Опитування про фонему Е на сайті Ізборник  


[Сміт Ентоні. Нації та націоналізм у глобальну епоху. — К.: Ніка-Центр, 2006. — С.287-301.]

Попередня     Головна     Наступна





Післямова



Книжка «Нації та націоналізм у глобальну епоху», що її читач тримає в руках, — ще один внесок Ентоні Сміта у дослідження феноменів нації та націоналізму, якими він займається вже понад тридцять років. У випадку з проблематикою цієї книжки будь-які рекомендації зайві, позаяк тема націй і націоналізму добре відома українському читачеві своєю складністю для вивчення і політичною актуальністю. Увагу істориків і суспільствознавців привертає не лише загальносвітове поширення націоналізму протягом XIX — XX ст., яке недвозначно свідчить про тісний взаємозв’язок у модерну добу між націоналізмом і провідними тенденціями в інших сферах, зокрема в економіці й культурі, а й раптовий спалах «етнічного» націоналізму в останні півсторіччя. Цей спалах, здавалося б, парадоксальним чином суперечить інтеграції й укрупненню економічних і політичних одиниць, що їх ми звикли вважати головними процесами сучасности. Як же націоналізм пов’язаний із глобальною модерністю? Чи не мав би він занепасти у зв’язку зі становленням космополітичної культури? І чому він процвітає? Після чималої кількости праць про націоналізм, написаних Ентоні Д. Смітом, прийшла черга відповісти й на ці запитання.

У кожній своїй студії Ентоні Сміт робить новий /288/ крок на шляху до створення загальної теорії націй і націоналізму, щоразу охоплюючи своєю пояснювальною схемою нові феномени, періоди й проблеми. Не дивно, що структура цієї книжки відтворює весь попередній доробок автора: спочатку він стисло презентує свої попередні висновки (означення нації та націоналізму, критику інших теорій, домодерні етнічні корені націй), щоб дати новим читачам загальний каркас своїх поглядів, а далі переходить до аналізу нової у його дослідженнях проблеми — стосунку між націями і націоналізмом, з одного боку, та глобальною модерністю — з іншого. Суттєво спираючись на ідеї свого співвітчизника — британського соціолога Ентоні Ґіденса, які той виклав у його центральній праці «Наслідки модерности» (1991), Сміт намагається вдосконалити свою теорію націоналізму. Він зводить націоналізм до так званої ключової доктрини, яка, будучи однією з вивільнених (disembedded), відтак деконтекстуалізованих або мандрівних форм, досягає вкорінення (embeddedness) у локальність завдяки накладенню на локально притаманну етнічність. По суті, «ключова доктрина» — це шаблон, який потенційно можна накласти на будь-яку культурно-історичну спільноту й у такий спосіб залучити локальні структури до макросистему. Від такого симбіозу виграють обидві сторони: макросистема, частиною якої є «ключова доктрина», отримує ще одну порцію леґітимізації і підкріплення знизу, а локальна етнічність здобуває собі місце в системі макроструктур, що гарантує їй кращі шанси на збереження та виживання серед глобальної одноманітности. Якраз про це йдеться в авторовому висновку: «Саме націю слід /289/ виховувати, захищати й робити ефективною, а будь-яке обрамлення, яке може надати такий захист і наділити такою ефективністю, розглядається як прийнятне. Територіяльна держава — найбільш очевидний і найвигідніше розміщений кандидат на роль такого захисника, але він аж ніяк не єдиний. Звідси випливає, що потяг до відповідности між державою й нацією — частий і могутній, проте в жодному разі не неминучий, складник націоналізму».

Націоналізм заземлюється в конкретний локальний контекст шляхом перепривласнення етнічної культури, минувшини й символів, тобто інституціоналізуючи етнічність. Отож, ключовою для «етносимволічної» теорії Сміта є етнічність та її носій — етнос, які дозволяють авторові зняти стару суперечку про давність або модерність націй. Схоже, що проблема полягала у відсутності в англійській мові іменника, який відповідав би прикметнику ethnic (етнічний). Зрештою, з огляду на брак англійського відповідника, автор вимушений був удатися до французького терміна ethnie (етнос), щоб якось позначити етнічну спільноту. Введення поняття «етнос» в англомовний науковий дискурс дозволило Ентоні Сміту внести ясність у суперечку про «вік» націй. Незгоди в цьому питанні спричиняло те, що одні дослідники схильні були називати націями навіть етноси, які передували постанню націй, а інші позначали терміном «нація» тільки модерний період інституційно оформленого існування «найменованих сукупностей людей» зі спільними міфами, історичною пам’яттю, громадською культурою, економічними правами та юридичною рівністю. Тобто в далекому минуло-/290/му могли існувати етноси, ядром яких була уснонародна культура, а не нації, які з’явилися в новий час, використавши попередній етнічній субстрат. Недарма автор порівнює націю з палімпсестом: під її наративом справді ховаються сліди старіших написів, зроблених домодерними етносами в анналах історії.

