Уклінно просимо заповнити Опитування про фемінативи  


[Сміт Ентоні Д. Культурні основи націй. Ієрархія, заповіт і республіка. — К., 2009. — С. 207-235.]

Попередня     Головна     Наступна





7. Альтернативні долі



Коли 1832 р. великі держави викроїли з Османської імперії в материковій частині Греції невеличке Еллінське королівство, то дали йому баварського короля і його німецьких радників, сподіваючись, що королівство дотримуватиметься західної моделі, тобто своєрідного злиття держави і нації, яке вважали за характерне для цивілізованих суспільств. Спершу ініціатори не були розчаровані. Новій державі дали конституцію, громадянські свободи, парламент, а також інші головні державні інституції, зокрема підпорядкований статус православної церкви, тепер відокремленої від константинопольського патріарха. Громадянство, світська освіта і верховенство права були, принаймні теоретично, провідними рисами спільноти, що справді становила республіканську націю. Мало того, ідеологія, яка лежала в основі, й державна програма були формою республіканського націоналізму, який начебто втілював у практичну політику просвітницьке бачення лідерів грецької інтелігенції, починаючи від Рігаса Велестінліса і закінчуючи Адамандіосом Корайсом, — бачення, що в очах грецьких інтелектуалів походило від героїчних досягнень їхніх предків в античних Афінах. Це бачення яскраво проступає в Рігасовій карті Греції і в конституції 1797 p., яку він уклав для запропонованої республіки Еллади і в якій проголосив рівність усіх громадян:


«Суверенним народом є увесь народ цієї держави без різниці релігії чи мови — греки, болгари, албанці, валахи, вірмени, тюрки і кожен інший народ». (1) /208/


Але від самого початку це бачення поділяв не кожен. Хоча новітня грецька держава, спираючись на великі держави, безперечно могла забезпечити політичну структуру і низку інституції для новоствореної грецької нації, її еліти були нездатні прищепити більшості грекомовного населення еллінський дух і просвітницьке бачення. Населення не поділяло республіканської націоналістичної ідеології, властивої елітам представників вільних професій і торгівлі. Воно не підтримало і їхнього догматичного секуляризму, тим паче їхню люб до вивчення античної класики. Йшлося не просто про соціальні або класові інтереси, і навіть не про брак знань та освіти, хоч якими важливими були ці чинники. Не було то й просте незнання славетної античної спадщини або нездатність оцінити переваги західної цивілізації. Факт полягав у тому, що селяни, пастухи і розбишаки Мореї та Румелії, яких спершу треба було підняти на боротьбу з османами і які потім становили основну масу громадян нової держави, перебували під впливом альтернативних ідеалів і бачень, бо їхні інтереси та ідентичності не мали суто локального характеру. То були грецькі православні християни, яких еліта підняла на боротьбу з мусульманськими османськими гнобителями, тож як грекомовних православного обряду їх і треба було мобілізувати та інкорпорувати в грецьке королівство, яке таким чином спонукали розширитися, щоб досягти цієї мети. Отже, від самого початку елліністське бачення інтелігенції і торговельно-промислових класів постало перед викликом із боку конкурентних ідеалів народу тієї самої нації, задля якої й створили нову національну державу та її ідеологію (2)

Альтернативний ідеал, якого дотримувалися нееліти, спирався на міф про обраність православних греків — місцевий варіант загального мотиву про обраний народ. Звичайно, православне християнство було універсальною вірою, а його спільнота і царство були, зрештою, не від цього світу. Але, як ми бачили, у своїй людській і земній формі православна церква вважала себе за єдину істинну християнську віру, а отже, за справжнього спадкоємця стародавнього Ізраїлю, первісного обраного народу, /209/ від якого відмовився Господь, коли той не прийняв Христа. д втім, ця світова релігія дедалі більше поєднувалася з грецьким культурним партикуляризмом, заохоченим фактом, що Новий Заповіт був написаний грецькою мовою, під час православних обрядів та відправ теж уживали грецьку мову, а духівництво було грекомовним. Цей процес відбувався ще протягом останніх століть існування Візантійської імперії, коли еллінське відродження серед візантійських еліт у поєднанні з лютою ворожістю ченців до католицької церкви і втратою далеких негрецьких територій надали імперії та церкві безперечної грецької культурної спрямованості. Після катастрофи 1453 р. грецький православний millet-i-Rum, що його османські володарі лишили під церковною й цивільною владою константинопольського патріарха, наповнився чуттям християнської православної відмінності та ідентичності, проте як romaioi (східні римляни), а не як античні елліни чи католики франки, тобто тодішні європейці. Ідентичність цієї православної громади живили спільні спогади про славетну візантійську минувшину, коли обраний народ жив у царстві Господа під владою його заступника на землі — візантійського імператора. Крім того, ідентичність постійно підтримувала апокаліптична традиція пророцтв, які провіщали воскресіння останнього візантійського імператора Константина XI і відновлення його імперії, коли скінчиться термін Господнього покарання обраного народу за його гріхи, а невірних виженуть зі священного міста. (3)

Це бачення, що гостро суперечило еллінському республіканському ідеалові, поєднувало традицію заповіту з впливовою ієрархічною концепцією грецької православної спільноти. На перший погляд, ця альтернативна доля, окреслена для грецької спільноти, майже не брала до уваги модернізації на західний кшталт, яку обстоювала тогочасна грекомовна еліта, і тому навряд чи мала багато шансів вплинути на долю новоствореного грецького королівства, вже не кажучи про те, щоб формувати її. Кінець кінцем західні держави наполягли на сильному європейському впливі у формі регентства, зокрема на /210/ відокремленні грецької православної церкви в материковій Греції від патріархату в контрольованому турками Константинополі, розпуску багатьох монастирів і підпорядкуванні ієрархії грецькій державі. Проте було б хибно стверджувати, ніби церква внаслідок цього втратила всякий вплив. Як і галліканська церква у Франції, церква дедалі більшою мірою ставала національним грецьким інститутом, і зрештою в такій ролі її визнав і патріархат, який кіянець кінцем погодився з «філетизмом», поділом світової церкви на етнічні й національні церкви, як-от ті, що вже були створені в таких новопосталих балканських державах, як Сербія і Болгарія. (4)

Але в Греції церква зберігала не тільки свою релігійну монополію серед конфесійно майже однорідного населення. Її «візантійський» ідеал, якщо не його ієрархічна основа, став від 1844 p., після промови Колеттіса в Національних Зборах, пристосованішим до мови та цілей грецької політики у формі Megale Idea, іредентистської ідеології повернення грецьких православних земель і населення, розпорошених в Егейському морі, північній Греції і теперішній західній Туреччині. Якби таке сталося, невеличка монархія, викроєна великими державами з частини материкової Греції, мала б розширитись і охопити Південні Споради, Фессалію, Епір, Крит, Фракію та інші історичні території, де більшість жителів були грекомовні й дотримувалися грецького православного обряду. Іншими словами, замість суто світської ідеології громадянсько-територіальної нації грецьку націю та її громадян почали визначати релігійні та етнолінгвістичні критерії, що майже неминуче призвели до реінтерпретації грецької історії і до радикального політичного руху і програми.

