Уклінно просимо заповнити Опитування про фемінативи  


[Сміт Ентоні Д. Культурні основи націй. Ієрархія, заповіт і республіка. — К., 2009. — С. 51-74.]

Попередня     Головна     Наступна





2. Етнічне і релігійне коріння



Дослідження походження і форм націй ставить нас перед двома різними питаннями. Перше питання соціологічне. Ми прагнемо знати, за яких умов виникає нація і як вона побудована. Це завдання спонукає нас дослідити головні соціальні, культурні й політичні процеси, потрібні для виникнення нації. Друге питання історичне: треба простежити соціальну і культурну «генеалогію» різних форм націй, досліджуючи, коли і як виникли історичні форми людської спільноти, які ми називаємо націями, якими були їхні конкретні типи, які чинники сформували властивий їм своєрідний характер.

У цьому розділі я розгляну категорію нації в аспекті соціально-символічних процесів, що беруть участь у творенні націй, надто їхнє етнічне та релігійне коріння й культурні ресурси. В наступних розділах я проаналізую кілька питань, які постають під час спроб оцінити культурні основи, традиції і «генеалогії» різних форм нації, як вони відображені в історичних документах.




Соціальні процеси формування націй


Соціологічне дослідження походження і форм націй слід починати з розгляду двох питань: різних видів людської спільноти і колективної культурної і (або) політичної ідентичності, серед яких нації становлять одну з категорій, а також головні /52/ соціально-символічні процеси, які лежать в основі формування різних типів націй.

У попередньому розділі я згадував племінні союзи, релігійні громади і етнічні спільноти як форми колективної культурної ідентичності і міста-держави, монархії та імперії як форми колективної політичної ідентичності. Що ж, хоча міста-держави і монархії відігравали важливу роль у формуванні націй, зокрема в пізнішому розвитку й характері ідеологій націоналізму, ми, з’ясовуючи походження багатьох націй і збереження їхніх національних ідентичностей, повинні звернутися передусім до етнічних і етнорелігійних спільнот. Але навіть нації, створені здебільшого на основі колективних політичних ідентичностей, потребували певної культурної основи у вигляді міфів, спогадів, символів і традицій, щоб створити міцнішу єдність серед своїх часто різних народів, і цей матеріал часто можна було знайти в культурних ресурсах ethnies або етнічних спільнот. Отже, я почну з відносин між етнічними спільнотами і націями, а потім розгляну роль деяких основних соціально-символічних процесів і культурних ресурсів національної ідентичності.

На думку більшості модерністів, етнічні зв’язки та ідентичності відіграють мінімальну роль (а то й ніякої) в теорії націй і націоналізму. Таке твердження почасти відображує прагнення не плутати вже й так складне питання з іншими непевними чинниками, бо такі терміни, як етнічний і етнічність, уживали з дуже різними значеннями. Етнічну належність, як і національне існування, не можна вважати за соціально-культурну даність, за «незмінний історичний факт». Зрештою, етнічні спільноти сформувалися в результаті процесів етногенезу, як-от об’єднання дрібних етнічних категорій і мереж, унаслідок завоювання й колонізації вже наявних культурних категорій і діяльності освічених верств, надто місіонерів та інтелектуалів, які забезпечували етнічні категорії «їхніми» спільними кодами і символами. Крім того, зовнішні чинники відіграють важливу роль і в подальшій кристалізації етнічних спільнот і мереж. Можливо, найголовнішим із цих чинників був вплив затяж-/53/ них міждержавних війн, які не тільки увиразнюють кордони між державами та спільнотами, що населяють їх, а й мобілізують і зводять докупи представників різних етнічних прошарків і забезпечують матеріал для героїчних міфів і яскравих спогадів. До інших чинників, які сприяють формуванню етнічних спільнот, належить вплив організованої релігії, а конкретніше — діяльність духівництва, що веде записи, виконує ритуали, створює та поширює священний канон текстів; конкуренція між різними елітами — політичними, релігійними, економічними, освітніми й т. ін. — з приводу значення і символічних традицій та культурних ресурсів (і володіння ними) і, звичайно, організаційно-матеріальних ресурсів. (1)

Проте жодне з цих міркувань, хоч які вони важливі самі по собі, не усуває нагальної потреби дослідити стрижневі відносини між етнічними спільнотами і націями. Адже без спроби зрозуміти природу етнічних зв’язків та їхні відносини з націями наше розуміння націй і націоналізму загрузне в проблемах модернізму, які я перелічив у попередньому розділі, а саме: в довільній обмеженості та абстрактному етноцентризмі, що лежать у їхній основі.

На мою думку, можна почасти зменшити непевність із приводу уявлення про етнічну належність, розрізняючи два поширені тепер значення: вузьке і широке. Вузьке значення зосереджується на походженні, реальному чи припущеному, і тлумачить слово «етнічний» як «заснований на походженні». Широке значення, хоч і охоплює міф про спільних предків (припущене походження, на відміну від реального, відчутих, а не біологічних зв’язків), наголошує на інших спільних культурних елементах: мові, релігії, звичаях і т. ін. Тут я дотримуватимуся широкого значення, згідно з яким слово «етнічний» слід розуміти радше як «етнокультурний». (2)

