[Сміт Ентоні Д. Культурні основи націй. Ієрархія, заповіт і республіка. — К., 2009. — С. 236-242.]

Попередня     Головна     Наступна

Висновки

Вихідним пунктом цього дослідження була проблема періодизації націй: епоха чи епохи, коли виникли й розквітли історичні спільноти, які ми називаємо націями. Невдовзі стало очевидним, що різні види націй і національних спільнот виникали в різні періоди. Отже, нашою проблемою стало пояснення відносин між періодами виникнення їх і властивими їм різними культурними формами: між тим, що можна було б назвати датуванням, і формуванням націй.

Таке формулювання давало підстави припускати дальшу доцільність уживання термінів нація і національна ідентичність як аналітичних категорій поряд з іншими категоріями колективної культурної ідентичності. Задля ясності та демаркації визначення нації на основі ідеального типу становило необхідний перший крок. Своєю чергою це дало нам змогу виявити різні форми нації як історичної спільноти, що, як вважають, має: культурну і (або) політичну ідентичність. Отже, категорію націїї я визначив як названу й самовизначену людську спільноту* члени якої плекають спільні міфи, спогади, символи, вартості і традиції, живуть на історичній батьківщині та ототожнюють себе з нею, створюють і поширюють характерну публічну культуру й дотримуються спільних звичаїв і спільних законів У цьому контексті було важливо відокремити категорію нації від категорії націоналізму, визначеного як ідеологічний рух за досягнення і збереження незалежності, єдності та ідентичності /237/ для масиву населення, дехто з членів якого вважає, що воно становить реальну або потенційну націю. Адже, хоча деякі елементи націоналізму з’являються задовго до традиційного датування кінцем XVIII ст., теорія та ідеологія націоналізму відносно сучасні. З іншого боку, хоча більшість теперішніх націй виникли протягом останніх двох сторіч, і уявлення про націю, і деякі добре відомі приклади національних спільнот та національних почувань на багато років передували утвердженню новітньої доби.

Дотримуючись підходу, який наголошує на значенні етнічних зв’язків і етнічних символів, міфів, спогадів і традицій, можна окреслити процеси і культурні ресурси, які сприяють формуванню і збереженню націй, а також простежити їхні різні історичні форми. В результаті стає можливим висвітлювати періоди й географічні райони, де нації і національні ідентичності стають виразні й поширені, і то не тільки в аспекті таких процесів, як самовизначення, плекання символів, територіалізація, публічна культура і т. ін., а й завдяки наявності та використанню різних культурних ресурсів: міфів про етнічну обраність, спогадів про золотий вік, ідеалів самопожертви і освячення батьківщини.

В античному світі й на стародавньому Близькому Сході етнічні зв’язки та ідентичності відігравали провідну роль — водночас із прив’язаністю до міст-держав, племен і, меншою мірою, імперій, передусім в античній Греції та Персії. З іншого боку, процеси, які сприяють утворенню націй (уже не кажучи про націоналізм), загалом були відсутні. І все-таки можна помітити кілька винятків: стародавній Єгипет, Вірменія в перші сторіччя після навернення до християнства, а надто Юдейське царство напередодні й після вавилонського полону. У двох останніх випадках створення різних символічних і культурних ресурсів допомогло забезпечити виживання, дарма що в змінених формах, нормативної спільноти після вигнання багатьох її членів з їхньої батьківщини.

Можливо, ще важливішим для подальшого формування націй була спадщина, яку лишив пізнішим історичним періодам /238/ античний світ. Тут я вирізнив три головні культурні традиції публічної культури: традиції ієрархії, заповіту і громадянської республіки. Перші, звичайно, були домінантні й поширені на всьому стародавньому Близькому Сході й Середземномор’ї від Давнього царства в Єгипті і Аккадської імперії Сарґона до елліністичних царств і Римської імперії. Вони забезпечили модель освяченої нерівності, священного врядування і — в поєднанні з домінантною ethnie та спогадами про нащадків Давида, царів Ізраїлю та Юдеї — ідеал священної монархії (як і в середньовічній Франції), і на цю спадщину, опосередковану імперським Римом, від часу до часу спиралися протягом усього Середньовіччя, починаючи від Піпіна й Карла Великого і закінчуючи Карлом V і Генріхом VIII.

