в Русі. В літопису за роком 1184 коротко повідомляється, що Володимир утік із Галича і, не знайшовши притулку в різних князів, прийшов «к зяти своєму Путивлю ко Игореви Святославичю». Той прийняв його з любов'ю, тримав у себе два роки, а на третій рік помирив з батьком і відіслав до Галича з сином своїм Святославом, зятем Рюриковим 14. Підрахунок у Л. Махновця простий: якщо до 1184 р. додати два роки, то одержимо 1186 р. Отже, час перебування Володимира Галицького на Сіверщині припадає «на середину 1184 року — осінь 1186 року» 15. На цьому основана ідея авторства Володимира щодо «Слова» і у Л. Махновця, і у С. Пушина, які вважають, що галицький князь був активним учасником подій 1185 р. в Русі.


14 Полное собрание русских летописей (ПСРЛ). — Т. 2. — Стп. 633-634.

15 Махновець Л. Про автора «Слова о полку Ігоревім». — С. 183.


Але це твердження вимагає перевірки. По-перше, запис у літопису носить ретроспективний характер: адже Святослав Ігоревич став зятем Рюриковим лише у 1188 р.; отож, це був спогад про події кількарічної давності. Не виключено, що літописець хотів нагадати Володимиру про послугу Ігоря після утвердження Володимира Ярославича в Галичі (1189 р.). По-друге, в одній і тій самій літописній статті 1184 р. сказано і про втечу князя з Галича, і про повернення назад. Тому до того часу (1184 р.) Володимир уже міг бути в Галичі. Які є підстави для таких міркувань? Привертає увагу, що Володимир прийшов до Ігоря в Путивль, де той князював до 1179 р., а після смерті брата Олега перейшов до Новгорода-Сіверського 16. У повідомленні літописця про мандри галицького вигнанця по Русі перераховані саме стольні міста князів. Яке-небудь вільне тлумачення тут виключене: за переходами князів літописці слідкували досить пильно. Якщо Володимир прийшов до Путивля навіть в останній рік князювання Ігоря там, то міг перебувати на Сіверщині в 1179-1181 роках. А в 1182 р. (за деякими джерелами -1181 р.) померла у Владимирі-Суздальському його мати Ольга Юріївна, яка теж була вигнана з сином. Мабуть, це був найкращий момент, щоб помиритися з батьком. Отож, покинувши з матір'ю Галич у 1174 р.17, Володимир після багатьох поневірянь повернувся додому в 1182 р. і не брав участі в подіях весни і літа 1185 р. в Руській землі.


16 ПСРЛ. — Т. 2. - Стп. 613.

17 Там само. — Стп. 571.


Поки що не подоланий статичний погляд і на «Слово о полку Ігоревім», яке часто датують 1185-1187 роками на основі згадок у тексті про відомих князів, описів природи тощо, хоч окремі особи у «Слові» названі як живі, за визначенням Л. О. Дмитрієва, ретроспективно (Володимир Глібович, Ярослав Осмомисл) і відносяться до 1185 р. «незалежно від часу написання» пам'ятки 18. Те ж стосується й описів природи. Тому ми не можемо орієнтуватися на них у датуванні «Слова».


18 Дмитриев Л. А. Автор «Слова о полку Игореве» // ТОДРЛ. — Л., 1985.- Т. 40. — С. 34.


Л. Махновець запропонував також своєрідне тлумачення «огня злата стола» у зверненні до Ярослава Осмомисла: «Высоко сЂдиши на своемъ златокованнЂмъ столЂ... стрЂляеши съ отня злата стола Салтани за землями» (с. 30). Л. Махновець виходить з того, що свій престол Ярослава не може передувати отчому престолу, бо порушується етикет старшинства. А тому дефініцію «отень стол» слід віднести, мовляв, до дітей Ярослава, зокрема Володимира Ярославича, який є мовцем, тобто автором «Слова о полку Ігоревім».

Однак «отень стол» згаданий ще у деяких місцях. Так, буй-тур Всеволод, захоплений боєм, не пам'ятає «отня злата стола», тобто Чернігова (с. 14); Ігор і Всеволод злетіли з «отня злата стола» (Чернігова) пошукати града Тмутороканя (с. 24); Всеволод Суздальський не може прилетіти здалеку «огня злата стола поблюсти», тобто Переяслава (с. 28); князь Ігор утікає з полону «къ отню злату столу», тобто Чернігову (с. 40). Всі ці слова сказані мовцем, тобто автором «Слова», але отчини Чернігів і Переяслав належать, звичайно, не йому, а князям, про яких йдеться, тобто Ігореві і Всеволодові Святославичам та Всеволодові Юрійовичу. Так і у зверненні до Ярослава йдеться про «отень стол» Ярослава Осмомисла.

Л. Махновець вбачає дотримання суворого етикету старшинства й у літописному повідомленні про Ярославича Володимира, який сів у Галичі на престолі «дЂда своего и отца своего» 19. Але ця формула не обов'язкова. Мономах, наприклад, сів на престолі «отца своего и дЂдъ своихъ» 20. Юрій Долгорукий сів на «дЂдни и на огни столЂ» в Лаврентіївському літопису 21 і «отець своихъ и дЂдъ» в Іпатському 22. Його син Всеволод, онук Мономаха, сів на «отни и на дЂдни столЂ в Володимери» 23. А у повідомленні про вокняжіння Мстислава Ізяславича на першому місці поставлений його рідний брат Ярослав, від якого той перебрав престол: «и сЂде на столЂ Ярославли и отца своего и дЂдъ своих» 24.


19 ПСРЛ. — Т. 2. - Ста. 657.

20 Там само. — Ста. 276.

21 Там само. — Т. 1. - Ста. 375.

22 Там само. — Т. 2. - Ста. 478.

23 Там само. — Т. 1. - Ста. 380.

24 Там само. — Т. 2. - Ста. 535.


Дивно, що Л. Махновець не звернув уваги на цю особливість, переклавши весь Іпатський літопис. Коли вдеться про один і той самий престол, то князі на ньому не можуть бути старшими чи молодшими в політичному розумінні. Таке старшинство могло встановлюватись лише між князями, які займали різні престоли. У зверненні до Осмомисла мова йде лише про галицький престол.

Іпатський літопис фіксує майже дослівний збіг із текстом «Слова» у розповіді про київське посольство в Галич (1153 р.). Йдеться про те, що Володимир Володаревич зірвав переговори з посольством Ізяслава Київського, але несподівано помер. Киян знову запросили в палати, і коли вони зайшли, то «види Ярослава сЂдяща на отни мЂсцЂ» 25, тобто на місці свого батька Володимира Володаревича (порівн. у «Слові»: «стрЂляеши съ отня злата стола Салтани за землями»).


25 ПСРЛ. — Т. 2. - Ста. 464.


На нашу думку, більшість непорозумінь і довільних тлумачень виникає через недостатню вивченість проблеми співвідношень між літописами і «Словом». Отож, потрібен системний аналіз усього матеріалу про похід сіверян у 1185 р. Зокрема необхідно вивчити:

• мотиви написання і датування літописних повістей - переяславської в Лаврентїівському літопису, київської в Іпатському літопису, оповідей про похід сіверян у першій (Т1) і другій (Т2) редакціях «Истории Российской» В. М. Татищева; розвиток погляду на похід залежно від міжкнязівських та міжземельних стосунків у 1185-1198 роках;

• характер викладу одних і тих самих фактів, зображення дійових осіб у кожній з повістей і «Слові»; тут може проявитись і автор «Слова о полку Ігоревім»;

• зв'язок «Слова» зі всіма літописами; розкриття історичної інформації пам'ятки; її поетичні образи, датування, історичний і політичний світогляд автора «Слова».



* * *


Багатьох дослідників дивував той факт, що «незначній події» XII століття — невдалому походу сіверського князя на половців - сучасники приділили таку непомірну увагу. Цей похід одержав оцінку в повістях, що дійшли до нашого часу в Лаврентіївському та Іпатському літописах (і у різних редакціях — в інших списках і літописах), в оповідях «Истории Российской» В. М. Татищева, а також у києво-руській поемі раннього середньовіччя «Слово о полку Ігоревім». Усі ці літературно-історичні пам'ятки є відображенням епохи, проникнуті тривогою і болем за долю Руської землі. Але до цього часу зв'язки між ними вивчені недостатньо. Без сумніву, що текстологічне дослідження і зіставлення названих повістей не лише розкриє зв'язок між ними, а й збагатить наше розуміння «Слова о полку Ігоревім».

Ще К. Бестужев-Рюмін звернув увагу на те, що опис оборони Переяслава в літописних повістях збігається майже дослівно, а це дає підстави допускати, що в цьому випадку вони могли походити з одного джерела 26. Отже, важливо подивитись, як викладаються події в цих повістях. І тут проявляється цікава тенденція. Найдинамічніша картина у повісті Лаврентіївського літопису (далі: П) 27. Володимир виїхав з фортеці «видЂ острогъ взимаемъ»; потрібно було діяти негайно. В Т2 острог уже не згадується, зникає відчуття ходу бою 28. Повість К теж не згадує острог і намагається пояснити, хто був цей Володимир 29.


26 Бестужев-Рюмин К. О составе русских летописей до конца XIV в., Спб., 1868. — С. 111.

27 ПСРЛ. — Т. 1. - Ста. 399.

28 Татищев В. Н. История Российская. — Т. 3. — С. 137.

29 ПСРЛ. — Т. 2. - Ста. 646-647.


По-різному вирішується у трьох повістях і проблема взаємовідносин князя і городян. У П князь виїхав з міста «в малЂ дружинЂ», тобто князь і дружина як одне ціле. І в подальшому описі автор дотримується цієї позиції: городяни бачили «изнемогающе своих» і вибігли з міста, щоб допомогти їм. Літописець з сумом говорить про те, що в цьому бою «дружины много избено и вбЂгоша в городъ и затворишася».

Інші риси в Т2. Основна увага зосереджена на Володимирі: «с ним людей было мало», городяни вибігли з міста, щоб відбити свого князя та ін. Лише наприкінці опису — одна реалістична деталь: городяни, взявши важкопораненого князя на коня, «свезли во град». I відразу ж автор додає: «На сем бою половцев весьма много побито». А у повісті П мовиться про втрати городян.

У повісті К князь уже сам виїжджає із міста проти половців, «и по немъ мало дерзнувъ дружинЂ». Традиційний підхід до зображення князя одержує своє завершення в заключній фразі: «Сий же добрый Володимеръ язвенъ труденъ въЂха во город свои и утре мужественаго поту за отчину свою». Це літописний штамп, який вживався, як правило, для прославляння покійного князя.

Таким чином, у зіставленні П, Т2 і К повість із Лаврентіївського літопису, тобто П, проявляє себе як досить раннє історичне джерело, первинне стосовно двох інших. Особливо чітко проступає це в описах князя і дружини: князь виїхав з міста «в малЂ дружинЂ» (П) — «с ним» дружина (Т2) — «по немъ» дружина (К). Проходить поступова абсолютизація особи князя у трьох джерелах, із яких повість К уявляється найпізнішою. В такій послідовності і розглянемо їх — повісті П, Т2 і К.

Серйозне дослідження літописних повістей про похід сіверян розпочалось фактично лише у другій половині XIX ст. У 1874 р. П. Є. Ваденюк 30, аналізуючи літописні джерела про Ігорів похід, зазначив, що зміст, склад і розташування частин оповідання, окремі висловлювання повісті в Іпатському літопису «цілком тотожні з подібними «Слова о полку Ігоревім». Він з недовірою поставився до повісті в Лаврентіївському літопису, вважаючи, що в ній наявні суттєві помилки, зокрема літописець змушує Ігоря йти не в Половецький степ, а на Переяслав (у літопису: «сняшася у Переяславля» 31). Наявність текстуальних подібностей і фактичних відмінностей між П і К Ваденюк пояснив тим, що повість П «являє собою найпізнішу і зіпсовану редакцію більш повних первісних редакцій» 32.


30 Ваденюк П. Е. Где нужно искать ту реку, на берегах которой 5 мая 1185 года был разбит Игорь Святославич Новгородсеверский и которая названа Каялой? // Труды 3-го Археологического съезда. — К., 1878. — Т. 2. — С. 52.

31 ПСРЛ. — Т. 1. - Ста. 397.

32 Ваденюк П. Е. Где нужно искать ту реку... — С. 53.

33 Див. Университетские известия (Київ). — 1878. — №6. -С. 468-474.


У 1878 р. І. П. Хрущов доповнив дослідження П. Є. Ваденюка новими спостереженнями про зв'язок між К і «Словом». Він помітив і деякі подібності між повістю П і «Словом», вважаючи, що повість була написана у Владимирі-Суздальському 33.

Гіпотеза П. Ваденюка одержала підтримку і у XX ст. На її основі будували свої докази Д. І. Багалій, О. В. Позднєєв, Ю. О. Лимонов, Б. О. Рибаков, О. С. Орлов, Н. С. Демкова та ін. Однак О. О. Шахматов, який глибоко проаналізував зв'язки між літописними зводами, запропонував якісно нові оцінки літописних повістей. Про повість Лаврентіївського літопису (П) він зауважив: «Не підлягає, звичайно, сумнівові, що оповідь ця від початку до кінця написана не володимирцем, а жителем Півдня»  34 . Відносно іпатської повісті О. О. Шахматов був упевнений, що вона походить від якогось чернігівського літопису 35.


34 Шахматов А. А. Обозрение русских летописных сводов XIV-XVI вв. — М.; Л., 1938. — С. 52.

35 Там само. — С. 72.


Положення О. О. Шахматова були розвинені Д. С. Лихачовим і оформлені у чітку наукову схему. В 1947 р. він прийшов до висновку, що повість з Лаврентішського літопису походить від ориґінального переяславського літописця XII ст., який вплинув на формування як південного (київського і чернігівського), так і північного (владимиро-суздальського) літописання. При цьому запозичення Іпатського (Київського) літопису йшли із переяславського літописця через посередництво Чернігівського літопису Ігоря Святославича 36.


36 Лихачев Д. С. Русские летописи и их культурно-историческое значение.- М.; Л., 1947. — С. 186.


Детальний аналіз повісті П в Лаврентіївському літопису 37 показує, що вона є частиною великого масиву києво-руських свідчень, у якому різко протиставляються оповідання 1185 р. (в Іпат. 1184 р.) про військову доблесть Володимира Переяславського в об'єднаному літньому поході руських князів на половців 38 і оповідання 1186 р. (в Іпат. 1185 р.) про похід Ігоря Святославича, його поразку і полон 39. Повідомлення про сонячне затемнення і про народження сина Костянтина у сім'ї Всеволода Суздальського ніби ділить цей масив на дві частини.


37 Яценко Б. И. Лаврентьевская повесть о походе Игоря Святославича в 1185 году // Русская литература. — 1985. — №3. — С. 31-42.

38 ПСРЛ. — Т. 1. — Стп. 394-396.

39 Там само. — Стп. 397-400.


Лаврентіївський літопис не розповідає про сварку між сіверським і переяславським князями. Але в Іпатському літопису докладно описано цю подію: у весняному поході 1184 р. Володимир, будучи невдоволеним розпорядком Ігоря як керівника походу, повернув свої війська, напав на сіверські міста «и взя в них много добыток» 40. Таким чином, сіверяни і переяславці з 1184 р. були у стані війни. Виникла ситуація, яка загрожувала безпеці всієї Руської землі.


