Уклінно просимо заповнити Опитування про фемінативи  


Попередня     Головна     Наступна





6. ПЕРСПЕКТИВИ



Жертви, покладені людством на вівтар світових воєн, анітрохи не зменшили плодючість і повсюдність народних суспільних націоналістичних рухів. Радше навпаки — надали їм нового поштовху й енергії, шляхом утягнення в тотальні сутички цивільного населення. Попри майже повне замовчування теми націоналізму, принаймні, на Заході і в комуністичних країнах, подолане тільки надією, що супроводила рухи за деколонізацію в Африці й Азії, нації Європи й Америки стали ще заполітизованішими. Хоча до Організації Об’єднаних Націй входять тільки держави, а принципи самовизначення, закріплені в статуті ООН, стосувалися тільки звільнених колоній, усенародна підтримка й майже всесвітнє визнання "націоналістичних" пропозицій, як єдиної основи для здійснення державної влади, засвідчили повсюдне укріплення нації, як наріжного каменя суспільного устрою держав у другій половині XX ст.





Поширення націоналізму


Дальший хід подій мало зашкодив зосередженості нації та націоналістичному принципові. Так процес деколонізації було здійснено, виходячи з того ж принципу права на національне самовизначення й суверенітет, досягнутого в Європі й Америці, тільки з поправкою на те, що цей принцип впроваджувався для створення нових націй у недавніх колоніях, хоча й на підвалинах давніх суспільств і культур. То була доба "націєтворення", коли африканські й азійські суспільства створювались новими державами здебільшого на європейський копил 1.

Упритул до нього наблизилось й так зване "етнічне відродження" у промислово розвинутих західних суспільствах — у Квебеку й Фландрії, Шотландії й Каталонії, Бретані й Країні Басків, Корсиці й Вельсі. Тут, переважно представники середнього класу збурювали "периферійну меншість" проти панівної етнічної більшості давніх держав і проти центральних урядів, вдаючись до старих символів, мітів і пам’яті класи/112/чних європейських масових націоналістичних рухів, хоч більше із соціальними й часто соціалістичними програмами та обмеженішими політичними цілями, жадаючи у більшості випадків радше культурної та економічної автономії, ніж повної незалежності. Наприкінці 1960-х і 1970-х роках, услід за рухом за громадянські права в Америці, ці рухи за етнічну автономію, що частково збігалися в часі зі студентськими, феміністськими й екологічними рухами, створили чималу напругу у визнаних демократичних країнах, стимулюючи перегляд прямо на ходу їхніх функцій і життєздатності в світі все більшої етнорегіональної відданості 2.

Вплив цієї проблеми на Заході значно зменшився, коли новий політичний курс на перебудову й гласність у колишньому Радянському Союзі наочно довів національні розмежування й етнічні прагнення у Східній Європі та радянських республіках. Розпочавшись ще раніше у Польщі, напруженість і конфлікти з середини 1980-х років проявились у прибалтійських республіках, в Україні, Закавказзі й Середній Азії, пришвидшуючи розпад радянської імперії вздовж етно-національних кордонів, хоча це й не стало основною причиною її розпаду. Одним із наслідків цієї нової хвилі етнічних націоналістичних рухів стало відновлення критерію легітимності прагнень малих народів і залежних націй до націоналізму, оскільки тогочасні новонароджені народні рухи вело щире бажання колективної свободи й демократії. І навіть якщо дальші події у Східній Європі, колишньому Радянському Союзі й надто на Балканах не завжди виправдовували такі сподівання, а замість, здавалося б, нерозривного зв’язку між етнічним націоналізмом і неофашизмом, расизмом і "етнічними чистками", карту Європи було ще раз розкраяно, переважно вздовж ліній наявних етнонаціональних розломів, тоді як східноєвропейська політика стала дедалі більше узгоджуватись із потребами й інтересами національно розмежованих держав та їхніх еліт 3.

Якщо до цих подій долучити ще й безперервне поширення етнічних націоналізмів, а також життєздатність територіальних націоналістичних рухів у молодих африканських й азійських країнах — від тамільців і філіппінських моро до курдів, південних суданців та еритрейців — то доводиться дивуватись деяким знавцям, які могли серйозно допускати спад націоналізму, вже не кажучи про його неминучу кончину.

Саме про це заявляє Ерик Гобсбаум, і ці заяви робляться за повного визнання сучасного поширення етнічних і територіальних націоналізмів. Що міг мати на увазі Гобсбаум зі своїми однодумцями?

На думку Гобсбаума, нинішня численність націоналізмів тимчасова; за цим приховується справжній "хід історії" у напрямку До чисельніших одиниць громадських об’єднань. Націоналізм існуватиме й далі, але ві/113/діграватиме незначну й другорядну роль. Гобсбаум не сказав одного — чи будуть тоді важливими самі нації. Якщо "етнічні держави" повинні втратити свої колишні економічні та воєнні функції, як запевняє Гобсбаум, то чи призведе це до відмирання "націй"? Чи спричиняє втрата державного суверенітету применшення ролі національної ідентичності? (Hobsbawm, 1990: розд. 6).

Такі запитання вказують на складність проблем довкола так званих "скасування" і "трансцендентності" націй та націоналізму. Перед нами, фактично, постають щонайменше три різні твердження і суперечки пов’язані з цим. Перше стосується "національної держави" і її неминучої кончини, друге зосереджене на трансформаціях і можливій фрагментації "національної ідентичності", тоді як третє сконцентроване на занепаді й можливій зміні ідеології "націоналізму". Я розглядатиму їх по черзі.





Кінець етнічної держави?


Твердження, що певний різновид політичної спільноти, яку нерідко називають "етнічною державою", нібито перебуває на кінцевій стадії згасання, зазвичай спираються на економічні й політичні засади. При цьому припускають, що:

(1) термін етнічна держава означає певний тип політичної спільноти, який можна чітко виокремити;

(2) можна означити відхилення від цього типу з часом і показати згасання його сили і/або згуртованості за період з Другої світової війни;

(3) такий шлях визначено історичними змінами та соціально-політичними перетвореннями, які не лишили жодної можливості для "етнічної держави", окрім фольклору.

1. Як видно, існує надто мало чистих прикладів таких політичних спільнот, що підпадають під визначення "етнічної держави". Вважають, що етнічна держава може існувати тільки там, де більш-менш усе населення країни належить до однієї етнонаціональної групи, а межі групи збігаються з державними кордонами. Тільки в такому аспекті означення "нації" та "держави" збігаються. Але такий збіг надзвичайно рідкісний, особливо в сучасному світі за наявності значних міграційних процесів і змішування культур. Натомість маємо значно загальніший тип політичної спільноти, відомої під назвою "національна держава", тобто, держа/114/ва, в якій переважна більшість населення належить до єдиної чи домінантної етнонаціональної групи, навіть коли інші малі етнічні групи перебувають у межах державних кордонів, а політична спільнота визнає правочинність засад націоналістичної ідеології (див. Connor, 1972; Wiberg, 1983).

