Уклінно просимо заповнити Опитування про фемінативи  


Попередня     Головна     Наступна                         Література





ІСТОРІЯ СТВОРЕННЯ «КРОЙНІКИ» ФЕОДОСІЯ СОФОНОВИЧА


Рік народження Феодосія Софоновича невідомий. Очевидно він народився на початку XVII ст. Лазар Баранович, видатний український церковний та культурний діяч XVII ст., товариш Ф. Софоновича по навчанню у Київському колегіумі, писав йому в 1675 р.: «...З вами я ріс, з вами й померти бажаю» 29. Сам Баранович народився у 1620 р., хоч в деяких працях подається й інша дата — 1593 р. 30 Так як майбутній історик навчався разом з Л. Барановичем, можна зробити висновок, що різниця у віці між ними була невеликою.

Про місце народження Ф. Софоновича свідчить згаданий вище лист київського митрополита Четвертинського та архімандрита Києво-Печерської лаври В. Ясинського до московського патріарха Йоакима від 25 березня 1689 р.: «Родом з самого... града Києва».

До «Пом'яника» Золотоверхого Михайлівського монастиря у Києві, започаткованого у 1667 р. самим хроністом, був внесений весь рід Ф. Софоновича (160 імен). Зазначимо, що прізвище хроніста тут, як і в інших джерелах XVII—XVIII ст., подане через літеру о у першому складі, тобто Софонович. Проте в літературі частіше трапляється невірне написання прізвища через а у першому складі (Сафонович), від якого, на нашу думку, слід відмовлятися 31. Останні 12 імен, подані у «Пом'янику», виписані дещо окремо. Вони, очевидно, належали найближчій рідні хроніста. Процитуємо даний запис:

«Пом'яни Гд̃и дш̃у усопшаго раба Софония, млад[енца] Кирилла, инокиню Марию, млад. АндрЂя, иерея ТимофЂя, Агафии, млад. Стефана, Романа, Марии, Иоанна, Елену» 32. Згаданий тут Софоній та Марія були, очевидно, батьками хроніста. Від імені Софонія походить і прізвище майбутнього автора книги, що свідчить про його міщанське походження. Це ж стверджує той факт, що молодший брат хроніста Іван був київським райцею. Власне, вже в «Пом'янику», котрий продовжувався і в наступні роки, напроти імені Івана зазначено іншою рукою: «Софонович, бурмистр киевский». Ф. Софонович згадував про свого брата у творі «Повість о преславних чудах святої великомучениці Варвари» (1669 або 1670 рр.): «Иоанъ Софонович, мЂщанин и раица»33.

Ім'я брата хроніста знаходимо серед підписів верхівки київської міської громади під свідченнями у справі про зраду єпископа Мефодія (Максима) Филимоновича, датованими 21 вересня 1668 р.: «Іван Софонович, райця сегорочный»34. Як київський бурмистр, Іван Софонович згадувався під 1679 та під 1682 р.36 Зокрема, в останньому випадку його підпис стояв під актом обрання після смерті І. Гізеля нового архімандрита Києво-Печерської лаври В. Ясинського 20.1.1682 р. поряд з прізвищами ще двох київських бурмистрів (Яна Биковича і ДемидаМамоновича), київського війта Ж. Тадрини і старшого райці 3. Тадрини, а також відомих церковних та культурних діячів А. Радивиловського, П. Кохановського, Ф. Углицького та ін.

Про ранній період життя Ф. Софоновича згадки відсутні. Лише з листа Л. Барановича до М. Дзика, датованого 1677 р., дізнаємося, що хроніст вчився разом з автором листа у Київській братській школі (з 1631 р.— Києво-Могилянському колегіумі), де вони навіть грали разом у трагедії: «Я (тобто Л. Баранович.— Лет.) роль Йосипа, а в Бозі почивший (тобто Ф. Софонович.— Авт.) — роль Веніаміна»36. Л. Баранович мав на увазі трагедію про біблійного Йосипа Прекрасного, котру М. І. Петров вважав першою шкільною драмою, поставленою у Києві (30-і роки XVII ст.). Про цю драму відомо лише, що діючими особами в ній виступали патріарх Йосип та його брат Веніамін і що вона, очевидно, була наслідуванням якогось польського зразка 37. З того часу й до самої смерті хроніста з'єднувала з Л. Барановичем міцна дружба. У листах Л. Баранович писав Ф. Софоновичу, як «старовинному та наймилішому другу моєму й найщирішому братові»38, просив дати оцінку його літературним творам тощо.

Деякі дослідники (І. Яхонтов, К. Я. Здравомислов) 39 вважали, що Ф. Софонович навчався за кордоном, але це не підтверджується відомими нам джерелами.

Закінчивши Києво-Могилянський колегіум, Ф. Софонович одержав міцні знання латинської, грецької, польської та церковнослов'янської мов. Про це свідчить, зокрема, й заголовок його твору «Виклад о церкві святій» 40. Із вищезгаданого листа Г. Четвертинського та В. Ясинського дізнаємося, що Ф. Софонович був «свЂдый добре не токмо латинский язык, но и греческий» 41. Знав хроніст російську книжну мову, про що свідчить, наприклад, його звернення до царя Олексія Михайловича 42.