40 Там само. — Т. 2. - Стп. 628-629. г


У 1966 р. Б. О. Рибаков писав, що у XII ст. у Києва було «два постійних напрямки боротьби, які завжди вимагали готовності. Перший і найголовніший — це, звичайно, Половецький степ. Другим напрямком боротьби було Владимиро-Суздальське князівство. З часів Юрія Долгорукого північно-східні князі, звільнені своїм географічним положенням від необхідності вести постійну війну з половцями, спрямовували свої воєнні сили на підкорення Києва, використовуючи для цієї мети прикордонне Переяславське князівство» 41.


41 История СССР с древних времен до наших дней. — М., 1966. — Т. 1. — С. 587.

42 Приселков М. Слово о полку Игореве как исторический источник // Историк-марксист. — 1938. - № 6. — С. 117.


Ігор Святославич успадкував суздальську політику свого батька Святослава Олеговича і «ходив під рукою владимирського князя»42, свого вуйка Всеволода Юрійовича. І це утруднювало захист Руси. На початку 80-х років дві ворожі сили, що протистояли Києву, злились в одну силу - Владимиро-Суздальське князівство з половцями, які були основною базою агресії, скерованої суздальським князем. Не дивно, що у половців з'являється новітнє озброєння, розраховане на штурм великих міст, — катапульти, балісти, «грецький вогонь». Автор «Слова» чудово розумів, що половці стали слухняним знаряддям у руках хинови — фінського народу Волго-Окського межиріччя — і її володаря, суздальського князя. У плачі Ярославни дана пряма вказівка на те, звідки одержали половці те озброєння: «Чему мычеши хиновьскыя стрЂлкы... на моея лады вои?» (с. 38). У 1180 р. Святослав Київський здійснив каральну експедицію в Суздальський край, згодом завдав кількох могутніх ударів по половцях, але програв боротьбу за Рязань. І на черзі була Сіверська земля.

Отже, у 1184 р. з нападом переяславського князя на сіверські міста розпочалася пряма агресія Суздаля проти Руси за тією випробуваною схемою, про яку писав Б. О. Рибаков у 1966 р. Після цього Ігор повинен був або помститись переяславцям, або визнати себе васалом суздальського князя. Становище було критичним — до кордонів Сіверщини підтягувались об'єднані сили половців, союзників Всеволода Юрійовича. Це і передано у «Слові» в образі сонячного затемнення: Сіверщина опинилась у полоні ворожих сил — з півдня (Переяслав), з північного сходу (Суздаль) і з південного сходу (половці). І ці лещата стискалися. Ігор приймає єдино правильне рішення: краще загинути в бою, аніж бути полоненим вдома.

У поході 1185 р. князь Ігор ставив перед собою два основні завдання:

• розгромити переяславську фортецю Глібів*, яка була опорним пунктом Володимира Глібовича у війні проти Сіверської землі (звідси і натяк літописця — «сняшася у Переяславля»);

• повернути отчинні тмутороканські землі Олеговичів у районі Верхнього Дону в Муромо-Рязанському князівстві, що, як видно, знаходились під контролем суздальського князя («тмутороканського боввана»). Друга спроба захопити ці землі була зроблена Олеговичами в 1194 р., але Всеволод Суздальський пригрозив війною, і Олеговичі відмовились від свого наміру 43. У переяславського літописця згадка про Тмуторокань викликала іншу асоціацію, і він вирішив, що Ігор та його соратники збирались дійти аж до моря, де не ходили й діди.


* Глібів названо на честь Гліба Юрійовича, батька Володимира Переяславського і брата Всеволода Суздальського. Взяття цього міста зачіпало честь обох противників Ігоря.

43 Татищев В.Н. История Российская. — Т. 3. — С.155.


В обох випадках наміри Ігоря йшли врозріз з інтересами і політикою Всеволода Суздальського щодо Руси і Рязані, були викликом йому. Отже, у 1185 р. Ігор порвав із традиційною просуздальською політикою сіверських князів, яка утверджувалась з 1146 р.

У подіях 1185 р. Олеговичі виступили як єдина сила: Святослав Київський підстраховував Ігоря на кордоні з Суздалем (в Корачеві), а його брат Ярослав зібрав війська в Чернігові і пильнував з боку Переяслава. І хоч Ігор зазнав поразки, йому вдалося розладнати антируську коаліцію - об'єднаний похід половців на Русь був зірваний, Переяслав і Сіверщина включились у систему оборони Руської землі. До оборони Переяслава Святослав залучив Рюрика Ростиславича, а на Посейм'я послав своїх синів. Це була велика військова, політична і дипломатична перемога Святослава Київського.

Зараз уже можна вважати встановленим, що лаврентіївська (переяславська) повість, яка, за П. Є. Ваденюком, вважалася пізньою і зіпсованою редакцією більш повних редакцій, зокрема іпатської (київської) повісті, виявилась первинною, найбільш ранньою із відомих повістей про похід сіверян. Зіставлення обох повістей в Іпатському і Лаврентіївському літописах виявило, що «в основі оповідання Іпатського літопису про похід Ігоря лежить дуже розширене доповненнями і змінене оповідання літопису Переяслава Руського»44. Д. С. Лихачов накреслив перспективну, принципово нову схему наукового дослідження проблем києво-руського літописання кінця XII ст., зокрема проблеми походження літописних оповідей про похід 1185 р. — переяславської, чернігівської і київської повістей.

Сучасники походу Ігоря Сіверського сприймали повість Переяславця як, без сумніву, достовірне джерело. Не випадково вона перейшла і в пізніші літописи середньовіччя, особливо владимиро-московські. Щоправда, у північних літописах XV-XVI століть були розвинені лише негативні моменти повісті П, посилене іронічне ставлення до великого князя Київського Святослава і його оточення. В літопису немає уже співчуття до руських князів, які, дізнавшись про поразку сіверян, «восплакаша, кричаще аки ума и смысла испадоша». Сам великий князь показаний як слабий, нерішучий полководець; він приступає до дії «по многихъ слезахъ»45. Можливо, тут знайшла відображення ідеологічна боротьба періоду Лівонської війни XVI ст. (Київ тоді входив до складу Литви, яка вела війну з Москвою). Московські повісті XV-XVI століть успадкували основні ідеї переяславської повісті, засуджуючи Олеговичів, але тут вони переростають межі історичного епізоду й перетворюються у ворожість династичну.


44 Лихачев Д. Русские летописи... — С. 188.

45 ПСРЛ. — Т. 10. - С. 14.

46 Хрущев И. О древнерусских исторических сказаниях и повестях // Университетские известия (Київ). — 1878. — № 6. — С. 474.

47 ПСРЛ. — Т.1. — Сто. 398.



Автор «Слова» теж міг звернутись до переяславської повісті, і зв'язок між ними помітний. Так, І.Хрущов зафіксував майже текстуальну подібність між двома пам'ятками 46: русини «изнемогли бо се бяху безводьем и кони и сами в знои и в тузЂ» 47 — «въ полЂ безводнЂ жаждею имъ лучи съпряже, тугою имъ тули затче» (с. 39). І в повісті, і у «Слові» вжиті одні й ті самі поняття, але тлумачення дане різне.

У створених ним поетичних образах автор «Слова» передав своє розуміння смислу людського існування. Сила духу захисників Вітчизни залишається непереможною навіть тоді, коли у безводному полі, де йде кривава битва, спрага погнула їм луки, а туга закрила сагайдаки. Це послідовне перенесення відзначених у повісті людських страждань на предмети, які втрачають свою придатність, — одна із чудових знахідок автора «Слова». Виникає вражаюча єдність людини і зброї. Устами Ярославни автор «Слова» дає руським воїнам найвищу оцінку. Ми вважаємо, що автор «Слова» знав переяславську повість в усній або письмовій формі і використав її.

Таким чином, окрім спільних місць з повістю К, у повісті П є спільні місця і зі «Словом о полку Ігоревім». А це зміцнює довіру до повісті П як історичного джерела. Лише у цій повісті і «Слові» згадується мета походу сіверян — Дон; повідомляється про збирання половецьких сил проти Ігоря, про стріли під час другого бою, про загибель руського воїнства від безводдя, про печаль руських князів і бояр після поразки сіверян, про звернення Святослава Київського до всіх князів, про важке становище руських полонених, про погоню за Ігорем. В інших джерелах ці факти або втрачені, або переосмислені.

У «Слові о полку Ігоревім» відкриваються і сліди полеміки з переяславською повістю, перш за все у визначенні мети походу князя Ігоря. Основний і єдиний мотив походу сіверян у повісті — погоня за славою. Намір князів — «а возмем до конца свою славу и честь» — явно засуджується літописцем, бо далі зазначає: «а не вЂдуще божья строенья» 48. Авторові «Слова» чуже таке богословсько-моралізаторське тлумачення слави; він захоплений безстрашністю сіверського війська. Отож, літописець принижує князів, викриваючи нібито їхнє прагнення до слави, в той час як автор «Слова» піднімає князів і воїнів у їхньому прилученні до слави дідів.

Повість П звинувачує сіверських Олеговичів у сепаратних діях: «Но сами поидоша особЂ рекуще: ... пойдем таки же собЂ хвалы добудем» 49. І.Хрущов 50 вважав, що у «Слові» це звинува-


48 Там само.

49 Там само. — Сто. 397.

50 Хрущев И. О древнерусских исторических сказаниях и повестях.С. 474.


чення відобразилось у зверненні Святослава: «Нъ рекосте: мужаимЂся сами, преднюю славу сами похитимъ, а заднюю ся сами подЂлимъ» (с. 27). Дійсно, ця фраза дещо збігається з літописною, та лиш у тому випадку, якщо її розглядати поза контекстом. Ось як вона прочитується в цьому епізоді поеми: «А уже не вижду власти сильнаго, и богатаго и многовои брата моего Ярослава съ Черниговьскими былями... Тій бо бес щитовъ съ засапожникы кликомъ плъкы побЂждаютъ, звонячи въ прадЂднюю славу. Нъ рекосте: мужаимЂся сами...» (с. 26-27). У цьому зверненні висловлено докір чернігівцям, які не взяли, на думку автора, діяльної участі в поході князя Ігоря. Маючи багатий досвід, сміливі і мужні воїни, вони, однак, сказали: «...мужаимЂся сами». Тлумачення історичного матеріалу, дане у «Слові», відповідає уявленням сучасників про політику Ярослава Чернігівського і його бояр, які інколи ухилялись від участі у спільних походах проти половців.

Повість П повідомляє про явно нереальні плани молодих Олеговичів: «НонЂ пойдем по них за Дон и до конца избъем их оже им будет ту побЂда идем по них и луку моря гдЂ же не ходили ни дЂди наши...» 51. Іронічний характер викладу тут не викликає сумнівів. І цим літописець намагався применшити столітню славу Олеговичів і перш за все славу великих походів Святослава Всеволодовича Київського. Цей же мотив був посилений у «Степенній книзі» XVI ст., яка представила справу так, ніби Олеговичі «и за Дон устремишася в самые луки моря» і там були розбиті. І лише Всеволод Суздальський, зглянувшись на мольби полонених князів, подолав половців і визволив невдах 52.


51 ПСРЛ. — Т. 1. - Ста. 397.

52 Там само. — Т. 21. — Ч. 1. С. 226.


Автор «Слова» міг знати про ці звинувачення повісті П на адресу Олеговичів, бо докладно описує похід Святослава на половців у 1184 р. Привертають увагу такі слова: «А поганаго Кобяка изъ луку моря отъ желЂзныхъ великихъ плъковъ Половецкихъ яко вихръ выторже» (с. 21-22). Невідомо, про яке лукомор'я мовиться у «Слові», але головне те, що Кобяк був ханом лукоморських половців. І автор «Слова» прославив перемоги Святослава, старійшини Олеговичів, саме над лукоморськими половцями.

У «Слові» позиція автора — це позиція воїна, захисника Руської землі. Уже перші видавці «Слова» (1800 р.) вбачали в діях Ігоря Святославича в поемі рішучість «отомстить... половцам за разорение подвластных ему владений и приобресть себе чрез то славу» (с. III). І все ж вплив повісті П на характеристику князя Ігоря і оцінку походу у «Слові» з другої половини XIX ст. став переважаючим. Як правило, про основну причину виступу Ігоря — феодальну помсту — уже майже не згадується. У більшості досліджень про «Слово» можливий наслідок походу — здобуття слави — став і причиною походу, і звинуваченням проти Ігоря Святославича, який, зазнавши невдачі, був нібито «покараний... за прагнення до слави» 53. Найчіткіше ця ідея сформульована саме в переяславській повісті, однак не має ніякого стосунку до «Слова о полку Ігоревім», яке засвідчило, що князь Ігор «наведе своя храбрыя плъкы на землю ПоловЂцькую за землю Руськую» (с. 5).

Та не всі факти переяславської повісті одержали підтвердження в інших джерелах. Переяславець твердить, що Ігор пішов у похід з двома синами (можливо, з ним було двоє синів під час нападу на Глібів?), що після першої битви з половцями князі стояли три дні на вежах «веселяся», що про поразку Ігоря «не бысть кто и весть принесе» 54. Однак цю інформацію не слід вважати недостовірною на тій підставі, що її немає в київській повісті. Автор П зафіксував певний, найбільш ранній етап нагромадження інформації, коли про долю руських воїнів ще не було відомо і багато обставин походу сіверян були ще не зовсім зрозумілі. За характером історичної інформації повість П належить до ориґінальних творів і з'явилась невдовзі після трагічного походу в Переяславі Руському за життя Володимира Глібовича, можливо, в 1185-1186 роках і була запозичена у Владимирське літописання.


53 Робинсон А. Н. Солнечная символика в «Слове о полку Игореве». — С. 42.

54 ПСРЛ. — Т. 1. - Ста. 398.





* * *


Вище зазначалась близькість повісті Переяславця до тексту другої редакції «Истории Российской» В. М. Татищева (Т2), зокрема в епізодах оборони Переяслава. В описанні бою їх зближує також згадка про стріли. П: «и сняшася с ними стрЂлци» 55; Т2: «поганые, наскакивая, стрелы, яко град, пусчали» 56.


55 Там само. — Ста. 399.

56 Татищев В. Н. История Российская. — Т. 3. — С. 137.


Саме ця деталь є однією із ланок у вирішенні проблеми джерелознавчої цінності «Истории Российской» В. М. Татищева, безпосередньо торкається і «Слова о полку Ігоревім». Справді билинним богатирем зображає автор «Слова» князя Всеволода Святославича в бою: «Яръ туре ВсеволодЂ! Стоиши на борони, прищеши на вои стрЂлами... (с.13). Але так же показаний Всеволод і в оповіді Т2: Всеволод «бился с нечистивыми идя подле озера так долго, как уже ни единый стрелы ему не осталось и копие переломилось» 57. Звертаємо увагу на те, що в обох пам'ятках зображення Всеволода не лише ідентичне, а й стріли названі як його перша зброя.


57 Татищев В. Н. История Российская. Т. 3. — С. 136.

58 Сазонова Л. И. Летописный рассказ о походе Игоря Святославича на половцев в 1185 г. в обработке В.Н.Татищева // ТОДРЛ. — М.; Л., 1970. — Т. 25. — С. 45.

59 Вагнер Г. К. Формирование исторической проблематики в русском искусстве X-XIII веков // Вопросы истории. — 1972. — №10. — С. 67.


