Попередня     Головна     Наступна

ІМПЕРСЬКА СПАДЩИНА ТА НАЦІОНАЛЬНЕ ПИТАННЯ

1. Нації та Російське питання в СРСР: ІСТОРИЧНИЙ НАРИС

30 грудня 1922 р. І Всесоюзний з’їзд Рад у Москві проголосив створення Союзу Радянських Соціалістичних Республік. Виникла федеративна держава, в якій гарантувалась рівність прав націй і територій ¹. Упродовж 1923 р. було сформовано новий уряд, а 1924 р. — ухвалено союзну Конституцію. Багатьом тоді здавалося, що в СРСР нарешті знайдено не лише шлях розв’язання національної проблеми старої Росії, а й зразок майбутнього устрою людства. У комуністичній доктрині, сформульованій наступними роками, Радянський Союз розглядався як модель всесвітньої пролетарської держави. Навіть утворення інших комуністичних режимів і держав у Східній Європі після Другої світової війни не стало приводом для негайного перегляду цієї ідеї.

Лише після смерті Сталіна (1953) радянська модель втратила статус універсального зразка. Згідно з доктриною «розмаїття шляхів до соціалізму», інші комуністичні держави не повинні були наслідувати радянський досвід і отримували право будувати соціалізм і комунізм на власний розсуд. Відповідно вважалося, що хоч Радянський Союз і є багатонаціональною державою, якій вдалося розв’язати національні проблеми Російської імперії, це не перетворює його на модель, придатну для інших, навіть для країн Східної Європи (саме тут ці погляди набули популярності між 1956 та 1968 роками).

Переломною датою в цій «дискусії» став 1968 p., коли війська СРСР та чотирьох країн-союзників вторглися до Чехословаччини. Згідно з «доктриною Брежнєва» (яка стала ідеологічним підґрунтям інтервенції), держави Східної Європи мали перетворитися на невід’ємну частину більшої спільноти — «Соціалістичної Співдружності», в якій СРСР відігравав би роль найбільшої, найпотужнішої і найрозвинутішої складової частини. Зрозуміло, що доктринальний статус радянського досвіду в цьому випадку знову набував універсального, «всесвітнього» значення, і за ступенем важливості, як «загальне», міг бути протиставлений «особливому», «окремому», піднесений над партикуляризмом та «місцевими особливостями». Це прагнення представити всьому світові радянський досвід як зразок у вирішенні національного питання стало найочевиднішим у тих офіційних публікаціях, що присвячувались п’ятдесятій річниці уворення СРСР.

Щоправда, жодний з дванадцяти комуністичних режимів чомусь не поспішав скористуватися радянським рецептом для побудови національних відносин у власній країні. Більшість з них і надалі вважала етнічний принцип базовим елементом національної державності. Зокрема, Румунія, незважаючи на присутність досить значної частки представників національних меншин у складі населення, залишалася румунською національною державою. Так само й Китай, формально визнаючи місцеву автономію меншин, неухильно дотримувався свого статусу національної держави. Колись китайські комуністи виявляли прихильність до радянської концепції самовизначення націй та федеративної побудови держави, але, ставши партією влади, вони зробили вибір на користь унітаризму, подібного до тієї «автономізації», яку Сталін безуспішно пропонував запровадити в Росії 1922 р. ² Дві інших соціалістичних держави, Югославія та Чехословаччина, обрали своєрідний варіант «наднаціоналізму», і в цьому відношенні їхній досвід теоретично подекуди нагадує принцип, покладений в основу побудови СРСР. Однак у практичному втіленні цього принципу існує одна фундаментальна розбіжність з радянським зразком. У Радянському Союзі російська нація та її мова як «провідні» мають привілейоване становище серед інших мов та націй. Серби й чехи такого статусу не мають.

Проголосивши 1917 р. принцип інтернаціоналізму і запроваджуючи його аж до початку 30-х років, більшовики, зрештою, відмовилися від нього. Великою мірою це зрушення було зумовлене реальним балансом сил між росіянами та неросійськими народами, який склався впродовж першого десятиліття радянської влади. Справжня революція, яка перетворила частину націй Радянського Союзу в спільноти, підлеглі росіянам, і стала на перешкоді еволюції деяких інших народів у повноцінні нації, відбулася в 30-ті роки. Саме тоді була фізично знищена еліта неросійських націй і народів, а російська мова й культура впевнено зайняли ті «провідні» позиції, які вони мають і в наші дні.

II

Ленінське гасло самовизначення націй було сформульоване в контексті програми загальних демократичних перетворень, які мали передувати соціалістичним. До 1914 р. Ленін вважав, що національну проблему в Росії буде розв’язано під час або безпосередньо після демократичної революції ³ . Самовизначення націй (разом із скасуванням монархії, аграрними перетвореннями та відокремленням церкви від держави) розглядалося як складова частина загальної програми буржуазно-демократичної революції в Росії та Східній Європі. Подібно до інших марксистів, Ленін вважав, що в розвинених капіталістичних країнах національне питання вже не стоїть на порядку денному (Ірландія, очевидно, була не більше як винятком).

Деякі з товаришів по партії вважали, що ідеї Леніна суперечать класовому підходові, який мав би сповідувати пролетарський вождь. Однак Ленін наполягав на тому, що доки існуватимуть пережитки феодалізму, гасло самовизначення націй (яке, до речі, він ніколи не вважав пролетарським) буде прогресивним — зрозуміло, в рамках буржуазного суспільства. Якщо в майбутній революції деякі народи Росії протистоятимуть царизмові виходячи саме з націоналістичних засад, вони все одно допомагатимуть спільній боротьбі всіх прогресивних сил. Проте Ленін вважав, що пролетаріату це не стосується. Він закликав російських робітників підтримувати право неросійських народів на відокремлення від Росії, у такий спосіб відмежовуючи пролетаріат від російських націоналістів, які прагнули примусового збереження неподільності імперії. З іншого боку, пролетарі неросійських народів повинні були відмовитися від націоналізму, не наполягаючи на відокремленні від Росії, висунувши як першорядне завдання боротьбу за справу соціалізму разом з російським пролетаріатом. Соціалізм за своєю природою є інтернаціональним, отже, для Леніна очевидною істиною було те, що в рамках цього ладу вже немає потреби у творенні незалежних національних держав.

Ленін розумів, що федералізм як принцип розв’язання національного питання на досоціалістичному, демократичному етапі революції залишатиме непорушним поділ робітничого класу за етнічним принципом. Він був готовий гарантувати широкі права різним регіонам країни в галузі мовного питання, однак рішуче заперечував національний принцип як основу для формування політичної організації. Повне політичне відокремлення країни, або непорушна політична єдність усередині держави, мали забезпечити пролетаріатові імунітет від націоналістичних впливів. У цьому відношенні ленінські думки збігалися з ідеями Енгельса, який вважав, що досягнення незалежності тими націями, які змагаються за неї, зміцнюватиме сили соціалізму всередині цих націй ⁴.

Те, що сталося після Жовтневої революції, на думку більшовиків, належало до явищ іншого порядку. Оскільки різні народи колишньої імперії вже утворили власні національні держави у 1917-1918 pp., федералізм у рамках радянської системи, де Росія відігравала провідну роль, був кроком до об’єднання. Не менш важливим було те, що новий радянський федералізм відрізнявся від федералізму буржуазного світу тією самою мірою, якою радянське бачення вільних виборів, демократії та прав особистості відрізнялося від розуміння цих понять у «буржуазному світогляді». Досить згадати, що більшовики відмовилися впровадити будь-яку форму федералізму (тобто децентралізації в прийнятті рішень) всередині своєї партії — «провідної сили» радянської держави. Зрозуміло, що армія та політична поліція також залишалися жорстко централізованими структурами. Таким чином, такий варіант федералізму цілком узгоджувався з загальною централізаторською позицією Леніна.

Оскільки більшовики ліквідували владу капіталістів і встановили владу робітників та селян, ідея відокремлення від Радянської Росії цілком природно перетворювалась на реакційну: це стало б на перешкоді встановленню соціалізму в колишніх «окраїнах». Отже, подібно до того як вони розігнали всенародно обрані Установчі збори (орган, над яким вони не мали повного контролю), більшовики так само відмовилися визнати прагнення Вірменії чи Грузії на незалежність.