Успішність націоналізму полягала в тому, що він найкраще і найефективніше поміж інших ідеологій використовує психологічні потреби людей, процвітаючи на плідному ґрунті первинних етнічних уз. Саме зі своїх домодерних етнічних коренів нація черпає могутність. За відсутности попереднього субстрату, яким живився націоналізм, він навряд чи міг би так дієво мобілізовувати пристрасті, як це йому вдавалося в дійсності. Очевидно, він апелював до чогось глибинного, залучав на свій бік могутні сантименти, закорінені в повсякденному житті й трансльовані через первинну соціялізацію від покоління до покоління.

Отже, успіх націоналізму полягає у його здатності міцно закоренитися в локальному контексті та забезпечити вихід психологічним потребам (почуттю безпеки, приналежносте, співчуття, потребі в орієнтирах) членів конкретної локальности. Викладена Ентоні Смітом «ключова доктрина» вивільнена від будь-якого контексту, одначе вона здатна ефективно використовувати соціяльну топологію будь-якого контексту, враховуючи фактично повсюдно наявні локальні соціяльні структури: більш або менш чітко окреслені людські об’єднання на основі приналежности до спільної території та епіко-символічної традиції. До появи націоналізму ці структури виглядають недорозви-/291/неними й невиразно означеними, мішаними, нечітко відмежованими одна від одної, але вони емоційно дуже близькі людям, адже становлять безпосереднє соціяльне оточення їхньої діяльности і психологічний мікроклімат їхнього життя, неодмінну передумову психологічного комфорту. Розмитість цих об’єднань суголосна плинному й самоорганізованому характеру локального соціяльного життя, яке рідко набирає формально-чітких форм, а допускає істотну невизначеність на своїй периферії. Для перетворення етносу в націю потрібен суб’єкт, котрий побачить у цьому етносі конкретну націю і назве його нацією: це може бути аристократія або національна інтелігенція — залежно від того, як складаються конкретні місцеві обставини. Проте це не історична неодмінність — щоб усі етноси перетворилися на окремі нації, тож, не дивно, що за одну етнічну спільноту можуть сперечатися кілька націоналістичних проектів, скажімо, русинський, український та російський, що мало місце на Галичині в середині XIX ст.

Фактично, ми прийшли до того, що націоналізм — макронадбудова або макросоціяльне вираження етнічности, тому його можна шукати й знаходити в різні епохи й у різних регіонах, але переважно там і тоді, де політичне життя переступає межі комунікативно безпосередньої локальности і породжує потребу понадлокальних структур у простонародній підтримці й лояльності. У цьому сенсі національні історії справді нелінійні, неконґруентні й нерівномірно поширені територіяльно, адже подолання локальности відбувалося в різні часи в різних регіонах. Із занепадом державних утворень або соціяльних верств, які його підтримува-/292/ли, політичне життя знову спускалося до рівня відносно ізольованих локальностей, а «нації» згорталися, часом лишаючи по собі «героїчний» матеріял, що його за якийсь час використають наступники в процесі «перепривласнення» «свого» минулого. Саме з цього матеріялу активно черпали творці модерних націй.

Націоналізм — важливий соціяльний ресурс, спорідненість якого з модерністю та його функціональність для неї полягає не тільки в тому, що він приводив до конституювання політичного устрою модерного світу, начебто співзвучного потенціялові тогочасних комунікацій і потребам економіки, як наполягають деякі модерністи; націоналізм наділяв макросоціяльні інститути значущістю для індивідів, робив їх продовженням безпосереднього оточення й зрозумілих індивідам соціяльних кодів, тим самим вдихаючи життя у ці вивільнені соціяльні форми. Як адепти комунізму планували використати російську селянську громаду («общину») як «вибірково споріднений» матеріал для побудови комунізму на селі, так само й націоналізм залучав на свій бік наявні локальні соціяльні структури (етнічні узи та уснонародну культуру), щоб на їхньому фундаменті спорудити свою топологію соціяльного простору — світ націй і національних держав. Характерно, що націоналізм ішов не шляхом насилля над локальними структурами, а навпаки, підсилював, закріплював і продовжував їх, забезпечуючи завдяки цьому довіру — зв’язкову ланку між вивільненою політичною організацією і спільнотою.

