Попередня     Головна     Наступна                         Література





ПЕРЕДМОВА

ІСТОРІОГРАФІЧНИЙ ОГЛЯД


«Кройніка» Феодосія Софоновича — одне з визначних джерел та пам'яток української історіогра фії другої половини XVII ст. Історичні умови, в яких створювався твір, були складні та суперечливі. В ході визвольної війни українського народу 1648—1654 рр. була ліквідована влада Речі Посполитої на значній частині території України. Проте шляхетська держава намагалася «вогнем і мечем» утвердитися на українських землях. Одночасно загрожувала їм турецько-татарська експансія. У другій половині XVII ст. посилювався гніт царського уряду, який прагнув обмежити автономні права України. Згідно з умовами Андрусівського договору про перемир'я 1667 р. між Росією і Польщею, дещо стабілізувалось становище на Лівобережній Україні, у той час як Правобережжя поверталося під владу Польщі. Тут розгорнулася боротьба окремих угрупувань козацької старшини, пропольської, проросійської чи протурецької орієнтації, які закликали на допомогу війська Речі Посполитої та Кримського ханства, що спричиняло надзвичайне розорення краю.

Бурхливі політичні події не загальмували, проте, розвитку української культури й освіти, чільне місце в піднесенні якої посідав Києво-Могилянський колегіум 1. Новою тенденцією можна вважати те, що в середовищі діячів української культури другої половини XVII ст. посилювався інтерес до історії, відбувалися позитивні зміни в розвитку історичної думки.

В українській історіографії саме в той час з'явилися нові риси, які відрізняли її не лише від творів XVI, а й першої половини XVII ст. Розширювалася тематика історичних творів, залучалися нові категорії джерел (документи урядових та монастирських архівів, друковані й рукописні зарубіжні хроніки, публіцистичні пам'ятки), посилювався критицизм у ставленні до документів, літописна форма викладу матеріалу витіснялася розгорнутою літературно-історичною розповіддю, яка містила елементи наукового підходу до осмислення історичних подій, прагматичного висвітлення минулого тощо. На Україні стали популярними компіляції з вітчизняних літописів та зарубіжних хронік, насамперед творів польських авторів М. Стрийковського, М. та Й. Бєльських, М. Мєховського, М. Кромера, а також італійця О. Гваньїні та ін. Важливою рисою праць того періоду стала єдність теми на відміну від старих літописних творів, які давали зведення подій у хронологічній послідовності за значні проміжки часу 2.

У зв'язку з ростом національної самосвідомості українського народу виникала потреба в історичних творах з узагальнюючим викладом історії з давніх часів до сучасних авторам подій, як, наприклад, «Синопсис» (1674) чи «Обширний синопсис руський» (1681—1682) Пантелеймона Кохановського. Аналогічна тенденція спостерігалася і в Росії, де в той період створено літописи анонімного історіографа царя Федора Олексійовича, «О начале славенороссийского народа» (1699) — Тимофія Каменевича-Рвовського, «История» — дяка Федора Грибоєдова. Аналогічні твори з'являлися також у Болгарії — «Історія славеноболгарська» (1762) Паїсія Хілендарського, Сербії — «Родослів'я сербське» (1791) Йосипа Троноського, «Історія» (кінець XVIII ст.) Йована Раіча.

Виникнення цієї групи історичних творів свідчило про новий етап у розвитку історіографії, який характеризувався переходом від літописання та накопичення історичних знань до історичної науки. Для кожної країни, відповідно до специфіки економічного, соціально-політичного та культурного розвитку, цей період датувався різним часом: від XVI ст. (Польща) до XVIII ст., (Болгарія, Сербія). В Росії він охоплював понад 150 років, починаючи від другої половини XVI ст., до початку XVIII ст. 3 Приблизно такими ж, на наш погляд, були хронологічні межі даного періоду для української історіографії.

Грунт для появи узагальнюючих творів, розрахованих на масового читача, був підготовлений ще наприкінці XVI — початку XVII ст. визначними працями українських полемістів З. Копистенського («Палінодія»), М. Смотрицького («Тренос»), Христофора Філалета («Апокрисис»), І. Вишенського та ін. Полемізуючи з католицькими та уніатськими богословами й публіцистами, вони обґрунтовували право українського народу на незалежність, звертаючись до його історичного минулого. Показово, що вже тоді з'явилися спроби підготувати не церковно-публіцистичний, а історичний твір, написаний з тих же патріотичних, антикатолицьких та антиуніатських позицій. Першим відомим нам таким твором був Густинський літопис 4. Після визвольної війни українського народу на основі традиції полемічної літератури кінця XVI — першої половини XVII ст. створено історичні твори, які містили узагальнюючий виклад історії України.