Після закінчення Києво-Могилянського колегіуму Ф. Софонович викладав в його стінах «слово божие» (40-і — початок 50-х років XVII ст.). У той час колегіум досяг свого розквіту. Разом з Ф. Софоновичем тут працювали такі вчені, як І. Гізель, І. Галятовський, В. Ясинський та ін. То був час, коли зміцнювалися російсько-українські культурні зв'язки. Не випадково царська грамота від 24 травня 1649 р., адресована київському митрополитові Сильвестру Косову, містила прохання направити до Москви для перекладу Біблії з грецької мови Арсенія Сатановського та Дамаскина Птицького43. 8 червня 1649 р. ігумен Братського монастиря І. Гізель з «братією» та «київський старець Феодосій» відправили царю Олексію Михайловичу листа, у котрому просили допомоги для Києво-Могилянського колегіуму. Вони повідомляли, що до Москви направлять «учителей от нас избравше, священноинока Епифания (Славинецького.— Лет.) и Арсения (Сатановського.— Авт.), c ними же и священноинока Феодосия, учителя и проповедника слова Еожия» 44. Про це йшлося і в листі С. Косова до царя від 20 липня 1649 р.45 Зазначимо, що у друкованих джерелах, які висвітлюють хід відомої місії А. Сатановського та Є. Славинецького, не вказувалося прізвище «старця Феодосія». Тому дослідники вважали, що «старець Феодосій» — це Феодосій Василевич-Баєвський 46. Проте у недрукованому джерелі вдалося знайти відомості, котрі засвідчують, що саме Ф. Софонович, а не Василевич-Баєвський, супроводжував до Москви двох вчених й очолював цю важливу місію.

Зазначимо, що й досі не видано повністю документи про приїзд до Москви Ф. Софоновича, А. Сатановського та Є- Славинецького, які зберігаються у ЦДАДА СРСР 47. У них детально розповідається про паломництво київських вчених до Троїцько-Сергіївської лаври, про отримання Ф. Софоновичем матеріальної допомоги для Києво-Могилянського колегіуму. Документи (в основному відписки та пам" ятки) визначають норми провіанту й напоїв для вчених та їхніх слуг, корму для коней тощо. Тут міститься відома промова Ф. Софоновича, виголошена у серпні 1649 р. під час аудієнції у царя Олексія Михайловича 48. її текст написаний рукою Ф. Софоновича українським скорописом. Збереглася також копія царської грамоти до С. Косова, в котрій повідомлялося про те, що «старцы» Арсеній, Єпифаній і Феодосій прибули до Москви і що останнього відпущено до Києва з «милостыней» для Братського монастиря 49.

Згаданий лист Г. Четвертинського та В. Ясинського засвідчує, що «Феодосій Софонович... знаемый и на Москве; он бо там на желание... царя... Алексея Михайловича... двоих иеромонахов, уч̃тлей киевских Епифания и Арсения от ... митрополита киевского... Сивестра Косова отвезл, яко началник тем сый (підкреслено нами.— Авт.) и многажды в царствующем граде слово Бж̃ие проповедал» 50. Після повернення до Києва Ф. Софонович продовжив викладацьку діяльність у колегіумі. У 1653—1655 рр. він був намісником, тобто виконував функції ректора 61. Саме про цю посаду Ф. Софоновича згадують російські воєводи, князі Куракін та Волконський 62. У листі до царя від 1 квітня 1654 р. вони писали про те, що у березні того ж року Ф. Софонович сповістив їх про напад польсько-шляхетських військ на містечко Бородянку — маєтність Золотоверхого монастиря 53.

Після Переяславської ради до царя зверталися представники вищої церковної православної ієрархії, добиваючись жалуваних грамот, які б надавали їхнім церквам та монастирям маєтності чи права або ж підтверджували попередні. Серед них був і Ф. Софонович. З липня 1654 р. він звертався до царя Олексія Михайловича з проханням про підтвердження прав Братського монастиря й передачу йому маєтностей боржників: покійного Адама Киселя (м. Мена) і шляхтича Воронича (маєтності у м. Ржищеві). У тому ж листі він згадував і про своє друге перебування у Москві на початку 1654 р., якраз під час Переяславської ради, позитивно відгукувався про об'єднання України з Росією: «Егда во царствующем граде сый сея зимы... видех своими очима тамо, яко... под крыле царския своея печати, орла глаголю, нашу Малую Русь в защищение свое приемши и крепкую десницу от гонения подаеши, зело радовахся и благодарих Бога»64. Ф. Софонович листа писав, попередньо узгодивши свої дії з гетьманом Б. Хмельницьким та генеральним писарем І. Виговським. Останні, з свого боку, також звернулися до царя з проханням задовольнити ченців Братського монастиря, бо «то место святое» (Б. Хмельницький) і є відомим центром науки та просвіти (І. Виговський) 56. Наприкінці липня 1654 р. Ф. Софонович звернувся до царя з новим листом, в котр му просив задовольнити прохання, висловлені раніше, а також надати монастирю ряд маєтностей 56.