2. Якби вдалося довести широке вживання поняття "етнічної держави", було б годі підтвердити певну тенденцію до згасання сили і/або згуртованості, а ще менше шансів на це у разі національної держави. Вважають, що до певного часу XIX ст., національна (або етнічна) держава була панівною формою політичної організації, але поступово втратила панівне становище об’єднавчої сили після втрати більшості функцій, надто після Другої світової війни. За основний показник могутності й згуртованості у більшості випадків беруть наявність повної незалежності чи, принаймні, високого ступеня автономності в питаннях проведення зовнішньої політики. По суті, небагато національних держав за останні два сторіччя могли користуватися необмеженою незалежністю; держави були пов’язані різноманітними договорами й угодами, а їхня здатність до ефективних змін загалом була обмежена нерозвинутими технологіями й наявними комунікаціями. Це слушно як для сфери зовнішньої політики і проведення воєнних дій, так і для внутрішнього управління та інфраструктурних змін. З кінця XIX ст. сила держав значно зросла, але її годі порівнювати з нинішньою могуттю, а кількість таких країн обмежувалась купкою великих держав. Це стосується й державної єдності. Хоча проблему сучасних етнічних і регіональних рухів не можна применшувати, але протягом двох останніх століть більшість національних держав пережили етнічні, релігійні й регіональні проблеми, хоча і в менших масштабах. Можливості досягнення політичної солідарності сьогодні теж куди більші, адже масові засоби комунікації, поширення техніки й загальнодоступної освіти дають змогу державним елітам поволі прищеплювати своєму населенню загальні вартості, почуття й переконання, надто якщо вони "національні" за характером. Безумовно, тут одна з причин — життєздатність територіальних і етнічних націоналізмів (див. Kahan, 1968).

3. Цілком слушно, що національна держава чимало втратила зі своїх колишніх економічних функцій і кожен усвідомлює, що з появою ядерного, хімічного й біологічного озброєння свобода, яку можна забезпечити військовими методами, значно обмежилась. Величезне зростання грошових і торгових ринків, транснаціональних компаній з бюджетами, персоналом, інвестиціями й технічним досвідом, Що значно перевершують можливості менших країн, а також утворення величезних політичних та військових блоків і багатонаціональних владних структур, безумовно розмило економічну автономію й право використання /115/ військової сили навіть наймогутнішими державами. Однак ступінь такого розмивання годі оцінити, зважаючи на обмеження у використанні економічної та військової могутності національними державами за попередніх часів. У всякому разі, це компенсувалось набуттям національними державами нових функцій заради національної самобутності й добробуту свого населення. Як видно, наявне зміщення функцій держави і влади від економічної та військової сфери до суспільної та культурної царини, від забезпечення зовнішнього суверенітету до внутрішнього, господарського управління. Кожному слід турбуватися тільки про значне збільшення державного регулювання в таких галузях, як загальна державна освіта, охорона здоров’я та збереження генофонду, планування населення й захист довкілля, імміграційна політика та засоби масової інформації, мистецтво, спорт і культура, професійна підготовка й зайнятість населення, профспілки та платня, оподаткування й фінансово-бюджетна політика та багато іншого, усвідомлюючи, що відхиливши небезпеку занепаду, національна держава стає дедалі централізованішою, узгодженішою й могутнішою. Окрім того, найважливішою функцією держави стає сфера законності й правопорядку, яка хоч і зазнає зовнішніх впливів, переважно лишається незайманою цариною, яку вважають основним зосередженням державної влади й управління. Зрештою, через контроль, владні структури й бюрократичне урядування й національна держава здатна відверто, наполегливо і всебічно втручатись у всі сфери, безпосередніше, ніж будь-коли у новітній (вже не кажучи про доновітній) період історії 4.

Але це тільки один бік медалі. Аргумент на користь занепаду національної держави дедуктивно виводиться з очевидних проявів глобалізації. Зараз немає потреби вступати в безкінечну дискусію щодо різноманітних значень цієї концепції. Досить сказати, що на додачу до економічної незалежності та широкомасштабного народного руху, людство стало свідком високого ступеня ущільнення в просторі й часі, коли події в одній частині світу миттєво впливають на інші коштом швидкого зростання глобальних засобів масової комунікації, інформаційних технологій тощо. Однак сумнівно, що це робить земну кулю "спільною". Хоча за останні десятиріччя державні кордони стали прозорішими, засоби масової комунікації геть не змінили їхнього статусу, а також не зменшили регулятивний і спостережний контроль з боку національної держави. Навпаки, існує достатньо свідчень того, як державні еліти намагаються посилити свій вплив за допомогою потоку інформації та досягнень культури, нерідко шляхом багатосторонніх угод і договорів з іншими країнами. З іншого боку, поширення по всьому світові міждержавних і недержавних організацій, обмежили свободу дій великих держав (чимало дрібних країн ніколи й не мали великої самостійності) че/116/рез необхідність суворого дотримання різноманітних договорів та угод, але їхня загальна дія теж повинна посилити могутність і довголіття національної держави, яка нині претендує на роль єдинозаконного суб’єкта міжнародної діяльності 5.

На це можна заперечити, що нові економічні та культурні реалії породили значно більші політичні об’єднання й культурні простори і саме тому людство стало свідком зростання нових європейських співтовариств та об’єднань. Найприкметніший з них — Європейський Союз, який з обмеженої митної спілки швидко розвився у значно більшу економічну й політичну спільність, яка має на меті створення справжньої федерації європейських держав і європейської ідентичності. Попри нинішнє гасло Європейського Союзу — "єдність у різноманітності", малоймовірно, що для прихильників панєвропейства реальної європейської єдності та ідентичності можна досягти тільки коштом національної ідентичності. Принаймні, вони могли б сподіватися хоча б знесилення й занепаду національної ідентичності та перенесення нинішньої відданості національним державам на рівень федерального об’єднання — як це було під час створення Сполучених Штатів та Німеччини, у XVIII та XIX ст. відповідно. Домагаючись поступової передачі функцій та влади до федерального центру, вони сподіваються утворити інституційну політичну структуру, яка, зрештою, приборкає відданість народів своїй нації; інакше кажучи, вони припускають, що поступившись суверенітетом, станеться зміна ідентичності (див. Wallace, 1990; Riekmann, 1997).

Ця уявна взаємозалежність між державним суверенітетом і національною ідентичністю, а також результати кількох референдумів, лежить в основі багатьох сучасних дискусій між "єврофілами" і "євроскептиками" щодо стадій європейської інтеграції. Либонь, цим пояснюється неприйняття ідеї єдиної європейської валюти в Данії, Великій Британії та Швеції, а також відмову від вступу до Європейського Союзу Норвегії та Швейцарії. Але чи справді суверенність та ідентичність так міцно взаємопов’язані? Порада Руссо полякам, які тоді тільки-но втратили незалежність, зберегти свої звичаї та культуру й дальші ознаки невдалого намагання протягом століття ослабити, вже не кажучи про повне викорінення, польської національної культури, доводить протилежне. У випадку з Європою ніхто такого розчленування країни не припускав. Навпаки, для загальноєвропейських настанов передбачена процедура проходження через національні державні установи, що надає їм додаткових законних і владних повноважень. При цьому, за принципом "доповнюваності" деякі свободи та владні функції залишено країнам, що потребувало натомість подальшої гармонізації державних законів і дій спочатку в економічній та соціальній, а потім у політичній та військовій сферах через процес "об’єднання згори". Безперечно, /117/ суттєвим є питання наскільки народна підтримка в конституційних національних державах є можливою для продовження підтримки цього проекту і чи здатна європейська держава замінити всі основні функції та повноваження нинішніх національних держав, а також чи зміняться політичні почування їхніх громадян 6.