Ця політична програма добре відома: Megale Idea скінчилася 1922 p. катастрофічною спробою відвоювати в майже згаслої Османської імперії грекомовне православне населення Анатолії й території, які воно заселяло; в очах грецьких етнонаціоналістів то були нащадки й землі давніх іонійських колоній у Малій Азії. Але не менше значення мала й нова інтерпретація історії. Вона зумовлювала не просто відкидання еллінського бачення, а /211/ намагалася інкорпорувати античну давнину, а водночас і Візантійську імперію в єдину послідовну оповідь про «грецьку націю» від Мікен до сучасної Греції. Отож фольклорист Спиридон Замбеліос, що 1852 р. опублікував збірку народних пісень із докладним вступом, та історик Константінос Папарігопулос у своїй п’ятитомній «Історії грецького народу» (1860-1877) запропонували інтерпретацію, яка зосереджувалася на грецькій нації як головному колективному діячеві в усіх трьох головних періодах єдиної оповіді про грецьку історію: античному, середньовічному й новітньому. Вживаючи такі словосполучення з присвійними займенниками, як «наша середньовічна імперія» і «наші середньовічні предки», Папарігопулос мав зокрема змогу реінкорпорувати візантійську минувшину та її славетну спадщину і обіцянку у своє бачення грецької нації та її тисячолітньої долі. Він досяг цього, надавши нового політичного значення давно усталеним православним ритуалам та літургії, а також пов’язаним із ними спільними спогадами про християнських імператорів і священне місто, чиє відродження, як здавалося багатьом, забезпечить якщо не відновлення православної Візантійської імперії, то принаймні повернення Греції до її колишньої культурної й політичної величі. На практиці така нова інтерпретація намагалася реалізувати давній християнський ідеал православної Оікитепе, але позбавленої негрецьких (сербської, албанської, болгарської і т. ін.) спільнот і земель у контексті розширеного новітнього грецького королівства, яке прагнуло зібрати всі «невідвойовані» грекомовні православні масиви населення і території, на яких воно жило. (5)




Розкол і нова інтерпретація


Приклад Греції докладно ілюструє кілька загальних питань у формуванні новітніх націй.

Перше з них полягає в тому, що республіканська нація і республіканський націоналізм, незважаючи на всю свою /212/ придатність до вестернізації та модернізації, не відкидає інших історичних форм спільноти. Навпаки, громадянсько-республіканський націоналізм раз по раз зазнавав виклику з боку інших, попередніх історичних концепцій і традицій і був змушений припасовувати їх. Навіть на своїй «батьківщині», у Франції, він був змушений боротися, щоб зберегти свій авторитет і накинути свою характерну форму всій нації, і то не тільки 1848-го, 1871 р. і під час справи Дрейфуса, а й у XX ст. — від уряду Віші до руху Ле Пена. І в межах націй, і між ними засновані на заповіті та ієрархічні форми національної ідентичності часто поставали знов у складних видозмінах, чинячи опір республіканським формам або поєднуючись із ними. (6)

У випадку Греції давня ієрархічна, але універсалістська концепція імперії і православ’я, в осередку якої перебував заснований на заповіті елемент апостольського братерства, постала перед викликом із боку партикулярної територіальнореспубліканської концепції суто грецької нації і попервах поступилася їй. Але привабливість бачення православної Oikumene, зосередженої в Константинополі, й далі становила привабливу альтернативну долю для розширюваної грецької нації, і невдовзі складна релігійна та етнолінгвістична мозаїка Балкан спонукала до того, що це альтернативне бачення перетворили в політичний рух і державну політику. В цьому процесі візантійська спадщина була реінтегрована й залучена до панівної концепції тисячолітньої грецької нації, отож, як і золотий вік античних Афін, золотий вік імперської Візантії та її православної віри стали продуктами творчого генія спроектованого в минуле уявлення про грецьку націю. (7)

Крім того, давніших концепцій дуже часто, і то досить міцно, дотримувалися верстви, які зазнавали найменшого впливу західних ідей і соціальних змін. Отже, ідеологічний конфлікт у межах нації або національної держави часто мав супровід у вигляді соціального розколу, інколи локалізованого і фрагментованого, а інколи політичного й вибухового своїм характером. Та якщо, як траплялося досить часто, цей поділ виявлявся /213/ в масовій апатії або в опозиції до республіканського ідеалу, він призводив до відкритих конфліктів у лавах більш-менш вестернізованої інтелігенції, бо ті, хто обстоював справу республіканської нації, часто зазнавали критики з боку інтелектуалів, які дотримувалися ієрархічного або заснованого на заповіті ідеалу нації. Якщо не брати до уваги грецької інтелігенції, можливо, найвідомішим із таких публічних розколів були тривалі конфлікти між консервативними і радикальними республіканцями у Франції в XIX ст., а також затяті словесні битви між слов’янофілами і західниками в Росії XIX ст. тієї самої доби. За межами Європи теж можна добачити такі конфлікти серед інтелігенції в Єгипті на початку XX ст., де фараонівський рух кинув виклик верховенству ісламської арабської ідентичності, та в Індії, де прихильники індуського відродження — від часів товариства «Ар’я Самадж» до партії Бгаратья Джаната — проголошували для Індії альтернативу долю, на відміну від тієї, яку планував домінантний республіканський і соціальний націоналізм партії Індійський національний конгрес. (8)

По-третє, ці ідеологічні конфлікти — там, де вони не породили повномасштабної революції, — часто могли бути принаймні почасти розв’язані через процес добору та нової інтерпретації, який здійснювали послідовні покоління. В кожному поколінні протилежні концепції національної ідентичності зазнавали успішних модифікацій, загальновизнані національні традиції, міфи, спогади і вартості періодично підлягали пильному вивченню і більш або менш радикальному врізанню та новим інтерпретаціям, що мали поєднати елементи різних концепцій у якусь широку й послідовну сукупність. Такий синтез почасти намагалися здійснити в Греції у XIX ст., і то так, що республіканський еллінізм поєднували з етнорелігійними критеріями, які походили від більш «візантійського» ідеалу нації, надто в ідеологічній схемі, яку запропонував історик Константінос Папарігопулос. Можна стверджувати, що і в Єгипті, де фараонівську концепцію відкинули, окремі її засновки — наголос на конкретній території і середовищі, вирізнення давньої /214/ нації, окремої від інших арабів — були залучені до домінантного націоналістичного світогляду панівних еліт.

По-четверте, ці механізми соціального розколу, ідеологічного конфлікту і добору та нової інтерпретації з боку різних поколінь допомагають пояснити і стимул до соціальних змін, і його відносну обмеженість соціально-культурними параметрами національної держави. В цьому аспекті не досить покликатися на зовнішній тиск, на факт, що новітня національна держава ipso facto становить невіддільну частину «інтернаціональної» системи національних держав, частину, яка з необхідності зберігає свою форму, як безперечно було у випадку грецького королівства. В цьому випадку протиставлені внутрішні культурні чинники, які походили від спільних грецьких і православних культурних традицій, відігравали однаково вирішальну роль і обмежували діапазон та ступінь змін у формах і концепціях грецької нації.

