Попередня

«Слово о полку Ігоревім» та його доба

Наступна

СЛОВО О ПОЛКУ ІГОРЕВІМ, ІГОРЯ, СИНА СВЯТОСЛАВОВОГО, ОНУКА ОЛЕГОВОВОГО 1 Хіба не гоже було нам, браття, почати старими словами трудних* повістей о полку Ігоревім 2, Ігоря Святославича? Початися ж тій пісні за билинами цього часу, а не за задумом Бояновим 3. Боян-бо віщий, якщо комусь хотів пісню творити, то розганявся білкою по дереву, сірим вовком по землі, сизим орлом під хмарами. А як згадував речі* перших часів особиці* 4, тоді пускав десять соколів на стадо лебедів. Котру сокіл доганяв, та спершу й пісню співала старому Ярославу 5, хороброму Мстиславу 6, що зарізав Редедю перед полками касозькими, красному Романові Святославичу 7. Боян же, браття, не десять соколів на стадо лебедів пускав, а свої віщі персти на живі струни покладав, і вони самі князям славу рокотали. Почнімо ж, браття, повість оцю од старого Володимира до нинішнього Ігоря 8, котрий осягнув задум кріпостю своєю 9 і погострив серця свойого мужністю, наповнившись ратного духу, навів свої хоробрі полки на землю Половецькую за землю Руськую. Тоді Ігор глянув на світлеє сонце і побачив од нього тьмою всіх своїх воїв прикритих 10. І сказав Ігор до дружини своєї: «Браття і дружино! Ліпше ж би потятим бути аніж полоненим бути. А всядьмо, браття, на свої швидкі коні та поглянемо синього Дону». Спалахнула князеві думка про жону, і жалість йому знамення заступила 11. «Спробувати Дону великого хочу-бо, — сказав, - копіє приломити конець поля Половецького. З вами, русичі, хочу голову свою покласти або напитися шоломом Дону». О Бояне, соловію старого часу! Аби ти ці полки ощебетав, скачучи, соловію, по мисленому дереву, літаючи орлом під хмарами, звиваючи слави обаполи* цього часу 12, рищучи в тропу Трояню через поля на гори! Співати було пісню Ігореві, того (Олега) онуку: «Не буря соколів занесла через поля широкії, галиці* стада біжать к Дону великому». Чи оспівати було, віщий Бояне, Велесів онуче: «Коні іржуть за Сулою- дзвенить слава в Києві; труби трублять в Новіграді, стоять стяги в Путивлі». Ігор жде милого брата Всеволода. І сказав йому буй-тур Всеволод 13: «Один брат, один світ світлий ти, Ігорю! Обидва ми Святославичі! Сідлай, брате, своїх швидких коней, а мої ті готові, осідлані під Курськом попереду. А мої ті куряни - свідомі кметі*: під трубами повиті, під шоломами злеліяні, конець списа годовані; путі їм відомі, яруги їм знайомі; луки у них натягнеш, сайдаки отворені, шаблі нагострені. Самі скачуть, як сірі вовки у полі, шукаючи собі честі, а князеві слави». Тоді вступив Ігор князь в золоте стремено і поїхав по чистому полю. Сонце йому тьмою путь заступало. Ніч, стогнучи йому грозою, птахів убудила, збила звірину в стада. Див* кличе на верху дерева, велить прислухатись землі незнаній у Лузі, і Помор'ю, і Посуллю, і Сурожу, і Корсуню, і тобі, тмутороканський бовван! А половці неготовими шляхами побігли к Дону великому. Кричать теліги опівночі, мов лебеді розпущені. Ігор к Дону воїв веде! Уже-бо біда його пасе птахів по дубах, вовки грозу викликають по яругах, орли клекотом на кості звірів звуть, лисиці брешуть на черленії щити. О Руська земле, уже за валом-обороною єси! Довго ніч меркне... Та ось зоря-світ запалала, імла поля покрила, щебет солов'їв завмер, говір галич убудив. Русичі великі поля черленими щитами перегородили, шукаючи собі честі, а князеві слави. Спозаранку в п'ятницю потоптали поганські полки половецькі, І, розсипавшись стрілами по полю, помчали красних дівчат половецьких, а з ними золото, і паволоки, і дорогі оксамити. Ортомами*, і япончицями*, і кожухами почали мости мостити по болотах і грязьких місцях. А всякі узороччя половецькі — черлен стяг, біла хоругва, черлена чілка*, сріберне стружіє*- хороброму Святославичу! Дрімає в полі Олегове хоробре гніздо - далеко залетіло! Не було воно обиді породжене, ні соколу, ні кречету, ні тобі, чорний вороне, поганий половчине! Гзак 14 біжить сірим вовком, Кончак 15 йому слід править к Дону великому. Другого дня вельми рано криваві зорі світ повідають, чорні хмари з моря ідуть, хочуть прикрити чотири сонця, а в них тріпоч уть синії блискавки. Бути грому великому! Іти дощу стрілами з Дону великого! Отут копіям приламатись, отут шаблям потручатись о шоломи половецькії на ріці на Каялі біля Дону великого 16. О Руська земле, уже не валом-обороною еси! 17 Се вітри, Стрибожі онуки, віють з моря стрілами на хоробрі полки Ігореві. Земля двигтить! Річки мутно течуть! Порохи поля покривають! Стяги говорять: половці ідуть од Дону і од моря! І од усіх сторін руські полки заступили. Діти бісові кликом поля перегородили, а хоробрі русичі загородили черленими щитами. Яр-туре Всеволоде! Стоїш на бороні*, прищеш на воїв стрілами, гримиш о шоломи мечами харалужними. Куди тур проскочив, своїм золотим шоломом посвічуючи, там лежать поганські голови половецькії. Поскіпані шаблями гартованими шоломи Оварськії 18 од тебе, яр-туре Всеволоде! Що там рани, дорогі браття, — він забув про почесть і життя, і города Чернігова отчий золотий престол, і своєї милої жони, красної Глібівни 19, звичаї й обичаї! Були віки Трояні, минули літа Ярослава; були полки Олегові, Олега Святославича 20. Той-бо Олег мечем крамолу кував і стріли по землі сіяв. Ступає в золоте стремено в граді Тмуторокані — той же дзвін чув давній великий Ярославів син Всеволод 21, а Володимир що не ранок уші закривав у Чернігові. Бориса ж Вячеславича слава на суд привела 22 і на Канину 23 зелену паполому* постелила за обиду Олегову, хороброго і молодого князя. З тієї ж каяли* Святополк по вісті* взяв батька 24 свого поміж угорськими іноходцями ко святій Софії до Києва. Тоді, за Олега Гориславича, сіялось і проростало особицями*, гинуло добро Даждьбожого онука 25, в княжих крамолах вік людям вкоротився. Тоді по Руській землі рідко ратаєве гукали, та часто ворони грали, трупи собі ділячи. А галки свою річ говорили, збираючись полетіти на поживу. То було в ті раті і в ті полки, а такої раті не чувано! Спозаранку до вечора, з вечора до світа летять стріли гартовані, гримлять шаблі о шоломи, тріщать копія харалужнії в полі незнаному, серед землі Половецької. Чорна земля під копитами кістьми була засіяна, а кровію политая; тугою зійшли вони по Руській землі. Що мені шумить? Що мені дзвенить вельми рано перед зорями? Ігор полки завертає: жаль-бо йому милого брата Всеволода 26. Билися день, билися другий, третього дня близько полудня упали стяги Ігореві. Тут брати і розлучились на березі бистрої Каяли; тут кривавого вина недостало, тут пир докінчили хоробрі русичі: сватів напоїли, а самі полягли за землю Руськую. Никне трава жалощами, а дерево з тугою до землі приклонилось. Уже-бо, браття, невеселая година настала, уже пустиня силу прикрила. Встала обида в силах Даждьбожого онука, вступила бідою на землю Трояню27, заплескала лебединими крильми на синім морі біля Дону, - плетучи, збудила привільні для себе часи. Усобиця* князів на поганів погибла, сказав-бо брат братові: «Се моє, а те — моє теж». І почали князі про малеє «се великеє» мовити, а самі на себе крамолу кувати. А погани з усіх сторін приходили з перемогами на землю Руськую. О, далеко зайшов сокіл, птиць б'ючи, — до моря! А Ігоревого хороброго полку не воскресити! За ним кликнули Карна і Жля 28, поскакали по Руській землі, смагу* людям несучи в полум'яному розі. Жони руськії заплакали, примовляючи: «Уже нам своїх милих лад ні мислію змислити, ні думою здумати, ні очима зглядати, а золота і срібла уже більше не витрачати». І застогнав-бо, браття, Київ тугою, а Чернігів напастьми. Журба розлилася по Руській землі. Печаль буйна потекла серед землі Руської. А князі самі на себе крамолу кували, а погани самі, побідами рищучи на Руську землю, брали данину по білі* од двора. Тії-бо два хоробрі Святославичі, Ігор і Всеволод, вже олжу розбудили, котру приспав було отець їхній Святослав, Грізний Великий Київський 29, грозою притрепетав своїми сильними полками і харалужними мечами. Він наступив на землю Половецькую, притоптав горби і яруги, замутив річки й озера, висушив потоки і болота. А поганого Кобяка 30 із лукомор'я од залізних великих полків половецьких, як вихор, вивергнув. І упав же Кобяк в граді Києві, в гридниці Святославовій. Тут німці і венедичі*, тут греки і морава співають славу Святославу, 31 жаліють князя Ігоря, що утопив гаразд на дні Каяли, ріки половецької, руського золота насипавши. Тут Ігор князь пересів із сідла золотого та в сідло кощієве. Засмутилися в городах заборола, а веселощі поникли. А Святослав мутен сон бачив у Києві на горах. «Сю ніч з вечора покривав я тім'я, — сказав, — чорною паполомою на кроваті тисовій, черпали мені синє вино, з трудом* змішане, сипали мені порожніми сайдаками воїнів-поган великі перла на лоно. І так пестять мене вже дошки без кніса* в моєму теремі златоверхім. В сю ж ніч з вечора бусові ворони заграли було біля Пліснеська, в оболоні дебрі Кисані 32, і понеслись до синього моря». І мовили бояри князеві: «Уже, княже, туга ум полонила. Се ж бо два соколи злетіли з отчого престолу золотого пошукати града Тмутороканя 33 або напитися шоломом Дону. Вже соколам крильця притнули шаблями поганів, а самих опускали в путини* залізні 34. Потемніло на третій день: два сонця померкли, обидва багряні стовпи погасли і з ними молоді місяці... А Олег і Святослав тьмою заволоклися 35... На ріці на Каялі тьма світ покрила. По Руській землі простерлися половці, мов пардуже* гніздо, і в мор людей занурили, і велике буйство подали Хинові 36. Уже впала Хула на Хвалу, уже тріснула Нужда на Волю, уже звергся Див на землю. Се ж бо готські краснії діви заспівали на березі синього моря. Дзвонячи руським золотом, оспівують часи Бусові, леліють помсту за Шарукана 37. А ми уже, дружина, без веселощів!» Тоді великий Святослав ізронив Золоте Слово 38, сльозами змішане, і сказав: «О мої синовці* Ігорю і Всеволоде! Рано єсте почали Половецьку землю мечами усмиряти, а собі слави шукати. Та немало ворогів подолали, немало кров поганську проливали 39. Ваші хоробрі серця в жорстокім харалузі сковані, а в буєсті гартовані. Чи це ви створили моїй срібній сивині? А вже не бачу волості сильного і багатого і многової брата мойого Ярослава 40 з чернігівськими билями* — з могутами, і з татранами, і з шельбирами, і з топчаками, і з ревугами, і з ольбирами. Тії-бо без щитів з ножами захалявними кликом полки перемагають, дзвонячи в прадідівську славу. Та вони сказали: «Мужаймося самі — минулу славу самі примножим, а прийдешньою самі поділимося!» А чи диво, браття, старому омолодитися? Коли сокіл змужнілий буває, високо птахів заганяє - не дасть гнізда свойого на кривду. Та се зло: князі мені не в поміч - нині години обернулись. Се у Римові кричать під шаблями половецькими, а Володимир під ранами 41. Туга і журба сину Глібовому! Великий княже Всеволоде! 42 Не мислію тобі прилетіти здалеку отчого золотого престолу поберегти. Ти-бо можеш Волгу веслами розкропити, а Дін шоломами вилляти. Якби ти був, то була б чага по ногаті*, а кощій по різані*. Ти-бо можеш по суходолу живими шереширами* стріляти — завзятими синами Глібовими 43. Ти, буй Рюриче і Давиде! 44 Хіба не вашими золоченими шоломами по крові плавали? Хіба не ваші хоробрі дружини рикають, ніби тури, ранені шаблями гартованими на полі незнаному? Вступіте, господини, в золоті стремена за обиду цього часу, за землю Руськую, за рани Ігореві, смілого Святославича! Галицький Осмомисле Ярославе! 45 Високо сидиш на своєму златокованому престолі, підпер гори Угорські своїми залізними полками, заступив королеві путь, зачинив Дунаю ворота, мечучи тягарі через хмари, суди рядячи до Дунаю. Грози твої по землях течуть, одчиняєш Києву брами, стріляєш з отчого золотого престолу салтанів за землями. Стріляй, господине, Кончака, поганого кощія, за землю Руськую, за рани Ігореві, смілого Святославича! А ти, буй Романе і Мстиславе! 46 Хоробра мисль носить ваш ум на діло. Високо плаваєш на діло в буєсті, як сокіл на вітрах ширяючи, — хочеш птаха в буйстві одоліти. Є ж бо у вас залізні воти-помори під шоломами латинськими. Од них двигтить земля, і багато країв — Хинова, Литва, Ятвяги, Деремела і Половці — сулиці* свої покидали, а голови свої поклонили під тії мечі харалужнії. Та уже, княже, Ігорю змерхло у сонці світло, а дерево не з добра листя зронило: по Росі й по Сулі гради поділили 47. А Ігоревого хороброго полку не воскресити! Дін тобі, княже, гукає і кличе князів на звитягу. Олеговичі, хоробрі князі, доспіли на брань! Інгвар і Всеволод, і всі три Мстиславичі 48, не простого гнізда шестикрильці!" Хіба не побідним жеребом собі волості порозширяли? Де ж ваші золоті шоломи і сулиці ляськії і шити? Загородіте Полю* ворота своїми гострими стрілами за землю Руськую, за рани Ігореві, смілого Святославича! Уже-бо Сула не тече срібними струменями до города Переяслава. І Двіна болотом тече тим грізним полочанам під кликом поганів. Один же Ізяслав, син Васильків 49, подзвонив своїми гострими мечами о шоломи литовськії, притріпав славу дідові своєму Всеславу. А сам під черленими щитами на кривавій траві, притріпаний литовськими мечами, поклав ту славу на смертний одр і сказав: «Дружину твою, княже, птахи крилами приодягли, а звірі кров полизали». Не було тут брата Брячислава, ні другого - Всеволода. Один-бо ізронив перлисту душу з хороброго тіла через золоте ожерелля. Смутні голоси, - поникли веселощі, труби трублять городенськії. Ярославе і всі онуки Всеславові! 50 Уже понизіть стяги свої, вкладіть свої мечі вережені*, уже-бо вискочили з дідівської слави. Ви ж бо своїми крамолами почали наводити поганів на землю Руськую, на спадщину Всеславову, котрій теж було насилля од землі Половецької. На сьомім віці Трояні кинув Всеслав 51 жереб на дівчину собі любу. Той Всеслав клюками* сперся на копіє, доскочив до града Києва і доторкнувся стружієм золотого престолу Київського. Скочив од них лютим звіром опівночі із Білаграда 52, огорнувся синьою імлою. А вранці, піднявши трикуси*, одчинив ворота Новуграду, розбив славу Ярославу 53, скочив вовком до Немиги 54 із здобутком. На Немизі снопи стелять головами, молотять ціпами харалужними, на току життя кладуть, віють душу од тіла. Немиги криваві береги не добром були засіяні — засіяні кістьми руських синів. Всеслав князь людям суди чинив, князям городи рядив, а сам в ніч вовком рискав. Із Києва добігав до півнів у Тмуторокань, великому Хорсові вовком путь перебігав. Тому в Полоцьку подзвонили заутреню рано у святої Софії у дзвони, а він у Києві дзвін той почув. Хоч і віща душа в другому тілі, та часто від бід страждала. Тому віщий Боян і раніше приспівку, кмітливий, казав: «Ні мудрому, ні багатому, ні птиці безпечній Суду Божого не минути». О, стогнати Руській землі, пом'янувши давню годину і перших князів! Того старого Володимира не можна було пригвоздити до гір київських. Тому ж бо нині стали стяги Рюрикові, а другі — Давидові. І, хоч роги носять, лиш хвостами махають*...» Кому співають на Дунаї? То Ярославнин голос чується, зегзицею*, незнаний, рано кличе: «Полечу, — казала, - зегзицею по Дунаєві, омочу бебрян* рукав у Каялі-ріці, утру князеві криваві його рани на гарячім його тілі». Ярославна рано плаче в Путивлі на забралі, мовлячи: «О Вітре-Вітрило! Чому, Господине, насильно вієш ти? Чому несеш хиновські стрілки на своїх невтомних крильцях на воїв мого лада? Хіба мало тобі було гір під хмарами віяти, леліючи кораблі на синім морі? Чому, господине, мою радість по ковилі розвіяв?» Ярославна рано плаче в Путивлі-городі на заборолі, мовлячи: «О Дніпре-Словутичу! Ти пробив кам'яні гори крізь землю Половецькую. Ти леліяв на собі Святославові носади* до полку Кобякового. Взлелій, Господине, мого лада до мене, аби не слала йому сліз на море рано». Ярославна на зорі плаче в Путивлі на забралі, мовлячи: «Світлеє і Трисвітлеє Сонце! Всім тепле і красне ти. Чому, Господине, простерло гаряче проміння своє на лада воїв? В полі безводнім спрагою їм луки спрягло, тугою їм сайдаки заткало». Приснуло море, на північ ідуть сморці* млою: Ігореві князю Бог путь указує із землі Половецької на землю Руську, до отчого золотого престолу. Погасли вечору зорі. Ігор спить? Ігор не спить! Ігор подумки поля міряє од Великого Дону до Малого Дінця. Коней опівночі Овлур свиснув за рікою, — велить князеві розуміти — і князя Ігоря як не було! Кликнула, стукнула земля, зашуміла трава, вежі половецькії здригнулися. А Ігор князь скочив горностаєм в очерет і білим гоголем - на воду. Метнувсь на швидкого коня і скочив з нього бусим вовком, і полинув до луки Дінця, і полетів соколом під імлою, забиваючи гусей і лебедів на сніданок, обід і вечерю. Коли Ігор соколом летів, тоді Влур вовком біг, збиваючи собою студену росу, — загнали-бо своїх швидких коней. Донець сказав: «Княже Ігорю! Немало тобі величі, а Кончакові - прикрощів, а Руській землі - веселощів!» Ігор сказав: «О Донче! Немало тобі величі. Ти леліяв князя на хвилях, стелив йому зелену траву на своїх срібних берегах, одягав його теплою імлою під покровом зеленого дерева, стеріг його гоголем по воді, чайками на струмках, черняддю* на вітрах». Хіба не так сказав? Річка Стугна 55, кволу течію маючи, пожерла чужі ручаї і човни розтерла на корсту*. А юному князю Ростиславу закрила (світлі) дні при темному березі. Плачеться мати Ростиславова за юнаком князем Ростиславом 56. Сумували квіти в жалобі, і дерево з тугою до землі приклонило. То не сороки затріскотіли - по сліду Ігоревім їдуть Гзак з Кончаком. Тоді ворони не каркали, галки замовкли, сороки не тріскотіли, по лозах скакали. Тільки дятлове тектом* путь до річки вказують, солов'ї веселими піснями світ повідають. Мовить Гзак Кончакові: «Якщо сокіл до гнізда летить, соколя розстріляємо своїми золоченими стрілами». Сказав Кончак до Гзи: «Якщо сокіл до гнізда летить, то ми соколя оплутаємо красною дівицею». І промовив Гзак к Кончакові: «Якщо його оплутаємо красною дівицею, не буде нам ні соколяти, ні красної дівиці, та почнуть нас птахи бити* в полі Половецькім». Сказав Боян і Ходина, Святославові піснетворці, старого часу Ярославового, Олегові: «Коганю! Хоч і тяжко твоїй голові без плечей, зле твоєму тілові без голови» — так і Руській землі без Ігоря 57. Сонце світиться на небесах — Ігор князь в Руській землі. Дівиці співають на Дунаї — в'ються голоси через море до Києва. Ігор їде по Боричеву до святої Богородиці Пирогощої 58. Землі раді, гради веселі, співавши пісню старим князям, потім і молодим співати. Слава Ігорю Святославичу, буй-туру Всеволоду, Володимиру Ігоровичу! Хай будуть здорові князі і дружина, що встають за християн на поганські полки! Князям слава і дружині! Амінь.