Не менш важливими протягом тривалого часу були дві інші культурні традиції. Заснований на заповіті ідеал стародавнього Ізраїлю — надто віру в етнічну обраність, єдність та божественну місію — поширили спершу через гебрайську Біблію і Септуаґінту, а потім завдяки церкві на грецькому православному Сході і латинському католицькому Заході. Так само й громадянська модель республіки черпала своє натхнення з патріотизму і громадянської солідарності грецьких полісів, передусім античних Афін, і героїчної простоти й самопожертви, знайдених в ідеалізованому республіканському Римі. Вона була відроджена в середньовічних італійських містах-республіках, а згодом її перейняли чимало вільних комун середньовічної Німеччини, Швейцарії і Фландрії.

Але переважна частина європейських земель, так само як і Близький Схід, здебільшого були сферою імперій, які зміню-* вали одна одну. Там основні процеси формування націй не були. розвинені, а ієрархія рідко була пов’язана з якоюсь ізольованою? або домінантною етнічною спільнотою. А там, де після фраг-* ментації європейського християнського світу і появи централі-і зованих держав вона поєдналася з домінантною ethnie, скажімо,і в таких державах, як Московія, Іспанія, Франція, Англія, Данія | і Швеція, це посприяло створенню основи для ієрархічного типу /239/ нації, в якій, попри те, що почуття основної маси населення здебільшого були невідомі, серед володарів і еліт усе-таки існувало могутнє й інколи виняткове чуття національної ідентичності. Своєю чергою розвиткові таких національних почуттів сприяла торговельна конкуренція та війна (яким вони посприяли) між європейськими державами, що змагалися між собою, а війна мобілізувала армії, прищеплювала їм таку чесноту, як солідарність, і потребу в захисті «своїх» національних територій та забезпечувала міфами про битви й героїчні звитяги. В такому розумінні можна говорити про ієрархічні нації пізнього Середньовіччя, в яких переважно «зосереджений навколо корони патріотизм» став поширюватися вниз на міські середні класи, забезпечуючи точку опори для розвитку сильних національних почуттів у рамках дедалі пов’язанішої і централізованішої національної території, стандартизованого правового устрою і характерної публічної культури.

Саме Реформація забезпечила «прорив» і до народних націй, і до першого різновиду націоналізму. Повернення до Старого Заповіту в радикальних реформістських проектах, передусім у кальвінізмі, запровадило засновану на заповіті модель, яка доти була теологічною концепцією, в головне річище політичного життя. Наприкінці XVI і в XVII ст. в Шотландії, Англії і Голландії, а також у багатьох американських колоніях і швейцарських містах заснований на заповіті ідеал і оповідь про вихід із єгипетської неволі, яскраво відтворений у Біблії, написаній простонародною мовою, стали забезпечувати динаміку радикальних змін у пошуках індивідуального спасіння і колективної обраності, зокрема обраності націй. У багатьох аспектах цей період є визначальним для піднесення і націй, і націоналізмів. Спираючись на вже наявні серед еліт національні почуття, засновані на заповіті нації і націоналізми мали змогу запропонувати ширші й динамічніші концепції нації та її ідеалів — навіть створити республіканські державні утворення — і мобілізувати таким чином великі маси людей для політичних програм і військових дій. /240/

На перший погляд, новітня світська громадянсько-республіканська нація, здається, позначає розрив з усіма попередніми історичними формами нації, так само як її націоналізм видається дуже відмінним і тоном, і стилем від попереднього націоналізму, заснованого на заповіті. Ця відмінність становила паралель із тим, як республіканський патріотизм античної давнини запровадив цілком відмінні від навколишніх взірців культурну традицію, чуття колективу і модель спільноти. Але насправді новітні республіканські форми та ідеології нації спиралися на приклади й використовували багато символів, вартостей і традицій попередніх заснованих на заповіті націй і націоналізмів. У цьому розумінні новітні націоналізми, що зародилися разом із Французькою революцією, найкраще вважати за форми світської релігії народу поряд із традиційними релігіями або в опозиції до них. Радикального характеру їм надала відмова від ієрархії та супровідна їй революційна програма, спрямована проти ancien regime, за якого таку велику роль відігравала священна монархія. Але, як довела мода на церемонії складання присяг і священні договори, такого антагонізму не існувало щодо націй і націоналізму, заснованих на заповіті. Фактично чимало елементів, які зрештою походили від заповіту з Богом, про який розказано в Старому Заповіті, й далі були складовими частинами кількох європейських і західних націоналізмів. Збереглися навіть деякі традиції ієрархічних націй, як-от монархія, хоч і в пом’якшеній формі, і разом із традиціями, заснованими на заповіті, вони становили постійний виклик глобальному прогресові республіканської нації. Так само й міфи і спогади про ієрархічні або засновані на заповіті «золоті віки» можуть надихати широкі сектори спільноти на пошук альтернативних доль. Саме цим і можна пояснити багатолінійний характер багатьох націй, який можна інтерпретувати як численні палімпсести різних колективних минувшин і культурних традицій.