І, нарешті, ці спільні традиції, як я сподіваюся довести, здебільшого взаємопов’язані, бо походять від споріднених культурних спадщин, які, зрештою, зародилися ще в стародавні часи, і мають підтримку з боку давно усталеної віри в спільну етнічну належність та в етнічну модель соціальної організації. Республіканські, засновані на заповіті та ієрархічні форми нації не тільки перекриваються між собою на певних етапах. Дуже часто вони тісно пов’язані, тим паче тоді, коли стосуються більш-менш об’єднаних етнічних спільнот; хоча співвідношення цих форм можуть варіюватися — і таки варіювалися — певної миті і протягом якогось конкретного періоду, самі форми дуже рідко зникають під офіційним лаком політичної риторики. Отже, мінливі конфігурації сучасних національних ідентичностей можна вважати здебільшого за численні варіації трьох великих культурних традицій та їхніх видозмін.

У цьому аспекті Греція за новітньої доби становить добрий приклад. її домінантна республіканська форма мала йти на компроміс з альтернативною долею, яку спланували інтелектуали, що спиралися на дуже відмінні, але споріднені /215/ культурні традиції православної церкви та її візантійської спадщини. Цьому сприяв факт, що ретроспективно неважко претендувати на тривалу, ба навіть тисячолітню грецьку етнокультурну спадщину, засновану на тривкості форм грецької мови, а надто на поширеній серед греків думці, що сучасні греки походять від своїх античних грецьких предків. Те, що навернення до православ’я створило для багатьох пізніших греків глибокий соціально-культурний розрив з античною давниною, інтелектуали та політики XIX ст. не вважали за достатню підставу підточувати компроміс із візантійством, який сприяв утвердженню Megale Idea зусиллями республіканських націоналістів, прихильних до еллінського проекту. (9)

В аспекті ідеологічного конфлікту та нових інтерпретацій Швейцарія XIX ст. становить цікаву паралель до Греції. В давніх хроніках про заснування Швейцарії походження швейцарського Eidgenossenschaft приписували селянському повстанню на чолі з Вільгельмом Телем проти габсбурзьких гнобителів та їхніх замків восени 1307 р. Цей міф про повстання і визволення був загальновизнаною традицією, яку можна знайти в Білій книзі зЗарнена 1471 р. та у впливовій "Chronicon Helveticum" Еґідія Чуді 1526 p.; цю оповідь визнали й використали селяни під час свого повстання 1653 р. (Селянської війни) проти міських олігархів. Навіть Йоганн фон Мюллер у своїй «Історії Швейцарської Конфедерації» 1786 p., — а отже, написаній по тому, як Йоганн Ґлезер знайшов оригінал Bundesbrief 1291 p., — дотримувався народної традиції, переказаної в хроніці Чуді і в зарненській Білій книзі. Проте віднайдення у Швіці оригіналу Bundesbrief, що документально підтвердив договір між трьома лісовими кантонами Швіц, Урі та Унтервальден, які, за традицією, дійшли згоди на луці Рютлі на березі Фірвальдштетського озера, дало змогу запропонувати вкрай відмінну інтерпретацію соціально-політичного походження Швейцарської Конфедерації. Тут говориться не про масове селянське повстання, а про потребу провідних родин внутрішніх лісових кантонів зберегти свої давні права, на які зазіхали їхні габсбурзькі феодальні зверхники, і то /216/ за пори, коли перевал Сен-Ґотард через Альпи був відкритий для прибуткового торговельного обміну. Цей договір, перший із багатьох, укладений між цими і сусідніми кантонами, не згадував про Вільгельма Теля, масові повстання і спалення феодальних замків. Натомість наполягав на прерогативі кантонів і місцевого люду судити членів своєї спільноти й на абсолютній потребі співпраці між кантонами, зокрема військовій обороні, задля збереження давніх свобод. Ця тема повторювалася не в одному середньовічному суспільстві, скажімо, шотландські барони склали присягу на дуже схожому договорі — Арбротській декларації 1320 р. (10)

Звичайно, різні фрагменти «швейцарського походження» не були такі далекі в часі, просторі й загальних мотивах, щоб їх не можна було примирити в якійсь «повній» оповіді. Скажімо, Фрідріх Шилер у своїй драмі «Вільгельм Тель» (1805 р.) зміг поєднати елементи обох міфів про швейцарське походження і вказати шлях до швейцарської долі, заснованої на свободі й селянській чесноті. Хоча присязі в Рютлі між Штауффахером і його товаришами надавали маргінального хронологічного пріоритету, в п’єсі її супроводила відмова Теля визнавати габсбурзького губернатора Ґеслера та постріли в яблуко, далі швидко йшло вбивство Ґеслера і селянський рух проти феодальних гнобителів, — і таку інтерпретацію начебто підтверджувала близькість вирішальної перемоги кантонів над кавалерією Габсбургів під Морґартеном (1315 p.), а також пізніших перемог під Земпахом (1386 р.) і Нефельсом (1388 p.). Під час святкування 1891 р. шестисотої річниці це поєднання традицій стало офіційним варіантом, який ушановували під керівництвом федерального уряду протягом двох днів на початку серпня у Швіці й на луці Рютлі коло Фірвальдштетського озера.

Цей приклад знову-таки ілюструє і багатолінійність традицій та спогадів «національної минувшини», і способи, якими можна залагоджувати такі ідеологічні й соціальні конфлікти. Звичайно, це не був гладенький процес еволюційних змін. І справді, конфлікти вартостей і національного світогляду, такі /217/ характерні для XIX й початку XX ст., зберігаються навіть нині. Б сучасній Швейцарії внутрішні сільські кантони в гірських долинах (більшість їх католицькі) зі своїм більш консервативним духом стривожені світським модернізаційним капіталізмом містечок і міст, надто Цюриха й Берна, які від часів Гельветичної республіки 1798 p., а потім Федеративної республіки 1848 р. дедалі більше домінували у швейцарській політиці та міському суспільстві. Ці альтернативні долі інтенсифікованого громадянсько-республіканського націоналізму і «заснованого на заповіті» націоналізму, що мав більшу опору в кантонах, випливли на поверхню під час дискусій, породжених семисотою річницею документа про заснування Швейцарії, а також у їхніх реакціях на тиск глобалізації та імміграції. (11)




Новітні ієрархічні нації


Можна було б подумати, мовляв, навіть якщо сільські швейцарські кантони не виявляють ніякої прихильності до традиційних ієрархій, то в сучасному світі немає простору для давньої спадщини ієрархії. І все-таки, хоч і слушно, що, за кількома винятками, уявлення про «ієрархічну націю», якою ми бачили її в середньовічній Європі, вже віджило, консервативні традиції і навіть елементи ієрархічної спільноти зберігаються і часто протиставляються домінантному республіканському націоналізмові сучасних національних держав.