У Росії напрямок розвитку країни визначався не Установчими зборами, обраними всім населенням, а комуністичною партією, тому виникло питання: хто виступатиме від імені пролетаріату інших радянських народів? Чи буде дозволено комуністичним партіям республік діяти від імені їхніх націй? Саме цього сподівалися деякі комуністи, однак Ленін не дозволив формування незалежних комуністичних партій у національних республіках. Після Брестського миру, коли Україну та деякі європейські території Росії було відокремлено від більшовицької держави (всупереч волі останньої), Москва зробила вимушені поступки у відносинах з «націоналами». Місцеві більшовицькі організації було перейменовано в «комуністичні партії», при цьому вони, зрозуміло, залишалися підпорядкованими центрові. Ця зміна вивіски відповідала настроям мас: серед останніх формальні символи незалежності набули в революційну добу певної популярності. Про те, що автономія національних партій насправді була суто номінальною, свідчить заборона українським комуністам увійти до Комуністичного Інтернаціоналу на правах окремої від російських більшовиків організації. Більшовики з центру просто нагадали українським колегам, що їхня партія є не більше ніж місцевою організацією єдиної більшовицької партії. Зрештою, Центральний Комітет останньої виступав як єдиний представник національних інтересів усіх народів радянської держави.

Зрозуміло, тут не йдеться про те, що нібито Ленін прагнув збереження національної нерівноправності. Партія мала бути наднаціональною, а одним із найголовніших її завдань було запобігти відновленню російського націоналізму. Однак, яким чином партія могла перебороти свій національний русоцентризм, якщо за своїм складом вона була переважно російською, а ті її члени, які не належали до росіян за походженням, найчастіше були суцільно русифікованими? Основною базою більшовиків, де вони мали переважний вплив, були урбанізовані російські території, на яких переважав пролетаріат. Додамо до цього, що в російській історичній та політичній традиції політична влада ототожнювалася саме з російською національністю. З іншого боку, економічно й політично найрозвиненіші території колишньої Російської імперії, такі як Фінляндія, Польща, Латвія та Естонія, після війни та революції вийшли за рамки радянського світу.

Сподівання на те, що світова революція невдовзі охопить Німеччину, Угорщину і т.д., виявилися марними. Ототожнення Росії з комунізмом, яке остаточно сформувалося за часів Сталіна у 1930-ті роки, починалося ще під час підписання Брестського миру у 1918 р. (коли на короткий період часу європейська частина Росії збіглася з російською етнічною територією) та в період походу Червоної Армії на Варшаву 1920 р. «Інтернаціонал мине, а кордони залишаться» ⁵ — писав у 1922 р. російський націоналіст та безумовний опонент комунізму В.Шульгін. Його думку поділяли тисячі колишніх офіцерів царської армії та чиновників, які перейшли на бік радянської влади, бо бачили в більшовиках єдину силу, здатну зберегти неподільність того, що вони вважали російськими землями.

Кількість колишніх царських чиновників, просякнутих шовіністичною зверхністю щодо неросіян, була настільки відчутною, що Ленін серйозно побоювався поширення відповідних настроїв у партії. У його нотатках, продиктованих 30-31 грудня 1922 р. (тобто саме в ті дні, коли з’їзд Рад проголошував створення СРСР), ці побоювання висловлені чітко і недвозначно ⁶. Ефективного засобу для подолання російського націоналізму Ленінові створити так і не вдалося. Комунізм, вважав Ленін, сам собою руйнує середовище, в якому виникає націоналізм, отже, останній є пережитком минулого. Пролетарський вождь так і не спромігся визнати того факту, що націоналізм «відображає також певні специфічні інтереси та прагнення, яких не можна задовольнити тактикою, але які вимагають реальних політичних та інших поступок» ⁷.

Вважаючи, що в умовах більшовицької влади націоналізм є пережитком минулого, Ленін водночас усвідомлював, що останній залишається потужною силою в Азії, Африці та Східній Європі, і саме тому застерігав партію проти відродження суто російського образу радянської держави ⁸.

III

Навіть після того, як Червона Армія, спираючись на підтримку місцевих комуністів, встановила радянську владу в Україні, Азербайджані, Вірменії, Грузії, Білорусії та мусульманських державах Центральної Азії, більшість республік (крім тих, що ввійшли до складу федеративної Росії) все ще залишалися формально незалежними державами, а їхні відносини з Москвою регулювалися окремими угодами ⁹. Згідно з цими угодами, російський уряд де-юре зосередив у своїх руках управління військовою та економічною сферами, транспортом і зв’язком — усіх тих галузей, які він контролював де-факто з моменту встановлення радянського режиму на цих територіях. Республіки, які колись були незалежними, зберегли таку формальну ознаку суверенітету, як, наприклад, право на дипломатичні відносини з іноземними країнами. Радянська Україна, зокрема, підтримувала дипломатичні стосунки з Польщею, Чехословаччиною та Німеччиною, а також брала участь як самостійна сторона у підписанні Ризької угоди (1921), в якій було досягнуто домовленості щодо східного кордону Польщі.

Реально керівництво радянської Росії не дотримувалося згаданих угод з іншими радянськими республіками і ставилося до них як до підлеглих територій, на зразок тих, якими були в Росії Башкирія чи Дагестан, що мали статус автономних соціалістичних республік у складі Російської Радянської Федеративної Соціалістичної Республіки (РРФСР), але не були суверенними. 1922 р. Сталін, який тоді був народним комісаром у справах національностей уряду РРФСР, запропонував перетворити Україну, Білорусію, Вірменію, Грузію та Азербайджан на автономні республіки РРФСР ¹⁰. Це була далекосяжна ідея як у міжнародному, так і у внутрішньополітичному аспектах. Ішлося про реставрацію єдиної російської держави, в якій одноосібно панували комуністи. Ця комуністична держава мала б називатися Росією і складатися з власне російських етнічних територій, заселених «русскими» чи «великороссами», та тих земель, де переважали неросіяни, яким надавався статус національних меншину складі Росії.

Сталінський план було ухвалено спеціальною комісією, яка розробляла основні засади відносин між республіками, проте Ленін рішуче відкинув його, оскільки розумів, що план спрямовано вже на формальне відновлення привілейованого статусу росіян — це мало викликати спротив і незадоволення всередині держави. Сталінська ідея була небезпечною також і тому, що зменшувала привабливість комунізму як союзника національно-визвольних рухів поза межами радянської держави. Згідно з контрпропозицією Леніна (формально ухваленою), планувалося формування нової федеративної структури, наднаціональної держави, з назви якої вилучався етнічний компонент. Росія, зауважував Ленін, мала ввійти до нової держави як складова частина, на рівних правах з Україною ¹¹.

Коли Конституція СРСР стала чинною, союзний уряд отримав значно більше повноважень, ніж це передбачалося Леніним у його грудневих нотатках 1922 p., а РРФСР забезпечила собі більшість місць в обох палатах вищого законодавчого органу СРСР ¹². Це сталося завдяки тому, що, по-перше, деяким розвиненим націям, зокрема татарам, не вдалося добитися статусу союзної республіки (Татарстан до сьогодні залишається частиною Російської Федерації); по-друге, пропозиція, згідно з якою представництво однієї республіки в другій палаті не мало перевищувати двох п’ятих загальної кількості місць, була відкинута. Утім, незважаючи на ці недоліки, у новій федеративній системі визнавався принцип рівноправності націй та право союзних республік на вихід із Союзу. Це, з одного боку, гарантувало національним республікам непорушність їхніх конституційних прав як складових частин радянської державної організації, з другого — сприяло підйому та зміцненню національної свідомості народів Радянського Союзу ¹³.