Головним уявленням для розуміння походження націй є уявлення про етнічну спільноту, або ethnie (якщо вжити французький термін). Але аж ніяк не всі етнічні ідентичності належать до цього типу. Навпаки, мабуть, найчисленніший тип можна /54/ назвати етнічними категоріями. Це конструкції, що їх часто створюють зовнішні спостерігачі, групуючи разом певні масиви населення на основі спільних культурних рис: мови, звичаїв і релігійних обрядів. Загалом це плинні й мінливі масиви населення з усною культурою. Члени цих категорій поділяють певні елементи спільної культури і, можливо, конкретну територію, але вони можуть не мати колективної власної назви, міфу про спільне походження чи спільних спогадів, можуть мати мізерне чуття солідарності — а то й ніякого. З іншого боку, складніші угруповання, які можна назвати, адаптуючи доробок Гандельмана й Еріксена, етнічними асоціаціями або етнічними мережами, хоч як вони різняться соціально, засвідчують моделі спільної діяльності та відносин; крім того, вони здебільшого мають колективну назву, міф про спільних предків і певний ступінь солідарності, принаймні серед еліт. І, нарешті, існують цілком сформовані етнічні спільноти, або ethnies, члени яких, крім уже згаданих рис, об’єднані спільними спогадами і традиціями, часто зафіксованими письмово, і можуть виявляти велику солідарність, принаймні серед еліт. Такі ethnies можна охарактеризувати, спираючись на ідеальний тип, як названі й самовизначені масиви населення з міфами про спільне походження, спільними історичними спогадами, елементами спільної культури і певним ступенем етнічної солідарності. Сформовані, вони здебільшого мають тенденцію бути сталими і тривкими, навіть якщо й не є такими стабільними й однорідними, як схильні зображувати їх їхні лідери, бо й тут члени поділені на верстви і мають різний доступ до дефіцитних — матеріальних і символічних — ресурсів. (3)

Як пов’язані між собою категорії ethnie і нації? Порівняння їхніх головних ідеально-типових рис дає змогу виявити певний ступінь збігу, а водночас і великі відмінності. Якщо йдеться про спільні риси, то і в ethnies, і в націях ми бачимо високий ступінь самовизначення, зокрема колективну власну назву, але ще більше значення має єдиний фонд, або єдина спадщина, спільних спогадів, міфів, символів, вартостей і традицій. До них належать /55/ міфи про походження та обраність, спогади про міграцію та героїчні віки, ідеали і традиції долі й жертви. Але відмінності мають ще виразніший характер. Члени ethnies звичайно мають зв’язок, інколи символічний, із конкретною територією, до якої можуть бути прив’язані і (або) з якої, на їхню думку, вони походять, проте в інших випадках чимало членів цих груп можуть бути розпорошені за кордоном. Натомість більшість членів націй живуть на своїх історичних «батьківщинах», що мають визнані центри й виразно демарковані кордони, — на землях, стверджують вони, «їхніх» за правом тубільного походження, або історії, або походження та історії. До «поетичних краєвидів» цих земель вони відчувають глибоку прив’язаність. По-друге, хоча члени ethnies поділяють один або більше елементів культури, члени націй об’єднані характерною публічною культурою, тобто публічними ритуалами і символічними кодами, поширюваними по всій території з одного чи більшої кількості центрів для всіх членів спільноти; цей процес звичайно підтримували спеціалізовані релігійні, судові, військові та освітні еліти, і його можна спостерегти як серед бездержавних націй, так і серед тих, що вже мають власну державу. По-третє, хоча серед членів ethnies часто можна виявити деякі спільні звичаї, члени нації об’єднані спільними звичаями та спільними законами, які поширюють по всій території батьківщини і яких дедалі більше дотримуються члени спільноти; цьому процесові звичайно сприяють, якщо не започатковують його, релігійні та політичні еліти в рамках єдиної інституційної структури звичаю і права. (4) Ці схожі й відмінні риси дають змогу припустити, що, з одного боку, національне існування можна вважати за спеціалізований розвиток етнічної належності, а конкретні нації — за територіалізований і політизований розвиток ethnies. Це, однак, не означає, ніби конкретні історичні нації завжди можна простежити до однієї чи більшої кількості ethnies, не кажучи вже про «їхні» попередні ethnies, як спонукали б нас вірити націоналісти. Проте, як побачимо, розвиток головних елементів ethnies, як-от самовизначення, зокрема колективної назви, /56/ міфу про спільне походження, творення й передачі історичних спогадів, визнання елементів спільної культури (мови, звичаїв, релігії й т. ін.), необхідний для формування націй. Але це ще не все. Адже уявлення про націю має, так би мовити, два обличчя: одне дивиться в бік етнокультурного самовизначення, а друге — територіальної, правової і політичної солідарності. Саме тут колективні культурні ідентичності виявляють (та історично здійснювали) свій вплив, надто завдяки таким взірцям, як місто-держава і (етнічна) монархія. Інтенсивні зв’язки і часто особисті відносини, що їх ми бачимо в містах-державах, репрезентують мікрокосми палкої лояльності й політичної солідарності, яких прагнули лідери націй, а надто сучасні націоналісти. Приклади античних Афін, Спарти й Рима правили за джерело натхнення для цілої низки патріотів-інтелектуалів від Ренесансу до Французької революції і згодом. І справді, інколи складалося враження, ніби такі великі міста-держави, як Афіни і Венеція, були зародковими націями. Не менш важливою була історична модель компактної монархії, зіпертої на домінантну ethnie, як-от в Англії та Франції наприкінці середніх віків й на початку новітньої доби. Завдяки своїй територіальності й політичній структурі деякі нації можуть бути здатні трансцендувати свою етнокультурну основу. Те, якою мірою це стається на практиці, залежить від розмаїття чинників. Там, де можна спостерегти таку тенденцію, нація може стати взірцем політично-правової спільноти, і то такого різновиду, який модерністи записали до свого ідеального типу громадянсько-територіальної нації; а в державі, де є кілька етнічних груп, публічна культура нації може навіть дедалі більше дистанціюватися від культури її панівної ethnie, хоча дуже рідко без тяжкої незгоди і тертя. (5)




Процеси формування націй


Ці міркування дають змогу припустити, що нації як історичні спільноти мінливі й підлягають постійним змінам. В останньому /57/ розділі я подав трохи статичну картину нації як аналітичної категорії та ідеального типу. Тут я хочу підправити цю картину, наголосивши на процесуальному характері націй. Тобто нації як історичні форми людської спільноти часто перебувають у стані постійних змін, дарма що їхні назви, кордони й символи зберігаються, бо нації є продуктом певних соціально-символічних процесів.