СЛОВО О ПЛЪКУ ИГОРЕВЂ, ИГОРЯ СЫНА СВЯТЪСЛАВЛЯ, ВНУКА ОЛЬГОВА. Не лЂпо ли ны бяшетъ, братїє, начяти старыми словесы трудныхъ повЂстїй о пълку ИгоревЂ, Игоря Святъславлича? Начати же ся тъй пЂсни по былинамъ сего времени, а не по замышленїю Бояню. Боянъ бо вЂщїй, аще кому хотяше пЂснь творити, то растЂкашется мыслію по древу, сЂрымъ вълкомъ по земли, сызымъ орломъ подъ облакы. Помняшеть бо речь първыхъ временъ усобіцЂ, тогда пущашеть 10 соколовь на стадо лебедЂй. Которыи дотечаше, та преди пЂснь пояше старому Ярославу, храброму Мстиславу, иже зарЂза Редедю предъ пълкы касожьскыми, красному Романови Святъславличю. Боянъ же, братїє, не 10 соколовь на стадо лебедЂй пущаше, нъ своя вЂщїа пръсты на живая струны въскладаше; они же сами княземъ славу рокотаху. Почнемъ же, братїє, повЂсть сїю отъ стараго Владимера до нынЂшняго Игоря, иже истягну умь крЂпостїю своєю и поостри сердца своєго мужествомъ; наплънився ратнаго духа, наведе своя храбрыя плъкы на землю ПоловЂцькую за землю Руськую. Тогда Игорь възрЂ на свЂтлоє солнце и видЂ отъ него тьмою вся своя воя прикрыты. И рече Игорь къ дружинЂ своєй: «Братїє и дружино! Луце жъ бы потяту быти, неже полонену быти. А всядемъ, братїє, на свои бръзыя комони, да позримъ синего Дону». Спала князю умь по хоти и жалость єму знаменїє заступи. «Искусити Дону великаго хощу бо, — рече, — копїє приломити конець поля Половецкаго, съ вами, русици, хощу главу свою приложити, а любо испити шеломомь Дону». О Бояне, соловїю стараго времени! Абы ты сїа плъкы ущекоталъ, скача, славїю, по мыслену древу, летая умомъ подъ облакы, свивая славы оба полы сего времени, рища въ тропу Трояню чресъ поля на горы. ПЂти было пЂснь Игореви, того (Олга) внуку: «Не буря соколы занесе чрезъ поля широкая, — галици стады бЂжать къ Дону великому». Чили въспЂти было, вЂщей Бояне, Велесовь внуче: «Комони ржуть за Сулою, — звенить слава въ КыєвЂ; трубы трубять въ НовЂградЂ, — стоять стязи въ ПутивлЂ!» Игорь ждетъ мила брата Всеволода. И рече єму Буй Туръ Всеволодъ: «Одинъ братъ, одинъ свЂтъ свЂтлый ты, Игорю! оба єс†Святъславличя! СЂдлай, брате, свои бръзыи комони, а мои ти готови, осЂдлани у Курьска напереди. А мои ти куряни — свЂдоми къмети: подъ трубами повити, подъ шеломы възлелЂяны, конець копїя въскръмлени, пути имь вЂдоми, яругы имъ знаєми, луци у нихъ напряжени, тули отворени, сабли изъострени; сами скачють, акы сЂрыи влъци въ полЂ, ищучи себе чти, а князю сла※. Тогда въступи Игорь князь въ златъ стремень, и поЂха по чистому полю. Солнце єму тъмою путь заступаше. Нощь стонущи єму грозою птичь убуди; свистъ звЂрину въ стады. Дивъ кличетъ връху древа, велитъ послушати земли незнаємЂ в ЛузЂ, и по морію, и по Сулїю, и Сурожу, и Корсуню, и тебЂ Тьмутораканьскый блъванъ! А половци неготовами дорогами побЂгоша къ Дону великому; крычатъ тЂлЂгы полунощы, рци, лебеди роспущени. Игорь къ Дону вои ведетъ. Уже бо бЂды єго пасетъ птиць по дубію, влъци грозу въсрожатъ по яругамъ, орли клектомъ на кости звЂри зовутъ, лисици брешутъ на чръленыя щиты. О Руская земле! Уже за Шеломянемъ єси. Длъго ночь мркнетъ. Заря свЂтъ запала, мъгла поля покрыла, щекотъ славїй успе, говоръ галичь убуди. Русичи великая поля чрьлеными щиты прегородиша, ищучи себЂ чти, а Князю славы. Съ заранїя въ пяткъ потопташа поганыя плъкы половецкыя, и рассушясь стрЂлами по полю, помчаша красныя дЂвкы половецкыя, а съ ними злато, и паволокы, и драгыя оксамиты. Орьтъмами и япончицами, и кожухы начашя мосты мостити по болотомъ и грязивымъ мЂстомъ. И всякыи узорочьи половЂцкыи — чрьленъ стягъ, бЂла хорюговь, чрьлена чолка, сребрено стружїє — храброму Святьславличю! Дремлеть въ полЂ Ольгово хороброє гнЂздо — далече залетЂло! Не было оно обидЂ порождено, ни соколу, ни кречету, ни тебЂ, чръный воронъ, поганый половчине! Гзакъ бЂжитъ сЂрымъ влъкомъ, Кончакъ єму слЂдъ править къ Дону великому. Другаго дни велми рано кровавыя зори свЂтъ повЂдаютъ, чръныя тучя съ моря идутъ, хотятъ прикрыти 4 солнца, а въ нихъ трепещуть синїи млъніи. Быти грому великому, итти дождю стрЂлами съ Дону великаго. Ту ся копїємъ приламати, ту ся саблямъ потручяти о шеломы половецкыя, на рЂцЂ на КаялЂ, у Дону великаго! О Руская землЂ! Уже не Шеломянемъ єси! Се вЂтри, Стрибожи внуци, вЂютъ съморя стрЂлами на храбрыя плъкы Игоревы. Земля тутнетъ, рЂкы мутно текуть, пороси поля прикрываютъ. Стязи глаголютъ: половци идуть отъ Дона, и отъ моря, и отъ всЂхъ странъ Рускыя плъкы отступиша. ДЂти бЂсови кликомъ поля прегородиша, а храбрїи русици преградиша чрълеными щиты. Яръ туре ВсеволодЂ! Стоиши на борони, прыщеши на вои стрЂлами, гремлеши о шеломы мечи харалужными. Камо Туръ поскочяше, своимъ златымъ шеломомъ посвЂчивая, тамо лежатъ поганыя головы половецкыя. Поскепаны саблями калеными шеломы оварьскыя отъ тебе, яръ туре Всеволоде! Кая раны дорога, братїє, забывъ чти и живота, и града Чрънигова отня злата стола, и своя милыя хоти, красныя ГлЂбовны, свычая и обычая. Были вЂчи Трояни, минула лЂта Ярославля; были плъци Олговы, Ольга Святьславличя. Тъй бо Олегъ мечемъ крамолу коваше, и стрЂлы по земли сЂяше. Ступаєтъ въ златъ стремень въ градЂ ТьмутороканЂ, той же звонъ слыша давный великый Ярославь сынъ Всеволожь а Владиміръ по вся утра уши закладаше въ ЧерниговЂ. Бориса же Вячеславлича слава на судъ приведе и на Канину зелену паполому постла за обиду Олгову, храбра и млада князя. Съ тояже Каялы Святоплъкь по вЂстЂ я отца своєго междю угорьскими иноходьцы ко СвятЂй Софїи къ Кієву. Тогда при ОлзЂ Гориславличи сЂяшется и растяшеть усобицами, погибашеть жизнь Даждьбожа внука; въ княжихъ крамолахъ, вЂци человЂкомь скратишась. Тогда по Руской земли рЂтко ратаєвЂ кикахуть, нъ часто врани граяхуть, трупїа себЂ дЂляче. А галици свою рЂчь говоряхуть, хотять полетЂти на уєдїє. То было въ ты рати, и въ ты плъкы, а сицеи рати не слышано! Съ заранїа до вечера, съ вечера до свЂта летятъ стрЂлы каленыя, гримлютъ сабли о шеломы, трещатъ копіа харалужныя въ полЂ незнаємЂ, среди земли Половецкыи. Чръна земля подъ копыты, костьми была посЂяна, а кровїю польяна; тугою взыдоша по Руской земли. Что ми шумить, что ми звенить давечя рано предъ зорями? Игорь плъкы заворочаєтъ — жаль бо єму мила брата Всеволода. Бишася день, бишася другый. Третьяго дни къ полуднїю падоша стязи Игоревы. Ту ся брата разлучиста на брезЂ быстрой Каялы. Ту кроваваго вина недоста; ту пиръ докончаша храбріи русичи: сваты попоиша, а сами полегоша за землю Рускую. Ничить трава жалощами, а древо с тугою къ земли преклонилось. Уже бо, братїє, не веселая година въстала, уже пустыни силу прикрыла. Въстала обида въ силахъ Дажьбожа внука, вступилъ бЂдою на землю Трояню, въсплескала лебедиными крылы на синЂмъ море у Дону плещучи, убуди жирня времена. Усобица княземъ на поганыя погыбе. Рекоста бо братъ брату: «Се моє, а то моє же». И начяша князи про малоє «се великоє» млъвити, а сами на себЂ крамолу ковати. А поганіи съ всЂхъ странъ прихождаху съ побЂдами на землю Рускую. О, далече зайде соколъ, птиць бья, — къ морю! А Игорева храбраго плъку не крЂсити. За нимъ кликну Карна и Жля, поскочи по Руской земли, смагу людемъ мычючи въ пламянЂ розЂ. Жены рускїя въсплакашась, аркучи: «Уже намъ своихъ милыхъ ладъ ни мыслїю смыслити, ни думою сдумати, ни очима съглядати, а злата и сребра ни мало того потребыти». А въстона бо, братїє, Кїєвъ тугою, а Черниговъ напастьми. Тоска разлїяся по Руской земли; печаль жирна тече средь земли Рускыи. А князи сами на себе крамолу коваху, а поганїи сами, побЂдами нарищуще на Рускую землю, ємляху дань по бЂлЂ отъ двора. Тїи бо два храбрая Святъславлича, Игорь и Всеволодъ, уже лжу убуди, которую, ту бяше успилъ отець ихъ Святъславь, грозный великый кієвскый, грозою бяшеть притрепеталъ своими сильными плъкы и харалужными мечи. Наступи на землю Половецкую, притопта хлъми и яругы, взмути рЂки и озеры, иссуши потоки и болота. А поганаго Кобяка изъ луку моря отъ желЂзныхъ великихъ плъковъ половецкихъ яко вихръ, выторже. И падеся Кобякъ въ градЂ КїєвЂ, въ гридницЂ Святъславли. Ту нЂмци и венедици, ту греци и морава поютъ славу Святъславлю, кають князя Игоря, иже погрузи жиръ во днЂ Каялы рЂкы половецкїя, рускаго злата насыпаша. Ту Игорь князь высЂдЂ изъ сЂдла злата, а въ сЂдло кощїєво. Уныша бо градомъ забралы, а веселїє пониче. А Святъславъ мутенъ сонъ видЂ въ КієвЂ на горахъ. «Си ночь съ вечера одЂвахъ темя, — рече, — чръною паполомою на кроваты тисовЂ. Чръпахуть ми синеє вино, съ трудомъ смЂшено, сыпахуть ми тъщими тулы поганыхъ тлъковинъ великый женчюгь на лоно. И нЂгуютъ мя уже дьскы безъ кнЂса в моємъ теремЂ златовръсЂмъ. Всю нощь съ вечера бусови врани възграяху у ПлЂсньска на болони бЂша дебрь Кисаню, и несошася къ синему морю». И ркоша бояре князю: «Уже, княже, туга умь полонила. Се бо два сокола слЂтЂста съ отня стола злата поискати града Тьмутороканя, а любо испити шеломомь Дону. Уже соколома крильца припЂшали поганыхъ саблями, а самаю опустоша въ путины желЂзны. Темно бо бЂ въ 3 день: два солнца помЂркоста, оба багряная стлъпа погасоста и съ нима