Уклінно просимо заповнити Опитування про фемінативи  


[Сміт Ентоні. Нації та націоналізм у глобальну епоху. — К.: Ніка-Центр, 2006. — С.77-120.]

Попередня     Головна     Наступна         Примітки





3. Етнонаціональне відродження?



Неспроможність модерністів пояснити відродження націоналізму ще гостріше увиразнює парадокс, із якого ми розпочали. Як ми вже бачили, революція модерності аж ніяк не вичерпала себе. Водночас етнічна фрагментація і сепаратистський націоналізм — фундаментальні тенденції новітньої історії, а не якісь тимчасові побічні сюжети, і вони зберігаються навіть у регіонах розвиненої модерності. То чому ж вони повертаються з такою силою в час, коли тенденції модерності й ерозія традиційних цінностей заперечують партикуляризм і фрагментацію, які постійно породжує етнічний націоналізм? Що означає етнічне відродження наприкінці XX ст? Чому вогнища лютого націоналізму були розпалені, коли не минуло й сорока років після того, як гадали, що вони догоріли разом із Götterdammerung * Третього райху?



* У германській міфології — присмерк богів, кінець світу. /78/







Критика перенніалізму


А чи можна взагалі говорити про розпалювання і відродження? Можливо, ми стали жертвами омани: вогні націоналізму ніколи не були погашені, їх лише тимчасово усунуло з поля зору наше винувате усвідомлювання їхніх жахливих наслідків. Навіть на Заході етнічний націоналізм зберігся під тонким шаром соціал-демократії й лібералізму. Багато післявоєнних рухів за етнічну автономію, які зринули в Європі наприкінці 1950-х і в 1960-х pp., виникли значно раніше. Рухи за бретонську та фламандську автономію розгорнулися одразу після Першої світової війни, рух за шотландську автономію виник у 1886 p., а попередниця Шотландської національної партії — у 1928-му, баскський рух Сабіно Арани був заснований 1894 p., а каталонський рух — у 1880-х pp. 1

Хоча ці та інші західні рухи пережили масове відродження у 1960-х pp., їхні культурні витоки можна простежити аж до початку XIX ст., а перші політичні прояви — до кінця XIX ст. Лише відраза до расизму і всього, пов’язаного з етнічністю, викликані жахами Другої світової війни, могли сховати від ока живкість таких етнічних націоналізмів і викликати подив, коли вони раптово знову виринули 2.

Але дати не розповідають усю історію. Що саме вижило, а що було відроджено? Чи існував народницький націоналізм у XIX ст., що його було відроджено у 1960-х? Чи можна говорити про етнічну спільноту, яка існує незаторкнутою з раніших, домодерних часів? Чи існували домодерні «нації», котрі, як вважали націоналісти, «за-/79/снули» і їх треба відродити «поцілунком» у п’янкій атмосфері веселих шістдесятих? 3

Саме на цьому стоять «перенніалісти». З їхнього погляду, модерні нації — це просто недавні приклади давнішнього явища, віковічної нації, свідчення якої можна легко знайти в античності й середньовіччі. Немає насправді нічого нового в «модерній» нації, за винятком періоду, в якому вона виникає, та технології й апарату, яким володіють її адміністративні й військові еліти. Нація як така, котру вони розглядають як певну найменовану спільноту зі спільною культурою, історією і мовою та власною територією, навряд чи змінилася. Те, що ми бачимо наприкінці XX ст., — просто переутвердження національної «бази» над політичною й економічною «надбудовою», якщо обернути (як мають звичку робити самі націоналісти) марксистську метафору. Іншими словами, культура, національна культура, переутвердила свою першість над політикою, економікою і технологією, позаяк культура — це незмінний підмурок суспільства зі своїм повільним ритмом комунікації, глибокими структурами в людській психіці й усеохопними символічними кодами й плетивами суспільних відносин 4.

Але чи можна підтвердити ідею «споконвічної нації»? Чи можемо ми погодитися, що нація в певному сенсі завжди «була тут», у модерну епоху, така ж сама, що й в античності? Чи можемо ми тверезо заявити, що модерні нації — прямі наступники своїх середньовічних відповідників, що модерні російська або англійська нації засадничо ідентичні з середньовічними Росією й Англією, чи що ці спільноти були «справжніми предками» модер-/80/них англійців (чи росіян), як каже вступ до виставкового каталогу про англосаксів «Творення Англії»? 5

Такий погляд говорить, що «модерність» з усім своїм технологічним і економічним прогресом не вплинула на базові структури людських об’єднань і що, навпаки, саме нація і націоналізм у кожному випадку ведуть нас до або здійснюють те, що ми називаємо «модерність»; кожна нація визначає цю модерність по-своєму. Стародавня єврейська держава Асмонеїв (Маккавеїв)* та Іродіанів, наприклад, хвалилася тими самими особливостями вітчизни й народу, історією, мовою, головним культом, а також царством, армією, столицею, що й багато їхніх сусідів; і деякі з цих особливостей — ті самі, які ми бачимо в модерних націй. А чому б поняттю й феномену нації не бути, врешті-решт, споконвічними й визначальними для нашого погляду на історію, включаючи погляд на те, що ми називаємо модерною епохою, і всі її процеси 6?



* Асмонеї (Маккавеї) — родина, яка очолила іудейське повстання проти Селевкідів, що спалахнуло в II ст. до н.е. і було реакцією на примусову еллінізацію Палестини сирійськими царями. У результаті повстання Асмонеї вибороли часткову політичну незалежність Палестини від Селевкідів.



Тепер, ясна річ, можна завжди так окреслити поняття нації, що воно накладатиметься з будь-якою більшою територіальною або культурною ідентичністю в будь-яку епоху. У такому розумінні націю неможливо відрізнити від етнічної спільноти або будь-якої колективної культурної ідентичності й спільноти. Хай там що, як загальний погляд перенніалізм має ваду. Він робить де- /81/які голослівні припущення щодо основ культурних спільнот, оминаючи важливі відмінності між домодерними й модерними культурними спільнотами і надто спрощуючи часто складну картину людських об’єднань. Почнімо з того, що модерні нації — «масові нації». Тобто вони апелюють до всього народу, і коли вони піднімають «народ» до рівня нації, то теоретично об’єднують у суверенну націю всі верстви певного населення, навіть якщо кілька століть іде на те, щоб повністю реалізувати це на практиці, у тому числі емансипувати жіноцтво на початку XX ст. Паралелі в античності чи середньовіччі рідкісні, можливо, стародавні євреї становлять помітний виняток. Масова нація, коли вона виникає, у важливому аспекті відрізняється від маленьких елітарних угруповань, які зазвичай сходять за «нації» в античності й середньовіччі і, як правило, охоплюють лише вищі прошарки. В модерній «масовій нації» кожен індивідуальний член є громадянином і існує теоретична рівність громадян у спільноті. Всі громадяни рівні перед законами нації, і в теорії немає проміжних утворень між громадянином і національною державою. Це означає також, що громадяни масових націй загалом набагато чисельніші, ніж політично активні члени домодерних етносів чи міст-держав 7.

По-друге, модерна нація — не тільки історично-культурна, а й «легально-політична» спільнота. Тут існує два аспекти. Перший — внутрішній. Модерна нація — це спільнота, врядована загальними кодексами законів, і членство в таких спільнотах є правовим і соціальним статусом. Громадянин — той, хто на основі поділяння спільної громадської культури нації, має певні права і виконує /82/ певні обов’язки щодо своїх співгромадян. Ці права і обов’язки сформульовані в офіційних конституціях або у звичаєвому праві, або і там, і там, які вважаються кодифікаціями національної волі, виражаючи набір спільних цінностей і традицій спільноти. Зовнішній аспект модерних націй відкривається в поняттях автономії і суверенітету. Модерна нація є «політичною спільнотою» завдяки здійсненню самоврядування й автономії стосовно інших націй — чи то в межах федерації націй, чи то як суверенна національна держава серед інших суверенних держав. Вона є національною політичною спільнотою остільки, оскільки прагне врядування, яке було б національним самоврядуванням усієї спільноти 8.

