Попередня     Головна     Наступна





КОМЕНТАРІ


1—1 Каппадокія — стародавня назва області в центральній частині Малої Азії. В середині III тис. до н. е. на цих землях поселилися індоєвропейські племена. У II тис. до н. е. Каппадокія становила ядро Хетської держави. На початку VI ст. до н. е. вона була завойована Мідією, а з другої половини VI ст. до н. е. являлась частиною давньоперської держави Ахеменідів. За царя Аріарата (IV ст. до н. е.) стала незалежною, але наприкінці того ж століття була підкорена державою Селевкідів. У середині III ст. до н. е. знов стала незалежною державою, але з І ст. до н. е. була підкорена Римом. Інколи назву «Каппадокія» вживали середньовічні автори для визначення центральної частини Малої Азії. У польській історіографії XVI—XVII ст. про Каппадокію та сусідню з нею Пафлагонію нерідко згадували ідеологи т. зв. сарматської теорії, а за ними й українські хроністи. Так, автор Густинського літопису наводив у своєму творі легенду, за якою слов'яни прибули з Вавілону до Пафлагонії, брали участь у Троянській війні, а після падіння Трої рушили до Європи (Італія, Іллірія, «Сарматія», тобто Східна Європа). Ці дані взяті з ненадрукованого початку Густинського літопису (ЦНБ.— № 315/678 С.— Арк. 1—30).

2 Митридат VI Євпатор — цар Понтійської держави у 121—63 pp. до н. е. (фактично з 111 p.). За нього Понтійське царство досягло найбільшої могутності. Воно охоплювало територію Малої Азії, головним чином Каппадокії, Східного (Колхіда) та Північного (Боспорська держава — Крим, Таманський півострів, пониззя Дону—Танаїса) Причорномор'я. Двічі посилав війська до Криму, щоб перешкодити скіфському царству взяти Херсонес. Придушив повстання боспорських скіфів на чолі з Савмаком у 107 р. до н. е.

3—3 Александр Македонський (356—323 pp. до н. е.) — полководець та державний діяч, цар Македонії з 336 р. до н. е. Внаслідок його завойовницьких походів утворилася величезна держава від Інда до Дунаю. Легенда про надання грамоти Александром Македонським слов'янам розглянута у книзі Первольфа І. (Славяне. Их взаимные отношения и связи.— Варшава, 1888.— Т. 2).

4—4 Август Гай Юлій Цезар Октавіан — з 63 р. до н. е.— 14 р. н. е. перший римський імператор (27 р. до н. е.— 14 р. н. е.), який вів успішні війни. Правління Августа збіглося з «золотим віком» римської літератури та мистецтва.

5 Одонацер (Одоакр) (431—493) — керівник одного з германських загонів на службі Західної Римської імперії. Походив з германського племені скіфів. 22 або 23 серпня 476 р. усунув останнього імператора Західної Римської імперії Августула і проголосив себе правителем Італії. У 493 р. держава Одоакра була завойована остготами, а сам Одоакр загинув у бою.

6—6 Меотида (Меотіс, Меотика), тобто Азовське море.

7 Таврида — Кримський півострів.

8 Молкопь — Мангуп, місто у середньовічному Криму.

9 Киркел або Керкер — назва середньовічного міста-фортеці, одного з центрів Кримського ханства. Керкер пов'язують з Чуфут-Кале, який знаходиться у 7 км від Бахчисарая.

10 Азов — нині місто в Ростовській області РФ, порт на Дону. Поселення на місці Азова виникло в еліністичні часи й підтримувало зв'язки з давньогрецькою колонією Танаїсом. У X—XI ст. входило до складу Тмутараканського князівства Київської Русі. У 1067 р. воно було захоплено половцями й одержало назву від імені половецького хана Азака. Азак — місто Золотої Орди, пізніше Кримського ханства. У 1471 р. Азов захопили турки й перетворили його на фортецю. У 1637—1642 pp. Азовом володіли донські козаки, яким допомагали запорожці. З 1696 р. увійшов до складу Росії, але після невдалого Прутського походу Петра I Туреччина знову оволоділа містом. З 1736 p., внаслідок Белградського мирного договору Азов остаточно увійшов до складу Росії.

11 Кафа (Каффа) заснована у другій половині XIII ст. генуезьцями як торгова факторія поблизу Феодосії, яка перебувала під владою татар. У зв'язку з швидким зростанням факторії у XIV—XV ст. назва Кафа стала загальновизнаною. Колишню назву — Феодосія місто одержало лише після приєднання Криму до Росії у 1783 р.

12—12 Сучасне місто Білгород-Дністровський.

13 Кілія — нині місто в Одеській області, на лівому березі Кілійського гирла Дунаю, за 40 км від узбережжя Чорного моря. Перша згадка про місто датована XIV ст. У 1484 р. Кілію загарбала Османська імперія й перетворила його в фортецю — опорний пункт на Чорному морі. Кілію неодноразово брали запорозькі козаки у ході визвольної боротьби проти турецько-татарської агресії у XV—XVII ст.

14 Торговиця — місто, про яке М. Стрийковський писав: «Тарговіска — місто занепаде старе у полях за Києвом до Перекопа» (Stryjkowski М. Kronika Polska, Litewska, Żmódzka і wszystkiej Rusi.— Warszawa.— 1846.— T. 1.— S. 64).

15—15 Імператор Візантії Михаїл III (842—867). Загальновідомо, що першу впорядковану слов'янську абетку створили просвітителі Кирило (Костянтин) (826—869) та Мефодій (820— 885) за часів правління Михаїла III. У 863 р. вони були послані імператором до Моравії для проповіді християнства й допомоги моравському князю Ростиславу. Перед від'їздом Кирило створив слов'янську абетку і з допомогою Мефодія переклав слов'янською мовою (македонський діалект) кілька богословських книг. Відомо також, що у слов'ян до введення абетки Кирила існувало своє письмо. Докладніше про це див. у кн.: Истрин. В. А. 1100 лет славянской азбуки. М., 1988; Сказаная о начале славянской письменности.— М., 1981.

16 Правління напівлегендарного Кия та його братів слід, очевидно, віднести до V ст. Зауважимо, що за даними М. Стрийковського Київ було засновано у 430 p. (Stryjkowski M. Kronika...—T. 1.— S. 368).

17 Аскольд (р. н. невід.— 882) — давньоруський князь. У 860 р. здійснив похід на Константинополь.

18 Дір (р. н. невід.— 882) — давньоруський князь, сподвижник Аскольда.

19 Рюрик (р. н. невід.— 879) — ватажок варязької дружини, якого, згідно з літописною легендою, новгородці нібито закликали разом з його братами Синеусом і Трувором князювати на Русь. Започаткував князівську династію Рюриковичів (РЕІУ.— Т. 4.— С. 43).

20 Олег (р. н. невід.— 912 (922))— давньоруський князь у Новгороді. Оволодів Києвом у 882 p., вбивши Аскольда й Діра. У 883—885 pp. підкорив деревлян, сіверян і радимичів, намагався поширити свою владу на інші східнослов'янські племена, воював проти хозарів. У 911 р. здійснив вдалий похід у Візантію (РЕІУ.— Т. 1.— С. 283).

21—21 Ігор (р. н. невід.— 945) — великий князь київський у 912—945 pp. Здійснив походи на Візантію у 941 і 944 pp. Ігоря було вбито під час повстання деревлян 945 р. 22—22 Слова додані Ф. Софоновичем.

23 Ольга (р. н. невід.— 969)—велика княгиня київська у 945—957 pp., дружина князя Ігоря.

24—24 Святослав Ігорович (р. н. невід.— 972) — великий князь київський у 945—972 pp. Проводив активну зовнішню політику, зокрема розгромив у 60-х роках X ст. Хозарський каганат, здійснив два походи у Болгарію (968 та 971). Після укладення мирного договору під Доростолом (971) Святослав, повертаючись з своєю дружиною до Києва, загинув в районі Дніпрових порогів (РЕІУ.— Т. 4.— С. 61).

25—25 Володимир Святославич Святий — великий князь київський (978—1015). За його правління на Русі було запроваджено християнство (988), завершено об'єднання всіх східнослов'янських земель у складі Київської Русі. В той час Київська Русь досягла апогею своєї політичної могутності.

26—26 Ф. Софонович недосить точно відтворив написання цих земель, які містяться у праці М. Стрийковського: «...Вятицьку... Дулебську».

27—27 Ці події «Повість временних літ» датує 6510 (1002) р.

28—28 Згідно з родинним переказом Киселів, цим порадником був воєвода Свенельд, якого прозвали з того часу Киселем.

29 Біблійне оповідання про перемогу Давида над велетнем Голіафом.

30 Тобто черепаха (з польськ. zółw)

31—31 Візантійський імператор Костянтин II Болгаробійця (963, 976—1025) та його брат Костянтин VIII (1025—1028).

32 Херсонес Таврійський (поблизу сучасного Севастополя), який належав тоді Візантії.

33—33 Ця інформація, ймовірно, була почерпнута Ф. Софоновичем з місцевих переказів.

34—34 Поширення тексту джерела.

35—35 Церква cв. Богородиці — Десятинна. Збудована князем Володимиром у 991—996 pp.

36 Ярослав Володимирович Мудрий — великий князь київський (1015—1054).

37—37 Щодо дати смерті князя Володимира Святославича див. ком. 25—25.

38—38 «Повість временних літ» дає дещо інше написання цих імен: Путша, Талец, Єлович, Ляшко.

39—39 Цей фрагмент тексту дає можливість простежити характер перекладу та певного редагування свідчень хроніки М. Стрийковського, де аналогічна звістка подана у такій формі: «Ich swięto Rus obchodzi na każdy rok 24 dnia miesiąca lipca» (Stryjkowski M. Kronika ...— T. 1.— S. 158).

40—40 У ПЗ знаходимо: «...у Ростовца».

41—41 У цьому випадку Ф. Софонович невірно зрозумів свідчення Золотоверхого літопису. У ПЗ ця звістка подана у такій формі: «родися оу Володимира, сн̃ъ Мъстиславь, внук Всеволож» (ПСРЛ.— Т. 1.—С. 190).

42—42 В інших джерелах — «Лубна», тобто м. Лубни.

43—43 Ампліфікація Ф. Софоновича.

44—44 У Хлєбниківському та Іпатіївському літописах звістка про смерть Євпраксії датована 6610 (1102) р.

45—45 Ця звістка не має аналогій. Очевидно, тут слід мати на увазі не Ярополка, сина Володимира Мономаха, а Ярослава Святополковича, племінника Володимира. Але Ярослав, очевидно, був князем ще за життя Всеволода (ПЗ за 6620 (1112) рік).

46—46 Ампліфікація Ф. Софоновича. Розповідь про поєдинок Володимира Мономаха з правителем Кафи є пізнішою легендою, яку грунтовно проаналізував О. І. Рогов (Рогов А. И. Русско-польские...— С. 94).

47—47 Ампліфікація Ф. Софоновича («з Чернигова»), бо Всеволод Ольгович був тоді чернігівським князем.

48—48 Хлєбниківський та Іпатіївський літописи датують смерть Ярополка 18 лютого (ПСРЛ.— Т. 2.— С. 15).

49—49 Помилка переписувача. У списку Толстовський 236 замість «Курск» вказано «Корсунь».

50—50 Ф. Софонович невдало поєднав повідомлення за 6648 (1140) та 6650 (1142) pp.

51—51 Невдале поєднання автором «Кройніки о Русі» звісток 1140—1142 pp.

52—52 Ця звістка вимагає уточнення. Ростислав Мстиславич та Ізяслав Мстиславич майже одночасно пустошили волості Ігоря та Святослава Ольговичів, але текст ПЗ не вказує, що вони діяли об'єднаним військом (ПСРЛ.— Т. 2.— С. 311; Літопис руський.— С. 194—195; Соловьев С. М. Указ. соч.— Кн. 2, т. 6.— С. 432—433).

53—53 Це оповідання (до слів «року 6651-г.») вміщено у Хлєбниківському та Іпатіївському літописах під 6652 (1144) р.

54—54 Звістка під цією датою «Кройніки о Русі» вміщена у Хлєбниківському та Іпатіївському літописах під 6653 (1145) р.

55—55 у Хлєбниківському та Іпатіївському літописах ця звістка вміщена під 6654 (1146) р.

56—56 Повідомлення про смерть Святослава Ольговича вміщено у відомих редакціях ПЗ під 6654 (1146) р.

57—57 Ампліфікація Ф. Софоновича.

58—58 Дані слова відсутні у Хлєбниківській та Іпатіївській редакціях ПЗ (ПСРЛ.— Т. 2.— С. 323). Не виключена ампліфікація Ф. Софоновича.

59—59 Поширення тексту джерела Ф. Софоновичем.

60—60 Неточність автора. За відомими редакціями ПЗ, до Новгорода-Сіверського прибув Іван Юрійович. Далі міститься звістка про взяття Ізяславом Мстиславичем, його сином та Ізяславом і Володимиром Давидовичами — Путивля. Скорочуючи текст джерела, Ф. Софонович помилково написав «Новгород» замість «Путивль» (ПСРЛ.— Т. 1.— С. 332).

61—61 Помилка переписувачів, або ж самого Ф. Софоновича. Повинно бути: «Изяслав Мстиславич».