молодая мЂсяца... Олегъ и Святъславъ, тъмою ся поволокоста На рЂцЂ на КаялЂ тьма свЂтъ покрыла. по Руской земли прострошася половци, аки пардуже гнЂздо. и въ моръ Ђ погрузиста, и великоє буйство подасть хинови. Уже снесеся хула на хвалу; уже тресну нужда на волю; уже връжеса дивь на землю. Се бо готскїя красныя дЂвы въспЂша на брезЂ синему морю. Звоня Рускымъ златомъ, поютъ время Бусово, лелЂютъ месть Шароканю. А мы уже, дружина, жадни веселїя». Тогда великїй Святславъ изрони злато слово слезами смЂшено, и рече: «О моя сыновчя, Игорю и Всеволоде! Рано єста начала Половецкую землю мечи цвЂлити, а себЂ славы искати. Нъ нечестно одолЂсте, несчетно бо кровь поганую пролїясте. Ваю храбрая сердца въ жестоцемъ харалузЂ скована, а въ буєсти закалена. Се ли створисте моєй сребреней сЂдинЂ! А уже не вижду власти сильнаго и богатаго, и многовоя брата моєго Ярослава, съ черниговьскими былями, съ могуты, и съ татраны, и съ шельбиры, и съ топчакы, и съ ревугы, и съ ольберы. Тіи бо бес щитовь съ засапожникы кликомъ плъкы побЂждаютъ, звонячи въ прадЂднюю славу. Нъ рекосте: «МужаимЂся сами: преднюю славу сами похитимъ, а заднюю ся сами подЂлимъ!». А чи диво ся братїє, стару помолодити? Коли соколъ въ мытехъ бываєтъ, высоко птицъ възбиваетъ: не дастъ гнЂзда своєго въ обиду. Нъ се зло — княже ми не пособїє: ниниче ся годины обратиша. Се у Римъ кричатъ подъ саблями половецкыми, а Володимиръ подъ ранами. Туга и тоска сыну ГлЂбову. Великый княже Всеволоде! Не мыслїю ти прелетЂти издалеча отня злата стола поблюсти. Ты бо можеши Волгу веслы раскропити, а Донъ шеломы выльяти! Аже бы ты былъ, то была бы чага по ногатЂ, а кощей по резанЂ. Ты бо можеши посуху живыми шереширы стрЂляти, удалыми сыны ГлЂбовы. Ты буй Рюриче и Давыде! Не ваю ли вои злачеными шеломы по крови плаваша? Не ваю ли храбрая дружина рыкаютъ акы тури, ранены саблями калеными на полЂ незнаемЂ? Вступита, господина, въ злата стремень за обиду сего времени, за землю Рускую, за раны Игоревы, буєго Святславлича! Галичкы ОсмомыслЂ Ярославе! Высоко сЂдиши на своємъ златокованнЂмъ столЂ, подперъ горы Угорскыи своими желЂзными плъки, заступивъ королеви путь, затворивъ Дунаю ворота, меча бремены чрезъ облаки, суды рядя до Дуная. Грозы твоя по землямъ текутъ, отворяєши Кієву врата, стрЂляєши съ отня злата стола салътани за землями. СтрЂляй, господине, Кончака, поганого кощея, за землю Рускую, за раны Игоревы, буєго Святъславлича! А ты, буй Романе и Мстиславе! Храбрая мысль носитъ вашъ умъ на дЂло. Высоко плаваєши на дЂло въ буєсти, яко соколъ на вЂтрехъ ширяяся, хотя птицю въ буйст†одолЂти. Суть бо у ваю желЂзныи папорзи подъ шеломы латинскими. ТЂми тресну земля, и многи страны — Хинова, Литва, Ятвязи, Деремела, и половци — сулици своя повръгоща, а главы своя подклониша подъ тыи мечи харалужныи. Нъ уже, княже Игорю, утръпЂ солнцю свЂтъ, а древо не бологомъ листвїє срони: по Рсі и по Сули гради подЂлиша. А Игорева храбраго плъку не крЂсити! Донъ ти, княже, кличетъ и зоветь князи на побЂду. Олговичи, храбрыи князи, доспЂли на брань. Инъгварь и Всеволодъ, и вси три Мстиславичи, не худа гнЂзда шестокрилци! Не побЂдными жребіи собЂ власти расхытисте? Коє ваши златыи шеломы и сулицы ляцкыи и щиты! Загородите полю ворота своими острыми стрЂлами за землю Рускую, за раны Игоревы, буєго Святъславлича! Уже бо Сула не течетъ сребреными струями къ граду Переяславлю, и Двина болотомъ течетъ онымъ грознымъ полочаномъ подъ кликомъ поганыхъ. Єдинъ же Изяславъ, сынъ Васильковъ, позвони своими острыми мечи о шеломы литовьскыя, притрепа славу дЂду своєму Всеславу, а самъ подъ чрълеными щиты на крова†тра†притрепанъ литовскыми мечи, положи ю на кровать и рекъ: «Дружину твою, княже, птиць крилы прїодЂ, а звЂри кровь полизаша». Не бысть ту брата Брячяслава, ни другаго Всеволода: єдинъ же изрони жемчюжну душу изъ храбра тЂла чресъ злато ожерелїє. Унылы голоси, пониче веселіє. Трубы трубятъ городеньскїи. Ярославли, и вси внуце Всеславли! Уже понизить стязи свои, вонзить свои мечи вережени, уже бо выскочисте изъ дЂдней славЂ. Вы бо своими крамолами начясте наводити поганыя на землю Рускую, на жизнь Всеславлю, котороє бо бЂше насилїє отъ земли Половецкыи! На седьмомъ вЂцЂ Трояни връже Всеславъ жребїй о дЂвицю себЂ любу. Тъй клюками подпръ ся о копїє, скочи къ граду Кыєву и дотчеся стружїємъ злата стола кієвьскаго. Скочи отъ нихъ лютымъ звЂремъ въ плъночи, изъ БЂла-града, обЂсися синЂ мъглЂ. Утръ же воззнис трикусы, — оттвори врата Нову-граду, разшибе славу Ярославу, скочи влъкомъ до Немиги съ добыткомъ. На НемизЂ снопы стелютъ головами, молотятъ чепи харалужными, на тоцЂ животъ кладутъ, вЂютъ душу отъ тЂла. НемизЂ кровави брезЂ не бологомъ бяхуть посЂяни, посЂяни костьми рускихъ сыновъ. Всеславъ князь людемъ судяше, княземъ грады рядяше, а самъ въ ночь влъкомъ рыскаше: изъ Кыєва дорискаше до куръ Тмутороканя, великому Хръсови влъкомъ путь прерыскаше. Тому въ ПолотьскЂ позвониша заутренюю рано у Святыя Софеи въ колоколы, а онъ въ КыєвЂ звонъ слыша. Аще и вЂща душа въ друзЂ тЂлЂ нъ часто бЂды страдаше. Тому вЂщей Боянъ и пръвоє припЂвку, смысленый, рече: «Ни хытру, ни горазду, ни птицю горазду суда Божіа не минути». О стонати Руской земли, помянувше пръвую годину и пръвыхъ князей! Того стараго Владиміра не льзЂ бЂ пригвоздити къ горамъ кієвскимъ: сего бо нынЂ сташа стязи Рюриковы, а друзіи — Давидовы. Нъ рози нося имъ хоботы пашутъ. Кому поютъ На Дунаи? Ярославнынъ гласъ ся слышитъ, зегзицею незнаємь рано кычеть: «Полечю, рече, зегзицею по Дунаєви, омочю бебрянъ рукавъ въ КаялЂ рЂцЂ, утру князю кровавыя єго раны на жестоцЂмъ єго тЂлЂ». Ярославна рано плачетъ въ ПутивлЂ на забралЂ, а ркучи: «О вЂтрЂ-вЂтрило! Чему, господине, насильно ›ши? Чему мычеши хиновьскыя стрЂлкы на своєю нетрудною крилцю на моєя лады вои? Мало ли ти бяшетъ горЂ подъ облакы вЂяти, лелЂючи корабли на синЂ(м) морЂ? Чему, господине, моє веселїє по ковылїю развЂя?» Ярославна рано плачеть Путивлю городу на заборолЂ, аркучи: «О Днепре Словутицю! Ты пробилъ єси каменныя горы сквозЂ землю Половецкую. Ты лелЂялъ єси на себЂ Святославли носады до плъку Кобякова. ВъзлелЂй, господине, мою ладу къ мнЂ, а быхъ не слала къ нему слезъ на море рано». Ярославна на зорЂ плачетъ въ ПутивлЂ на забралЂ, аркучи: «СвЂтлоє и тресвЂтлоє слънце! ВсЂмъ тепло и красно єси. Чему, господине, простре горячюю свою лучю на ладЂ вои? Въ полЂ безводнЂ жаждею имь лучи съпряже, тугою имъ тули затче?» Прысну море полунощи; идутъ сморци мьглами: Игореви Князю Богъ путь кажетъ изъ земли Половецкой на землю Рускую, къ отню злату столу. Погасоша вечеру зари. Игорь спитъ, Игорь бдитъ, Игорь мыслїю поля мЂритъ отъ великаго Дону до малаго Донца. Комонь въ полуночи Овлуръ свисну за рЂкою; велить князю разумЂти: князю Игорю не быть! Кликну, стукну земля, въшумЂ трава, вежи ся половецкїи подвизашася. А Игорь князь поскочи горнастаемъ къ тростїю и бЂлымъ гоголемъ на воду. Въвръжеся на бръзъ комонь, и скочи съ него бусымъ влъкомъ. И потече къ лугу Донца, и полетЂ соколомъ подъ мьглами, избивая гуси и лебеди завтроку, и обЂду, и ужинЂ. Коли Игорь соколомъ полетЂ, тогда Влуръ влъкомъ потече, труся собою студеную росу, - претръгоста бо своя бръзая комоня. Донецъ рече: «Княже Игорю! Не мало ти величїя, а Кончаку нелюбїя, а Руской земли веселїа». Игорь рече: «О Донче! Не мало ти величїя, лелЂявшу князя на влънахъ, стлавшу єму зелЂну траву на своихъ сребреныхъ брезЂхъ, одЂвавшу єго теплыми мъглами подъ сЂнїю зелену древу; стрежаше єго гоголемъ на водЂ, чайцами на струяхъ, чрьнядьми на ветрЂхъ». Не тако ти, рече? рЂка Стугна; худу струю имЂя, пожръши чужи ручьи и стругы ростре на корсту. Уному князю Ростиславу затвори днЂпрь темнЂ березЂ. Плачется мати Ростиславя по уноши Князи РостиславЂ. Уныша цвЂты жалобою и древо с тугою къ земли прЂклонило. А не сорокы втроскоташа: на слЂду Игоре†Ђздитъ Гзакъ съ Кончакомъ. Тогда врани не граахуть, галици помлъкоша, сорокы не троскоташа, по лозїю ползоша. Только дятлове тектомъ путь къ рЂцЂ кажутъ, соловїи веселыми пЂсньми свЂтъ повЂдаютъ. Млъвитъ Гзакъ Кончакови: «Аже соколъ къ гнЂзду летитъ, соколича рострЂляєвЂ своими злачеными стрЂлами». Рече Кончакъ ко ГзЂ: «Аже соколъ къ гнЂзду летитъ, а †соколца опутаєвЂ красною дивицею». И рече Гзакъ къ Кончакови: «Аще єго опутаєвЂ красною дЂвицею, ни нама будетъ сокольца, ни нама красны дЂвице, то почнутъ наю птици бити въ полЂ Половецкомъ. Рекъ Боянъ и Ходына, Святъславля пЂснотворца стараго времени Ярославля, Ольгови: «Коганю! Хоть и «Тяжко ти головы, кромЂ плечю, зло ти тЂлу, кромЂ головы» — Руской земли безъ Игоря. «Солнце свЂтится на небесЂ — Игорь князь въ Руской земли»: ДЂвици поютъ на Дунаи, — вьются голоси чрезъ море до Кїєва. Игорь Ђдетъ по Боричеву къ СвятЂй Богородици Пирогощей. Страны ради, гради весели, пЂвше пЂснь старымъ княземъ, а по томъ молодымъ пЂти. Слава Игорю Святъславличю. буй туру ВсеволодЂ, Владимїру Игоревичу. Здрави князи и дружина, побарая за христьяны на поганыя плъки. Княземъ слава, а дружинЂ! Аминь.