Специфічні для цієї книжки теми випливають із авторової теорії націй та націоналізму, уточне-/293/ної на основі Ґіденсової концепції модерности. Ентоні Сміт викладає «ключову доктрину» націоналізму в таких положеннях:


• Світ поділений на нації, кожна з яких має власний характер і долю.

• Нація є джерелом будь-якої політичної влади, і лояльність до нації перевищує всі інші лояльності.

• Щоб бути вільними, люди мають ідентифікувати себе з певною нацією.

• Щоб бути самобутньою, кожна нація має бути автономною.

• Задля миру і справедливости на землі нації мають бути вільними й убезпеченими.


Отже, бачимо, що в цих положеннях немає жодного зв’язку з якимись конкретними обставинами. Так само «ключова доктрина» не задає жодних критеріїв розміру нації, тобто націоналізм не прив’язує націю до якоїсь обов’язкової кількости населення. Головне, щоб населення, якому надається ім’я конкретної нації, відчувало себе культурно окремішним від інших націй і володіло потрібним міфосимвольним комплексом. Із цієї причини етнічний націоналізм, який зараз дробить усталені національні держави, аж ніяк не спростовує принцип національної організації світу, а продовжує його. Він може завдати шкоди конкретній національній державі (наприклад, Іспанії, Великій Британії, Канаді), але не ідеї національної держави і тим більше не націоналізмові. Активізацію етнонаціональних рухів автор ставить на карб неспроможності «наукової» держави виправдати інвестовану в неї довіру етнічних меншин, появі нових комунікаційних можливостей для формування і /294/ згуртування спільнот, а також природній захисній реакції людей на ширення глобального одноманіття.

Не похитнуло позицій національної держави й націоналізму, на думку автора, і перехід деяких її повноважень до структур більшого масштабу. Поки що жодне регіональне чи континентальне утворення не здатне скласти конкуренцію наявним національним державам у змаганні за лояльність громадян і в здатності мобілізовувати маси населення: привабливість будь-яких понаднаціональних ідентичностей блякне порівняно з привабливістю й притягальністю міфів і символів наявних націй. Перспективи виходу поза межі нинішнього національного облаштування світу в «понаднаціоналізм» примарні, зважаючи на (1) неослабну силу національної ідентичности та (2) слабкість альтернативних ідентичностей більшого масштабу. Отже, автор, у дусі британської скептичної традиції, бачить майбутнє європейського проекту не надто райдужним. Загалом погоджуючись із висновками автора, мусимо, проте, обережно поставитися до його першого аргументу (1), який він вибудовує дещо умоглядно, не обґрунтовуючи емпіричними доказами. Він сам зазначає, що ніщо не заважає індивідам одночасно мати кілька територіяльних ідентичностей, які створюють «концентричні кола»: скажімо, можна одночасно бути каталонцем, іспанцем і європейцем або полтавцем, українцем і громадянином світу, обираючи, яку з цих ідентичностей актуалізувати залежно від конкретної ситуації спілкування. Потенційно, зважаючи на їхнє міфосимволічне ядро, нації справді здаються наймогутнішими ідентич-/295/ностями, але наскільки їм складають конкуренцію менші за «діяметром» кола ідентичности? Приміром, результати опитування, проведеного в Україні, показують, що поселенська ідентифікація українців не надто відстає від їхньої ідентифікації себе з національною державою (відповідно 44,6% та 32,5% 2002 p.), яку не слід змішувати з національною чи етнічною ідентичністю, котра істотно відстає (3,3%).



Розподіл відповідей українців на питання «Ким Ви себе передусім вважаєте?»