Навесні 1655 р. ченці Золотоверхого монастиря обрали ігуменом Ф. Софоновича. Його обранню сприяла також недвозначна підтримка митрополита С. Косова. Гетьман Б. Хмельницький 2 червня 1655 р. видав універсал про затвердження Ф Софоновича ігуменом, в якому зазначалося: «Ко орого то велебного отца Феодосия от розных людей ми слишачи і сами оного добре знаючи, ведлуг побожного єго житя і добрих поступков на такий уряд бити годного, до елекції капитули прихиляючисе, аби того монастиря святого архистратига Михайла Золотоверхого Києвского ігуменом зоставал і капитулою того монастиря рядил, позволилисмо єму і тоє ігуменство конфирмовали, і аби всі маєтности і доходи монастирскиє в своєм завідованю міл, ними ведлуг звичаю старожитного диспоновал»57. Невдовзі Б. Хмельницький видав новий універсал «велебному в Бозі... отцу Феодосію Софоновичу», згідно з яким Золотоверхому монастирю передавався у володіння Федаківський млин під Трипіллям 58.

Ставши ігуменом, Ф. Софонович проявив себе як енергійний адміністратор. Спираючись на підтримку гетьманської адміністрації, вищої церковної ієрархії, він намагався посилити роль монастиря як культурного центру. Про це свідчить, наприклад, згадуваний «Пом'яник», в якому, зокрема, зазначалося: «Род Богдана Хмельницкого, гетмана Войска Запорозского, покрившаго мідю и позлатившаго верх церкви с[вя]таго архистратига Михаіла року 1655»59 (цей запис увійшов навіть до літопису) 60. У рукописному збірнику «Ізмарагд», який належав монастирю, за часів ігуменства Ф. Софоновича зроблено такий запис: «Ясневелебный от[е]ц наш Феодосий Софоничь (!) Золотоверхую церков желізом покрил року 1655 и 1656. Раб Божий економ Семеон» 61. Докладно описав Золотоверхий монастир того часу відомий арабський мемуарист Павло Халебський (Алепський), котрий супроводжував антіохійського патріарха Макарія в його подорожі по Україні. Слід зауважити, що Павло Халебський був у Києві двічі, і під час перших відвідин монастиря (3.VII. 1654 р.) бачився не з Ф. Софоновичем, а з його попередником — Ф. Василевичем-Баєвським. Але під час другого перебування у Києві (1655) мандрівник зустрічався вже з Ф. Софоновичем 62. Про ту зустріч з батьком Павла — патріархом Макарієм — сам хроніст згадував у «Повісті о преславних чудах св. великомучениці Варвари»: «...Прийми, читателю, второе сведецтво св̃таго Макария, патриарха Антиохийского, который за моего игуменства бывши у Києві и приехавши в монастыр наш Михайловский,кланяючися з вірою мощем св̃тыя Варвары, з слезами мовил нам так, иж Елиополь місто, где св̃таяВарвара замучена была,в моей епархии, недалеко от Антиохии, и кгдыпыталемся о мощех св̃тыя Варвары, нигде на востоце не слыхать; повідают, же мают быти (в Руси). Так, мовит, ваша земля у нас не забывается и вірую, же то власниі, же суть мощи св̃тыя Варвары и так треба вірити. И просил нас усилне патриарх, абысмо часть от мощей святой ему дали. И за благословением тогдашняго отца митрополита нашего Селивестра Косова, далисмо часть мощей святой Варвары святійшому патриарсі, которую з великою радостию и з благодарением принял, за найболший скарб почитаючи»63. Слід зазначити, що «По вість...» — цінна історично-літературна пам'ятка. Тут описуються зустрічі Ф. Софоновича з антіохійським патріархом Макарієм, київським воєводою Петром Васильовичем Шереметєвим, стрілецькими головами Іваном Олексійовичем Мещеріновим та Афанасієм Олексійовичем Ушаковим, коронним канцлером Речі Посполитої Є. Оссолінським, Лазарем Барановичем, бесіди автора з ченцями, насамперед з Золотоверхого монастиря, та богомольцями (ієромонахом Йосифом, ченцем Гавриїлом, ієродияконом Києво-Печерської лаври Афанасієм, слюсарем Григорієм, якимось Іваном Колцеданом та ін.) Ф. Софонович переповідав тут про обрання його ігуменом Золотоверхого монастиря, прихід до Києво-Печерської лаври на день св. Феодосія Печерського З травня 1659 р., вмістив спогади очевидця про захоплення Києва військами Януша Радзивілла у 1651 р. тощо.

19 лютого 1657 р. митрополит С. Косов надав одному зі своїх слуг Михайлу Шархавському привілей на прижиттєве володіння фільварком Лазаровщиною. Цей документ підписали також члени кафедральної капітули, серед яких і Ф. Софонович. Полономовний оригінал привілея, за свідченням дослідника Є. І. Болховітінова (митрополит Євгеній), на початку XIX ст. зберігався у ризниці Киево-Софійського собору 64.