В давньоукраїнський текст внесено потрібні кон’єктури.

Див. повний список: Різнонаписання в текстах ориґіналу.

* Трудний — тут: страдницький.

* Речі — тут: усні оповіді, історичні перекази.

* Особиця — осібне існування отчий.

* Обаполи — обидві половини.

* Галиці — хижі тварини.

* Кметі — кінні воїни.

* Див — тут: диво (персоніфікація).

* Ортами — попони.

* Япончиці - опанча, накидка.

* Чілка — бунчук.

* Стружіє — ратище.

* Боронь — брань, битва.

* Паполома - попона.

* Каяла — тут: місце битви-печалі.

* По вісті - одержавши звістку.

* Проростало особицями — дробилось на уділі

* Усобиця — тут: особиця, власність князів.

* Смага — тут: вогонь, спрага.

* Біла — дівчина, біла челядь.

* Венедичі - західні слов'яни.

* Труд — тут: отрута.

* Кніс — гребінь на даху.

* Путини — пута.

* Пардуже - гепардове.

* Синовці — небожі.

* Билі — можливо, йдеться про знатні роди.

* Чага по ногаті - рабиня за дрібний гріш.

* Кощій по різані - раб-кочівник за ще дрібніші гроші.

* Шерешири (?) - можливо, вид зброї.

* Сулиці — легкі метальні списи.

* Шестикрильці - тут: соколи.

* Поле - Волго-Окський район, де Юр'єв-Польський та інші хиновські міста.

* Бережені - пощерблені.

* Клюками - чарівним способом, чарами, хитрістю.

* Трикуси знаки князівської влади, тризубці.

* Тобто: маючи сильні війська, схиляються перед недругами.

* Зегзиця — чайка.

* Бебрян - шовковий.

* Носади — човни з високими бортами.

* Сморці — смерчі.

* Чернядь — чорна чубата чайка.

* Корста - домовина, труна.

* Тект — стукіт.

* Тобто: клювати трупи.

ІСТОРИКО-ФІЛОЛОГІЧНИЙ КОМЕНТАР

(до ритмічного перекладу)

¹ Слово о полку Ігоревім. Назва «Слово» — досить популярна в українській літературі XI-XIII століть: «Слово о законі і благодаті», що написане митрополитом Іларіоном-русином, слова Кирила Туровського, «Слово Данила Заточеника», «Слово про князів», «Слово о погибелі Руської землі» та ін. Памва Беринда фіксує «слово» у таких значеннях: мова, взгляд, способ, старанє, обичай, звичай; попеченіє, печаль, повість; лічба, сила, преможность тощо (Лексикон словено-роський Памви Беринди. — К., 1961). Як бачимо, «слово» і «повість» - синоніми; їх автор вживає у різних контекстах, але в одному значенні.

Повна назва твору «Слово о полку Ігоревім, Ігоря сина Святославового, внука Олегового» майже дослівно збігається з найменуванням князя Ігоря у літописній повісті: «Святославичь Игорь внукъ Олговъ» (ПСРЛ. - Т.2. — Сто. 637).

Ігор-Георгій Святославич (1151-1202) — путивльський князь (до 1179 р.), новгород-сіверський князь (до 1198 р.), великий князь чернігівський, онук Олега Святославича. За даними «Истории» В. М. Татищева, матір'ю Ігоря була дочка Юрія Долгорукого, з якою Святослав Олегович одружився в 1150 р. Сам князь Ігор був одружений з дочкою Ярослава Осмомисла, своєю двоюрідною сестрою. Мав п'ятеро синів (Володимир, Роман, Олег, Святослав, Ростислав) і дочку. Відомі його походи в Половецький степ у 1171, 1174, 1183, 1184, 1185 роках. Останній похід описаний у переяславській (1185), чернігівській (1188), київських повістях (1190 і 1198 роках) і у «Слові о полку Ігоревім».

² Хіба не гоже було нам, браття, почати

старими словами трудних повістей о полку Ігоревім?..

Протягом тривалого часу основна увага зверталась на «старі слова», які В. В. Капніст, М. О. Максимович та інші вважали старим наріччям (Слово о полку Игореве // Сборник исслед. и статей. — М.; Л., 1950. - С. 341; Максимович М.А. Собрание сочинений. — К., 1880. — С. 558). Згодом літературна традиція міцно пов'язала їх з «піснетворчістю» Бояна, що оживило скептичний погляд на «Слово». Так, на думку О. О. Зиміна, старою для автора була вже мова XII ст., а тому «Слово» — витвір пізнішого часу (Зимин А. Когда было написано «Слово»? // Вопросы литературы. — 1967. — № 3. — С. 143).

Однак існував і інший погляд на цю проблему. Ще в 1934 р. В. Ржига і С. Шамбінаго зрозуміли, що відривати «старі слова» від «трудних повістей» безглуздо, що це цільна фраза (Слово о полку Игореве. — М., 1934). Цю думку розвинув В. Г. Смолицький, зазначивши, що слово «почати» не має при собі додатка і «повністю утримує своє власне смислове значення початку дії» (Смолицкий В. Г. Вступление в «Слове о полку Игореве» // ТОДРЛ. — М.; Л., 1956. - Т. 12. — С. 14).

На нашу думку, в зачині висловлене ставлення автора до історичних джерел — літописних повістей про похід 1185 р. Запитання автора «Хіба не гоже було нам... почати..?» звучить риторично, бо не автор почне, а сама пісня почнеться за билинами цього часу, а не за задумом Бояновим. Тут проглядається ототожнення «трудних повістей» з вигадкою Бояна, висловлюється недовір'я до них — переяславської, чернігівської і київських повістей про похід Ігоря Святославича в 1185 р. (Яценко Б. И. Зачин в «Слове о полку Игореве» // Русская речь. — 1989. — № 2. — С. 107-110).

³ Боян. У самому «Слові» сказано, що він — піснетворець старого часу Ярославового, тобто його діяльність припадає на другу половину XI ст. Він був свідком воєн Всеслава Полоцького, походів тмутороканських князів. В оповідях «Истории» В. М. Татищева про похід 1185 р. згадане якесь село святого Михайла, де Ігор, повернувшись з полону, вирішив переночувати. На нашу думку, це викликало в автора «Слова» спогад про бунтівного діда Ігоря — князя Олега-Михаила Святославича, який так само повертався на рідну землю з візантійського полону в 1083 р. Автор «Слова» вважав за доречне нагадати слова Бояна, сказані улюбленому князеві: «...тяжко твоїй голові без плечей, зле твоєму тілові без голови», тобто тяжко Олегові без Чернігова, але зле і Чернігову без Олега. Фактично Боян запросив Олега Святославича на його отчину, чернігівський престол, який Олег і відібрав у Мономаха у 1094 р. І тут автор підводить до основного висновку всього твору: ось так і Руській землі тяжко без Ігоря.

Серед настінних написів в Софії Київській виділяється широке повідомлення про Боянову землю, яку купила княгиня Всеволодова (можливо, жона Всеволода Олеговича Київського) за 700 гривень. Не виключено, що Боян належав до придворних князя Олега (Высоцкий С. А. Надпись о Бояновой земле в Софии Киевской // История СССР. — 1964. — №3).

⁴ А як згадував речі перших часів особиці...

Боян — прихильник отчинного устрою Руської землі. Ще на початку XI ст., за життя Володимира I, відокремилася від Києва Полоцька «особиця», а з 1024 р. став незалежним і Чернігів.

⁵ ...старому Ярославу. Йдеться про Ярослава-Георгія Володимировича Мудрого (979-1054), сина Володимира Святославича. Переміг у братовбивчій війні Святополка, але і був переможений Мстиславом Володимировичем, фундатором незалежного Чернігова, з яким поділив Руську землю по Дніпру і взяв її під свою владу лише після смерті брата (1034 р.). За князювання Ярослава Русь досягла найвищого розвитку. У 30-х роках XI ст. був побудований храм святої Софії у Києві, заохочувалися освіта і письменство. Русь мала політичні і культурні зв'язки зі всією Європою.

⁶ ...хороброму Мстиславу. Це Мстислав-Костянтин Володимирович Чернігівський і Тмутороканський, брат Ярослава. Успішно воював проти степняків, розбудував Чернігів. Про його поєдинок з касозьким князем Редедею розповідає «Повість врем'яних літ» (1022 р.).

⁷ ...красному Романові — Роман-Борис Святославич, син Святослава Ярославича. Вів війну за повернення Чернігова, де утвердився Володимир Мономах. У одному з невдалих походів на Чернігів був убитий своїми союзниками половцями (1079 р.).

⁸ Почнімо ж, браття, повість оцю

од старого Володимира до нинішнього Ігоря...

Той же — як у «Слові о полку Ігоревім» — відлік часу і у «Слові о погибелі Руської землі»: «од великого Ярослава і до Володимира, і до нинішнього Ярослава, і до брата його Юрія, князя володимирського». Йдеться про київських князів Ярослава Мудрого, Володимира Рюриковича, Ярослава Всеволодовича. Останній став великим київським князем у 1235 (чи 1236) р., коли коаліція князів за допомогою половців взяла Київ, а Володимир Рюрикович був загнаний у половецький полон. У цьому творі Ярослав Всеволодович поставлений перед старшим братом Юрієм: політичному старійшинству віддавалась перевага перед родовим. Але чому князь Ігор поставлений поряд зі «старим Володимиром» як рівновеликий? На жаль, у такому аспекті проблема взагалі не досліджувалась, хоч у ній ключ до розкриття змісту «Слова».

Конструкція «од...до...» часто зустрічається в українських пам'ятках XI-XIII століть, і визначити її смислове значення не важко. Так, у «Повісті врем'яних літ» «скажем од Михайла царя» збігається за змістом з виразом «од першого літа Михайла сього», тобто лік ведеться від початку однієї події до початку наступної.

У «Слові» період «старого времени» представлений «старим Володимиром», а період «сего времени» — «нинішнім Ігорем». Аналіз історичної інформації показує, що стара доба починається з 1078 р., коли після битви на Нежатиній ниві Всеволод Ярославич став великим князем київським, а його син Володимир — хазяїном у Чернігові. Отже, автор починає свою оповідь від початку чернігівської діяльності Володимира Мономаха. Становлення чернігівської отчини проходило в гострій боротьбі і завершилось перемогою Олега Святославича (1094).

Автор «Слова» ставить князя Ігоря поряд з Володимиром Мономахом як рівновеликого лише після утвердження Ігоря Святославича в Чернігові (1198), коли він став старійшиною серед Олеговичів, великим чернігівським князем і, можливо, співправителем Рюрика Ростиславича в Києві (Яценко Б. И. К вопросу о перестановках в тексте «Слова о полку Игореве» // Русская литература. — 1987. — № 3. — С. 110). Отже, становлення отчин («особиць»), зокрема Чернігівського князівства, в 70-90-х роках XI ст. і формування території нової Руської землі (без колоній) у 80-90-х роках XII ст. - такі історичні рамки «Слова о полку Ігоревім».