Гібридні нації?


Якщо національній державі кидають згори виклик більші політичні угруповання й об’єднання, то знизу його національній ідентичності чи внутрішнім узам політичної солідарності загрожують домагання менших культурних верств. В останнє десятиріччя світ переживає масові географічні переміщення населення, що дало початок зміні культурного складу й самосвідомості багатьох спільнот, особливо на Заході. Потік нових утікачів і шукачів притулку, гастарбайтерів і вихідців з колишніх колоній розмили традиційні вартості й переконання єдиної, однорідної національної ідентичності, кидаючи виклик старим національним ідеологіям і виховним настановам цілісної нації й інколи обертаючи її на низку окремих непов’язаних культурних спільнот, зібраних разом під склепінням "національного суспільства". У такій "багатокультурній нації" кожен сам визначився у взаємовідносинах до "інших" і, на думку Гомі Баба (Ноті Bhabha), офіційні тексти поступаються щоденним "перформативним" наративам людей, в яких сприйняття історії та ідентичності роздвоюється й роздроблюється, нація розбивається на складові культурні частини, а національна ідентичність стає "гібридною" (Bhabha, 1990: розд. 16) 7.

Беруть сумніви, що нібито сучасна масова імміграція змінила культурний склад багатьох націй, бо так само транспорт і туризм, разом із супутниковим зв’язком та інформаційними технологіями, підносять масову поінформованість про інші культури й народи на нові рівні, і як наслідок, старі беззаперечні факти культурної цілісності нації та її колишнього єдиного походження підриваються. Але насправді, ті факти ніколи й не були беззаперечними. Завжди існували альтернативні міти про походження та звичаї національної культури, і навіть деякі з них на короткий час можуть стати панівними й загальновизнаними. Це означає, що "національна ідентичність" завжди тлумачилась і пристосовувалась кожним поколінням по-своєму. Можливо, етнічні націоналісти-романтики й прагнули геть однорідної й цілісної нації, яка б мала цілісну автентичну "душу", але це символізувало недосяжний ідеал і тільки зрідка політичну програму. Навіть тоді, коли національна держава намагалась творити цілісне громадянство через масову державну освіту, /118/ вона зважала на зміни поглядів і переконань природи "національної ідентичності", яку воно прагне створити й передати молодому поколінню. Адже більшість сучасних держав завжди була етнічно строкатими й неоднорідними, а більшість націоналістів прагне національної єдності й тільки зрідка тяжіють до однорідності. Національна єдність не якась примара, як це стверджує Вільям Мак-Ніл (William McNeill); її зазвичай вільно тлумачили як колективне надбання й зобов’язання, чи, за виразом Ренана, "широкомасштабною солідарністю, утворювану відчуванням жертв, які вже принесено в минулому, й які сподіваються принести в майбутньому" (1882, цитовано Bhabha, 1990: 19; пор. McNeill, 1986: розд. 2). Чи то в наслідок такого культурного плюралізму, чи через тривалі історичні докази, чимало західних країн перейшли до впровадження більш громадянської й територіальної версії націоналізму, завдяки якій іммігранти й утікачі можуть посісти своє законне місце як громадяни місцевої нації. Принагідно їх можуть спонукати до участі в культурній роботі через нове тлумачення нації та їхньої політичної ідентичності, щоб залучити їхні культури й світогляд, як складник нової всеосяжної національної ідентичності.

Проте існують певні межі й можливості нового національного тлумачення. Єдину суспільну культуру та певний набір загальних прав і обов’язків потрібно ідентифікувати й узаконити з історичною батьківщиною. Для політичної солідарності слід культивувати міти про походження, історичну пам’ять і колективну символіку. Необхідно, щоб такі міти, символіка й пам’ять мали відгуку більшості населення, належного до означеної нації чи національної держави і люди відчували колективну причетність й спонуку до спільних дій. Це може потребувати більшого, ніж просто громадянський і територіальний націоналізм, коли місцева й республіканська відданість є основними складниками критерію громадянства нації. Можливо, їх потрібно поєднати, чи навіть замінити, іншими культурними критеріями статусу нації, можливо, залучаючи генеалогічний тест належності до нації, коли новонароджених від батьків панівного етносу вважали представниками нації, а, отже, громадянами національної держави. Отже, навіть у такій раціональній і ліберальній країні, як Франція, видно як спочатку більш громадянський і територіальний французький націоналізм, проголошений Великою французькою революцією, протягом справи Дрейфуса і за вішівського режиму поступився вужчому баченню належності до французької нації, за яким, це стосується тільки народжених у Франції, французького та католицького походження, з висновком, що культурна Франція повинна бути очищена від нальоту чужинських елементів, культурно й фізично, які, буцімто, загрожують національній моральній цілісності та культурній індивідуальності (див. Viroli, 1995) 8. /119/

Якщо справа складається саме так, слід уважніше ставитися до заяв, що національні ідентичності в сучасних західних країнах стали "гібридними" й уривчастими, а основним сегментом населення на противагу державній нації стає або автохтонна культурна група, або група іммігрантського походження. Сучасні нації можуть бути багатоликими, а доля міжнаціональних шлюбів сприяє значно більшому культурному змішуванню, ніж можна спостерегти в недавньому минулому, але чимало держав намагаються зберегти свої панівні етноси протягом довшого часу, тому за межами великих міст більшість представників етносу зберігають свої, хоч уже й змінені, корінні культури, пам’ять, символи й міти про походження. Те, що на Заході ідеї національної ідентичності постійно обговорюються й періодично переглядаються, схиляє до думки, що такі культурні ідентичності слугують важливим цілям і задовольняють життєво необхідні потреби сучасної доби. Коли вже так, національні ідентичності, навіть жаданіші й нагальніші поза межами Заходу, де ще потрібно розібратися з недбало зібраними колоніалізмом народами й забезпечити певний рівень політичної стабільності та культурної належності. Хоча, як образно доводить Парта Чатерджі (Partha Chatterjee), не єдина "національна ідентичність", яку можна розпізнати в численному й строкатому населенні, такому як на Індійському субконтиненті, прагне створити об’єднавчий набір традиційних символів, мітів і пам’яті для політичної спільноти націй, що стало невід’ємним супутником сучасної політичної боротьби й широкомасштабної народної мобілізації в нових країнах Африки й Азії.





Занепад націоналізму?