Що можна сказати про головні процеси формування націй? Хоча нації можуть постати в будь-якому історичному періоді, в цих процесах немає нічого визначеного. Оскільки це соціальні процеси, їхній перебіг часто буває уривчастим і реверсивним, бо вони звичайно залежать від людських дій і суб’єктивної інтерпретації. Проте їхній розвиток і поєднання, а звідси й формування націй, хоч і не обмежується конкретними історичними періодами, відбувається, напевне, тільки за певних історичних обставин. До процесів формування націй належать: самовизначення; плекання символічних елементів; територіалізація, розвиток характерної публічної культури, стандартизація законів і звичаїв.




Самовизначення


Хоча визначення колективу з боку зовнішніх спостерігачів може окреслити етнічну категорію, етнічні спільноти й нації вимагають виразного самовизначення. Одним з його елементів є набуття певним масивом населення колективної власної назви, під якою цю спільноту знають і визнають її члени й інші люди, та ідентифікація цього населення з названою спільнотою та її символами. Самовизначення може починатися негативно, як стверджує Вокер Коннор, як процес усвідомлення, ким і чим не є ці люди, на відміну від інших далеких і близьких, від яких ця спільнота відрізняє себе. Проте тільки тоді, коли члени спільноти починають усвідомлювати, ким вони є колективно, й відчувати, що вони становлять спільноту з характерною назвою, можна вже говорити про процес зміцнення колективного /58/ самовизначення та ідентифікації, і саме він буде однією з головних рис ідеального типу нації.

Цей процес можна спостерігати як у попередніх історичних періодах, так і в сучасному. Скажімо, фінікійців називали так інші народи, наприклад греки, з якими вони торгували, а античні греки відрізняли себе від персів та інших народів, з якими вони мали контакти, назвою елліни. Так само й англійці на початку середніх віків відрізняли себе назвою англієць від своїх сусідів шотландців, валлійців та ірландців (і вони називали їх англійцями), а от уже за новітньої доби не тільки більшість націй набули визнаної назви, якщо не мали її доти, а й члени тих націй почали відрізняти себе від самовизначених груп іммігрантів, як-от італійці — від іммігрантів-албанців, а німці — від іммігрантів-турків. У кожному випадку колективна власна назва, яка забезпечує самовизначення, становить важливий елемент цього процесу. (6)

Колективні назви мають важливе значення для етнічного і національного самовизначення, тож брак зареєстрованої в документах власної назви може свідчити про брак чуття спільної етнічної належності, вже не кажучи про національне існування. Саме такою, здається, була ситуація серед французів і німців до XII-XIII ст., коли такі назви, як France, français і deutsch, набули більшого поширення серед населення на захід і на схід від Рейну. (7)

Назви, крім того, потрібні для здійснення влади. Тому такі римські полководці та імператори, як Цезар і Траян, вважали за необхідне ототожнювати часто мінливі групування ватажків та їхніх послідовників з етнічними назвами, що допомагало класифікувати друзів і ворогів, а згодом контролювати підкорені «варварські племена». Якою мірою ті групи визнавали цю зовнішню номенклатуру, невідомо. Такий самий процес відбувався й за колоніального панування протягом новітньої доби, коли європейські держави намагалися класифікувати масиви населення, чиї території вони анексували, а купці, урядовці та місіонери інтерпретували різні масиви населення, з якими вони /59/ контактували, на основі європейських етнічних класифікацій. Інколи європейці визнавали категорії й назви, дані тим масивам панівною етнічною спільнотою колонії, як сталося з багандами в Уганді, де панували британці. (8)




Плекання символічних елементів


Створення і плекання спогадів, символів, міфів, вартостей і традицій визначають унікальну культурну спадщину кожної етнічної спільноти і нації. Для ethnies міф про походження має вирішальне значення, але з плином часу можуть нагромаджуватися інші міфи, спогади, символи і традиції, що вирізнятимуть їхню культурну спадщину від спадщини сусідів, і то передусім там, де протягом поколінь передається окремий корпус священної літератури. Хоча в очах націоналістів наявність і плекання такої культурної спадщини становить conditio sine qua non (неодмінну умову) існування будь-якої нації, її можна виявити в різних етнічних та етнополітичних спільнотах, починаючи від стародавнього Єгипту й закінчуючи Київською Руссю на початку середніх віків. За добрий приклад тут правлять античний Рим і його Латинський союз. Попри мішане етнічне походження давнього Риму під владою царів, чуття спільної римсько-латинської етнічної належності формувалося в процесі війн із самнітами, греками і етрусками. Можливо, вирішальною миттю було зіткнення з Magna Graecia (Великою Грецією) в НІ ст. до н. е. і велика криза II Пунічної війни, коли карфагеняни під проводом Ганнібала розбили кілька римських армій в Італії. Саме тієї доби формувалася оригінальна латинська література, з’явилися п’єси Плавта й Теренція, проза Невія і Еннія, а також характерний міф про сувору римську чесноту, втілену в суворій постаті Катона Старшого. У результаті римляни мали подвійний міф про походження: від Ромула, Рема та вовчиці і від троянського ватажка Енея і Лаціуму, а також додаток у вигляді символів, традицій і спогадів, які підтверджують аргумент Вокера Коннора, що віра в спорідненість із предками — визначальний елемент етнічної /60/ належності, і то навіть там, де, як часто трапляється, лінії походження вигадані. (9)