У копіарії середини XVIII ст. серед документів, наданих у різний час Золотоверхому монастирю, міститься рішення київського наказного Василя Дворецького у справі про спірну маєтність Вигурівщину. Це село його колишній власник козак Вигура заповідав Золотоверхому монастирю, що й було стверджено Б. Хмельницьким. Проте після смерті Вигури претензії на село заявили священик Воскресенської церкви Кирило Муха й «служилий чоловік» Биримович. Конфлікт розрісся, й сторони, за словами В. Дворецького, «кгрунт Викгуровский на части хотячи розервати, не могли помиритися». За рішенням київського полковника, Вигурівщина, як і слід було чекати, закріплювалася за Золотоверхим монастирем 65.

27 липня 1657 р. помер Б. Хмельницький. В Чигирин на похорон славного гетьмана почали з'їжджатися люди з усіх куточків України. Серед них був і Ф. Софонович. Як один з представників вищої православної ієрархії, він, очевидно, не стояв осторонь боротьби довкола обрання нового гетьмана і, звичайно, ще одного гострого питання політичного життя України — виборів нового київського митрополита (С. Косов помер 3 травня 1657 р.). 23 серпня 1657 р. Ф. Софонович разом з представником Л. Барановича, архімандритом Овруцького монастиря, прибув до царського посла в Чигирині, стольника Василя Кікіна, і просив підтримки царя та патріарха Никона для їхнього кандидата — архімандрита Києво-Печерської лаври Інокентія Гізеля. Щоправда, Ф. Софонович попередив посла: «Да тог не ведаем, как похотят войском его ли... или кого де иного изберут, о том де у нас духовных будет рада c гетманом и c началными людми вскоре» 66. Проте, як відомо, наступником С. Косова було обрано Діонісія Балабана.

18 жовтня 1658 р. новий гетьман І. Виговський підтвердив своїм універсалом право Золотоверхого монастиря на володіння Федаківським млином, яке надав раніше Б. Хмельницький 67. 31 грудня 1659 р. цар Олексій Михайлович дав Ф. Софоновичу грамоту, котра стверджувала право монастиря на володіння маєтностями Бородянка, Нова Гребля, Загальці, Мосани й Краснопілля 68. Гетьман Ю. Хмельницький, можливо, пам'ятаючи своє навчання у Києво-Могилянському колегіумі, де був певний час викладачем і ректором Ф. Софонович, видав три універсали-привілеї на користь Золотоверхого монастиря. Останньому стверджувалися надані раніше права на володіння с. Блиставицею (8.II. 1660 р.), Федаківським млином (22.II. 1660 р.) та маетностями, зазначеними у згаданій царській грамоті 69.

По смерті Б. Хмельницького політична ситуація на Україні надзвичайно ускладнилася. Після спроби Ю. Хмельницького розірвати російсько-український союз загострилися суперечності між різними угрупуваннями козацької старшини. Нестабільною лишалася ситуація в церковному житті. Київський митрополит Д. Балабан, прибічник І. Виговського, після поразки останнього перебував у Чигирині. Спираючись на підтримку царського уряду, митрополію прагнув здобути мстиславський, оршанський та канівський єпископ Мефодій (Максим) Филимонович. Занепокоєні цим київські ігумени, в тому числі й Ф. Софонович, направили своїх представників до наказного гетьмана Лівобережної України Якима Сомка зі скаргою на Мефодія, котрого не хотіли бачити місцеблюстителем митрополії до нових виборів. 10 травня 1663 р. Д. Балабан помер. Зразу ж київські ігумени звернулися з проханням до чернігівського архієпископа Л. Барановича стати місцеблюстктелем митрополії, висловлюючи своє негативне ставлення до Мефодія. Пізніше у Корсуні відбулися вибори нового митрополита. Єпископи домагалися обрання Антонія Вінницького, єпископа перемишльського. Але частина духовенства й козацької старшини виступала за обрання Йосипа Нелюбовича-Тукальського, єпископа білоруського. Конфлікт затягся, і хоч нарешті було обрано митрополитом Й. Тукальського, на Лівобережній Україні він фактично влади не мав. 27—28 червня 1663 р. відбулася відома «Чорна рада», на якій гетьманом Лівобережної України було проголошено І. Брюховецького. Демагогія нового гетьмана, його загравання з народними масами, безоглядна підтримка царського уряду не могли не призвести до конфлікту із значною частиною православної ієрархії, яка раніше виступала за кандидатури Я. Сомка або В. Золотаренка, страчених за наказом Брюховецького. Крім того, гетьман підтримав Мефодія Филимоновича, котрий став місцеблюстителем київської митрополії, і цим ще більше погіршив свої стосунки з київськими ігуменами та іншими представниками православної ієрархії. Хоч Брюховецький і видавав часом універсали на користь останніх, в тому числі й стверджувальний універсал Золотоверхому монастирю на містечко Бородянку (7 лютого 1665 р.)70, проте його ставлення до київських ієрархів точніше відбивають доноси, котрі гетьман регулярно направляв до Москви. Так, 28 березня 1666 р. до Приказу тайних справ прибув із заслання в Кирило-Білозерському монастирі чернець Варфоломій і звинуватив у зраді царю деяких київських ігуменів. В основу свідчень Варфоломея була покладена інформація, отримана ним від засланого в той же монастир колишнього ієромонаха Києво-Межигірського монастиря Анатолія. Згідно з доносом, Ф. Софонович, зокрема, звинувачувався у тому, що у 1660 р. він нібито переховував у монастирі польського шпигуна шляхтича Чаплинського, який втік з-під арешту. Потім ігумен нібито поголив Чаплинському вуса та бороду, переодягнув черницею і вранці, коли черниці сусіднього монастиря виганяли корів на пасовисько, дав змогу шпигуну вийти за міські стіни 71. Переконавшись, що звинувачення Варфоломія в точності повторюють наклеп Анатолія, зроблений ще в червні 1665 р., як виявилося, за вказівкою Брюховецького, царський уряд не надавав їм значення.