Коли на сьогодні навіть національна ідентичність стала важливою, то що вже казати про націоналізм? Чи є за ним хоч якесь майбутнє? Радикальну тезу про перспективи націоналізму (і націй) запропонував визначний історик Вільям Мак-Ніл. Він доводить, що цивілізовані суспільства зобов’язані своїм успіхом здатності притягувати значний запас різноманітних трудових навичок. Отже, історичною нормою є не національна однорідність, а поліетнічна належність. Культурно мішана природа доновітніх імперій живилася шляхом періодичних навал одноплемінників, які заздрили їхнім статкам і могутності, частими епідеміями, що виморювали міське населення, яке своєю чергою поновлювалось селянами для задоволення потреби в робочій силі, й міжнаціональної торгівлі, зазвичай організованій громадами іноземців зі своїми власними священними і, як правило, дохідливими релігіями. Отже, цивілізовані суспільства мали космополітичну ієрархію роду занять і тільки віддалені варварські аванпости, як от доновітні Англія чи Японія, /120/ спромоглися зберегти свою моноетнічну належність (McNeill, 1986: розд. 1).

Усе змінилось близько 1700 р. Вплив класичного гуманізму й ідеалів політичної солідарності, збільшення числа читачів і національних літератур, стрімке зростання корінного населення в Західній Європі, що дало змогу поповнювати число міських робітників коштом однорідного сільського населення, й найважливіше — дальші революційні зміни в муштрі піхоти, запровадження широкомасштабної військової повинності, яка, своєю чергою, сприяла новому почуттю солідарності й братерства — усі ці чинники наприкінці XVIII ст. зійшлися разом на Заході і "зародили сучасний націоналізм" з його мітом про "національне братерство й етнічну єдність" (там же.: 51, 56).

Але дві світові війни геть змінили цю ситуацію й звели нанівець націоналістичний ідеал. Відраза до нацистського варварства, величезна вартість і неможливість ведення поодинці тотальної війни, що приводить до необхідності вербувати тисячі етнічно неоднорідних робітників і солдатів, ріст числа величезних транснаціональних промислових підприємств і засобів масових комунікацій, а також багатосторонніх військових блоків, усе це підірвало самостійність і міць національної держави. Наслідком цього стало повернення до поліетнічної ієрархії для адекватного забезпечення нагальних потреб необхідною кількістю кваліфікованих працівників. Фактично, з варварських часів націоналістичний ідеал національної єдності був не просто відхиленням від курсу історії людства, а, зрештою, примарою; суспільна реальність завжди була поліетнічною ієрархією, навіть на націоналістичному Заході.

На перший погляд, це переконлива теза. Поліетнічна належність була, і залишається, одним із стійких особливостей людського стану. Але теза Мак-Ніла заснована на значно більшому розриві між етносами й націями та між етнічною належністю й націоналізмом, ніж це можна підтвердити історичними фактами. Не беручи до уваги наявності кількох компактних етносів, а можливо й націй, в доновітні поліетнічні часи (і не тільки на околицях "цивілізації") немає вагомих причин для розгляду етнічної належності й національності як рівновеликих і протилежно напрямлених сил. Хоча аналітична відмінність між ними значна, практично, як визнає Мак-Ніл, етнічна належність і національність накладаються одна на одну, а іноді навіть збігаються. Як видно, тільки найфанатичніші органічні націоналісти жадали справді культурної однорідності; більшість етнічних націоналізмів задовольнялися єдністю культури, волі й мети. Крім того, етнічна належність доволі часто утворює культурне підґрунтя для територіальних і політичних претензій націоналізму, а більшість найпоширеніших націоналізмів засновано на /121/ наявності одного чи більше етносів. Мак-Ніл не помічає, як етнічні складники постмодерної цивілізації утворюють концентричні кола належності й відданості і що люди можуть одночасно належати й почуватися відданими до ряду концентричних спільнот — від сім’ї й клану до етносу, нації й, можливо, континентальної культурної спільноти, які на кожному рівні вдаються до мітів про "братерство і єдність". Невже це означає, що належність до нації сьогодні менш важлива, ніж належність до інших культурних спільнот, що вона є тільки однією з багатьох наших "множинних етнічних належностей" і уособлює тільки один з виборів, який індивіди можуть робити з усіх інших можливих символічних ідентифікацій? Якщо це так, то чи спадатиме націоналістичний вибір, коли для більшості людей у світовій спільноті та культурі стануть доступнішими ширші й різноманітніші можливості? Чи може у всьому тому, що обступає націю є щось фундаментальне і всеосяжне, а націоналістичний вибір час від часу й далі залишатиметься характерною ознакою постмодерних суспільств 9?





Суспільство споживання


Поширена думка про те, що постмодерне суспільство є ще й "постнаціональним", з супровідним зменшенням національних почуттів і дедалі більшим розчаруванням у націоналістичних ідеологіях, спирається на тезу про зростання космополітичної всесвітньої культури, яка стає все загальнішою, призводячи до поступового розмивання національних культур та ідентичностей.

Ця теза існує у двох варіантах. У першому варіанті значної ваги надають масовому споживанню. У багатьох людей в усьому світові весь час зростає кількість матеріальних благ, оскільки західна продукція, технологія й капітал знаходять щораз нові споживчі ринки й підвищують стандарти життя за межами Заходу. Згідно з цією думкою, увага зосереджується на масовому виробництві товарів величезними транснаціональними компаніями й зростанні стандартизації структури споживання скрізь, де рівень життя дозволяє отримувати західні товари й послуги. Потік товарів і принади суспільства споживання, роблять національні кордони й державне регулювання дедалі слабшими й мало захищеними. Але вирішальним чинником занепаду націоналізму є нехтування національними культурами. "Культурний імперіалізм" масового суспільства споживання нівелює відмінності в національних культурах, зводячи їх до зовнішніх проявів і фольклору, тим самим підриваючи здатність творити самостійну культуру та суспільство через відплив найздібніших /122/ представників нації шляхом еміграції та кооптації еліти до транснаціональної капіталістичної економіки (див. Tomlinson, 1991: розд. 3).

Безумовно, за останні п’ятдесят років спостерігається величезне зростання виробництва й споживання. Унаслідок цього в різноманітних галузях, від архітектури й транспорту до охорони здоров’я, освіти й засобів масової інформації, культурна схожість переважає над національними відмінностями. Зокрема, засоби масової комунікації уможливили відтворення стилістичних та інституційних моделей разом із широкомасштабним засиллям продукції західного виробництва та взірців економічної діяльності. Водночас, ці відтворення та запозичення улаштовуються національними урядами й пристосовуються до наявних особливостей та культурних традицій національних спільнот. Крім того, разом із впровадженням західних технологій та засобів комунікації, і попутно англійської мови, еліти багатьох національних держав на противагу культурному імперіалізму намагаються плекати власні культурні звичаї, вірування та спосіб життя й домагаються національної культурної самостійності, попри глобальне засилля світу масового споживання. Це найпомітніше в царині релігії, мови, літератури та історії, а також може проявлятись у таких галузях діяльності, як мистецтво, архітектура, музика (поряд із західною попкультурою), відпочинок і сімейне життя, так само як і в політичній та юридичній практиках. У цих сферах культурний націоналізм може співіснувати із споживацьким глобалізмом і живитись від нього (див. Richmond, 1984; Schlesinger, 1987 та 1991: розд. 111).

