Уклінно просимо заповнити Опитування про фемінативи  


[Сміт Ентоні. Нації та націоналізм у глобальну епоху. — К.: Ніка-Центр, 2006. — С.15-22.]

Попередня     Головна     Наступна         Примітки





Вступ



У цій книжці я хотів би дослідити, чому наприкінці другого тисячоліття в час, коли світ стає більш уніфікованим і взаємопов’язаним, коли тоншають і зникають бар’єри між етнічними групами, відроджуються етнічні конфлікти і націоналізм.

Довколишній світ постійно нагадує нам, що планета, на якій ми живемо, стає меншою і більш інтегрованою. Скрізь виникають, тісніші зв’язки між економіками й суспільствами нашої планети, а складне плетиво міжнародних організацій і правил зв’язує у справді міжнародну спільноту колись осібні держави й нації. У кожному куточку світу етнічні минувшини оновлюють, а старі культури фрагментують і перероблюють. Людство повсюди прив’язане до шестерні автоматизованих технологій і обплетене павутинням масових комунікацій. Одне слово, наш світ став одним місцем.

Це «стиснення» часу й простору засадничо змінило способи, в які люди мають стосунок один до одного і до своїх соціальних мереж. Поза сумнівом, модерність принесла революцію у наше сприйняття світу і ставлення до суспільств, із яких він складається. Можливо, настав, нарешті, момент утілення сподівань Маркса й Енгельса на те, що з багатьох національних культур і літератур по-/16/стануть єдині література й культура. Можливо, прийшов також час змінити наші політичні структури й ідеології та ліквідувати застарілі поділи й давні антагонізми, відповідно до новонароджуваного міжнародного поділу праці, в якому зникають торговельні перешкоди, а товари і робітники можуть вільно перетинати континенти. Та сама революція спричинила занепад стародавніх традицій і релігійних цінностей, змусила багатьох людей відокремити практики й вірування від їхніх колишніх контекстів і залучити розмаїття іншого — інших культур, людей та способів життя — до свого самообразу і соціальних зв’язків 1.

Але це лише один бік сучасної картини. Інший представляють піднесення й поширення різного роду соціальних рухів і протестів на захист своєї ідентичності, від фемінізму до екологічних рухів, від руху за громадянські права до релігійних відроджень. Зокрема, ми є свідками відродження етнічного націоналізму, релігійного фундаменталізму і групових антагонізмів; усе це, гадали, давно відійшло в минуле. Етнічні виступи за автономію й відокремлення, війни за національне возз’єднання й жорстокі расові конфлікти за ринки праці та соціальний захист поширилися всіма континентами. В епоху глобалізації та переходу нас заскочила круговерть конфліктів на ґрунті політичних ідентичностей та етнічного поділу. В Індії, на Кавказі, на Африканському Розі * і в Південній Африці вибухнули криваві конфлікти;



* Африканський Ріг — регіон у Північно-Східній Африці, схожий на карті на ріг; неофіційна назва Джибуті, Сомалі, Судану й Ефіопії. /17/



та навіть у таких стабільних і заможних країнах, як Канада, Велика Британія, Бельгія, Іспанія, Франція, Італія й Німеччина, періодично відчуваються поштовхи простонародних етнічних рухів, ксенофобського расизму й націоналізму. Для багатьох людей «вузький», чіпкий націоналізм став найбільшим джерелом політичної небезпеки в сучасному світі, а етнічний націоналізм і національні ідентичності скрізь залишаються дуже гострими й дражливими політичними питаннями.

Як пояснити цей парадокс? Це неминучий результат діалектики культурної глобалізації, яка витворює новий різновид політики ідентичностей, пов’язаний із революційним вивільненням, що його принесла з собою модерність, чи лише «пережиток» ранішої епохи націоналістичної ненависті та воєн? Чи це просто тимчасове затьмарення, що з ним капіталістичний або постіндустріальний поступ упораються регіон за регіоном? І чи буде ця суперечність сучасного життя розростатися й посилюватися мірою свого ширення земною кулею?