(2002 p., моніторинг «Українське суспільство»; підвибірка охоплює 1370 респондентів, які визначили свою національність як «українець/українка»)

 Варіянт відповіді — Відсоток

Громадянином України 44,6

Жителем села, району чи міста, в якому Ви живете32,5

Громадянином колишнього Радянського Союзу — 9,8

Жителем реґіону (области чи кількох областей), де Ви живете — 5,6

Представником свого етносу, нації — 3,3

Громадянином світу — 2,5

Інше — 1,1

Громадянином Европи — 0,7



Беручи до уваги порівняну слабкість національної ідентичности в Україні, ці результати, звісно, не можна вважати релевантними для країн — членів Европейського Союзу. Однак вони дозволя-/296/ють припустити, що в ситуації вибору національна ідентичність може виявитися не такою вже непорушною, особливо коли вибір здійснюється в умовах падіння довіри до національних політичних лідерів, яке останніми роками спостерігається в багатьох країнах Европи. Єдности економічного інтересу, яка лежала в основі інтеграційних зусиль урядів європейських країн, справді недостатньо, щоб лояльність до «Европи» перемогла над лояльністю до своєї національної держави. Проте у тривалішій перспективі в жодному разі не можна відкидати певний перерозподіл лояльности на користь «Европи», особливо мірою того, як економічна єдність вестиме до «нашарування» інших видів єдности на континенті. Певна річ, вести мову про переважання лояльности до «Европи» над лояльністю до своєї національної держави не випадає, але чи така вже безсумнівна мобілізаційна перевага національної ідентичности над локальною (поселенською)? Чи криза довіри не призводить до того, що перевага національної ідентичности над локальною (природним умістилищем довіри) утримується штучно за допомогою мобілізаційної потуги медій, які в певний момент можуть перекинутися на інший бік і почати транслювати інші символи? Зрештою, слід урахувати зміну поколінь (молоде покоління куди позитивніше налаштоване щодо «Европи», ніж старше, до якого належить і сам Ентоні Сміт; до того ж воно краще володіє lingua franca Европи — англійською), динаміку цінностей (матеріяльних, національно-ідеальних, загальногуманістичних), здатність споживацького стилю життя провокувати індиферентність до ідеалістичних справ, культурно-лінгвістичну близькість /297/ національних країн у межах різних регіонів «Европи» (Скандинавія, Бенілюкс, Піренейський півострів, Центральна Европа), яку автор уважає важливою перевагою «пан»-рухів і яка, фактично, може обернутися на користь «європейському проекту», простонародне відчуття небезпеки у світі «надпотуг» (США, Китай, Росія) та привабливість статусу нової «наддержави» для мас, щоб зрозуміти, що перспективи загальноєвропейської ідентичности не зовсім безнадійні, хай навіть і не в короткотривалих рамках.




* * *


Наостанок — кілька слів про автора та його творчість.

Ентоні Дейвід Сміт (нар. 1939 р.) отримав свій перший науковий ступінь бакалавра класичних мов і філософії в Оксфордському університеті, а ступені магістра й доктора соціології — при Лондонській школі економіки. Саме в останній він викладав курс етнічности й націоналізму при Европейському інституті, а зараз перебуває в статусі професора-емерита. Крім того, Е. Д. Сміт віце-президент Асоціації досліджень етнічности й націоналізму та головний редактор наукового журналу «Нації і націоналізм».

Науковий доробок Ентоні Д. Сміта надзвичайно багатий. Головна тема його книжок — різні проблеми теорії націй і націоналізму *.



* Дві книги Е. Д. Сміта на цю тему перекладені українською мовою. Див.: Сміт Е. Національна ідентичність / З англ. пер. Петро Таращук. — К.: Основи, 1994. — 224 с; Сміт Е. Націоналізм: Теорія, ідеологія, історія / Пер. з англ. Роман Фещенко. — К.: К.І.С., 2004. — 170 с.



Йому нале-/298/жать, зокрема, праці «Теорії націоналізму» (1971), «Поняття соціяльної зміни: критика функціоналістичної теорії соціяльних змін» (1973), «Націоналізм у XX сторіччі» (1979), «Етнічне відродження в модерному світі» (1981), «Держави і нації в "третьому світі": західна держава й африканський націоналізм» (1983), «Теорії націоналізму» (1983), «Етнічне походження націй» (1986), «Національна ідентичність» (1991), «Нації і націоналізм у глобальну епоху» (1995), «Націоналізм і модернізм» (1998), «Міфи й пам’ять націй» (1999), «Нація в історії: історіографічні дебати про етнічність і націоналізм» (2000), «Націоналізм: теорія, ідеологія, історія» (2001), «Обрані народи: священні джерела національної ідентичности» (2003) та «Давність націй» (2004). Разом із Джоном Гатчинсоном він редагував довідники «Націоналізм: ключові поняття» (2000) та «Етнічність» (1996), а разом із Атеною Леуссі — «Енциклопедію націоналізму» (2001).