62—62 У першому випадку маємо, очевидно, звичайне поширення тексту Ф. Софоновичем, а в другому подібна аналогія трапляється лише у творі В. М. Татіщева.

63—63 Цю інформацію Ф. Софонович, очевидно, запозичив з житія Володимира Святославича.

64—64 Поширення тексту джерела.

65—65 Неточність автора. У Хлєбниківській та Іпатіївській редакціях ПЗ йдеться про Володимира Давидовича, який послав Ізяслава Давидовича з Чернігова до Ізяслава Мстиславича (ПСРЛ.—7. 2.—С. 345; Літопис руський.— С. 209).

66—66 Поширення тексту джерела. У ПЗ цих слів немає, але з попереднього викладу ясно, чому Давидовичі хотіли вирушити у похід проти Юрія Долгорукого.

67 Святослав Всеволодович. Ця звістка, де йдеться про прохання Святослава до Ізяслава Мстиславича відпустити його до братів у Чернігів, передана Ф. Софоновичем неповно (ПСРЛ.— Т. 2.— С. 343; Літопис руський.— С. 210).

68—68 Поширення тексту джерела.

69—69 Ця деталь у повідомленнях відомих редакцій ПЗ про вбивство киянами колишнього київського князя Ігоря Ольговича у 1147 р. відсутня (ПСРЛ.— Т. 2.—С. 349, 351).

70—70 Це уточнення у відомих редакціях ПЗ відсутнє.

71—71 Поширення тексту джерела.

72—72 У списку Толстовський 236 подано помилково «Данилка».

73—73 Поширення тексту джерела.

74__74 Поширення тексту джерела.

75—75 Згідно з текстом відомих редакцій ПЗ та інших пам'яток, посередницьку місію Володимира, князя галицького, підтримав лише один син Юрія Долгорукого — Андрій, а згодом і брат Юрія — Вячеслав. Ростислав же Юрійович вимагав продовження війни проти Ізяслава Мстиславича. Очевидно, тут Ф. Софонович допустив помилку.

76—76 В інших джерелах про цю угоду йдеться як про рівноправну для обох сторін. У «Кройніці о Русі» натякається на її невигідність для Ізяслава Мстиславича. Не виключено також, що це могло бути й поширення тексту джерела Ф. Софоновичем.

77—77 Це та інші повідомлення датовані відомими редакціями ПЗ 6658 (1150) р.

78—78 Це повідомлення не має аналогій в інших джерелах. Згідно з відомими редакціями ПЗ, Володимир знаходився у цей час поблизу міста Белза. Одержавши повідомлення про похід угорського короля, він, не вступаючи в бій, втік до Перемишля. Щоправда, у ПЗ знаходимо повідомлення про взяття угорцями Санока, полонення намісника Володимира. Про дії Ізяслава Мстиславича, спрямовані на розрив можливого порозуміння угорського короля з Володимиром, князем галицьким, джерела не згадують. Можливо, Золотоверхий літопис — одне із джерел «Кройніки о Русі», краще зберіг текст оригіналу ПЗ (ПСРЛ.— Т. 2.— С. 405—406; Літопис руський.— С. 234—235).

79—79 Цей похід «Кройніка о Русі» датує 6658 (1150) p., хоч події мали місце у 6659 (1151) р.

80—80 м. Остер. Поширення тексту джерела.

81—81 Аналогічне датування міститься у Лаврентіївському літопису. У відомих редакціях ПЗ ця дата міститься після звістки про смерть Ростислава Юрійовича у Переяславі (ПСРЛ.— Т. 2.—С. 418—419).

82—82 У відомих редакціях ПЗ додана згадка про Вячеслава Володимировича. Ф. Софонович не згадував тут про соправителя Ізяслава Мстиславича (ПСРЛ.— Т. 2.— С. 423).

83—83 Авторська помилка, бо йдеться про Ростислава Мстиславича, князя смоленського. Цікаво, що тут Ф. Софонович також не згадує про Вячеслава Володимировича, який посилав до смоленського князя за допомогою разом з Ізяславом Мстиславичем (ПСРЛ.— Т. 2.—С. 423).

84—84 Ф. Софонович цікаво переробив текст, оскільки вираз «оборонною рукою», або табором, нерідко трапляється в українських та польських джерелах XVI—XVII ст.

85—85 Тут, безперечно, помилка, бо у відомих редакціях ПЗ йдеться про Мстислава Ізяславича, якого раніше батько відправив до угорського короля за допомогою (ПСРЛ.— Т. 2.— С. 432—433; Літопис руський.— С. 246—247).

86—86 поширення тексту джерела (ПСРЛ.— Т. 2.— С. 440).

87—87 У відомих редакціях ПЗ, як і Лаврентіївському та інших літописах повідомлялося, що Мстислав втік до Луцька (ПСРЛ.— Т. 1.—С. 336; Т. 2.—С. 441—442). Невдале поширення тексту джерела.

88—88 Назва городка міститься лише у В. М. Татіщева (Татищев В. Н. Указ, соч.—Т. 3.—С. 25).

89 Авторська помилка, тому що у відомих редакціях ПЗ йдеться про послів.

90—90 Це важливе уточнення в інших джерелах відсутнє.

81 У Хлєбниківській та Іпатіївській редакціях ПЗ подано: «Кочеръска», «Корецка», тобто Корчеська.

92 Тут помилка Ф. Софоновича. Вірно: «Святославом Всеволодовичем». Крім того, у поході брав участь також Мстислав Ізяславич.

93 «Пурсы» — Поросся.

94—94 Ця звістка не має аналогій в інших джерелах. Не виключено, що Ф. Софонович не дуже уважно використав текст Золотоверхого літопису.

95—-95 Цих слів у відомих редакціях ПЗ немає. Ф. Софонович очевидно зробив це уточнення, спираючись на попередні звістки, в яких йшлося про те, що Святослав Ольгович радив Ізяславу Давидовичу покинути Київ і княжити в Чернігові.

96—96 У редакціях ПЗ: «Небльскую» (ПСРЛ.— Т. 2.— С. 492).

97—97 Поширення тексту джерела.

98—98 помилка Ф. Софоновича. Йдеться про Володаря Глібовича.

99 Очевидно, помилка Ф. Софоновича, бо у редакціях ПЗ подано іншу цифру: 12 (ПСРЛ.— Т. 2.—С. 501).

100—100 Текст джерела не дуже точно переданий Ф. Софоновичем. Там йдеться про переведення іншого митрополита з Царграда (ПСРЛ.— Т. 2.—С. 501; Літопис руський — С. 275).

101—101 Поширення тексту джерела.

102—102 Поширення тексту джерела.

103—103 У Хлєбниківській та Іпатіївській редакціях ПЗ йдеться про інтриги, що спричинили ворожнечу між Святославом Ольговичем та Ростиславом Мстиславичем, та нібито задуману передачу Чернігова Ізяславу Давидовичу. Дані «Кройніки о Русі» можливо у спотвореному вигляді відбивають оригінальну звістку Золотоверхого літопису (ПСРЛ.— Т. 2.— С. 513).

104—104 Поширення тексту джерела. Слід звернути увагу на повідомлення Хлєбниківського та Іпатіївського літописів, де відзначається, що полки Ізяслава Давидовича перейшли Дніпро по льоду.

105—105 Поширення тексту джерела.

106—106 Дані «Кройніки о Русі» точні, оскільки Білгород і Торчеський були волостями Мстислава Ізяславича (Літопис руський.— С. 284).

107 У списку Толстовський 236 помилково подано: з «сином».

108 Тут джерело «Кройніки о Русі» — Золотоверхий літопис чітко виявляє свою близькість до Хлєбниківської редакції ПЗ, де також зазначено «Святославлю». У Іпатіївській редакції слово «Славлю» помилково виправлено на «Всеславлю» (ПСРЛ.— Т. 2.— С. 527).

109 У редакціях ПЗ йдеться про Чичерськ, де зустрічав його Олег Святославич. Тут Ф. Софонович, очевидно, допустив помилку. У Чернігові тоді князював Святослав Всеволодович, противник Олега Святославича (ПСРЛ.— Т. 2.— С. 528).

110—110 Ця звісткa подана відповідно відомих редакцій ПЗ, але у списку Толстовський 236 переписувач невірно прочитав дане слово як «обрадовался».

111—111 У редакціях ПЗ допущено помилку: написано «Святослава Ярославича» замість «Святослава Ростиславича». Під 6676 (1168) р. в цих редакціях чітко говориться про новгородського князя Святослава Ростиславича. Очевидно, Ф. Софонович помітив дану помилку, але в свою чергу сам допустив неточність. Як відомо, Мстислав Ростиславич, племінник Андрія Боголюбського, став новгородським князем лише після смерті Святослава (ПСРЛ.— Т. 2.—С. 537).

112—112 Поширення тексту джерела.

113—113 Ф. Софонович не до кінця зрозумів текст джерела. У відповідному місці Хлєбниківської та Іпатіївської редакцій ПЗ переказується наклепницькі слова, звернені Борисовичами до Давида Ростиславича про те, що нібито Мстислав Ізяславич їх озлобив, задумав арештувати Давида (ПСРЛ.— Т. 2.— С. 541).

114—114 На відміну від відомих редакцій ПЗ, у «Кройніці о Русі» вірно подане ім'я, no-батькові Романа Ростиславича, де читаємо: «Роман Дюрдевич». Проте, слово «Гѵргиевич» слід віднести до згадки про Гліба з Переяслава (ПСРЛ.— Т. 2.— С. 543; Літопис руський.— С. 294).

115—115 Ця звістка датована у редакціях ПЗ 6679 (1171) р.

116—116 Поширення тексту джерела (ПСРЛ.— Т. 2.— С. 546).

117—117 Ці дані відсутні у відомих редакціях ПЗ. Не виключено, що Золотоверхий літопис краще зберіг текст оригіналу ПЗ.

118—118 у першій частині даного фрагменту датування «Кройніки о Русі» відповідає Хлєбниківській редакції ПЗ і е точним. В Іпатіївській редакції подається неточно: «майя въ 30» (ПСРЛ.— Т. 2.— С. 567). У другій частині Ф. Софонович помилився у підрахунках. Має бути аналогічно відповідним місцям Хлєбниківського або Іпатіївського літописів: 4 місяці.

119—119 Поширення тексту хроніки М. Стрийковського.

120—120 Поширення тексту джерела.

121—121 Поширення тексту джерела. У відомих редакціях ПЗ йдеться про іноземних купців (Літопис руський.— С. 311).

122—122 Нe дуже зрозуміле місце «Кройніки о Русі». Згідно з відомими редакціями ПЗ, князь Ярослав Ізяславич зачинив у місті всіх киян (Літопис руський.— С. 311).

123—123 Ці дані відсутні у відомих редакціях ПЗ. Певні аналогії їм можна знайти у Московському літописному зводі кінця XV ст. під 1175 р. (ПСРЛ.— Т. 25.— М., 1949.— С. 83).

124—124 Поширення тексту джерела (ПСРЛ.— Т. 2.— С. 592—593).

125—125 Це уточнення відсутнє в інших джерелах. Можливо, Ф. Софонович не зрозумів повідомлення Золотоверхого літопису, де, як у відповідних редакціях ПЗ, зазначалося «три Ир̃слимы», тобто три Єрусалими (ПСРЛ.— Т. 2.— С. 582).

126—126 Тут, очевидно, Ф. Софонович поширив текст свого джерела.

127 У відповідному місці Хлєбниківської та Іпатіївської редакцій ПЗ: «поле» («поли»). Можливо в оригіналі «Кройніки о Русі» було «блоні» або «болоні», тобто луки.

128 У відомих редакціях ПЗ — «Бякобоу».

129 Поширення тексту джерела.

130—130 у відомих редакціях ПЗ читаємо: 23 (ПСРЛ.— Т. 2.— С. 628).

131—131 У Хлєбниківській та Іпатіївській редакціях ПЗ читаємо у відповідному місці: «Билюковича Изая и Товлыя... Бокмиша (Токмиша), ...Корязя Колотановича... Тарсоука» (ПСРЛ.— Т. 2.— С. 632).

132 У відповідних редакціях ПЗ читаємо: «Кончак» (ПСРЛ.— Т. 2.— С. 634).

133—133 Тут Ф. Софонович допустив помилку. У відомих редакціях ПЗ: «Тятинци». Татинці — це брід через Дніпро поблизу гирла лівої притоки Золотоноші біля колишнього с. Мутихи Нині затоплено водами Кременчуцького водосховища (Літопис руський.— С. 343, 571).

134—134 У відомих редакціях ПЗ — «Голоубого» (ПСРЛ.— Т. 2.— С. 344).

135 У відомих редакціях ПЗ: «Нездиловича». «А галичане отняли от него сн̃а его и жону Романовну». Ці дані відсутні у відомих редакціях ПЗ. Вище йшлося про те, що князь Володимир поїхав до Угорщини з дружиною і двома синами. Відомо, що галичани відняли у нього Федору (дружину — ?) (Літопис руський.— С. 346; ПСРЛ.— Т. 2.— С. 660).