Українські літописи XVI—XVIII ст. дозволяють певною мірою компенсувати колосальні втрати джерел, які гинули внаслідок майже безперервних війн, а також стихійних явищ, недбалого ставлення до їх збереження. За таких умов питома вага літописів як джерела з історії України значно підвищується, хоч самі літописи дійшли до нашого часу з великими втратами. Слід зазначити, що тривале перебування українських земель під пануванням феодалів Литви, Польщі, Угорщини негативно позначилося на загальному розвитку літописання. Не маючи державної підтримки, як, наприклад, літописання в Росії, де були створені фундаментальні зводи при царському та митрополичому дворах типу Никонівського, українське літописання проводилося в значно меншому обсязі й нерідко становило приватну справу окремих освічених осіб. Внаслідок цих та інших обставин до нас дійшли не комплекси пам'яток, а їх окремі ланки, котрі все ж дають змогу пізнати характер українського літописання, шляхи його розвитку, визначити загальне й особливе при порівнянні з історіографічними джерелами сусідніх народів.

Вивчення українських літописів важливе не лише з фактографічного боку, а й тому, що вони дозволяють повніше висвітлити ідеологію епохи. Так, визвольна війна 1648—1654 рр., наступні антифеодальні та визвольні рухи другої половини XVII—XVIII ст. мали надзвичайно великий вплив на кристалізацію національної самосвідомості українського народу, розвиток суспільно-політичної думки. Представники різних класів та соціальних груп (духівництво, шляхта, козацька старшина, міщани, рядове козацтво) взялися за перо, щоб передати нащадкам історію недавнього минулого, зафіксувати події, учасниками яких вони були, визначити своє ставлення до них. Те, що традиції офіційного літописання на Україні не було, а також той факт, що творці пам'яток історичної думки були досить незалежними від уряду, визначало своєрідність українських літописів, більш повну фіксацію на їх сторінках різноманітних поглядів на минуле й сучасне. Українські літописці середини XVII— XVIII ст. намагалися насамперед висвітлити визвольну війну та наступні події, козацько-селянські повстання кінця XVI — першої половини XVII ст., боротьбу українського народу проти іноземних загарбників. При цьому зростав інтерес до історії Київської Русі, до пошуків коріння українського народу й взагалі слов'ян, запорозького козацтва тощо.

Слід підкреслити, що розквіт літописання на Україні в середині XVII—XVIII ст. не можна розглядати як анахронізм. Досить зазначити, що методи пізнання історичного минулого в українській історіографії не були застиглими, а під терміном «літопис», «хроніка» нерідко приховувався історичний твір нового типу. Традиційний термін «літописець», або «хроніст» насправді не вповні підходить для визначення представників української історичної думки середини XVII—XVIII ст., наприклад Ф. Софоновича, С. Величка, П. Симоновського, не кажучи вже про анонімного автора «Історії русів».

Значення українських літописів як історичного джерела було добре усвідомлене ще дворянськими істориками кінця XVIII — початку XIX ст., які часто використовували їхні свідчення (M. M. Бантиш-Камечський, Г. Ф. Міллер, Д. М. Бантиш-Каменський, М. І. Маркевич). Приблизно тоді ж ці літописи поступово ставали об'єктом дослідження та публікацій. Значний внесок у цю справу зроблений М. А. Максимовичем, О. М. Волинським, М. І. Костомаровим, П. О. Кулішем, Г. Ф. Карповим, В. М. Білозерським й особливо О. І. Левицьким, котрий здійснив перше спеціальне джерелознавче дослідження одного з українських літописів (Самовидця). Пізніше до вивчення літописів зверталися І. Я. Франко, М. С. Грушевський, В. С. Іконников, С. Т. Голубєв та ін.

У радянські часи українські літописи досліджували Д. І. Багалій, С. І. Маслов, Т. І. Сушицький, М. Н. Петровський, М. І. Марченко, І. П. Крип'якевич, О. М. Апанович, Я. І. Дзира, Ф. П. Шевченко, але міцні й безперервні традиції у розробці даної проблематики не склалися, в чому виявилися негативні наслідки періоду культу особи Сталіна та застійних років. Так, і нині відсутнє академічне видання навіть найважливіших пам'яток українського літописання, ряд літописів охарактеризований вченими лише побіжно. Майже не досліджувалася й «Кройніка» Феодосія Софоновича, хоч згадки про неї, до речі дуже неповні та неточні, вміщувалися на сторінках багатьох навчальних посібників з джерелознавства та історіографії.