Але "націоналізм", як ми бачили в розділі 2, це щось більше ніж національні почування чи націоналістична ідеологія. Це також форма публічної й політичної культури, заснованої на "автентичності", разом з тим це тип політичної релігії, яка прагне заохочувати національну ідентичність, самостійність та єдність непорушної спільноти громадян на своїй спадковій батьківщині. Інакше кажучи, націоналізм прагне створювати нації в "автентичному" дусі та за уявленнями попередніх етнічних і релігійних спільнот, але пристосованих до потреб геополітичних, економічних і культурних умов. Це може спричинити більший чи менший відбір і нову інтерпретацію стародавніх мітів, символів, кодексів, традицій та спогадів, але завжди з параметрами й автентичним духом сформованих культур і спільнот. Отже, для опору імперіалістичним формам, еліти недавно створених націй можуть, за бажання, до деякої міри залучати низку наявних культурних ресурсів, на які можна спертися для пошуку єдності та самостійності. Звідси їхня здатність до мобілізації своїх громадян для пожертви на шляху економічного та суспільного розвитку, навіть коли вони намагаються пристосувати західні технології та досвід і користуються західними товарами та послугами. /123/





Всесвітня культура?


Друга версія тези "постнаціонального" устрою й відмирання націоналізму, походить від ідеї глобальної культури, заснованої на електронних засобах масової комунікації. З її тверджень витікає, що через століття після передбачень Маркса й Енгельса, суспільство доби інформаційних технологій та масових комунікацій створює умови для глобальної культури, за якої, єдина, космополітична й науково обгрунтована культура охоплює весь світ і робить нелегітимними всі попередні етнічні та національні. Нова цифрова революція і поширеність комп’ютеризованих інформаційних технологій, підірвала привабливість культур, що існували раніше і доречність ненаукових осмислень. Передусім вони призвели до того, що такі культури здаються частковими, нераціональними й "романтичними" і тому, за визначенням, належними до іншої, минулої епохи історії людства, з якої "нам нічого взяти", окрім хіба що творів мистецтва. Вивчення епох, скажімо таких, як докомп’ютерної доби, може мати свої власні принади, але вони, на думку Гелнера не важливіші для наших сучасних культурних інтересів, ніж доновітні культури для націоналістичної сучасності. З цього погляду, нації та націоналізм є пережитками доби романтизму, але у вік доступних засобів масових комунікацій, епоху модернізації, космополітизму й гібридизації культур, вони більше не зачіпають нас 10.

Доба масових комунікацій збіглася у часі з періодом масових міграцій. Змішування етнічних груп і культур, яке підкреслює Мак-Ніл, і гібридизація культурних ідентичностей, за визначенням Гомі Баба, у постнаціональну епоху, збігається з необхідністю скрізь і повсюдно бути мов у себе вдома і тому бути спроможним зв’язуватись у медіапросторі, доступному для всіх. В безіменному, безособовому місті вже не національна "мова і культура" повинна цементувати сучасне, індустріальне суспільство, а інформаційна технологія і комп’ютерна грамотність, що дасть змогу подолати всі культурні бар’єри на шляху створення середовища масової комунікації гібридизованого і постмодерного суспільства. Саме ці чинники, поряд із силами економічної взаємозалежності, привели Гобсбаума до відкритого осуду нового сплеску хвилі обмеженого, що сіє ворожнечу, націоналізму, який він вважає за тимчасове і вторинне збочення від справжнього "поступу історії", реакції остраху перед лицем величезних змін і обурення повсюдною чужоземною присутністю та відмиранням родових коренів (Hobsbawm, 1990: 164, 167-8; пор. A. D. Smith, 1998: 123-4, 216-18).

Знову ж таки, не можна не визнати позитивних суджень у цих тезах. Безперечно, ми спостерігаємо великі зміни у формі, поширеності та інтенсивності засобів масової комунікації, хоч це у більшості випад/124/ків відбувається поступово, а не революційно. Також відбувається масове, як за темпами, так і за масштабами, зростання міграції, хоча знову ж таки, за останні, два століття були відповідні прецеденти. Але чи означає це все запровадження нового, глобального типу культури? Чи може просто маємо справу з новим видом технології зв’язку й мови, яка позбавлена комунікативної природи?

Говорити про те, що створення так званої "віртуальної реальності" поза межами нашого реального світу є тільки технічним досягненням, означає недооцінювати інтелектуальний успіх революції в масових засобах комунікації та їхнього потенціалу. З іншого боку, розглядати створення нової інформаційної технології, як окрему глобальну форму "культури", означає застосовувати загальні формулювання із певної сукупності до означення зовсім іншого типу. Термін "культура" стосується не тільки "комунікації" та її технології, а й різного способу життя і вираження внутрішнього світу через естетичні стилі та засоби масової інформації, людські якості, емоції та діяльність. У цьому сенсі, завжди існувала не якась єдина культура, а сукупність культур з різними історичними способами існування та різноманітними проявами людських якостей, емоцій і діяльності. Такі культури задовольняли особливі колективні потреби й розв’язувати певні проблеми за специфічних історичних обставин. Вони надавали обряди для життєвих ситуацій і на випадок смерті, були порадниками в горі й несправедливості, в любовних питаннях та при втраті близьких. Вони навчали людей мистецтву продовження життя і зустрічі смерті. Вони втілювали здоровий глузд, накопичувати мудрість та колективну пам’ять суспільства протягом поколінь через специфічні традиції, ритуали, норми моральної поведінки, звичаї та пам’ятки давнини. Так вони виражали світогляд і почування певних колективів та їхніх індивідуальних членів на противагу іншим аналогічним колективам.

Але чи можемо ми тоді говорити в цьому аспекті про якусь "глобальну культуру"? Певна річ, жодні електронні комунікативні технології та їхні віртуальні світи не зможуть задовольнити емоційні та психологічні потреби майбутніх "громадян світу", або навчити їх переживати почуття радості, обов’язку, страждань і життєвих втрат. Глобальна культура такого типу одночасно наукова, емоційно безпристрасна і формальна, вона повинна існувати без визначеного місця, поза часом і пам’яттю. Безкінечна віртуальна реальність усунула б сприймання перспектив майбутнього і ретроспектив минулого, оскільки здатність до віртуальної повсюдності усуває відчуття простору й місцезнаходження. Часові й просторові координати, такі важливі для націй та націоналізму, втрачають сенс, оскільки стискаються до однієї точки безпосереднього спостерігача. Світ, викликаний за допомогою технічного дискур/125/су, існує тут і тепер, скрізь і повсякчас; йому більше не потрібні спогади чи знання подальшої долі, пам’ять про предків чи турбота про прийдешні покоління. Власне кажучи, немає навіть потреби у безпосередньому почутті спільноти — достатньо й примарної тіні небайдужості, наприклад, до далеких родичів".