⁹ ...осягнув задум кріпостю своєю. М.О.Максимович переклав так: «що своїм завзяттям сильним кріпкодушний ум вхопив» (Слово о пльку ИгоревЬ. — К., 1967. — С. 138). В. Кендзерський: «що своєю силонькою зібрав розум до купоньки» (Кендзерський В. А. Слово о

полкові Игоревому... — Кременчуг, 1874. — С. 5). Ом. Партицький: «що ум скріпив своєю силою» (Партицький Ом. Слово о полку Ігоревім. - Львів, 1884. — С. 34). І у наступних перекладах підкреслювалось лише те, що у діях Ігоря на перше місце вийшла сила, а не розум. Але ж князь виступив у похід «за землю Руськую», а тому слід відкинути всі тлумачення, які принижують гідність його.

Словосполучення «истягну умъ» має інше значення. Памво Беринда фіксує «истязую» як випитую, вибадую, витягаю, а також «истязаю» - пилно питаю, розбираю,... пилно ся вивідую (Памво Беринда, с. 51). Саме за цим значенням пішов М. Граматін, коли у 1823 р. звернув увагу на цю фразу і занотував: «истягнуть» у словенській мові означає: «испытать, извЂдать, опробовать...» (Граматин Н. Слово о полку Игоревомъ... — М., 1823. — С. 97).

¹⁰ Тоді Ігор глянув на світлеє сонце

і побачив од нього тьмою всіх своїх воїв прикритих.

Автор «Слова» розпочинає оповідь про похід з опису сонячного затемнення, хоч, за літописом, воно відбулося на дев'ятий день походу.

Ще в XIX ст. ряд учених поставили за мету відновити «хронологічну послідовність» і запропонували перестановку в тексті пам'ятки. Вперше цю ідею висунув Ом. Партицький (1884), обґрунтував О. І. Соболевський (1886), підтримали В.А.Яковлєв (1891), В. М. Перетц (1926), П. В. Буличов (1928), І. П. Єрьомін (1948), М. К. Гудзій (1950), І. Д. Дмитрієв-Кельда (1955), Б. О. Рибаков (1971) та ін.

Але єдина позиція не була вироблена. Серйозні аргументи проти перестановки були висловлені В. І. Стеллецьким у його полеміці з М. К. Гудзієм у 50-ті роки. До того ж, орієнтуючись на сонячне затемнення, яке справді було 1 травня 1185 р., деякі учені вважали, що сіверяни були розбиті 5 травня, інші не погоджувались з цією датою, переносячи день поразки на 12 травня.

Ми вважаємо, що проблему сонячного затемнення слід розглядати на фоні суспільно-політичних відносин в Русі наприкінці XII ст. У 1184 р. ускладнилися політичні відносини Ігоря Сіверського з Володимиром Переяславським, який напав на сіверські міста і пограбував їх. Окрім того, з півночі Сіверщині погрожував рідний дядько переяславського князя Всеволод Суздальський, зі сходу — половці, союзники Всеволода. Отже, до початку 1185 р. Сіверська земля потрапила в лещата поміж ворожими силами. Це катастрофічне становище передано у «Слові» в образі сонячного затемнення, яке допомагає Ігореві усвідомити загрозу. У випадку вторгнення ворожих сил Сіверщина могла потрапити в ганебний полон. Тому князь Ігор вирішив, що краще померти в бою, аніж бути полоненим вдома, і закликає сісти на коней, тобто виступити в похід. Ігор вирвався з васальної залежності від Всеволода Суздальського, свого вуйка, і вдарив по його союзниках — узяв Глібів у Переяславській землі і тоді пішов на половців. Позитивним підсумком цього походу було те, що Сіверщина включилась нарешті в єдину систему оборони Руської землі.

Події 1185-1198 років і визначили характер опису «сего времени» у «Слові». Вкрай складною і несталою була рівновага сил після феодальної війни за переділ Руської землі в 1195-1196 роках. Автор «Слова» чудово розумів, що потрібні сміливість і мужність у вирішенні політичних і воєнних питань, у захисті Руської землі. Такі якості керівника мав, на його думку, князь Ігор Святославич: як тілові без голови, так і Руській землі без Ігоря (Яценко Б. И. Солнечное затмение в «Слове о полку Игореве» // ТОДРЛ. — Л., 1976. — Т. 31; Северские князья в «Слове о полку Игореве» // Русская литература. — 1981. — №3).

Затемнення стало у «Слові» поетичним прийомом, з допомогою якого повністю виправдовуються князь Ігор і його похід. Згідно з уявленнями XII ст. затемнення було провісником можливої біди, яка, однак, не була неминучою. Тому князь Ігор у «Слові» виходить назустріч небезпеці, якраз зваживши на сонячне затемнення («истягну умъ»), щоб відвести біду від рідної землі навіть ціною власного життя.

У літописних джерелах затемнення грає різну роль. У переяславській повісті (П) затемнення не пов'язане з походом і не вважається поганою ознакою. У чернігівській повісті (Т₂) сонячне затемнення явно впливає на моральний стан воїнів і пригнічує їх (Татищев В. Н.- Т. 3. — С. 134); у київській повісті 1190 р. (Т₁) воно нейтральне (Татищев В. Н. — Т. 4. — С. 302). А у київській повісті К 1198 р. затемнення використане для звинувачення Ігоря, який, побачивши затемнення, знехтував молитвою і за це був покараний поразкою і полоном (ПСРЛ. — Т. 2. — Стп. 638). Однак у К Бог і врятовує Ігоря, виводить з полону, зглянувшись на його молитву.

Щодо самого факту затемнення 1 травня 1185 р., то є підстави вважати, що воно не має ніякого зв'язку з походом сіверян. Згідно з повідомленням «Истории» В. М. Татищева (друга редакція) сіверяни зазнали поразки «во вторую неделю пасхи» (т. 3, с. 136). У 1185 р. пасха була 21 квітня (ПСРЛ.- Т. 2. — Стп. 637). Отже, друга неділя пасхи була 28 квітня, тобто сіверяни були розбиті в Половецькому степу ще до сонячного затемнення (Яценко Б. И. Черниговская повесть о походе Игоря Святославича в 1185 г. // Исследования «Слова о полку Игореве». — Л., 1986. — С. 54).

¹¹ Спалахнула князеві думка про жону,

і жалість йому знамення заступила.

З ніжністю і гострим болем думає князь Ігор про свою милу Ярославну, яка теж може потрапити в ганебний полон, якщо він, князь, зараз не захистить її. Князь розуміє, що треба відвести небезпеку від рідної землі, від рідних людей або загинути. Так і Святослав Олегович, батько Ігоря, прийняв у свій час рішення, виходячи в бій: «Лучше ту умрети, неже жены своя и чада в плен дати» (ПСРЛ. — Т. 2. — Стп. 335). З такими самими словами звернувся до свого війська і князь Ігор: краще бути порубаному в бою, аніж полоненому вдома.

Ярославна - донька Ярослава Осмомисла, внучка Юрія Долгорукого за матір'ю. Гармонія її відносин з Ігорем у «Слові» безсумнівна: князь виходить у похід, щоб захистити рідне вогнище, і Ярославна своїм плачем-заклинанням виводить Ігоря з полону, і Бог вказує князеві дорогу на рідну землю.

¹² ...звиваючи слави обаполи цього часу. Звернімо увагу на те, що у «Слові» сказано - «обаполи цього часу», тобто автор закликає Бояна оспівати сучасний йому, авторові, час, який розглядає у двох площинах. Взявши в основу похід Ігоря в 1185 р., автор показує його з погляду політичної ситуації 1198 р., коли Ігор став чернігівським князем.

...ршцучи в тропу Трояню через поля на гори! Існує кілька тлумачень Трояна — це: 1) бог слов'ян; 2) імператор Марк Ульпій Траян (98-117); 3) троїстий союз різних князів, починаючи від Кия до Ігоря Святославича та ін.

Аналізуючи ці гіпотези, ми прийшли до висновку, що початок віків Трояні хронологічно збігається з «часом Бусовим», князем антів, що був страчений готами в 375 р. Розгромлені готами, анти змушені були покинути Північне Причорномор'я. І вже десь у середині V ст. на Дніпрі виникла нова держава — Троїстий союз полян, деревлян і роксолан (русі) або Троянь (Яценко Б. Про Троянь // Архіви України. — 1970. — № 6). Пізніший історик Михалон Литвин (XVI ст.) твердить, що держава Троя була на Дніпрі. Можливо, це було відображення відомостей про Троянь.

¹³ ... Буй-тур Всеволод — Всеволод Святославич, брат Ігорів, учасник походу, князь курський і трубчевський (1155-1196), одружений з сестрою Володимира Переяславського («красною Глібівною»). Похований у Чернігові у Благовіщенській церкві. За знайденим черепом у лабораторії М. М. Герасимова відтворений скульптурний портрет Всеволода Святославича, як видно, людини могутньої статури і великої фізичної сили. Так він характеризується і в літопису (1196 р.).

Справді билинним богатирем зображений Всеволод у бою: «Яръ Туре Всеволоде! Стоиши на борони, прыщеши на вои стрЂлами...» Але так показаний князь і в оповіді В.М.Татищева (Т₂): Всеволод «бился с нечестивыми идя подле озера так долго, как уже ни єдиныя стрелы ему не осталось и копие переломилось» (Т. 3. — С. 136). В обох пам'ятках стріли названі як перша зброя Всеволода.

Так зображений князь Всеволод і на одній із мініатюр Радивилівського літопису. Випадковість збігу у трьох пам'ятках (Т₂, «Слово», Радивилівський літопис) виключена. Всі вони можуть походити з одного джерела — українського літопису XII ст. (Яценко Б. И. Черниговская повесть о походе Игоря Святославича в 1185 году // Исследования «Слова о полку Игореве». — Л., 1986. — С. 38-57).

¹⁴ Гзак (Коза, Кза, Гза) — половецький князь, згаданий у літопису в 1168 і 1185 роках і у «Слові о полку Ігоревім». У 1185 р. спустошив Посем'я, помстившись за жону і дітей, взятих у полон Олегом Сіверським у 1168 р. Роман Кзич, син Гзака, взяв у полон Всеволода Буй-Тура.

¹⁵ Кончак — половецький князь, син Отрока (Артака), внук Шарукана, вів гнучку політику у відносинах з руськими князівствами, був союзником Святослава Всеволодовича, Ігоря Святославича, Рюрика Ростиславича, Всеволода Юрійовича. Літопис зафіксував-його набіги на Русь у 1180, 1184 і 1185 роках.

¹⁶ ...на ріці на Каялі біля Дону великого. Л. О. Дмитрієв наводить слова старого чоловіка, записані у селі Шуєрецьке Кемського району Карелії у 1950 р.: «Пока мне глаза лечат, меня уже самого каять нужно будет» (Дмитриев Л. А. Глагол «каяти» и река Каяла в «Слове о полку Игореве» // ТОДРЛ. — М.; Л., 1953. — Т. 9. — С. 32). «Славянская христоматія» 1828 р. пояснює «окаянний» у києво-руській мові як «бедный, сожаления достойный» (Славянская христоматія или избранныя мЂста изъ произведеній древняго отечественнаго нарЂчія. — СПб 1828. — С. 553).

Спроби ототожнити Каялу із якоюсь реально існуючою річкою зазнали невдачі. Врешті більшість учених схиляється зараз до думки, що Каяла — алегоричний образ річки-печалі або навіть битви-печалі, як, наприклад, битви на Нежатиній ниві. (Див. Рыбаков Б. А. «Слово о полку Игореве» и его современники. — М., 1971. — С. 223.)

Уважно поглянемо, як вжито слово «каялы» у повісті з Іпатського літопису (К): «И тако во день святаго Воскресения наведе на ны господь гнЂвъ свои в радости мЂсто наведе на ны плачь и во веселье мЂсто желю на рЂцЂ Каялы» (ПСРЛ. — Т. 2. — Стп. 642-643). На нашу думку, «желя» і «каялы» виступають як синоніми. Пропонуємо читати: «...желю нарЂцЂ каялы». Тобто, ріки тут немає, є дієслово «нарицяти», яке часто вживається в українських пам'ятках, наприклад в «Успенском сборнике XII-XIII веков».

¹⁷ О Руська земле, уже не валом-обороною єсиі

Два звернення до Руської землі у «Слові о полку Ігоревім» здавна привертали увагу дослідників. Читаючи в ориґіналі: «О Руская землЂ, уже за шеломянемь еси!», перші видавці, посилаючись на В. М. Татищева, вважали, що Шеломень - село на прикордонні. Згодом у 1821 р. П. Г. Бутков висловив припущення, що «шеломя» — це Ізюмський курган. На цю думку пристала переважна більшість науковців. А «Руська земля» мислиться то як країна, то як народ.

Так же легко розв'язувалась і проблема другого звернення: «О Руская землЂ, уже не шеломянемь єси!», що вважається зіпсованим повтором. В. М. Перетц писав: «... від Буткова повелося вважати «не» за помилку й виправляти згідно з тим, що попереду «за»: такої думки тримаються Граматін, Максимович, Буслаєв, Тихонравов, Огоновський, Потебня, Яковлев, Шамбінаго та ін.» (Перетц Володимир. Слово о полку Ігоревім. Пам'ятка феодальної України-Руси XII віку. — Київ, 1926. — С.194). Кон'єктуру Буткова прийняли також В. М. Перетц, В. П. Адріанова-Перетц, О. С. Орлов, Д. С. Лихачев, Л. О. Дмитрієв, Л. Є. Махновець та ін. У всіх теперішніх виданнях «Слова» «не шеломянемь» замінено на «за шеломянемь».

Ом. Партицький спробував захистити текст першодруку «не шеломянемь» і дав такий переклад: «О руська земле, ти вже не єсь нашим щитом (защитою!)» (Партицький Ом. Темні місця у «Слові о полку Ігоревім». — Львів, 1883. — С. 15-16). Але впав у іншу крайність: запропонував «не» і для першого звернення.