У XIX ст. деякі національні спільноти конституювались як республіки з конституційними монархами, а кілька великих держав зберігалися або були реформовані як ієрархічні національні держави, передусім Німеччина і Японія. Випадок Німеччини складний, бо там протягом двох останніх сторіч відбувалося тасування елементів усіх трьох традицій спільноти. Натомість у Японії ми бачимо домінантну ієрархічну традицію, спершу в сегунаті Токугави, що своїми заборонними заходами надав японському феодальному суспільству дедалі виразнішого /218/ національного характеру, почасти скопійованого з західних прикладів, із розвитком міфів про національне походження та обраність, які були відлунням таких самих європейських міфів, а потім знову під час реставрації Мейдзі 1868 р. і після вторгнення американців. Під час реставрації бунт деяких самурайських кланів проти сегуна і реставрація імператора з династії Мейдзі, чий двір і далі існував упродовж усіх сторіч сегунату в давній столиці Кіото, та його переїзд у Едо (Токіо) були, власне, консервативною революцією, що використала неотрадиційні форми для легітимації і освячення бажання цих еліт досягти паритету між Японією і Заходом через програму швидкої модернізації. Вирішальним для успіху цієї програми було поєднання народної релігії, масової освіти та обожнення імператора. Якщо японське суспільство мало братися до глибоких реформ, які дадуть йому змогу вижити й конкурувати з Заходом, що всякчас утручається, його члени повинні були усвідомити свою спільність і тісний зв’язок як «родинної нації», яка досі існувала, так би мовити, тільки в контурі, в головах кількох інтелектуалів і державних діячів, що спиралися на давні тексти. Задля цього еліти Мейдзі прагнули зміцнити синтоїстські родинні ритуали й патріотичний синтоїстський культ полеглих на війні, надто у відновленому храмі Ясукіні; крім того, намагалися поєднати їх і з народною релігією сільських мас, і з культом імператора як батька й захисника «родини-нації». Нова система масової примусової освіти, окреслена в славетному імператорському рескрипті про освіту 1890 p., була спрямована на модернізацію імператорської «родини-нації», сподівалися, що вона стане рушієм соціально-економічного розвитку Японії. (12)

Таким чином, японські форми ієрархії були пов’язані з західними ідеями нації й породили пізню «ієрархічну націю» у формі, що, здавалося, більше вшановує місцеві традиції, ніж спадщину і моделі, які походили з Заходу, але все-таки перебували під впливом західних форм сучасної спільноти. Якою мірою романтичний націоналізм 1930-х років, що безпосередньо передував фашистському режимові, був результатом впливу /219/ німецьких романтиків і якою мірою він впливав на фашистів, невідомо. Але під час подальшого існування японського режиму наголос на імператорській владі й національній спорідненості під зверхністю імператора безперечно посилився в процесі великих завоювань, а потім їхнього захисту в Азії, його підтримувала також офіційна пропаганда. Згодом розгром Японії і незмірні страждання японського народу, здається, якийсь час схиляли до відмови від самого ієрархічного принципу й загрожували підточити національну єдність Японії, проте постанова американців зберегти імператора і його родину й запровадити чужоземну окупацію, допомогла відродити національні зв’язки навколо ідеї колективної жертви в Тихоокеанській війні. Відновлення незалежних японських інституцій і політики засвідчило, як багато збереглося колишніх консервативних і шанобливих соціальних форм, а також те, що імператорська родина й далі відігравала вирішальну роль для уявлення про японське національне існування. (13)

Ще один великий приклад ієрархічних форм, які пронизують процес розвитку національних інституцій, унаочнює геть відмінну модель культурних відносин. В Англії ієрархія поєдналася з сильним, заснованим на заповіті націоналізмом, що зародився під час короткої, але сповненої насильства інтерлюдії пуританської республіки. Дарма що її швидко скасували, її релігійна й культурна спадщина мала незмірне значення для розвитку англійської, а згодом англо-британської національної ідентичності. Як ми бачили в п’ятому розділі, тип ієрархічної ethnie, який спершу створювали англосаксонські королі, а згодом розвивали нормани, після певних злигоднів зрештою утвердився за династії Тюдорів, породивши чуття територіалізованої національної ідентичності зі спільними законами і звичаями й характерною публічною культурою, проте згодом, протягом короткого, але бурхливого періоду, коли влада дісталася пуританам, був порушений утручанням заснованих на заповіті форм національної ідентичності та спільноти. На думку Кромвеля, як і Мільтона, Англія була обраною нацією Бога, Господнім /220/ первістком, гідним наступником стародавнього Ізраїлю, який треба було реалізувати в новій республіці, що скасувала монархію, палату лордів і англіканську церкву. Після краху військового врядування ієрархічні форми публічної культури відновили після 1660 p., але тепер вони перебували в новому ідеологічному контексті політичної свободи і мали нову релігійну модель національної обраності — англійців як обраної нації громадянської свободи і прогресу, — і ця концепція допомагала живити ідеали і Славної революції 1688 p., і переважно протестантської англо-британської нації XVIII ст. (після англо-шотландської унії), і певною мірою соціально-християнських рухів вікторіанської доби. (14)

Ці ієрархічні та консервативні форми не зникли цілковито навіть в атмосфері постімперського занепаду й народжуваного республіканського устрою. Хоча монархія від часу до часу опинялася в неласці в народу, вона значною мірою спромоглася оновити свій стиль, а в такі критичні моменти, як Друга світова війна, була центром тяжіння для стривоженої національної спільноти. Сама її довговічність, провідне значення для національної публічної культури, барвисті церемонії та прогресивна демістифікація внаслідок пильної уваги преси, вже не кажучи про брак масової підтримки будь-якої альтернативи, й далі сприяють її особливій привабливості. На відміну від англіканської церкви, монархія, незважаючи на відокремленість від величезної більшості британців багатством і традицією, здебільшого спромоглася підтримати чуття національної унікальності, що становило відчутний контраст із республіками європейського континенту. Контраст був, хай там як, увиразнений народною прихильністю до парламенту і давно усталеної парламентської традиції, а також до загального права. Ці всі інституції вважають за одне зі свідчень відмінності, ба навіть унікальності Британії, а конкретніше — Англії відносно держав Європейського Союзу, — відмінності, яку можна простежити ще від розриву Генріха VIII з Римом і яка кристалізувалася за Єлизавети, а надто завдяки пуританській схильності до /221/ національного заповіту; завдяки цій відмінності ієрархічні концепції та форми й досі містяться в рамках широкої англо-британської традиції заповіту. (15)




Сучасні нації, засновані на заповіті


Крім того, можна ще й запитати: хіба є тепер нації, засновані на заповіті? Хіба вони не зникли з переходом Ольстеру до корони і ліквідацією апартеїду в ПАР?