Цю згадку про стріли можна було б вважати випадковою, якби не одна обставина: так змальований Всеволод Святославич і на одній із мініатюр Радивілівського літопису XV (XIII) ст. Випадковість такого збігу у трьох пам'ятках виключена. Звичайно, можна припустити, як зробила це Л. І. Сазонова, що «Татищев звернувся до мініатюр Радивілівського літопису як додаткового джерела» 58. Але якби Л. І. Сазонова навіть зуміла довести це, то все ж збіг між мініатюрою і «Словом» засвідчує, що існувало літописне джерело, яке ці мініатюри ілюстрували. Але вони не відображають змісту Радивілівського літопису і через посередництво Владимирського зводу 1212 р. походять від невідомого києво-руського джерела XII ст. 59. Отож, мініатюри, Т2 і «Слово» беруть початок від спільного джерела. В усякому разі подібність між ними дуже цікава і виявилась перспективною у плані пошуку слідів чернігівської повісті про похід 1185 р.

О. О. Шахматов, досліджуючи взаємозв'язки між давньоруськими літописними зводами XIV-XVI століть, прийшов до висновку, що одним із джерел київського великокнязівського літопису наприкінці XII ст. був якийсь чернігівський літопис. «Існування чернігівського літопису у XII ст. можна довести із багатьох статей» в Іпатському літопису, де він відобразився найповніше, в тому числі і в статті «під 1185 р. про нещасний похід Ігоря на половців...» 60. Цей висновок О. О. Шахматова підтвердився в дослідженнях О. С. Орлова, М. Д. Присьолкова, Д. С. Лихачева, А. М. Насонова та ін. В Іпатському літопису в багатьох статтях проявляються чернігівські тенденції.


60 Шахматов А. А. Обозрение русских летописных сводов... — С. 364.

61 Яценко Б. И. Черниговская повесть о походе. — С. 38-57.


Наші пошуки чернігівської повісті про похід сіверян 61 основуються на наукових висновках Д.С.Лихачова, який довів первинність переяславської повісті стосовно чернігівської і київської повістей.

Аналіз фактичного матеріалу відомих повістей про похід 1185 р. дозволяє встановити, що найбільше ориґінальних фактів про похід Ігоря є в Густинському літопису, «Кройниці о Русі» Феодосія Софоновича і особливо у другій редакції «Истории»

В. М. Татищева (Т2), яка зберігає риси протографа цих джерел. Саме в Т2, як і в першій редакції «Истории» В. М. Татищева (Т1), знаходимо спільні місця зі «Словом о полку Ігоревім». Ці ж факти, як найдавніші, могли бути і в чернігівській повісті.

Текстологічний аналіз Т1 і Т2 у зіставленні з літописами Іпатського циклу підтверджує попередні висновки про давність літописної основи Т2. У Т1 проявляються хлєбниківсько-єрмолаївські риси (вони ж характеризують повідомлення, які, за словами В. М. Татищева, є лише в Голіцинському літопису), а в Т2 проявляються хлєбниківсько-єрмолаївсько-іпатські риси, тобто риси протографа літописів Іпатського циклу. Таким джерелом у В. М. Татищева міг бути Розкольницький літопис*.


* Голіцинський та Розкольницький літописи були лише у зібранні В. М. Татищева.


Аналіз Т1 і Т2 з погляду ідейного змісту показує, що в Т1 і Т2 різні політичні і географічні орієнтири і в їх основі — літописи, написані з позиції Святослава Всеволодовича чернігівцем (Т2) і дуумвірату Святослава і Рюрика киянином (Т1). Тому є всі підстави говорити про дві окремі повісті Т1 і Т2 про похід сіверян. Чернігівська повість Т2 була складена не пізніше 1188 р. у відповідь на переяславську повість П і відобразилась спочатку в Київському літопису 1190 р. (Т1), а пізніше в Київському літопису 1198 р. (К). В основу К були покладені як Т1, так і чернігівська повість у редакції Ігоря Святославича.

Чернігівський літописець намагається знайти об'єктивні причини воєнної невдачі Ігоря. І використовує факт сонячного затемнення 1 травня 1185 р., яке, на його думку, могло негативно вплинути на бойову готовність воїнів. Автор переяславської повісті ще не пов'язує поразку Олеговичів із затемненням. Більше того, в Лаврентіївському літопису затемнення сонця взагалі не вважається поганою ознакою, бо за ним іде повідомлення про народження сина у суздальського князя**. Чому ж Переяславець не включив у свою повість затемнення, яке сталося нібито під час походу? Тут загадка, вирішення якої знаходимо зовсім несподівано в чернігівській повісті (Т2): сіверяни зазнали поразки «во вторую неделю Пасхи» 62. Для того щоб зрозуміти всю важливість цього повідомлення, необхідно знати дату Пасхи в 1185 р. В Іпатському літопису знаходимо, що в той рік вона була 21 квітня 63.


** У «Степенній книзі» XVI ст., де події сфальсифіковано, Всеволод Суздальський рушає на половців нібито після того ж таки затемнення 1185 р. і розбиває їх. Отже, для Суздаля затемнення було доброю ознакою (див. ПСРЛ.- Т. 21. — Ч. 1. — С. 226).

62 Татищев В.Н. История Российская. — Т. 3. — С. 136.

63 ПСРЛ. — Т. 2. - Стп. 637.


Визначаємо за церковним календарем: друга неділя (з неї починався церковний тиждень) була 28 квітня. Це і був день поразки сіверян, які були розбиті в Половецькому степу ще до сонячного затемнення. Лише через два-три роки чернігівець наважився використати затемнення для реабілітації князя Ігоря, вважаючи, що затемнення дещо пригнітило руських воїнів. А для звинувачення сіверських князів сонячне затемнення було використане через тринадцять років після походу в київській повісті 1198 р.

Автор «Слова» відроджує героїчний образ Ігоря — полководця, вождя, який вийшов у похід за землю Руськую. Цілком можливо, що автор зрозумів справжнє значення затемнення в чернігівській повісті як літературного прийому, яким воно в дійсності і було. І якщо автор чернігівської повісті наперекір реальному факту ставить затемнення перед боєм, то автор «Слова» йде ще далі — він ставить затемнення у своєму творі перед походом. Затемнення стало у нього поетичним прийомом, з допомогою якого повністю реабілітується князь Ігор і його похід. Згідно з уявленнями XII ст. затемнення було провісником можливої біди, яка, однак, не вважалася неминучою. Тому князь Ігор приймає рішення вийти в похід назустріч небезпеці і відвести біду від рідної землі навіть ціною власного життя 64. Це і є найвищий подвиг в ім'я Вітчизни.

А ось ще декілька фактів Т1 і Т2, які знаходять відображення і поетичний розвиток у «Слові». В Т2 багато воїнів ремствували, що князь Ігор «завел их в пустыню погубить» 65. І у «Слові» автор, характеризуючи воєнну ситуацію після поразки Ігоря, зауважує: «уже пустыни силу прикрыла» (с. 19). Такий збіг за формою і за змістом (і у «Слові» це поняття дається в розвитку) не може бути випадковим.

У Т2 Всеволод висловлює свої братні почуття до Ігоря: «лучше мне умереть, нежели брата в плене оставить»66. Подібні слова говорить і князь Ігор у «Слові»: «Луце жъ бы потяту быти, неже полонену быти» (с. 5). Тут поняття «полону» розширюється до масштабів тієї складної воєнно-політичної ситуації, в якій опинилась Сіверщина в середині 80-х років.

Лише в Т2 Святослав Київський говорить, що Бог йому допоміг половців «победить и в страх привести» 67. Автор «Слова», розповідаючи про переможний похід 1184 р., теж відзначив, що Святослав половців «грозою бяшеть притрепеталъ» (с. 21).


64 Яценко Б. И. Северские князья в «Слове о полку Игореве». усекая литература, 1981, № 3. — С. 106-110.

65 Татищев В. Н. История Российская. — Т. 3. — С.135.

66 Там само. — С. 136.

67 Там само.


В оповіданнях Т1 і Т2 згадане якесь село святого Михайла, в якому Ігор Святославич заночував, повернувшись з полону. Схоже, що це викликало в автора «Слова» спогад про бунтівного діда Ігоря — князя Олега-Михаила Святославича, який ось так же повертався на рідну землю з візантійського полону в 1083 р. Автор «Слова» вважав за доцільне нагадати слова Бонна, сказані Олегові: «...тяжко ти головы кромЂ плечю, зло ти тЂлу кромЂ головы», тобто важко князеві без Чернігова, але і Чернігову зле без свого князя. І автор підводить до основного висновку свого твору: так і «Рускои земли безъ Игоря» [44].

У Т1 і Т2 виведений чудовий поетичний образ княгині Ігоревої, яка мчить на конях назустріч своєму коханому чоловікові, захоплюючи з собою і жителів Новгорода-Сіверського. Саме вона створює у повісті Т2 атмосферу загальної радості і торжества. Автор «Слова» інакше підійшов до вирішення цього образу: Ярославна у своєму плачі ніби творить магічну дію і силою любові своєї врятовує Ігоря і виводить його з полону.

Нарешті Т2 повідомляє, що з нагоди повернення Ігоря «радовалися же немало и во всей Руской земле» 68. Той же мотив і у «Слові»: «Солнце светится на небесЂ. Игорь князь въ Рускои земли... Страны ради, гради весели» (с. 44-46).

Особливу увагу привертає збіг між Т2 і «Словом» в імені половецького князя Гзи. У більшості випадків В.М.Татищев виправив у Т2 ім'я «Гза (Гзя)» на «Кза», як у Т1, Іпатському літопису. Але в одному місці ім'я «Гзя» лишилось: «Гзя о том уведав, с великою злобою и горестию возвратился» 69.


68 Татищев В. Н. История Российская. — Т. 3. — С. 139.

69 Там само. — С. 138.


Значення цього факту важко переоцінити. Адже і у «Слові» та сама транслітерація імені половецького князя: «Гзак бЂжить сЂрымъ влъкомъ» (с. 11); «Ђздить Гзакъ съ Кончакомъ», «Рече Кончакъ ко ГзЂ» (с. 43). Цілком очевидно, що літописне джерело повісті Т2 (саме письмове, бо в усній передачі імена «Кза» і «Гза, Гзя» зливаються) було відоме й автору «Слова о полку Ігоревім».

Ми ще повернемось до цих збігів між Т2 і «Словом». А зараз відмітимо, що у повістях Т2, Т, і К носієм інформації про похід 1185 р. є одна і та ж особа — Біловод (Т2), Біловод Просович (Т1), Біловолод Просович (К), який, прибігши в Чернігів з поля бою, повідомив безпосередньо Святослава Всеволодовича Київського про поразку сіверян. Ця офіційна інформація і могла бути використана в чернігівській повісті 1188 р. Ми вважаємо, що в імені «Біловод» зашифроване ім'я «Ольстин», яке включає поняття «білий» (порівн.: у Польщі — Ольштин; у Німеччині — Гольштінія). Уже київський літописець 1190 р. розгадав ім'я «Біловод» і дописав «Просович», натякаючи на західнослов'янське походження імені «Ольстин» («із пруссів»). Таким чином, чернігівський воєвода Ольстин Олексич Прохорів онук (Біловод), учасник походу Ігоря, був автором (або інформатором чи співавтором) чернігівської повісті про похід 1185 р., тобто повість Т2 може розглядатись як зразок його творчості 70.



* * *


У процесі вивчення літературного зв'язку між повістями про похід 1185 р. ми переконуємося в тому, що, розвиваючи один і той самий сюжет, вони все ж не є однорідним історичним матеріалом і містять часом протилежні оцінки походу і його наслідків. Написані в різні періоди і за різних суспільних умов, літописні повісті відобразили розстановку політичних сил своїх періодів, тенденційність літописців, що належали до різних князівських партій.

Переяславська (лаврентіївська) повість (1185 р.) сповнена неприязні до Олеговичів, з якими переяславці були у стані війни з 1184 р. Чернігівська (татищевська 2-га) повість (1188 р.) написана у відповідь на переяславську повість, намагається найповніше відтворити події, реабілітувати всіх Олеговичів, а тому й не згадує про конфлікт між Переяславом і Сіверщиною. Нарешті київська (татищевська 1-ша) повість (1190 р.), яка взяла за основу чернігівську повість, утверджує єдність усіх руських князів перед зовнішньою небезпекою, разом з тим дещо обмежує владу Святослава Київського у його співправлінні з Рюриком. Усі ці повісті, особливо переяславська і чернігівська, відобразились у «Слові о полку Ігоревім», яке має свою історичну і літературну цінність.

З часу опублікування Іпатського літопису в 1843 р. було висловлено немало припущень про характер зв'язку між літописними повістями, про фрагментарність іпатської повісті, яка нібито складена з різних літописів (О. О. Зимін, Б. О. Рибаков).

Ще з XIX ст. пошуки генетичних зв'язків між іпатською повістю і «Словом» привели до появи ряду версій:

• іпатська повість і «Слово» написані незалежно одна від одної (К.Бестужев-Рюмін) 71;

• повість була історичною основою для «Слова» (П. Є. Ваденюк, І. П. Хрущов, І. Жданов, Є. Голубинський, М. В. Прахов, I. Франко, А. I. Лященко, М. К. Грунський, О. О. Зимін, А. Г. Кузьмін та ін.) 72;

• «Слово» вплинуло на повість, про що свідчать окремі «точки стикання» (В. М. Перетц, М. К. Гудзій, Б. О. Рибаков, В. Ю. Франчук) 73;

• повість і «Слово» виходять з одного джерела (В. В. Капніст, М. Возняк, Д. С. Лихачов та ін.) 74;

• нарешті, протягом останніх років поширилась думка, що літописна повість (інколи вона ототожнюється з іпатською) і «Слово» були написані одним і тим самим автором. Конкретно про це скажемо дещо нижче.



70 Яценко Б. Про концепцію «Слова о полку Ігоревім». — С. 150.

71 Бестужев-Рюмин К. О составе русских летописей... — С. 117.

72 Ваденюк П. Е. Где нужно искать ту реку... // Труды 3-го Археологического съезда. — К., 1878. — Т. 2. — С. 57; Хрущев И. П. О древнерусских исторических повестях и сказаниях... - К., 1878; Университетские известия.- К., 1879. — Кн. 6. — С. 307 (Жданов); Голубинский Е. История русской церкви. — М., 1901. — Т. 1. — С. 864; Ученые записки МГПИ. — М., 1955. — Вып. 6. — С. 165 (Прахов); Франко I. Твори: У 50-ти т. — К., 1983. — Т. 39. — С. 375; Известия ОРЯС. — 1926. — Т. 31. — С. 148-149 (Лященко); Збірник історико-філологічного відділу УАН. — К., 1927. — № 51. — С. 445 (Грунський); История СССР. — 1968. — №6 (Зимін, Кузьмін).

73 Перетц В. Слово о полку Ігоревім.- К., 1926.- С. 36-37; Гудзий Н. К. История древней русской литературы. — М., 1966. — С. 135-136; Рыбаков Б.А. «Слово о полку Игореве» и его современники. — М., 1971. — С. 193-194; Франчук В. Ю. Літописні оповідання про похід князя Ігоря. — К., 1988.