136—136 Йдеться про торчського князя Кунтувдія. Ф. Софонович, очевидно, не до кінця зрозумів текст джерела, де йшлося про те, що Рюрик заступався за Кунтувдія (ПСРЛ.— Т. 2.— С. 668; Літопис руський.— С. 349).

137—137 У відомих редакціях ПЗ: «Кобан... Акочаевичъ» (ПСРЛ.— Т. 2.— С. 671).

138—138 Ця й наступна звістки даного розділу вміщені в Хлєбниківській та Іпатіївській редакціях ПЗ під 6702 (1194) р. (ПСРЛ.— Т. 2.— С. 679—680; Літопис руський.— С. 354).

139—139 Тут поширення тексту джерела.

140—140 Це місце Ф. Софонович невірно відчитав з джерела. Згідно з відомими редакціями ПЗ, київський князь Рюрик Ростиславич надав Роману м. Полону й половину Корсунської області (Тартака) (ПСРЛ,— Т. 2,— С. 688; Літопис руський.— С. 357).

141—141 Tут допущено помилку. У відомих редакціях ПЗ: «Мстислава Романовича» (ПСРЛ.— Т. 2.— С. 691).

142—142 Тут допущено помилку. У відомих редакціях ПЗ: «Испроси оу дрюютьского (дръютьскаг) князя Мьстислава Романовича», тобто йдеться про друцького, а не торчеського князя Бориса (ПСРЛ.— Т. 2.— 3. 692; Літопис руський.— С. 359).

143—143 Тут Ф. Софонович допустив помилку. Скорочуючи дані літописного джерела, він сплутав Мстислава Мстиславича Удатного, синівця Рюрика, з сином останнього Ростиславом. Деталь («з Києва») є поширенням тексту (ПСРЛ.— Т. 2.— С. 361).

144 У відомих редакціях ПЗ знаходимо у відповідному місці: «Вятьскыя городы» («вятичскыя городи») (ПСРЛ.— Т. 2.— С. 698; Літопис руський.— С. 361).

145—145 Дане повідомлення передано Ф. Софоновичем у помилковому вигляді. У Чернігові було залишено Олега та Гліба Святославичів. Смоленський князь Давид-Гліб Ростиславич, брат київського князя Рюрика, був у ворожих стосунках з чернігівським князем Ярославом Всеволодовичем і тому останній не міг зробити його своїм намісником у Чернігові (ПСРЛ.— Т. 2.— С. 698; Літопис руський.— С. 361).

146—146 У даному випадку не дуже точно передано текст джерела «Кройніки о Русі». Згідно з відомими редакціями ПЗ, Всеволод неодноразово радився з Давидом Ростиславичем та рязанськими князями про припинення війни з Ярославом Всеволодовичем, чернігівським князем і його братами (ПСРЛ.— Т. 2.— С. 609 ; Літопис руський.— С. 361).

147—147 Тут помилка автора. Має бути «Мстислава Романовича» (ПСРЛ.— Т. 2.— С. 699).

148—148 Так Ф. Софонович переклав слово «твердих літописного джерела (ПСРЛ.— Т. 2.— С. 702).

149—149 Це датування аналогічне хронології Хлєбниківської редакції, а також Густинського літопису. В Іпатіївській редакції інша дата — 24 квітня (ПСРЛ.— Т. 2.— С. 702; Спб., 1848.—С. 326).

150—150 Тут поширення тексту джерела (ПСРЛ.— Т. 2.— С. 722).

151—151 Поширення тексту джерела.

152 Поширення тексту джерела.

153—153 Ця звістка оригінальна. У відомих редакціях ПЗ згадувалися лише імена угорських воєвод, яких король направив на допомогу Данилу Романовичу разом з військами. Малоймовірно, що тут йдеться про Всеволода Святославича Чермного, оскільки за деякими джерелами (Новгородський І літопис) угри повісили тоді двох його братів або Всеволода Володимировича, сина колишнього галицького князя Володимира, посланого батьком до Угорщини близько 1206 р. Не виключено, що Ф. Софонович тут допустив помилку, прочитавши слово «воєвод» як «Всеволод» (ПСРЛ.— Т. 2.— С. 724; Літопис руський.— С. 373).

154—154 Ф. Софонович неточно передав суть даного повідомлення. У відомих редакціях ПЗ читаємо: «Инъвар приде из Лоуцка» (ПСРЛ.— Т. 2.— С. 727).

155—155 Цих даних немає у Хлєбниківській, Іпатіївській, Єрмолаївській редзкціях ПЗ (ПСРЛ.— Т. 2.— С. 729).

156 У відомих редакціях ПЗ: «Тихомлъ» (ПСРЛ.— Т. 2.— С. 730).

157—157 Це уточнення відсутнє у відомих редзкціях ПЗ (ПСРЛ.— Т. 2.— С. 730).

158—158 У відомих редакціях ПЗ ці імена подані у дещо іншому вигляді: «Живибоуд, Довьят, Довъспроунк... Викынт Роушъковичев» (ПСРЛ.— Т. 2.— С. 735).

169 Це уточнення відсутнє у відомих редакціях ПЗ.

160—160 Це доповнення відсутнє у відомих редакціях ПЗ.

161 Поширення тексту джерела.

162—162 Оповідання про битву на Кзлці вміщено в Іпатіївській редакції під 1224 р. Дана битва відбулася у 1223 р.

163—163 Ці дані у відомих редакціях ПЗ, як і в інших джерелах, відсутні. Більше того, в них чітко зазначається: «Василка же не б бо в Володимери млад» (ПСРЛ.— Т. 2.— С. 741). Очевидно, Ф. Софонович сплутав Василька Романовича, брата Данила Галицького, з галицьким воєводою Васильком Гавриловичем, який справді брав участь у битві на Калці у 1223 р. і був там поранений. Крім того, за деякими даними, у цій битві загинув інший Василько — син чернігівського князя Мстислава (Літопис руський.— С. 381).

164—164 Літописне оповідання, починаючи з цих слів, вміщене у Іпатіївському літописі під 6733 (1225) р.

165—165 Тут невдале поширення тексту джерела. У відомих редакціях ПЗ дещо нижче йдеться про Дем'яна та Андрія: «и бывшим послом от обоих», тобто від Данила та польського князя Леска (ПСРЛ.— Т. 2.— С. 746; Літопис руський.— С. 381).

166 У відомих редакціях ПЗ: «Яна». Ф. Софонович, очевидно, неточно прочитав звістку джерела (ПСРЛ.— Т. 2.— С 746).

167 У відомих редакціях ПЗ «Актаз».

168—168 Дані «Кройніки о Русі», починаючи з цих слів і до кінця розділу вміщені у Іпатіївській редакції ПЗ під 6374 (1226) р.

169—169 Факт оволодіння угорським королем Холма у відомих редакціях ПЗ не зафіксований.

170—170 Дані «Кройніки о Русі». Починаючи з цих слів і до кінця розділу датовані у Іпатіївській редакції ПЗ 6735 (1227) р.

171—171 Початок даного розділу, починаючи з цих слів, датований у Іпатіївській редакції ПЗ 6736 (1228) р.

172—172 Дані «Кройніки о Русі», починаючи з цих слів і до кінця 5-го розділу, вміщені у Іпатіївській редакції ПЗ під 6737 (1229) р.

173—173 Ці дані у відомих редакціях ПЗ відсутні (ПСРЛ.— Т.2.—С. 754).

174—174 Незважаючи на те, що ці дані розходяться з відомими редакціями ПЗ, вони, можливо, не являються помилкою Ф. Софоновича, а більш точно передають текст оригіналу ПЗ.

175—175 У відомих редакціях ПЗ згадується не Ярослав, а Мирослав (ПСРЛ.— Т. 2. — С. 758).

176—176 Тут Ф. Софонович допустив помилку, невірно прочитавши текст Золотоверхого літопису. У відомих редакціях ПЗ: «от Боброкы», тобто від річки Бібрки (ПСРЛ.— Т. 2.— С. 759; Літопис руський.— С. 386).

177 У відомих редакціях ПЗ йшлося лише про одного посла угорського короля Бели (ПСРЛ.— Т. 2.— С. 760).

178—178 Дані «Кройніки о Русі», починаючи з цих слів і до слів «Потом самъ Даниил», вміщені у Іпатіївській редакції ПЗ під 6738 (1230) p., а наступні оповідання (до кінця розділу) — під 6739 (1231) р.

179—179 У відомих редакціях ПЗ йдеться безпосередньо про Олександра, хоч зміст цього повідомлення не зовсім ясний: «со братоучадьем, с браточядіем его Олександром» (ПСРЛ.— Т. 2.—С. 762).

180—180 У редакції ПЗ («во Браневича ве ръли», «въ Браневича ве рли») у сучасному перекладі подано як: «у [село] Браневичеву Ріль» (ПСРЛ.— Т. 2.— С. 762; Літопис руський.— С. 387).

181 У відомих редакціях ПЗ названо інше ім'я: «Шельв (Шелев)» (ПСРЛ.— Т. 2.— С. 764).

182—182 Тут, очевидно, поширення тексту джерела. Водночас, слід зауважити, що за «Кройнікою о Русі» Андрій став панувати у Галичі одразу ж після захоплення міста угорським королем. У відомих редакціях ПЗ про княжіння Андрія йдеться після даних, які відтворюють похід угорського короля на Володимир (ПСРЛ.— Т. 2.— С. 765).

183 У відомих редакціях ПЗ: «Зеремиевич (ЗервмЂевичъ)».

184 У даному випадку поплутана хронологія двох битв (подана як одна), що мали місце у 1231 та 1232 pp. (ПСРЛ.— Т. 2.—С. 767—768, 769).

186 У відомих редакціях ПЗ: «ПлЂснЂскоу».

186—186 Наступна звістка міститься в Іпатіївській редакції ПЗ під 6741 (1233) p., а починаючи з слів «тогды ж ГлЂбъ ЕремЂевичъ» — під 6742 (1234) р.

187—187 Поширення тексту джерела.

188—188 У відомих редакціях ПЗ відсутні пояснення мотивів зміни наміру князя Володимира Рюриковича та воєводи Мирослава.

189—189 Починаючи з цих слів і до кінця розділу, ці відомості датовані в Іпатіївській редакції ПЗ 6743 (1235) р.

190—190 Тут, очевидно, поширення тексту джерела.

191 Тут торки, на що чітко вказано в редакції ПЗ.

192—192 Тут поширення тексту джерела.

193—193 Це уточнення, яке дає можливість оцінити похід Данила на Польщу як успішний, відсутнє у відомих редакціях ПЗ (ПСРЛ.— Т. 2.—С. 776).

194 У Хлєбниківській та Іпатіївській редакціях ПЗ: «Горы», але у Єрмолаївській редакції: «Татра» (ПСРЛ.— Т. 2.— С. 778).

195 У Хлєбниківському та Іпатіївському редакціях ПЗ, як в переважній більшості інших літописів, подано точну дату: 6741, тобто 1237 р. Датування нашестя Батия на Русь 6741 знаходимо лише в Єрмолаївській редакції ПЗ. Очевидно, воно було аналогічним і в Золотоверхому літописі (ПСРЛ.— Т.2.—С. 778).

196—196 Це уточнення відсутнє у відомих редакціях ПЗ (ПСРЛ.— Т. 2.— С. 779).

197—197 Ф. Софонович припустив ім'я цього єпископа — Митрофан.

198—198 Ця і наступні звістки даного розділу датовані в Іпатіївській редакції 6746 (1238) р. У відомих редакціях ПЗ знаходимо: «по сыну», тобто після сина, у деяких інших літописах (Тверський, Софійський) — «за сыном». Можливо, слово «за» Ф. Софонович прочитав як «зъ», але не виключено, що київський князь Михайло перед нападом татар був разом із сином (ПСРЛ.— Т. 2.- С. 782; ПСРЛ.— М., 1965.- Т. 15.— С. 374; Спб., 1910.— Т. 20, ч. 1.— С. 158; Спб., 1856.— Т. 7.— С. 144; Пг., 1921.— Т. 24.— С. 94).

199—199 У відомих редакціях ПЗ ці імена подані дещо в іншій редакції: «Оурдю и Байдар... Кадан... Меньгоу... Кююк (Коуюк)...» (ПСРЛ.— Т. 2.—С. 785). Тут йдеться про брата Батия, старшого сина Джучі — Урдюя (Орду-Ічен, Орда), двоюрідних його братів Куюка (Гуюка) і Кайдана (Кадана, Хадана), Менгу (Менгухан, Мунке) (Літопис руський,— С. 395).

200—200 Поширення тексту джерела.

201—201 Ці уточнення відсутні у відомих редакціях ПЗ. Лише в хроніці М. та Й. Бєльських знаходимо певні аналогії. Зазначимо, що під Ленчицею слід мати на увазі Лігниию у Сілезії (Stryjkowski М. Kronika... Т. 1.— S. 111).

202 Звістки даного розділу вміщені у Іпатіївській редакції ПЗ під 6748 (1240) p., а з слів «Потомъ Ростиславъ Михайловичъ з Чернигова приЂхавши» — під 6749 (1241) p., з слів «Того ж часу татаре» — під 6751 (1243) p., з слів «Послышавши кнзь Михаилъ» — під 6753 (1245) р. Остання звістка даного розділу («Тогды жъ татарове...») датована в Іпатіївській редакції ПЗ 6551 (1243) р.