Характерно, що Анатолій, повернувшись із заслання до Києва, написав у січні 1669 р. новий донос на київських ієрархів, де назвав Ф. Софоновича «першим зрадником». Він поставив йому у провину те, що у 1658 р. Ф. Софонович разом з Д. Балабаном підтримував І. Виговського, а під час боїв у Києві «викрав з міста» мощі великомучениці Варвари і привіз до Києво-Печерського монастиря 72.

У 1665—1666 рр. відносини між І. Брюховецьким та київськими ігуменами ще більше погіршилися. Намагаючись зміцнити свої позиції, гетьман погодився на дальше обмеження автономії Лівобережної України і був навіть не проти підкорення київської митрополії московській патріархії. Це викликало незадоволення серед українського православного духовенства. Вищі ієрархи, в тому числі й Ф. Софонович, прибули до київського воєводи П. В. Шереметєва й стали добиватися дозволу відправити своє посольство до царя з проханням зберегти права вільного обрання митрополита. Як зазначив воєвода, вони говорили йому «з великою люттю», що нехай цар «звелить нас стратити, ніж відбере право обрання митрополита». Якщо ж митрополита не буде обрано, а поставлено московським патріархом, вони «запрутся в монастырях, и разве де их из монастырей за шею и ноги поволокут»73. На цей раз київські ієрархи перемогли. 9 березня 1666 р. до царя було відправлено Мелетія Дзика. Ігумен Троїцького Кирилівського монастиря повіз до Москви листа, підписаного І. Гізелем, Ф. Софоновичем, Ф. Углицьким, О. Туром, В. Ясинським і М. Дзиком. У листі київські ігумени просили царя надати грамоту про дозвіл українському духовенству самому обирати митрополита, як і раніше, і щоб на цих виборах заради об'єктивності й полегшення відповідної апробації були присутні також гетьман та царські воєводи, які перебували у Києві 74. Київські ієрархи відстояли тоді свої права.

Ім'я Ф. Софоновича часто трапляється у документах 1668 р. Це не випадково. Він фактично очолював опозицію вищого православного духовенства проти І. Брюховецького, невдоволення правлінням якого швидко зростало серед українського народу, а також проти М. Филимоновича. На початку 1668 р. Мефодій послав Ф. Софоновичу листа, в якому просив захистити його перед київським воєводою П. В. Шереметєвим75, але безрезультатно.

Після падіння І. Брюховецького гетьманом Лівобережної України став Дем'ян Многогрішний. Царський уряд розпочав розслідування справ прибічників Брюховецького, в тому числі й Мефодія. Останній, звинувачуючи їх у зносинах з гетьманом Правобережної України Петром Дорошенком, написав донос на київських ігуменів. Це було, безперечно, наклепом. Як відомо, київські ієрархи протидіяли зближенню П. Дорошенка з Османською імперією і тому легко спростували звинувачення М. Филимоновича. Ф. Софонович писав до Москви з цього приводу: «Дорошенку писал я однова, c ведома боярина и воеводы киевского и наместника смоленского Петра Васильевича Шереметева c товарыщи, в то время как он учинился на обеих сторонах (Дніпра.— Авт.) гетманом, чтоб он в разоренной маетности нашей хлеб наш монастырской сжать нам позволил и казакам возбронил жать, грабить не велел, а не о иных каких деех»76. Докази, наведені Ф. Софоновичем, як і іншими київськими ігуменами, були настільки переконливими, що цар повернув їм нарешті гроші, взяті в борг воєводами ще на початку російсько-польської війни у 1654—1655 рр.77 Новим місцеблюстителем київської митрополії став чернігівський архієпископ Л. Баранович, котрий зайняв цю посаду на прохання Ф. Софоновича. Але Л. Баранович вирішив залишитися у Чернігові й передовірив свої функції місцеблюстителя Ф. Софоновичу, що зайвий раз доводить неабиякі авторитет і роль останнього у церковному житті України у 50—70-х роках XVII ст. Київський митрополит Й. Нелюбович-Тукальський скаржився в своєму листі (1670) до гетьмана Лівобережної України Д. Многогрішного, що «духовному чину, за Дніпром будучому» жорстоко наказано ні в чому до нього митрополита, не озиваючися, отцю Софоновичу в усьому бути слухняними»78.