На нашу думку, це два різних звернення до Руси, виголошені у різні моменти походу. Перейшовши вали-шоломені - оборонні споруди давньої Трояні, — воїни лишили Руську землю за собою: О Руська земле, уже за валом-обороною єси! Та коли вранці рано, відпочивши після першого успішного бою, русини побачили, що оточені з усіх боків половцями, відірвані від рідної землі-матері, прийшло усвідомлення

страшної біди: «О Руська земле, уже не валом-обороною єси». Русь не захистить, не прикриє, не врятує; слід покладатись на власні сили (Яценко Б. Коментуючи безсмертну поему... (Два звернення до Руської землі у «Слові о полку Ігоревім») // Радянське літературознавство. - 1973. — № 7. — С. 33-38).

¹⁸ Овари. За літописом — «обри». Авари — тюркомовне плем'я або союз племен, які у VII ст. перемогли слов'ян, утворили навіть свій каганат, але зникли без сліду. Літописець зафіксував народне прислів'я: «погибоша аки обри». Можливо половці мали якісь етнічні зв'язки з аварами або були їхніми правонаступниками.

¹⁹ ... красної Глібівни. Йдеться про Ольгу Глібівну, доньку великого князя київського Гліба Юрійовича (пом. 1171 р.), онуку Юрія Долгорукого, рідну сестру Володимира Переяславського, дружину Всеволода Буй-Тура.

²⁰ Були віки Трояні, минули літа Ярослава;

були полки Олегові, Олега Святославича.

Характерно, що автор розглядає всю історію як єдиний процес. Те, що втрачено у нашій історіографії — зв'язок між періодом Київської Руси і ранішим державним життям полян, — знаходимо у «Слові». З подій XI ст. автор виділяє, як найбільш славні, літа Ярослава і битви Олега. Цим дана позитивна оцінка Олегові, який «діяв проти свого напасника, що одняв у нього княжий престіл, — проти Всеволода Ярославича» (Грунський М. К. Питання про автора «Слова о полку Ігоревім» // Збірник історико-філологічного відділу УАН. - К., 1927. — № 51. — С. 441). Автор «Слова», говорячи про Ігоря, скрізь підкреслює його походження з роду Олеговичів, мужніх і сильних князів, які утверджують авторитет Руської землі.

²¹ ...давній великий Ярославів син Всеволод. Йдеться про Всеволода-Андрія Ярославича (1030-1093), сина Ярослава Володимировича, князя переяславського, князя ростово-суздальського, білозерського, князя смоленського, князя чернігівського, великого князя київського. Був одружений з донькою Костянтина Мономаха; мав двох синів — Володимира і Ростислава.

²² Бориса ж Вячеславича слава на суд привела. Поширена думка, що тут ідеться про онука Ярослава Мудрого, сина Вячеслава Ярославича, який був на отчині в Смоленську. Однак описаний у літописі і «Слові» Борис Вячеславич претендує не на Смоленськ, а на Чернігів. У 1077 р. його прийняли чернігівці як свого князя. Змушений відійти в Тмуторокань, Борис Вячеславич через рік знову з'являється разом з Олегом Святославичем під Черніговом. Тут у бою на Нежатиній ниві 3 жовтня 1078 р. князя Бориса було вбито. Слід звернути увагу на те, що у 1015 р. Володимир Святославич передав Чернігів своєму синові Вячеславу, ім'я якого було вилучене із «Повісті врем'яних літ». Згадка про Вячеслава Володимировича збереглася лише в джерелах, якими користувався В. М. Татищев. Отож, БорисВячеславич — син Вячеслава Володимировича, племінник Ярослава Мудрого — мав безперечне право на Чернігів. Щоправда, автор «Слова» співчуває перш за все Олегові (Яценко Б. И. Кто такой Борис Вячеславич «Слова о полку Игоревен // ТОДРЛ. — Л., 1976. — Т. 31. — С. 296-304).

²³ ...на Конину. Йдеться про невелику річечку поблизу Чернігова, праву притоку Десни. На берегах Канини у бою на Нежатиній ниві

3 жовтня 1078 р. загинули Борис Вячеславич і Ізяслав Ярославич, великий князь київський.

²⁴ 3 тієї ж капли Святополк по вісті взяв батька свого...

Святополк Ізяславич не брав участі у битві. Лише одержавши вістку про смерть батька, він привіз великого князя Ізяслава до Києва і поховав у храмі святої Софії.

²⁵ Тоді, за Олега Гориславича, сіялось і проростало особицями, гинуло добро Даждьбожого онука...

«Проростало особицями» — дробилось на уділи і розтринькувалось добро всього руського народу. Автор не покладає вини на Олега, хоч більшість учених вбачає саме його вину. Ом.Огоновський писав: «Олег прозваний Гориславичем із-за того, що заподіяв був Русі тяжке горе» (Огоновський Ом. Слово о полку Ігоревім. — Львів, 1876. — С. 66). Такого ж погляду дотримувались В. М. Перетц, О. І. Білецький та ін. На нашу думку, «Горислав» — це ім'я, що однотипне з іменами «Вишеслав», «Верхуслава», і про горе тут не йдеться. Автор «Слова» вжив у цьому контексті «Гориславич», щоб показати справедливість боротьби Олега, його непричетність до біди і зла, які були заподіяні Руській землі в добу отчинних воєн.

²⁶ Що мені шумить? Що мені дзвенить вельми рано перед зорями? Ігор полки завертає:

жаль-бо йому милого брата Всеволода.

У «Слові» особа автора проявляється у найтрагічніший момент бою, який у київській повісті відповідає епізоду втечі чернігівських ковуїв і заполонення князя Ігоря. Не можна не погодитись з М. Граматіним, що тут автор «говорить саме про себе» (Граматин Н. Слово о полку Игоревом... — М., 1823. — С. 90). Так міг проявити себе у «Слові» чернігівський воєвода Ольстин Олексич Прохорів онук, звинувачений київською дипломатією у зраді. Він засвідчив свою непричетність до втечі ковуїв. Про це ми писали у статті «Автор «Слова о полку Игореве», яка 1973 р. була послана до московського журналу «История СССР» (реєстр. № 122 від 20 квітня 1973 р.), але не була опублікована. Цю ж концепцію ми удосконалили у статті «Об авторе «Слова о палку Игореве» (проблемы поиска)» // ТОДРЛ. — СПб., 1993. — Т. 48. — С. 31-37).

²⁷ Встала обида в силах Даждьбожого онука,

вступила бідою на землю Трояню, заплескала лебединими крильми на синім морі біля Дону...

Кривда, підступність поміж русичами обернулася нашестям половців, у яких тотемом був лебідь. (Яценко Б. И. Северские князья в «Слове о полку Игореве» // Русская литература. — 1981. — № 3. — С. 106-110).

²⁸ ...Карна і Жля... — персоніфікація скорботи і жалю. («Карити» — оплакувати.)

²⁹ ...Святослав, Грізний Великий Київський... Святослав Всеволодович (1125-1194) — син великого князя київського і чернігівського Всеволода Олеговича, онук Олега Святославича, двоюрідний брат Ігоря та Всеволода Сіверських. Деякі дослідники (Д. С. Лихачев, О. А. Назаревський, С. В. Шервінський та ін.) вважають Святослава Всеволодовича найслабшим київським князем. Але така оцінка використовувалася на підтвердження перенесення столиці Руси до Владимира-Суздальського. Тому штучно принижувалось, компрометувалось або замовчувалось усе, що могло піддати сумніву цю шовіністичну теорію. Насправді Святослав був наймогутнішим князем України-Руси в XII ст. Він мав найширші політичні зв'язки в Русі і за її межами — з Суздалем, Новгородом, Рязанню, Галичем, Полоцькою землею, які визнавали його політичне старійшинство, а також з Польщею, Угорщиною, Візантією, Німеччиною. Святослав був здібним і сміливим полководцем. Його прихильності добивались Ізяслав Мстиславич і його брат Ростислав, Юрій Долгорукий, Ізяслав Давидович, Святослав Олегович та ін. У 1164 р. Святослав став великим князем чернігівським, старійшиною серед Олеговичів.

Кияни тричі запрошували Святослава на золотий київський престол (1174, 1176, 1180 роки). Святослав зіграв вирішальну роль у становленні Владимиро-Суздальського князівства, де з його допомогою закріпилися брати Боголюбського. Святослав завдав кількох відчутних поразок об'єднаним силам половців, після яких вони вже перестали існувати як самостійна політична сила.

Святослав — єдиний князь у XII ст., який перебував на великому князюванні так довго — 18 років (1176-1194 роки). Київське боярство обрало у співправителі йому Рюрика Ростиславича, може лише для того, щоб дещо погамувати руйнівну вдачу останнього. Система дуумвірату була чудовою знахідкою, яка забезпечувала спокій в Русі.

Чому ж виникла і одержала поширення думка про слабість великого київського князя? Як сказано вище, цьому сприяла теорія занепаду Києва у XII ст. Окрім того, у XVIII ст. нормою політичного мислення істориків була ідея сильної централізованої самодержавно-монархічної влади. Авторові «Слова» ця ідея невідома. Він надіється на братній союз і єдність князів на чолі з київським князем. Але з погляду XVIII ст. такий «государ» міг сприйматись «лише як негативний герой» (Лотман Ю. М. «Слово о полку Игореве» и литературная традиция XVIII — начала XIX вв. // «Слово о полку Игореве» - памятник XII века. — М.; Л., 1962. — С. 342). У XII ст. жила ідея сильного князя на чолі федерації отчин, а не ідея самодержавного володаря.

³⁰ Кобяк (Карлийович). У 1184 р. об'єднані сили руських князів на чолі із Святославом Всеволодовичем розгромили половців на р. Орелі і взяли у полон Кобяка, двох його синів і понад сім тисяч половців.

³¹ Тут німці і венедичі,

тут греки і морава співають славу Святославу...

Слава Святославових походів і перемог розійшлася по всій Європі; про них знають і німці, і венедичі (західні слов'яни: украни та ін.), греки і моравляни.

³² Пліснеськ, Кисань — місто і річка на межі Волинської і Галицької земель. Тут у 1188 р. був розбитий угорцями Роман Мстиславич, що прагнув захопити Галич.

³³ ...пошукати града Тмутороканя... В. В. Капніст застерігав, щоб не шукали Тмуторокані біля Азовського моря, куди руські князі через половецькі стійбища доходити не могли. К. Ф. Калайдович теж не був упевнений, що Тмуторокань була на Таманському півострові. Ще В. М. Татищев писав, що Тмуторокань була поблизу Мурома і ніде інде, окрім області Рязанської, бути не могла (Татищев В. Н. История Российская. — Т. 2. — С. 315). Справді, коли у 1194 р. Олеговичі вирішили повернути до Чернігова тмутороканські землі, то рушили в похід на Рязань. Але Всеволод Суздальський заявив про підтримку Рязані, і Олеговичі повернули назад (Татищев В. Н. — Т. 3. — С. 155). Отже, Ігор спрямував свої війська у 1185 р. не на Тамань, а у верхів'я і середню течію Дону. «Тмутороканський бовван» — володар тих земель; можливо, тут натяк на Всеволода Суздальського.

³⁴ Вже соколам крильця притнули шаблями поганів,

а самих опускали в путини залізні.

Літописні повісті по-різному описують полон Ігоря та інших сіверян. Переяславська повість: «а они вси держими бяху твердо и стрегоми и потвержаеми многими желЂзы и казньми (ПСРЛ. — Т. 1. — Стп. 400), тобто князь Ігор утік з полону, Бог поміг йому, хоч умови утримання полонених були жорсткі.

Московський літописний звід кінця XV ст. переосмислив повідомлення про полон Ігоря. Виходило так, що після втечі Ігоря «прочих же начаша твердо держати и многими желЂзы отягчати их» (ПСРЛ. — Т. 25. - С. 92). В Іпатському літопису князь Ігор показаний як почесний полонений (ПСРЛ. — Т. 2. — Стп. 645). Версія «Слова» найближча до лаврентіївської (переяславської) повісті, її використовує автор «Слова», але і вступає в полеміку з нею.

³⁵ А Олег і Святослав тьмою заволоклися... Йдеться про Олега Святославича (пом. 1115 р.) і Святослава Олеговича (пом. 1164 р.) _ діда і батька князя Ігоря. Слава давніх князів потьмарилася після поразки сіверян.

³⁶ Хинова — фінни Волго-Окського межиріччя, тобто Владимиро-Суздальського князівства, піддані Всеволода Велике Гніздо.

³⁷ Шарукан — половецький князь, дід Кончака. У 1068 р. був узятий в полон Святославом Ярославичем, а в 1107 р. знову розгромлений об'єднаними силами руських князів.

³⁸ Тоді великий Святослав ізронив Золоте Слово...

Поширена думка що Золоте Слово обмежується лише зверненням

до Ігоря і Всеволода, скаргами Святослава на своє безсилля. Так захищається ідея слабого князя київського і занепалого Києва. Цього погляду дотримувались Карамзін, Граматін, Вельтман, Максимович, Гербель, Малашов, Міллер, Прозоровський, Огоновський, Потебня, Каллаш, Владимиров, Перетц, Лонгінов, Стеллецький, Югов, Гудзій, Лихачов та ін. Дослідники не допускали того, що «слабий монарх» київський князь Святослав міг виголосити прекрасне звернення до могутніх господарів, закликати їх до захисту слабіючого київського престолу. Найповніше обґрунтував цю позицію М. К. Гудзій (Гудзий Н. К. О составе «золотого слова» Святослава в «Слове о полку Игореве» // Вестник Московского университета. — 1947. — № 2. — С. 19-32).

Однак Святослав у «Слові» — це величний образ старійшини, що мав великий авторитет серед сучасників. Звернення Святослава, як відмітив В. Г. Бєлінський, — це голос історії. Так розуміли Святослава київського Шевирьов, Лубенський, А. Майков, Жуковський, П. Вяземський, Є. В. Барсов, М. Андрієвський, Шамбінаго, Ай налов, Шторм, Є. Ляцький, І. Новиков, Ржига, М. Возняк, А. Лященко, О. Орлов, Б. Рибаков та ін. Вони переконані, що звернення до князів належить до Золотого Слова Святослава. Цей заклик до єднання цілком виключає прагнення підкорити інших князів своїй владі. «У жодному із звернень немає і сліду підлеглості цих князів Києву, київському князеві. Всі вони прославлені своєю могутністю і самостійністю» (Рыбаков Б. А. Русские летописцы и автор «Слова о полку Игореве». — М., 1972. — С. 497-498). Разом з тим, на нашу думку, тричі закликаючи князів виступити «за землю Руськую, за рани Ігореві», Святослав Всеволодович тим самим згуртовує князів навколо Ігоря, нового вождя Руси (Яценко Б. І. Про «золоте слово» Святослава Київського // Радянське літературознавство. — 1976. — № 5).