По-третє, модерні нації легітимізуються через універсально застосовну ідеологію — націоналізм. Як ідеологія націоналізм уважає, що світ ділиться на нації і кожна має свій характер та призначення; що найперша лояльність людини — до нації; що нація є джерелом будь-якої політичної влади; щоб бути вільною й реалізуватися, людина має належати до нації; що кожна нація має виражати свій справжній характер будучи автономною; і що мирний і справедливий світ можна збудувати лише на основі автономних націй. Ця «ключова доктрина» націоналістичної ідеології виникла лише у XVIII ст., спершу в Європі, а тоді в інших місцях, хоча деякі з її складників намітилися у XVI — XVII ст. До 1500 р. в Європі й деінде її не знали, а тому щось схоже на модерну масову націю (підтримувану націоналізмом) було, напевне, випадковим, так само як і рідкісним. Модерні нації імпліцитно підписуються під цією націоналістич-/83/ною ідеологією і часто вдаються до її елементів, щоб підперти різноманітні претензії і практики 9.

По-четверте, модерні нації — неодмінна частина ширшої міжнародної системи, в якій увесь світ поділений на окремі національні держави, котрі в такий спосіб пов’язані одна з одною спільними ідеями й практиками, у тому числі властивими національній ідеології. Така система склалася в Європі після Вестфальського миру 1648 р. і стала домінантною моделлю в Європі, Північній і Латинській Америці після 1815 р. Відтак колоніалізм і постколоніальні держави-нації принесли її в інші частини світу — на Близький Схід, в Азію й Африку. Як я покажу далі, домінантний принцип модерного світу — культурний і політичний плюралізм. Він гарантує, що національна держава — норма урядування і міждержавних відносин; і що народна згода — єдине теоретичне виправдання обіймання політичної влади 10.

І нарешті, модерна нація найбільшою мірою територіальна за характером. Тобто нація — це людське населення, чия мобільність прив’язана до певної території і чиї члени належать певній території, яка вважається «їхньою» по праву. Існує чітка відповідність, навіть єдність між вітчизною і її ресурсами та народом; взаємозв’язок, опосередкований історією, як її бачать учасники, а часто і сусіди. Народ і земля об’єднані як спільним ландшафтом і природною основою уніфікованої економіки, так і внаслідок спільного історичного досвіду й пам’яті, спільних радостей і страждань, які пов’язують події з певними місцями — полями битв і переговорів, пристановищами правителів, святих, школами мудреців і т.ін. На берегах цих /84/ річок, на цих пагорбах і горах, у цих долинах «наш народ» виник, зріс і процвітає; ландшафт нації визначає і характеризує ідентичність її людей 11.

Це кілька рис, що лежать в основі концепції нації в модерному світі. Вони наштовхують на робоче означення, яке об’єднує територіальні, правові й громадсько-культурні елементи зі спільною пам’яттю і спадщиною, що характеризують будь-яку колективну культурну ідентичність. У такому розумінні націю можна означити як «найменовану сукупність людей, яка має спільні міфи й спогади, масову громадську культуру, позначену вітчизну, економічну єдність та рівні права і обов’язки для всіх її членів» 12.

Але, як підказує це робоче означення, ми змалювали лише частину картини. Справді, ми не знайдемо «націй» в домодерні епохи, принаймні в масовій, правовій, громадській, територіальній формі, якої вони набули в останні століття. З іншого боку, ми таки знайдемо певну кількість просторіших колективних культурних одиниць, які можемо назвати етносами і визначити як «певну сукупність людей, котрі мають спільні міфи про предків, історичну пам’ять, елементи спільної культури, деякий зв’язок з історичною територією і певну міру солідарності, принаймні серед еліт». Ці культурні колективності або етноси, про які я вже вів мову, з’являються в історичних джерелах найпізніше в кінці III тисячоліття до н.е., з часів стародавніх шумерів, еламітів та єгиптян і в різні періоди історії постають на кожному континенті 13.

Якщо нації модерні, принаймні як масові явища легітимізовані націоналістичною ідеологією, /85/ вони великою мірою завдячують своєю теперішньою формою й характером етнічним узам, які існували до того і які тягнуться від раніших етносів на відповідній території. Звісно, багато раніших етносів зникли — були абсорбовані іншими або розпалися на окремі частини; серед прикладів — фінікійці й ассирійці в античності, венди й бургундці в середньовіччі. Хай там що, деякі етнічні узи збереглися з домодерних періодів серед принаймні деяких сегментів населення, і вони часто ставали основою для формування сьогоднішніх націй і націоналістичних рухів. Сучасний бретонський рух явно опирає свої заклики на живкість бретонських традицій, міфів, спогадів і символів, які в різних формах збереглися протягом тривалого метрополійного французького домінування з часів інкорпорації Бретані через династичний союз у 1532 р. Так само й каталонський націоналізм, який виник у 1880-х pp. і відродився у 1930-х та ще раз у 1970-х, черпав натхнення в довгій морській історії Каталонії, коли вона була потужним напівнезалежним королівством, і в привабливості й престижі каталонської мови й культури. Хорватський і сербський націоналізми сьогодні продовжують попередні періоди народницького націоналізму як середини XX, так і XIX ст., які самі залежать від модерної переробки народної пам’яті й символів незалежних середньовічних королівств і стародавніх релігійних відмінностей 14.

Наразі не випадає далі детально досліджувати можливість домодерних націй. Очевидно, що хоч деякі новіші західні націоналізми і повертаються до народницьких націоналізмів XIX ст. Їхні форми й завдання сьогодні істотно відрізняються, і хоч у /86/домодерні епохи нам трапляється багато етносів і кілька етнічних держав, докази домодерних націй у кращому разі сумнівні і проблематичні 15.






Домодерні етноси


Попереднє обговорення теми прояснило, що якщо ми хочемо зрозуміти суть будь-якого «етнічного відродження» і повернення націоналізму в сучасному світі, джерела могутності цих політичних сил треба простежити до «етнічного субстрату» колективної ідентичності й спільноти. Це вимагає коротко підсумувати головні концепти, використовувані при аналізі домодерних етносів, щоб ми могли визначити різні шляхи, якими вони сприяли піднесенню модерних націй.



«Латеральні» і «вертикальні» етноси


Для домодерних епох характерні різні види етнічних спільнот у різних регіонах. Найпоширенішими типами етносів були «латеральні», або аристократичні, та «вертикальні», або демотичні. «Латеральні» етноси досить широкі й розсіяні за характером, однак їхня етнічна культура обмежена вищими класами — двором і бюрократією, духовенством, дворянством і заможними купцями. Тому й етнос — також високостатусна група. «Вертикальні» етноси територіально компактніші. Їхня етнічна культура охоплює всі класи спільноти, а бар’єри на вході до неї досить високі. Їхніх членів також можуть легше мобілізувати етнорелігійні /87/ рухи за відновлення і харизматичні лідери, які часто виходять із «простих людей». Обидва типи етносів можуть інколи запалюватися почуттям місії і міфами про етнічну обраність — угорські рицарі й каталонська знать, арабські або ізраїльські племена, швейцарські селяни-оборонці чи сикхські солдати. У кожному з цих прикладів можна простежити живкість різного роду колективної уснонародної пам’яті, міфів, традицій, ритуалів і символів. І в латеральних, і у вертикальних етносах вони допомагають винайти і зберегти історичну культурну спільноту, відмінну специфічними зразками діяльності і стилем життя. Багато цих культурних спільнот зберігалися поколіннями, з вертикальними або демотичними етносами часто вперемішку вмурованими в строкату мозаїку (зазвичай підпорядкованих) статусних груп, попри те, що переживали багато змін. У результаті в модерну епоху вони формують комунікаційні й емоційні мережі різних ступенів готовності та «придатності», наділяючи сектори населення почуттям родинної інтимності й осібної спадкової ідентичності, на противагу «чужинським» особливостям і переконанням людей зовнішніх 16.

З такого погляду модерна епоха — не табула раса. Навпаки, вона постає зі складних соціальних і етнічних утворень раніших епох та різних видів етносів, що їх модерні сили трансформують, але ніколи не стирають. Модерна епоха в цьому сенсі нагадує палімпсест, на якому записано досвід та ідентичності різних епох та багато етнічних утворень: пізніші зазнають впливу раніших і модифікують їх, витворюючи складений тип колективної культурної одиниці, яку ми називаємо «на-/88/цією». Як ми побачимо далі, відмінності й конфлікт між двома основними формами етносів, латеральною і вертикальною, стоять за багатьма політичними проблемами й конфліктами сучасного світу.