203 Звістки даного розділу вміщені в Іпатіївській редакції під 6753 (1245) р. (початок розділу), під 6754 (1246) p.— від слів «Того жъ року литва», під 6755 (1247) р.— від слів «Потомъ знову литва», під 6756 (1248) р.— від слів «По часЬ немаломъ ятвЂги», під 6757 (1249) p.— від слів «По тых войнах кнзъ Ростиславъ Михайловичъ».

204—204 Цей фрагмент відсутній у відомих редакціях ПЗ. Тут Ф. Софонович, очевидно, прагнув в узагальнюючому вигляді показати наслідки монголо-татарської навали.

205—205 Тут Ф. Софонович подав цікаве пояснення архаїчного терміну, що походить з часів Київської Русі.

206 У даному випадку Ф. Софонович дотримувався написання джерела, бо у відомих редакціях ПЗ читаємо: «Лонъкогвени (Лонъкгвени)». Тут йдеться про польського князя Владислава Лесконогого, тобто Тонконогого.

207—207 У відомих редакціях ПЗ не знаходимо даних про те, що Філя супроводжував Ростислава до Польщі, де Ростислав залишив свою княгиню. Лише у ході наступного висвітлення подій відомі редакції ПЗ згадують про участь Філі Гордого у битві під Ярославом над Саном та його загибель (ПСРЛ.— Т. 2.— С. 803, 805). Насправді битва під Ярославом відбулася 17 серпня 1245 р. (Крип'якевич І. П. Галицько-Волинське князівство.— К., 1984.— С. 97).

208—208 Цей фрагмент відсутній у відомих редакціях ПЗ. Ф. Софонович слідував за Хлєбниківською редакцією ПЗ, де йшлося про добрий знак (знамення) для Данила. У Іпатіївській редакції ПЗ протилежний зміст: «не на добро бысть». Крім того, виділені нами слова відсутні у обох редакціях, а також у Єрмолаївському літописі. Вони дають можливість прояснити суть цього не досить зрозумілого місця ПЗ. Дуже важливою є звістка про те, що на гербі князя Данила Романовича був зображений орел. Пізніша інформація, яка містилася у праці М. та Й. Бєльських, свідчить, що двоголовий орел на блакитному полі містився на прапорі Перемиської землі, а на прапорі Белзького воєводства зображувався білий гриф на червоному полі. Не виключено отже, що подібний герб міг бути також у галицьких князів XIII ст. (Stryjkowski M. Kronika...—T. 1.—S. 14).

209 Звістки даного розділу (до слів «Въ таяжь лЂта умерл... Конратъ») вміщені в Іпатіївській редакції ПЗ під 6758 (1250) p., а подальші — під 6759 (1251) р.

210—210 Слова додані Ф. Софоновичем дещо змінюють зміст даного повідомлення (ПСРЛ.— Т. 2.— С. 808).

211 Звістки даного розділу до слів «оттолъ прислалъ Тевтивилъ...» вміщені в Іпатіївській редакції ПЗ під 6760 (1252) p., а після цих слів — 6761 (1253) р.

212—212 У відомих редакціях ПЗ: «Отагаре тенъникъ ПЂтовъскый (Отагаре теник ПЂтовскій)». Мається на увазі Отто Гардек Петтауський (ПСРЛ.— Т. 2.— С. 814; Літопис руський.—С. 408).

213—213 У відомих редакціях ПЗ: «НЂнадЂеви (НонадЂеви и Телявели и Диверикъзоу (Деверикзоу).

214 Звістки даного розділу вміщені в Іпатіївській редакції ПЗ під 6762 (1254) р.

215—215 У відомих редакціях ПЗ: «геръцюкове (герциковъ), тобто герцог. Титул Фрідріха Ф. Софонович помилково сприйняв за його ім'я.

216—216 У відомих редакціях ПЗ: «Святослав», тобто Святослав Ігорович. Ф. Софонович помилково подав ім'я Мстислава, можливо, маючи на увазі Мстислава Великого або Мстислава Удатного.

217 Звістки даного розділу вміщені в Іпатіївській редакції ПЗ під 6763 (1255) р.

218—218 Цей фрагмент є оригінальним доповненням Ф. Софоновича.

219—219 «Самовит жмодскиі». Помилка Ф. Софоновича, бо Самовит (Семовит) князь черський і мазовецький був сином князя Конрада І. Цю ж помилку Ф. Софонович повторив у розділі 18.

220—220 Цей фрагмент є оригінальним уточненням Ф. Софоновича.

221 Звістки даного розділу вміщені в Іпатіївській редакції ПЗ під 6763 (1255) p., від слів «Потом корол Даниилъ...» — під 6764 (1256) p., від слів «Корло послал» — під 6765 (1257) р.

222—222 Нe дуже вдалий переказ звістки ПЗ, у відомих редакціях якого читаємо: «и град бывшій на нем преже, именемъ Рай» (ПСРЛ.— Т. 2.— С. 828).

223—223 У відомих редакціях ПЗ: «Буряля и Раимоче (Роимочи), Комата и Дора» (ПСРЛ.— Т. 2.— С. 834).

224 Звістки даного розділу вміщені в Іпатіївській редакції ПЗ під 6765 (1257) p.; від слів «Король Даниилъ зъ Василком» — під 6766 (1258) p.; від слів «Потом Куремся» — під 6767 (1259) р.

225—225 У відомих редакціях ПЗ ці імена подані у дещо іншій формі: «Веренгер прирокомъ Просвелъ». Йдеться про воєводу Бернгарда Прейселя, прибічника Гертруди Бабенберг (ПСРЛ.— Т. 2.— С. 837; Літопис руський.— С. 416). Ці дані відсутні у відомих редакціях ПЗ.

227 У відомих редакціях ПЗ: «ЖедЂчевьева (Жедечева)».

228—228 Це уточнення відсутнє у відомих редакціях ПЗ.

229—229 Тут Ф. Софонович додав власне пояснення слова «станы». Зазначимо, що в даному випадку джерело «Кройніки о Русі» — Золотоверхий літопис був ближчий до Іпатіївської редакції, де містилося те ж слово. У Хлєбниківській редакції ПЗ: «Страны» (ПСРЛ.— Т. 2.—С. 842).

230 Звістки даного розділу вміщені в Іпатіївській редакції ПЗ під 6767 (1259) p.; від слів «аж потом знову той город Холм» — під 6768 (1260) p.; від слів «за д†лЂта учинилася была тишина» — під 6769 (1261) р.

231—231 Відомі редакції ПЗ називають іншу цифру — 35 сажнів (ПСРЛ.— Т. 2.— С. 844).

232 Звістки даного розділу вміщені в Іпатіївській редакції ПЗ під 6770 (1262 ) р.

233—233 У відомих редакціях ПЗ це ім'я подане в іншій формі: «Тюдияминовичъ (Тядняминович же) Ковжидад (Кодвиждадъ)» (ПСРЛ.— Т. 2.— С. 856).

234—234 Перша частина даної звістки є своєрідною ампліфікацією, але друга «до Холма» не узгоджується з відомими редакціями ПЗ, де названо Галич як місце хрещення Войшелка. До того ж Ф. Софонович опустив згадку про Василька Романовича, якого відомі редакції ПЗ називали тут поряд з Данилом. Не виключено, що у даному випадку джерело Ф. Софоновича краще зберегло текст оригіналу ПЗ (ПСРЛ.— Т. 2.— С. 859; Літопис руський.— С. 424).

235 У відомих редакціях ПЗ вказано правильно «Немнъ».

236—236 Це оригінальне повідомлення вказує на кращу збереженість тексту оригіналу ПЗ у Золотоверхому літописі. Щоправда, тут допущена помилка. Очевидно, має бути «килканадцатю», тобто більше десяти, а не «килканадвадцатю».

237—237 Це оригінальне повідомлення в окремих випадках суперечить відомим редакціям ПЗ і хроніці М. Стрийковського (ПСРЛ.— Т. 2,— С. 860; Літопис руський.— С. 425; Stryjkowski М. Kronika...— Т. 1.— S. 298). Так, у відомих редакціях ПЗ не йшлося про Тройната, слуг Довмонта і Тройната.

238 Частина звісток, яка запозичена з ПЗ, датована в Іпатіївській редакції останнього 6773 (1265), 6774 (1266} та 6776 (1268) pp.

239—239 Поширення тексту джерела.

240—240 Очевидно, поширення тексту джерела.

241—241 Оригінальне уточнення Ф. Софоновича. Можливо невдале поширення тексту джерела.

242 Та частина звісток, яка запозичена з ПЗ, вміщена в Іпатіївській редакції останнього під 6778 (1270), 6779 (1271), 6780 (1272), 6781 (1273), 6782 (1274), 6784 (1276), 6785 (1277), 6786 (1278) pp.

243 Згідно з відомими редакціями ПЗ: «Тоурииск», тобто Турійськ.

244 Та частина звісток, яка запозичена з ПЗ, вміщена в Іпатіївській редакції ПЗ під 6787 (1279), 6788 (1280), 6789 (1281) рр.

245 Звістки даного розділу вміщені в Іпатіївській редакції ПЗ під 6790 (1282) p.; від слів «по тыхъ часахъ Телебуг»— під 6781 (1283) p.; від слів «тоеж зимы у кн̃зя Юрья Лвовича...» — під 6792 (1284); від слів «А на початку лЂта »— під 6793 (1285); а від слів «того ж лЂта умерл... Леско»— під 6794 (1286) р.

246—246 Ці дані відсутні у відомих редакціях ПЗ, де йшлося лише про мор на Русі, в Польщі та Орді (ПСРЛ.— Т. 2,— С. 895—896).

247—247 Першу цифру Ф. Софонович подав за своїм джерелом, яке збігалося з Хлєбниківською редакцією ПЗ (в Іпатіївській — 60 тис.). Друга цифра (158) є оригінальною, бо у відомих редакціях ПЗ знаходимо цифру 111.

248 Звістки даного розділу вміщені в Іпатіївській редакції ПЗ під 6795 (1287) p.; від слів «потом прислал Юрий Лвович» — під 6796 (1288) р.

249 Помилка автора. У відомих редакціях ПЗ: «Раю боудоущоу». Ф. Софонович невірно прочитав відповідне місце джерела.

250—250 У відомих редакціях ПЗ: «бронЂ (брынЂ)», тобто броні дощаті — панцир зі сталевих бляшок (ПСРЛ.— Т. 2.— С. 904; Літопис руський.— С. 439).

251—251 Очевидно, поширення тексту джерела.

252—252 Дані про те, що тіло Володимира Васильковича поклали «в гробі отчому», відсутні у відомих редакціях ПЗ. Не збігається з останніми і дата поховання: 6 квітня (ПСРЛ.— Т. 2.— С. 927; Літопис руський.— С. 446—447).

253 Звістки початку даного розділу вміщені в Іпатіївській редакції ПЗ під 6797 (1289) р.

254 У відомих редакціях ПЗ: «лоукнЂ (локнЂ)», тобто лукна. Лукно — міра місткості сипких тіл і меду. В XI—XIII ст. дорівнювала приблизно 24 кг (меду) (ПСРЛ.— Т. 2.— С. 932; Літопис руський.— С. 449).

255 Золотоверхий літопис у даному випадку ближче до Хлсбниківської редакції («Боуивид»), а не до Іпатіївської («Боудивид»).

258 Звістки даного розділу вміщені в Іпатіївській редакції ПЗ під 6798 (1290) p.; а від слів «Того ж лЂта Лев» — під 6799 (1291) р.

257 Кіммери (кіммерійці) — найдавніші з відомих за своєю назвою племен, які жили на території Північного Причорномор'я. Згадки про кіммерійців як про своїх сусідів містяться в ассірійських джерелах VIII—VII ст. до н. е. Відомості про них є у Гомера (бл. VIII ст. до н. е.) та Геродота (V ст. до н. е.). В VI ст. до н. е. грецькі колоністи називали Керченську протоку Боспором Кіммерійським, найменування кіммерійців відбилося також в інших назвах Боспору («Кіммерійські переправи», «Кіммерійські стіни», «Кіммерик»). За «Історією» Геродота кіммерійці жили у Північному Причорномор'ї аж до Фракії й були вигнані звідти скіфами або асимільовані ними в VII ст. до н. е.

258 Ф. Софонович, йдучи за своїм джерелом — хронікою М. Стрийковського, помилково ототожнив кіммерійців з кімврами. Останні були германськими (за іншою думкою — кельтськими) племенами, які проживали на Ютландському півострові. У II ст. до н. е. вони нанесли ряд поразок римлянам у Галлії та Іспанії (109, 107, 105 рр. до н. е.). Об'єднавшись з тевтонами, гельветами та іншими племенами, зайняли Галлію та Північну Італію. У 101 р. до н. е. кімври розгромлені при Верцелах військами римського полководця Гая Марія. Це нашестя кімврів, тевтонів та інших племен стало першим нашестям давніх германців на Рим.

259 Елиспонт — Гелеспонт — антична назва протоки Дарданели, що з'єднує Чорне море з Середземним.

260 Фракія — історична область у Східній частині Балканського півострова між Егейським, Чорним та Мармуровим морями. Ф. Софонович невірно відчитав повідомлення свого джерела-хроніки М. Стрийковського, в якій написано «Таврика», тобто Крим.