Ці зміни, разом із поширенням освіти, піднесенням видавничої справи та преси (які впродовж 1920-1930-х pp. розвивалися на базі національних мов), безумовно, сприяли розвиткові неросійських народів СРСР. Комунізм негайно почав отримувати неабиякі дивіденди. Інтернаціоналістська національна політика зробила комунізм та радянську форму правління сприйнятнішою для неросійських територій, дозволила радянській владі порозумітися з селянством та національною інтелігенцією. Для зовнішнього світу СРСР став уособленням системи, в якій соціалізм, національна рівність та автономія утворювали гармонійну єдність. Комунізм у ці роки перетворився на ідеологію, надзвичайно привабливу передусім для національних меншин Східної Європи, незадоволених своїм становищем.

IV

Утвердження СРСР як наднаціональної політичної спільноти не означало переходу неросійських мов на статус другорядних. Радянська влада трактувала мову як засіб впливу на маси, і в цьому випадку турбувалася передусім про те, Щоб усі мови служили справі соціалізму. У такому варіанті мовний плюралізм не становив загрози соціалізмові в СРСР. На X з’їзді партії (1921) у своїй промові Сталін сформулював лінію партії в «мовному будівництві». Згадавши про записку, в якій ішлося про те, що комуністи «насаджують білоруську національність штучно», Сталін заявив, що білоруська нація існує і має власну мову, відмінну від російської. «Не можна йти проти історії» — наголосив він. Навіть більше, хоч російський елемент і надалі переважав в українських містах, останні, на його думку, обов’язково мали стати українськими, так само, наприклад, як Рига з німецького міста перетворилася на латиське. Міста зростають, пояснював Сталін, за рахунок мешканців села, яке є «охоронцем національності», отже, і міста Білорусії стануть білоруськими ¹⁴ .

Згодом, упродовж 20-х позиція Сталіна змінилася: той напрямок, в якому розвивалися колишні пригноблені народи, ставав, на його думку, загрозливим. Особливу підозру викликав у нього «дерусифікаційний» тиск у містах України, хоч він нібито й виступав не стільки проти самої мети, на досягнення якої ці процеси спрямовувалися, скільки проти «надмірної поспішливості» в цій справі. Він був також стурбований вимогами українських комуністів призначати на вищі урядові й партійні посади в Україні саме українців та гаслами культурної орієнтації на Європу чи закликами на зразок «Геть від Москви!», які набували популярності навіть у середовищі комуністичної української інтелігенції ¹⁵.

Оскільки подібні процеси й тенденції ставали дедалі відчутнішими в інших радянських республіках, Сталін, мабуть, вирішив, що треба відмовитися від політики, спрямованої на широке запровадження неросійських мов у таких сферах, як культура, освіта, державне управління та громадське життя, аби не втратити контролю над національними рухами, що, зрештою, становило загрозу принципові жорсткого централізму як у партійному житті, так і в керівництві економікою. Принцип вільного розвитку мов не повинен був суперечити головним засадам, згідно з якими партія лишалася провідною та об’єднувальною політичною силою, а класовий інтерес та солідарність пролетаріату були вищими за відцентрові тенденції, які могли виникати на основі культурних відмінностей між народами СРСР. Зрозуміло, існував певний суспільний клас — селянство (особливо найзаможніша його частина, так звані куркулі), до якого націоналістична інтелігенція могла звертатися за підтримкою (і навпаки — цей клас також мав нагоду знайти в середовищі цієї міської інтелігенції своїх ідеологів та лідерів). Сталін боявся такого союзу, і його дії в 30-х роках можна було б інтерпретувати як спробу досягнути того, що 1921 р. він вважав неприйнятним (тобто він таки «пішов проти історії»). Як марксист, Сталін мав би бути задоволеним соціальними перетвореннями на селі. Його діяльність упродовж 30-х та й у наступні роки засвідчує, що він не мав наміру дозволити історії самотужки, природним шляхом розв’язати проблему націоналізму, викоренивши його соціальні передумови. Навіть більше, Сталін відродив певний націоналізм (не який-небудь, а російський) саме тоді, коли, за марксистсько-ленінським ученням, соціально-економічний ґрунт націоналізму було ліквідовано.

Деякі передумови для операції, яку Сталін здійснив у 30-ті роки, було створено ще на початку 20-х. Хоч спочатку Сталін принаймні формально мусив прийняти ленінську ідею наднаціональної держави, його політика в наступні роки засвідчує, що він чітко дотримувався власної лінії. Відмовившись від брутально-прямолінійного заштовхування союзних республік до складу РРФСР, Сталін поступово, але послідовно відібрав у них повноваження, що їх республіки мали згідно з першою Конституцією СРСР. Водночас РРФСР також значною мірою втрачала свою ідентичність, а загальносоюзні органи перебирали на себе повноваження відповідних інститутів Російської Федерації. Щоправда, після смерті Сталіна стався відхід від цієї практики і певна кількість окремих державних і громадських органів РРФСР була відновлена (деякі міністерства, Спілка письменників, Червоний Хрест).

Оскільки боротьба за владу після Леніна закінчилася на користь Сталіна, він отримав карт-бланш на розв’язання проблеми взаємин із національно орієнтованими комуністами (багато з них, до речі, підтримували його в боротьбі проти Троцького). Запровадження першого п’ятирічного плану стало черговим кроком у зосередженні влади в центрі, не кажучи вже про колективізацію. Саме колективізація і суперечки з українськими комуністами щодо завищених завдань із хлібозаготівлі, зрештою, привели до того, що вищі керівники України призначалися безпосередньо в Москві.

Жодна з цих змін у політичній сфері, управлінні та економіці не вимагала ревізії в галузі національно-мовної політики, навіть незважаючи на те, що масовий голод в Україні та Казахстані безпосередньо позначився на демографічному потенціалі неросійських народів ¹⁶. Проте 30-ті роки стали ерою не лише колективізації, індустріалізації та урбанізації, але й епохою масових арештів, депортацій і вбивств. Зрозуміло, що до списку жертв терору входили політичні, військові, промислові та культурні кадри російської національності, однак в історичній перспективі всі ці масові арешти та вбивства найруйнівніше позначилися саме на неросійських народах. В Україні й Білорусії ліквідація еліти, що сформувалася до епохи масового терору (дореволюційна інтелігенція, комуністи «досталінського призову» та, зрештою, і самі сталінські кадри), призвела до заміни неросійських кадрів російським чи русифікованим елементом. Зокрема, із 102 членів і кандидатів у члени ЦК КП(б)У лише троє вижили після чистки 1937 р. Повністю змінився склад українського уряду й секретарів обласних комітетів партії, кількість жертв чистки серед функціонерів нижчих ланок не піддається підрахункам ¹⁷ . Терор у республіках Середньої Азії був не менш жорстоким. З 1930 по 1938 рік одна за одною відбулися сім чисток, з якими пішла у небуття майже вся місцева партійна еліта. Масштаб репресій стає очевиднішим, якщо звернутися до цифр: (1) у Таджикистані поспіль було ліквідовано двох голів уряду та двох голів республіканського Центрального виконавчого комітету; (2) у Киргизії — голову уряду; (3) в Узбекистані було знищено голову уряду Файзуллу Ходжаєва, який перебував на цій посаді з 1924 до 1937 p., і впродовж одного року було репресовано трьох його наступників ¹⁸ .

Не менш жорстоким був і терор проти наукових кадрів, журналістів, письменників і вчителів. Унаслідок цього національна інтелігенція, як дореволюційна, так і нова, радянська, була фізично усунута зі сцени, а міста, які, за Сталіним, повинні були перетворитися на білоруські чи українські, набули того самого російського «обличчя», що й до революції. У Середній Азії також здійснювалась політика опертя саме на російські кадри. Після чистки кардинально змінився не лише кадровий склад, а й сам світогляд, культурна й етнічна самосвідомість провідної верстви.

Не можна сказати, що сталінізм зовсім усунув неросійські мови із суспільного життя, проте сфера їхнього вжитку обмежувалася сільським населенням. Російські школи переважали у великих українських та білоруських містах, у маленьких містечках та селах мовою викладання залишалися білоруська та українська. Це лише підкреслювало їхню соціальну й історичну меншовартість стосовно російської мови, яка, завдяки знищенню неросійських еліт, мала всі переваги та престиж одноосібної мови високої культури, науки, промисловості та міської цивілізації в неросійських республіках.

Щоправда, це узагальнення не стосується Грузії та Вірменії, де місцеві культури утримали свої позиції в містах.