На кінець 60 — початок 70-х років XVII ст. припав кульмінаційний момент у політичній, релігійній та культурній діяльності Ф. Софоновича. Фактично керуючи справами української православної церкви на Лівобережжі та Києві, він створював одночасно історичні та богословські праці, докладав чимало зусиль для поліпшення матеріального становища Золотоверхого монастиря. Тут варто навести лише перелік універсалів, отриманих ним в той час для монастиря. 25 квітня 1670 р. польський король Михайло Вишневецький видав привілей, яким стверджував право Золотоверхого монастиря на володіння корчмою, що знаходилася на землях Правобережжя 79. 16 травня 1670 р. цей привілей було внесено до Луцької гродської книги з оригіналу, принесеного Гнатом Сакевичем, ченцем Києво-Печерської лаври 80. 30 жовтня 1671 р. король видав Ф. Софоновичу новий привілей, котрим стверджував права монастиря на володіння рядом маєтностей на Правобережжі (Глеваха, Юріївка, Борщівка, Рудня, Молочки та ін.). У цьому документі Ф. Софонович характеризувався як людина «великої цноти, статечності, побожності... непохитної віри та старанності» 81. 4 липня 1671 р. Ф. Софонович одержав універсал від гетьмана Лівобережної України Д. Многогрішного, за яким Золотоверхому монастирю надавалося право користування прибутками з млинів на річці Остер 82. 13 липня 1672 р. новий гетьман Лівобережної України Іван Самойлович підтвердив це право 83.

Зростання авторитету Ф. Софоновича засвідчують й інші факти. 23 червня 1669 р. до нього звертався з листом колишній гетьман Правобережної України Павло Тетеря. Він просив поховати його по смерті в Києво-Печерській лаврі. Тетеря називав Ф. Софоновича «вельми милостивим паном і братом» і просив поклопотатися про його справу перед І. Гізелем («заради цього покірно прошу милість твою, пана мого, зволь з отцем архімандритом печерським та з отцями братією поговорити про цю справу») 8*. У 1670 р. Ф. Софонович на чолі групи вищого київського духовенства порушив перед царем клопотання про звільнення з Соловків колишнього ігумена Лубенського Мгарського монастиря Віктора Загоровського, засланого за доносом Брюховецького. Софоновича не злякало те, що Загоровського було звинувачено у підтримці І. Виговського, Ю. Хмельницького та П. Тетері. Виступав Ф. Софонович і проти сваволі царських воєвод у Києві. Так, у 1671 р. у Братському монастирі спалахнула пожежа. Дерево, привезене для відновлення монастиря, в якому знаходився Києво-Могилянський колегіум, було забране воєводою Борятинським. Негайно до Москви була відряджена делегація духовенства, яка повезла царю листа за підписами Ф. Софоновича, І. Гізеля та ін. У цьому документі стверджувалося, що Борятинський самовільно конфіскував дерево, і містилося прохання справедливо вирішити цю справу 85.

2 квітня 1672 р. представники київської міської верхівки написали листа до Л. Барановича, в якому повідомляли, що після розорення Києва польським полковником Пивом їм довелося відбудовувати церкву Різдва Христового «за відомим магістрату київського та за повним дозволом превелебного отця Феодосія Софоновича, ігумена михайлівського»86.

У серпні 1672 р. Османська імперія розпочала війну проти Речі Посполитої. У ході воєнних дій на території Правобережної України турецькі війська захопили Кам'янець-Подільський, який досі вважався неприступною фортецею. Загроза турецького поневолення нависла над всією Україною. У той час Ф. Софонович та І. Гізель зміцнювали контакти з урядом Росії, активно виступали проти союзу гетьмана Правобережної України П. Дорошенка з турецьким султаном Мухаммедом IV. Так, 26 жовтня 1672 р. вони повідомляли стрілецькому голові Матвію Сипягіну, котрий прибув з Москви до Києва, про негативний вплив політики Дорошенка на Україні 8?. Дещо пізніше вони відправили до царя листа, в якому просили про зміцнення російських гарнізонів на Україні, передчуваючи небезпеку турецької навали 88.

З 1673 р. Ф. Софонович відходить від активної політичної діяльності, що, очевидно, було пов'язано з погіршенням стану його здоров'я 89. Майже єдиним джерелом до біографії Ф. Софоновича останніх років життя є листи його друга Л. Барановича. Перше відоме послання Л. Барановича до Ф. Софоновича датується 1667 р. У ньому автор просив поклопотатися про прискорення друку чергового після «Меча духовного» (1666) твору, тобто «Żywoty świętych», пояснює точку зору «святійших патріархів» щодо деяких питань церковної обрядності 90. У 1669 р. Л. Баранович просив хроніста дати оцінку своєму «Аполону», тобто книзі «Apołło chrzesciański...», і навіть виправити те, що здається невдалим. Тут же містилося прохання «пришпорювати отця ректора» (В. Ясинського), щоб він швидше надрукував цю книгу 91. У вересні того ж року Л. Баранович доручив Ф. Софоновичу опіку двох дияконів Івана та Лаврентія, інформував про освячення гетьманських регалій Д. Многогрішного, сумував з приводу «поділу України на дві частини після Андрусівського перемир'я»92. Чергові два листи датовані 1670—1671 рр. Л. Баранович скаржився там, що його книги «Труби словес» та «Lutnia Apollonowa» «ніяк не видрукують», закликав до боротьби проти католицьких полемістів, звертався до Софоновича з такими словами: «Ти більше інших заохочуєш мене: знаю, що і ти сам не тільки не загасиш у собі духа, але й зволиш в інших місцях його запалювати»93. В іншому листі автор втішав хворого Ф. Софоновича й додав: «Була б лиш охота у твоєї працездатності писати, а у мене (завжди) є охота читати, бо твої листи сповнені виразом давньої приязні твоєї до мене»94.