Але таке строге бачення — це зовсім не те, що мають на увазі більшість людей, коли заходить мова про глобальну культуру. Маркс і Енгельс, до речі, передбачали злиття національних літератур в єдину світову літературу, зближення національних культур, а не їх відмирання, як несуттєвих донаукових пережитків. Це означає, що скелет комп’ютеризованої інформаційної технології і створеної нею віртуальної реальності, має обрости плоттю і наповнитись кров’ю наявних культур; точніше, головними темами й складниками ("клаптиками та латками") тих культур, сплетених разом у химерний візерунок з їхніх первинних значень припасованих до швидкоплинної дійсності. Отже, постмодерна й космополітична глобальна культура має бути тільки еклектичною, гібридною, фрагментарною і найсучаснішою, постійно здатною до модернізації, повинна завжди перебувати в стані пошуку "суттєвості". Подібна культура, зіткана із різнорідних фрагментів, не може мати великої притягальної сили, навіть коли спирається на елементи масової культури, й не вирізняється життєздатністю й гнучкістю, попри прагнення самобутності.





Інтернаціоналізація націоналізму


Те, що ні науковий, ні еклектичний різновиди глобальної культури не знайшли широкого й тривалого резонансу, наводить на думку, що умови для- постмодерної відміни націоналізму ще не настали і глобалізація аж ніяк не призводить до усунення націоналізму, а в наш час може навіть посилити його. На користь цього висновку свідчать три аргументи. Перший стосується націй і націоналізму за процесів глобалізації; другий аргумент повертає нас до етнічних основ націоналізму та його культурного надбання стосовно постмодерної епохи; тоді як третій покріплює етнічні основи, розглядаючи духовні фундації національної ідентичності та їхні тривалі застосування.

Почнемо з глобалізації. Ентоні Ґіденс небезпідставно вважає, що відродження провінціалізму є наслідком тенденції до глобалізму. Різноманітні сили глобалізації стимулюють прив’язаність до місцевих територій, питань і проблем. Це допоможе пояснити парадокс зростання широкомасштабного наднаціоналізму й роздрібнення етнічного націоналізму — це, з одного боку, поява континентальних співтовариств і /126/ спільнот, а з іншого — швидке зростання незначних етнічних рухів, саме таких, якими нехтує Гобсбаум, поряд з іншими місцевими екологічними рухами. Усе це наслідки відходу від класової політики та переходу до нової "політики ідентичності", яка об’єднує феміністичні, регіональні та природоохоронні рухи. У постмодерну епоху результатом цього є розшарування політики на три рівні: місцевий етнічний, регіональний, гендерний або екологічний рівень; рівень національної держави; і, зрештою, наднаціональний рівень континентальної (а дехто вважає і всесвітньої) спільноти (Giddens, 1991).

У цій інтерпретації є багато привабливого. На Заході з переходом від індустрії виробництва до індустрії послуг, класова політика втратила свої впливові позиції і поступилася місцем цілому ряду політичних рухів, в тому числі й рухам за відродження етнічного націоналізму. Але чи виправдане введення концепту "політики ідентичності" при визначенні загальних особливостей цих рухів? Відповідь на це питання не є однозначною. Наприклад, гендерна політика, котра пов’язана з родоводами, видається на перший погляд глибоко відмінною від етнічної мобілізації, яка нехтує етнічним поділом. Справді, при вивченні націй та націоналізму, предтеч глобалізації та, можливо, навіть сучасності, родоводам надається важливе місце. Крім того, не зрозуміло, чи мають глобальні тенденції бодай якийсь очевидний зв’язок з відродженням (чи виживанням) місцевих або гендерних проблем; чи можна легко втиснути етнічний націоналізм в "глобально-локальну" схему. Мені здається, що етнічне "відродження" й етнічний рівень "політики ідентичності" потребують різного пояснення; а зростання наднаціональних об’єднань, разом із наростанням основної проблеми, — важливіший, а можливо й сприятливіший, чинник, ніж зв’язок між глобальними силами й локальними узами (див. Melucci, 1989; Yuval-Davis, 1997; Sluga, 1998) 12.

Справді, як це не парадоксально, але процеси глобалізації найбільше проявляються саме на перехідному рівні національної держави. До того ж, дві потужні сили глобалізації, економічна взаємозалежність через діяльність транснаціональних корпорацій і масова комунікація, як результат впровадження інформаційної та цифрової технології, можуть тільки прискорити й розширити нинішню політичну тенденцію.

Ми могли б назвати цю тенденцію "інтернаціоналізацією націоналізму". Вона прибирає трьох форм. По-перше, націоналізм і доктрина національного самовизначення закріплені як основні принципи в Статуті ООН і різноманітних конвенціях та угодах, на які щоразу посилаються при виникненні всякого роду суперечок і криз. Можна було б бачити в цих процесах тенденцію до "нормалізації" націй і націоналізму, /127/ як широко поширених та загальновизнаних ідеологій, так і звичних та сумірних колективних акторів (див. Mayall, 1990).

По-друге, націоналістичні рухи завжди звертались до своїх попередників, близьких чи далеких, за стратегією, тактикою і натхненням, а часто й за необхідною підтримкою. Напливи націоналізмів охоплювали регіони один за одним, породжуючи нові претензії й висуваючи відповідні вимоги. "Демонстраційний ефект" націоналізмів, звичайно, отримав значне сприяння завдяки засобам масової інформації, наявності політичних союзів й еконономічної взаємозалежності та вони тільки посилили основну націоналістичну ідею.

І насамкінець, оскільки деякі націоналізми зіграли вирішальну причинову роль у виникненні двох світових війн, а війни, своєю чергою, стали каталізаторами для появи нових націоналізмів, тоді можна сказати, що ті, давніші, націоналізми посприяли всесвітньому поширенню націоналізму як такого, і обернули націю на стандарт політичної організації. Отже, як прямо, так і опосередковано, націоналізм має здатність до самовідтворення на кожному континенті за будь-якої влади 13.

Після введення другого принципу, а саме, "культурного плюралізму", розширились раніше сформовані рамки "політичного плюралізму" суверенних територіальних країн через зарахування до міжнародної спільноти багатьох нових держав. Раніше тільки ті держави, що могли претендувати на значну територіальну юрисдикцію та політичний суверенітет могли бути допущені до кола національних держав. Тепер на додаток до територіальної юрисдикції та політичного суверенітету держави повинні проявити певну культурну єдність і солідарність, а ще краще, до деякої міри, культурну "унікальність" — у мові, релігії, традиціях та інституційній і культурній історії. Процеси глобалізації, особливо засоби масової комунікації, роблять значний внесок у міжнародний культурний плюралізм. Вони значно полегшують впровадження країнами національної культури через державну систему освіти та дають змогу кожному представникові суспільства брати участь у політичному процесі, а також робить випуклішими й видимішими різницю між національними культурами. Отже, процеси глобалізації аж ніяк не приводять до зменшення впливу націоналізму чи розмивання структури націй, а навпаки сприяють поширенню того впливу і заохочують нації до більшої активності й самобутності (A. D. Smith, 1995: розд. 6). /128/





Нерівномірна етноісторія


Але поза процесами глобалізації існують значно глибші причини, які схиляють до думки, що ми навряд чи зіткнемось з умовами для скасування націоналізму та зникнення націй. Перша з цих причин випливає із успадкованої доновітньої етнічної належності. І це не просто доказ від "довговічності", який зводиться до того, що коли, мовляв, давні етнічні елементи зберігаються нині, то й сучасні нації й націоналізм існуватимуть за постмодерної доби. Скоріше це доказ нерівномірного розподілу етноісторії у світі та її впливу на тривалість існування націй та націоналізму.