Одним з перших істориків зацікавився «Кройнікою» Є. О. Болховітінов (митрополит Євгеній). Хоч ще не були виявлені всі списки й навіть частини твору, дослідник встановив зв'язок «Кройніки о Русі», тобто першої частини літопису, з київським «Синопсисом»: одним з головних її джерел був Іпатіївський (Хлєбниківський) літопис. Він же висловив припущення, що Ф. Софонович створив і ті статті рукописного збірника «Толстовський № 157» («Обширний синопсис руський»), котрі були написані українською мовою. У той же час у працях Є. О. Болховітінова ігнорувалися впливи польської історіографії XVI—XVII ст. на «Кройніку» та переоцінювався її вплив на «Синопсис»5. Висновки Є. О. Болховітінова лягли в основу більшості висловлювань дореволюційних істориків про твір Ф. Софоновича 6, хоч у деяких працях (І. Г. Шредер, І. Данилович, В. М. Берх) наводилися окремі важливі дані про списки різних частин «Кройніки», було надруковано невеликий фрагмент з «Кройніки о землі Полской»7.

Невдалою виявилася перша спроба вчителя історії та географії І Київської гімназії О. М. Рогозинського створити джерелознавче дослідження «Кройніки» Ф. Софоновича. Оскільки стаття О. М. Рогозинського є, по суті, єдиним спеціальним дослідженням у дореволюційній історіографії, присвяченим «Кройніці», то її положення слід розглядати докладніше.

14 травня 1909 р. на історичну секцію «Українського наукового товариства» О. М. Рогозинський підготував реферат «Про літопис Софоновича»8. Цей реферат став основою доповіді, виголошеної 2 травня 1910 р. в історичному товаристві імені Нестора-літописця 9, а пізніше (за допомогою О. О. Шахматова) надрукованої 10. До дослідження «Кройніки» О. М. Рогозинський вніс три нових моменти: 1) встановлені справжні назви рукописних збірників «Толстовський № 145» (далі — Т. 145) і «Толстовський № 157» (далі — Т. 157), а також ім'я їх упорядника — П. Кохановський; 2) зроблено висновок, що Т. 157 не може розглядатися як перехідний ступінь від «Кройніки о Русі» до «Синопсису», оскільки Т. 157 створений пізніше; 3) вказано на деякі вставки до тексту «Кройніки о Русі» (до Т. 157), зроблені П. Кохановським.

Разом з тим стаття О. М. Рогозинського містила численні помилки, які зумовлювалися неправильною методикою дослідження літописів. Так, він механічно переніс неправильне визначення І. Даниловичем та О. І. Старчевським хронологічних рамок польської та литовської частин «Кройніки»11. Не розібравшись у визначенні джерел «Кройніки» О. І. Старчевським та Є. О. Болховітіновим, Рогозинський приписував останньому думку, якої той ніколи не висловлював, а саме: Ф. Софонович лише переклав українською мовою та «переробив Стрийковського». Згідно з тезами О. М. Рогозинського, Ф. Софонович помер до 1674 р., хоч насправді роком смерті вважається 1677. Помилявся дослідник і тоді, коли вказував на близьку спорідненість між Густинським літописом та «Кройнікою о Русі», а також коли писав про «незграбне» сполучення історичного матеріалу у всіх трьох частинах «Кройніки» й безпідставно протиставляв Ф. Софоновичу «сміливу» та «самостійну» працю над джерелами І. Гізеля (якого О. М. Рогозинський вважав автором «Синопсису»). Розглядаючи складні питання взаємовпливів «Кройніки» Ф. Софоновича та близьких до неї історичних творів, О. Рогозинський керувався помилковими уявленнями про зв'язки між літописцями: якщо між двома літописами є спорідненість, то це необхідно пояснювати лише тим, що вони мають спільні джерела (як правило, ті, що не збереглися). Отже, створення двох споріднених творів, за Рогозинським, відбувалося лише незалежно один від одного й паралельно один одному. Захист даної тези став джерелом його суперечливих, а подекуди парадоксальних висновків. Так, відзначаючи близькість творів Ф. Софоновича та М. Стрийковського, О. Рогозинський без жодних аргументів відкидав безпосередні запозичення матеріалів Ф. Софоновичем з «Кройніки польської, жмудської і всієї Русі» а вважав, що обидва автора користувалися спільними джерелами, які не дійшли до того часу, і вказував на якісь міфічні «Кам'янецьку, Брацлавську» та інші «дрібні міські хроніки». Проте не підлягає сумніву той факт, що Ф. Софонович, як і автор Густинського літопису, користувався одним з найпопулярніших тоді у Речі Посполитій історичним твором, виданим у 1582 р.,— хронікою М. Стрийковського.