Навіть нині чуття пов’язаності з предками може зберігатися, випливаючи, наприклад, на поверхню, коли здається, ніби хвилі культурно чужих іммігрантів загрожують домінантній ethnie нації та її традиційному способу життя. Якщо це так, міфи про походження можуть не застарівати, дарма що стають не такими провідними для визначення спільноти і репрезентують тільки одну з кількох сукупностей традицій, міфів і спогадів, які характеризують націю. (10)




Територіалізація


Процес територіалізації спільнот можна спостерігати протягом усієї історії, тож він характерний не тільки для ethnics або націй. Але любов до конкретних місць і проведення просторових кордонів, щоб відрізнити «батьківщину» від «зовнішнього світу», — це все-таки процеси, що стали характерні для етнічної належності, а надто для національного існування. У формі «територіалізації спогадів» вони виявилися вирішальними для створення етнокраєвидів і виникнення націй. Особливо помітне це явище в процесах, з допомогою яких спогади та історію спільноти пов’язують із конкретними місцями, а саме: в натуралізації спільноти та в історизації природи. (11)

У першому з цих процесів ethnies стають невіддільними частинами своїх історичних середовищ, їх вважають за «природні продукти» їхніх територій, а їхні пам’ятки стають «сталими пунктами» краєвидів і нагадують про квазіпервісну давність спільноти, як-от у випадку пірамід стародавнього Єгипту та Мексики. В другому сама природа стає історизована: територія і місце проживання спільноти стають невіддільні від її історії та культури, тереном, де жили й померли її святі, герої та мудреці, ареною її історичних криз та поворотних пунктів і меморіалом героїчних подвигів предків. Ці процеси можна спостерігати задовго до утвердження новітньої доби. Приклади ми знаходимо /61/ в згадках про красу місцевості в околицях Рима, скажімо, в поезії Горація та Вергілія, в уявленні про «сад Франції», що ставало дедалі популярнішим серед французьких авторів пізнього Середньовіччя, у формуванні Нідерландів через боротьбу їхніх жителів із Північним морем і в швейцарських вихваляннях альпійських краєвидів на початку новітньої доби. (12).

Починаючи від XVIII ст., територіалізація спогадів і плекання колективної любові до національних краєвидів набули більшого самоусвідомлення та поширеності. Великою мірою це стало наслідком характерного для романтизму культу природи і доречного вислову емоцій на її лоні, як-от у випадку дедалі більшого зачарування Альпами. Романтики обернули територію в поетичні краєвиди і зробили її головним компонентом самого уявлення про націю. На думку націоналістів, нація — не що інше, як територіальна спільнота, де земля і краєвид забезпечують і «об’єктивну», і «суб’єктивну» основи — підмурок — справжньої національної спільноти. Це означало, що нація має бути об’єднана і компактна в межах визнаних «природних» кордонів, навіть якщо на практиці ті кордони пошматовані; тоді нація може зайняти своє місце як легітимний член «інтер-національної спільноти» націй. Члени нації можуть ще відчувати, що вони «виросли на рідній землі», навіть якщо насправді більшість тих членів (або їхніх предків) мігрували на ту землю з далеких країв. Те, що так багато націоналістів, незважаючи на всі свої безперечні «винаходи», можуть спиратися на вже наявні прив’язаності і спогади, значно полегшує їм завдання. (13)




Розвиток характерної публічної культури


Під терміном публічна культура я маю на увазі, з одного боку, створення системи публічних ритуалів, символів і церемоній, а з другого — розвиток характерних публічних кодів і літератур. Для ethnies досить, якщо їхні члени вирізняються від чужинців: розмовляють спільною мовою, дотримуються відмінних /62/ звичаїв і обожнюють рідних богів і богинь. Для націй же, такі спільні культурні риси повинні стати спільним громадським набутком і правити за конкретні критерії культурної диференціації. Вони повинні стати частиною характерної національної публічної культури. Крім того, будь-які регіональні варіанти діалекту чи культу мають бути підпорядковані цій ідеологізованій публічній культурі — або винищені.

Звичайно, ані публічні ритуали, ані коди самі по собі не служать для демаркації ethnies і націй від інших колективних культурних ідентичностей. Виконання публічних ритуалів було рисою багатьох суспільств, починаючи від стародавнього Вавилону та Єгипту і закінчуючи середньовічною Францією, Венецією і Московією. Так само й розвиток характерних публічних кодів і літератур можна спостерегти в багатьох різновидах суспільств стародавнього світу й середніх віків — від античних Афін до середньовічного Провансу і Флоренції. Якщо йдеться про формування націй, це означає, що культурні «матеріали» протягом століть були наявні в різних суспільствах, але тільки за певних обставин і в певних випадках вони були «зібрані докупи» й поєднані з іншими процесами для створення суто національного типу людської спільноти.