Те ж саме можна сказати і щодо руху й ідеології націоналізму. Звичайно, жодна така світська ідеологія чи рух не зафіксовані раніше XVIII ст. або в релігійній формі раніше XVI ст. в Нідерландах і Англії. Але існували раніші ідеології й рухи, які були прообразом націоналізму. Це були етніцистські рухи на захист певних етносів — і латеральних, і вертикальних, та етноцентризм, основа якого — місіонерське почуття етнічної обраності. Іноді такі рухи виливалися у відкрите повстання і війну, наприклад, коли іонійці та єгиптяни повстали проти ахеменідських персів, галли і євреї — проти римлян, швейцарці та шотландці — проти Габсбургів і Плантагенетів. Образи і героїчні легенди, які виросли навколо цих подвигів, поза сумнівом, вплинули на модерні націоналістичні прагнення окремих етносів, а пізніше світський націоналізм модифікував, але зберіг деякі зі старіших героїчних традицій і міфів про етнічну обраність 17.




«Ядро» і «периферія»


Другою важливою етнічною спадщиною домодерних епох було збереження багатьох так званих «периферійних» етносів. За характером вони зазвичай демотичні або «вертикальні». До прикладів із Заходу можна занести квебекців, басків, каталонців, корсиканців, бретонців, валлійців, шотландців, фризів — це лише кілька; поза межами /89/Європи — еве, баконґо, копти, курди, друзи, сикхи, нага, таміли, моро і австралійські аборигени*.



* Еве (самоназва — евегбе) — народ у Республіці Гана (2 млн осіб). Того (1,8 млн осіб) і Нігерії (до 100 тис. осіб).

Копти — етноконфесійна група єгипетських арабів, яка сповідує християнство (переважно монофізити). Чисельність бл. 4 млн осіб. Живуть у містах Верхнього Єгипту та інших країнах Близького Сходу. Нащадки доарабського населення Єгипту.

Курди (самоназва — курд, курмандж) — народ у Туреччині (7,5 млн осіб), Ірані (5,6 млн), Іраку (Курдська автономна область, 3,7 млн), Сирії (бл. 800 тис.) та інших країнах. Загальна чисельність бл. 18 млн осіб. Мова курдська. За релігією переважно мусульмани-сунніти.

Друзи — послідовники однієї з мусульманських шиїтських сект, заснованої в XI ст. Живуть переважно в Лівані та Сирії.

Сикхи — народ в Індії, що виділився з пенджабців. Загальна чисельність бл. 17 млн. Мова пенджабська. Сповідують сикхізм.

Нага — група народів (ао, сема, ангама та ін.) в Індії й сусідніх районах М’янми. Чисельність бл. 1,2 млн осіб.

Таміли — народ в Індії. Чисельність 61 млн осіб; на півночі Шрі-Ланки бл. З млн осіб. Живуть також у Сингапурі й інших країнах. За віросповіданням переважно індуїсти.

Моро (від ісп. moro — мавр) — група народів (сулу, самаль, магінданао, маранао, якани та ін.) на півдні Філіппін. Чисельність близько 2 млн осіб; за віросповіданням мусульмани-сунніти.




Ці етнічні спільноти в минулому перебували (у деяких випадках і досі перебувають) у зв’язках відчуження й підпорядкування більшим, панівним етносам, чиї еліти правили державою, в яку вони кілька століть тому були інкорпоровані експансіоністськими правителями й монархами або не так давно — європейськими колоніальними /90/ державами. Лідери цих периферійних етносів або лідери рухів, які виступають від їхнього імені, часто заявляють, що їхню спільноту продовжують різною мірою експлуатувати й утискати. У минулому ґрунт для протесту складали соціальні, культурні й політичні питання. Сьогодні домінують економічні питання: периферійні спільноти заявляють, що їхні ресурси й працю експлуатують, а їхніми регіонами нехтують і їх маргіналізують уряди, в яких переважає етнічне ядро держави 18.

У цій проблемі можна виділити кілька аспектів. По-перше, як ішлося вище, модерні західні держави були збудовані на основі етнічних «ядер» (кастильці, французи, англійці, шведи), чиї еліти й монархи викували сильні держави, які потім інкорпорували навколишні меншини. Схожий принцип утілився в інших регіонах Європи, хоч і з меншим успіхом — у Росії, Польщі, Угорщині і Югославії. У східноєвропейських прикладах існував панівний етнос, навколо якого було сформовано державу (росіяни, литовці, поляки, мадяри, серби), однак територія держави охоплювала певну кількість важливих «периферійних» етносів: українці й татари, євреї, цигани, хорвати, боснійці та ін. Така «мозаїка» етнічних стосунків панівний — підлеглий, центр — периферія сформувала історичну основу піднесення національних держав у більшій частині Європи, але її можна знайти і поза Європою 19.

По-друге, по відношенню до тієї чи тієї держави і її панівного етносу, інкорпоровані етнічні спільноти й категорії розглядалися як соціологічні меншини. Тобто вони були меншинами не лише в поняттях кількості, їх також різною мірою маргі-/91/налізували і дискримінували. Французьке прислів’я «нема бретонця — нікому наплювати» може ілюструвати чимале упередження проти етнічних меншин, породжене їхнім підпорядкованим статусом. Як документально показав Майкл Гехтер щодо індустріалізованого Заходу, такі меншини були об’єктом цілої низки економічних експлуатацій, соціальних ексклюзій і культурних дискримінацій. Їхні економіки були деформовані, щоб відповідати ринку й товарним потребам домінантного етносу, їхня кваліфікована робоча сила часто змушена була емігрувати, еліти були культурно асимільовані, високостатусні позиції резервувалися для членів панівного етносу, соціальне забезпечення для меншинних спільнот обмежувалося і серед меншин був набагато вищий рівень соціального відчуження — вища злочинність, частіший алкоголізм, більший відсоток розлучень тощо 20.

По-третє, ці етнічні меншини принесли в модерну епоху почуття своєї культурної окремішності. Вони залишилися якоюсь мірою відокремленими від держави й панівного етносу. Це могло бути результатом як їхнього «замороженого» підпорядкованого статусу, так і певного проникнення торгівлі й капіталізму. Ми знаходимо етнічні спільноти, що зберігають почуття своєї відокремленості у «відсталих» аграрних державах так само, як і в «розвинених» індустріальних, серед порівняно неписьменних спільнот так само, як і в культурно облаштованих державах. Це стосується не лише діаспорних етносів, як вірмени, греки, євреї й цигани, а так само й автохтонних етносів, як баски, словенці, чехи, українці, фіни, татари, курди й таміли, а останнім часом і спільнот, таких віддале-/92/них і культурно відмінних, як могавки в Канаді, уйгури в Китаї та аборигени в Австралії. В усіх цих випадках деякі традиції, цінності й символи, що відрізняють меншину від культури й держави панівного етносу, зберегли свій вплив на частину населення 21.




Нерівномірна етноісторія


Одначе найвідчутніші наслідки матиме інша риса домодерного спадку, коли процеси модернізації почнуть зачіпати різні частини світу. Це нерівномірне поширення етноісторії.

Під «етноісторією» я розумію не об’єктивне безстороннє дослідження істориком минулого, а суб’єктивне бачення пізнішими поколіннями певної культурної одиниці населення досвіду своїх справжніх чи гаданих предків. Це бачення невіддільне від того, що історик і суспільствознавець назвали б «міфом». Як було згадано раніше, «міф» не означає фабрикацію або чисту вигадку; взагалі-то, міфи, особливо політичні міфи, містять зерно історичного факту, на якому наростає перебільшення, ідеалізація, викривлення й алегорія. Політичні міфи — це історії про героїчне минуле, що їх розповідають і їм вірять, які служать деяким колективним потребам у теперішньому і майбутньому. Етноісторія, або етнічна міфоісторія, по черзі представляє суміш вибіркової історичної правди й ідеалізації з різною мірою документованих фактів і політичних міфів, наголошуючи елементи романтики, героїзму і неповторності з тим, щоб показати зворушливу й емоційно близьку кар-/93/тину історії спільноти, сконструйовану поглядом і бачену з погляду наступних поколінь членів цієї спільноти 22.