74 Див. Слово о полку Ігореве. Сборник исследований и статей. — М., Л., 1950. — С. 330-331 (Капніст); Возняк М. Історія української літератури. — Львів, 1920. — С. 22; Лихачев Д. С. Когда было написано «Слово о полку Игореве»? — Вопросы литературы. — 1964. -№ 8. — С. 132-160.


Такі основні позиції в оцінці іпатської повісті висловлені протягом 150 років. На нашу думку, переважає статичний підхід до фактичного матеріалу, який без всякої перевірки приймається як максимально достовірний. Цим можна пояснити різнобій у поглядах учених і на проблему зв'язку між іпатською повістю і «Словом». Іпатська повість інколи порівнюється з повістю Лаврентіївського літопису (П), але у більшості випадків її аналізують ізольовано. При цьому ігнорується той факт, що їй передували кілька редакцій, перш ніж вона потрапила в літопис Рюрика Ростиславича (1198 р.).

На перший погляд ця повість доброзичлива до Ігоря, співчуває йому, радіє з нагоди повернення сіверського князя з полону. Але за цією машкарою проглядається інший зміст. Звернімо увагу на розходження в даті виходу Ігоря в похід: 13 квітня — у Хлєбниківському, Єрмолаївському, Погодінському списках, Густинському літопису, «Кройниці о Русі» Феодосія Софоновича, а також у Київському літопису XVIII ст. (щоправда, тут помилково названий серпень), в обох редакціях «Истории» В. М. Татищева; 23 квітня - лише(!) в Іпатському списку. Обидві дати можуть бути літературного походження, але це не применшує їхньої значимості. В чернігівській повісті могла бути дата 13 квітня, оскільки у 1185 р. цей день передував страсному тижню, Входу Господню в Єрусалим. Знахідка чернігівця була, без сумніву, вдалою, якщо він хотів передати ту думку, що жертва Ігоря була рятівною і неминучим було його воскресіння до нового політичного життя.

Чим же відповів літописець Рюрика? Він знайшов такий самий сильний полемічний прийом, назвавши день початку походу — 23 квітня, тобто день св. Георгія Побідоносця, який був святим патроном Ігоря-Георгія. Виходячи в похід, князь міг розраховувати на сприяння святого, але похід закінчився поразкою і полоном. Звідси висновок: Побідоносець відвернувся від Олеговичів. Тому мотив страждання і покаяння Ігоря проходить через усю повість К.

Сонячне затемнення у повісті було фактично першим випробуванням для князя Ігоря. За літописами затемнення могло вказувати як на добро, так і на зло. І якщо віруючі «моляхуся богу съ слезами да бы богъ обратить знаменья си на добро», то й було добро. Так, у 1103 р. русини, які вийшли в похід після затемнення, розбили половців ущент 75. Ігореві, на думку літописця, теж необхідно було вознести покаянну молитву, щоб Бог повернув знамення на добро. Але він не зробив цього: «а нам что створить бог или на добро или на наше зло, а то же нам видити»76. Це був виклик «божому промислу». Отже, князь Ігор був покараний не за те, що не зважив на затемнення, як переконані деякі вчені, а за те, що знехтував молитвою. І це було дуже серйозне звинувачення.

Так само безпечно повів себе Ігор, коли розвідники доповіли про бойову готовність половців. Він бере на себе відповідальність за продовження походу. І після першого бою, знаючи, що збираються величезні половецькі сили, князь Ігор погоджується ночувати в степу, сказавши при цьому пророчі слова: «да не дивно есть разумЂющи братья умрети»77. У повісті К Ігор по волі божій неухильно йшов назустріч своєму мучеництву.


75 ПСРЛ. — Т.2. — Стп. 252.

76 Там само. — Стп. 638.

77 Там само. — Стп. 640-641.

78 Там само. — Стп. 642.


Драматизм у повісті К досягає свого апогею, коли зраджений ковуями, покинутий друзями князь Ігор потрапляє в полон і у своїй жахливій самотності звертається, нарешті, до Бога. Психологічно вмотивовано, що автор К спочатку підводить Ігоря до думки про смерть («проси души своей смерти, яко да бы не видилъ падения брата своего» 78), а далі йде покаяння, яке займає у повісті центральне місце. Особливість покаяння в тому, що воно водночас є і плачем. Такими плачами, глибоко емоційними і трагічними, час від часу переривається спокійна розповідь київських літописців. Автор поєднав плач і покаяння, щоб дати Ігореві можливість виступити із самовикриттям і самозвинуваченням.

Ми вважаємо, що тема плачу була підказана авторові К переяславською повістю, в якій знаходимо: «и побЂжени быша наши гнЂвом божьим... гдЂ бо бяше в нас радость нонЂ же въздыханье и плачь распространися. Исаия бо пророкъ глаголеть: господи в печали помянухом тя»79. Т1 теж аналогічно передає стан русинів після поразки: «Бысть вместо радости печаль и плачь велий» 80. Те ж і в Т2: «и бысть печаль и плачь в Руской, паче же Северской земли» 81. Але найвиразніше це передано в К: «И тако во день святаго Воскресения наведе на ня господь гнЂвъ свои: в радости мЂсто наведе на ны плачь, и во веселье мЂсто желю на рЂцЂ каялы...» 82. Далі йде покаяння Ігоря, яке повністю відповідає смислу висловлювання Ісайї в Лаврентїівському літопису.


79 ПСРЛ. — Т. 1. - Стп. 398-399.

80 Татищев В. Н. История Российская. — Т.4. — С. 304.

81 Там само. — Т. 3. - С. 136.

82 ПСРЛ. — Т. 2. - Стп. 642-643.

83 Там само. — Т. 1. - Стп. 212.


Текст покаяння Ігоря неоднорідний. У монолог князя, який викриває перед Богом свої злочини, зокрема взяття Глібова, вставлені й загальні описи страждань християн, співзвучні з плачем 1093 р., коли Святополк Ізяславич і Володимир Мономах двічі зазнали поразки від половців. Переяславська і Київська землі були пограбовані, взятий і спалений Торчеськ. У водах Стугни під час утечі русинів загинув молодший брат Мономаха Ростислав, князь переяславський. Цим шляхом пошуку пішов і автор «Слова». Ознайомившись у повісті К з плачем, що був подібний до плачу 1093 р., він звернувся до «Повісті врем'яних літ» (ПВЛ), де знайшов і використав повідомлення про смерть Ростислава:



ПВЛ 83

«Ростислава же искавше обрЂтоша и в рЂцЂ; и плакася по немь мати его, всі людье плакаша по немь повелику уности его ради».


«Слово»

«Уношу князю Ростиславу затвори дні при темні березі. Плачется мати Ростиславя по уноши князи Ростисла※ (с. 42).



Текст плачу легко відокремлюється від покаяння Ігоря, оскільки літописець порушує єдність часу - «живий мертвымъ завидять» (хоч Ігор розповідав про події в минулому) або вдається до узагальнень, які неможливі в розповіді про конкретні події — «мужи же пресЂкаеми и расЂкаеми бывають». У повісті К плач починається зі слів «Тогда бо не мало зло...» І у першому фрагменті закінчується словами «... жены же осквЂрняеми». Продовження плачу знаходимо в описі страждань Сіверської землі: «...и мятяхуться аки в мутви... мнози тогда отрЂкахуся душъ своихъ жалующе по князихъ своихъ» 84. До речі, остання фраза співзвучна зі «Словом» — «погибашеть жизнь Даждь-божа внука, въ княжихъ крамолахъ вЂци человЂкомъ скратишась» (с.16-17).

Нарешті завершальна частина плачу міститься після повідомлення про повернення Святослава і Рюрика до Києва: «... хрестьян плененыхъ от поганыхъ. И се богъ казня ны грЂхъ ради нашихъ наведе на ны поганыя». Плач закінчується словами: «...воспомянемься от злато пути» 85. Тут повторені ті ж аргументи «божої кари», що й у плачі 1093 р.

Сам текст покаяння, незважаючи на його унікальний характер, складений за єдиним релігійним зразком: князь кається в гріхах, визнає свою поразку як Боже покарання, просить Бога не залишити його в біді. Незадовго до втечі з полону Ігор повертається до теми свого покаяння. І тон його, спокійний, впевнений, звучить як остаточний висновок: «азъ по достоянию моему восприяхъ побЂду от повеления твоего господи, а не поганьская дерзость обломи силу рабъ твоихъ; не жаль ми єсть за свою злобу прияти нужьная вся, их же есмь приялъ азъ» 86. У цьому останньому монолозі покаяння князь Ігор уже достатньо підготовлений до звільнення з духовного і фізичного полону. Але він ще не знає «божого промислу».


84 ПСРЛ. — Т.2. - Ста. 643.

85 Там само. — Ста. 648.

86 Там само. — Стп. 649.

87 Там само.

88 Там само. — Стп. 650.


Поступово готується основа — ідейна і фактична — для втечі: «избави и (тобто його) господь за молитву хрестьяньску» 87. Виконавцем своєї волі Бог вибрав половчина Лавора, який виводить Ігоря з полону «приимъ мысль благу» 88. І Лавор, котрий увірував у християнського Бога, і князь Ігор, оновлений і духовно відроджений у полоні, — рівнозначні ланки в концепції київського літописця, в його ідейному задумі: у нього й Ігор, і Лавор воскресають в істинній вірі.

Ми не зупиняємося на добре відомих епізодах повісті К, що в основному дотримується одного і того ж, що й у інших повістях, сюжету: похід сіверян і їхня поразка, збір князів на захист Руської землі, оборона Переяслава, відхід половців, втеча Ігоря і його приїзд до Києва.

Цікавий матеріал дає зіставлення двох київських повістей — Т, (1190 р.) і К (1198 р.). Так, в епізоді заполонення Ігоря Т, говорить про жалість буй-тура Всеволода до брата: «Лучче ми умрети, неже брата видати в погибели» 89, а повість К в цьому епізоді переорієнтовує увагу на Ігоря, який «проси души своей смерти, яко да бы не видилъ падения брата своего» 90. Така підміна могла вважатись цілком нормальною, але після смерті Всеволода (помер 1196 р.).

Автори Т1 і К по-різному оцінюють і половецьку небезпеку для Переяслава Руського:


Т1

Володимир: «Пометите ми, братия, и не дайте поганым в руце Переяславля» 91.


К

Володимир: «Се Половци у мене, а помозите ми»92.


89 Татищев В. Н. История Российская. — Т. 4. — С. 304.

90 ПСРЛ. — Т. 2. - Стп. 642.

91 Татищев В. Н. История Российская. — Т. 4. — С. 304-305.

92 ПСРЛ. — Т. 2. - Стп. 647


Коли в 1196 р. Рюрик Ростиславич віддав Переяслав Руський Всеволоду Суздальському, половецька небезпека із зовнішньої («не дайте поганым» Переяславля) перетворилась у внутрішню («Се Половци у мене»).

У повісті К дещо драматизована зрада Давида Смоленського, який відмовився йти на захист Переяславля в 1185 р.: на його совісті і трагедія Римова, і рани Володимира, і заполонені християни (Давид помер у 1197 р.).

Київський літопис не раз висловлював неприязнь до Ярослава Чернігівського, який у 80-х роках зірвав деякі антиполовецькі акції Святослава і Рюрика, відмовляючись від спільних походів. Те ж недовір'я є і в повісті К, але з'явились і деякі інші мотиви:


Т1

«Игорь же вскоре иде к Чернигову к Ярославу, проси у него помощи на половцы. И обеща ему Ярослав» 93.


К

«из Новагорода иде ко брату Ярославу к Чернигову помощи прося на Посемье. Ярослав же обрадовася ему и помощь ему да (ти) обеща» 94.


.

93 Татищев В. Н. История Российская. — Т. 4. — С. 306.

94 ПСРЛ. — Т. 2. - Ста. 651.


Ці теплі нотки стосовно Ярослава можуть засвідчити, що київський літописець гуртував чернігівсько-сіверських князів навколо Ярослава, як старійшини Олеговичів (помер 1198 р.). Таким чином, київська (іпатська) повість про Ігорів похід офор милась у літопису Рюрика в 1197-1198 роках (після смерті Давида Ростиславича, але ще за життя Ярослава Всеволодовича). У цій повісті немало доповнень на користь Рюрика; в цілому ж він урівняний зі Святославом Київським.

Але умови союзу між Рюриком і Олеговичами, запропоновані киянами, зокрема мотив покаяння, були неприйнятні для Ігоря, який невдовзі після оформлення повісті К успадкував чернігівський престол і став одним із наймогутніших правителів у Руській землі (1198 р.). За цих умов з'являється «Слово о полку Ігоревім», яке було новою чернігівською оцінкою походу сіверян. Для появи цього твору були серйозні підстави. З 1196 р., відколи суздальці утвердилися в Переяславі, Руська земля опинилась під загрозою розграбування. На думку автора «Слова», цю ситуацію міг би взяти під контроль князь Ігор, який у 1185 р. протистояв Суздалю, вийшов з-під впливу Всеволода Юрійовича. І в 1198 р., ставши великим чернігівським князем, повинен був повторити свій подвиг і вивести з полону всю Руську землю.

Автор «Слова» не міг, звичайно, проігнорувати київську інтерпретацію політичної ролі князя Ігоря. Тому повість К стала одним із основних літературних джерел для поеми. Зв'язок між повістю К і «Словом» безсумнівний. Зроблено уже немало зіставлень, які, узагальнені А. І. Лященком, а в наш час В. Ю. Франчук, добре прокоментовані і не потребують перегляду. Ми зупинимось лише на одній фразі з повісті К, що одержала у «Слові» цікавий поетичний розвиток: Бог «в радости мЂсто наведе на ны плачь и во веселье мЂсто желю на рЂцЂ каялы» 95. У «Слові» не Бог наводить «плачь и желю», а вони самі — Карна (плач) і Жля (жаль) — поскакали по Руській землі, несучи у вогняному розі, як у розі достатку, горе-спрагу людям.

Але найскладнішою є проблема Каяли, яка теж згадана у цій фразі. Саме ця точка стикання повісті і «Слова» дозволила деяким дослідникам (В. М. Перетц, Б. О. Рибаков) говорити про вплив «Слова» на повість. Немало зусиль було докладено до пошуків ріки Каяли, що згадана у «Слові» п'ять разів (с. 12, 18, 22, 25, 38). Один раз Каяла згадана невизначено: «Сь тоя же Каялы Святоплъкъ по весгЬ я отца своего...» (с.16). Тут Каяла вже під Черніговом, на Нежатиній ниві.

Здається, розгадку «Каяли» може дати коментар Л. О. Дмитрієва до цього тексту: «Можливість утворення від дієслова «каяти» імені «Каяла», як означення місця скорботи, печалі, плачу, підтверджується утворенням у давньоруській мові слів «желя» (обряд плачу над померлим) і «жальник» (місце захоронения, цвинтар) — від слова «жаліти» 96.


95 ПСРЛ. -Т. 2. - Сто. 642-643.

96 Див. Слово о полку Игореве. — Л., 1952. 255.


Уже в цьому висловленні проглядається, що «желя» і «каяла» — синоніми. І у літописній фразі «каяла» є уточненням, поясненням до слова «желя». Тому пропонуємо читати її так: «... наведе на ны плачь и во веселье мЂсто желю, нарЂцЂ каялы». Тобто «ріки» тут немає і не було; є дієслово «нарицяти», яке часто зустрічається у пам'ятках києво-руської літератури, як, наприклад, в «Успенском сборнике XII — ХНІ вв.» (М., 1971).