261—261 Ця думка Ф. Софоновича, запозичена з хронік М. Стрийковського і О, Гваньїні, не підтверджена наукою.

262 — 262 Ці дані, запозичені з хроніки М. Стрийковського, походять з середньовічної книжної легенди й не підтверджуються наукою.

263 Палемон — легендарний засновник першої князівської династії в Литві. Різні варіанти середньовічної легенди про Палемона та його синів Куноса, Борка й Спери детально розглянуті польською дослідницею М. Захара-Вавжиньчик. (Zachara-Wawrzyńczyk М. Geneza legendy о rzymskim pochodzeniu litwinów // Zeszczyty historyczne.— Warszawa.—1963.— N 3).

264 Нерон — римський імператор у 54—67 pp.

265 Юрборк (Істерборк, Юргемборк, Юстерборк) — сучасний Черняхівськ Калінінградської області РРФСР.

266 Великомир — м. Вількомир на р. Святаю.

267 Мунтвил — Монтвил Гимбутович — жмудський князь.

268 Живибунт (Живибуд) — литовський князь, згадуваний у 1219 р. в умовах угоди дружини Романа Великого та її синів Данила й Василька.

269 Новгрод — м. Новогрудок (в сучасній Гродненській області Білорусі).

270 Борис Полоцький. Відомості про цього князя та будівництво ним храмів розглянуті О. І. Роговим.

271—271 Ф. Софонович пропускає тут детальнішу розповідь про Параскевію (Параску) (1185—1239), дочку князя Бориса, яка прийняла католицизм і згодом була канонізована (1273).

272 Балаклай — татарський хан згадувався лише у літописах Великого князівства Литовського, хроніці М. Стрийковського та ще деяких залежних від цих літописів джерелах.

273 Міндовг (Міндаугас) — великий князь литовський, з 1253 р.— король. Помер у 1263 р.

274 Тевтивил — князь полоцький. Помер у 1263 р.

275—275 Йдеться про одного з великих магістрів Лівонського ордену: Андрія фон Вельвена (1240—1241).

276—276 Інокентій IV (Синібальд Ф'єскі), римський папа (1243—1254), який встановив стосунки з Литвою й погодився на коронацію Міндовга.

277 Тройнат (Тренята, Стройнат) — великий князь литовський та жмудський (1263—1264).

278 Войшелк — великий князь литовський (1264—1268). Ім'я Войшелк було, очевидно, чернечим і походить від імені Василько.

279 Шварно Данилович, син Данила Галицького, зять Міндовга, князь дрогочинський. Помер у 1269 р. Був фактично великим князем литовським у 1267—1269 pp.

280 Довмонт (Довмант) — великий князь литовський (1281 — 1283). Втік до Пскова, де й помер у 1299 р.

281 Тройден — великий князь литовський (1269—1282).

282 Гедимін (Гедимінас) — великий князь литовський (1316—1341). Завоював Вітебське, Мінське, Друцьке, ТуровоПінське, Полоцьке князівства; змусив визнати васалітет Київського та Смоленського князівств.

283 Троки — сучасний Тракай у 28 км від Вільнюса. Місто було засноване в XIII ст. За Гедиміна стало резиденцією великих князів литовських.

284—284 Владислав I Локеток — князь ленчицький та куявський (1275—1333), сєрадзький (1288—1333), великопольський та поморський (1306—1333). У 1325 р. він уклав з Гедиміном договір проти Лівонського ордену, зміцнений шлюбом його сина Казимира (в майбутньому Казимира III Великого) з дочкою Гедиміна Альдоною. У 1326 р. було здійснено польсько-литовський похід проти Бранденбурга.

285 Фринбург — німецька фортеця Баєрбург на р. Німан, де загинув Гедимін (1341).

286 Ольгерд (Альгірдас) — великий князь литовський (1345—1377). Вів вперту боротьбу за розширення Литовської держави, захопив значну частину України, Смоленське князівство. У 1363 р. розгромив поблизу Синіх Вод (неподалік р. Південний Буг) татарське військо.

287 Кейстут (Кестутис) — син Гедиміна, князь тракайський та жмудський, з 1345 р. фактичний співправитель Ольгерда. Уславився як керівник боротьби литовського народу проти агресії Тевтонського ордену. У 1381 р. Кейстут разом з сином Вітовтом повстав проти Ягайла, сина Ольгерда, великого князя литовського, і заволодів Вільнюсом. У 1382 р. зрадливо схоплений і вбитий з наказу Ягайла.

288 Ягайло (Владислав II Ягелло) —великий князь литовський (1377—1392), король Польщі (1386—1434), засновник династії Ягеллонів. Для боротьби проти Тевтонського ордену уклав Кревську унію з Польщею, скріплену шлюбом з польською королевою Ядвігою. Внаслідок Кревської унії Польща й Литва перетворювалися в єдину державу.

289—289 Йдеться про комтура остерденського Тевтонського ордену. Цю посаду займав Бурхард фон Мансфельд (1374— 1379), потім Куно фон Ліхтенштейн (1379—1385).

290—290 Як і М. Стрийковський, Ф. Софонович помилково називав Андрія Ольгердовича Андрієм Кейстутовичем. (Stryjkowski М.. Kronika...— Т. 2.— S. 62; Хроника Быховца.— М., 1966.— С. 61). Він невірно прочитав звістку джерела й вважав, що Ягайло прагнув вигнати Андрія «з Витебска», хоч відомо, що Андрій панував у Полоцьку (Пресняков А. Е. Лекции по русской истории.— М., 1939.— Т. 2, вып. 1.— С. 75).

291 Войдило (Войдат) — староста лідський. У 1379 р. одружився з дочкою Ольгерда Марією. У 1382 р. був повішений з наказу Кейстута.

292—292 Головну роль у змові відіграв віленський староста Хануль (Хавнуль), що походив з ризьких німців. Як винагороду за допомогу Ягайлові отримав віленське намісництво і став секретарем та перекладачем Ягайла.

293—293 Тyт Ганна — друга дружина Вітовта, дочка смоленського князя Святослава Івановича. Померла у 1418 р.

294 Скиргайло (Скиргелло) Ольгердович — князь троцький (тракайський) з 1382 p., полоцький — з 1387 p., київський— з 1395 р. У 1386—1392 pp. був намісником Ягайла в Литві. Помер у 1397 р.

295 Вітовт (Вітаутас) — великий князь литовський (1392—1430). Після Кревської унії 1385 р. боровся за незалежність Литви від Польщі. Домігся від польського короля Владислава II Ягайла (Ягелла) визнання за собою Великого князівства Литовського.

296 Софія, дочка Вітовта, вийшла заміж за Василя І у 1391 р. Померла у 1453 р.

297—297 Василій I, великий князь московський (1389— 1425), спадкоємець Дмитрія Донського.

298 Свидригайло — Болеслав Ольгердович, великий князь литовський (1430—1432). Відомий насамперед своєю боротьбою проти Ягайла (Владислава II Ягелла), який сприяв загарбанню українських земель, ліквідації рівноправності Литви з Польщею, полонізації та окатоличенню східнослов'янського населення Великого князівства Литовського.

299—299 Темираксак — Тимур, середньоазіатський полководець, емір (1370—1405), творець величезної держави. Вів завойовницькі походи в Індії, Ірані, Закавказзі, Туреччині та інших країнах. Після трьох походів у 1389, 1394— 1395 pp. завдав удару Золотій Орді, пограбував її столицю Сарай-Берке.

300 Баезета — турецький султан (1389—1402). У битві біля Анкари (Ангори), яка відбулася у 1402 p., зазнав нищівної поразки від Тимура й потрапив у полон, де невдовзі помер (за деякими даними — покінчив життя самогубством).

301 Едігей (Ідігу) — емір Білої Орди. У 1376 р. втік від переслідувань Урус-хана до Тимура й став його васалом. У 1391 р. зрадив Тимуру, а 1396 р. став незалежним правителем, засновником Ногайської Орди. Проте польські хроністи вважали Едігея воєначальником Тимура й після 1391 р. У 1399 р. керував золотоординськими військами, які розгромили сили великого князя литовського Вітовта у битві біля р. Ворскли. Був ханом Золотої Орди у 1399—1412 pp.

302—302 Вітовт помер 27 жовтня 1430 р. Вереснем цього року цю подію не датує жодне інше джерело. Літописи й хроніки називають різні дати смерті Вітовта: 23 жовтня 1429 р. (ДБЛ.— ВР, ф. 37, оп. I, спр. 435.— Арк. 83 зв.); 23 серпня 1430 р. (Хроника Быховца.—С. 84); 23 жовтня 1430 р. (ПСРЛ.— Т. 17.— С. 61, 133, 284, 335, 395, 461); 24 жовтня 1430 р. (ПСРЛ.— Спб., 1859. Т. 8, ч. 2); осінь 1431 р. (Псковские летописи.— М., 1955.— Вып. 2.— С. 43); грудень 1431 р. (ПСРЛ.— Т. 17.— С. 102); 3 грудня 1531 р. (ПСРЛ.— Т. 2.— С. 616). До жовтня 1430 р. відносить цю подію О. Гваньїні. 1430 р. датує смерть Вітовта, не називаючи дня і місяця, Густинський літопис (ПСРЛ.— Спб., 1848.— Т. 2.— С. 354).

303—303 «Николай Древицкий» — королівський секретар 1425 p., кустош сандомирський з 1433 р.

304—304 Сигізмунд Кейстутович — великий князь литовський (1432—1440). Його дружиною була Ганна-Софія, дочка тверського князя Івана (1431).

305 Смоленський митрополит Гарасим, прихильник церковної унії. Спалений у Вітебську (1433) з наказу Свидригайла по звинуваченню у зраді.

306—306 Олелько (Олександр) Володимирович — онук Ольгерда, київський князь (1443—1455). Почав князювати незабаром після відновлення Київського князівства (1440).

307—307 У М. Стрийковського, джерела Ф. Софоновича, уданому випадку більш точно: «бояри та слуги» (Stryjkowski M. Kronika ... Т. 2.—S. 203).

308 Помилковий, недовірливий. У М. Стрийковського — «меланхолік» (Stryjkowski М. Kronika...— Т. 2.— S. 203).

309 Митрополит київський (1436—1458) прийняв унію на Флорентійському соборі у 1439 p., потім зробив невдалу спробу запровадити її на Україні. Детальніше про ці події див.: Плохий С. Н. Папство и Украйна: Политика рим. курии на укр. землях в XVI—XVII вв.— Київ, 1989.— С. 14, 53.

310—310 Казимир Ягайлович — великий князь литовський (1440—1492).

311 Мухаммад (Мехмед) II Фатих — турецький султан у 1444—1446, 1451 —1481 pp. завоював Константинополь у 1453 р.

312 Костянтин XI Драгас Палеолог — останній візантійський імператор, що панував у 1449—1453 pp., керівник оборони Константинополя.

313 Дані про Гертусю (Гертука), які містяться у хроніках М. Стрийковського та М. Кромера мають легендарний характер.

314—314 Великий князь московський Іван III (1462—1505), державний діяч, приєднав Новгород до Москви у 1478 р. За Івана III було об'єднано російські землі.

316 Олександр — великий князь литовський (1492—1507), польський король (1501 —1507).

316—316 Костянтин Острозький (1460—1530), український православний князь, гетьман великий литовський у 1497— 1500, 1507—1530 pp., маршалок Волинської землі з 1507 p., каштелян віленський з 1511 p., воєвода троцький з 1522 р. З 1500 до 1507 pp. перебував у російському полоні.

317 В інших списках — «Яполских». У М. Стрийковського це місце читається як: «лапонських», тобто країн півночі.

318 Сигізмунд Старий — великий князь литовський та король польський у 1507—1548 pp. 319—319 Богдан III — молдавський господар у 1449— 1451 pp.

320—320 Василій II Сліпий — великий князь московський у 1425—1462 pp.

321—321 Міенглі Гірей І — кримський хан у 1446—1474, 1475—1476, 1478—1514 pp.

322 П'яст — легендарний засновник князівської та королівської династії в Польщі (династії П'ястів), яка перервалася зі смертю Казимира III (1370).

323 У списку допущено помилку. Йдеться про чеського короля Болеслава І (929—972), з дочкою якого Добравою одружився Мешко І у 965 р. Від цього шлюбу народився Болеслав, майбутній перший король Польщі.

324—324 Мешко І прийняв християнство у 966 p., тоді ж розпочалося введення християнства в Польщі. Дальша розповідь про язичеські божества слов'ян подана за хронікою О. Гваньїні, котрий невірно пов'язав їх з греко-римським язичеським пантеоном.

325—325 По смерті Добрави Мешко І одружився з Одою, дочкою маркграфа Дітріха, від якої мав двох синів. Оду та її синів вигнав з країни Болеслав І.

326 Бенедикт VII, римський папа (974—983).

327 Войтех, архієпископ празький, у 996 р. повертаючись з Риму втік до Польщі, оскільки в Чехії були вбиті члени його родини. У 997 р. відправився як місіонер до Прусії, де загинув. Його тіло Болеслав І викупив на вагу золота. У 998 р. римська церква визнала Войтеха святим.