Етноісторія притаманна більшості культурних спільнот в усі часи, натомість як наукова, безпристрасна історія — менше явище, властиве лише певним суспільствам і цивілізаціям. Гомерові поеми і Біблія — одні з найвідоміших прикладів етноісторичного письма в західній традиції; епос і хроніка завжди були головними формами домодерної етноісторії. Цей різновид повчальної історії має інші властивості: наголос на героїчному й величному, віра в приклад чесноти, історія про походження і початкові блукання спільноти, можливо, також про звільнення від гонінь і об’єднання, свідчення про заснування держави, понад усе — міф про золотий вік ратоборців, святих і мудреців, який становить внутрішній стандарт для спільноти, exemplum virtutis * для наслідування, спонуку і модель для етнічного оновлення. Греки могли озиратися на класичні Афіни чи Юстиніанову Візантію, римляни — на епоху ранньої республіки Цинцинната і Катона, євреї — на царство Давида й Соломона чи на часи пророків, араби — на епоху сім’ї Пророка, перси — на сасанідську епоху, індійці — на ведичну еру, а китайці — на класичну епоху Конфуція 23.



* Зразкові чесноти (лат.).



Нині такі етноісторії не поширені серед населення світу рівномірно. Навпаки, деякі спільноти мають багаті й добре задокументовані етноісторії, натомість як інші позбавлені свого етнічного минулого і мають мало свідчень про досвід і діяння /94/ своїх предків. Загалом, головні етноси мали змогу, переважно завдяки політичній монополії, пам’ятати і зберігати свою етнічну спадщину й особливо етноісторії. Вони мають докладні записи, багаті й різноманітні спогади, добре розвинену систему комунікацій, інституційне архівування і клас спеціалістів зі створення, збереження та передачі таких записів — зазвичай священиків і книжників, але також і бардів, пророків, митців. З іншого боку, багато маленьких, демотичних і периферійних етносів, відлучених від інструментів політичної передачі і позбавлених інституційної підтримки, часом не маючи класу спеціалістів і розвинених систем комунікації, були неспроможні зберегти свої етноісторії далі кількох поколінь. Їхні спогади бідні, герої примарні, а традиції, якщо не переплетені з традиціями інших сильніших сусідів, то фрагментарні і погано документовані 24.

До цього треба додати ремарку: деякі етноси завдяки потужним альтернативним способам передачі (зазвичай через децентралізовану і мандрівну релігійну й культурну громаду) зуміли зберігати і передавати свою спадщину й етноісторію з покоління в покоління — спадають на думку не тільки діаспорні народи, як євреї й вірмені, а й упосліджені автохтонні етноси, як ірландці, баски, курди і сикхи 25.






Перепривласнення своєї культури


Нерівномірне поширення етноісторії справило сильний вплив на перебіг націоналістичної масової мобілізації, яка триває і в нашу епоху розвине-/95/ної модерності. Можна розрізнити кілька взаємонакладних культурних фаз процесу, через який вертикальні, демотичні етноси перетворилися на етнічні нації. На початку крихітне ядро місцевих інтелектуалів під дією культур розвиненіших держав, переживаючи кризу легітимного авторитету, загорілося бажанням відкрити етнічне минуле своєї спільноти і почало усвідомлювати міру або прогалини свого знання тієї історії, порівнювати її з відомими традиціями, міфами і спільними спогадами інших спільнот. Можна назвати це першим етапом історичного перепривласнення. Історики, мовознавці і письменники намагаються відкрити минуле спільноти, розвинути, кодифікувати, систематизувати й оформити в єдину зв’язну етноісторію різноманітні колективні спогади, міфи і традиції, які почастинно передавалися з покоління в покоління. Там, де існує усталена етноісторія в канонічній формі, вони вибирають і використовують ті з її складників, які, на їхню думку, можуть служити конкретним політичним цілям.

Через таку діяльність спочатку інтелектуали, а тоді ширші верстви професіоналів або інтелігенції та, нарешті, інші класи повертаються до реальних або гаданих традицій і звичаїв, мови й символів, міфів і спогадів, багато з яких досі існують у тій чи тій формі серед селянства або в певних провінціях, про які вважають, що вони зберігають самобутню традицію. Так було у випадку з багатьма французькими інтелектуалами й художниками, які здійснювали паломництво в Бретань з її стародавньою, релігійною, а отже, «самобутньою» культурою. Так було й у випадку з Карелією у Фінлян-/96/дії, куди Еліас Лоннрот, Акселі Ґаллен-Каллела * та інші фінські художники й інтелектуали вирушали відкрити самобутнє й героїчне минуле, яке вони вважали залишком стародавньої історії Фінляндії, втіленої в її селянських баладах, із яких Лоннрот виплів фінський епос «Калевала» 26.



* Акселі Ґаллен-Каллєла (1865 — 1931) — фінський художник-реаліст і графік, ілюстратор епосу «Калевала»; у його картинах наявні елементи модерну.



Повернення стародавньої етноісторії, отже, — вихідна точка для наступного процесу народнокультурної мобілізації. Для будь-якого націоналістичного прагнення, яке має бути задоволене, суттєво, щоб обрана спільнота мала адекватне й самобутнє минуле. Ось чому поняття «самобутності» таке важливе. Вона засвідчує неповторність, самонароджений характер певної культурної спільноти. Відколи Ентоні Ешлі Купер, третій граф Шефтсбері, популяризував ідею генія нації, а Гердер розвинув ідею неповторного й самобутнього духу нації, самобутність стала лакмусом для будь-яких культурних, а отже, й політичних претензій. Сказати, що етнос не має самобутньої культури й етноісторії, означає відкинути його претензію на національне визнання 27.

Однак самобутність і почуття власної гідності — ознаки будь-якого аспекту етнічної культури, не лише етноісторії. Серед них найвідоміша і найважливіша мова, позаяк вона дуже чітко відмежовує тих, хто говорить і не говорить нею, і породжує почуття безпосередньої емоційної близькості серед її мовців. Провідна роль, яку в дуже багатьох націоналізмах відігравали мовознавці, грамати-/97/сти й словникарі, вказує на важливість, котру так часто надавали мові як самобутньому символічному коду, що втілює унікальний внутрішній досвід етносу. Хоча мова не єдиний важливий аспект нації, як це твердять багато центрально- і східноєвропейських націоналістів і як, схоже, заперечує досвід багатьох азіатських і африканських націоналізмів, вона залишається життєдайним символьним джерелом самобутності й народнокультурної мобілізації 28.

Процес народнокультурної мобілізації поширюється й на інші сфери — музичне мистецтво, танець, кіно, малярство, скульптуру й архітектуру, національне привласнення краєвидів, історичні монументи й музеї, конструювання національної політичної символіки й міфології. Візуальні мистецтва й музика мали особливе значення в кристалізації самобутніх національних образів і їхньому поширенні на більшу аудиторію. Широке захоплення етнічними і «націоналістичними» картинами Давіда і Делакруа, Міхая Мункачі * й Акселі Ґаллен-Каллєла, Василія Сурикова і Дієґо Ривери, етноісторичними фільмами Ейзенштейна і Куросави, операми Верді, Вагнера і Мусоргського, симфоніями і симфонічними поемами Елґара, Дворжака і Чайковського чи в цьому столітті Бартока, Яначека і Сибеліуса свідчить про все більше залучення широких верств населення в уснонародну етнічну культуру, перепривласнену і підтримувану корінними інтелектуалами 29.



* Міхай Мункачі (1844 — 1900) — угорський художник-реаліст, основна тематика картин — життя народу і національно-визвольна боротьба. /98/




«Онароднення» політичної символіки особливо важливе для демонстрації незамінності етнічних культурних цінностей у глобальній моральній економіці. Для націоналістів окремі події, герої та знаки виросли до національних ідолів. Це можуть бути постаті Цезаря чи короля Альфреда, епохи на кшталт золотого віку Афін чи царства Давида й Соломона, монументи на зразок Великого Зімбабве * чи Анґкор Ват **, або відновлена традиція як культ імператора в Японії епохи Мейдзи. Або це може бути міфологія національної революції чи нового заснування, як святкування Дня взяття Бастилії у Франції чи Четвертого липня у Сполучених Штатах Америки, або Велике переселення і битва на Кривавій ріці, святкована щорічно африканерами. Усі ці зусилля викликані потребою продемонструвати володіння унікальною, самобутньою й адекватною культурною спадщиною та етнічним минулим, які витримають порівняння з іншими націями. Той факт, що націоналістичні інтелектуали так часто мають працювати над забезпеченням спільноти цими культурними цінностями, свідчить про дуже нерівномірне поширення останніх і палке бажання багатьох спільнот компенсувати відчувану неповноцінність етноісторії та етнічної культури 30.