Безперечно, ці обидва суспільства, здавалося, відображали стадію ранньої модернізації та індустріалізації, коли поділ робочої сили вздовж расових та етнорелігійних ліній був звичайною річчю. В обох випадках домінантна меншість відокремлювалася від більшості й засновувала свої держави, що були водночас ієрархічні в широкому контексті й засновані на заповіті в межах кожної спільноти. У випадку Ольстеру внаслідок поділу Ірландії та відокремлення шести графств 1921 р. католицька меншість опинилася в юніоністському Ольстері, тим часом як протестанти-юніоністи становили меншість на острові Ірландія. Сильний заповітний імпульс, що походив від перших протестантських поселенців, згодом був інституціоналізований в англопротестантських союзах оранжистів і в щорічних маршах на честь протестантської перемоги в Бойнській битві 1690 р. У Південній Африці втечу багатьох африканерів із контрольованої Британією Капської колонії в 1830-х роках почали вважати за новочасний вихід, утечу від фараона-гнобителя в обіцяний край у диких степах на плато. Наприкінці XIX ст. відродження мови африканс супроводив дедалі впливовіший культ, надто в Трансваальській республіці Паулуса Крюгера, тієї великої міграції й дивовижної перемоги бурського війська над зулусами Дінгаана в битві на річці Блад-рівер 1838 р. 1938 p., під час святкування сотої річниці, цей культ відновила Національна партія Даніеля Малана, влаштувавши Ossawatrek — імітацію подорожі бурських переселенців із промовами й святкуваннями /222/ в населених пунктах — і перелічивши на фризі величного монумента Voortrekker коло Преторії імена героїв великої міграції та їхні звитяги; згодом цей культ підтримували під час подальших ушанувань за режиму апартеїду, утвердженого Національною партією. (16)

Це були приклади сучасних протестантських націй, заснованих на заповіті, які поєднували свій первісний біблійний імпульс відокремитися з пануванням над народом інших релігійних переконань або іншого етнічного походження. У США той самий біблійний імпульс спершу був поєднаний із виразними ієрархічними елементами в сильних, сформованих ще до утворення США, регіональних культурах колоній. Але під час боротьби з Британією колонії, хоч і зберігаючи свої права штатів, змогли об’єднатися навколо спільного міфу про заснування, викладеного в Декларації незалежності й Конституції — текстах, які поєднують засновані на заповіті і громадянсько-республіканські елементи. З одного боку, різні білі англосаксонські протестантські штати дедалі більше маргіналізували американських індіанців — там, де ще не винищили їх, — а водночас домінували над чорношкірим населенням і експлуатували його (надто на плантаціях південних рабовласників): спершу насильне ввезення до Північної Америки, а потім сегрегація від територій і ресурсів, належних домінантній білій більшості. З іншого боку, Американську революцію і республіку зображували в римських шатах як громадянсько-республіканську націю вільних і рівних (білих) людей, а засновники США значну частину свого натхнення безперечно черпали з античних прецедентів, а також з ідеалів Просвітництва. (17)

Водночас первісне біблійне протестантське бачення більш схильних до пуританства поселенців періодично зазнавало оновлень і досі має велике число послідовників у різних частинах США. Інколи воно призводило до тиску на користь ізоляціонізму від зовнішнього світу і зосередження на унікальності американського досвіду та широких краєвидів Америки, а часом навпаки, до євангелічних хрестових походів в ім’я свободи як /223/ лідера вільного світу, спершу відносно совєтського комунізму, а згодом — різних форм пов’язаного з насильством екстремізму. Проте дух заповіту, що відкидав традиційні форми ієрархії й відкривав шлях до засвоєння республіканських громадянсько-політичних свобод, допоміг сформувати відкриту, плюралістичну й завзяту націю, віддану верховенству права та демократії, націю, що вагається між більш сепаратистською позицією чистоти, — яка нагадує заповіт стародавнього Ізраїлю, — і більш експансіоністською та місіонерською конфронтацією з «нечестивим» світом. (18)

Дуже схоже поєднання бачення, заснованого на заповіті, республіканських форм і етнічної ієрархії можна знайти в сучасному Ізраїлі. Хоч у деяких західних інтелектуальних колах Ізраїль вважають за колоніальне поселенське суспільство, його перший імпульс і провідне бачення були і практичні, і біблійні: вирізнення безпритульних, гнаних євреїв із суспільств, де вони жили, та повернення їх на їхню прадавню батьківщину відповідно до обіцянок пророків. Отже, на відміну від африканерів, що, наприклад, мали рабів у своїй Капській колонії, перші сіоністські піонери прагнули покинути негостинну Європу і створити нове, окреме суспільство, засноване на покладанні на власні сили й гідності фізичної праці, вільне від упосліджень, яких зазнавали вони та їхні предки. (19)

Проте дуже рано усвідомлена потреба використовувати дешеву арабську робочу силу і — після створення держави Ізраїль — тривала соціальна упослідженість арабської меншини в Ізраїлі, а також упослідженість східних євреїв призвели до небажаної етнічної нерівності. Проте її врівноважувала міцна громадянсько-республіканська структура і відданість демократії, громадянським свободам, свободі слова, а також верховенству права, успадкованому від часів британського мандату. Отже, хоч Ізраїль у мить його створення цілком можна було б вважати за націю, засновану на заповіті, яка намагалася сформувати унікальне егалітарне, ще не бачене суспільство, процес «нормалізації» і держави, і національного суспільства дедалі більшою /224/ мірою наголошував на громадянсько-республіканській традиції, пом’якшеній етнічними ієрархіями, що є здебільшого результатом ворожого зовнішнього тиску, хоча їх і далі підтримує незнищенний етнорелігійний ідеал національної обраності. (20)

Новітні республіканські нації

Ідеал громадянсько-республіканської спільноти, дарма що не менш давній, ніж інші культурні традиції, набув великого поширення лише після повного утвердження новітньої доби й секуляризму. Доти його затіняли й поглинали грандіозні ієрархічні структури, супроти яких боролися прихильники республіканських ідеалів і зрештою вивільнилися від них. Завзяття, властиве республіканській нації, великою мірою є результатом її гострого початкового розриву з традиційними ієрархіями, чи то місцевими, чи то колоніальними.

Ретроспективно найвпливовіші, хоч і не перші, спроби утвердити цей ідеал відбулися у Франції під час революції, яка ще більшою мірою, ніж Американська революція, утвердила громадянські і світські ідеали республіканської нації. Від Середньовіччя французька монархія втілювала головну модель священної ієрархічної спільноти під владою свого «найхристиянськішого короля». Ця модель досягла незрівнянної виразності завдяки компактній території королівства — так званому шестикутнику — на початку новітньої доби і навіть певному ступеню однорідності міського населення в результаті дедалі глибшого проникнення централізованої королівської адміністрації і паризької мови та культури, незважаючи на збереження регіоналізму й сільських місцевих культур і діалектів. Але починаючи від кінця XVII ст. низка схильних до модернізації інтелектуалів, натхнених ліберальним патріотизмом революції в Англії й політичною солідарністю античних міст-держав, почала виражати нове секуляризаційне чуття французької національної ідентичності. Цю нову концепцію республіканської нації утверджував /225/ щораз численніший революційний рух середнього класу, дотримуючись ідеалів «народного суверенітету» і «волі нації», щоб делегітимувати й повалити монархічну, католицьку ієрархію ancien régime. Під час революції, в 1789-1794 pp., миттю виникла певна форма народної прихильності до заповіту, пронизана масовими присягами, ритуалами, святкуваннями, мучеництвом і новим календарем. Під час цих церемоній народні представники переймали символізм і хореографію драми спасіння нації, масово виявляючи світську релігійну відданість patrie, чиї форми та шати набували дедалі виразнішого світського, римського і республіканського характеру. (21)