У листі від 16 липня 1672 р. Л. Баранович відповідав другу на питання, що стосувалися окремих аспектів церковної обрядності, бажав успіхів у діяльності як місцеблюстителя київської митрополії 95. У листі, написаному після падіння Кам'янця-Подільського, він висловлював надію на швидку перемогу над турками 96. Останні два листи (1675) сповнені скаргами на поганий стан здоров'я, на «ковтун», який мучив обох письменників. Л. Баранович навів тут цікаву інформацію про діяльність друкарень у Чернігові, Новгороді-Сіверському тощо, але з цих листів вже виразно віяло передчуттям смерті. Засуджуючи митрополита Гази Паісія Лігаріда за двоєжонство, Л. Баранович додав: «Нам, старим, краще думати про гроб».

Всупереч думкам деяких дослідників 97, Ф. Софонович лишався ігуменом Золотоверхого монастиря та місцеблюстителем київської митрополії і в 1676 р., і навіть 1677 р. Про це свідчить орендна умова 1676 р. київського бурмистра Яна Биковича з Ф. Софоновичем, а «Городового архива книга на 1677 р.» називає його і в тому році місцеблюстителем митрополії98. Але в тому ж 1677 р. у листі до М. Дзика Л. Баранович писав про Ф. Софоновича як про покійного 99. Д. Туптало у «Діаріуші» (1681—1706) зазначав, що 28 грудня 1677 р. він отримав листа від М. Дзика, який називав себе ігуменом Михайлівського Золотоверхого монастиря 100.

Ім'я Ф. Софоновича, його богословські погляди використовувались під час гострої полеміки щодо таїнства євхаристії, яка проходила наприкінці XVII ст. у Москві. На його авторитетні свідчення покликалися автори книг, які друкувалися у Києво-Печерській лаврі («Акафист св. великомученице Варваре» (1698), «Сказание о св. Иулиании» (1701) 101).

Важко сказати щось про нащадків рідні Ф. Софоновича. Не виключено, що протоієрей Григорій Софонович, священик церкви Успіння Богородиці на Подолі, «на ринку», котрий скаржився 1703 р. гетьману Івану Мазепі на свавілля київського війта та членів магістрату, був його племінником 102. Ріднею хроністу міг бути диякон, згодом ієромонах, тобто монах-священик, Мефодій Софонович, котрий у 1741 р. перейшов з Києва вчителем до Новгородської семінарської корпорації 103, священик Успенської церкви у Києві Олексій Софонович (1766) 104.

Ф. Софонович відомий не лише як хроніст, а й як автор богословських та церковно-історичних творів, а також житій. У 1667 р. у типографії Києво-Печерської лаври була надрукована його книга «Выклад о церкви»106. Щоправда, і в цьому, і в наступних виданнях не зазначено імені автора, проте авторство Ф. Софоновича засвідчують лист Л. Барановича до московського патріарха Йоакима 4 лютого 1689 р.106, згадуваний вище лист Г. Четвертинського та В. Ясинського 107, відповідь Йоакима 108. У «Викладі» пояснюється церковна термінологія, порядок богослужіння. За всіма ознаками книга становить передрук більш раннього видання. Зокрема, її титульний аркуш виглядає так: «Ново в с[вя]той... лавре Печерской выданый року от Рождества Христова 1667, месяца июля 18 дня» 109. Доповнене, очевидно, видання «Викладу» 1668 р. 110До частин його тиражу було додано житіє князя Володимира 111, яке мало чим відрізнялося від його українських переробок XVII ст. Редактором житія був, очевидно, сам Ф. Софонович. У 1670 р. «Виклад» у дещо зміненому вигляді було надруковано з дозволу архімандрита Варлаама Шептицького у друкарні Унівського монастиря. Наприкінці книги вміщено вірш на честь князя Володимира та невелику післямову, котра засвідчувала, що це видання повторив із лаврського примірника друкар Симеон Ставровецький 112.

Існують дані про унівське видання «Викладу» 1674 р. 113, проте знайти його у зібраннях стародруків Москви, Петербурга, Києва, Львова та інших наукових центрів не вдалося. Не виключено, що бібліографи, які наводили інформацію про це видання, сплутали його з попереднім, 1670 р.

Крім друкованих примірників «Викладу», відомі його рукописні копії. Так, існує копія видання 1667 р., скопійована у 1695 р. у м. Каргополі «в бытность тамо воєводства столника Григория Михайловича Петрова»114. До примірника книги Іоаникія Галятовського «Боги поганские...» (Чернігів, 1686), який належав бібліотеці Києво-Софійського собору, доданий рукописний текст «Викладу» 1667 або 1668 рр. видання 115. Є дані й про існування російських перекладів книги 116. Один з них, здійснений з видання «Викладу» 1668 р., зберігається нині у відділі письмових джерел ДІМ 117.