Водночас відбувався процес «реабілітації» традиційних російських історичних, військових та політичних цінностей. Знайшлися царі, які трактувалися як прогресивні історичні постаті, а різні народи Росії, яких раніше представляли жертвами колоніальних завоювань, перетворилися на об’єкти братерської допомоги, яких росіяни врятували від їхніх власних та від західних поневолювачів ¹⁹. У самій Росії цей ідеологічний поворот супроводжувався чисткою марксистських ідеологічних та наукових кадрів, зокрема істориків, які були офіційними авторитетами у 1920-1930 pp.

Неросійські мови були реформовані «зсередини», коли за вказівками партії слова російського та іноземного походження вмонтовувалися саме в російських формах у мови радянських народів ²⁰. Це трапилося не лише зі слов’янськими мовами. У башкирській та якутській, наприклад, науково-технічна й політична термінологія базувалася на російських словах. Спеціальні списки «заборонених слів» розсилалися до редакцій та видавництв. Цей newspeak було винайдено для того, щоб послабити можливості розвитку національних мов і посилити їхню асиміляцію в російську. Скидається на те, що Сталін вважав мовну єдність одним із головних факторів виживання імперії. Класова солідарність та економічні фактори здавалися не такими важливими для інтеграції народів СРСР, як спільна мова чи спільна історична пам’ять (які, зрештою, можна було і сфабрикувати) ²¹.

V

Сталінський варіант вирішення національного питання, можливо, мав би шанси на успіх в історичній перспективі, якщо б подальші події найрадикальнішим чином не змінили як внутрішню ситуацію в СРСР, так і зовнішні умови його існування. Унаслідок Другої світової війни до складу СРСР увійшло декілька європейських народів (латвійці, литовці, естонці, західні українці та західні білоруси) — це послабило біологічний потенціал росіян і слов’ян загалом. Утворення комуністичних держав у Східній Європі, у свою чергу, підважувало радянську ідентичність, яка повинна була якось узгоджуватися з національною свідомістю окремих народів СРСР (при цьому російський націоналізм мав офіційне визнання) та інтернаціоналістською соціалістичною системою, частиною якої був Радянський Союз.

Характерною рисою воєнних часів та перших повоєнних років була дедалі інтенсивніша глорифікація російського народу (пригадаймо хоча б знаменитий сталінський тост на честь російського народу, виголошений на бенкеті на честь перемоги в Кремлі у травні 1945 р.) та відновлення практики терору зразка тридцятих років. Цілі народи: німці з Волги, калмики, балкарці, кабардини, чеченці, кримські татари та турки-месхетинці стали жертвами масових депортацій, при цьому висилали всіх — членів партії, ветеранів війни, інші категорії, які важалися цілком лояльними владі ²². Ці народи фактично були позбавлені права розвивати свою національну культуру й освіту на основі власних мов. На XX з’їзді КПРС (1956) Хрущов стверджував, що Сталін не депортував також усіх українців, лише тому, що їх було надто багато. Щоправда, чималу частку українців усе ж таки було заслано, так само як і «непевні елементи» з балтійських республік. Нарешті, поводження Сталіна з євреями свідчило про його наміри ліквідувати єврейський народ як окрему спільноту в межах СРСР. 1948 p., зокрема, було покладено край практично всій діяльності в сфері єврейської культури, 1952 р. знищено чимало провідних письменників, діячів культури та політиків єврейського походження ²³.

Тим часом відносини СРСР зі Східною Європою залишалися вельми однобічними. У Польщі та Чехословаччині, наприклад, докладалося чималих зусиль для популяризації радянських досягнень, але народи Радянського Союзу були ізольовані від культур цих країн. Можна припустити, що радянське керівництво побоювалося того, що безпосередні контакти між союзними республіками СРСР та щойно утвореними країнами «народної демократії» можуть поставити під загрозу його політику інтеграції населення СРСР довкола російської мови та піддати сумніву перспективи розвитку окремої, радянської культури.

Сам факт окремих комуністичних національних держав потребував доктринального обґрунтування. Погляди попередніх часів, коли «народні демократії» трактувалися як особливий шлях до соціалізму, було відкинуто. Згідно з офіційною інтерпретацією, яка з’явилася наприкінці 40-х років, «народні демократії» являли собою нижчий етап розвитку порівняно з СРСР. Ступінь їхньої розвиненості на шляху до соціалізму визначався рівнем наближеності до радянського зразка. Не виключалося, що на певному етапі розвитку «народні демократії» сягнуть такого рівня, який буде достатнім для того, щоб увійти до складу СРСР. Навіть югослави спочатку вважали себе потенційними кандидатами на вступ до СРСР. У даному випадку не має значення, чи вони справді мріяли про те, щоб позбутися незалежності; доки вони залишалися ідеологічними одновірцями з Москвою, їм бракувало теорії для пояснення наявності національної незалежності в умовах комунізму.

Вихід (а точніше, виключення) Югославії з комуністичного блоку в 1948 р. був рівнозначним запереченню соціалістичності цієї держави, оскільки жодна соціалістична держава не могла існувати незалежно від СРСР або поза його межами. Визнання Югославії Радянським Союзом у 1955 р. саме як соціалістичної держави позначилося на решті комуністичної Східної Європи революційним чином, а поширення «тітоїзму» в цьому регіоні стало цілком природним наслідком цієї події. Якщо югослави, а згодом поляки отримали право шукати кращих шляхів і методів побудови соціалізму в своїх країнах, Радянський Союз втрачав статус зразкової моделі їхнього майбутнього — цей зразок значною мірою перетворювався на експонат як історично перша, але застаріла модель. Навіть більше, в умовах існування незалежних національних держав утворювався грунт для сумнівів щодо його легітимності як багатонаціональної держави. Українці чи латвійці, які, згідно з доктриною, мали бути передовішими за поляків чи болгар, здавалися відсталішими і далекими від тієї незалежності, що була прерогативою соціалістичної нації і яку так успішно відстояли югослави ²⁴.

VI

Інтервенція в Чехословаччину повернула радянському керівництву почуття самовпевненості. Право на втручання в справи «братнього народу» як складовий елемент доктрини не лише було успішно реалізовано — світ також мовчазно визнав право СРСР бути поліцейським регіону. З’явилися підстави і для відновлення претензій на роль наймогутнішої соціалістичної держави, політична організація якої була набагато вищою, ніж у звичайної національної держави.

Можливо, одним із найнебезпечніших елементів чехословацьких реформ 1968 р. радянське керівництво вважало спробу створення інституційного механізму забезпечення національної рівності чехів і словаків — це було очевидною загрозою радянській доктрині та практиці, згідно з якими лише одна нація мала статус панівної та привілейованої. До 1968 р. Словаччина, незважаючи на досить широку мовну автономію, відігравала роль підлеглого в чесько-словацькому союзі. Реформи 1968 р. (деякі з них формально вступили в силу лише після серпневого вторгнення) дещо виправили цей недолік. Проте чехам не дозволили створити власну регіональну партійну організацію. Це було б повторенням досвіду Югославії, де існують комуністичні партії Сербії, Хорватії, Македонії тощо. У Радянському Союзі немає окремої партійної організації для РРФСР, Центральний Комітет КПРС є також і центральним партійним керівним органом для комуністів Росії.

Святкування п’ятдесятої річниці утворення СРСР, зрозуміло, не могло бути лише подією внутрішнього життя. Воно мало засвідчити, що Радянський Союз є державою-зразком вирішення національного питання. У післясталінський період, в епоху «розмаїття шляхів до соціалізму», «націонал-комунізму», «соціалізму з людським обличчям» і т.п. Радянський Союз змушений був перейти до оборони. Після 1968 р. ролі було перерозподілено — найяскравішим свідченням стали святкові заяви радянських лідерів. Інтеграція стала імперативом для соціалістичних країн Східної Європи, а радянські республіки СРСР, обминувши стадію окремого національного існування, несподівано перетворилися на членів міжнародної соціалістичної системи.