328 Оттон III — правитель «Священної Римської імперії» (983—1002), імператор з 986 р. У 1000 р. прибув на гнезненський з'їзд, де символічно коронував Болеслава І. Цей акт формально не мав законної сили, оскільки римський папа негативно ставився до коронації Болеслава. Лише у 1025 р. відбулася коронація Болеслава І за згодою Ватікану. 329—329 В О. Гваньїні точніше: «сестреницю».

330—330 Болеслав III Рудий — король Чехії (999—1002). 1003 р. Болеслав І спершу посадив на престол замість Болеслава чеського Владивоя, проте він уклав союз з імператором «Священної Римської імперії» Генріхом II, усунув його. Згодом він повернув престол Болеславу III, проте незабаром знову скинув його й осліпив. Болеслав Хоробрий панував 18 місяців, але потім змушений був поступитися новому королю Чехії Яромиру (1003, 1004—1012, 1033—1034).

331—331 Цей фрагмент тексту Ф. Софонович увів до «Кройніки о землі Полской», основуючись на інформації своєї ж «Кройніки о Русі».

332—332 Слідом за О. Гваньїні, М. та Й. Бєльськими, Ф. Софонович не вказував, що під час міжкоролів'я у Польщі вибухнуло найбільше у її історії повстання 1037—1038 pp.

333—333 Ці слова у джерелах Ф. Софоновича, О. Гваньїні та М. і Й. Бельських відсутні.

334—334 Хроніки О. Гваньїні та М. і Й. Бельських свідчать лише про Італію та монастир у Клюні в Франції.

335—335 «Повість временних літ» повідомляє про два походи Ярослава Мудрого на Польщу: 1031 та 1041 pp.

336—336 Бржетислав І — король Чехії у 1034—1055 pp.

337—337 «Венедикт Девятый» — Бенедикт IX Феофилакт, римський папа у 1032—1044 pp.

338—338 Вирішальну перемогу над мазовецьким князем Масловом Казимир 1 здобув у 1047 р.

339—339 У даному випадку Ф. Софонович йшов за М. та Й. Бєльськими («котрих було чотири, але швидко померли, тобто Мешко і Оттон, а два залишилися: Болеслав і Владислав» Bielski M.KronikaPolska.— T. I.—S. 111). У редакціях П. Кохановського, тут, як і в ряді інших випадків, текст твору Ф. Софоновича звірено за хронікою О. Гваньїні й внесено поправки: «трох сынов». У О. Гваньїні: «трьох синів: Болеслава старшого, Владислава і Мешко... Мешко скоро потім номер» (ЦНБ.— ВР. ін. 545.— Арк. 36).

340—340 Вратислав II — князь Моравії (1059—1061), Чехії (1061—1092), король (1085).

341 Бела І — угорський король (1060—1063).

342—342 Йдеться про події, описані Ф. Софоновичем у «Кройніці о Русі». Даний фрагмент грунтується якраз на першій частині твору.

343—343 Йдеться про краківського біскупа Станіслава, який вступив у конфлікт з Болеславом II і був страчений у 1079 р. Пізніше канонізований католицькою церквою. Характер конфлікту між королем та біскупом відомі джерела не розкривають. Смерть Станіслава була використана противником Болеслава II і внаслідок змови до влади прийшов Владислав Герман. Болеслав із сином Мешком втік до Угорщини, де помер у 1081 р. Мешко повернувся до Польщі й був отруєний з наказу Владислава Германа (1089). П. Кохановський доповнює «Кройніку о землі Полской» повідомленням з твору О. Гваньїні про вигнання Болеслава II.

344 Першою дружиною Владислава Германа була Юдита, дочка чеського короля Братислава II, яка померла після народження сина, майбутнього короля Болеслава III Кривоустого. Другою дружиною стала Юдита-Марія, дочка імператора «Священної Римської імперії» Генріха III, вдова угорського короля Соломона. П. Кохановський додав до твору Ф. Софоновича великий фрагмент про ці події, запозичений з хроніки О. Гваньїні. Він допустив при переписуванні дрібну

помилку: назвав річку Родан Родами, а також уточнив яким саме біскупом був Ламперт («бискупа краковского»).

345—345 Цей фрагмент грунтується на «Кройніці о Русі».

346 Борживой II — чеський король у 1101 —1107, 1117— 1120 pp.

347—347 Перші походи Болеслава III на Помор'є мали грабіжницький характер (1103—1105). У 1113 р. внаслідок нових походів Болеслава III до складу Польщі увійшла частина Помор'я; у 1123—1124 pp. князь Західного Помор'я Варціслав визнав себе васалом Польщі.

348—348 Так автор називав Данію.

349—349 3гідно з актом про престолонаслідування, який, звичайно, називають «тестаментом» (заповітом). Болеслав III намагався запобігти роздрібленню держави, надаючи кожному з своїх синів, за винятком Казимира, що народився, очевидно, після смерті батька, окремі князівства — уділи.

350—350 Владислав II змушений тікати з Польщі у 1146 р. Слідом за ним виїхала його дружина Агнія (Агнешка), дочка маркграфа Австрії Леопольда III. Владислав II визнав себе васалом «Священної Римської імперії» і правитель останньої Конрад III (1138—1152) вчинив у 1146 р. похід проти Польщі. У 1157 р. новий похід проти Болеслава IV очолив імператор Фридріх І Барбаросса (1152—1190).

351—351 Тут, безперечно, помилка. Це помітив вже П. Кохановський, який виправив у своїй редакції «Кройніки о землі Полской». Має бути: «в Плоцку».

352 Олена, удова Казимира Справедливого, дочка великого князя київського Ростислава. Спираючись на допомогу краківського воєводи Миколая Грифіта й краківського біскупа Пелки, практично правила Польщею до повноліття Лешка Білого. У двох битвах над р. Мозгавою поблизу Єнджеюва війська Миколая Грифіта й союзного Лешку князя галицького Романа Великого розгромили Мешка (Мечислава) Старого (1194). Порозуміння Мешка з Оленою відноситься до 1198 p., після чого Мешко князював у Кракові до 1201 р.

П. Кохановський, грунтуючись на хроніці, значно доповнив розповідь Ф. Софоновича про Лешка Білого. Він допустив лише одну помилку, називаючи Владислава Тонконогого Тонконосим.

353—353 Під час з'їзду в Гонсаві Святополк, поморський князь, Владислав Одонич, великопольський князь, двоюрідний брат Лешка, вчинили замах на Лешка й на Генріха Бородатого. Лешка було вбито, а поранений Владислав утік.

354—354 Битва під Лігницею 9 квітня 1241 p., в якій орди Батия перемогли польсько-німецьке військо.

355—355 Фантастичне оповідання про Малгожату Вежбовську М. та Й. Бєльські й О. Гваньїні датують 21 січня 1269 р.

356—356 Слова «царем» та «гетманом своим» являються ампліфікацією Ф. Софоновича.

357—357 Після смерті Чорного (1288) Павел, краківський біскуп, з малопольськими феодалами закликав на престол Болеслава, князя плоцького. Але краківський каштелян Сулкр віддав столицю Генріху IV Пробусу, якого підтримало міщанство.

358—358 У той час чеським королем був Владислав III Індржих (1197—1222). Очевидно, йдеться про чеського короля Вацлава II (1191 — 1192).

359—359 Пшемислав загинув у Рогозні (лютий 1296 р.) внаслідок змови великопольських родів Зарембів та Наленчів.

360—360 Після смерті галицько-волинського князя Болеслава-Юрія Тройденовича (7 квітня 1340 р.) Казимир III розпочав похід на Галичину. Внаслідок тривалої війни Казимир III загарбав у 1349 р. Галичину й частину Волині. Іншу частину Волині разом з Луцьком зайняли війська Великого князівства Литовського на чолі з Любартом. У 1351 р. було заключено угоду між Казимиром III та литовським князем Кейстутом, а у 1352 р. перемир'я (з Кейстутом і Ольгердом). До Литви відходили Володимирська, Луцька, Белзька, Холмська і Брестська землі, до Польщі — Галичина. У 1366 р. заключено нову угоду, за якою Литва утримувала за собою лише Луцьк, Брест, деякі міста у північно-східній частині Волині; інші землі переходили під владу Польщі.

361—361 Йдеться про війну 1345—1348 pp.

362—362 Ці дані Ф. Софонович запозичив з хроніки М. та Й. Бельських, які, в свою чергу, використовували хроніку Яна Длугоша. В тексті допущена помилка, бо Я. Длугош датував молдавський похід польського короля Людовика Угорського (1370—1382) 1359 р.

363—363 У редакції П. Кохановського «Кройніки о землі Полской», «Хронографа» — 1370 p.; «Обширному синопсисі руському» — 1371 р.

364—364 Панування Людовика Анжуйського не користувалося популярністю у Польщі. Невдовзі після коронації Людовік повернувся до Угорщини, а владу намісника в Польщі передав своїй матері, а потім сестрі Казимира Великого Ельжбеті. Внаслідок широкого невдоволення вона також змушена була виїхати у 1376 р. з Польщі. Згодом намісником став Владислав Опольчик, потім знову Ельжбета (до своєї смерті у 1380), нарешті Завіша з Курозвенк.

365—365 Друга дочка Людовіка Угорського — Марія була дружиною Сигізмунда Люксембурзького, бранденбурзького маркграфа у 1378—1395, 1411 —1415 pp., чеського короля у 1436—1437 pp. (у 1419—1421 pp.— як претендент), імператора «Священної Римської імперії» у 1410—1437 pp. Спроба останнього зайняти польський престол виявилася невдалою.

366—366 Ядвіга справді була нареченою австрійського (а не «руського», як помилково подано в редакціях П. Кохановського) князя Вільгельма Габсбурга, якому польські феодали виплатили за порушення шлюбної умови 200 тис. флоринів.

367—367 Четвертою дружиною Ягайла стала княгиня Софія Гольшанська (1422).

368—368 Зладислав III Варненчик був також королем Угорщини у 1440—1444 pp. під іменем Ласло І.

369—369 Янош хуняді (1407—1456) — національний герой Угорщини, уславлений борець проти агресії Османської імперії. Підтримав претензії на угорську корону Владислава III, у 1441 —1443 pp. здійснив ряд вдалих походів протитурецьких завойовників. У листопаді 1444 р. зазнав поразки у битві проти турецьких військ під Варною. У цій битві поліг король Владислав III.

370 Мурад II — турецький султан у 1421 —1443, 1446— 1451 pp. У період битви під Варною султанський престол займав Мехмед II (1444—1446, 1451 — 1481).

371—371 Тевтонський орден після Великої війни 1409— 1411 pp. переживав стан тяжкої кризи. У 1440 р. виник Антихрестоносний союз, який у 1454 р. звернувся до короля Казимира Ягеллончика з проханням прийняти Пруссію під його владу. В березні 1454 р. Казимир формально здійснив інкорпорацію, що стало приводом до Тринадцятилітньої війни (1454—1467), внаслідок якої орден потрапив в залежність від Польщі. Слово «прусове» слід розуміти в іншому контексті, як у попередніх звістках. Якщо раніше йшлося про так званих старих пруссів, споріднених з литовцями, то тепер малися на увазі німецькі феодали, які завоювали землі у Східній Прибалтиці.

372—372 Ельжбета дочка Альбрехта II Габсбурга короля Чехії (1438—1439), Угорщини (1437—1439), «Священної Римської імперії» (1438—1439). Шлюб з нею Казимир IV взяв у лютому 1454 р. Від цього шлюбу народилося 7 дочок: Ядвіга, Софія, Анна, Барбара, Ельжбета, Ельжбета, Ельжбета; 6 синів: Владислав, Казимир, Ян Ольбрахт, Олександр, Сигізмунд, Фридерик, з яких молодим помер Казимир, Фридерик став духовною особою, а інші були королями Польщі й князями Литви.

373 Хойніце — орденська фортеця Помор'я, де 18 вересня 1454 р. війська Казимира IV зазнали поразки у битві з хрестоносцями. Місто-фортеця капітулювало перед Казимиром IV на заключному етапі війни (28 вересня 1466 p.).

374 Мальборк — потужна фортеця хрестоносців у Прусії.

375—375 йдеться про так званий другий Торунський мир (19 листопада 1454 p.), підписаний між Казимиром IV та великим магістром Тевтонського ордену Людвігом фон Ерліхсхаузеном (1450—1467). У переговорах брав активну участь папський легат Рудольф. Орден повертав Польщі Гданське Помор'я з Хелмською, Добжинською землями і Вармією (Пруси Королевські). Великий магістр визнав себе васалом польського короля.

376—376 Семен Олелькович — останній київський удільний князь (1455—1470), правнук Ольгерда, син київського князя Олелька (Олександра) Володимировича у 1443—1455 р. ІЦе Вітовт усунув з Київського князівства удільного князя Володимира Ольгердовича й передав владу в Києві своєму намісникові. Потім Київське князівство було відновлено, але ненадовго. Після смерті Олелька Казимир IV залишив київським князем Семена Олельковича, але без права передачі влади у спадок. Після його смерті польсько-литовський уряд остаточно ліквідував Київське князівство, перетворивши його на воєводство. Першим воєводою було призначено тестя Семена Олельковича — литовського феодала Мартина Гаштовта (Гаштольда), якого кияни не прийняли. Прибувши у 1471 р. з військом Гаштовт де-факто поклав кінець існуванню Київського князівства.