Етноісторія, як ми знаємо, різниться від "історії" взагалі тим, що історична наука зацікавлена в більш-менш безсторонньому та професійному дослідженні минулого, тоді як етноісторія спирається на письмові пам’ятки чи спогади окремих членів спільноти і власну реконструкцію "автентичного" суспільного минулого. Зусиллями останніх, суспільне минуле постає, скажімо, через низку самобутніх моральних повчань і яскравих художніх образів, котрі рельєфно показують особливість й унікальність, терпимість і притаманну доброту спільноти — попри недоліки окремих її членів. Етноісторія не звертається до економічних і соціальних проблем як таких, чи до розвитку політичних інституцій. Натомість вона зосереджується на питаннях героїзму та жертовності, творення і відродження, священного обов’язку та шанування, родоводу і традицій, спільноти та керівництва. Етноісторія передусім звертається до одного або кількох періодів "золотої доби", і за допомогою настанов та прикладів тієї епохи сподівається відновити суспільство в майбутньому. Такі періоди "золотої доби" уособлюють "квінтесенцію" суспільства, його "справжній" характер, але вони прибирають різних форм. Вони можуть бути політичними й економічними, періодами розквіту, владарювання та величі, які ми спостерігаємо в стародавньому Єгипті чи Перу доби інків. Вони можуть бути релігійними, періодами аскетичної віри й святості та мудрості, такі як часи Конфуція, Упанішад, Біблії та Корану. Або вони можуть бути культурними й мистецькими, коли великі мислителі, письменники й митці збиралися в містах та імперіях — в античних Атенах й Александрії, середньовічних італійських містах-державах або нідерландських провінціях XVII ст. Для пізніших поколінь цих суспільств, ті періоди стали канонічними; вони уособлюють все, що є величним і благородним у "нашому суспільстві", котрих, на жаль, немає тепер, але можуть скоро відновитися з відродженням нації (див. A. D. Smith, 1997).

Але як бути, коли немає періоду "золотої доби", немає героїв чи героїнь, бракує визначних текстів чи пам’яток матеріальної культури, якими "ми", новітня нація, можемо керуватися за пошуку своїх вито/129/ків? То що, ми в такому разі недостойні називатися нацією і наші устремління нелегітимні? За націоналістичними канонами всі нації мають належне — й гідне — минуле; потрібно тільки віднайти його. Тож немає нічого дивного, коли одна країна за іншою, один народ за одним проводять певну цілеспрямовану культурну діяльність: створення історичних і літературних гуртків, пошук пам’яток старовини та документів, дослідження й плекання народних звичаїв та мови, документування особливостей місцевого населення та відновлення стародавніх народних традицій, звичаїв і ритуалів. Окрім Європи таку ж діяльність ми спостерігаємо в Африці південніше Сахари та в Азії за колоніального владарювання. Результатом цього має бути заміна так званих "неісторичних націй" історичними, для них відроджуються свої герої, а культуру, й навіть "золоту добу", можна відтворити по крихтах з наявних документів і пам’яток матеріальної культури. Так, фіни споглядають добу мудрості й героїзму через наново відкриті Еліасом Ленротом карельські балади, які він оформив в епічну "Калевалу"; словаки звернулись до давнього моравського князівства часів Святополка та інших правителів; таким же чином українці віднайшли свої витоки і славне минуле в козацьких традиціях і, ще глибше, в Київській Русі; тоді як зімбабвійці відшукали спадкоємну добу своєї величі в цивілізації, яка створила пам’ятники Великого Зімбабве 14.

Нерівномірне поширення писаної автентичної етноісторії, коли одні нації можуть похвалитися "багатим", добре задокументованим минулим тоді, як інші змушені задовольнятись тільки примарним, убогим минулим", підштовхує до постійного порівняння й наслідування. Націоналізми у всьому світі до цього спонукає не тільки економічна відсталість, а й брак культурних та етносимволічних ресурсів. І тут має значення не стільки "достовірність даних", як сприйняття їх автентичності якоюсь частиною нації та іноземцями, тобто внутрішнє й зовнішнє визнання самобутнього характеру національної культури. Зважаючи на кількість етнічних груп, які є потенціальними кандидатами на перетворення в нації і потреби доведення до свідомості одноплемінників та іноземців своїх претензій, роль етноісторії та етнічної культури стає все вирішальнішою для обгрунтування і легалізації статусу нації. Отже, схоже на те, що сила етнонаціоналізмів зросте, а сфера їхнього впливу розшириться.

Цей висновок узгоджується з моїм поглядом, який я неодноразово обстоював раніше, про те, що націоналізм потрібно розглядати не як політичну ідеологію, а як політизовану форму культури — таку, що є громадською, народною й "автентичною". Загальнопоширене перетворення простонародних етнічних культур на політизовані громадські, національні культури є основним стрижнем націоналізму. З огляду на кі/130/лькість етносів в усьому світі, до деякої міри можна пояснити живучість і поширеність націоналізму на початку XXI ст.





Духовні засади


Але то тільки видима частина айсберга. Навіть більше, саме за вивчення націй, заснованих на релігійних засадах, ми можемо зрозуміти причини безперервного захоплення національними ідентичностями й живучості націй.

На перший, погляд таке твердження звучить парадоксально. Як не є, а ми живемо у світську добу, принаймні на Заході, коли матеріальні вартості й переваги замістили духовні почуття і сховали від стороннього ока стародавні вірування в абстрактні вартості. Ідентичності, які ми намагаємося будувати є, по суті, прагматичними, вони спираються на економічні підвалини і знаходять політичне вираження тільки у зв’язку з подальшими економічними інтересами. Наша культура теж, принаймні на популярному рівні, значною мірою перебуває під впливом комерційних міркувань за браку будь-яких духовних, абстрактних вимірів, якоїсь віри поза безпосереднім сьогоденням і його минущих виражень. Якщо врахувати ще й поширену апатію та цинізм щодо політичних ідеалів, то чи здивує нас те, що національний ідеал викликатиме менше натхнення й підсилюватиме дедалі більшу байдужість?

І це не тільки проблема Заходу. Є ознаки втрати довіри до націоналізму в інших країнах, поза межами Заходу. З досягненням політичної незалежності, спостерігається спад націоналістичного запалу, як тільки стає ясно, що націоналізм не має рецепту для швидкого економічного розвитку і що для цього потрібні інші ідеології, а також значні ресурси та технології, щоб зрушити відсталі суспільства з їхнього стану економічної та культурної залежності 15.