У цьому аспекті публічні ритуали, церемонії та символи мають більше значення для виникнення націй, ніж створені простонародною мовою коди і літератури. Адже ці коди й літератури зринають на поверхню тільки на початку новітньої доби, незважаючи на аргументи Адріана Гейстінґза, що в Англії та серед її сусідів вони виявлялися ще в середні віки. Література здебільшого була сферою придворної та церковної еліти, принаймні до миті, коли держава на початку новітньої доби «зафіксувала» мову та її літературу, а друкарський капіталізм поширив її продукти на ширші кола. Натомість публічні ритуали, церемонії й символи поширюються набагато раніше, бо вважається, що вони необхідні для прищеплення великим сегментам населення спільного чуття належності до широкої політично-культурної спільноти /63/ (етнічної спільноти, церкви, міста-держави, монархії) та утвердження її життєвої сили й легітимності. Звідси й значення, якого надавали храмовим церемоніям, як-от новорічним святкуванням у Месопотамії, Панафінеям в Афінах, культові Вести в Римі, а також різним церемоніям, які в середньовічній Європі пов’язували монархію з церквою, як-от коронаціям, ритуальним входженням до міст і похоронам. Ці церемонії знову-таки ставали моделями для пізніших націоналістичних ритуалів: підняття прапора, виспівування гімнів і відзначення національних свят. (14)

Як побачимо далі, характерні публічні культури відіграють стрижневу роль у розвитку різних історичних видів нації, допомагаючи створити головні елементи в процесі формування нації, який розтягується на кілька історичних періодів. Здебільшого саме завдяки ритуалам, церемоніям, символам і кодам публічних культур головні культурні спадщини античності мали змогу виробити характерні традиції національної спільноти та ідентичності, які я розгляну в четвертому розділі.




Стандартизація законів і звичаїв


Самі по собі загальні правові системи і спільні звичаї не відрізняють ethnies і нації від інших видів колективної культурної або політичної ідентичності. Задовго до утвердження новітньої доби правові кодекси звичайно були пов’язані з містами-державами та імперіями: від законів Урукагіни і Хаммурапі в Шумері й Вавилоні до видатних правових кодексів Риму і Візантії. Або ж вони були продуктом великих релігійних громад та їхніх священних текстів, як-от шаріат або канонічне право.

І все-таки процеси поширення звичаїв і стандартизації законів і законотворчості були вирішальними елементами формуванні й ethnies, і націй. Більшість ethnies, тільки-но їхні члени набули письмового варіанта простонародної мови, вихвалялися різними компіляціями звичаїв, ритуалів, традицій і законів, і ці збірники дедалі більшою мірою керували їхніми /64/ відносинами — і між собою, і з чужинцями. Зв’язки між стандартизованою законотворчістю і національним існуванням були ще тісніші. Нації почасти навіть можна було б охарактеризувати як спільноти права і звичаю, які мають розуміння загального добра і низку взаємних прав і обов’язків для членів. Тобто, навіть якщо членство в національній спільноті обмежене, звичайно дорослими чоловіками або головами родин у давні історичні періоди, відносини членів між собою і з чужинцями дедалі більшою мірою регулювались загальними правовими інституціями і публічними кодексами загального права, спільних звичаїв і символічних приписів, які відрізняли їх від інших людей. Фактично право, звичаї та ритуали можуть позначати символічні кордони націй навіть ще виразніше, ніж слабші звичаї і традиції, характерні для ethnies. Але між ними годі швидко провести тверду межу. Це твердження виразно проілюстроване провідним становищем, якого євреї надавали Мойсеевим законам у визначенні єврейськості в періоді Другого храму. (15)

А загалом можна стверджувати, що процес, унаслідок якого етнічні громади почали підпорядковуватися дедалі стандартизованішим правовим кодексам та однорідним правовим інституціям, має вирішальне значення для формування націй, бо забезпечує «дах» єдності й чуття соціальної солідарності завдяки спільним нормам і визнанню спільних прав і обов’язків членів спільноти. Звісно, правда, що цей процес відбувався здебільшого під егідою держави, ще зародкової: етнічної монархії або князівства. Проте ми бачимо, що складні правові кодекси й правові інституції утверджувались, якщо не створювались, за відсутності держави, скажімо, через спільні релігійні інституції, сформовані в діаспорній громаді. Таке явище було поширеним серед вірменів і євреїв протягом середньовічної доби. Такі випадки свідчать про потребу відокремлювати процеси законотворчості і спільні звичаї від суто політичного виміру, а надто від новітньої держави, з якою їх так часто пов’язують модерністи. (16) /65/




Культурні ресурси національної ідентичності


Поки що я розглядав деякі соціально-символічні процеси, пов’язані з формуванням націй. Але як національні спільноти підтримують себе і чому вони часто такі тривкі? Це запитання зумовлює розгляд характеру й сили чуття національної ідентичності, властивого певному населенню, і джерел живучості націй, і тому нам треба придивитися до деяких головних культурних ресурсів нації.

Для членів певної спільноти культурні ресурси набагато відчутніші й доступніші, ніж загальні, вже окреслені вище процеси формування націй. Ці ресурси мають конкретний характер, а отже, «придатніші для вживання», і їх уживають зокрема й для політичних цілей. Культурними ресурсами можуть скористатися й індивіди та групи, схильні до активного втручання в життя нації, наприклад, лідери, які прагнуть відродити щасливу долю нації, або духівництво та інтелектуали, створюючи нові символи та оповіді нації. (17)

Але, мабуть, найважливіше те, що принаймні деякі з цих культурних ресурсів національної ідентичності можуть стати «священними підмурками» нації, і вже тоді їх вирізняють, шанують і тлумачать як канонічні через процес освячення провідних соціально-символічних елементів, — процес, який часто походить від процесів освячення (а то й свідомо змодельований за їхньою подобою), характерних для попередніх релігійних традицій. Адже в доновітніх і донаціоналістичних історичних періодах етнічну належність украй рідко відокремлювали від релігії. У результаті культурні ресурси, що їх могли використати, активно плекати й освячувати доновітні етнічні та національні лідери і групи, набули виразного релігійного забарвлення, яке надає загалом світським концепціям нації певної «священної» аури. Навіть за новітньої доби націоналізм;/ ця священна аура рідко буває відсутньою, тільки місце релігійної ортодоксії тут уже посідає автентичність, культ автентичності функціонує як нове ядро «політичної релігії народу» з її символами та /66/ гімнами, святами і церемоніями, як-от ті, що відбувалися під час Французької революції. (18)

Ось чому культурні ресурси, які підтримують властиве населенню чуття національної ідентичності, можна вважати й за «священні підмурки» нації в тому розумінні, що вони правлять за «опору» для чотирьох основоположних вимірів національного існування: спільноти, території, історії та долі. Дозвольте мені по черзі коротко розглянути ці ресурси.