Одним із епізодів, який був докорінно переглянутий у повісті К, є опис втечі з поля бою ковуїв — допоміжного тюркського загону в поході Ігоря. Порівняємо свідчення Т2 і К:


1. Ігор у Ярослава «выпросил в помочь войска с Ольстином Олешичем, внуком Прохоровым» 97.

2. «пришли к реке Сальнице. Тут приехали к ним скоуеди» 99.

3. «а Ярославль полк с Олстином и коуеди позади, дабы могли помогать» 101.

4. Молоді князі «да с ними Олстин... пошли за реку к половцам» 103.

5. «В неделю на разсвете смялся полк коуев и побежали» 105.

6. Немає.

7. «А коуев хотя и много ушло, но мало спаслося, ибо множество их в мори потонули» 108.



К

1. Ігор у Ярослава «испроси помочь Ольстина Олексича Прохорова внука с Коуи Черниговьскими» 98.

2. «поидоша к СальницЂ, ту же къ нимъ сторожеви приЂхаша»100.

3. «НапередЂ; ему сыпь ВолодимЂрь и другый полкь Ярославль, иже бяху с Ольстином Коуеве»102.

4. Молоді князі «и Ольстин с Коуи и стрЂлци поткоша по нихъ»104.

5. «Бысть же свЂтающе недЂлЂ возмятошася ковуеве в полку побЂгоша»106.

6. «не бяхуть бо дрбрЂ смялися с Ковуи» 107.

7. «Русь съ 15 мужь утекши, а Ковуемь мнЂ, а прочий в морЂ истопоша» 109.



97 Татищев В. Н. История Российская. — Т. 3. — С. 134.

98 ПСРЛ. — Т. 2. - Стп. 638.

99 Татищев В. Н. История Российская. — С. 134.

100 ПСРЛ. — Т. 2. - Стп. 638.

101 Татищев В. Н. История Российская. — С. 135.

102 ПСРЛ. — Т. 2. - Стп. 639.

103 Татищев В. Н. История Российская. — С. 135.

104 ПСРЛ. — Т. 2. - Стп. 640.

105 Татищев В. Н. История Российская. — С. 136.

106 ПСРЛ. — Т. 2. - Стп. 641-642.

107 Там само. — Ста. 642.

108 Татищев В. Н. История Российская. — С. 136.

109 ПСРЛ. — Т. 2. - Стп. 644.



Із цього порівняння видно, як змінився погляд на участь ковуїв у поході Ігоря від 1188 до 1198 р. Для обох повістей спільним є лише те, що ковуї втекли з поля бою, і це ускладнило становище оточених русинів. Але в Т2 роль ковуїв нейтральна, вони не ототожнюються з чернігівською поміччю. Ковуї приєднались до походу на Сальниці. У повісті К, навпаки, твердиться, що саме ковуї на чолі з Ольстином були тією поміччю, яку дав Ярослав Чернігівський, а на Сальниці до Ігоря приїхали розвідники («сторожеви»), яких посилали в степ. І у розташування військ внесені суттєві корективи: у Т2 ковуї були позаду, «дабы могли помогать», а у К вони поставлені попереду і беруть участь у переслідуванні половців після першого бою. Тут полк Ярослава і ковуї на чолі з Ольстином ототожнені. Для більшої виразності своєї версії автор додає, що з ковуями втекли і деякі руські воїни, які «не бяхуть бо добрЂ», натякаючи і на їхнього воєводу Ольстина, про якого вище сказано, що він теж уникнув полону. Цікаво, що у повісті Т1 цей фрагмент замкнутий лише на ковуях і про русинів не йдеться: «не бяху бо добрий и смелии во коуеди»110. Оскільки втеча ковуїв вважалась причиною поразки Ігоря, то ототожнення чернігівської допомоги з ковуями набуває характеру політичного звинувачення проти Ярослава і його воєводи.

У 1934 р. Євг. Ляцький висловив припущення, що Біловолод Просович, який сповістив у Чернігові про поразку сіверян, міг взяти непряму участь і у складанні пісенної оповіді 111. На цю думку наштовхують подібності і збіги між повістю (особливо Т2) і «Словом», однак догадка Євг. Ляцького не одержала тоді наукового обґрунтування.

У 1973 р. ми запропонували редакції журналу «История СССР» статтю «Автор «Слова о полку Игореве» (на жаль, вона не була опублікована) 112. На нашу думку, конче необхідно було пояснити, як особа автора проявляється у «Слові»: «Что ми шумить, что ми звенить давечя рано предъ зорями? Игорь плъкы заворочаеть; жаль бо ему мила брата Всеволода» (с. 18). Не можна не погодитись з М. Граматіним, що тут автор «говорить про себе» 113; подвійне «ми» — пряма вказівка на автора «Слова».


110 Татищев В. Н. История Российская. — Т. 4. — С. 303.

111 Ляцкий Евг. Слово о полку Игореве. — Прага, 1934. — С. 35.

112 Стаття «Автор «Слова о полку Игореве» була зареєстрована в редакції журналу «История СССР» 20 квітня 1973 р. за № 122.

113 Граматин Н. Слово о полку Игоревомъ... — М., 1823. — С. 90.


I проявляв він себе в епізоді втечі ковуїв з поля бою, хоч у «Слові» про них не сказано. Вивчивши, як історія з ковуями розвивається в Т2 і К, ми встановили явну тенденційність київського літописця, який намагається скомпрометувати чернігівського князя і його воєводу. Навіть непрямий натяк на зраду міг бути небезпечний, перш за все, для воєводи Ольстина, якого могли навіть стратити чи заплямувати безчестям. Отож, саме він повинен був засвідчити свою непричетність до втечі ковуїв. І автор «Слова» Ольстин Олексич проявляється в цьому, такому важливому для нього епізоді. У статті було детально проаналізовано історичний і політичний світогляд автора «Слова», його участь у міжкнязівських і міжземельних стосунках.

У 1976 р. М. Т. Сокіл, розшифровуючи той же прояв особи автора у «Слові», прийшов до висновку, що Ольстин Олексич був інформатором літописця (на його думку, книжника Тимофія) і автором «Слова». Це була, мабуть, перша спроба предметно висвітлити, як проявляється носій інформації в літописній повісті і «Слові». М. Т. Сокіл орієнтувався на повість К, як основний матеріал, і на Т2, як додатковий, вважаючи, що викладені факти в обох повістях максимально достовірні 114. Такий некритичний підхід до джерел (адже факти й оцінки походу в обох повістях різні!) не знецінює, однак, саме дослідження, бо воно торкається не літописів взагалі, а фактів походу безпосередньо. Це якісно нове досягнення може бути основою для подальших пошуків. Про те, що автором повісті і «Слова» могла бути одна і та сама особа, заявили П. П. Охріменко 115, Д. С. Лихачов 116, Л. Махновець 117, С. Пушик 118, хоч їхні висновки основані більше на інтуції, ніж на конкретному аналізі. П. П. Охріменко і Д. С. Лихачов не називають імені автора, а Л. Махновець і С. Пушик вибрали автором «Слова» князя Володимира Галицького, який взагалі не брав участі у подіях 1185 р. в Руській землі. Авторство Ольстина Олексича більш вірогідне, оскільки його участь у складанні і повісті Т2, і «Слова» прослідковується досить чітко.

Ольстин Олексич Прохорів онук належав до знатних чернігівців, бо названий повним ім'ям за батьком і дідом уже в чернігівській повісті Т2. Відомості про Прохора знаходимо лише у праці В. М. Татищева. Прохор Васильович, тивун Мстислава Володимировича, був омовлений перед князем і засланий у Полоцьк, де і помер 119.


114 Сокол М.Т. К вопросу о творце «Песни о полку Игореве»// Некоторые вопросы отечественной историографии и источниковедения. — Дніпропетровськ, 1976. — С. 54.

115 Охріменко П.П. Проблеми вивчення «Слова о полку Ігоревім». — Суми, 1980. — С. 14-15.

116 Лихачев Д.С. Размышления об авторе «Слова о полку Игореве» // Русская литература. — 1985. - № 3. — С. 3-6.

117 Махновець Л. Про автора «Слова о полку Ігоревім». — К., 1989. — С. 132.

118 Пушик С. Дараби пливуть у легенду. — К., 1990. — С. 221. 119 Татищев В. Н. История Российская. — Т. 2. — С. 143.


Отже, діяльність Прохора і його нащадків була пов'язана з Полоцькою землею. Зближення чернігівських князів з полочанами почалось ще за життя Всеволода Олеговича (помер 1146 р.), який одружив сина свого Святослава з донькою полоцького князя. В 1151 р. деякі полоцькі князі віддалися під опіку Святослава Сіверського, Всеволодового брата. Важливо, що Прохор Васильович, відомий у Києві, Полоцьку і Чернігові, і був дідом Ольстина. Припущення М. Т. Сокола про тюркське походження Ольстина не знаходить підтвердження. В інтересі автора «Слова» до Чернігова і Полоцька проглядається щось суб'єктивне, ніби він вважає себе громадянином обох цих земель, а разом з тим і всієї Руської землі. У зверненні до полоцьких князів він пише: «Вы бо своими крамолами начнете наводити поганыя на землю Рускую, на жизнь Всеславлю. Которое бо бЂше насилие отъ земли Половецкыи» (с. 35).

Про Ольстина знаємо мало. Мелькнув «Ольстин» серед бояр, взятих у полон Всеволодом Суздальським у Рязані в 1177 р.120. Якщо взяти до уваги складну політичну гру, яку вів Чернігів у Рязані, то це міг бути й Ольстин Олексич, радник Святослава Всеволодовича при його сваті Глібі Рязанському.

Ярослав Всеволодович посилав Ольстина в Половецький степ наприкінці 1184 р., як свого особистого представника, і відмовився в цей час іти у спільний похід на половців — «не могу на свои мужь поЂхати» 121.


120 ПСРЛ. — Т. 1. - Стп. 334.

121 Там само. — Стп. 636.


Видно по всьому, що Ольстин Олексич був відомим політичним діячем і воєначальником. Те, як Рюрикова дипломатія реагувала на невдачу Ігоревого походу, свідчить, що Ростиславичі своїми основними противниками вважали Ярослава Всеволодовича і Ольстина Олексича, радника князів Олеговичів. І автор «Слова» теж дає Ростиславичам різко негативні характеристики: «Ты, буй Рюриче и Давыде! Не ваю ли злачеными шеломы по крови плаваша?» (с. 29). У цій фразі не потрібно ніяких виправлень. Смисл зрозумілий: «золоченими шоломами» князів по крові плавали ті ворожі сили, які використовували їх як маріонеток перш за все у феодальній війні 1195- 1196 років, коли Рюрик і Давид були слухняним знаряддям у руках Всеволода Суздальського. В іншому місці автор горює з того приводу, що стяги Мономаха стали Рюрикові, а інші — Давидові, «нъ рози нося» (тобто маючи велику військову силу) «имъ хоботы пашуть» (підкоряються чужій силі). Носячи роги, вони лиш хвостами махають! — така вбивча характеристика дана у «Слові» Рюрикові та Давидові Ростиславичам (с. 37).

Найвищу політичну і військову характеристику автор «Слова» дає Ігореві Святославичу. Коли затемнення провістило про страшне нещастя, що насувалося на Русь, Ігор, не вагаючись, приймає рішення йти йому назустріч: краще бути порубаному в бою, аніж бути полоненому вдома. «Слово» найповніше відобразило воєнне становище Руси весною 1185 р. Як вважає М. Д. Присьолков, об'єднані половецькі орди готували грандіозний похід на Русь. «Удар, який загрожував Святославу, прийшлось прийняти на свої плечі Ігореві» 122. Автор «Слова» створює епохальний образ захисника Вітчизни.


122 Приселков М. Слово о полку Игореве как исторический источник. — С. 129.


Наприкінці «Слова» відбувається ніби примирення автора з київським літописцем у принципово важливому питанні. Літописець звинуватив Ігоря в тому, що той, побачивши затемнення, знехтував молитвою і за це був покараний поразкою і полоном. У цій же повісті К Ігор врешті звертається до Бога, щоб врятувати своє життя. У «Слові» ж вирішальними є інші сили: Ярославна магією слова рятує свого князя, а «Богь путь кажеть изъ земли Половецкой на землю Рускую» (с. 39). Автор ніби забув про звинувачення літописця. І лише у фіналі князь Ігор, прибувши до Києва, піднявся по Боричеву в «город Володимира» до церкви й Ікони Богородиці Пирогощої — символу державності України-Руси XII ст. Він приходить до храму, до молитви, щоб одержати благословення і виконати обов'язки руського вождя. Цією молитвою відновлюється гармонія у природі і суспільстві; утверджується перемога світла над темрявою. І зі світлом приходить загальна радість: торжествує народ, вітаючи свого вождя, єднаючись з ним у нездоланну силу.

Таким чином, ключем до розкриття історичної основи «Слова о полку Ігоревім» став системний аналіз усього літописного матеріалу про похід 1185 р., в тому числі й оповідей із «Истории Российской» В. М. Татищева, зіставлення їх між собою і зі «Словом». Основними джерелами для «Слова» були: переяславська повість (1185 р.) - ворожа до учасників походу, бо переяславці були у стані війни з сіверянами; чернігівська повість (1188 р.) — вона намагалася реабілітувати Ігоря і його похід, утверджуючи єднання князів Олеговичів; перша київська повість (1190 р.) - спрямована на примирення ворогуючих сторін, написана з позиції дуумвірату Святослава і Рюрика.

Київська (друга) повість (1198 р.) була укладена на основі повістей Т2 і Т1. Отож, відпадає припущення О.О.Зиміна і Б.О.Рибакова про її фрагментарність. Вона виникла у трагічний для Руської землі час, коли після феодальної війни 1195-1196 років і утвердження суздальців у Переяславі київська дипломатія спішно почала шукати нового союзу з чернігівсько-сіверськими князями, зокрема з Ярославом Всеволодовичем, старійшим серед Олеговичів. Умовою союзу повинно було стати покаяння Ігоря за розгром Глібова в середині квітня 1185 р. Майстерно написана повість разом з тим кидає тінь і на Ярослава та його воєводу Ольстина, натякаючи на їхню вину за втечу ковуїв з поля бою, що врешті і призвело нібито до поразки сіверян. Тут цілком очевидне бажання не допустити єднання князів Олеговичів.

Проте ці плани лишились нереалізованими. Невдовзі помирає Ярослав, а Ігор посідає великий чернігівський престол (1198 р.). Ось тут і виникає «Слово о полку Ігоревім», яке дало нову чернігівську оцінку розстановки політичних сил з погляду інтересів усієї Руської землі. Основним джерелом для «Слова», важливішим від інших, була чернігівська повість Т2. З повістю К автор вступає в полеміку, в якій і проявилось його ім'я — Ольстин Олексич Прохорів онук.

Отже, «Слово» написане після літописних повістей і найповніше відобразило «обаполы сего времени» (с. 6) — політичну ситуацію під час походу 1185 р. і під час написання «Слова» в 1198 р.



* * *


Використані автором «Слова» повісті П, Т 2, Т, К не виходять за часові рамки 1185 р. Тому вони були лише фоном, на якому автор міг яскраво, гостро і чітко виділити проблеми, що визначали долю Руської землі. Ще О. С. Пушкін звернув увагу на вислів «отъ стараго Владимера до нынЂшняго Игоря» (с. 5) і занотував, що тут визначена епоха, в яку було написане «Слово» 123.