Висувалося три пояснення цього парадоксу. По-перше, припускали, що сучасні нації й націоналізми — продовження своїх загальновідомих попередників, пережитки іншої епохи, приречені колись минути, як тільки вони будуть пройдені природнім шляхом у кожній частині земної кулі. Це може зайняти кілька десятиліть і спричинити багато страждань і кровопролиття. Але, по суті, етнічний націоналізм і расизм, хоч як би він поширився і захопив у короткому часі регіони світу, не має тривких наслідків. Він невдовзі буде деполітизований і «нормалізований». У кожному разі, він не частина великих історичних рухів, не колісниця /18/ прогресу, пов’язана з великими структурами й рушіями історичних змін — міжнародним поділом праці, великими регіональними ринками, впливовими військовими блоками, електронними комунікаціями, комп’ютерними інформаційними технологіями, масовою освітою, мас-медіями, сексуальною революцією і т.ін. Все це сили майбутнього, а супутня тенденція до дрібномасштабного й камерного — не більше, ніж утішне відхилення, димова завіса для дедалі більшої всеосяжності людських спільнот і максимізації їхніх ресурсів. Фактично ми вже спостерігаємо кінець «гомогенної нації» в багатьох суспільствах, чиї культури й наративи про національну ідентичність усе більше стають гібридними й амбівалентними, і бачимо виникнення (хтось скаже перевиникнення) просторіших поліетнічних суспільств. «Постмодерна» епоха, як і «домодерна», лишає мало місця для політизованої етнічності чи націоналізму як автономної політичної сили 2.

Друге пояснення: нації і націоналізми — це неодмінні продукти і продуценти модерності. Модернізація, яку зазвичай виводять від Великої французької і Промислової революцій (та інколи від Реформації), трансформувала весь триб життя до такої міри і в такий спосіб, що був небачений з часів неолітичної революції і переходу до осілого рільництва. Промисловий капіталізм, бюрократична держава, тотальна війна, соціальна мобілізація мас, наука і раціоналізм, масова комп’ютеризована інформація й електронні комунікації, занепад традиційний сімейних цінностей і сексуальна революція змінили життя кожної людини на планеті й відірвали її від звичних практик і по-/19/всякденної рутини. Нові манери й нетрадиційні стилі життя викликали дезорієнтацію і розладнання в груп та індивідів, підваживши старі структури і перетворивши давні культури на застарілі. Модернізаційна революція принесла помітну фрагментацію, але й водночас нові види комунікації та інтеграції, основані на нових електронних технологіях інформації і розповсюдження. У такому безпрецедентному становищі нації й націоналізми неодмінні, хай і неприємні, інструменти контролю за руйнівними ефектами значних соціальних змін. Вони забезпечують нас єдиними великомасштабними й могутніми спільнотами та світоглядами, які гарантують мінімум суспільної єдності, порядку і смислу в руйнівному і відчужуваному світі. Мало того, вони — єдина популярна сила, яка може легітимізувати й надати сенсу діяльності найпотужнішого сучасного агента соціальної трансформації — раціональної держави. З цієї причини нації й націоналізми навряд чи зникнуть, принаймні доки всі регіони планети не відбудуть болісний перехід до заможної і стабільної модерності західного зразка 3.