* Знаменитий фортечний комплекс у Зімбабве.

** Анґкор Ват — грандіозний храм у формі піраміди в палацовому комплексі Анґкор (Кабмоджа), збудований у 1113 — 1150 рр. /99/






Культурна політизація й очищення


Наступний етап національної регенерації переміщується на політичну арену. Він викликає два процеси — політизацію культури й очищення спільноти.

Як зазначалося вище, певним символам, подіям, героям і монументам минувшини надають нових національних значень. Мойсей, наприклад, традиційно був для євреїв «головним пророком» і найбільшим слугою Господа. Однак для сіоністів він став національним героєм, визволителем свого народу, національним законодавцем і лідером. Так само Мухамад в ісламській традиції — найбільший пророк Аллаха, а його послання — останнє одкровення, але для арабських націоналістів він став насамперед національним лідером арабів, засновником арабської ісламської нації та найбільшим вираженням арабського національного генія. Цілі епохи минулого можна подібно до цього політизувати, тож їхні значення трансформує «ретроспективний націоналізм». Так постведична ера класичних індійських міст-держав стала золотою епохою арійської Індії, а Арджуна — прообразом безстрашного патріота; язичницька епоха Кухуліна*,



* У «Поемах Оссіана», написаних і виданих за оригінальний гельський епос шотландським літератором Джоном Макферсоном у 1762 — 1763 pp., — голова ірландського племені в час неповноліття короля Кормака. Можливо, Кухулін мав прообразом історичну особу, яка жила в Ольстері в I ст.



Фіна Мак Койла і верховних королів Тари в Ірландії IV ст. була відтепер овіяна героїчною величчю і /100/ стала золотим віком ірландської національної слави 31.

Не лише минувшина, а й народна культура теперішнього може набувати політичного аспекту. Польські, швейцарські чи угорські селянські звичаї й інституції стали моделями національних стилів життя і національної регенерації кволого космополітичного міського класу. Цей різновид етнічного народництва з його культивуванням сільських звичаїв, традицій, ігор і ремесел став майже невіддільним від пошуків національних ідеалів. Йому дуже сприяв рух політичного романтизму, який мобілізовував інтелігенцію й інші верстви з початку XIX ст. Для романтиків мистецтво, література, архітектура, ремесла, пісня і танець, одяг і їжа — все було пронизано творчим тужливим духом народу і демонструвало його вроджений геній. Лише возз’єднавши людей за допомогою їхньої уснонародної культури, нові міські класи змогли «реалізувати» себе в незіпсованому, самобутньому існуванні 32.

Політизація автохтонної культури, отже, дуже часто йде пліч-о-пліч з очищенням спільноти. Це означало передусім відкидання всіх «чужих» культурних особливостей — слів, звичаїв, одягу, їжі, мистецьких стилів — і надання уснонародних рис оновленій автохтонній культурі. Але це означало також очищення самих людей, вигадування «нових чоловіків» і «нових жінок» за зразком чистого ідеалу, який можна знайти лише в ідеалізованій минувшині героїчних звитяг. Скажімо, «фольк»-письменники XIX ст. розробили образ старонімецького колоніста, поселенця на незайманій землі, який живе чистим і простим життям у природі. /101/ Точно так само письменники-слов’янофіли в Росії XIX ст. ідеалізували стару безкласову допетровську Росію і її священну єдність церкви, землі й народу під владою спасителя-царя 33.

Для свого очищення спільнота вдавалася до жорсткішого ставлення до чужоземних елементів і етнічних меншин у своєму середовищі. Там, де раніше до меншин і чужоземців ставилися толерантно, наче до полови серед збіжжя або анклавів купців-посередників, тепер на них стали дивитися не лише як на економічних конкурентів, а й як на нестерпні культурні елементи, або ще гірше — як тих, хто підступно підриває моральний дух і біологічну чистоту нації. Бажання зберегти незачепленою унікальну культурну спадщину народу невдовзі перетворилося на тривогу за долю спільноти, відчуття наближення національного занепаду, а відтак на фанатичну ненависть до всього чужого. Це, своєю чергою, вело до таврування етнічних спільнот, які довго, хоч часом і нелегко, жили пліч-о-пліч одна з одною або з більшістю, як неминучої загрози самому існуванню й характеру нації, котру, якщо можливо, треба хірургічно усунути.

Отже, бажання створити однорідну моральну спільноту, гідну своїх героїчних предків і оновлену через політизовану уснонародну культуру вимагає очищення її громадян і ретельного виключення або зруйнування всього чужого. Історія Легіону архангела Михаїла, зорганізованого Корнеліу Кодряну, — добрий приклад такого руху. Почавшись як рух романтичного націоналістичного народництва проти міських цінностей і буржуазного капіталізму, він проповідував захист автохтонної культури і румунського села від отрути міського /102/ космополітизму. Але невдовзі він виродився в потужний і брутальний протофашизм, який намагався очистити румунську спільноту через войовничі жорстокі кампанії проти євреїв і чужоземців 34.

Усе ще й сьогодні ми можемо побачити початкове бажання очистити відроджені спільноти у Східній Європі і Росії. Маленькі, але галасливі рухи за національне оновлення наполягають на радикальному очищенні визволених націй Сходу через виключення чужоземних елементів; і знову, антисемітизм іде слідом за романтичним консервативним націоналізмом. Рухи на кшталт «Памяти» в Росії чи «Ватра Романеска» в Румунії використовують етнорелігійні метафори — матінки Росії, Росії як святого монастиря, обраного слов’янського народу, румунської домівки, — щоб запалити у своїх прихильників ідеал чистої спільноти, зараженої чужоземними й особливо єврейськими елементами. Допоки їх не усунути, Росія (або Румунія) не зможе знайти свою долю й місію як справжня обрана православна слов’янська спільнота 35.

У поміркованішій формі апеляція до уснонародної культури, політизація цієї культури й бажання очистити спільноту позначилися і на рухах за етнічну автономію на Заході, які почалися з 1960-х pp. Мало які з цих рухів доводили до логічного кінця свої ідеали, на відміну від східноєвропейських рухів перед війною та останнім часом. Але таке саме бажання оновити зневажену культуру й спільноту наповнювало шотландський, валлійський, бретонський, баскський, каталонський і окситанський рухи 36.

В усіх цих рухах — та сама логіка народнокуль-/103/турної мобілізації, культурної політизації й очищення спільноти. Бретонський рух прагне породити культурне відродження через народну пісню й мистецтва на противагу все відчутнішим французьким культурним впливам; Валлійське мовне товариство намагається оновити валлійську мову й тримати на відстані домінантні англійські впливи й англійців; баски намагалися час від часу усунути чужоземні елементи й кастильські вторгнення, вдаючись до радикальних ідей. У кожному випадку, хоч і різною мірою, проявляється перейнятість вмираючою мовою, тривога за втрату традиційного стилю життя і подеколи жорстоке бажання мобілізувати населення проти домінантної етнічної сили — французів, англійців і кастильців 37.






Соціальне підґрунтя неонаціоналізмів


На все це можна заперечити, що недавні етнічні націоналізми, особливо західні рухи, насправді не відповідають окресленим тут культурним рамкам, і що доречніше було б шукати їхні корені й характер у недавніх економічних і соціальних процесах.