Які висновки для сучасного світу можна зробити з цієї розповіді про нації і націоналізми? Перший висновок — незнищенна здатність етнічної спільноти та ідентичності формувати /241/ одну з тривких основ соціально-політичної солідарності протягом усієї історії аж до теперішнього дня. Навіть нині немає ніяких ознак згасання етнічних зв’язків, яке пророкували так багато ліберальних спостерігачів. Принаймні глобалізаційний тиск через широкомасштабну міграцію і масові комунікації відродив етнічні зв’язки і почуття на всій земній кулі.

Другий висновок — багатогранність характеру більшості націй і націоналізмів, часто багатошаровість характеру їхніх культурних традицій, що став результатом поступової еволюції або раптових змін і революції. Своєю чергою ця багатогранність свідчить про дальшу важливість різних культурних традицій, надто традицій заповіту і республіки, які надають національним спільнотам багатства й розмаїття, що часто суперечать націоналістичним намаганням створити уніформні культури та уніформних громадян. Але таке розмаїття не ослаблює окремого характеру провідної публічної культури нації та унікальності її арсеналу міфів і символів, бо три головні культурні традиції трансформують її етнополітичне ядро, тасуючи та припасовуючи різні елементи.

Третій висновок — довговічність націй і тривкість національних концепцій. Хоч у стародавньому світі можна знайти лише кілька прикладів націй, ідея нації, так яскраво виражена в гебрайській Біблії, була елементом політичного словника європейських еліт понад одне тисячоліття, а значно раніше існувала й на Близькому Сході. Реальність могла бути етнокультурною (або імперською, або міською), зате сподівання і прагнення часто мали національний характер. А втім, навіть серед етнічних спільнот здебільшого бракувало деяких або всіх процесів і ресурсів, які сприяли б формуванню націй: територіалізації спогадів і прив’язаності, розвитку і поширення характерної публічної культури, дотримання стандартизованих законів і спільних звичаїв, а також традицій золотого віку або місії та жертви. Але це не зменшувало привабливості моделі нації, яку ілюструвала й поширювала гебрайська Біблія через християнські традиції впродовж багатьох століть заворушень і змін. Іншими словами, /242/ національна ідея і модель набагато передували Французькій революції і мають довгу історію, яка повинна застерегти нас від надто передчасного вердикту про їхнє недалеке зникнення.

Четвертий і, можливо, найголовніший висновок такий: те, що ідеологія і рух націоналізму зародилися після Реформації як елемент широкої народної революції (і як стимул до неї) проти міцно вкоріненого авторитету священика і монарха, має застерегти нас, що він і далі відіграє провідну роль у сучасному світі. Хоча вияви націоналізму й національної ідентичності зростали і згасали разом зі світовими війнами та іншими важливими подіями, ядро націоналістичної ідеології лишилося непорушним, відколи вона вперше втрутилась у політику в Західній Європі’ XVII ст. Відтоді вона зміцнювала давніші національні концепції та почуття і забезпечувала плани дій для етнічних спільнот, які прагнули стати політичними націями. Позбувшись своїх попередніх історичних оболонок, націоналізм став доступний для цілей народної мобілізації та легітимації на всіх континентах і, мабуть, і далі виконуватиме цю роль, поки потреба в культурній ідентичності поєднана з прагненням утвердити суверенітет народу.

Попередня     Головна     Наступна