Аналогічно заплутавшись у надуманих схемах, О. Рогозинський вирішував питання про взаємозв'язки між «Кройнікою» Ф. Софоновича, «Синопсисом», збірниками Т. 145 («Хронограф» П. Кохановського) та Т. 157 («Обширний синопсис руський» П. Кохановського). З одного боку, він вказував на те, що П. Кохановський долучив «Кройніку о Русі» до складу Т. 157, «відкинувши» лише ім'я Софоновича із заголовку (і це було насправді так), а з іншого — запевняв, що П. Кохановський, створюючи «Обширний синопсис руський» (Т. 157) «користався статтями з тих джерел, котрі лягли в основу «Кройніки» Ф. Софоновича, а також із джерел «Синопсису» та Густинського літопису. Без найменших підстав О. Рогозинський навіть поставив під сумнів авторство Ф. Софоновича, називаючи його «списателем», «збирачем» «Кройніки».

Відкидаючи спорідненість між «Кройнікою» та «Синопсисом», О. Рогозинський знаходив її між «Синопсисом» та творами П. Кохановського, а також між цими останніми та «Кройнікою», не помічаючи, що звідси походить і спорідненість між твором Ф. Софоновича та «Синопсисом». О. Рогозинський наполягав на ізольованості «Кройніки» від «Синопсиса», мотивуючи, що «вони не виявляють безпосередньо спільних для себе джерел», хоч у тогочасній історіографії не було жодних сумнівів у тому, що головними джерелами обох творів були хроніка М. Стрийковського та давньоруський літопис типу Іпатіївського або Хлєбниківського.

На жаль, деякі положення статті О. М. Рогозинського були сприйняті окремими радянськими істориками 12, і це ще більше заплутало питання про джерельну основу «Кройніки» Ф. Софоновича.

Одночасно з О. М. Рогозинським над «Кройнікою», готуючи її до друку, наполегливо працював С. Т. Голубєв. Як повідомлялося 13, цей твір разом із «Синопсисом» та Густинським літописом повинен був побачити світ у 1910 р. в одному з томів «Архива Юго-Западной России». Проте підготовка «Кройніки» до друку затяглася, бо спалахнула перша світова війна. У 1920 р. помер C. T. Голубєв, котрий готував передмову до віддрукованого тому. Тираж довго лежав у друкарні І. Чоколова, чекаючи на передмову, аж доки у 1922 р. його не пустили на макулатуру. Вціліло лише три примірники 14. Один з них знаходився у Державній публічній бібліотеці АН України (ЦНБ) у Києві, але через чиюсь некомпетентність був списаний на макулатуру у 1945 р. Другий (дефектний), що містить у собі лише твір Софоновича, зберігається нині у Пушкінському Домі, у зібранні В. Адріанової-Перетц. Доля третього примірника не відома.

C. T. Голубєв видав лише дві статті про твір Ф. Софоновича. Він досконально проаналізував повідомлення «Кройніки о землі Полской» про висвячення київським митрополитом С. Косовим у 1650 р. чотирьох православних єпископів 16 та повідомлення «Кройніки о Русі» про походження назви «Видубичі»18.

В. С. Іконніков, зазначаючи вплив «Кройніки о Русі» на «Синопсис», покликався на усну інформацію C. T. Голубєва з цього питання: правильно вказувалося, що перша частина «Кройніки» впливала лише на третє видання «Синопсиса» 17.