Хоча подальший наполеонівський режим прагнув утвердити новий однаковий устрій, заснований на громадянсько-республіканських ідеалах, його крах дав змогу силам католицької і монархічної реакції шанс по-новому сформувати Францію як ієрархічну неоконсервативну монархію — десь таку, яку обстоював Бональд. Але ця спроба зазнала невдачі, і відтоді аж до режиму Віші французька політика вагалася, інколи дуже сильно, між дедалі радикальнішими світськими республіканськими поглядами і могутнім католицько-монархічним військовим консерватизмом. Ці альтернативні долі la France яскраво відтворювали в Національних Зборах, у судах і на вулицях під час справи Дрейфуса (1894-1899 pp.), яка передувала відокремленню 1905 р. католицької церкви від держави. Але республіканська перемога була тільки тимчасова. Дуалізм і розкол, продемонстровані протягом розвитку французької національної ідентичності в XIX і на початку XX ст., можна помітити в характерних пам’ятниках, скульптурі та архітектурі, а також у дискусіях із приводу допуску до Пантеону та використання його. Не менш яскравим свідченням цього розколу був розвиток культу канонізованої 1920 р. святої Жанни, що стала іконою католицького інтегрального націоналізму, бо водночас ліві вважали її за народну героїню французької свободи та опору. У XX ст. альтернативні долі Франції знову засвідчили себе в конфліктах між такими сильними, авторитарними і харизматичними лідерами, як /226/ Петен і де Ґолль, які, здається, втілювали зв’язок між французькою землею та героїчними звитягами нації і діяли як «батьки нації», і народними рухами за свободу, егалітаризм і бунт, скажімо, макі, що боролися проти тиранії німецької окупації, або студентські заворушення 1968 p., спрямовані проти бюрократичного устрою капіталістичної держави. Проте ці конфлікти, хоч які бурхливі, відбувалися в межах могутніх форм французької республіканської нації, відданої громадянським вартостям та ідеалам усеосяжного світського французького націоналізму, який, незважаючи ні на що, спирається на могутнє чуття спільної етнокультурної ідентичності. (22)

Конвульсії, які спричинилися до народження сучасної Німецької республіки, теж були затяжні, а до того ж пов’язані з іще більшим насильством. У четвертому розділі ми бачили, що ще наприкінці Середньовіччя німецькі освічені верстви вважали Священну Римську імперію передусім за імперію німців і що серед гуманістичної інтелігенції Ренесансу проступило народжуване чуття національної ідентичності, розвиткові якого сприяли зовнішні стереотипи і віднайдення рукопису "Germania" Тацита, а також поширення німецької мови й літератури. А втім, це властиве еліті чуття широкої німецької культурно-політичної ідентичності не пережило бойні Тридцятилітньої війни й поділу німецькомовних земель за межами Австрії на кілька великих і багато малих абсолютистських держав. У XVIII ст. фрагментація ієрархії, а також могутній вплив французької культури, здається, поклали край усяким мріям про німецькомовну державу чи націю за тодішнім англійським або французьким взірцем, окрім, можливо, в кількох малопомітних регіональних колах.

Проте приклад Французької революції та струс від поразки під Ієною заохотили до реформ у Пруссії і національного опору в ім’я Німеччини з боку інтелектуалів і студентів, які перебували під дедалі більшим впливом романтичних культів героїзму, що досягли кульмінації у звитягах Добровільного корпусу і міфах-спогадах про його участь у перемозі над Наполеоном у битві під Ляйпціґом 1813 р. Далі йшли разючі, дарма що /227/ радше обмежені, засновані на заповіті вияви німецького братерства у Вартбурзькому замку 1817 р. та в Гамбаху 1832 р. під час загального періоду ієрархічної реакції в Європі. Якби цей рух за реформу, засновану на заповіті, був здатний подолати глибокий розкол серед делегатів Франкфуртського парламенту з приводу визначення німецьких територій і німецької ідентичності, революційний 1848 рік міг би стати свідком народження республіканської і ліберальної німецької нації. Як виявилось, давні ієрархічні держави спромоглися перегрупуватись, тож був відкритий шлях до зміцнення влади Пруссії над північними німецькомовними територіями, а зрештою й до німецької імперії (Reich), де домінувала Пруссія. (23)

На перший погляд, монархічна ієрархія з її неліберальним Kleindeutsch, прусським, націоналізмом начебто тріумфувала. Проте нездатність її офіційних святкувань дня перемоги під Седаном полонити народну уяву, незнищенні напівприховані народні рухи, що озиралися на ліберальні конституції періоду Французької революції, а також розвиток соціалістичного руху свідчили про збереження альтернативних доль для німецького республіканського націоналізму. Це знову-таки можна було помітити в пам’ятниках, споруджених на громадські пожертви, передусім Германові (Армінію), вождю херусків.уТевтобурзькому лісі, в піднесенні різних культів готичного середньовіччя й німецького «генія», зокрема Лютера й Дюрера, в багатьох volkisch, народних, романах тієї пори, у Вагнерових громадських фестивалях мистецтв у Байройті, де відтворювали давню германську та ісландську міфологію, а згодом у часто містичному расизмі маргінальних volkisch кіл та їхнього войовничого політичного відповідника — Пангерманської ліги. (24)

Якщо поразка в Першій світовій війні й репарації, які треба було виплачувати за Версальським мирним договором, звели республіку до стану виснаженої і голодної нації, Веймарська республіка невдовзі була зметена рішучим рухом, що поєднав засновані на заповіті елементи з расовою і військовою ієрархією ще не бачених пропорцій, яка вирізнялася вибуховим насильством. /228/ Якщо Гімлерів «союз німецьких германських племен» містив у собі сутність притаманного Гітлерові расового бачення, воно все-таки перебувало в рамках військової командної структури, яку очолював фюрер і яка складалася з кількох конкурентних ієрархій держави, партії, армії та СС. Нацизм становив подвійний образ: з одного боку, масштабні процесії, маршеві пісні, прапори зі свастикою, корогви та світлові ефекти в ретельно організованих масових церемоніях, у яких «етнічні» німці в братерському унісоні поновлювали свій договір слухати фюрера і вмирати за батьківщину; цей договір був, власне, світською пародією на релігійний заповіт; з іншого боку, імперська расова держава, якою керувала роздута централізована бюрократія і дедалі могутніша еліта СС, держава, яка прагнула подолати глибокі класові, конфесійні та регіональні поділи. (25)