Теоретичні причини, чому я мало говорю про економічні аспекти етнічних націоналізмів, мають бути зрозумілі. «Модерністські» теорії загалом наголошують на соціальних і економічних причинах, припускаючи, що нації й націоналізми — це результат масштабних соціальних змін, пов’язаних із піднесенням капіталізму. Даний аналіз відходить від такого «модерністського» погляду, наголошуючи натомість, що модерні нації й націоналізм ви-/104/ростають із домодерних етнічних уз і їхньої політичної мобілізації; їх формує ця спадщина. Такий погляд неминуче відводить меншу роль суто економічним чинникам. Було б абсурдно твердити, що соціоекономічні чинники, на кшталт капіталізму, урбанізації й індустріалізму, не причетні до народження й перебігу націоналізму чи що вони не відігравали важливої ролі у виникненні етнічних конфліктів і ставленні до етнічних спільнот. Але припущення, що етнічний конфлікт і націоналізм можна приписати переважно економічним чинникам, виглядає так само однобічним. Крім того, що він оминає ключову сферу політики, такий погляд припускає, що новітні націоналізми можна зрозуміти, не розглядаючи історичні, культурні й соціальні компоненти етнічної категоризації й ідентифікації, — твердження, неправдоподібне по суті й емпірично непереконливе. У випадку західних етнічних націоналізмів соціоекономічні чинники можуть допомогти пояснити соціальний склад таких рухів, але вони мало скажуть нам про їхній характер, форми й інтенсивність чи чому вони виникають в одних європейських периферійних етносах і не виникають в інших. Економічні чинники не допоможуть нам відповісти на питання, чому баски й бретонці, а не сицилійці і фризи, прагнуть етнічної автономії.

Можна просунутися ще трохи далі, розглянувши знайомі аргументи про етнічні ринки праці. Вони говорять, що більшість модерних етнічних конфліктів урешті-решт зводяться до соціального антагонізму, який походить зі змагання за ринки праці в капіталістичному суспільстві. Або капіталісти намагаються прямо поділити робочу силу по /105/ лініях етнічних категорій завдяки нерівній зарплатні, або самі експлуатовані робітники намагаються покращити свою зарплатню, безпеку й умови праці, вдаючись до практики етнічної дискримінації та обмеження робочих місць. Так само й «білі комірці» та інші середні верстви можуть намагатися обмежити лише своїми етнічними братами можливості роботи й освіти на конкурентному ринку 38.

Тут досить буде сказати, що такі аргументи мають силу лише тією мірою, що вони імпліцитно приймають і факт, і взаємне визнання значущості етнічної категоризації й ідентифікації. Було б безглуздо намагатися поділити за етнічними лініями робочу силу, чиї культурні характеристики були і сприймалися б як однорідні. Так само виявилося б неможливим обмежити робочі місця етнічними братами, якби населенню певної держави бракувало почуття етнічної ідентичності та відмінності. У якомусь сенсі це трюїзм. Але в іншому сенсі це вказує на природу й незалежність етнічної змінної в будь-яких соціальних лаштунках: на важливість міфів про спільне походження, історичної пам’яті та спільної культури і прив’язаності до землі й народу. Саме ці риси становлять поширену спадщину домодерних етносів у сучасному світі.

Моє твердження не в тому, що економічні чинники відіграють малу роль у генезисі й перебігові етнічних неонаціоналізмів. Звісно, відіграють, принаймні роль каталізаторів. Економічні тенденції або кризи часто пояснюють часові графіки етнічних націоналізмів. Але, як переконливо показав Вокер Коннор, етнічні націоналізми можуть виникнути в будь-яких економічних умовах — роз-/106/винених, відсталих, тих, що кращають, гіршають чи стагнують. Етнічні націоналізми загалом не корелюють із економічними ритмами 39.

Треба розглядати радше внесок тривалих економічних тенденцій до творення націй і націоналізму в контексті формування класів і ширших класових ролей. Ці тенденції однаково стосуються капіталістичних суспільств та суспільств державного соціалізму, оскільки нації й етнічні націоналізми вагомо фігурують в обох соціоекономічних формаціях. Економічні змінні творять підґрунтя для формування тих класів і страт, які зазвичай брали провід в етнонаціоналістичних рухах в обох різновидах економік, особливо переважно світської інтелігенції, яка надавала таким рухам найбільший поштовх. Її потреби, настанови і прагнення мали тенденцію диктувати завдання і стратегії етнічних націоналізмів у спільноті за спільнотою. Хоча значущість цієї страти в різних суспільствах відрізнялася, вона була на передньому плані націоналістичних рухів по всьому світу 40. Це особливо справедливо щодо новітніх етнічних націоналізмів як на Заході, так і на Сході. У 1960-х і 1970-х pp. нова, переважно технічна інтелігенція, підтримана підприємцями й комерсантами, очолила протести проти централізованої західної національної держави, як у Північній Америці, так і в Європі, які в кінці 1980-х і 1990-х pp. підхопили їхні колеги у Східній Європі й колишньому Радянському Союзі. Візьмімо спочатку Захід. У Квебеку, наприклад, різного роду представники вільних професій — юристи, лікарі, журналісти, вчителі, інженери, фармацевти, техніки та ін. — проштовхнули те, що стало відоме як «тиха рево-/107/люція» початку 1960-х pp. Вони відбили владу в цій провінції у традиційних лідерів аграрної спільноти з сильним впливом церкви і почали агітувати за визнання французької мови в усіх сферах життя та її рівність з англійською. Повернення до простонародної мови * в модерному житті супроводжувалося рухом за піднесення франкомовців на позиції середнього класу й, у формі Parti Quebecois **, за здобуття політичної влади в провінції. А звідси був один крок до вимоги повної етнічної автономії і, врешті-решт, етнічного відокремлення 41.



* Мається на увазі французька мова, яка, на відміну від офіційної англійської, була повсякденною мовою простих людей.

** Квебекської партії (фр.).



У Сполученому Королівстві рух за ширшу етнічну автономію очолювала дедалі чисельніша інтелігенція, особливо в Шотландії. Там Шотландська національна партія, підтримувана переважно представниками вільних професій і дрібними підприємцями, боролася за повну незалежність ще від 1960-х pp. Хоча, на перший погляд, економічний клімат був сприятливий з огляду на відкриття нафти у Північному морі, більшість шотландців, однак, не відгукнулася на цей заклик, зокрема на референдум про деволюцію 1979 p., на якому не дотягнули до потрібних 40 відсотків, хоча згодом автономія і деволюція знову стали політичними питаннями. Ці політичні варіації здаються непов’язаними з сильним і тривким народним відчуттям шотландської національної культурної ідентичності та загальним бажанням більшої автономії. Тоді як більшість шотландців, здавалося, /108/ хотіла ширшої участі в місцевих справах, процес шотландської політичної мобілізації був обмежений тривалою традицією залучення шотландців до ширшого британського суспільства й державних справ та сильними позиціями Лейбористської партії в Шотландії. Гнучкість британської держави впродовж десятиліть також приглушувала сепаратистські вимоги, принаймні донедавна, і це досягалося шляхом надання Шотландії можливості робити свій політичний голос достатньо чутним як у місцевому уряді й законодавстві, так і через національні інституції на кшталт Скоттіш Офісу 42.

У Вельсі процес народнокультурної мобілізації мав менший успіх. Попри зусилля інтелектуалів у Валлійському мовному товаристві, валлійська мова обмежується головно аграрною північчю країни, промисловий південь вибрав англомовну валлійську ідентичність, насичену міцними робітничими традиціями. Незважаючи на зберігання окремішньої валлійської культури, маніфестованої в наданні переваг неангліканському молитовному дому перед англіканською каплицею, в традиції поезії, хорового співу й ігор та в культивуванні колективної історичної пам’яті в айстедводах і ґорседі *, підтримка Валлійської партії (Плайд Кемри)



* Айстедводи — щорічні фольклорні фестивалі у Вельсі, музичні, театральні й літературні конкурси. Сучасний айстедвод — відродження традиційних середньовічних турнірів бардів, що поступово занепали в епоху Тюдорів.

Ґорсед (вал. «трон») — мережа культурно-мистецьких товариств симпатинів валлійської справи, чимось схожих на українські «просвіти». Перший Ґорсед бардів острова Британія організував 1819 р. Едвард Вільямс (1747 — 1826), каменотес із Ґламорґана, відомий під бардівським /109/ псевдонімом Йоло Морґануґ (Неді з Ґламорґана). Йоло організовував гуртки-ґорседи по всьому Вельсу і придумував для них ритуали, священнодійства, церемоніали та винаходив корпус друїдського знання. Його задумка мала стати відродженням бардівського стану, національною культурною інституцією для Вельсу, своєрідним клубом любителів і захисників мови, літератури й історії валлійського народу.




залишалася низькою, а вплив англійського суспільства й британської держави — відчутним. Вплив валлійської націоналістичної інтелігенції був обмежений, хоча як мінімум два валлійських університети (Банґор і Еберествит) відповідають добре відомому зразку націоналістичного завзяття, яке трапляється серед університетського персоналу й студентів 43.