Отже, невипадково, що в одній із найофіціозніших праць того часу — «Ленінізм і національне питання в сучасних умовах» наводяться паралелі з історії відносин між Радянською Росією, іншими радянськими республіками й угорським радянським урядом Бела Куна після Жовтневої революції та сучасною ситуацією в соціалістичному таборі, особливо відносин країн, дружніх до СРСР. Так, у книзі порівнюється військовий союз перших радянських республік і Варшавський договір; наводяться аналогії між економічною співпрацею перших соціалістичних країн та сучасною Радою Економічної Взаємодопомоги (зокрема, ми дізнаємося про те, що Радянська Росія та Радянська Угорщина обговорювали обмін кадрами й постачання пального як можливі форми цієї співпраці) ²⁵. Таким чином, якщо читач дійде висновку, що в недалекому майбутньому може утворитися щось на зразок Соціалістичної Співдружності, подібно до того як п’ятдесят років тому внаслідок ряду угод між формально незалежними соціалістичними державами виник Радянський Союз, то навряд чи цей висновок суперечитиме намірам авторів. Така Співдружність уже фактично є реальністю, про що свідчить існування Ради Економічної Взаємодопомоги, Варшавського договору та Політичного консультативного комітету. Іншими показниками політичної єдності можна вважати: 1) спільність ідеології (марксизм-ленінізм), 2) подальше зближення соціально-економічних систем, 3) наявність спільної мови міждержавного спілкування ²⁶. Зрештою, як довів 1968 рік, захист соціалізму в кожній окремій країні блоку є спільною турботою, хоч СРСР іноді може проявляти цю турботу менш стримано, ніж інші. Новий курс, хоч і був відновленням старої радянської концепції, все ж таки відрізнявся від неї. Раніше вважалося, що на певному етапі свого розвитку соціалістичні країни приєднаються до СРСР. Наразі вже СРСР приєднується до нової, вищої форми організації — Соціалістичної Співдружності. Зрозуміло, не йдеться про те, що кожна окрема республіка СРСР вступає до цієї Співдружності самостійно як така. Ані Україна, ані Білорусія не належать до якихось внутрішньоблокових організацій (за винятком «Інтербачення», в якому представлені Литва, Естонія та інші радянські республіки). Серед можливих аргументів на користь самостійного, безпосереднього вступу окремих республік СРСР до Співдружності було б те, що в такому випадку члени останньої мали б більший ступінь рівноправності з огляду на кількість населення, ресурси та могутність, хоч при цьому, зрозуміло, «провідна роль», привілей на яку мала російська нація, стала б досить сумнівною. Очевидно, що така ідея навряд чи знайшла б відгук у радянському керівництві.

VII

Твердження партійних лідерів СРСР про те, що в країні вирішене національне питання, є далекими від дійсності. У період після смерті Сталіна можна ідентифікувати кілька різних підходів до розв’язання цієї проблеми, які змінювали один одного ²⁷. У 1953-1958 pp. деякі крайнощі сталінізму було виправлено. Депортованим народам (крім турків-месхетинців, кримських татар та німців) дозволили повертатися на батьківські землі, збільшилась кількість представників неросійської національності у вищому партійному та радянському істеблішменті республік і центру, спостерігалися поступки у сферах освіти й культури.

У 1958-1959 pp. лібералізація призупинилася — саме тоді Хрущов вирішив, що школярі надто багато часу приділяють вивченню мов і запропонував вивчення національних мов республік зробити справою вибору батьків. Дискусія довкола цього питання, яка виникла несподівано для Хрущова, викликала серйозний сплеск національних емоцій ²⁸. Водночас офіційні ідеологи, по-своєму трактуючи дані перепису 1959 p., почали писати про «злиття» націй в СРСР. Чимала кількість неросіян, які назвали російську мову рідною, дозволяла видавати бажане за дійсне, а офіціозні часописи розпочали розмови про те, що радянська федерація виконала свою історичну місію і невдовзі її може заступити унітарна держава ²⁹. Проте все це викликало досить нервову реакцію представників неросійських народів.

Усунення Хрущова зумовило також і зміни в пропагандистській сфері. Починаючи з 1964 р. радянська бюрократія стає обережнішою щодо національних почуттів неросійських націй СРСР. Федеративний устрій СРСР залишився недоторканим. Неросійським мовам дали шанс на майбутнє, а різні народи СРСР, згідно з партійними настановами, уже не розглядались як майбутня єдина нація — цього разу йшлося про те, що вони утворюють якісно нову спільноту, «радянський народ», в якій кожен зберігатиме свою етнічну самобутність. Національні культури всіх народів СРСР водночас переживали взаємопов’язаний процес «розквіту» та «зближення». Останній термін, на віміну від часів Хрущова, не означав зникнення національних культур ³⁰.

Ця поміркованіша, заспокійлива риторика супроводжувалась посиленням асиміляції у сфері освіти. Свого часу навіть Сталін не наважився на те, щоб відверто обмежувати формальні права республік у цій галузі. 1966 р. указом Президії Верховної Ради СРСР було утворене союзне міністерство освіти, якому піддягали всі початкові та середні школи. Відповідні республіканські міністерства перейшли під юрисдикцію союзного, і такі питання, як навчальні програми для неросійських шкіл, кількість годин, відведених на вивчення російської мови, розробка екзаменаційних програм, тривалість навчального року тощо вирішувалися в центрі. Вищі навчальні заклади та значна частина закладів спеціальної середньої освіти, за деякими винятками, мали подібний статус ще з 30-х років. У 1972 p., після перевірки стану викладання російської мови в Естонії та Туркменії, союзне міністерство освіти рекомендувало всім неросійським школам СРСР розширити сферу вживання цієї мови у шкільній та позакласній роботі ³¹. Водночас створювалися підготовчі групи для шестирічних дітей — очевидною метою цього заходу було викладання російської з цього віку ³². Отже, влада продовжує сталінську політику витискування національних мов. Підручники з більшості шкільних дисциплін в СРСР є стандартними, однаковими для всіх регіонів, тому неросійські школи використовують тексти, перекладені з російської. Зрештою, як скаржився один з літераторів у газеті українських письменників, мова цих перекладів дуже далека від норм і правил сучасної української літературної мови (фактично вона уподібнюється російській) ³³.

Уже з часів Сталіна радянське керівництво було переконане, що не стільки класова чи ідеологічна солідарність, скільки мовна асиміляція є найпридатнішим способом інтегрування народів СРСР в єдину спільноту. Починаючи з середини 30-х років величезна кількість радянських громадян неросійської національності здобувала сучасну освіту саме російською мовою та робила професійну кар’єру в російськомовному середовищі. Щоправда, через це вони не починали вважати себе росіянами за національністю, хоч і називали російську мову «рідною». Як ми бачимо з радянського досвіду, урбанізація та промисловий розвиток, незважаючи на асиміляційний тиск, продукують модернізовані, але не асимільовані національні кадри. Навіть тоді, коли вони стають російськомовними, мовна асиміляція не обов’язково приводить до зміни національної ідентичності. Іноді ця асиміляція навіть супроводжується антиросійськими настроями та незадоволенням «домінуванням» росіян і російської мови в неросійських республіках ³⁴. Навіть така глибоко русифікована група, як радянські євреї, пережила період національного пробудження наприкінці 1960-х і розпочала боротьбу за право євреїв на еміграцію. Демографічні тенденції останнього часу також загострюють проблему. Згідно з поточним переписом 1970 p., кількість населення у неросійських народів збільшується швидше, ніж у росіян, при цьому найвищі темпи приросту населення спостерігаються у найменш русифікованих мусульманських народів. Колишні сподівання на перемішування населення також виявилися перебільшеними ³⁵. Шукаючи розв’язання цих проблем, деякі радянські суспільствознавці пропонують розпочинати мовну асиміляцію неросіян з наймолодшого віку, або, як пропонує один з авторів, з «доконкурентоспроможної» фази формування особистості ³⁶. Сучасна система навчання російській у закладах дошкільної освіти повністю відповідає цим рекомендаціям.

Цілком доречним буде припущення, що сучасна політика в галузі національного питання не відбиває поглядів усіх представників радянського та партійного апарату. Очевидно, що частина радянського істеблішменту була б зацікавленою у поверненні до деяких ленінських настанов, прагнула б системи, яка більше відповідала б демографічним тенденціям та етнічним прагненням радянських народів, а не спрямовувалась на асиміляцію з такими крайнощами, як переслідування тих, хто чинить їй опір.