Згідно з третім поглядом, нації і націоналізм вічні. Вони не є ні рештками націоналістичної епохи, які от-от зникнуть чи розпадуться, ні неминучими, хай навіть прикрими, результатами модернізації. Навпаки, це модернізація і так звана «постмодерна» епоха минуть, натомість нації залишаться фундаментом людського суспільства. Нації і націоналізм — основні сили й процеси модерної та домодерної епох, а модернізація і модерність — насправді лише шляхи, через які нації реалізовані в сучасному світі. Для декого, навіть для багатьох /20/ націоналістів, це неодмінна частина «примордіального» природного порядку; членів певної нації можна примусити «забути» свою націю та її (зазвичай славну) історію, але природа, зрештою, проявиться і нація «відродиться». Для інших нації виконують загальнолюдські функції, забезпечують суспільну єдність, порядок, душевні стосунки і т.ін. Ось чому конкретні нації, не будучи частиною жодного «природного порядку», здаються їхнім членам усеосяжними і споконвічними, а ми, своєю чергою, маємо визнати силу й тривалість цих фундаментальних культурних зв’язків. Хай там що, етнічна спільнота і нація залишаються основними елементами будь-якого можливого нового порядку. Хоча їхні форми можуть зазнавати змін, сутність етнічних і національних зв’язків збережеться, хоч би які трапилися соціальні й політичні перетворення 4.

Жоден із цих поглядів, на мою думку, не вичерпує складності ситуації. Вони мають спільну ваду, адже всі ведуть до парадоксу глобальної взаємозалежності й пошесті націоналізму. Перш ніж розглядати нації і націоналізми як пережитки ранішої завершеної епохи або як неминучі результати глобальної модернізації й пізнього капіталізму чи як віковічний і природний атрибут людської історії й суспільства, ми радше маємо простежити їх аж до їхніх засадничих етнічних і територіальних контекстів. Ми маємо помістити нації й націоналізми на важливому історичному перетині культурних уз і політичних спільнот, адже вони впливали і на них впливали адміністративна централізація, економічна трансформація, масові комунікації і занепад традицій — все, що ми пов’язуємо з мо-/21/дерністю. Слід залучити ширші часові рамки й етнічне підґрунтя, якщо ми хочемо зрозуміти повсюдну привабливість і тривкість впливу національних ідеалів у часи, коли інші сили, здавалося б, віщують і пришвидшують минущість націоналізму.

Отже, я почну з розгляду підходів тих, хто вважає, що глобалізація і глобальна культура переступають межі націй, зокрема з обмеженості їхнього аналізу етнічності й націоналізму. Відтак перейду до розгляду переваг і хиб модерністських аргументів, наводячи деякі емпіричні контр-приклади. Нарешті, розглянемо перенніалістський погляд як важливий, але неспроможний. Я покажу, що кожен із цих поглядів наголошує якісь важливі аспекти поточних тенденцій, але всі вони обмежені. «Глобальнокультурний» підхід суперечить фактам і не схоплює суті поширення етнічних націоналізмів. Модерністський підхід реалістичніший і добре обґрунтований, але йому також бракує історичної глибини й конкретності. Перенніалістський підхід, з іншого боку, пояснює мало, хоча й звертає увагу на потребу ширших історичних рамок.

Такі рамки складають основу для альтернативного підходу, який, віриться, буде повніший і переконливіший, ніж інші. З цього погляду, корінь проблеми ми бачимо у взаємовпливі «шарів» соціального й історичного досвіду, а витоки національних явищ бачаться в етнічному й територіальному символізмі та способах організації. Цей погляд, отже, черпає з широкого розмаїття історичних прикладів людських об’єднань та ідентичностей, щоб висвітлити засадничі проблеми емоцій-/22/ної сили й соціального впливу націоналізму, які досі спантеличують тих, хто береться до цієї галузі досліджень. Це також дозволить нам дати раду парадоксу фрагментації в глобалізовану епоху з глибшої соціоісторичної позиції.

Лише збагнувши силу націоналізму і тривку привабливість національної ідентичності через їхню закоріненість у домодерному етнічному символізмі та способах організації, є шанс зрозуміти відновлення етнічного націоналізму в час, коли «об’єктивні» умови мали зробити його застарілим. Без такого розуміння нам залишиться спантеличено спостерігати несподівані політичні драми у світі суперечливих тенденцій і взаємоворожих сил.













Попередня     Головна     Наступна         Примітки


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



 


Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.