У Каталонії також вплив каталонської мови і каталонських інтелектуалів був повсюдний. Це можна простежити до літературного Renaixenca середини XIX ст. (згадуваного вище в розділі 2) і до культурного й політичного націоналізму впливових фігур на кшталт Прата де ля Риби на початку XX ст. Утиски Франко каталонської мови й культури справили ефект поширення і поглиблення впливу обох, позаяк опір природно зосереджувався на їхньому захистові у приватній сфері. Від часу переходу до демократії почалося могутнє відродження каталонської культури і видань каталонською мовою разом із щоразу більшими вимогами максимальної автономії, багато з яких були визнані у формі відновленої етнорегіональної інституції самоврядування 44.

У цих випадках етнічна агітація за більшу автономію місцевою світською інтелігенцією була /110/ обмежена як історичною наявністю ширшої політичної ідентичності, так і можливістю демократичного розв’язання етнічних образ. З одного боку, тривале включення периферійних етносів і інтервенціоністська влада центральної держави панівного етносу додавали ще одне коло політичної ідентичності й лояльності до початкового кола етнонаціональної ідентичності; бретонці, шотландці й каталонці могли і таки почувалися французами, британцями й іспанцями, особливо стосовно чужоземців і за кордоном. На колективному рівні історична центральна національна держава була здатна винаходити власну політичну національну ідентичність на основі території, правової системи, громадянства і політичної культури, зазвичай протягом століть, навіть якщо спершу це було неумисно й уявлялося лише туманно.

З іншого боку, становлення демократичних інституцій і практик допомогло різною мірою протидіяти відчуженню периферійного етнічного населення і його інтелігенції. Ці інституції могли запропонувати канали, через які їхні колективні образи могли бути компенсовані, а їхні інтереси — враховані. Хоча про жодну західну поліетнічну державу не можна сказати, що вона «розв’язала» свої підспудні етнічні проблеми, держави з давньою демократичною традицією поки що були здатні пом’якшувати етнічні образи, винаходити всеохопні політичні міфології та символіку, формувати систему спільних цінностей і політичної пам’яті для всіх етносів, які їх складають. Вони також зазвичай мали багатство і політичну (часто імперську й колоніальну) владу, щоб пропонувати високостатусні позиції для амбіційних, освічених /111/ членів периферійних етносів. Приклади, які спадають на гадку, — корсиканці у Франції та шотландці в Британській імперії 45.






Інтелектуали, етнічні міфи й релігія


Якщо світська інтелігенція відіграє важливу роль у простонародних західних етнонаціоналізмах, її недавня роль у Східній Європі й колишньому Радянському Союзі була першорядною. Тут лідерство навіть меншої верстви «чистих» або «вільних» інтелектуалів широко визнавали. Це нагадує відоме розрізнювання Ганса Кона, який обстоював, що, на відміну від «західних» націоналізмів із їхнім раціональним і громадянським характером і буржуазною соціальною базою, націоналізми «сходу» (сходу від Рейну) завдячують своїм часто авторитарним, таємничим і «органічним» характером лідерству маленької верстви інтелектуалів за відсутності буржуазії. Це, звичайно, спрощення; інтелектуали були важливими у французькому й англійському націоналізмах, які важко уявити без Руссо, Мішле, Мільтона і Берка. Однак у цьому є частка правди стосовно новішої епохи, оскільки командна економіка комунізму на радянський манер звільнила соціальний і політичний простір незадоволення й відчуження для незгодної інтелігенції, що її підштовхувала пов’язувати свою стурбованість правами людини з етнічними й національними скаргами жорстка комуністична політика в обох царинах 46.

Інтелектуали «органічного» типу відіграли важливу роль і в західних неонаціоналізмах. Г’ю /112/ МакДаярмід у Шотландії, Сондерс Льюїс у Вельсі, Янн Фуер в Бретані, Фредерико Крутвіґ у басків підготували й проартикулювали етнічне відродження своїх спільнот і запропонували стратегії їхньої реалізації. Але на Сході інтелектуали і професіонали були ще важливішими в націоналістичній політиці. Роль інтелектуалів у народних рухах типу Празької весни і чеської Оксамитової революції 1989 p., хорватського руху початку 1970-х pp. і польської «Солідарності» добре відома. Так само визначальною була їхня участь у «Саюдисі», литовському національному русі, і Народному Рухові — українському національно-демократичному русі; багато їхніх лідерів, у тому числі перший президент незалежної Литви, були інтелектуалами. Інтелігенція також відіграла значну роль у зростанні народницького російського націоналізму, й інтелектуали відіграли провідну роль у зростанні після 1967 р. дисидентського «відмовницького» єврейського націоналізму в Росії. Справді, однією з найнагальніших проблем, із якою зіткнувся Радянський Союз під час своєї агонії, була все наполегливіша вимога республіканських та інших етнічних інтелігенцій більшої політичної влади — вимога, яку неможливо було, врешті-решт, задовольнити в межах того Союзу чи примирити з запитами багатьох російських спільнот у неросійських республіках 47.

Із розпадом універсалізму марксистського комунізму спочатку на поліцентричний національний комунізм, а відтак на етнічний націоналізм, інтелектуали й професіонали повернулися до відповідних етнічних спадщин і міфологій у сподіванні реалізувати месіанську обіцянку рево-/113/люційного перетворення суспільства в межах їхніх спільнот. Але їм дістався збанкрутілий універсалізм, перенесений на обмежений, безплідний ґрунт, — універсалізм того типу, з яким Едуард Шеварднадзе зіткнувся у своїй рідній фузії, а Леонід Кравчук, комуніст, котрий обернувся націоналістом, — в Україні. В інших випадках опір комунізму живив тривалий час утискуваний націоналізм. У Польщі «Солідарність» установила тісні зв’язки з національною католицькою церквою, а також з націоналістичними польськими інтелектуалами, а наступні польські уряди поставили національні польські інтереси в центрі своєї турботи й політики 48.

У Чехословаччині кінця 1980-х pp. Вацлав Гавел і його Громадянський форум поєднали свою перейнятість правами людини з міцною національною солідарністю перед лицем підтримуваного росіянами режиму радянського типу. Однак під поверхнею тертя між біднішими католицькими регіонами Словаччини та розвиненішим і вестернізованішим чеським суспільством — тертя, яке отримало чітке вираження в різних режимах і статусах під час Другої світової війни, — додало сильну ноту етнічного націоналізму в наслідки Оксамитової революції, підготувавши шлях для мирного роз’єднання Чехословаччини. Може бути непросто простежити недавнє розходження шляхів аж до різних культурних основ, історій і мовних традицій чеського й словацького етносів і їхніх вітчизн та до їхніх використань елітами з обох боків. А нерівна глибина і розподіл їхніх відповідних етноісторій, колишній периферійний статус і перебування словаків у тіні сусідів, краще /114/ оснащених у культурному відношенні, і бажання словаків ствердити свою національну індивідуальність, формує культурну основу, основні параметри й історичну легітимацію новітніх політичних рухів і акцій 49.

Роль такої етнічної пам’яті, міфів і символів та їхнє використання інтелектуалами й іншими елітами було предметом серйозних дебатів при розгляді недавніх конфліктів у Східній Європі й колишньому Радянському Союзі. Мало хто сперечався про центральну роль інтелектуалів і професіоналів у проводі багатьох етнічних націоналізмів, але інструменталісти і примордіалісти розглядали її у досить відмінних поняттях. Перші вважали, що інтелектуали визначають і диригують національними конфліктами через маніпулювання етнічною пам’яттю, символами й міфами; їхні пошуки раціональних стратегій, ґрунтовані на їхніх економічних і статусних інтересах, великою мірою визначають форму та зміст дуже багатьох етнічних націоналізмів у Східній Європі, на Балканах і в колишньому Радянському Союзі. Особливо це справедливо щодо колишньої Югославії: Франьйо Туджман, історик, протистоїть Радовану Караджичу, поету, але обоє тлумачать і окреслюють символи й завдання конфлікту, який вони так намагалися скерувати у власних фанатичних цілях. Примордіалісти, з іншого боку, схильні применшувати роль еліт, зокрема інтелектуалів, і виводити корені сербсько-хорватського конфлікту з підставового історичного антагонізму, в якому інтелектуали є лише виразниками й виконавцями. З такого погляду, глибокі релігійні відмінності й історичні конфлікти, які сягають середньовіччя, а також ду-/115/ же відмінні шляхи сербів і хорватів під владою Османської і Габсбурзької імперій породили колективну неприязнь, так брутально проявлену у різанинах Другої світової війни і знову в наш час 50.