Міфи про походження та обраність


Двома важливими культурними ресурсами, що, як можна стверджувати, підтримують вимір спільноти в чутті національної ідентичності, властивому певному населенню, є міфи про походження і міфи про етнічну обраність, обидві групи міфів увиразнюють вимір спільноти.

1. Міфи про походження. Я вже згадував про значення цих міфів. Сам цей термін охоплює широкий спектр від складних космологій і міфів про створення світу до міфів про заснування і міфів про спільних предків. Скажімо, в стародавньому Єгипті ; та Японії міфи про божественне створення були пов’язані з опо- і відями про походження якогось конкретного народу, династії ] або царства, — оповідями, що ставили народ і його володарів і у центрі всесвіту. Вони періодично доповнювались зусиллями j священиків та інтелектуалів. Часом міф про створення міг бути хронологічно відокремленим від міфу про походження того або того народу. Про це свідчать «Теогонія» Гесіода і перші одинадцять розділів Книги Буття. (19)

Натомість міфи про заснування звичайно пов’язані з міс- s тами і містами-державами. Тут можна пригадати, наприклад, \ міф про суперечку між Афіною і Посейдоном за покровитель- | ство над Афінами за царя Ерехтея, ця подія стала темою скуль- j птурного зображення на одному з фронтонів Парфенону. Ще j відомішим є міф про вовчицю, яку ссали Ромул і Рем, засновники Рима, або міф про перенесення тіла святого Марка до Венеції, /67/ символом цього міфа є лев святого. Але міфи про заснування можна знайти і в етнічних монархіях. Однією з найпоширеніших форм таких міфів є навернення монарха до якоїсь світової релігії, що й сталося за Тірідата III у Вірменії, Хлодвіга у франкській Галлії і Володимира в Київській Русі. Ще однією формою є укладання договору між представниками якогось випадкового і близького за культурою населення, скажімо, договір (або присяга) єдності, наприклад швейцарський Eidgenossenschaft 1291 p., відродження шотландської спільноти, висловлене (Арбротська декларація 1320 р.) і, звичайно, присяга в залі для гри в м’яч 1789 р. (20)

Але, мабуть, найвідомішим типом є міф про спільних предків із властивими йому докладними генеалогіями і чуттям спільної етнічної належності. За доновітніх часів міфи про спільних предків були найпоширенішим типом міфу про походження, а наявне в них покликання на спорідненість допомагає пояснити тривалість існування багатьох ethnies. Але, як довів Вокер Коннор, вирішальне значення для чуття групової ідентичності має не справжня, а відчута історія, тож важить тільки віра в спільних предків, хоч як вона суперечить фактам. Такі міфи забезпечували й найпліднішу модель національного існування для пізніших націоналістів, бо підтримували знайоме націоналістичне зображення нації як украй широкої родини, «родини над родинами», і така самохарактеристика безперечно допомагає об’єднати та мобілізувати певне населення задля колективних цілей. Звідси випливає й привабливість етнічної концепції національного існування та пізнішого пов’язування етнічної належності з «чистотою» й «автентичністю». (21)

2. Міфи про обраність. Поміж багатьох символічних елементів, які становлять частину спадщини спільноти, жоден не має такої могутності і тривкості, як міф про етнічну обраність. Віра, буцімто якийсь конкретний народ чи спільнота «обрані» волею божества задля якогось особливого завдання чи мети, має довгу історію. Його можна простежити від стародавньої Месопотамії та Єгипту, але його locus classicus, класичним прикладом, є Тора, /68/ що її Мойсей приніс із гори Синай синам Ізраїлю після їхнього виходу з Єгипту. Тут ми бачимо заповіт, обмежений умовою: якщо сини Ізраїлю коритимуться заповідям Божим і виконуватимуть Божий закон, то будуть благословенні й матимуть обіцяний Ханаанський край — і вони, і їхні нащадки. Та якщо ні, їх покарають і виженуть. Мета полягала в тому, щоб стати священною нацією, царством священиків, і завдяки цьому стати благословенням для всіх народів. Святість тут означає розрив із нечестивим світом (ідолопоклонських) народів, щоб євреї могли дотримуватися морального та ритуального кодексу без відволікань і спокус егоїстичних бажань. (22)

Засновані на заповіті міфи про обраність виникали в різних спільнотах — від вірменів-григоріанців IV-V ст. і «соломонових» ефіопів XIII-XIV ст. до кальвіністів шотландців і голландців XVI ст., ольстерських шотландців та поселенців-пуритан у Новій Англії в XVII ст. і аж до африканерів-протестантів після їхньої Великої міграції на схід і північний схід у 1830-1840-х роках і — в більш світській подобі — у сіоністів у Палестини на початку XX ст. У цих випадках пошук моральної чесноти і плекання святості та духовності, часто через відокремлення та очищення спільнот, був підтриманий могутньою вірою в колективний заповіт і божественне провидіння. (23)