Лише майбутнє покаже, чи буде партія дотримуватися сучасної політики, чи вона перегляне її. Перебіг недавніх подій свідчить про те, що ідей та пропозицій щодо налагодження рівноправних і вільних відносин між радянськими народами не бракує. Крім офіційної преси впродовж останніх років у Радянському Союзі з’явилася нелегальна література, самвидав ³⁷. В останньому можна знайти принаймні три підходи до національної проблеми. Перший — це «загальнодемократична», або «правозахисна», платформа. Представники цього спрямування виступають проти національних переслідувань у контексті загальної боротьби за права людини, включно з такими, як свобода віросповідання, національні права, право на свободу слова, зібрань тощо. Другий підхід представлений різноманітними програмами та вимогами, спрямованими проти порушення прав певних народів (наприклад, вимоги євреїв щодо права на еміграцію чи кримських татар щодо репатріації або спротив українців та балтійських народів русифікації та цілеспрямованому імпортові російських кадрів). Варто відзначити ту обставину, що ми не знаходимо серед представників цього напряму ворожості щодо інших націй і народів. Дисидентів у національній сфері не можна розглядати як природних русофобів, вони радше виступають проти використання режимом російської мови та росіян у політиці підкорення інших народів. Нарешті, третє спрямування — це російський націоналістичний, шовіністичний, антисемітський самвидав, який по суті зводиться до вимог відкритого визнання Радянського Союзу Росією, російською національною державою.

Наявність націоналістичного самвидаву не означає, що справжній російський націоналізм, який не обмежується маніпуляціями режиму з російськими національними символами, не має трибуни в офіційній пресі. Навпаки, впродовж останніх двох-трьох років російський націоналізм дедалі більше вирує на сторінках літературних творів, есе, історичних та філософських праць — саме в такому вигляді цей товар подається споживачеві офіційними виданнями, наприклад, місячником ЦК ВЛКСМ «Молодая гвардия». Деякі прихильники російського минулого доходять до того, що звинувачують радикалів і революціонерів дев’ятнадцятого століття в тому, що ті нібито були поганими патріотами і спаплюжили російські національні традиції та інститути. Для російських комуністів Герцен та Чернишевський були прогресивними постатями, і вони вважали себе їхніми нащадками. Реабілітація слов’янофілів, панславістів, монархістів і релігійних філософів минулого вийшла за рамки дозволеного, отже, партія офіційно засудила найбільш крайні прояви «неісторичного», позакласового підходу до минулого ³⁸.

Беручи до уваги ту обставину, що російська націоналістична декламація як в офіційній, так і неофіційній пресі лунає в унісон, можна зрозуміти, що партію підштовхують до того, аби вона не лише дедалі більше ототожнювала СРСР з «одвічною Росією», а й демонструвала жорсткіше, ніж зараз, ставлення до національних почуттів народів СРСР. Розглядаючи будь-які радянські дані щодо досягнень влади у справі інтеграції етнічних груп у рамках спільної політичної ідентичності, неважко помітити, що, по-перше, остання побудована на російській етнічній ідентичності, а по-друге, росіяни вже подекуди розглядають певні народи як природну частину власного. Жорстко контролюючи сферу національного життя, партія, очевидно, починає відчувати, що не може далі толерантно ставитися до надмірних проявів російського націоналізму, оскільки він може спровокувати відповідну реакцію неросіян.

Що може зробити партія для того, щоб запровадити справжню радянську політичну свідомість (ідентичність) як альтернативу російській, українській чи, скажімо, узбецькій? Для початку радянська система могла б довести громадянам СРСР, що вона здатна зрозуміти й вирішити питання, які Для цих громадян є важливими, зокрема такі, як права націй, самоврядування, мовні проблеми, свобода в галузі культури. Це можна зробити тільки за однієї умови — свідомої участі мас у політичних процесах, що у свою чергу вимагає свободи преси й права на свободу висловлювань, відкритості в обговоренні згаданих проблем. Чи здатні радянські інституції, від місцевих рад до Верховної Ради, діяти як форум для відкритого обговорення? Те саме стосується з’їздів партії, преси, добровільних громадських організацій.

За браком відкритості та легітимного забезпечення свободи громадських дискусій самвидав залишатиметься реальністю, незважаючи на найжорстокіші репресії. Коло питань, які обговорюються на сторінках радянського самвидаву, є надзвичайно широким: це проблеми культури, творчості, мистецтва, літератури, політики, соціально-економічного життя, права тощо. Ми можемо лише висловлювати припущення щодо того, чи альтернативні спрямування, які репрезентує самвидав, можуть об’єднатися в загальносоюзний рух, так би мовити, «горизонтально» (коли соціальні, культурні чи економічні проблеми розглядатимуться як спільні для всіх етнічних груп і регіонів); або ж різні течії нонконформізму, які зосереджені на різних проблемах, об’єднаються за «вертикальним» принципом, у рамках національних рухів радянських народів. Серед цих націоналістичних спрямувань найнебезпечнішим можна вважати російський націоналізм, оскільки він знаходить надзвичайно впливових прихильників у колах вищої державної ієрархії. Якщо Радянський Союз прагне справжньої політичної інтеграції без ліквідації етнічних відмінностей, без асиміляції, відмова від російського націоналізму стає найневідкладнішим завданням для радянського керівництва. Якщо воно не відокремить російський національний компонент від того, що роками подається режимом як радянська ідентичність, радянська влада приречена на те, щоб плутати русифікацію з новим інтернаціональним соціалістичним устроєм ³⁹.

Перекладено за: Nationalities and the Russian Problem in the USSR: A Historical Outline // Journal of International Affairs 27. — 1973. — №1.

ПРИМІТКИ

 ¹ Аналіз історії створення Радянського Союзу та узагальнюючий огляд історії національного питання в Російській імперії див.: Pipes R. The Formation of the Soviet Union. — New York: Atheneum, 1968. Серед численних праць, пов’язаних з різними аспектами соціалізму, націоналізму та Росією, див.: Меуег A.G. Leninism. — Cambridge, MA.: Harvard Univ. Press, 1971; Page S.W. Lenin and World Revolution. — New York: New York Univ. Press, 1959; Low A.D. Lenin and the Question of Nationality. — New York: Bookman Associates, 1958; Goodman E.R. The Soviet Design for a World State. — New York: Columbia Univ. Press, 1960. Критичні відгуки радянських учених на ці праці див.: Зенушкина И.С. Советская национальная политика и буржуазные историки. — Москва: Мысль, 1971. Історичні витоки подані в працях: Seton-Watson H. The Decline of Imperial Russia, 1855-1914. — New York: Praeger, 1952; Seton-Watson H. The Russian Empire, 1801-1917. — London: Oxford Univ. Press, 1967.

 ² Див. звернення (в 30-х роках) до майбутньої Китайської Федерації щодо її приєднання до «всесвітньої радянської республіки» (Goodman E.R. Op. cit. — P. 358-359).

 ³ У даному випадку пропонується найкоротший огляд думок Леніна щодо національної проблеми в дожовтневий період — лише як початковий крок та для розуміння загального контексту радянського варіанта розв’язання згаданої проблеми. Докладніший аналіз і спеціальні посилання на праці Леніна можна знайти в працях, зазначених у посиланні і, насамперед у праці Р. Пайпса, присвяченій формуванню Радянського Союзу.

 ⁴ Як зазначали Маркс і Енгельс, «прямий абсолютний інтерес англійського робітничого класу вимагає розриву його теперішнього зв’язку з Ірландією» (Цит. за: Дзюба І. Інтернаціоналізм чи русифікація. — К.: Видавн. дім KM «AcadeMia», 1998. — С. 84). Навіть більше, Енгельс писав, що «до того часу, поки відсутня національна незалежність, ...народ історично не в змозі навіть обговорювати скільки-небудь серйозно які б то не було внутрішні питання» (Там само. — С. 83).

 ⁵ Цит. за: Дзюба І. Зазнач. праця. — С. 73.