Можна було б гадати, ніби цілковита поразка розхитала це поєднання політичної ієрархії та ідеологічного спирання на заповіт, але в Східній Німеччині обидва елементи відродилися, дарма що задля діаметрально протилежних цілей. Це стало очевидним на останніх стадіях комуністичного режиму Німецької Демократичної Республіки, який намагався використати для своїх марксистських цілей ретельно обрані народні епізоди та героїв німецької історії як exempla virtutis, щоб зміцнити свою легітимність і зв’язки з «народом». Натомість на Заході ієрархія і заповіт не знайшли собі місця в Bundesrepublik, федеративній республіці. Прагнення економічного відродження і політичної демократії зумовлювало не просто формальне, а принципове відкидання харизматичного популізму та імперської ієрархії на користь економічного раціоналізму і громадянсько-республіканської нації в рамках європейського союзу націй. І справді, ідеал європейської інтеграції, здавалося, пропонував західнонімецькій еліті перспективу звільнитися від тягаря і привидів недавнього минулого в добре упорядкованій громадянській державі. Проте завзяття, з яким ці самі лідери шукали політичного союзу зі Східною Німеччиною після краху її комуністичної республіки 1990 p., розкрили наявність і силу давніх німецьких етнічних /229/ зв’язків і дали змогу припустити, що ідеал подолання колишніх партикуляризмів у суто конституційній державі може бути не таким гарантованим, як сподівалися ті, хто, як і Юрґен Габермас, проповідували чесноту суто «конституційного патріотизму». (26)

Такі самі міркування можуть мати слушність і у випадку сучасної Росії. Тут ми теж бачимо громадянсько-республіканську націю в процесі творення, хоча з набагато більшою кількістю проблем та невизначеностей. У Росії ми бачимо таку саму траєкторію руху від імперської ієрархії до республіканського націоналізму — тільки з одним коротким періодом заснованого на заповіті братерства на початку 1920-х років. Як ми бачили в четвертому розділі, Московія розвивалась як патримоніальна ієрархія з тісно взаємозалежними державою і церквою під владою царя як священного правителя і батька народу. Проте розкол, що відбувся після модернізаційних церковних реформ патріарха Никона в 1660-х роках, породив затятий опір різних мученицьких громад і заснованих на заповіті сект старовірів, деякі з них існували ще в XIX ст. і увиразнювали дедалі глибший поділ між вестернізаційним двором та бюрократичною державою і православним етнічним російським суспільством, надто в селах. (27)

Наприкінці XIX ст. царські соціальні реформи і модернізація «зверху» підточили ієрархічний ідеал і створили умови для народницьких і марксистських груп, які проповідували братерство мас і рівність поневолених націй у царській «тюрмі народів». Проте їхні ідеї можна було перетворити в дії лише тоді, коли нещастя Першої світової війни знищили разом із царизмом і традиційні ієрархії. За владу змагалися конкурентні радикальні рухи, і вона дісталася краще організованим більшовикам, що вийшли переможцями з громадянської війни й керували революційним рухом. Проголосивши, що земля належить селянам, а влада — робітничим радам. Ленінська революція піднесла «народ» і начебто передбачала народження нової, заснованої на заповіті нації братерських мас, проте швидко піддала їх ще суворішій і деспотичнішій владі світсько-історичного варіанта ієрархії під проводом Центрального Комітету Комуністичної партії, /230/ її Політбюро, а зрештою її генерального секретаря. Виробили нову світську громадянську релігію багатонаціонального пролетарського врядування, щоб піднести енергію народу й замаскувати інтереси всемогутньої партії і держави. Проте під час Великої Вітчизняної війни Сталін визнав за необхідне використати дух російського етнічного націоналізму з його давніми російськими героями, як-от Алєксандром Нєвським, а 1941 р. був ладен in extremis, у крайній скруті, використати ритуали та ікони погромленої православної церкви, щоб об’єднати й мобілізувати росіян перед лицем нацистського нападу. Попри постійну офіційну критику великоросійського шовінізму, майже немає сумніву, що російський державний націоналізм був одним з елементів (хоч і неофіційних) подальших ідеологій і політик совєтського керівництва. (28)

Із крахом совєтського комунізму лідери обернулися плечима і до традиційних ієрархій, і до ідеалів братерства, щоб будувати більш громадянську форму республіканської держави, а конкретніше — російську націю. Це означало спирання на секуляризм попереднього режиму, акцентуація його національних відтінків і відновлення командної структури й державного контролю з одночасним відкиданням соціалістичної ідеології. Отже, за кілька десятиліть російське суспільство перейшло від традиційної (ніби модернізованої) ієрархії через революційний момент народної солідарності, зіпертої на заповіт, до спершу нової комуністичної форми республіканського суспільства та економіки, керованої всемогутньою централізованою бюрократичною державою і партією, а недавно — до більш громадянської і менш ідеологічної, але відвертіше російської й контрольованої державою республіканської нації.

Тріумф республіканської нації?

Вище ми подали аж ніяк не всі приклади траєкторії, з якою ієрархічні і часто імперські нації більш або менш швидко і з /231/ більшим або меншим насильством трансформуються в громадянсько-республіканські нації. Сучасна Туреччина становить дуже цікавий приклад такої трансформації. Тривалий занепад могутності Османської імперії і супровідна втрата її територій скінчилися двома раптовими розривами османської неперервності: по-перше, бунтом 1908 р. офіцерів-молодотурків, належних до організації «Єднання і прогрес», а потім другою і радикальнішою революцією після поразки грецького наступу 1922 р. і створення 1923 р. Турецької республіки на чолі з Мустафою Кемалем Ататюрком, коли були скасовані султанат і каліфат. Обидва розриви надихалися новим баченням турків як окремої етнічної нації. На думку молодотурків, турки були домінантною нацією багатонаціональної Османської імперії, проте імперії, яку дедалі більше сприймали як поділену націоналістичними межами. Натомість на думку Кемаля і його послідовників, ішлося радше про турецьку республіканську націю, відокремлену не просто від своїх колишніх підданих, а й від інших тюркомовних націй за межами імперії. Кемалістська ідеологія була твердо територіальна і вестернізаційна. Маючи за головного ідеолога Зію Ґьокальпа, що брав за взірець республіканську Францію, кемалізм дотримувався громадянської, модернізаційної концепції нації як спільноти порядку і прогресу, завдяки яким, сподівалися, Туреччина стане нарівні з Заходом, приєднавшись до товариства «цивілізованих» націй. Ця мета й донині провідна для Туреччини. її непевне прагнення приєднатися до Європейського Союзу — лише найсвіжіше свідчення ідеологічного республіканського режиму, за якого контрольований державою світський і територіальний націоналізм значної частини військової та політичної еліти протиставлений модерністському політичному ісламізмові теперішньої керівної партії і мусульманській вірі селянської більшості. Проте в обох випадках начебто самоочевидне припущення про характерну турецьку етнонаціональну спільноту забезпечує арену і підстави для цих альтернативних доль. (29) /232/

Такі самі конвульсії і трансформації відбувалися в багатьох державах, якими раніше керували імперські бюрократії й феодальні магнати, — від Китаю та Індії до Єгипту та Ефіопії. В багатьох випадках революція — соціальна і національна — підносила харизматичних лідерів і масу послідовників на хвилю заснованого на заповіті братерства. Але ця мить швидко минала, за нею часом болісно поставав новий громадянський устрій у республіканській національній державі. І навпаки, іноземне завоювання й колоніальне врядування, надто в Африці, запровадило форми громадянсько-територіального республіканського устрою, а також національну модель, яку націоналістичні «засновники держави» адаптували до місцевих звичаїв і традицій. Ми бачимо це надто виразно в першому поколінні лідерів Західної Африки, які намагалися зберегти свої колоніальні кордони від загрози етнічної фрагментації, проте часто репрезентували конкретні, звичайно домінантні ethnies, навіть якщо й сподівалися збудувати об’єднану громадянсько-республіканську націю. І все-таки, хоч на який ставали шлях, кінцева мета, здавалося, була однакова. (30)