Набагато поширеніший і не такий вимогливий міф про обраність полягає в тому, що спільноті довірили якесь священне завдання або місію, але тут немає відповідного тій місії зобов’язання, якщо не брати до уваги дальшого дотримання конкретної релігії чи традиції. Ці місії різноманітні: захищати священне царство; навертати поган; підтримувати справжню релігію, тобто ортодоксію; поширювати «істину» та мораль; бути «світлом для поган». Цей різновид міфу про місіонерську обраність мав провідне значення серед монархій і ethnies християнського antemurale, передмурку, скажімо, серед монархів і дворянства Угорщини, Польщі й Каталонії, на кордонах християнського католицького світу. Але ми бачимо його і в більш захищених етнічних монархіях: в Англії, Франції та /69/ Московії-Росії після її визволення з татарського ярма, а в більш світській формі — у національних державах новітньої доби, нащадках монархії, що прагнули порівняльного економічного успіху, військової могутності та культурної слави. Крім того, місіонерська форма міфу про обраність не обмежувалася єврейською і християнською традиціями. Елементи чуття обраності й віри в колективну місію можна знайти в Персії XVI ст. за династії Сефевідів, у новітньому Єгипті з його фараонівським рухом та в Японії — від руху кокугаку у XVIII ст. до романтизму XX ст. (24)




Батьківщини і поетичні краєвиди


Одним з головних процесів у формуванні націй є, як ми бачили, територіалізація — проживання більшості спільноти на батьківщині та зміцнення колективних спогадів і любові до конкретних історичних територій із визнаними кордонами. У цьому процесі внаслідок симбіозу ethnie і краєвиду з’явилися етнокраєвиди. Як я пояснював, цього досягають із допомогою натуралізації етнічної історії, коли цю історію вважають за частину природи, та історизації природного середовища, коли вважають, що воно є елементом історії та розвитку етнічної спільноти. В результаті цього двостороннього процесу етнічні спільноти постають, так би мовити, «закоріненими» в «свої» історичні батьківщини і, за словами Стівена Ґросбі, «народ має свою землю, а земля має свій народ». (25)

Але це тільки початок тривалого процесу «територіалізації спогадів», необхідного для формування і збереження націй, а вона своєю чергою пов’язана з уявленням про «священну територію», або освяченням батьківщини. Звідки походить це освячення території і чому так часто відчувають, що її краєвиди не тільки «наші», а й «священні»? Можливо, в найпоширенішому випадку земля, що «бачила» сліди пророка, мудреця, святого і «чула» їхні проповіді, стає священною й завдяки цьому вирізняється серед навколишніх земель /70/ і повсякденного життя. Процес освячення може поширюватися на поданий приклад і звитяги етнічних героїв, героїнь і геніїв, породжуючи в їхніх нащадків пошану і прагнення дорівнятися. Не тільки героїв, а весь народ можуть вважати за священний, а отже, вирізняти його, як-от у випадку стародавнього Ізраїлю, де земля стала не просто обіцяним краєм, а справжнім об’єктом поклоніння й побожності в результаті святості народу. В межах батьківщини певні місцевості теж можуть мати особливу ауру святості, йдеться про перебування на «священній землі» або про спостережені дива. Ці святі місця можуть бути річками й горами, містами, храмами і бойовищами, а також розкопками і музеями, але найбільшу силу вони мають на цвинтарях «наших предків», коло могил полеглих патріотів, бо їхні місця останнього спочинку спонукають нас замислитися над святістю «нашої минувшини» і «нашої батьківщини». Тільки-но освячена таким способом, батьківщина вже й сама стає могутнім культурним ресурсом для підтримки чуття національної ідентичності. Спільна прив’язаність, яку вона породжує, часто зміцнюється потребою захищати священний простір і численними жертвами, на які пішли задля спільноти та її батьківщини. (26)




Етноісторія і золотий вік


Третій різновид культурного ресурсу полягає в «етноісторії» спільноти. Йдеться про те, що послідовні покоління спільноти розповідають і передають спільні спогади про етнічну минувшину (чи минувшини) своєї нації. Ці оповідки переказують одне одному, тож етноісторія — аж ніяк не однорідна та незмінна, бо покоління і спільнота звичайно мають більше ніж одну розповідь про етноісторію, і кожна з них підлягає корегуванню. Але, на відміну від досліджень професійних істориків, етноісторія розповідає про розвиток словами, які легко запам’ятати, наголошує на «головних подіях» і «поворотних пунктах» етнічної минувшини або минувшин спільноти. /71/

До найпам’ятніших із-поміж цих зображень етнічної минувшини належать картини «золотого віку». Вони розповідають про часи, коли спільнота була велика і славетна в політичному та військовому аспектах, або заможна й квітуча, або мала найбільший творчий інтелектуальний, мистецький, релігійний і духовний потенціал. Якщо не брати до уваги суто літературного й міфічного золотого віку, який ми бачимо в Книзі Буття та в Гесіода, прикладом історичного типу золотого віку була доба античних Афін, яку вважали за золотий вік ще в античності. Але то був не перший золотий вік. Ще в Новоассирійській імперії двір царя Ашурбаніпала намагався дорівнятися до культури давньої Вавилонії. Можливо, найвідомішим прикладом з античності є доба Августа, коли письменники і державні діячі озиралися на начебто чесноти й побожність давнього республіканського Риму за часів Катона і Сципіона й порівнювали з ними розкіш і розбещеність імперії. А в середньовічному світі був приклад династії «Соломонідів» у Ефіопії, яка намагалася відновити давню релігійну й «семітську» культуру Аксумського царства, що існувало на тисячу років давніше, і здійснити таким чином радикальну реформу ефіопського суспільства та культури. (27)

Повернення до золотого віку спільноти було однією з головних цілей націоналістичних рухів за відродження. На практиці це означало відновлення спільноти у світлі золотого віку й відповідно до його духу, цей вік вважали за канонічний, якщо не священний. Саме так грецькі націоналісти поглядали на відносини новітньої Греції з її неоціненною античною спадщиною, яку символізував Парфенон, а єгипетські фараоністи на початку XX ст. спонукали єгиптян обтруситися від тисячолітньої летаргії і дорівнятися до величі й героїчних звитяг своїх видатних предків, що їх так яскраво символізували масивні храми Карнака. В цьому та інших прикладах безперечно помітні священний характер і функції спогадів про золотий вік. За доби політичних і соціальних змін вони правили за реакцію на спільну потребу в укоріненості, давності й неперервності, а також в автентичності й гідності. (28) /72/