 ⁶ Ленін В. І. До питання про національності або про «автономізацію» // Повне зібр. тв. — Т. 45. — С. 339-345.

 ⁷ Pipes R. Op.cit. — P. 277.

 ⁸ «Було б непростимим опортунізмом, — писав він, — коли б ми напередодні цього виступу Сходу і на початку його пробудження підривали свій авторитет серед нього хоча б найменшою грубістю і несправедливістю щодо наших власних інородців» (Ленін В. І. Зазнач. праця. — С. 345).

 ⁹ Див. тексти цих угод: История советской Конституции (в документах). 1917-1956/ Подред. С.С. Студенкина. — М., 1957.

 ¹⁰ Ці пропозиції Сталіна не публікувались у повному обсязі, однак їхній зміст дослідники відновлюють на основі цитат, що наводилися в різних радянських виданнях (Pipes R. Op. cit. — P. 270-271). Деталі сталінських планів стали відомими дослідникам лише 1956 p., і саме цим можна пояснити, що Айзек Дойчер приписував ленінські ідеї Сталінові, називаючи його «головним будівничим перетворень». Книга Дойчера з’явилася 1949 p., і автор не зробив виправлень у другому виданні 1966 p. (Deutscher I. Stalin: A Political Biography. — 2 ed. — New York: Oxford Univ. Press, 1966. — P. 244).

 ¹¹ Ленін В. І. Про утворення СРСР. Лист Л. Б. Каменєву для членів Політбюро ЦК РКП(б) // Повне зібр. тв. — Т. 5. — С. 201-202. Ленін писав: «Ми визнаємо себе рівноправними з Українською СРР та ін. і разом і нарівні з ними входимо в новий союз, нову федерацію, «Союз Радянських Республік Європи та Азії» (С. 201).

 ¹² Текст цієї конституції див. у кн.: История советской конституции. — С. 458-473.

 ¹³ Як зазначав Р. Пайпс, Радянський Союз був «компромісом між доктриною та реальністю», між комуністичним ідеалом централізованої організації та емпіричним фактом націоналізму. Це було тільки тимчасовим рішенням, перехідною стадією до повністю централізованої та наднаціональної світової соціалістичної держави. Далі автор стверджує, що з погляду самоврядування комуністичний уряд був ще менш щедрим щодо меншостей, ніж його попередник часів царату: він зруйнував незалежні партії, місцеве традиційне самоврядування, релігійні та культурні заклади. Він був такою унітарною, централізованою та тоталітарною державою, якою царська держава ніколи не була. З іншого боку, гарантуючи меншостям широку мовну автономію та беручи за основу національно-територіальний принцип для державного політичного управління, комуністи на конституційному рівні визнали багатонаціональний характер радянського населення. З огляду на важливість, яку мова та територія має для розвитку національної свідомості, особливо для тих народів, які, подібно російським меншостям упродовж революції мали досвід самоуправління, ця суто формальна риса радянської конституції, можливо, була історично одним із найважливіших чинників у становленні Радянського Союзу (Pipes R. Op. cit. — P. 296-297).

 ¹⁴ Сталін Й. Заключне слово на X з’їзді РКП(б) // Сталін Й. Твори. — К., — 1948. — Т. 5. — С. 48-49.

 ¹⁵ Сталінську позицію було викладено в листі від 26 квітня 1926 р. до Л. Кагановича, у той час Генерального секретаря Комуністичної партії України. Вперше опубліковано лише 1948 р. (Сталін Й. Твори. — К., 1952. — Т.8. — С. 149-154. Див. також: Luckyj G.S.N. Literary Politics in the Soviet Ukraine, 1917-1934. — New York: Columbia Univ. Press, 1956. — P. 66-68; Sullivant R. S. Soviet Politics and the Ukraine, 1917-1957. — New York: Columbia Univ. Press, 1962. — P. 126-134). За Салліваном, Сталін «почав ототожнювати Росію та російські установи з марксизмом та більшовизмом» ще до 1926 р. (С. 132). (Див також.: Allworth Е. Central Asian Publishing and the Rise of Nationalism. — New York: New York Public Library, 1965; Allworth E. Uzbek Literary Politics. — The Hague: Mouton, 1964).

 ¹⁶ Для докладнішої інформації про голод 1932-1933 років див.: Ukraine: A Concise Encyclopedia. — Toronto: Toronto Univ. Press, 1963. — Vol. 1. — P. 200-201 та 820-822.

 ¹⁷ Conquest R. The Great Terror: Stalin’s Purge of the Thirties. —London: Macmillan & Co., 1968; Vakar N.P. Belorussia: The Making of a Nation. — Cambridge, MA.: Harvard Univ. Press, 1956. — P. 145-154; Kostiuk H. Stalinist Rule in the Ukraine: A Study of the Decade of Mass Terror, 1929-1939. — New York: Praeger, 1961. Радянську версію того ж періоду див.: Радянська Україна / Під ред. М.П. Базган. — К.: Акад. наук УРСР, 1970. Зауважимо, що югослави вже в період ускладнення відносин зі Сталіним у сорокові роки були добре поінформовані щодо історії чисток (Dedijer V. The Battle Stalin Lost: Memoirs of Yugoslavia 1948-1953. — New York: Viking, 1971. — P. 99-100, 260-261; 316-319).

 ¹⁸ Rywkin M. Russia in Central Asia. — New York: Collier Books, 1963. — P. 103-104. Автор пише, що «всіх було ліквідовано як ворогів народу, також знищено тисячі їхніх прибічників. Таким чином було знешкоджено потенційну чи вигадану небезпеку національного комунізму, однак ціна, яку заплатила партія, була надто високою: національні партійні кадри... стали слабкішими та менш дієздатними ніж будь-коли, отже, більш залежними від зовнішнього (російського) опікунства». Інший автор говорить про «знищення найосвіченіших національних кадрів» після чистки політичного керівництва Узбекистану (Carrere d’Encausse H. The National Republics Lose Their Independence // Central Asia: A Century of Russian Rule / Ed. E. Allworth. — New York: Columbia Univ. Press, 1967. — P. 254-265.

 ¹⁹ Радикальний поворот у ставленні до царського минулого вперше став очевидним у промові Сталіна перед керівниками промисловості в лютому 1931 p. (Deutscher I. Op. cit. — Р. 328-329). Відкритий розрив з колишньою інтернаціоналістською концепцією історії відбувся в 1934 р. і пов’язаний з ім’ям відомого російського марксистського історика М. Н. Покровського (1868-1932). (Shteppa К. Russian Historians and the Soviet State. — New Brunswick, NJ.: Rutgers Univ. Press, 1962; Szporluk R. (ed.) Russia in World History: Selected Essays by M. N. Pokrovskii. — Ann Arbor: Univ. of Michigan Press, 1970. — P. 35-42).

 ²⁰ Цей напрямок партійної політики ніколи не був узагальнений або чітко сформульований в якомусь одному, загальному обов’язковому рішенні; упродовж 30-х років уживалися різні заходи, спрямовані на зближення окремих мов з російською, ці заходи стосувалися змін як у способі письма, так і в словниковій частині. Згодом цей спосіб поводження з неросійськими мовами був узаконений через «принцип мінімальних розбіжностей», згідно з яким нові терміни, що інсталювались у мови радянських народів, мали відповідати або принаймні наближатися до відповідних термінів у російській мові. Детальніше про цей «принцип» див.: Дешериев Ю.Д., Проченко И.Ф. Развитие языков народов СССР в советскую эпоху. — М.: Просвещение, 1968. — С.82-87.

 ²¹ Barghoorn F.C. Soviet Russian Nationalism. — New York: Oxford Univ. Press, 1956;: див. також: Mehnert К. Stalin Versus Marx. — London: George Alien & Unwin, 1952; Black C. (ed.) Rewriting Russian History. — New York: Random House, 1962; Shteppa K. Op. cit.

 ²² Для повнішої інформації про ці масові депортації див.: Conquest R. The Nation Killers: The Soviet Deportation of Nationalities. — New York: Macmillan, 1970.

 ²³ Brumberg J. and Brumberg A. Sovyetish Heymland — An Analysis // Ethnic Minorities in the Soviet Union / Ed. E. Goldhagen — New York: Praeger, 1968. — P. 274-276; 313.