У 40-і роки увагу зарубіжних лінгвістів та дослідників привертав Вестероський список «Кройніки о Русі», який зберігається у Швеції. У 1944 р. шведською дослідницею Цецилією Бореліус була написана праця «Хроніка Софоновича та кодекс Спарвенфельда», котра лишилася неопублікованою 18. У 1952 р. вона захистила докторську дисертацію, предметом дослідження якої була мова «Кройніки о Русі» (на основі Вестероського списку). У тому ж році вийшла з друку книга Ц. Бореліус «Хроніка Софоновича у складі кодексу АД 10 Вестероської гімназіальної бібліотеки. Мовознавче дослідження»19. Вона дослідила «Кройніку о Русі» як пам'ятку української мови, довела значний вплив на неї праці М. Стрийковського, встановила, що головним вітчизняним джерелом її був давньоруський літопис, який стояв ближче до Хлєбниківського, ніж до Іпатіївського літопису. Певне значення мало видання Ц. Бореліус чотирьох розділів «Кройніки о Русі» за Вестероським списком, проте без коментарів та порівнянь з іншими списками. До того ж текст друкувався за недосконалими правилами, що призводило до його спотворення. Так, надрядкові знаки подібні до «'», що в більшості випадків означали звук ї, передавалися як й. Це зумовило утворення немислимих форм, наприклад: «тый князи» (називний відмінок множини).

Праця Ц. Бореліус була піддана гострій критиці у рецензії славіста із США Юрія Шевельова 20. На його думку, «Кройніка о Русі» написана білоруською мовою, звідки робився висновок про білоруське походження Ф. Софоновича. Проте у знайденому нами листі київського митрополита Гедеона Четвертинського та архімандрита Києво-Печерської лаври Варлаама Ясинського до московського патріарха від 25 березня 1689 р. зазначалося, що хроніст був «родом з самого ...града Києва»21. Висновок про білоруську мову «Кройніки о Русі» Ю. Шевельов зробив на основі аналізу лише її Вестероського списку, який найменше підходить для лінгвістичного дослідження, бо зазнав як мінімум подвійної мовної редакції російських переписувачів. Останні внесли, наприклад, до мови пам'ятки невластиве їй «акання» та інші риси, характерні для російської мови і сприйняті Ю. Шевельовим за білорусизми. Рецензент вважав за білорусизми і такі явища у мові «Кройніки», як контамінацію закінчень іменників чоловічого та середнього роду у давальному відмінку однини -ові на -у, часте опущення кінцевого у прикметниках чоловічого роду в називному відмінку однини; заміну я на а після р, наприклад, баграний тощо. Проте все це типові риси північних діалектів української мови (до якої належить і Київ), спільних з білоруською 22.

Одночасно з Ц. Бореліус «Кройніку о Русі» у збірнику (кодексі) АД 10 вивчав С. Даль 23. У його праці міститься згадка про зниклий список «Кройніки» Ліндберга. С. Даль описав палеографічні особливості кодексу АД 10, філіграні, що дозволило уточнити походження й час написання даного збірника. Дещо пізніше згадки про кодекс АД 10 та Вестероський список «Кройніки о Русі» з'явилися в радянській літературі 24.

До V Міжнародного з'їзду славістів вийшла праця О. Н. Робінсона 25, в котрій автор показав велике значення слов'янської історіографії XVII— XVIII ст. як пам'ятки ідеології свого часу. Крім того, у книзі детально була розглянута популярна за доби барокко теорія «Мосох — Москва», перенесена з хроніки М. Стрийковського до «Кройніки о Русі», визначені спільні риси у творах слов'янських літописців XVII—XVIII ст.

Цінні думки, що стосуються «Кройніки», висловив радянський дослідник О. І. Рогов, котрий вивчав твір М. Стрийковського 26. Особливо це стосується другої частини праці Ф. Софоновича — «Кройніки о початку і назвиску Литви». Дослідник вказав на значне довір'я Ф. Софоновича до М. Стрийковського (інколи всупереч вітчизняним авторам), вперше відмітив використання істориком літопису Великого князівства Литовського, а також твору О. Гваньїні, підкреслив деякі характерні особливості роботи Ф. Софоновича з джерелами (зародження критицизму, переробка структури запозичених з джерел звісток тощо). Проте О. І. Рогов недооцінював впливу твору М. Стрийковського на «Кройніку о Русі», безпідставно зараховуючи до джерел останньої Новгородський І літопис. У цілому ж його праця стала важливим внеском у розв'язання складних проблем дослідження твору Ф. Софоновича.

У першій половині 70-х років «Кройніка» Ф. Софоновича стала об'єктом дослідження автора цих рядків. Ним була написана кандидатська дисертація й цикл праць, посилання на які подаються нижче, а також опубліковані окремі уривки з пам'ятки 27.

Завершуючи історіографічний огляд 28, зазначимо, що нині «Кройніка» Феодосія Софоновича все частіше привертає увагу дослідників, авторів підручників з джерелознавства та історіографії історії СРСР та України, історії української літератури, викликає інтерес широкої громадськості.








Попередня     Головна     Наступна                         Література


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчани, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.