377 Владислав II Ягеллон — король Чехії (1471 —1516), король Угорщини (як Ласло II) у 1490—1516 pp.

378—378 Стефан ці Великий — господар Молдавії (1457— 1504).

379—379 У хроніці М. та Й. Бєльських: «шляхтич Сробський». Тут Ф. Софонович повторив помилку польських хроністів.

380—380 Спадкоємець російського престолу Дмитрій, син Івана Молодого, який помер у 1490 p., онук Івана III. Навесні 1502 р. Дмитрій разом з своєю матір'ю був ув'язнений, а спадкоємцем великого князя проголошено Василя, сина Івана III від другого шлюбу з Софією Палеолог.

381—381 Матіаш Хуняді — угорський король (1458—1490).

382—382 Василій III — великий князь московський (1505— 1533). Він завершив приєднання до Москви Пскова (1510), Волоцького уділу (1513), Рязанського князівства (1521), а також Смоленська (1514).

383—383 Детальний опис цих подій див.: Зимин А. А. Россия на пороге нового времени.— М., 1972.— С. 112—123, 142—168.

384—384 Нa основі краківського миру (8 квітня 1525 р.) між Тевтонським орденом і Польщею відбулася секуляризація, ордену який ставав світською державою, денним князівством залежним від Польщі. Останній магістр ордену, маркграф бранденбурзький Альбрехт став тоді світським правителем (князем) і склав присягу польському королю Сигізмунду (Жигмунту) Старому на вірність.

385—385 Дата невірна. У джерелі цього повідомлення «Кройніки о землі Полской» — творі М. та Й. Бєльських — ця звістка датована 1531 р. О. Гваньїні датував її 1530 p., Стрийковський — 1531 або 1532 pp. У редакції П. Кохановського датування є виправленим: 1532 р. Петро IV Рареш (Петрило) — молдавський господар у 1527—1538 pp.

386—386 Іван IV Васильович — великий князь московський (1533—1547) перший російський цар (1527—1584). Коли помер Василій III, його сину Івану ще не було 4 років (він народився у 1530 p.).

387—387 Іван Федорович Овчина-Оболенський-Телепньов (помер у 1539 р.) — боярин (1534), російський князь, державний діяч, фаворитОлени Глинської — великої княгині, регентші при малолітньому Івані IV у 1533—1538 pp.

388—388 Автор мав на увазі Сулеймана І (II) Кануні, турецького султана у 1520—1566 pp.

389—389 Тут і далі йдеться про події Лівонської війни 1558— 1583 pp.

390—390 О. гваньїні зазначав 50 тис. полонених. Це, очевидно, сталося внаслідок того, що Ф. Софонович використав не друкований оригінал польськомовної хроніки О. Гваньїні, а її рукописну копію або переклад українською мовою (ЦНБ.— ВР, ін. 545.—Арк. 108).

391—391 Йдеться про Карла IX, французького короля (1560—1574) та його матір Катерину Медичі.

392—392 Польська шляхта після втечі Генріха Валуа оголосила 15.XII. 1575 р. польською королевою сестру Сигізмунда-Августа Анну Ягеллонку, домоглася укладення її шлюбу з трансильванським (семиградським) князем Стефаном Баторіем, який став королем Речі Посполитої з 1576 р.

393—393 Віддаючи перевагу Максиміліану II Габсбургу, міщани Гданська виступали проти кандидатури на престол Стефана Баторія. Лише смерть Максиміліана запобігла громадянській війні у Польщі. Проте гданські міщани продовжували не визнавати Стефана Баторія й тільки облога міста змусила їх уступити новому королю.

394—394 Іван рядкова — видатний керівник запорозького козацтва, очолив похід козаків до Молдавії проти турецького ставленика, господаря Петра V Кривого. 31 грудня 1577 р. козаки при підтримці значної частини населення Молдавії оволоділи Яссами й проголосили Івана Підкову господарем. У 1578 р. під натиском турецьких військ, яких підтримала частина молдавських феодалів, І. Підкова змушений був відступити на Україну, де був з наказу Стефана Баторія арештований і страчений (16 червня 1578 p.).

395 Івоня (Іон) III Воде Лютий або Арменчик — молдавський господар (лютий 1572 — червень 1574 pp.), організатор боротьби проти турецького панування.

396—396 Петро V Кривий — молдавський господар у 1574 — 23.XI. 1577, 1.I.1578—21.XI.1579, VIII.1582—29.VIII.1591 pp.

397—397 Мурад III, турецький султан у 1574—1595 pp.

398—398 Сейм [578 р. ухвалив постанову про створення трибуналу коронного, який розглядав апеляції від шляхетських судів у громадських та кримінальних справах. До складу трибуналу входили професійні судді, лише обрані на сеймиках шляхетські депутати. Духовні депутати виступали у трибуналі як судді лише в тому разі, коли одна з сторін була духовною особою. Першу половину кожного року трибунал функціонував у Любліні (у справах Малопольщі), другу — у Петркові (у справах Великопольщі). У 1581 р. аналогічний трибунал створила Литва. Виникнення трибуналу означало дальше послаблення королівської влади у Речі Посполитій.

399—399 Ян Замойський (1542—1605) — політичний і державний діяч Речі Посполитої, гетьман великий коронний з 1581 p., канцлер коронний з 1578 р.

400—400 Йдеться про реформу календаря, проведену римським папою Григорієм XIII (1572—1585) у 1582 р. Замість старого (юліанського) запроваджувався більш точний (григоріанський). В умовах експансії Ватікану на Схід, колоніальної політики Речі Посполитої на Україні та в Білорусі ця реформа була сприйнята як частина плану ідеологічного наступу на православ'я й викликала негативну реакцію східнослов'янських народів. Григоріанський календар було запроваджено на території колишньої Російської імперії лише з 1 січня 1918 р.

401—401 Криштоф Баторі — князь Трансільванії (Семигрода) у 1576—1581 pp., брат Стефана Баторія. Його дочка Гризельда вступила в шлюб з Яном Замойським (Гризельда Баторі (пом. 1580 р.) — третя дружина Я. Замойського).

402—402 Феодор (Федор) Іоанович — російський цар (1584—1598).

403—403 Сигізмунд III Ваза — король Речі Посполитої у 1587—1632 pp. У списку з ЦДАДА СРСР він помилково названий «Жигмунт Четвертий». Цю помилку виправив П. Кохановський у своїх редакціях «Кройніки о землі Полской». Сигізмунд — швед за походженням, був також шведським королем з 1592 до 1599 pp.

404 Іпатій Потій (1541—1613) — володимирський православний єпископ (з 1593), один з засновників уніатської церкви на Україні, уніатський митрополит (1600—1613).

405—405 Климент VIII (Іполит Альдобрантіні) — римський папа (1592—1603).

406 Жолкевський (Жулкевський, Жолковський) Станіслав (1547—1620) — каштелян краківський, гетьман польний, коронний з 1588 p., згодом гетьман і канцлер великий коронний. Жорстоко придушив селянсько-козацьке повстання під керівництвом Северина Наливайка 1594—1596 pp.

407—407 відомості про спалення С. Наливайка після тортур на мідяній кобилі (бику), які містяться також в інших літописах, основувалися на легендах, народних переказах.

408—408 Йдеться про герцога Карла Зюдерманландського, який панував у Швеції (1599—1611).

409 Михай І Вітеазул (1558—1601) — визначний організатор боротьби за незалежність придунайських князівств, полководець, господар Волощини у 1593—1601 pp. (з перервами). Після розгрому турецьких військ у 1595 р. об'єднав у 1600 р. під своєю владою Волощину, Молдавію й Трансільванію, ставши одночасно господарем Молдавії (1600—1601) і князем Трансільванії (1599—1601). Успішні дії Михая І викликали невдоволення Речі Посполитої, позиції якої у цьому регіоні послабнули. 20 листопада 1600 р. 20-тисячне військо Речі Посполитої під командуванням Я. Замойського у битві над р. Телезиною завдали поразки 50-тисячній армії Михая І. Пізніше Михай І зазнав нової поразки від військ Речі Посполитої під командуванням Якуба Потоцького. 9 серпня 1601 р. господаря таємно вбили австрійські солдати, підбурювані волоськими боярами. Річ Посполита посадила на волоському та молдавському престолах своїх васалів — братів Могил (Симеона та Єремію). Це викликало невдоволення Туреччини, яка посадила у 1602 р. свого ставленника у Волощині, а у 1606 р. змусила трансільванського князя визнати свою залежність від султана.

410—410 Авантюра Лжедмитрія I, підготовка до якої велася у Речі Посполитій протягом 1603—1604 pp.

411—411 Йдеться про вбивство царевича Федора (сина Бориса Годунова) і його матері — Марії Годунової. Повстання у Москві відбулося 1 червня 1605 р. Лжедмитрій І вступив до Москви 20 червня 1605 р.

412—412 За найпоширенішою версією Лжедмитрій І — колишній диякон Чудова монастиря Григорій Отреп'єв, син галицького феодала Богдана Отреп'єва. Лжедмитрія І було вбито повсталими жителями Москви 17 травня 1606 р. підчас підготовки його весілля з дочкою польського магната Мнішка — Мариною.

413—413 Шуйський Василій Іванович — російський цар у 1606—1610 pp.

414— 414 Герцог Карл Зюдерманландський був проголошений королем Швеції у 1604 р. У 1605 р. він розпочав новий наступ у Прибалтиці, сподіваючись оволодіти Ригою. 27 вересня 1605 р. чотирьохтисячна польсько-литовська армія під командуванням великого гетьмана литовського Яна-Карла Ходкевича розгромила 11-тисячне шведське військо в битві під Кирхгольмом. Редакція «Кройніки о землі Полской» з ЦНБ подає перебільшені втрати шведської армії (90 тис.). Ф. Софонович вказував, що військами Я. Ходкевича було захоплено 10 шведських прапорів. П.П'ясецький називав іншу цифру — 60 прапорів.

415—415 Невдачі уряду царя Василія Шуйського у боротьбі з інтервентами й невдоволення дворян та частини боярства його зовнішньою політикою призвели до бунту дворян на чолі із З.Ляпуновим. 17 липня 1610 р. Василя Шуйського було детронізовано й разом з братом Дмитрієм насильно пострижено у ченці.

416—416 Група бояр, занепокоєних перспективою захоплення російського престолу самозванцем Лжедмитрієм II, детронізувала Шуйського й 17 серпня 1611 р. підписала угоду про обрання російським царем сина Сигізмунда III Вази, за умови прийняття Владиславом православ'я.

417—417 У 1611 р К. M. Мініним було організоване друге ополчення у Нижньому Новгороді, воєнне керівництво яким було передано князю Д. М. Пожарському. Тоді ж польські інтервенти були обложені російськими ополченцями в Кремлі. 4 вересня 1612 р. обложені капітулювали. 21 лютого 1613 р. Земський собор обрав новим царем Росії Михайла Федоровича Романова (1613—1645).

418—418 Тут помилка автора. У 1615 р. антитурецький похід в Молдавію здійснили українські князі Самійло Корецький та Михайло Вишневецький. Внаслідок перемоги біля Татарень господар Молдавії Стефан Томша залишив престол, який зайняв Олександр Могила, син Ієремії Могили. Проте наступного року Османська імперія взяла реванш. Її війська під командуванням Іскандер-паші розгромили С. Корецького та М. Вишневецького, захопили у полон Олександра Могилу і вийшли на кордон Речі Посполитої з Молдавією. 23 вересня 1617 р. С. Жолкевський — великий гетьман коронний, був змушений підписати Бушевську мирну угоду, згідно з умовами якої Річ Посполита зобов'язалася не втручатися у молдавські й трансільванські справи. Далі Ф. Софонович розповідав про події битви під містечком Цецорою (поблизу Ясс) 19 вересня 1620 p., де загинув С. Жолкевський. Крім С. Корецького і М. Струся у полон потрапили син С. Жолкевського — Ян, 0. Балабан, Я. Тишкевич, В. Фаренсбах та ін. (Османская империя в первой четверти XVII века.— М., 1984.— С. 23— 32, 56).

419—419 Осман II — турецький султан у 1618—1622 pp.

420—420 Йдеться про похід на Москву королевича Владислава, розпочатий у 1617 р. Невдала облога Москви польськими військами (1617—1618) змусила їх припинити інтервенцію проти Росії. З січня 1619 р. було підписано Деулінське перемир'я, за умовами якого до Речі Посполитої переходила Смоленщина, а також Чернігівська та Новгород-Сіверська земля.