³⁹ Рано єсте почали Половецьку землю мечами усмиряти,

а собі слави шукати.

Тут і далі Святослав говорить про минулі звитяжні походи Ігоря і Всеволода в 60-80-х роках. Ця думка передана перфектом «єсте почали». І прислівник «рано» означає не «передчасно», як витлумачують ті, хто звинувачує сіверян у сепаратизмі, а «з малих літ».

Та немало ворогів подолали,

немало кров поганську проливали.

У першодруці: «нъ нечестно одолЂсте, нечестно бо кровь поганую проліясте». Вважаємо, що помилкове прочитання «нечестно» виникло внаслідок вставлення в рядок виносного «с» в не належному місці. Необхідно: «несчетно». Таке прочитання підтверджується використанням аориста («одолЂсте») і імперфекта («проліясте»). Детальніше про це в статті: Яценко Б. И. Северские князья в «Слове о полку Игореве» // Русская литература. — 1981. — № 3. — С. 106-110.

⁴⁰ А вже не бачу волості... брата мойого Ярослава.

Ярослав-Прокопій Всеволодович (1139-1198) — великий князь чернігівський, брат Святослава Київського, син Всеволода Олеговича, внук Олега Гориславича. Перед походом сіверян Ярослав послав у Половецький степ свого воєводу Ольстина Олексича, який провів там глибоку розвідку. Цей же воєвода очолив і чернігівську допомогу, що брала участь у поході. Ярослав вів обережну політику, не вступаючи в конфлікти з жодним із князів. У 90-х роках, будучи вже старійшиною Олеговичів, зумів розбити в союзі з Романом Волинським коаліцію Рюрика Київського і Всеволода Суздальського, відстояти Чернігівську і Полоцьку землі.

⁴¹ ...а Володимир під ранами. Володимир-Єпифаній Глібович, князь Переяславський, син великого князя київського Гліба Юрійовича, небіж Всеволода Суздальського. Визнавав родове старійшинство Всеволода, брав участь у його поході на волзьких болгар у 1183 р., у походах руських князів на половців. У 1184 р. напав на сіверські міста і пограбував їх, чим завдав Ігореві образи; переяславці і сіверяни перебували на початку 1185 р. у стані війни. У тому ж році захистив Переяслав від нападу Кончака, був поранений. Помер 18 квітня 1187 р.

⁴² Великий княже Всеволоде! — Всеволод-Дмитрій Юрійович «Велике Гніздо» (1154-1212), син Юрія Долгорукого, князь владимиро-суздальський. Автор «Слова» закликає його захистити родову отчину Мономаховичів — Переяслав, згадує про його походи на волзьких болгар у 1183 р. і на половців у 1198 р.

⁴³ ...завзятими синами Глібовими. Йдеться про синів Гліба Юрійовича, переяславських князів Ізяслава і Володимира, які слухняно виконували волю свого стрия Всеволода Суздальського. Ізяслав загинув у поході на волзьких болгар; Володимир теж був утягнутий в інтриги, які плів Всеволод проти Руси, і помер у молодому віці у 1187 р. «Живі шерешири», якими стріляв Всеволод, виявились знаряддям для одноразового використання.

⁴⁴ Ти, буй Рюриче і Давиде! Йдеться про синів великого князя київського Ростислава Мстиславича, онука Мономаха.

Рюрик-Василій Ростиславич (помер 1212 чи 1215 р.); дев'ять разів займав престол київський, в 1181-1194 роках був дуумвіром Святослава Всеволодовича на великому князюванні. Був князем новгородським, білгородським, вручийським. У 90-х роках визнав старійшинство Всеволода Суздальського, що призвело до виснажливої феодальної війни 1195-1196 років за переділ Руської землі. Згодом вів багаторічну війну проти Романа Галицько-Волинського; у союзі з Олеговичами і половцями розгромив Київ у 1203 р.

Давид-Гліб Ростиславич (1140-1197), князь новгородський, новоторжківський, вітебський, вишгородський, князь смоленський. У 1185 р. відмовився йти на захист Переяслава.

Автор «Слова» з недовір'ям ставиться до Рюрика і Давида Ростиславичів, які хоч і мали велику силу («роги носячи»), однак виконували волю чужих володарів, зокрема Всеволода Юрійовича («лиш хвостами махають»).

⁴⁵ Галицький Осмомисле Ярославе! — Ярослав Володимирович (помер 1 жовтня 1187 р.), син Володимира Володаровича, правнук Ростислава Тмутороканського. Був одружений з Ольгою Юріївною, дочкою Юрія Долгорукого, з якою мав сина Володимира. На думку окремих дослідників, «Осмомисл» — той, хто має вісім думок, вісім тур-

бот, тобто зайнята корисними справами людина. Однак у «Лексиконі» Памви Беринди знаходимо відомості про «вісім злих помислів»: 1) чревобєсіє; 2) блуд; 3) сребролюбіє; 4) гнів або ярость; 5) скорбь або печаль; 6) униніє; 7) страсть душі; 8) гординя (Памва Беринда, с. 157). їм протиставлені сім «дарів духу святого»: 1) дух премудрості; 2) дух розуму; 3) дух совіта; 4) дух кріпості; 5) дух віденія; 6) дух благочестія; 7) дух страха божія (Памва Беринда, с. 32-33). Можливо, вісім страстей характеризують і Ярослава Галицького. Його любовна історія з Настею Черговою і особливо трагічна розв'язка її (1173 р. бояри спалили Настю) були відомі в Русі, і давати Ярославу благочестиву характеристику було б нерозумно. Проте прихований осуд у слові «Осмомисл» могли зрозуміти лише добре начитані люди. Разом з тим автор прославляє військову могутність галицького князя.

Дочка Осмомисла була одружена з Ігорем Сіверським, народила п'ятьох синів, які згодом претендували на галицьку спадщину.

⁴⁶ А ти, буй Романе і Мстиславе! Можливо, йдеться лише про Романа-Бориса Мстиславича, сина великого князя київського Мстислава Ізяславича. Однак якщо названий і Мстислав, то це міг бути Мстислав Володимирович, правнук Мономаха, він допомагав Роману у боротьбі за Київ на початку XIII ст.

Автор називає етапи бойового шляху Романа Мстиславича. У 1169 р. він розбив під Новгородом війська Андрія Боголюбського - «Хинову». Ця перемога мала виключно велике значення для утвердження суверенітету Новгорода як феодальної республіки. У 1182 р. уже на Волині приєднав до своїх володінь Підляшшя. У 1188 р. спробував осісти в Галичі, але зазнав невдачі у боротьбі з уграми і з трудом повернув собі Володимир-Волинський. Під час феодальної війни 1195-1196 років союз Романа з Олеговичами і полоцькими князями був могутньою силою, що врятувала Русь від поглинення чужинцями — хиновою, литвою. Розгромивши литовців, ятвягів, деремелу, Роман відкинув їх від Руської землі (1196 р.). Як довів М. Ф. Котляр, у 1197 чи в 1198 р. Роман завдав нищівного удару половцям і врятував Царгород, який облягали степовики. У 1199 р. Роман все-таки об'єднав Волинську і Галицьку землі, утворивши могутнє Галицько-Волинське князівство. Через деякий час він став і великим князем київським, самодержцем всієї Руси, але загинув у бою з поляками (1205 р.). Мав двох синів — Данила і Василька.

⁴⁷ ...по Росі й по Сулі гради поділили. Йдеться про переділ Руси під час і після війни 1195-1196 років. Автор «Слова» був проти зближення Олеговичів з Рюриком і відстоював ідею союзу з Романом: «Дін тобі, княже, гукає і кличе князів на звитягу. Олеговичі, хоробрі князі, встигли на брань!» Нагадуючи Романові про поділені міста (Торчеськ, Трипілля, Канів, Корсунь, Богуслав), на які претендував Роман, але не одержав їх, а також Переяслав і міста Посулля, що були передані Всеволоду Суздальському, автор прагнув знову привернути увагу Романа до руських справ.

⁴⁸ Інгвар і Всеволод, і всі три Мстиславичі. Автор звертається до двоюрідних братів Романа — Інгваря і Всеволода Ярославичів, князів луцьких, які допомагали йому у феодальних війнах і походах.Щодо трьох Мстиславичів, то тут ідеться про синів Мстислава Ростиславича (помер 1180 р.), небожів Рюрика Київського — Мстислава, Давида і Володимира. У 1196 р. Мстислав Мстиславич був посланий Рюриком у Галич на підмогу Володимиру Ярославичу проти Романа. Отже, у цьому зверненні автор об'єднав дві протиборні групи князів.

⁴⁹ Один же Ізяслав, син Васильків... Ізяслав — напевне, онук Володаря Глібовича, згаданий в Іпатському літопису під роком 1180. Полоцькі князі допомагали Святославові Всеволодовичу у війні проти Смоленська і Суздаля. Серед них були «из Логажска Андрій Володьшичь и сыновець его Изяславъ» (ПСРЛ. - Т. 2. — Стп. 620). У 1196 р. Василько Володарович (можливо, батько Ізяслава), який був на боці чернігівських князів, розбив смоленські полки і навіть захопив у полон Мстислава Романовича, свата князя суздальського. Не виключено, що за цих умов полочанам допомагали литовці, які фактично окупували край. Так, Ярослав Новгородський постійно тримав у Луках заставу — «отъ литвы оплечье Новугороду» (ПСРЛ. — Т. 3. — С. 24). Онуки Всеслава забули заповіти діда, і лише Ізяслав Городенський підтримав його давню славу, виступив проти литовців і загинув у бою. Точна дата його смерті невідома.

⁵⁰ Ярославе і всі онуки Всеславові! Автор звертається до Ярослава Володимировича, онука Мстислава Великого, який князював у Новгороді з перервами від 1182 до 1199 р., і до полоцьких князів. До війни 1196 р. Ярослав жив з полочанами мирно, дружно, разом ходили проти литви, чуді. Під час війни Всеволод Суздальський «иде на Чернигов совокупивъ силу свою и ПоловЂчкую» (ПСРЛ. — Т. 4. — С. 177). Щоб забезпечити себе з флангу, повелів Ярославу з новгородцями йти на Луки, оберігати від Полоцька землю Смоленську (Татищев В. Н. — Т. 3. — С. 162). Цей гарнізон довгий час лишався в Луках (див. п. 49), реально загрожуючи Полоцькій землі. Коли в Луках помер син новгородського князя Ізяслав, полочани з Литвою прийшли на Луки і спалили хороми (1198 р.). Напруження між Новгородом і Полоцьком досягло крайньої межі. Не виключено, що чернігівська дипломатія прагнула примирити ворогуючі сторони. Ось тоді і виникло звернення до Ярослава Новгородського і онуків Всеслава.

Але Ярослав був повний рішимості відомстити полочанам за кривду. «На ту же зиму ходи князь Ярославъ съ Новгородьци, и съ Пльсковици, и съ Новотържьци, и съ Ладожани, и съ всею областію Новгородьскою къ Полотьску...» Але до війни не дійшло: ворогуючі сторони примирилися на озері Касоплі (ПСРЛ. — Т. 3. — С. 24). Отже, на нашу думку, «Слово о полку Ігоревім» було написане після осіннього нападу полочан на Луки, але до зимового походу Ярослава Новгородського, можливо у листопаді-грудні 1198 р. (Яценко Б. І. Про «золоте слово» Святослава Київського // Рад. літературознавство. — 1976. — №5).

⁵¹ Всеслав Полоцький — Всеслав Брячиславич (помер 1101 р.), син Брячислава Ізяславича, правнук Володимира Святославича, хрестителя України-Руси. Намагався взяти під свій контроль Новгородську землю, вів війни з Ярославичами, які навіть взяли його

підступом і посадили в поруб. Звідти його визволили кияни і проголосили великим князем київським (1068 р.). Але його вабив Полоцьк, де він згодом і утвердився. Вважався чаклуном і перевертнем.

⁵² Білгород — містечко під Києвом.

⁵³ ...піднявши трикуси, одчинив ворота Новуграду,

розбив славу Ярославу...

Існує значна література з розшифрування цієї фрази. На нашу думку, Всеслав відкрив ворота Новгорода не з допомогою стінобитних машин, а владою великого князя київського, піднявши символ влади Рюриковичів - «трикуси» (тризуб). Фактично Всеслав узяв Новгород у 1067 р., а наступного року став великим київським князем. Автор «Слова» міняє перебіг подій місцями, щоб утвердити владу Всеслава — великого князя київського — над Новгородом. Тим самим Всеслав підірвав славу Ярослава і його нащадків, які князювали у Новгороді з 1015 р.

⁵⁴ Немига — права притока Свислочі, під Мінськом, пересохла.

⁵⁵ Стугна — права притока Дніпра.

⁵⁶ А юному князю Ростиславу закрила (світлі) дні при темному

березі. Плачеться мати Ростиславова за юнаком князем

Ростиславом.

Ростислав Всеволодович (1070-1093), брат Володимира Мономаха, загинув у бою з половцями 26 травня 1093 р. В Іпат.: «плакася по нем мати его, вси людье плакаша по нем повелику уности его ради» (ПСРЛ. — Т. 2. - Стп. 212).

⁵⁷ Сказав Боян і Ходина, Святославові піснетворці, старого

часу Ярославового, Олегові: «Коганю! Хоч і тяжко твоїй

голові без плечей, зле твоєму тілові без голови* -

так і Руській землі без Ігоря.