Слід зазначити, що «Виклад» після смерті автора спричинився до відомої полеміки у Москві між прихильниками орієнтації на західноєвропейську освіту (Сильвестр Медвелєв та його прибічники) і ревнителями греко-візантійських традицій (Іоаникій та Софоній Ліхуди) 118. «Виклад» користувався тоді у Москві популярністю, що викликало невдоволення братів Ліхудів, котрі знайшли у творі нібито «латинські думки» відносно таїнства євхаристії (причастя). На захист «Викладу» виступив С. Медведєв, який видав свою «Манну» («Книгу о Манне хлеба животного»), в котрій поділяв погляди автора «Викладу». Тоді Ліхуди надрукували свій «Акос», в якому назвали «Виклад» «єретицьким»119. Полеміка набула гострого характеру, коли Ліхудів підтримав московський патріарх Йоаким. Вона торкалася й українського православного духовенства, оскільки воно займало ідентичні позиції з С. Медведєвим. Йоаким звернувся до вищих ієрархів української православної церкви, вимагаючи визнати точку зору його й Ліхудів 120. Майже одночасно у своїх творах Йоаким засудив «Виклад». Не допомогло й заступництво Л. Барановича 121, Г. Четвертинського та В. Ясинського 122, які доводили бездоганну репутацію Ф. Софоновича, переконуючи, що його трактування євхаристії повністю збігається з викладеним в українських богословських творах XVII ст. Церковний собор 1690 р. у Москві засудив твори П. Могили, С. Косова, І. Гізеля, Ф. Софоновича, І. Галятовського та інших, а також С. Медведєва, С. Полоцького та їх прихильників. Чимало творів було спалено. С. Медведєва, який до того ж підтримував царівну Софію, було звинувачено у змові Л. Ф. Шакловитого, арештовано і в 1691 р. страчено. Слов'яно-греко-латинській академії, очолюваній Ліхудами, надавалися широкі права щодо цензури в галузі освіти. Так, заборонялося тримати вдома вчителів іноземних мов, латинські, польські та німецькі книги. Академія «повинна була наглядати за чистотою православної віри у країні й судила за звинуваченням в образі релігії» 123. Це негативно позначилося на культурному житті Росії наприкінці XVII — початку XVIII ст., тобто перед петровськими реформами.

У 1667 р. було створено новий «Пом'яник» Золотоверхого монастиря, переписаний «с ветхаго ново повелением и благословением всечестного отца иеромонаха Феодосия Софоновича, тояжде святыя обители игумена»124. Порівняння його з «ветхим» так званим «Поминанієм» (початок XVII ст.— 1667 р.) свідчить, що Ф. Софонович редагував «Пом'яник», доповнив і по-новому згрупував матеріал в ньому. Він же, очевидно, написав і передмову. Тут, зокрема, містяться відомості про рід Ф. Софоновича, рід його слуги Йосипа Боци та інше, чого не було у «Поминанії». Слід зазначити, що дехто з істориків вважає автором «Пом'яника» Ю. Хмельницького. Для цього, проте, немає жодних підстав, хоч Ю. Хмельницький і міг передати Ф. Софоновичу дані про свій рід для внесення в поминальну книгу.

Через кілька років Ф. Софонович створив «Мучение святой великомученицы Варвары» і «Повість о преславних чудах» покровительки Золотоверхого монастиря. У тексті останньої міститься вказівка про те, що вона була створена у 1669 р. Проте Й. Кроковський, відомий церковний та культурний діяч кінця XVII — початку XVIII ст., у творі «Акафіст», посилаючись на Ф. Софоновича, називав 1670 р.

«Мучение» — це список популярного житія Варвари і нині все ще залишається у руксписі. «Повість» — оригінальний твір Ф. Софоновича, основу якого становлять спогади, свідчення очевидців, у тому числі відомих політичних діячів XVII ст., давні монастирські перекази тощо. Книга споріднена з деякими популярними на Україні XVII ст. творами, насамперед «Ключем розуміння» (1659) та «Небом новим» (1665) І. Галятовського. Описи деяких чудес у творах Ф. Софоновича та Галятовського інколи разюче подібні, наприклад чудо 78 «Ключа». Зазначимо, що «Повість» була використана Д. Туптало при написанні відомих «Четьї Мінеї» й особливо Й. Кроковським при написанні «Акафіста».

П. М. Строєв вважав, що перу Ф. Софоновича належить «Нравоучение перед царем... Феодосия, игумена монастыря... Межигорского». Проте Ц. Бореліус правильно зазначала, що Ф. Софонович ніколи не був ігуменом цього монастиря, а «Нравоучение» написав Феодосій Васьковський 125.

Таким чином, стислий огляд творів Ф. Софоновича переконливо засвідчує широкий діапазон його творчих пошуків, вказує на яскравий талант історика, письменника, теолога.








Попередня     Головна     Наступна                         Література


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



 


Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.