Жертва і доля


Четвертий і останній вимір національного існування — вимір долі, що завжди був тісно пов’язаний з ідеалами зусиль і жертви ще навіть до доби націоналізму. Ідеї боротьби і жертви можна знайти в Біблії і Маккавейських книгах, а ще виразніше — в античній Греції та Римі, де про індивідуальну й колективну честь і славу, скажімо, спартанців у Фермопільській ущелині і в битві під Платеями, розповідали прийдешнім поколінням у поетичній формі. Відома ще й сильна традиція колективного мучеництва за віру і спільноту, що виникла у Вірменії в IV-V ст. під час її численних війн з експансіоністським Іраном та його реформованою зороастрійською вірою. За доби Середньовіччя ідеал мучеництва задля спільноти опиняється в іще виразнішому фокусі: ми бачимо його в героїчній загибелі воїнів за істинну віру під час хрестових походів, і навпаки, серед османських газі і, в дуже відмінній формі, в книжках плачу за винищеними єврейськими громадами Рейнської області та інших місць у тому періоді. Треба було чекати аж до початку новітньої доби, коли точилася боротьба голландських провінцій проти Іспанії, щоб побачити нові вияви цього ідеалу, надто в ушануванні смерті Вільгельма Мовчазного, принца Оранського. Але тільки за доби націоналізму ідеал утвердження національної долі через індивідуальну й колективну жертву вкоренився й набув великої поширеності, ставши життєво важливим культурним ресурсом національної ідентичності. (29)

Нині культ жертви відіграє провідну роль у прищепленні членам спільноти характерної публічної культури. Як приклад справжнього публічного уславлення і самообожнення нації культ жертви став тісно пов’язаним з ідеалом національного відродження. В середині XIX ст. ушановували не тільки окремих полеглих героїв, а й цілі армії і всіх, хто поліг за la patrie. На початку цього періоду Пантеон став місцем спочинку для останків усіх видатних людей Франції, а Тріумфальна арка архітектора Шальгрена, яку почали будувати 1806 р. і яка спершу була /73/ присвячена Наполеонові і його Великій армії, від 1830-х років стала місцем ушанування всіх, хто загинув за батьківщину, тому цілком логічно й доречно 1919 р. там з’явилася й могила невідомого солдата. На початку XX ст. стали множитися меморіали на честь полеглих солдатів, сягнувши кульмінації у величезних цвинтарях, гробницях і кенотафах Першої світової війни. Тут подвійні ідеї релігійного і національного відродження злилися в культі «почесної смерті», яка полягала в найвищій жертві в ім’я нації і пам’ять про яку, як і про саму націю, постійно оновлювали. Деякі з тих пам’ятників стали осередками ретельно спланованих церемоній і обрядів вшанування солдатів-патріотів і полеглих. Ці ритуали завдяки піднесеному ідеалові національної самопожертви змінювали сприйняття жахіть масових убивств. У результаті таких ритуалів і церемоній — із прапорами й гімнами — характерні публічні культури сучасних масових націй виробили, за словами Джорджа Мосса, «громадянську релігію» мас, її літургії та ритуали, змодельовані на кшталт попередніх форм християнського поклоніння. (30)

Кожен з цих культурних ресурсів, хоч як його обирали та використовували, згодом почали вважати за священний і незамінний. Ці ритуали були, так би мовити, стовпами нації, що підтримували чуття національної ідентичності в критичні періоди. Що більше цих ресурсів і що краще вони розвинені та поширені, то сильнішим і тривкішим є чуття національної ідентичності й більша ймовірність, що воно переживе руйнівні наслідки локальної фрагментації і глобалізаційного космополітизму. Загальний вплив культурних ресурсів полягає в підтримці нації як священної народної громади і в підтримці «політичної релігії» націоналізму та наданні їй «субстанції»: адже тепер вона забезпечена культурними ресурсами і священними елементами етнічних міфів, спогадів, традицій і символів. їх демонструють під час публічних ритуалів і церемоній і поширюють у школах і засобах масової інформації. В такому розумінні націоналізм як політична форма світської релігії виражає ідеал нації, баченої як священна спільнота громадян. На такій картині /74/ народ «справді» єдиний під оболонкою своїх численних поділів і конфліктів, а ідеал нації віддзеркалює цю внутрішню єдність у священну мить публічного єднання. (31)




Висновки


У цьому розділі я стисло перелічив деякі основні процеси формування нації: самовизначення, плекання символічних ресурсів, територіалізацію, поширення характерної публічної культури і стандартизацію й дотримання спільних законів і звичаїв. Проте вони становлять лише необхідні умови виникнення націй. Самі по собі вони не пояснюють ані довголіття націй, ані способів, якими їхні члени можуть пережити небезпеки суспільного існування. Забезпечення довголіття і сталості націй вимагає, крім того, ще й плекання певних культурних ресурсів національної ідентичності: міфів про походження й етнічну обраність, прив’язаність до священних батьківщин, спогадів про золоті віки та ідеали жертви і долі. Ці культурні ресурси, як ми побачимо, здебільшого походять від попередніх етнічних спільнот і давніх релігійних традицій. У результаті стає необхідним пояснити сталість і форму націй на основі тривалих культурних традицій, які походять, зрештою, від тієї або тієї спадщини стародавнього світу.








Попередня     Головна     Наступна


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



 


Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.