З іншого боку, реалізація цього плану не запобігла спалахові національних пристрастей на основі етнічних і релігійних причин в багатьох постколоніальних країнах від Індії та Індонезії до Палестини та Ізраїлю, Етиопії та Анґоли. Це також не остудило націоналістичного запалу численних учасників значних територіальних суперечок у світі — у Кашмірі, Шрі-Ланці, на Кавказі, Балканах, Близькому Сході та в районі Африканського Рогу. У своєму дослідженні "релігійних націоналізмів" Марк Юрґенсмаєр (Mark Juergensmeyer, 1993) привертає увагу до неспроможності світських націоналізмів, на думку багатьох, і привабливість радикальнішого глибоко релігійного націоналізму, зосередженого на соціальних перетвореннях згідно зі строгим тлумаченням стародавніх /131/ релігійних текстів і застосуванням їх на практиці. Навіть коли ми не можемо серйозно говорити про "нову холодну війну", з огляду на брак єдності між різновидами цих релігійних націоналізмів, їхні окремі прояви становлять собою доволі серйозні духовний і політичний виклик часто неефективним незахідним державним націоналізмам.

Але навіть на Заході духовні засади нації не щезли. Вони були витіснені світським націоналізмом і були змушені пристосуватись до соціальних і політичних змін. Але "політична релігія" світського націоналізму й далі використовує давні релігійні теми для своїх літургій, символіки й мітотворчості, водночас виставляючи себе, як єдиний засіб спасіння в епоху раціоналізму. Зрештою, на колективному рівні, застосування раціоналізму допускає до деякої міри кооперацію та політичну солідарність, а це потребує чітко окресленої системи поглядів і політичної арени. Для недалекого майбутнього, нація — деяка спільнота, яка має певну територією і відмінна своєю історією та власною долею — безумовно служить найпоширенішою і найпридатнішою для практики основою політичної солідарності.

Ці чотири основні категорії нації — суспільство, територія, історія та доля — мали в минулому, а на мою думку, мають і тепер розглядатися, як "священні", в тому розумінні, що сприймаються більшістю членів, як об’єкт пошани і набожної відданості і як самоціль. Це зовсім не означає, що ці чотири аспекти в цілому не можуть піддаватись сумніву. Дехто відкинув спільноту як таку на користь всесвітнього космополісу, але тут постало достатньо питань щодо природи і меж батьківщини, істинного змісту й моральності етноісторії та достоїнств і недоліків різноманітних бачень долі спільнот. Мало хто сумнівається в тому, що світ розділений на спільноти чи нації, котрі володіють власними територіями чи батьківщинами, мають власну історію та особливу долю. Таку модель можна було б назвати "священними властивостями" нації чи, точніше, основними властивостями нації, що сприймається, як духовна спільність її членів 16.

Цими непорушними властивостями, на яких я наголошував у розділі 2, були:

(1) віра в етнічну вибраність, розуміння нації, як вибраного народу, на який покладена особлива місія чи який має особливий договір з Богом;

(2) відданість священній території, успадкованій батьківщині, освяченої святими, героями й мудрецями, а також могилами та надгробками предків; /132/

(3) поширеними споминами про "золотий вік", як апогей національної історії, добу матеріального і/чи духовного й мистецького розквіту;

(4) культ "славних предків" і героїчної жертовності заради нації та її долі.

Приклади таких вірувань, споминів і відданості можна знайти в доновітні епохи — в етносах, містах-державах та імперіях. Навіть культ уславлення загиблих має свої витоки в похоронних церемоніях і культі предків. Як довів Джордж Мос (George Mosse) на прикладі Німеччини, ранні німецькі націоналісти при проведенні маніфестацій та святкувань використовували, зокрема, характерні християнські літургійні та ритуальні елементи. Націоналісти взагалі облаштувалися на цих традиційних релігійних підвалинах, відбираючи й змінюючи давніші теми, символи й міти для власних політичних потреб. Але навіть на базовому рівні націоналізм, як політична релігія, як "релігія народу", неминуче використовує ці чотири духовні особливості для перебудови й підтримки новітніх національних ідентичностей (Mosse, 1975 та 1994).

Мені не хотілося б стверджувати, що всім націям однаковою мірою притаманні всі ці духовні властивості. Ми бачили наскільки нерівномірним у світі було поширення добре задокументованих етноісторій. Ця нерівномірність стосується також інших духовних особливостей. В деяких випадках приєднання священних територій стає сенсом національного існування, надаючи цьому особливого значення та сили, як це трапляється у випадках затяжних територіальних суперечок. В інших — наперед виступає колективна пам’ять про "золоту добу" та стає орієнтиром і спонукою до колективних дій. А ще в інших — основною була віра в етнічну обраність, ідея спільноти як вибраного народу спонукала націю до дій, чітко розмежовуючи законних жителів та чужинців. Мабуть, найширше визначають характер колективного зв’язку і долю громадян культ полеглих героїв війни та їхніх монументів разом з урочистими церемоніями на честь загиблих "славною смертю".

Отже, на основі цієї концепції ми можемо відважитись на загальні припущення щодо стійкості національних ідентичностей. Там, де були наявні всі чотири сакральні властивості, й там, де вони продовжують існувати тепер, широко поширившись серед етно-національного населення, національна ідентичність, що виникла внаслідок цього, була і продовжує бути, особливо сильною та життєздатною, утворюючи різку межу між членами спільноти й чужинцями і, за інших рівних умов, викликає небажання розглядати прибульців за повноправних членів національної культурної спільноти. І навпаки, там де бракує більше однієї з /133/цих сакральних властивостей, чи вони послаблюються, сила національної ідентичності відповідно убуває і її привабливість для населення порівняно з іншими колективними культурними ідентичностями в цьому сенсі знижується. Це приводить до закономірного послаблення соціального й культурного розмежування нації та більшої готовності сприймати чужинців не тільки як співгромадян, а й як повноправних членів національної спільноти.





Висновок


Отже, на фундаментальному рівні націю можна розглядати як духовну спільноту громадян, а націоналізм як форму "політичної релігії" зі своїми власними священними книгами, літургіями, святими та ритуалами. Однак ні нації, ні націоналізми не залишаються ні монолітними, ні статичними. Як і традиційні релігії змушені періодично змінюватись і пристосовуватись до нових умов, так і новітні національні ідентичності зазвичай тлумачаться по-новому кожним наступним поколінням; і як релігії мають різноманітні форми, так ми знаходимо в націоналізмах паралельні міти про національне походження та розвиток. Хоч би там що, але слова, якими Дюркгайм підсумував свої дослідження релігії можна застосувати щодо націй і націоналізмів:


"Отже, є щось неминуще в релігії, яка приречена пережити всю особливу символіку, якою релігійна думка поступово обкутала себе. Не може бути суспільства, яке б не відчувало необхідності періодичного підбадьорення й потвердження колективних почуттів та колективних ідей, які підтримують його єдність і його індивідуальність" (Durkheim, 1915:427).


Отже, якщо світський матеріалізм та індивідуалізм не підірве віру в спільність історії та долі, то духовні підвалини націоналізму існуватимуть доти, доки націоналізм існує як політична ідеологія, — як суспільна культура і як політична релігія — приречена на розквіт, і доти національна ідентичність зоставатиметься одним із наріжних каменів сучасного світового порядку. /134/
















Попередня     Головна     Наступна


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



 


Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.