123 Пушкин А.С. Полное собрание сочинений: В 10-ти т. — М., 1964. — Т. 7. — С. 506.


Звичайно, О. С. Пушкін не прагнув тут до історичної чіткості, висловився на інтуїтивному рівні, але його догадка в цілому була правильною. З початку XIX ст. ведуться дискусії, кого слід розуміти під «старим Володимиром» — Володимира І Святославича (Святого) чи Володимира II Всеволодовича (Мономаха). Ми вважаємо, що у будь-якому варіанті йдеться про великого київського князя Володимира, поруч з яким поставлений і князь Ігор Святославич. Це дуже важливо для загального розуміння «Слова», розшифровки його поетичних образів.

Саме в цьому ключі розкриваються характер «стараго времени», представленого у «Слові» Бояном і його сучасниками, і характер «сего времени», представленого автором поеми і його сучасниками. Щоправда, у «Слові» є згадки і про давніші часи Трояні — слов'янської держави на Дніпрі з IV ст. нової доби, про хороброго Мстислава, який поклав початок незалежному Чернігову, про старого Ярослава Мудрого тощо. Але всі ці епізоди підпорядковані основній темі - епосі становлення отчин-«особиць».

Автор не зупиняється на роках тріумвірату Ярославичів (1054 — 1073 роки). Оповідь «отъ стараго Владимера» фактично ведеться від 1078 р., від битви на Нежатиній ниві, в якій загинули Ізяслав Ярославич та Борис Вячеславич, союзник Олега. Тоді ж Всеволод Ярославич посів престол у Києві, а його син Володимир (Мономах) став чернігівським князем. Наступного року загинув «красний Роман», брат Олега, а його самого греки (не без сприяння Всеволода) заточили на о. Родос.

Олег повернувся з полону в 1083 р. одружений з грецькою аристократкою Теофанією Музалонисою і закріпився у Тмуторокані, одержавши від греків титул архонта Таматархи. Його присутність на сході дещо стримувала половців у їхніх нападах на Русь. Тому Всеволод із сином Володимиром більше займалися міжусобними чварами, аніж захистом Руси.

Після смерті Всеволода (1093 р.) Мономах визнав право Святополка Ізяславича на київський престол. Однак гострі проблеми, які сіяли між князями розбрат, лишилися невирішеними. Цим скористалися половці, які у 1093 р. двічі розбили Святополка і Володимира. У водах Стугни загинув Ростислав Переяславський, брат Мономаха. Необхідно було зміцнити південні кордони Руси. Цьому могла б зарадити присутність у Переяславі Мономаха, але тоді нові конфлікти між Святополком і Мономахом були б неминучі, бо Мономах, тримаючи під контролем Чернігів і Переяслав, мав би значно більшу владу, ніж київський князь. Лише Олег — третя сила, одна із ланок тріумвірату — міг би зрівноважити становище в Руській землі. У цьому була зацікавлена не лише чернігівська феодальна верхівка, а й київська знать, яка підтримувала Святополка. Ось і звертає до Олега свої погляди Боян, оспівуючи тмутороканських вигнанців.

Поява князя Олега під стінами Чернігова в 1094 р. для Мономаха не була несподіваною. Як пише автор «Слова», Володимир «по вся утра уши закладаше въ Черниго※ (с. 15), знаючи про приготування Олега. А сам Мономах у «Повченні» згадує: «потом Олегъ на мя приде с половечьскою землею к Чернигову и бишася дружина моя с нимъ 8 днии» 124. Згодом, переконавшись що Святополк його не підтримає, Мономах передав Чернігів Олегові і під його захистом відійшов до своєї отчини, до Переяслава. М. Д. Присьолков, який чудово розумів роль Олега у «Слові», писав: «Олег, дід Ігоря, родоначальник Олеговичів, змальований як позитивний тип князя, що відкрито, мечем добивається свого батьківського престола, та ми, знаючи цього Олега із описів літописців, повинні зробити певне зусилля, щоб зрозуміти точку зору автора «Слова» 125.


124 ПСРЛ. — Т.1. - Стп. 249.

125 Приселков М. Слово о полку Игореве как исторический источник. — С. 133.


Події, що послідували після 1094 р., ознаменувалися рядом провокацій Мономаха проти Олега, його колишнього друга і кума. Такими було вбивство половецьких мирних послів, а також воєнна активність Мономаха і його синів у Ростово-Суздальській колонії чернігівських князів. Метою цих акцій було звинуватити Олега у дружбі з половцями (Олег відмовився убити половецьких послів, з якими вів переговори), ізолювати його в чернігівській отчині. І цього Мономах добивався з допомогою тих же половців, своїх союзників, яких використав першим з руських князів ще у 1077 р. у війні проти Всеслава 126, інших полоцьких князів, проти самого Олега Святославича 127. Половецькі Читієвичі вірно служили не лише Мономахові, а й його сину Юрію Долгорукому, який приводив половців на Русь дванадцять (!) разів, служили вони онукам Мономаха — Андрію Боголюбському і Всеволоду Суздальському. Мономах зумів привернути на свій бік Святополка і київських бояр, але зламати Олега йому не вдалося. Врешті-решт Мономах змушений був визнати свою поразку і покаятись. У своєму листі до Олега в 1096 р. він писав: «Я послухався сина свого і написав тобі грамоту. А чи приймеш її з добром чи зневагою — своє побачу у твоєму писанні. Цими ж словами випередив тебе в тому, чого раніше хотів від тебе, — у смиренні і покаянні, чекаючи від бога відпущення моїх давніх гріхів» 128. Мономах був людиною сильної волі і мав мужність визнати: «На страшній прі без суперника себе викриваю..» 129.

Восени 1097 р. з'їзд князів у Любечі (на території Чернігівської землі, що теж свідчило про перемогу вотчинного права Святославичів) постановив: «Да нонЂ отселЂ имемся въ єдино сердце и блюдем РускыЂ земли. Кождо да держит отчину свою» 130. Таким чином, ідея єдності отчин, висунута Ярославом Мудрим у його заповіті, остаточно перемогла. З'їзд засудив посягання кого б то не було на чужу отчину, закликав бути єдиними у боротьбі зі спільним ворогом.

На Русі встановився другий тріумвірат — Святополк, Володимир і Олег. Це була подія величезної політичної ваги і, мабуть, тоді в Софії Київській на стіні з'явився напис: «М(Ђся)ця декембря в 4-е сотвориша миръ на Желяни Святопълк Володимирь и Ольгъ» 131.


126 ПСРЛ. — Т. 1. - Сто. 247, 248.

127 Там само. — Стп. 239.

128 Там само. — Стп. 254 (переклад наш. — Б. Я.).

129 Там само. — Стп. 255.

130 Там само. — Стп. 256-257.

131 Высоцкий С. А. Древнерусские надписи Софии Киевской XI-XIV вв. Вып. I. — К., 1966. — С. 25.


Схоже, що «миръ на Желяни» був заключений у 1097 р. Після осліплення Василька Теребовельського Володимир і Олег ополчилися на Святополка. Той хотів тікати з Києва, але з допомогою княгині Всеволодової і митрополита єдність трьох князів була збережена. Мабуть, тому і запросили на річку Желяну Володимир і Олег князя Святополка, щоб нагадати йому про ганьбу, яку він пережив тут у 1093 р., зазнавши жорстокої поразки від половців 132, спонукати його берегти єдність Руської землі.

4 грудня 1097 р. другий тріумвірат переміг остаточно. «Слово о полку Ігоревім» зберегло цікаві факти руської історії, зокрема про участь Бояна у становленні політичного устрою на Русі наприкінці XII ст.


132 ПСРЛ. — Т. 1. - Стп. 221.

133 Там само. — Т. 9-Ю. — С. 155.


Інший отчинник у «Слові» Всеслав Полоцький. «На седьмомъ вЂцЂ Трояни връже Всеславъ жребій о дЂвицю себЂ любу» (с. 35). Важливо зазначити, що автор включає Всеслава в єдиний ланцюг київської історії з часів Трояні (IV ст.). Його прадід Рогволод «перешелъ изъ заморіа имЂяше волость свою въ ПолътескЂ» 133. Схоже, що Рогволод був князем із Балтійської (Варязької) Руси, що існувала у межиріччі Одри і Лаби, і зв'язок з нею Полоцька, як і Новгорода, незаперечний.

Полоцький князь Всеслав уособлює ніби злиття і примирення цих двох династій, і його поява на київському престолі могла бути і не випадковою. Автор «Слова» утверджує зверхність Києва над Новгородом, який Всеслав бере владою київського князя: він «воззнис трикусы», тобто підняв тризуб, символ великокнязівської влади, і ворота Новгорода відкрилися (с. 35).

Кинувши виклик Ярославичам, Всеслав повинен був шукати союзників. «Слово» нагадує про перебування Всеслава в Тмуторокані — «изъ Кыєва дорискаше до курь Тмутороканя» (с. 36). В. В. Мавродін вважає, що Всеслав міг князювати в Тмуторокані в 1069-1071 роках, в роки своїх найбільших невдач 135. Але треба взяти до уваги, Всеслав захопив Новгород у 1066 р., і тут, можливо, не обійшлось без допомоги Ростислава Володимировича Тмутороканського, сина колишнього новгородського князя. Отже, Всеслав міг побувати у Тмуторокані в 1065-1066 роках. На нашу думку, саме допомога Всеславу коштувала Ростиславу життя: З лютого 1066 р. він був отруєний. Полочани лишились без союзника, і у березні 1067 р. Ярославичі розбили Всеслава на Немизі: «НемизЂ кровави брезЂ не бологомъ бяхуть посЂяни, посЂяни костьми Рускихъ сыновъ» (с. 36).

Інтерес руських князів до Тмуторокані закономірний, бо це місто й область — давня колонія русів. Не виключено, що руси з Тмуторокані приходили в Полоцьку землю ще в період Всеславових воєн. Згодом, уже після татарського нашестя, тмутороканські руси переселились в землі кривичів, змішались з ними і дали початок білоруському народові.

Всеслав, який сміливо кинув виклик володарям імперії, був дуже популярний в отчинних землях. Його підтримували і кияни, обравши великим князем. Але Полоцьк кликав свого князя дзвонами святої Софії, «а онъ въ Кые†звонъ слыша» (с. 36). У 70-х роках XI ст. Всеслав остаточно утверджується в Полоцьку. Отже, київське князювання Всеслава — це був єдиний, дуже короткий момент в історії русів, коли всі фрагменти їхньої розірваної долі були сфокусовані в Києві в особі Всеслава. І саме він піднімає у «Слові» священний символ єдності - тризуб. Може, в цьому і розгадка знаку.


135 Мавродин В. В. Очерки истории Левобережной Украины (с древнейших времен до второй половины XIV века). — Л., 1940. — С. 166-168.

136 Сулейменов Олжас. Аз и Я. Книга благонамеренного читателя. — Алма-Ата, 1975. — С. 258-259.


О. Сулейменов 136, намагаючись пояснити слово «шумер», звернув увагу на старотюркський поетичний фразеологізм «йер-суби» («земля-вода») або суб-йер («вода-земля») — «країна». Відповідний старошумерський ієрогліф зображав гори у перспективі: одна гора (всередині) — ближче, дві інші (на одній лінії) — далі: ^^^; він читався двома словами: кур — «гора»; кір - «земля», «країна». Давні тюрки упростили ієрогліф: ^^ (теж у значенні «земля»). Китайський ієрогліф «шань» (І тисячоліття до н.д.) у значенні «гора» передавався трьома зубцями на горизонтальній лінії, тобто в усьому нагадував тризуб - Ш. Фінікійський ієрогліф «шін» (зуб, гора?) багато в чому схожий на латинську літеру W. Все це може мати зв'язок з таємницею українського тризуба.

Звертаємо увагу на те, що старошумерський ієрогліф (із трьох гір) на диво точно передає топографію Києва з його горами Кия, Щека і Хорива. За «Велесовою книгою» — це сини праотця Ора (Ірея). Кий став родоначальником полян і побудував місто свого імені; Щек був праотцем чехів, а Хорив очолив хорватів. У ПВЛ вони теж рідні брати. Але археологи встановили, що поселення на Старокиївській горі, Щекавиці і Хоривиці були окремими містами. Отже, Київ з самого початку був символом єдності трьох народів, що і знайшло відображення у старо-шумерському ієрогліфі, який еволюціонував в український тризуб. Підтвердження такої еволюції знаходимо в кримськотатарському (тюркському) гербі (тризуб зубцями вниз), який утворився з того ж таки старошумерського ієрогліфа «три гори», але ближня «гора» перетворилася у пряму вертикальну лінію 137.

Нарешті, поетичний образ Суб-йер (Вода-Земля) теж зберігся у мові, зокрема, на думку О. Сулейменова, у назві «Сибір» 138. У легендах слов'ян є спогад про Сіверську землю, яка під час потопу не була покрита водою 139, тобто тут передано те ж поняття Суб-йер (Вода-Земля). У старослов'янській мові «сівер» тлумачиться як «схід». Мабуть, звідси і назва народу «сіверяни». Отже, і у мові, і у символах зберігалась давня ідея єдності, провідником якої у «Слові» став Всеслав Полоцький.


137 Сулейменов Олжас. Аз и Я. Книга благонамеренного читателя.- С. 258.

138 Там само. — С. 259.

139 Потанин Г. Восточные мотивы в западноевропейском эпосе. — СПб., 1899. — С. 203.

140 Див. Слово о полку Игореве // Сборник исследований и статей. — М.; Л., 1950. — С. 50.

141 Там само. — С. 31.



* * *


«Слово о полку Ігоревім» відобразило складну систему політичних відносин періоду розвиненого феодалізму в Руській землі XII ст. За визначенням Д. С. Лихачева автор «узагальнює історію в конкретних поетичних образах» 140, а «за його натяками і недомовками у більшості випадків ховаються факти» 141. 1198 рік — час створення поеми — був одним із найскладніших у міжкнязівських і міжземельних стосунках. Після смерті Святослава Київського (1194 р.), авторитет якого в Русі був незаперечним, посилились чвари за першість, за перерозподіл територій. Рюрик Ростиславич перестав контролювати події і намагався знайти підтримку Олеговичів. Все це відобразилось і у «Слові». Автор зобразив державний устрій Руси як «дъскы безъ кнЂса» в теремі золотоверхому. Українські дослідники Ом. Огоновський 142, В. М. Перетц 143, В. П. Адріанова-Перетц 144 та інші одностайні в тому, що так у «сні Святослава» символізується смерть великого князя. Не менш зловісна там і згадка про «тисове ліжко». Ф. М. Головенченко наводить приклад із народної пісні:


Та положать моє біле тіло на тисовій лаві, Та і зроблять на моє біле тіло труну тисовую.


Звідси дослідник робить висновок, що «кровать тисова» - то смертне ложе князя 145.

Великий Святослав згадує «босуви врани» біля Пліснеська (с. 23). Чорні ворони символізують трагічні події і масову смерть. Як вважають деякі вчені, Пліснесько — фортеця по дорозі з Волині в Галичину 146. Саме тут у 1188 р. Роман Мстиславич зазнав поразки у першому зіткненні з угорцями за галицьку спадщину.



142 Слово о пълку ИгоревЂ. Поетичний пам'ятник Руської письменности XII віку / Текст з перекладом і поясненнями видав Омелян Огоновський. — Львів, 1876. — С. 80.