Попри те, що погляди Ентоні Д. Сміта зазнавали змін і уточнень протягом його творчої еволюції, в них усе ж таки можна виділити основні моменти. Зокрема, всі теоретичні підходи до феномену націоналізму вчений поділяє на перенніялістичні, модерністичні й етносимволічні. Перенніялісти стверджують, що нації існували тривалий час, хоч і набирали різних форм у різні історичні періоди. Проте провідним підходом до націоналізму в суспільствознавстві є модерністичний, який розглядає нації як модерні конструкти, продукти нових умов, котрі змінили світ від доби Просвітництва, Великої Французької й Американської революцій. Однак модерністичні погляди не менш теоретично /299/ проблематичні й історично сумнівні, ніж перенніялістичний підхід, який вони відсунули в бік. Замість них Е. Д. Сміт боронить власний альтернативний «етносимволічний» підхід, який виявляє в історії різноманітні форми націй і намагається замінити переважно лінійно-історичне питання «коли з’явилася нація взагалі?» конкретнішою і соціологічною проблемою «коли з’явилася конкретна нація?». Останнє запитання змушує простежувати відмінні одна від одної стартові точки й моделі формування націй у поняттях ідеально-типових конструктів, а наголос на ролі етнічних міфів, пам’яті, символів та традицій допомагає вивчати процеси й шляхи формування націй у різні часи й на різних континентах.

У книжках, які побачили світ після публікації «Націй і націоналізму в глобальну епоху» (1995), вчений додав нові штрихи до своєї теорії. У «Міфах і пам’яті націй» (1999) він досліджує корені націоналізму, «обстежуючи» міфи, символи й пам’ять націй у рамках етносимволічного підходу, виявляючи незмінну спроможність міфів і пам’яті мобілізовувати, означувати й формувати народи та впливати на їхню долю. У розвідці «Нація в історії: історіографічні дебати про етнічність і націоналізм» (2000) він розглянув дебати серед істориків і суспільствознавців про роль націй і націоналізму в історії. У широкому аналізі досліджень істориків, соціологів і політологів автор стверджує, що в основі цих дебатів лежали три ключові питання: по-перше, природа й походження націй і націоналізму; по-друге, давність або модерність націй і націоналізму; по-третє, роль націй і націоналізму в історичних, особливо нещодавніх, соціяльних /300/ змінах. Укотре розкритикувавши модерністів, перенніялістів і примордіялістів, Ентоні Д. Сміт знову виклав основні ідеї свого етносимволічного підходу. Його наступна книга — «Обрані народи: священні джерела національної ідентичности» (2003) — простежує складні історичні причини, які лежать в основі часто жорстоких конфліктів навколо землі, культури, релігії й політики, і виявляє релігійні та культурні бази таких країн, як Велика Британія, Сполучені Штати, Ізраїль, Франція і Німеччина. Обґрунтовуючи неодмінність священного досвіду для формування національної ідентичности, зокрема у зв’язку з ідеєю самобутности, він посилається на велику кількість прикладів з історичних краєвидів Ірландії, Швейцарії, Єгипту, міфів Артурової Британії, Священної Росії та Візантії, спогади про «золотий вік» і аж до сучасних ушанувань «героїчно загиблих» і жертв війни. Висновок — з часу укладення заповіту між Богом і Авраамом у Старому Завіті думка, що конкретний народ обраний богом, відіграє центральну роль у формуванні національної ідентичности, а священні вірування залишаються центральними для національної ідентичности навіть у дедалі секулярнішому і глобалізованому модерному світі. Нарешті, у своїй останній книжці — «Давність націй» (2004), — відштовхуючись від попередніх робіт, Ентоні Д. Сміт (не стомившись переказувати основи свого «етносимволічного» підходу) намагається врівноважити неспростовні модерні компоненти нації з її давніми коренями й живучими атрибутами. Далі автор аналізує можливості виявити «нації» у старовині, вплив війни на етнічність у різні періоди історії, тривалі траєкторії набуття /301/ статусу нації та їхні модерні наслідки, природу й функції «золотих віків» і вплив романтизму на націоналізм.



Тарас Цимбал,

Гельсинборґ, червень 2006 р.













Попередня     Головна     Наступна


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )




Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.