Жодна з цих позицій не здається адекватною для пояснення складності цих конфліктів. Сербсько-хорватська ненависть (і братерство) насправді досить нові, сягають щонайраніше 1920-х pp., коли вони були вперше об’єднані в югославське королівство, де домінували серби. До того часу, попри мрію інтелектуалів про південнослов’янську єдність в іллірійському русі початку XIX ст., два народи мали окремі політичні традиції й історії та були розділені між ворожими імперіями. З іншого боку, політичні маніпуляції сербських і хорватських інтелектуалів могли стати дієвими, тільки коли достатня кількість членів їхніх етнічно окреслених виборчих округів були готові відповісти на поклик етнічності та зміст її міфів, пам’яті й символів. Мало того, якщо в колишній Югославії релігія сьогодні — швидше розпізнавальна ознака етнічності, ніж глибока духовна сила, її політична сила походить зі століть культурних відмінностей і соціальних відторгнень між сербами, хорватами і пізніше мусульманами, які стали частиною тканини суспільства на Балканах. Те, що залишається і що може бути використаним та було використано для такого спустошливого ефекту, — багатий урожай символів, пам’яті, міфів і традицій, у якому героїчні епоси, легенди про мудреців і святих та балади про героїв і розбійників передаються в містечках і селах з покоління в покоління як жива культурна традиція народу. Саме у використанні інтелектуалами й масами цих фундаментальних /116/ символічних компонентів етнічності та його обмеженості слід шукати адекватного пояснення варіацій міжетнічних відносин і закликів націоналізму як кінцевого політичного й територіального розв’язання етнічних відносин у змішаних регіонах 51.

Отже, роль інтелектуалів і професіоналів має бути вміщена в триваліші історичні лаштунки і ширший культурний контекст. Стрижнем цього аналізу не можуть бути ні цілі та діяльність інтелектуалів, представників вільних професій та інших еліт, ні масові почуття і пам’ять простих людей, а часто складні відносини між тим і тим. У соціальній і політичній ролі інтелігенції маємо мініатюру нашого початкового парадоксу: добре відома «криза ідентичності», яка зачіпає так багато освічених людей, позаяк вони переходять від більш обмежувальної й традиційної форми суспільства до відкритішої, мобільнішої і плюралістичнішої, яка віддзеркалює суперечності ширшого суспільства. Освіта інтелектуалів-модернізаторів і представників вільних професій з її культурою критичного дискурсу й універсалістським раціональним і технічним етосом пов’язує їх із колегами в будь-якій країні. З іншого боку, відокремлюючи їх від етнічних родичів, від «народу», професійний раціоналізм установлює компенсаційний емоційний і культурний тиск відчуження, який можна розв’язати лише за допомогою нового типу ідентичності й спільноти. Цей тип етнічності й спільноти має ґрунтуватися на народнокультурній мобілізації та перепривласненні самобутньої історії, тобто бути типом модерної нації — автономної політичної спільноти, в якій інтелектуали і представники вільних професій можуть реалізувати /117/ свої вміння й навички, але вже на службі народу, своїм етнічним і громадянським співвітчизникам 52.

Цей процес перепривласнювання етнічної минувшини також допоміг виплекати потужне релігійне відродження. Повернення багатьох світських мусульман у Боснії до ісламу, зростання сильних ісламських рухів серед ісламських спільнот на Заході й енергійна, інколи фанатична підтримка ісламу й індуїзму в Південній Азії, навіть повернення до націоналістичного православ’я в Росії — все пов’язане з посиленням етнічних уз і почуття етнічної обраності серед наїжачених етнічних спільнот, які почували себе наче в чужому, якщо не ворожому, середовищі. Це поєднувалося з глибокою амбівалентністю цінностей модерності. З одного боку, технологічна, економічна і військова потуга, пов’язана із західною модерністю, вселяє повагу і навіть наслідування, а з іншого — існує глибока відраза до того, що виглядає соціальним і моральним падінням, породженим неконтрольованим раціоналізмом і непогамовним прогресом. Ця відраза швидко набула релігійного й етнічного вимірів. «Захід» чи «західне християнство» категоризується як Інше, щодо якого «чисте», «благородне» чи «обране» має реалізувати свою справжню вартість і знайти спасіння. Це означає відкинути беззаконня «західних цінностей» на користь збереження традиційних сімейних структур і етнічних цінностей, стародавніх звичаїв і колективних вірувань. Хай там як, але саме через свої етнічні втілення ісламське, індуїстське, православне, юдейське і буддійське відродження стали політично результативними: в Ірані, Сирії й Ал-/118/жирі, в Індії, Росії й Ізраїлі, в Шрі-Ланці, Бірмі й Тибеті. Це справедливо навіть у випадку шиїтської революції, яка загрожувала охопити Близький Схід. Її корені й розгортання в Ірані забезпечили сильний вплив іранського націоналізму на політичні вираження і діяльність мусульманських революціонерів-шиїтів, так само як іранських церковників і освітніх центрів 53.

Тут криється особливо гостра суперечність. Поширення глобальних зразків політики й комунікацій допомогло відродити етнічні узи в багатьох спільнотах через повернення багатьох людей до релігії та релігійних міфологій, особливо в Індії, на Середньому Сході та в Африці. Але це не просто колективна відповідь страху і протесту проти тисків глобалізації в її західних формах. Таке відродження також можна знайти в деяких західних і вестернізованих центрах модерності: в Америці, Нідерландах і Японії, а також в Ізраїлі, Польщі, Ірландії й Мексиці. Протестантське відродження і ренесанс католицизму та юдаїзму, хоч і не такі приголомшливі, як повернення ісламу чи індуїзму, мали помітні наслідки і часто пов’язуються з етнічним самоствердженням і міфами про етнічну обраність. У таких випадках релігійні міфології діють як гаранти спасіння пригноблених етносів або як відновлювачі зневажених етнічних цінностей і стилів життя. Через міфи відроджуваної релігії та її обраних вірян сили модерності можна поставити під контроль та на службу інтересам маргіналізованих класів і етносів, або тих, що прагнуть піднесення 54. /119/






Висновок


Отже, було б помилкою вбачати у поверненні до радикальних форм релігії вираження лише страху та обурення чи занепад традиційних цінностей і символів. Загальна картина складніша. Зважаючи на здатність більшості релігійних міфів, символів і традицій формувати спільноти та довговічність і проникливість їхнього впливу, немає нічого несподіваного чи особливого в поверненні як еліт, так і широких мас до таких традицій і символічних систем, щоб побачити, як вони можуть допомогти і осмислити можливості й небезпеки швидких змін і модерності. Понад усе повернення до релігії та її міфів етнічної обраності дозволяє елітам і простим людям опосередкувати свій безпосередній досвід через традиції, які продовжують обіцяти порятунок безсмертя поза поточним досвідним укладом. Водночас вони дедалі більше поєднують цю традиційну обіцянку з очікуванням земного порятунку в колективному житті після смерті для тих, кого обере суд нащадків, тобто суд чиїхось наступників, які формують наступні покоління ідентичної за історією і долею спільноти.

Отже, те, що відбувається в багатьох регіонах світу, є подвійним колективним привласненням: традиційного послання про індивідуальне й колективне спасіння поза світом досвіду та нового націоналістичного послання колективного безсмертя для обранців суду нащадків. Поєднання цих двох привласнень — виняткове досягнення історицистського бачення людства і винагорода за унікальні культурні цінності й долю кожного історичного сегмента людства. Визначне досягнення /120/ націоналізму — надання певного політичного вираження цьому подвійному привласненню, що прив’язує пам’ять етноісторії й старіші релігійні міфи обраності до боротьби за колективне територіальне визнання й політичну автономію на історичній «вітчизні». У сучасному світі така автономія і визнання найкраще убезпечуються і зберігаються у своїй власній державі.













Попередня     Головна     Наступна         Примітки


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



 


Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.