Фраза складна для розшифрування, зокрема буквосполучення «и ходы на», «Ольгова Коганя хоти». Свої пояснення пропонували М.Граматін, А. Лященко, Д. Лубенський, І. Забелін, В. Перетц, Р. Якобсон, Л. Булаховський, М. Щепкіна, Л. Махновець, В. Адріанова-Перетц та ін. Більшість схильна бачити тут двох співців — Бояна і Ходину, хоч, на думку О. С. Орлова, «трудно пояснити несподіваність його появи», тобто появи «Ходини» (Орлов А.С. Слово о полку Игореве. — М.; Л., 1946. — С. 134). Інша проблема виникає у зв'язку з осмисленням самого звертання. Дехто вважає, що це прислів'я або фрагмент із Боянових пісень. Але займенник «ти» («тяжко ти голови») виконує роль як особового займенника («тобі»), так і присвійного займенника («твоїй»). Так, у 1015 р. Предслава попереджує Ярослава: «не ходи, брате, отець ти умерлъ, а брать ти убіенъ отъ Святополка» (ПСРЛ. — Т. 1. — Стп. 135-136). Так у Лаврентіївському літопису. А у Софійському першому літопису знаходимо: «отець твой умре, а брать ти убить...» (ПСРЛ. — Т. 5. — С. 84). Отже, пряма мова Бояна - це не приспівка або прислів'я; це звертання до конкретної особи — до тмутороканського князя Олега Святославича. Не виключено, що Боян ходив по Тмуторокані і запросив Олега в Русь. Прихід Олега в 1094 р.і його утвердження в отчині привели згодом до утворення другого тріумвірату руських князів - київського, чернігівського і переяславського. Отож, «и ходы на Святославля» можна прочитати — «и ходи до сна Святославля», тобто до Олега Святославича. Але ми не наполягаємо на такому прочитанні.

Боротьба Олега з Мономахом за Чернігів була тривалою і виснажливою. Але врешті Мономах змушений був визнати свою неправду і покаятись. У своєму листі до Олега в 1096 р. він писав: «Я послухав сина свого і написав тобі грамоту. А приймеш її з добром чи лайкою — своє побачу в твоєму посланні. Цими словами випередив тебе в тому, чого раніше хотів від тебе, в упокоренні і покаянні, бажаючи од Бога відпущення моїх давніх гріхів...» (ПСРЛ. - Т. 1. — Стп. 253; Переклад наш. — Б. Я.).

Так і Руській землі без Ігоря. Тут фактично і виражена ідея всього твору — Руській землі без Ігоря, як тілові без голови. Тут прямий зв'язок старої і нової доби — боротьби Олега і боротьби Ігоря. Але відчутна і різниця: Олег добивається отчини своєї, відстоює інтереси свого роду; а Ігор Святославич — борець за всю Руську землю, яка вже мислиться як єдине ціле. Ігор Святославич, який став 1198 р. старійшиною серед Олеговичів — старшої князівської лінії, фактичним дуумвіром Рюрика Київського, міг, на думку автора, об'єднати руських князів і великою силою руською захистити рідну землю од поганів.

⁵⁸ Ігор їде по Боричеву до святої Богородиці Пирогощої.

Два образи у «Слові о полку Ігоревім» роблять князя Ігоря героєм епохальним: сонячне затемнення й Ікона Пирогоща. Затемнення символізує велику загрозу, що нависла над Руською землею. І виступ Ігоря у похід назустріч небезпеці — то найвищий подвиг в ім'я Руси. І наприкінці твору прихід Ігоря Святославича до Києва, до Пирогощої свідчить про те, що герой пройшов усі випробування і готовий одержати благословення, щоб виконати обов'язки нового вождя Руси.

Проте ця проблема не стала визначальною в дослідженні «Слова», навіть були зроблені певні акценти, далекі від розкриття ідеї твору. У першому виданні «Слова» (с. 45) про Ікону Пирогощу сказано, що це «Образъ Владимірской Богородицы, который нынЂ въ Успенском СоборЂ въ Моск†возлЂ царскихъ вратъ на лЂвой сторонЂ въ кіотЂ. Его въ древности Богородицею Пирогощею называли по тому, что изъ Царяграда привезень былъ въ Кієвъ гостемъ, прозывавшемся Пирогощею. Великий Князь Андрей Юрьевич Боголюбскій въ 1160 году взялъ сію святую икону отъ отца своего Великаго Князя Юрья Владиміровича и перенесъ оную въ новопостроенный тогда на КлязмЂ городъ Владиміръ; въ Москву же оная принесена въ 1395 году, и съ тЂхъ поръ уже именуется Владимірскою». Далі йдуть посилання на «Историю Российскую» В. М. Татищева.

Примітка першодруку «Слова» наведена тут у повному обсязі, щоб привернути увагу читача до незаперечного факту: Ікона Пирогоща і у XVIII ст. ототожнювалася з Іконою Владимирською, яка була вивезена Боголюбським з Вишгорода. Перші видавці допустили явний анахронізм, стверджуючи, що ікона в 1160 р. була у Владимирі-Суздальському, а в 1185 році до неї в Києві приходить князь Ігор. Дослідники і пізніше не зосереджувалися на цих суперечностях, навіть не фіксували їх, полишаючи простір для всіляких фальсифікацій. А між тим усі ці протиріччя вимагають окремого пояснення.

Ми встановили, що в 1792-1793 роках І. Єлагін, ледь ознайомившись з Мусін-Пушкінським рукописом «Слова», вирішив, що в ньому йдеться про переможний похід на половців ПОЗ р. і про Олеговича Ігоря, учасника походу. При цьому він навіть послався на відповідну розповідь у В. М. Татищева. У першому чорновому варіанті свого «Опыта повествования о России» він занотував про «Слово»: «лЂта отъ Рож(дества) Хрис(това): ГР писанное», тобто в 103 році. (У XVIII ст. дати часто позначали лише трьома останніми цифрами; напр., 1773 рік передавали так: «773».) В.Козлов, який опублікував фотокопії єлагінських паперів, не звернув уваги на цю дату. (Див. Козлов В. П. Кружок А. И. Мусина-Пушкина и «Слово о полку Игореве». — М.,1988. — С. 142.) У наступних варіантах своєї праці Єлагін запропонував обережнішу дату: «въ началЂ XII вЂка писанное» (с. 145). Хоч згодом перші видавці зрозуміли, що у «Слові» йдеться не про похід ПОЗ р., а про похід 1185 р., все ж написані раніше примітки лишилися, зокрема про Пирогощу, про звернення нібито до Всеволода Олеговича (помер 1146 р.) в Золотому Слові Святослава Київського тощо.

Виправлення суперечностей почалося вже після виходу «Слова» з друку. М.Карамзін, по-своєму витлумачивши літописне повідомлення про Ікону Пирогощу, висловив догадку, що ікони могло бути дві — Пирогоща і Владимирська (Вишгородська). Так протягом XIX ст. була сформована концепція двох ікон, хоч у «Книге степенной царского родословія» чітко вказано на один «чудотворний образ» (ПСРЛ. — СПб., 1908. — Т. 21. — Перш. пол. — С. 230). Та й сама Катерина II, вивчаючи текст «Слова», власноручно записала: «Богородица Пирогощая єсть образ Владимирской Богоматери...»

З Іконою Владимирською пов'язувався факт переносу столиці Руси в середині XII ст. з Києва до Владимира і згодом до Москви. Свідчення про те, що Пирогоща — Ікона і в 1185 р. була в Києві — а про це цілком однозначно сказано у «Слові», — внесло сум'яття в позиції великодержавників. Отож, гадка М.Карамзіна про дві ікони була спрямована на те, щоб розвіяти сумніви.

Але і на цьому проблема не вирішувалася. В ідеологічній концепції російської науки дві рівноцінні ікони були неприйнятні, оскільки лише Ікону Владимирську вважали «чудотворним образом», символом Московської держави. Тому російські вчені Київської духовної академії В.Завитневич, П.Лебединцев, І. Мали шевський на початку 90-х років XIX ст. вирішили дати свою оцінку цим двом іконам. І зробили це дуже просто. За аналогією з Москвою, де Владимирська Ікона поставлена в Успенському соборі, автори гіпотези відшукали в Києві теж Успенський храм для Ікони Пирогощої, але не в Печерській частині серед київських святинь і не в «городі Ярослава» чи в «городі Володимира» на Горі, а на Подолі, в торгових рядах. Зрозуміло, що така ікона вже ніколи не могла зрівнятися з чудотворною Владимирською. Українські вчені тоді ж таки і пізніше охоче погодилися з цією меншовартістю, оскільки усвідомлення значимості Ікони Пирогощої для українського народу й Української держави уже було втрачено.

Та чи на Подолі була церква Пирогоща? У «Слові» сказано, що князь Ігор їхав до Пирогощої по Боричовому, тобто уже поминувши Поділ, він піднімався в «город Володимира», де і могла бути церква й Ікона Пирогоща. І. Малишевський намагався врятувати концепцію, заявивши, що Ігор спускався по Боричеву до церкви Пирогощої після побачення зі Святославом, який жив на Горі. Цю ідею підхопив Б.Рибаков, який гадав, що Ігор приїхав до Києва в липні — на початку серпня 1185 р. і виїжджав з Києва 15 серпня, в день Успіння Богородиці і тому по дорозі не міг, мовляв, не зайти до Успенської церкви на Подолі. Таке твердження надумане, штучне, не відповідає феодальному етикету XII ст. і спрямоване на ще більше приниження руської (староукраїнської) святині. (Див. Рыбаков Б. А. «Слово о полку Игореве» и его современники. — М., 1971. — С. 276.)

Інакше висвітлив цю проблему Д. Лихачев, який вважав, що йдеться про в'їзд князя Ігоря в Київ. Він підтримав гадку В. Завитневича, нічим не підтверджену в літописних повістях чи «Слові», що князь Ігор у полоні міг дати обітницю Богородиці Пирогощій. «Обітниця була виконана в київському храмі, бо, очевидно, ні в Чернігові, ні в Новгороді-Сіверському не був розвинений спеціальний богородичний культ, пов'язаний із захистом від ворогів цих міст». Ігор, на думку дослідника, не звертався в патрональні храми, бо не був київським князем, а тому задовільнився церквою Пирогощею. (Лихачев Д. С. «Слово о полку Игореве» и культура его времени. — Л., 1985. — С. 286.)

Як бачимо, тут теж приховане знецінення Ікони Богородиці Пирогощої.

Залишимо осторонь ці сумнівні припущення стосовно «спеціального богородичного культу» і спеціальних храмів для київських чи некиївських князів. Зафіксуємо лише одне: прибувши до Києва, князь Ігор, поминувши Поділ, піднімався по Боричеву до церкви Пирогощої.

Л. Махновець підтримав гіпотезу І. Малишевського - Б. Рибакова, що князь Ігор і гаданий автор «Слова» Володимир Галицький відвідали церкву Пирогощу на Подолі в день Успіння Богородиці. Але дослідник не пояснює, чому Ігор вибрав для відвідин саме цю церкву, якщо в цей день усі князі повинні були зібратися у Великому Успенському Соборі для урочистої святкової служби.

На нашу думку, Ігор Святославич піднімався по Боричеву на Гору, в історичний центр міста. Треба з довір'ям віднестись до свідчення автора «Слова», який указав на Боричів не лише як на географічний, а й ідеологічний орієнтир. Адже 988 р. кияни по Боричеву спускали у Дніпро своїх старих богів. Ігор же піднімався по Боричеву до святині Руської землі, на Гору, усвідомивши своє велике призначення. Звернімо увагу, що там, на Горі, був і двір Мстислава Володимировича, який заклав церкву Пирогощу. На мініатюрі XV ст. в Радивілівському літопису, що зображає цю подію, ліворуч від Пирогощої показаний і князівський палац. Вважаємо, що церкву Пирогощу слід було шукати не на Подолі, а в «городі Володимира». Саме там, в одному з храмів (напевне, зараз не відомих і не обов'язково Успенських) могла стояти Ікона Богородиці Пирогощої — символ державності України-Руси XII ст.

Назву «Пирогоща» тлумачать по-різному: «Баштова» (В. Завитневич, М. Кондаков, Д. Лихачев та ін.), «Неопалима купина» (Д. Альшиць), «Розрадниця» (М. Шефтель) тощо. Пропонуємо ще одне пояснення. На наш погляд, «Пирогоща» — складне слово: pyr + gostia, тобто «вогонь» + «жертва», або «очисна жертва». (Яценко Б. Символ державності України-Руси XII століття. Про Пирогощу в літописах і «Слові о полку Ігоревім» // Вітчизна. — 1994. — № 9-10. - С. 136- 138). Геґель писав, що всяка нація народжується в жертві і стверджується жертвою. Похід 1185 р., на думку автора «Слова», і був такою жертвою, в якій сформувався і захистив себе в постімперський період староукраїнський народ.

Ще в 1929 р. В. Ходасевич побачив у «Снові» два завдання, які ставив перед собою автор: завдання політичне — пробудити національну свідомість, закликати князів до згоди в ім'я єдиної Руської землі (в нашому розумінні — колишньої метрополії) і завдання філософічного характеру — показати «героя, ніби поваленого, а по суті непереможного», героїзм якого весь час «надійно мотивується його політичною місією». (Див. Русская литература. — 1989. - № 1. — С. 100-102.) І коли автор «Слова» проголошує в заключній частині поеми, що Руській землі без Ігоря, як тілові без голови, то він має на увазі саме його політичну місію — утвердити єдність і захистити Русь від зовнішніх ворогів.

 Раніше:

Переднє слово

Історична основа «Слова о полку Ігоревім»

 Далі:

З історії відкриття «Слова о полку Ігоревім»

Про орфографічні та палеографічні особливості Мусін-Пушкінського рукопису «Слова о полку Ігоревім»

Про Щукінський список «Слова о полку Ігоревім»

Реконструйований список «Слова о полку Ігоревім»

Орфографічний і палеографічний коментар

Різнонаписання в текстах ориґіналу

Про особливості читання і перекладу «Слова о полку Ігоревім»

The Saga of Ihor's Folk, of Ihor, Son of Sviatoslav, Grandson of Oleh

Основні наукові праці Б. І. Яценка з проблем киево-руської літератури

Попередня

«Слово о полку Ігоревім» та його доба

Наступна