421—421 Єрусалимський патріарх Феофан прибув до Києва на початку 1620 р. (20-х числах березня). Пізніше він відновив православну ієрархію, висвятивши на перемиську єпископію києво-межигірського ігумена Ісайю Копинського (16 жовтня 1620 p.), київсько-галицьку митрополію — Іова Борецького (18 жовтня 1620 p.), полоцьку архієпископію — Мелентія Смотрицького (не пізніше початку листопада 1620 p.). Повертаючись з Києва на батьківщину, Феофан висвятив на володимирську й брестську єпископію трахтемирівського ігумена Єзекіїля Курцевича (17 січня 1621 р.) у Білій Церкві, на луцьку та острозьку єпископію— чернчицького ігумена Ісаакія Борискевича, у Животові на холмську й белзьку єпископію— ігумена Паїсія Іполитовича. Тоді ж було призначено на туровську й пінську єпископію грецького стагонського єпископа Авраамія. Відновлення вищої православної ієрархії на Україні мало велике значення у боротьбі українського народу проти експансії Речі Посполитої та Ватікану. Детальніше про ці події див.: Голубев С. Т. Киевский митрополит Петр Могила й его сподвижники. — Киев, 1883. — Т. 1. — С. 301—303.

422—422 Йдеться про Мустафу I — турецького султана у 1617—1618, 1622—1623 рр.

423—423 Тарас Федорович (Трясило) — гетьман запорозьких нереєстрових козаків у 1629—1630 pp., керівник селянсько-козацького повстання 1630 p., яке охопило значну територію Наддніпрянської України. У ході запеклих боїв повстанці одержали важливу перемогу під Переяславом (25 травня 1630 p.). Командуючий каральними військами коронний гетьман С. Конєцпольський змушений був підписати мирну угоду, вигідну, щоправда, для реєстровців. Побоюючись зради угодовськи настроєної козацької старшини Т. Федорович з частиною козаків пішов на Запорожжя.

424—424 Видатний український церковний, політичний та культурний діяч, київський митрополит Іов Борецький помер 22 (12) березня 1631 р.

425—425 Петро Могила (31 грудня 1595 — 21 січня 1647 pp.) — видатний церковний, політичний та культурний діяч. Син волоського господаря (воєводи) Симеона Могили. Києво-печерський архімандрит у 1627—1632 pp., митрополит київський і галицький — у 1632—1647 pp. Домігся у короля Владислава IV легалізації на Україні і в Білорусі православної церкви. Вніс значний вклад у розвиток культури та науки.

Зокрема, у 1632 р. відбулося об'єднання школи Троїцького монастиря Києво-Печерської лаври з Київською братською школою. Новий навчальний заклад одержав назву Києво-Могилянського колегіуму (з 1701 р.— Києво-Могилянська академія). У соціальних питаннях підтримував уряд Речі Посполитої.

426—426 Йдеться про події російсько-польської війни 1632— 1634 pp. Восени 1632 р. російські війська під командуванням М. Б. Шеїна розпочали облогу Смоленська, через 10 місяців сюди прибула 25-тисячна армія Владислава IV. В результаті боїв російське військо було оточене, після тривалої оборони капітулювало (лютий 1634). Згодом був підписаний Поляновський мир 1634 p., який в цілому підтвердив умови Деулінського перемир'я і навіть змінив їх де в чому на користь Росії.

427—427 6 грудня 1537 р. селянсько-козацьке військо П. Павлюка та К. Скидана зазнало поразки від карателів М. Потоцького під Кумейками. Дещо пізніше С. Лащ обложив війська Павлюка у м. Боровиці між Черкасами й Чигирином. 10 грудня 1637 р. відбувся бій. Переконавшись, що опір повстанців зламати не вдасться, М. Потоцький розпочав переговори. Проте П. Павлюк, Томиленко і ще троє старшин були зрадницьки заарештовані карателями, відправлені до Варшави. 14 грудня 1637 р. повстанці капітулювали. Вирішальні бої селянсько-козацьких загонів з карателями на другому етапі повстання відбулися у травні — серпні 1638 р. Перший значний бій військ Я. Острянина з карателями М. Потоцького відбувся 6 травня 1638 p., останній (при Старці) — 12 червня — 29 липня 1638 р. Після підписання мирної угоди 29 липня 1638 р. чимало повстанців загинуло внаслідок порушення карателями її умов. М. Павлюк, Б. Кизим і син останнього Кизименко були страчені: Павлюк — у Варшаві, а Кизим з сином посаджені на палі в Києві.

428—428 Адам Кисіль (1580 — 3.V. 1653 pp.) — український православний магнат, політичний діяч, дипломат Речі Посполитої. Брав участь у веденні переговорів з повстанцями під Боровицею, а потім у роки визвольної війни українського народу 1648—1654 pp.

429 Йдеться про фортецю Кодак, збудовану біля першого дніпровського порога (Кодацького) за рішенням сейму Речі Посполитої. Нині — селище Старий Кодак (Койдаки), яке входить у межі м. Дніпропетровська. Ф. Софонович подав тут неточну інформацію. Кодак було збудовано й осаджено залогою у 1635 р. Після часткового зруйнування фортеці повстанцями І. Сулими у 1635 p., її згодом було відбудовано і знов осаджено залогою.

430—430 Б. Хмельницький з групою своїх однодумців вирушив на Низ Дніпра наприкінці 1647 p., а наприкінці січня 1648 р. вигнав з Січі польську залогу. У лютому 1648 р. між Б. Хмельницьким та кримським ханом Іслам-Гіреєм III було укладено угоду, згідно з якою Тугай-бей виступив на боці козацького війська (Пепгровський М. Н. Нариси з історії України,—К., 1940.—Вип. IV.—С. 37, 40).

431—431 Владислав IV, намагаючися зберегти українські землі під владою Речі Посполитої, надав певні пільги українським світським і духовним феодалам, козацькій старшині.

432 Ярема Вишневецький (1612—1651) — один з керівників каральних військ жорстоко придушував антифеодальну та визвольну боротьбу українського народу.

433 Магнат Речі Посполитої Владислав-Домінік Острозький-Заславський (до 1618—1656).

434 Обрання брата Владислава IV Яна Казимира королем Речі Посполитої відбулося 20 листопада 1648 p., а коронація — 17 січня 1649 р.

435—435 Ф. Софонович перебільшував роль татарських загонів у розгромі королівського війська під Зборовом.

436—436 Київський полковник Антон Жданович (роки н. і см. невідомі).

437—437 відомості про роль уманського полку у битві під Батогом є оригінальними. Лише в анонімній шляхетській хроніці 50-х років XVII ст. повідомлялося про те, що напередодні битви у польському таборі було залишено місце «для козаків Уманського полку, оскільки вони були його (Калиновського.— Лет.) піддані, але ці (уманці.— Авт.) не прийшли» (ПКК.— Т. 1.— С. 187).

438—438 Ф. Софонович помилявся, вважаючи, що козаки брали участь у переговорах з королем. Мали місце лише польсько-татарські переговори (26 листопада — 15 грудня 1653 р.) (Петровський М. Н. Нариси...— С. 188—189).

439—439 Олексій Михайлович — російський цар (1645— 1676).

440 Януш Радзивілл — гетьман польний литовський (1646—1654), гетьман великий литовський (1654—1656), підкоморій литовський з 1633 p., староста жмудський з 1647 p., воєвода віленський з 1653 р.

441—441 С. Потоцький «Ревера» — гетьман польний коронний (1652—1654), гетьман великий коронний (1654—1667), а також Ст. Лянцкоронський — гетьман польний коронний (1654—1667). З авангарді карателів йшов коронний обозний С. Чарнецький. Великий наступ польсько-татарських військ на прикордонні українські полки, в тому числі й Брацлавський, відбувся восени 1654 р. Тоді було захоплено ними Бар, Шаргород, Красне, Мурафу, Немирів, Кальник та інші населені пункти.

442—442 Польсько-татарське військо обложило Умань 10 січня 1655 р. Внаслідок мужніх дій повстанського гарнізону, очолюваного героєм визвольної війни, полковником Іваном Богуном, військо змушено було відступити.

443—443 Дрожипільська (Охматівська) битва 29—30 січня 1655 р.— одна з найбільших битв визвольної 1648—1654 pp. та російсько-польської воєн 1654—1667 pp. Українським військом командував Б. Хмельницький, російським — В. Шереметев. Завершилася перемогою російсько-українських сил (Санин Г. А. Огношения России и Украины с Крымским ханством в середине XVII в.—М., 1987.—С. 142; Мальцев А. Н. Россия и Белоруссия в середине XVII века.— М., 1974.— С. 62).

444—444 Командуючі російсько-українським військом Б. Хмельницький та В. В. Бутурлін виступили в похід з-під Білої Церкви 1—2 липня 1655 р. Облога Кам'янця-Подільського була знята наприкінці серпня 1655 р.

445—445 Битвa під Озерного між російсько-українськими, з одного боку, та кримськими військами, з іншого, відбулася 9 листопада 1656 р. В ході битви союзні війська завдали поразки ординцям.

446—446 Юрій II Ракоці — князь Трансільванії (1648— 1658).

447—447 Карл X Густав — король Швеції (1654—1660). Контакти з ним Б. Хмельницького, як і з Ракоці, Ф. Софонович відносив до 27.VII.1657 р. Датування неточне. Події мали місце ще раніше, в роки визвольної війни. Очевидно, Ф. Софонович мав на увазі зміцнення цих контактів, які завершилися підписанням Раднотської угоди в 1656 р.

448—448 Б. Хмельницький помер у Суботові 27 липня 1657 р.

449—449 Війська полтавського полковника Мартина Пушкаря зазнали поразки від військ І. Виговського під Полтавою. Загинув полковник 11 червня 1658 р.

450—450 Ця облога завершилася Конотопською битвою, в якій російські війська зазнали поразки (травень 1659 p.).

451—451 Радяцька угода між польським королем та І. Виговським 7 вересня 1658 р. Затверджена сеймом у 1659 р.

452 Переяславська рада 17 жовтня 1659 p., на якій гетьманом було обрано Ю. Хмельницького.

453 Битва під Любаром на Волині (вересень 1660 p.), в якій російсько-українські війська під командуванням В. Б. Шереметєва зазнали поразки від польсько-татарських сил і відступили до Чуднова. Водночас Ю. Хмельницький, під впливом пропольськи настроєної старшини, підписав 17 жовтня 1660 р. Слободищенський трактат, який передбачав відрив України від Росії і перехід під владу Речі Посполитої. Після цього війська В. Б. Шереметєва капітулювали.

454—454 Яким Сомко — наказний гетьман Лівобережної України (1660—1663), шурин Б. Хмельницького, не прийняв умов Сдободищенського трактату і виступив проти Ю. Хмельницького та Речі Посполитої. Був страчений з наказу гетьмана Лівобережної України І. Брюховецького 28 вересня 1663 р.

455—455 Битва поблизу Городища, де війська Г. Г. Ромодановського і Я. Сомка розбили загони Ю. Хмельницького та ординців 16 липня 1662 р.

456—456 Ю. Хмельницький зрікся булави на початку 1663 р. Новим гетьманом, влада якого поширювалася лише на Правобережну Україну, було собрано Павла Тетерю.

457 «Чорна рада» відбувалася у 1663 р. у Ніжині.

458—458 Російський гарнізон, що стояв в місті.

459—459 Татарські воєначальники Селім-Гірей та Ширим-бей. Вони і П. Тетеря приєдналися до короля після облоги Глухова, тобто не раніше лютого 1664 р. Неточно вказує Ф. Софонович і маршрут польсько-шляхетських військ: Салтикова Дівиця — Сівськ — Глухів. Насправді облога Глухова передувала походу на Сівськ.

460—460 Йдеться про повстання під проводом Івана Сулими (Сулимки) на Правобережній Україні, яке мало антифеодальний та визвольний характер. Воно було придушене польсько-шляхетськими карателями, Сулимку полонено й страчено.

461—461 Звинуваченого у зраді Речі Посполитій колишнього гетьмана України І. Виговського було розстріляно з наказу П. Тетері та С. Маховського 26 березня 1664 р.

462—462 У списку допущено, безперечно, помилку переписувачем: правильно Ставищами, а не Становищами. С. Чарнецького справді було поранено у ході воєнних дій, але він помер від хвороби у січні 1665 р. у с. Соколові (Руське воєводство). Проте чутки про смерть С. Чарнецького були тоді надзвичайно поширеними. Так, І. Брюховецький у листі до царя від 10 лютого 1665 р. писав: «...Речь носится, что мертва его (С. Чарнецького.— Авт.) из Белой Церкви отпроваджена, а смерть его таят». Джерелом таких чуток була та обставина, що до хворого Чарнецького нікого не «пропускали» і тому особи, які зустрічалися мали підстави «чаять єго мертвым» (Акты ЮЗР.— Т. 5.—С. 253, 258).

463 Станіслав Яблоновський — польний гетьман, коронний у 1667—1672 pp.

464—464 І. Брюховецький загинув 8 червня 1668 р. від руки повсталих козаків, які перейшли на бік П. Дорошенка.

465—465 Київський полковник В. Дворецький пробув під арештом у Чигирині близько року і втік звідти 3 травня 1669 р.

466—466 Йдеться про М. Портянку, який був посланий до султана Мухамеда IV (1648—1687) після Корсунської ради, яка завершилася 14 березня 1669 р.

467—467 Ю. Хмельницький був захоплений у полон Білгородською Ордою, переданий туркам, а потім ув'язнений у стамбульську фортецю Єдикуле.

468—468 Гетьмана Лівобережної України Д. Многогрішного було заарештовано Неєловим і разом з П. Рославцем відправлено до Москви (Акты ЮЗР.— Т. 9.— С. 814, 817).







Попередня     Головна     Наступна


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчани, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.