Це порушує питання про неминучість секулярного поступу до громадянсько-республіканської нації. Я вже називав кілька протилежних прикладів — Японію, Британію і, меншою мірою, США та Ізраїль. Але, можливо, ці «відхилення» більш уявні, ніж справжні? Може, вони не підуть тим самим шляхом, що й африканери і протестанти в Північній Ірландії? Зрештою, ізраїльське суспільство здебільшого відмовилося від свого месіанського піонерського духу, крім, можливо, галасливої ортодоксальної меншини, а рух за християнське відродження в США постійно зазнає виклику з боку ліберальної інтелігенції і політичного істеблішменту східного узбережжя. Щодо Японії і Британії, то наполеглива політична модернізація звичаїв та інституцій поступово зменшує політичну роль їхніх традиційних ієрархій — від родини до монархії.

І все-таки громадянський республіканський устрій лишається тільки одним з багатьох різновидів націоналістичної долі. /233/ Від часу до часу дальші збурення ініціюють нові національні форми й долі. Сучасний Іран — тільки один з найочевидніших таких прикладів. Там після краху династії Каджарів під час конституційної революції 1905 р. владу захопила династія Пехлеві, Реза проголосив себе шахом. 1953 р. спробу створити світську республіку під проводом доктора Мосаддека придушили великі держави, передавши владу синові шаха. Він започаткував програму швидкої модернізації й «арійський» націоналізм, що озирався на доісламську ахеменідську минувшину, використовуючи суворий державний і поліційний контроль для досягнення своїх цілей, але спромігся тільки відчужити і базарних торгівців, і кліриків. Після падіння шаха 1979 р. Іран не повернувся на шлях Мосаддика, а дедалі більше підпадав під контроль аятоли Хомейні і його товаришів-кліриків. Це трапилось унаслідок революції, яка відновила провідне становище ісламського шаріату і шиїтської ієрархії в межах відносно нової структури республіканської нації та її націоналізму. (31)

Іранський приклад, може, й найвідоміший, але це не єдиний випадок сучасної ієрархічної нації. У 1950-х роках прем’єрміністр Бірми У Ну спробував поєднати буддизм із соціалізмом, використавши давні ієрархічні ідеали володарів-спасителів, щоб репрезентувати народ. У Таїланді сучасне політичне врядування поєднується з широкою народною повагою до священної монархії, яка поєднує давні традиції особистого врядування з буддійськими ідеалами. А в Саудівській Аравії, серці ісламу, династія Саудів оновлює себе і своє патримоніальне політичне врядування через ревне сприяння пуританському вахабізму, що править за відлуння первісної, заснованої на заповіті місії пророка. (32)

Але, крім цих незвичайних прикладів, ми часто бачимо, що ієрархічні й засновані на заповіті елементи й донині переплетені з республіканським націоналізмом. Це твердження слушне не тільки про Британію і Японію, Ізраїль і США, бо ці елементи можна побачити і в таких національних державах, як Ірландія, Польща, Сербія, Греція і Мексика, де церква зберігає великий /234/ вплив. Тут засновані на заповіті ідеали етнічної обраності та місії й далі надихають певні сегменти населення, а отже, пропонують альтернативи світським національним долям, що їх накреслили ліберальні та соціалістичні еліти, або ж додають до них елемент своєї заснованої на заповіті альтернативи.




Висновки


У світлі цих міркувань будь-яка спроба прогнозувати форму сучасних націй була б передчасна та нерозважлива і пов’язана з небезпекою хибно вважати зовнішні форми політичного режиму за його набагато мінливіший соціально-культурний зміст. Більш-менш упевнено можна лише стверджувати, що чуття спільної етнічної ідентичності лишається могутнім і тривким компонентом навіть у найхарактерніших громадянсько-республіканських національних спільнотах і що від античності до сучасної доби етнічні зв’язки, почуття й моделі постійно мають відчутний вплив, навіть у періодах, коли домінували імперські, феодальні і зумовлені містом-державою політики і суспільства. (33)

У цьому короткому огляді я намагався довести, що інший, відмінний підхід до домінантного модерністського взірця дає змогу виявити наявність не тільки етнічних ідентичностей і моделей, а й тих соціально-символічних процесів, які сприяють формуванню націй. їх можна помітити навіть у стародавньому світі, хоча тільки в нечисленних випадках вони поєднувалися і створювали умови, за яких людські спільноти могли наближатися до ідеального типу нації, а не до якихось інших видів культурної і (або) політичної колективної ідентичності і спільноти.

Насправді лише наприкінці середніх віків, тобто після руйнування єдності християнського світу, ці умови знову виникли в Європі, і національний тип ідентичності почав пов’язуватися з монархічними державами, створивши серед еліт, як я казав, /235/ ієрархічні нації. З іншого боку, протягом тієї доби ще не можна говорити про націоналізм як ідеологію або рух. Лише в XVII ст. в кількох державах, як-от Англії, Шотландії і Нідерландах, після радикалізації Реформації сформувався заснований на заповіті націоналізм, що черпав своє натхнення з біблійних оповідей про стародавній Ізраїль, надто з П’ятикнижжя. Ця радикальна протестантська форма націоналізму, хоч апокаліптична та європейська за світоглядом, почала вбачати божественне провидіння в благочестивих церквах та обраних націях і робити логічні політичні висновки. В багатьох аспектах вона становить фокус соціологічної історії формування націй і націоналізму, — фокус у тому розумінні, що радикальне засноване на заповіті протестантство становило засіб «прориву» до націй і націоналізму новітньої доби. Дуже сумнівно, чи без натхнення й досягнень протестантства були б створені нації, якими ми знаємо їх, і чи став би націоналізм таким динамічним і могутнім ідеологічним рухом. Саме тому модерністське датування та розуміння націоналізму слід переглянути.

З іншого боку, піднесення радикального громадянсько-республіканського націоналізму, передусім у Франції, та інаугурація першої секуляризаційної нації і держави підтверджує модерністську тезу про «новітню націю», якщо розуміти її лише як одну з форм, хоч і значною мірою впливову, серед різних форм нації. Саме в ній націоналістична ідеологія утверджується на повну силу, проте ніколи не відокремлюється цілковито від інших ідеологій, скажімо, лібералізму чи соціалізму. Натомість громадянсько-республіканський тип нації постійно зазнавав виклику з боку інших видів національної ідентичності, зіпертих на альтернативні традиції ієрархії та заповіту, і невдовзі був змушений шукати з ними певного примирення. Це дає підстави припустити, що питання періодизації і датування уявлення про націю годі відокремити і від ширших питань про історичні форми окремих націй, і від головних культурних традицій, у лоні яких вони зародились і які й досі породжують альтернативні національні долі. /236/








Попередня     Головна     Наступна


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



 


Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.