143 Перетц В. Слово о полку Ігоревім. Пам'ятка феодальної України-Руси XII віку. — Київ, 1926. — С. 250.

144 Адрианова-Перетц В.П. «Слово о полку Игореве» и памятники русской литературы XI-XIII веков. - Л., 1968. — С. 81.

145 Головенченко Ф.М. Слово о полку Игореве. — М., 1963. — С. 44-45.

146 Щурат В. Вид Пліснеська в «Сло†о полку Игоре※. — Львів, 1919; Заклинський Р. Пояснення одного темного місця в «Слові о полку Ігоревім».- Львів, 1906.

147 Татищев В.Н. История Российская. — Т. 3. — С. 164.


У своєму Золотому Слові Святослав закликає Всеволода Суздальського «отня злата стола поблюсти» (с. 28), тобто захистити Переяслав, який був переданий суздальцям у 1196 р.147

Той же Всеволод може «Волгу веслы роскропити, а Донъ шеломы выльяти» (с. 28), бо справді не раз воював з волзькими болгарами, а в 1198 р. здійснив свій перший похід на Дон. Щоправда, похід закінчився безрезультатно: Всеволод не знайшов половців і ні з чим повернувся до Володимира. А тому, на думку деяких дослідників, оце хлюпання водою без конкретного воєнного результату виглядає дещо смішним.

Інший настрій звучить у зверненні до Романа Волинського. Розповідаючи про переможені ним народи (хинову, литву, ятвягів, деремелу), автор особливо зупиняється на половцях, які сулиці свої покидали, «а главы своя поклониша подъ тыи мечи харалужныи» (с. 32). М. Ф. Котляр довів, що перший похід Романа на половців відбувся в 1197 чи в 1198 р., коли половці дещо посилили свою активність 148.

Ускладнилось становище і в Полоцькій землі: «Двина болотомъ течеть» (с. 33). Полоцькі князі, заплутавшись у міжусобицях, стали самі наводити литовців на свою землю. Уже в 1159 р. деякі князі «ходяше подъ Литвою в ЛЂсЂхъ» 149. У 1180 р. полочани привели на допомогу Святославу Всеволодовичу проти Всеволода Суздальського і Ростиславичів і либь, і литву 150. Але становище, описане автором «Слова», виникло не раніше 90-х років. Ще в 1191 р. полочани домовлялись з новгородцями про спільні дії проти литовців 151. Але під час війни 1195-1196 років Ярослав Новгородський разом із смоленським та суздальським князями ізолював полочан від Руси, від Чернігова. Не виключено, що за цих умов полочани запросили на допомогу литовців, які й окупували всю область. У всякому разі Ярослав Новгородський постійно тримав у Луках заставу — «отъ литвы оплечье Новугороду» 152. Видно по всьому, що полоцькі князі уже не чинили опору литовцям. Внуки Всеслава забули заповіти діда, і лише Ізяслав Городенський виступив один проти литовців і загинув у бою, «притрепа славу дЂду своєму Всеславу..., положи ю на кровать...» (с. 33-34), тобто на смертний одр.

У світлі цих фактів стає зрозумілою і найбільш парадоксальна фраза: «а поганій ємляху дань по бЂлЂ отъ двора» (с.21). Данину можна збирати на адміністративно впорядкованих окупованих територіях. Так, хозари збирали данину «на Полянех, и на СЂверехъ, и на Вятичихъ, имаху по бЂлЂи вЂверицЂ тако отъ дыма» 153. У 883 р. князь Олег підкорив деревлян і «поча на них дань имать по чернЂ кунЂ» 154. Олег Святославич, прийшовши в 1096 р. в Ростовську землю, «посажа посадники по городомъ, и дани поча брати» 155.


148 Котляр М. Ф. Чи міг Роман Мстиславич ходити на половців раніше 1187 р.? // Український історичний журнал. — 1965. — № 1. — С. 117-120.

149 ЛЂтопись по Ипатскому списку. — СПб., 1871. — С. 340.

150 Там само. — С. 419.

151 ПСРЛ. — Т. 3. - С. 20.

152 Там само. — С. 24.

153 ЛЂтопись по Ипатскому списку. — С. 11.

154 Там само. — С. 13.

155 Там само. — С. 165.


Л.М.Гумільов, який датує «Слово» 1252 роком, вважає, що в данині «по бЂлЂ отъ двора» відобразився факт монгольського панування на Русі 156, тобто данину можна було збирати на окупованих територіях. І така ситуація склалася значно раніше монгольського завоювання. У «Слові» відобразився новий етап відносин Руської землі з колишніми її колоніями — новий переділ Руси в 90-х роках XII ст., за яким Посулля, Поросся, як і Полоцька земля, опинились у чужинській окупації.

Останнє звернення Святослава в його Золотому Слові - до новгородського і полоцьких князів: «Ярославе и вси внуце Всеславли! Уже понизить стязи свои, вонзить свои мечи вережени» (с.34). До феодальної війни 1195-1196 років Ярослав жив з полочанами дружно, разом ходили проти литви, чуді. Але в 1196 р. суздальський князь «Всеволодъ иде на Черниговъ совокупивъ силу свою и ПоловЂчкую» 157. Разом з тим він повелів Ярославу з новгородцями йти на Луки й оберігати від Полоцька землю Смоленську 158.

Між новгородцями і полочанами відродилась вікова ворожнеча, яка існувала ще з часів Рогволода. Коли війна закінчилась, Ярослав продовжував тримати новгородські війська на кордоні з Полоцькою землею. Існувала небезпека нової війни. В 1198 р. у Луках помер князь Ізяслав, син Ярослава Новгородського, і «на ту же осень придоша Полочане съ Литвою на Луки, и пожьгоша хоромы». Все це викликало законну тривогу в Чернігові: «Ярославе и вси внуце Всеславли! Уже понизить стязи свои...» Та Ярослав був настроєний на війну: «На ту же зиму ходи князь Ярослав съ Новгородьци, и съ Пльсковици, и съ Новотържьци, и съ Ладожаны, и съ всею областію Новгородьскою къ Полотьску..» На цей раз до кровопролиття не дійшло: «... и устрЂтоша Полоцяне съ поклономъ на озерЂ на КасъплЂ, възЂмьше миръ» 159.


156 Гумилев Л. Н. Поиски вымышленного царства. — М., 1970. — С. 339.

157 ПСРЛ. — Т. 4. - Ч. 1. — Л., 1929. — С. 177.

158 Татищев В. Н. История Российская. — Т. 3. — С. 162.

159 ПСРЛ. — Т.3. - С. 24.


Такі основні факти, що дозволяють датувати «Слово о полку Ігоревім» 1198 р. Ми вважаємо, що воно було написано після смерті Ярослава Всеволодовича і вокняжіння Ігоря Святославича в Чернігові, під час найбільшого напруження полоцько-новгородських відносин. Автор настільки був стривожений розвитком цього конфлікту, що значну увагу приділив полоцькій історії. Він вивчив діяльність Всеслава Брячиславича, який почав боротьбу за отчину «на седьмомъ вЂгЂ Трояни», осмислив діяння його нащадків з погляду нового часу. Отож, «Слово» було написане після нападу полочан на Луки до миру на озері Касоплі — можливо, у листопаді-грудні 1198 р. За межі цього часу автор «Слова» не виходить. Уже наступного 1199 р. новгородці прогнали Ярослава Володимировича, і він назавжди зникає з політичної арени.

Підтвердження датування «Слова» 1198 р. знаходимо і в осмисленні феодального етикету. Так, автор називає Чернігів «отнім столом» Ігоря і Всеволода Святославичів, а він став таким лише після смерті Ярослава Всеволодовича (1198 р.). З цього погляду і надзвичайно важливий хронологічний перебіг «отъ стараго Владимера до нынЂшняго Игоря», в якому князь Ігор поставлений на один рівень зі старим Володимиром як рівновеликий. Зрозуміло, що у цьому випадку йдеться про один престол, а не про різні. І якщо врахувати, що автор веде оповідь від битви на Нежатиній ниві, відколи Володимир Мономах став чернігівським князем (1078 р.), то цілком очевидно, що таким повинен бути і статус князя Ігоря (1198 р.). До того ж Ігор Святославич став старшим серед Олеговичів, фактичним співправителем Рюрика Ростиславича у Києві.

Аналогічний хронологічний перебіг знаходимо й у «Слові о погибелі Руської землі», де Ярослав Всеволодович, син Всеволода Юрійовича, поставлений на один рівень з Ярославом Мудрим, київським князем Володимиром Рюриковичем, перед своїм старшим братом Юрієм Владимирським. Це рівень лише великого київського князя: Ярослав зайняв київський престол після чергової міжусобиці 1235-1236 років, коли половці взяли в полон Володимира Рюриковича 160. Так і у «Слові о полку Ігоревім» князь Ігор Святославич, урівняний з Володимиром Київським, виступає у ролі вождя нової Руси. Отже, «Слово» зберегло цінну інформацію про політичне становище Руської землі наприкінці XII ст. На жаль, ця інформація ігнорується деякими дослідниками, які намагаються замкнути «Слово» в хронологічні рамки 1185-1187 років 161.


160 Яценко Б. «Слово о погибели Рускыя земли» — київська пам'ятка XIII століття // Слово і час. - 1993. — № 5. — С. 13-17.

161 Див. Русская литература. — 1985. — № 4. — С. 15-28.

162 Сумцов Н. Ф. О национальном самосознании домонгольской Руси. — К., 1905. — С. 4.


Незважаючи на фактичний розпад імперії, єдність Руської землі — це реальність «Слова», і вона вимагає наукового пояснення. М.Ф.Сумцов писав: «Ця Русь, очевидно, виразно усвідомлювала свою національну індивідуальність...» 162.

Найпоширеніша думка, нібито Руською землею називали весь державний простір Київської Руси. А тому героїчний пафос автора «Слова», його заклик до єдності Руської землі сприймались багатьма дослідниками як анахронізм. Так, М. Грушевський, розуміючи, що в епоху «Слова» (кінець XII ст.) повернення до Київської Руси було і неможливе, і недоцільне, назвав той заклик «гальванізуванням старого», «шуканням пережитого» 163. Останнім часом у цьому ж плані висловився і П. П. Толочко: «Політичним ідеалом автора «Слова» була Київська Русь початкового періоду, єдність якої ще не порушувалась князівськими усобицями», хоч умов для «єдності величезної Давньої Русі» уже не було 164. Отож, з цього погляду автор «Слова» уявляється безнадійним мрійником, а його твір — пустою літературною забавою.

Розуміючи небезпеку такого висновку, що вів до знецінення «Слова», дехто з дослідників вирішив виправити становище, заявивши про конструктивність і своєчасність заклику до єдності імперії. На думку Л. Махновця, автор «Слова» підносив «загальноруські ідеї єднання» 165. М. Ю. Брайчевський засуджує всіх удільних князів як сепаратистів, вважаючи Святослава Всеволодовича — уособлення центральної влади — «єдиним цілком позитивним героєм твору» 166. А для С. П. Пінчука «Руська земля» - це «міста і села від Білого до Чорного морів, від Карпат до Волги» 167. Все це добре резонувало з провідними політичними ідеями радянського часу, але нічого не давало для розуміння «Слова о полку Ігоревім».


163 Грушевський М. Історія української літератури. — Київ — Львів, 1923. — Т. 2 (частини першої книга друга). — С. 224.

164 Толочко П. П. Киевская Русь эпохи «Слова о полку Игореве» (К проблеме гос. устройства) // Историзм и обстоятельства возникновения «Слова о полку Игореве»... — Суми, 1990. — С. 24 — 25.

165 Махновець Л. Про автора «Слова» // Пам'ятники України. — 1985. — №3. — С. 27.

166 Брайчевський М. Велична пам'ятка давньоруської літератури // Пам'ятники України. — 1985. — № 3. — С. 35.

167 Пінчук С. П. Слово о полку Ігоревім. — К., 1990. — С. 68.


Як бачимо, авторові «Слова» приписують ідею імперії, яку він ніколи не відстоював. Навпаки, він із симпатією пише про становлення отчин в XI ст., усвідомлює, що після розвалу імперії основне завдання — захистити Русь-метрополію від розтягування «околними». Отже, йдеться про історичну реальність на схилі XII ст. — формування і консолідацію власне Руської землі. Київська імперія не називалась Руською землею. У літописах того часу не зафіксовано київських великодержавних тенденцій, які б розширювали межі й назву Руської землі на завойовані Києвом неруські землі. У ПВЛ Руська земля чітко визначена у межах розселення слов'ян. Далі йде інформація про інші народи поза Руссю. Це, в основному, фінські народи Ростово-Суздальської і частково Новгородської земель. Так визначають межі Руської землі й археологи. Зараз уже відомо, що так звані «племена» були фактично частинами одного народу, які приймали назви за місцем свого розселення; що спочатку утворилося ядро держави, навколо якого наросли нові території, «якраз ті, де нема так званих племенних типів скроневих кілець. Це ростово-суздальське Опілля, костромське Поволжя, Білозер'я і, нарешті, Новгородська земля» 168. Саме ці землі не належали до власне Руської землі.

У переліку народів, переможених Романом Волинським, названа в Золотому Слові Святослава Київського загадкова Хинова. О.В.Соловйов вважав, що йшлося про гунів, яких він ототожнював із сучасними угорцями 169. Але Роман зіткнувся з уграми в 1188 р. і не мав успіху, а у «Слові» йдеться про його перемогу над Хиновою. У 1914 р. була опублікована стаття вже покійного на той час В.Ф.Міллера про Хинову, де було дане таке визначення: «Хинова є старовинне руське ім'я фіннів у формі збірній, як мордва, меря, весь, литва та ін. Початковий «Ф» перейшов у руській вимові на «X» — явище добре відоме у фонетиці руських наріччів і говірок» 170. Дослідник намагався пояснити вживання цього слова у творі, і заслуговує на увагу його припущення, що поразка Хинови відноситься до того часу, коли Роман Мстиславич був князем у Новгороді Великому.

Цей факт і може бути ключем до розшифрування назви народу. У Новгороді князь Роман прославився тим, що 1169 р. розгромив суздальські війська Андрія Боголюбського, помстившись за розорений Київ, «и купляху СуждалЂць по две ногатЂ» 171. Продаж полонених суздальців переконує в тому, що їх не вважали ні одноплеменниками, ні одновірцями. Такий висновок повністю збігається з даними сучасної палеоантропології. Т. Алексєєва писала: «Стосовно Волго-Окського басейну справа вирішується порівняно просто. Основу в'ятичів і поволзьких кривичів складали фінно-угорські племена. Слов'янський елемент у добу середньовіччя у фізичних рисах населення дуже невеликий. За сучасної епохи співвідношення фінно-угорського і слов'янського населення змінюється на користь слов'янського. Однак різкої зміни населення тут не було» 172.


168 Янин В. Л., Алешковский М. X. Происхождение Новгорода (К постановке проблемы) // История СССР. — 1971. — № 2. — С. 45.

169 Соловьев А. В. Восемь заметок к «Слову о полку Игореве» // ТОДРЛ.- М.; Л., 1964. — Т. 20. — С. 367-369.

170 Миллер В. Ф. «Хинова» «Слова о полку Игореве» // Известия отделения русского языка и словесности. — СПб., 1914. — Т.19. — Кн. I. — С. 113-114.