 ²⁴ Aspaturian V.V. The Soviet Union in the World Communist System. — Stanford, CA: Hoover Institution Press, 1966. — P. 11-12; 26-27; див. також: Brzezinski Z. The Soviet Bloc: Unity and Conflict, rev. ed. — Cambridge, MA.: Harvard Univ. Press, 1967.

 ²⁵ Ленинизм и национальный вопрос в современных условиях / Гл. ред. Федосеев П. Н. — М., 1972. — С. 285-299; див. також колективну працю, в якій містяться програмові заяви радянських, східноєвропейських та інших прокомуністичних ідеологів: Советский Союз и современный мир. — Прага, 1972.

 ²⁶ У радянських виданнях, призначених для неросійських республік, стверджується, що російська мова вже стала не лише мовою спілкування між СРСР та східноєвропейськими країнами, а й також мовою спілкування між останніми. Можна припустити, що мета цих заяв — не лише добитися того, щоб російська мова перетворилася на мову спілкування між республіками СРСР (цілком раціональна ідея), а й того, аби неросійські народи використовували в своїх республіках російську для спілкування з місцевими росіянами — останні в цьому випадку просто не потребують вивчення місцевих мов. Докладніші міркування на тему «внутрішньої» та «міжреспубліканської» ролі російської мови див. у статті: їжакевич Г.П. Мова міжнаціонального спілкування народів СРСР // Укр. мова і літ. в шк. — 1972. — №11.-С. 1-9.

 ²⁷ Класичним дослідженням з національного питання в період після 1953 p., що містить багато корисного матеріалу про попередні роки, є праця: Goldhagen Е. (ed.) Ethnic Minorities.

 ²⁸ Про дискусію щодо «пункту 19» Закону про зв’язок школи з життям та відповідні законодавчі дії див.: Bilinski J. The Soviet Education Laws of 1958-1959 and Soviet Nationality Policy // Soviet Studies. — 1962. — 14. N 2. — P. 138-157. Історичну ретроспективу радянської мовної політики див.: Ornstein J. Soviet Language Policy: Continuity and Change // Goldhagen E. (ed.) Op. cit. — P. 121-146.

 ²⁹ Детальний огляд радянських праць, що стосуються проблем визначення «нації» та природи радянського федералізму, див.: Hodnett G. The Debate over Soviet Federalism // Soviet Studies. — 1967. — 18. N 4. — P. 458-481; What’s in a Nation? // Problems of Communism. Soviet Studies. — 1967. — 16. N 5. — P. 2-15. Імовірність близького злиття радянських націй публічно висловлювалась і деякими післяхрущовськими авторами (Фазулов М. В дружной семье целинников. — Алма-Ата, 1966. — С. 115, 122; Семенов П.Г. Программа КПСС о развитии советских национально-государственных отношений // Сов. государство и право. — 1961. — № 12. — С. 25). Ідея про те, що радянська федеративна система «виконала своє завдання й повинна поступитися місцем унітарній», критикувалась у різних авторитетних радянських працях, деякі з яких процитовано в кн.: Шерстобитов В.П. Образование СССР и исторические судьбы народов нашей страны // История СССР. — 1972. — № 3. — С. 36-38.

 ³⁰ Найвагомішим офіційним документом, що визначає політику в цій сфері, є промова Л. І. Брежнєва від 21 грудня 1972 р. (Брежнєв Л.И. О пятидесятилетии СССР. — М.: Изд-во полит, лит., 1972).

 ³¹ Щодо міністерського наказу див.: Народное образование. — 1972. — № 6. — С. 114-115; див. також редакційну статтю: «Всемерно улучшать преподавание русского языка в школах» // Там само. — С. 2-4.

 ³² Сов. педагогика. — 1972. — № 6. — С. 148-150.

 ³³ Літ. Україна. — 1972. — 14 листопада. — С. 4.

 ³⁴ Арутюнян Ю.В. Конкретно-социологическое исследование национальных отношений // Вопр. философии. — 1969. — № 12. — С.129-139. Щодо цього див. коментар проф. В.В.Покшишевського, зокрема його думку про поширені серед географів та етнографів традиційні уявлення про те, що саме село, з його тенденцією зберігати відмінні етнічні особливості (на противагу місту з його стандартизованою матеріальною культурою та змішаним етнічним компонентом, що розглядається як щось «антиетнографічне»)... нині може реалізувати втрачені можливості, особливо коли йдеться про основні етнічні групи, на основі яких сформовано союзні та автономні республіки (Урбанизация и этногеографические процессы // Сов. география: обзоры и переводы. — 1972. — № 2. — С. 114-116).

 ³⁵ Огляд національних аспектів перепису населення 1970 p. див.: Szporluk R. The Nations of the USSR in 1970 // Survey. — 1971. — 17. N 4. — P. 67-100.

 ³⁶ Арутюнян Ю. В. Зазнач. праця. — С. 139.

 ³⁷ Головним джерелом інформації з усіх напрямків нонконформізму в СРСР є «Хроника текущих событий», яка передруковується на Заході в спеціальному російськомовному щомісячному журналі «Посев», що видається у Франкфурті. Детальнішу інформацію щодо російських інакодумців-«націоналів» див.: Survey. _ [971. — 17. N 1; Survey. — 1971. — 17. N 3; також див.: Pospielovsky D. The Resurgence of Russian Nationalism in Samizdat // Survey. — 1973. —19. N 1. — P. 51-74; Glenny M. and Bociurkiw B.R. // Studies in Comparative Communism. — 1970. — з. N 2; Dissent in the Soviet Union / Ed. by P.R. Potichnyj. — Hamilton, Ont.: McMaster Univ. and Canada Council, 1972.

 ³⁸ Розлога стаття А.Яковлева «Против антиисторизма» в «Литературной газете» від 15 листопада 1972 р. є найповнішим критичним аналізом різних сучасних російських неортодоксальних уявлень у літературі, історії та ідеології. У попередні роки також з’являлися досить докладні критичні коментарі: Іванов В Социализм и культурное наследие — (Коммунист. — 1970. — № 17. — С. 89-100). Після публікації кількох російських поезій дев’ятнадцятого століття з шовіністичним підтекстом у популярній газеті «Советская Россия» (наклад 90 тис.) без будь-яких критичних редакційних зауважень у газеті публікується протест чотирьох відомих російських учених (Советская Россия. — 1972. — 26 июня — С.3).

 ³⁹ У цьому контексті винахідниками «націонал-комунізму» можна вважати росіян. Як зауважує Марк Дж. Філд, національний комунізм «можна представити як спроби частини нації, яка нещодавно перетворилася на одну з провідних світових держав планети, визначити свою національну та культурну ідентичність за допомогою змішування доктринальних основ комунізму та інтересів російської нації, які у свою чергу ототожнюються з інтересами комуністичного руху (який, зрештою, е наднаціональним). Ця ідея значною мірою породжена тією обставиною, що наприкінці 20-х років частина радянського керівництва (передусім Сталін) відмовилася від думки про неминучість світової пролетарської революції у найближчому майбутньому і вирішила перейти до побудови «соціалізму в одній, окремій країні». Відповідно, і згідно з думкою Сталіна, Росія розглядалась як бастіон комуністичного руху, отже, все, що сприяло зміцненню Росії як держави (нації) (індустріалізація, наприклад), сприяло зміцненню комуністичного руху (Field M.G. Soviet Society and Communist Party Controls: A Case of Constricted Development // Treatgold D.W. (ed.) Soviet and Chinese Comunisms: Similarities and Differences. — Seattle: Univ. of Washington Press, 1967. — P.196). Варто зауважити, що з погляду стратегічного російського національного інтересу поширення комунізму на інші країни до того, як радянські народи будуть уповні русифікованими, є несприятливим. Можливість такого розвитку подій, як небажаний варіант, розглядається у праці російського емігранта-націоналіста, який вважав більшовиків будівничими нової, комуністичної російської нації (Устрялов Н. В. О советской нации // Наше время. — Шанхай, 1934. — С. 38-39).

Попередня     Головна     Наступна