171 ПСРЛ. — СПб., 1841. — Т. 3. — Новгородскія лЂтописи. — С. 15.

172 Алексеева Т. И. Этногенез восточных славян по данным антропологии // Советская этнография. - 1971. — № 2. — С. 57.


Отже, в XII ст. верхня Волга і басейн Оки (вотчина Андрія та Всеволода Юрійовичів) були населені переважно фінськими племенами (у «Слові» — Хинова). Саме ця Хинова, її феодальна знать раділи поразці сіверян, постійно підтримували половців у їхніх нападах на Русь («хиновьскыя стрЂлкы»).

Ще Ярослав Мудрий розподілив синам лише ті землі, які були ядром, метрополією держави, — Київ, Чернігів, Переяслав, Волинь, Смоленськ, — а Новгород і Ростово-Суздальське Опілля були придані князям метрополії. М. Ю. Брайчевський звернув увагу на те, що в Любецькому з'їзді князів (1097 р.) взяли участь, окрім Києва (як столиці), також Чернігів, Переяслав, Волинь, Перемишль, Теребовль; вони й складали територію Руської землі наприкінці XI ст.173.

Чіткіше проявилася територія Руси в посланні Романа Мстиславича до князів, яке було написане десь у 1196-1198 роках. У ньому князь Роман називає місцевих князів — володимирського, чернігівського, галицького, смоленського, полоцького і рязанського, з кола яких він пропонував обирати великого київського князя. Як автор цього проекту, князь Роман назвав першим володимирського (на Волині) князя, а це свідчить про те, що послання було складене ще до підпорядкування ним Галича в 1199 р. Визнаючи родове старійшинство суздальського князя, Роман Мстиславич не відносив його до місцевих князів, оскільки Суздаль був поза межами Руси, і не вважав за можливе, щоб той брав участь у виборах великого київського князя 174.


173 Брайчевський М. Ю. Походження Русі. — К., 1968. — С. 191.

174 Татищев В. Н. История Российская. — М.; Л., 1964. — Т. 3. - С. 169-170, 257 (2-га ред.); Т. 4. — С. 328-329, 457 (1-ша ред.).


На нашу думку, ідея Золотого Слова Святослава у «Слові» могла виникнути під впливом переліку князів у посланні Романа Мстиславича. Хоч згідно з літописом Святослав узнав про поразку сіверян у Чернігові, у «Слові» він виголошує своє звернення до князів «въ КиєвЂ на Горахї» (с.23), утверджуючи тим самим старшинство київського престолу і великого київського князя.

Другим названий, як і в Романа, чернігівський князь. Ним тоді, в 1185 р., був Ярослав Всеволодович, рідний брат Святослава. Під час феодальної війни за переділ Руської землі в 1195-1196 роках Роман Мстиславич пропонував Ярослава на київське старійшинство як главу старшої князівської лінії. Автор «Слова» дає чернігівцям високу військову характеристику, але вважає, що їхня допомога Ігореві була недостатньою: «А уже не вижду власти сильнаго, и богатаго и многовои брата моего Ярослава...» (с. 26-27). Ця критика могла виникнути вже після його смерті (1198 р.).

В. М. Татищев висловлював гадку, що в переліку князів послання Романа міг бути пропуск. Саме так: тут не названий переяславський князь, третій за значенням сюзерен Руси. І цьому є своє пояснення. З того часу, як Всеволод Суздальський утвердився в Переяславі Руському (1196 р.), він надсилав до міста своїх синів, які правили від його імені. Переяслав на той час утратив статус самостійної князівської резиденції, а тому його і немає в переліку. Цей факт переконує в тому, що князь Роман виключав будь-яку участь суздальського князя (або його васалів) у руських справах.

Дещо інакше вирішує цю ситуацію автор «Слова». Він звертається до Всеволода Суздальського, нагадуючи йому про його обов'язок щодо «отня злата стола» (с. 28), щоб захистити Переяслав. Як і Роман, автор «Слова» не допускає ніякого втручання Суздаля у внутрішні справи Руси, хоч і змушений визнати його право на Переяслав.

Назвавши три основних престоли Руської землі — Київ, Чернігів і Переяслав, — автор «Слова» звертається до Святославового співправителя Рюрика та його брата Давида Смоленського, яким дає різко негативну характеристику, про що мовлено вище. Рюрик і Давид Ростиславичі проявили свою повну васальну залежність від Всеволода Суздальського в 1195-1196 роках.

Далі йдуть звернення до Ярослава Галицького, Романа Волинського і луцьких князів із закликом встати за землю Руськую, за рани Ігореві. Автор закликає також Ярослава Новгородського і полоцьких князів припинити війну, яка з новою силою загорілася восени 1198 р., і встановити мир. Тут новгородський князь названий лише тому, що був у конфлікті з полочанами. Основне місце займає у «Слові» полоцька історія XI- XII століть.

Таким чином, у «Слові» названі київський, чернігівський, переяславський, смоленський, галицький, володимиро-волинський (включаючи луцьких князів) і полоцький престоли. Мабуть, вони, на думку автора «Слова», і складали територію України-Руси наприкінці XII ст. Тут не названий рязанський князь, хоч у переліку Романа він є. Гадаємо, що для автора «Слова» Рязань входила до складу Руси, поки була підпорядкована Чернігівській єпархії. А в 1198 р. в Рязані була створена окрема єпархія. І це докорінно змінило політичне становище Рязанського князівства, яке переходило під контроль Всеволода Суздальського. Даний факт підтверджує наше датування послання Романа 1196-1197 років чи в першій половині 1198 р. Адже князь Роман не включав до свого проекту васалів суздальського князя.

Звичайно, територія Руської землі у XII ст. була менша, ніж імперія Володимира Першого. Однак неправомірно говорити про істотне звуження її. Навпаки, Русь, яка споконвіку включала лише Наддніпрянщину, зуміла розширитись, утримавши при собі в період розпаду імперії і Галицько-Волинську, і Полоцьку, і Смоленську землі. На думку А. М. Робінсона, в епоху «Слова» Руська земля обіймала Середню Наддніпрянщину «із додатком Посейм'я» 175, тобто Сіверської землі. Із входженням Сіверщини до складу Руси завершилося формування її території (теперішньої України), визначилися її північно-східні кордони. Тому похід Ігоря мав епохальне значення в історії України-Руси. Києво-руський народ змушений був захищатися від агресивних сусідів — Хинови, Литви, Половеччини, Угорщини, згодом Польщі. З цих позицій треба оцінювати роль і Києва, і великого київського князя у «Слові».


175 Робинсон А. Н. «Русская земля» в «Слове о полку Игореве» // ТОДРЛ.- Л., 1976. — Т. 31. — С.136.


У другій половині XII ст. політична система України-Руси більш-менш стабілізувалася. Визначальну роль тут відіграло те, що певні князівські роди закріпилися у своїх отчинах. До того ж кияни вміло балансували між двома династіями нащадків Олега Святославича та Володимира Мономаха, витворивши особливу форму правління — дуумвірат. Коли старійшина одного із родів ставав київським князем, він заручався зовнішньою підтримкою іншого роду. Так було за часів Ізяслава Мстиславича, Юрія Долгорукого, Ростислава Мстиславича, Мстислава та Ярослава Ізяславичів, Романа Ростиславича та ін. При цьому великі князі наділяли отчинників містами в Руській землі. Поступово склалася система спільного володіння і колективної оборони Руси. Вперше це питання підняв ще в 40-х роках Юрій Долгорукий, який зажадав «частки» в Руській землі для себе і своїх дітей. Майже через 50 літ те саме вимагав і його син Всеволод Суздальський і прагнув приєднати до своїх володінь Переяславщину та Сіверщину. Отож, Русь мусила бути постійно у стані бойової готовності.

Святославові Всеволодовичу вдалося присікти тенденцію до розтягування руських земель, але довелося погодитися на те, що Рюрик Ростиславич став його співправителем, тобто дуумвірат набрав іншого змісту — внутрішнього.

Після смерті Святослава (1194 р.) Рюрик, об'явивши себе старійшим у Руській землі і намагаючись утриматися в Києві, вдався до старої системи паювання, що призвело до великої війни за перерозподіл Руської землі. Всеволод Суздальський, маніпулюючи наділами, зумів пересварити руських князів. У війні 1195-1196 років, яка охопила всі руські землі і колишні колонії, князь Роман Мстиславич виступав у союзі з чернігівськими і полоцькими князями. Йому протистояв Рюрик Київський у спілці з половцями, смоленським, суздальським, новгородським та деякими іншими князями. В 1196 р. Рюрик порвав союз із суздальським князем, і війна припинилася. Однак суздальський князь одержав під свій контроль «отній стіл» — Переяслав Руський. Цей факт ніяк не можна віднести до успіхів київської дипломатії. Адже в 1196 р. вся Руська земля фактично опинилася в лещатах ворожих сил, а половецькі орди, союзники Суздаля, впритул підійшли до Києва. Тоді ж стала цілком очевидною нездатність Рюрика управляти Руссю. Роман пропонував на київське князювання Ярослава Чернігівського, а коли той помер, то єдиним претендентом на політичне старійшинство став Ігор Святославич, який очолив рід Олеговичів. «Слово о полку Ігоревім», написане наприкінці 1198 р., було ніби відповіддю на послання князя Романа. Автор «Слова» Ольстин Олексич закликав до союзу Олеговичів з Романом Волинським.

Але вже після написання «Слова», в 1199 р., Роман Мстиславич вступив до Галича, на який претендували й Ігоровичі, онуки Осмомисла. Тому союз Ігоря з Романом став неможливий. Невдовзі Русь втратила обох своїх великих захисників і реформаторів. Але ідея державотворення на етнічній основі продовжувала жити, формуючи національне самоусвідомлення українського народу.

Руська земля - головний герой «Слова». Всі переживання князів і воїнів пов'язані з Руссю, її життям і благополуччям. За Руську землю вийшли вони в похід, коли побачили, що рідній землі загрожує полон, і полягли за неї в чесному бою. Страждання Руси і заклики відстояти її проходять через весь твір. За визначенням Д. С. Лихачова вся боротьба з ворогами «поетично трансформується з уявленнями про боротьбу світла з темрявою — активною темрявою» і завершується перемогою світла 176. Тому дивною виглядить позиція А. А. Горського, який, оперуючи зжитими уже стереотипами, твердить, що сонячне затемнення спонукало «до відмови від «нечесного» заходу», але князь Ігор «знехтував знаменням... і сили природи стають ворожими йому» 177. Подібну позицію зайняв і А. Косоруков 178.


176 Лихачев Д. С. «Слово о полку Игореве» и культура его времени. — М., 1985. — С. 263.

177 Горский А. А. «Море» в «Слове о полку Игореве» // Вестник МГУ. — Серия 8. История. — 1985. - № 3. — С. 78.

178 Косоруков А. Гений без имени // Октябрь. — 1985. — № 8. — С. 162.


Однак дослідники повинні були б погодитись з тим, що наступ пітьми необхідно було зупинити і відвернути активними діями. І такою дією був похід князя Ігоря, який «наведе своя храбрыя плъкы на землю ПоловЂцькую за землю Руськую» (с. 5). Тому немає підстав говорити про ворожість сил природи до Ігоря. З одного боку, як видно, сонце йому пітьмою «путь заступаше» (с. 8). Але, з іншого боку, темрява ніби встає між світлим сонцем і князем, темрява від сонця прикрила сіверян. Так і небезпека від моря загрожує вошам: хмари і стріли з моря; половці від Дону і від моря. Як сказано у «Слові Данила Заточеника», «То не море топить корабли, но вЂтри...»179. Князь Ігор виступає проти реальних дій темних сил, які ніби відгороджують його від двох основних джерел життя — вогню (сонця) і води (моря). На нашу думку, у «Слові» головне не перемога чи поразка, головне — дія, принесення жертви, яка і перемагає сили темряви. І вже вільне сонце — воно сяє; вільне море — через нього линуть голоси від Дунаю до Києва. Дякуючи своєчасному виступу Ігоря в похід, відновлюється рівновага у природі і суспільстві: жертва Ігоря вносить порядок у хаос, розсуває межі знаного.

Ставленням до Руської землі перевіряється позиція кожного з князів. І «божий промисел» вибирає лише Ігоря як захисника Руси, показуючи йому шлях з полону на Руську землю, до отчого золотого столу. Радіє Руська земля — їй без Ігоря, як тілові без голови (с.44). Ця картина глибоко символічна, бо показує весь подальший шлях князя Ігоря до верховної влади над Руссю. У «Слові» замкнувся величезний історичний період, тернистий шлях Руської землі од старого Володимира до Ігоря Святославича, з яким пов'язані всі надії автора «Слова». На цю ідею «Слова» вказав у свій час П. П. Вяземський: «Співець Ігорів... нічого не мав іншого на увазі, як представити кандидата для захисту єдності рідного племені» 180. У 1185 р. князь Ігор вирвав рідну землю з полону ворожих сил. Автор «Слова» сподівається, що і в 1198 р. Ігор Чернігівський і Київський повторить свій подвиг і врятує вже всю Руську землю від безчестя, погрому і пограбування. Не архаїчні імперські ідеали, а живі ідеї єднання руських князів, фактична єдність Руської землі XII ст. (теперішньої України) пронизує весь твір.

Таким чином, Руська земля XII ст. — пряма спадкоємиця Руської землі (Метрополії) IX-XI століть. Такий погляд зберігався і у XIII ст., відобразився у «Слові о погибелі Руської землі» (1235-1236 роки), де віддана перевага київським, руським князям, тобто і у XIII ст. Київ зберігав роль об'єднавчого політичного центру. Вигадка про перенесення столиці Руси до Владимира-Суздальського виникла значно пізніше, щоб обґрунтувати претензії Московського царства на зверхність у слов'янському світі 181.


179 Див. Зарубин Н. Слово Даниила Заточника по редакциям XII и XIII вв. и их переделкам... — М., 1932. — С. 25.

180 Замечания на «Слово о полку Игоре※ кн. Павла Петровича Вяземского. — СПб., 1875. — С. 483.

181 Яценко Б. «Слово о погибели Рускыя земли» — київська пам'ятка XIII століття // Слово і час. - 1993. — № 5. — С. 13-17.


«Слово о полку Ігоревім» — героїчний народний епос про становлення Руської землі (без колоній) з центром у Києві в постімперський період — підтверджує ідею безперервності києво-руської (української) історії з найдавніших часів до наших днів. Воно звернене в майбутнє.




 Далі:

Слово о плъку Игореві, Игоря сына Святъславля, внука Ольгова
(ритмічний виклад та ритмічний переклад)

Історико-філологічний коментар (до ритмічного перекладу)

З історії відкриття «Слова о полку Ігоревім»

Про орфографічні та палеографічні особливості Мусін-Пушкінського рукопису «Слова о полку Ігоревім»

Про Щукінський список «Слова о полку Ігоревім»

Реконструйований список «Слова о полку Ігоревім»

Орфографічний і палеографічний коментар

Різнонаписання в текстах ориґіналу

Про особливості читання і перекладу «Слова о полку Ігоревім»

The Saga of Ihor's Folk, of Ihor, Son of Sviatoslav, Grandson of Oleh

Основні наукові праці Б. І. Яценка з проблем киево-руської літератури





Див. добірку матеріалів «СЛОВО О ПОЛКУ ІГОРЕВІМ»




Головна Слово о полку Ігоревім Наступна




Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



 


Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.