Попередня     Головна     Наступна





ВІД ІМПЕРСЬКОЇ ОКРАЇНИ ДО НЕЗАЛЕЖНОЇ ДЕРЖАВИ






1. Після імперії: що далі?


«Важко переконуватися в тому, що десятиліття комунізму були якимось неприродним проваллям в історичному процесі, цілком змарнованим часом, повним розривом тяглості, відхиленням від норми; але не менш важко і неприємно визнавати, що комунізм є невід’ємною частиною національного минулого — бо в цьому випадку нація має нести тягар відповідальності. Існує таке поняття, як національна провина; інакше не було б потреби в тому, щоб люди спокутували гріхи власних націй, гріхи, до яких вони самі особисто не мають відношення. Хіба спромоглася б купка божевільних злочинців, таких як Ленін чи Сталін, одноосібно зґвалтувати половину Європи та Азії? Так не буває, хоч зрозуміло, що набагато приємніше вірити саме в такий варіант і жити з непорушним сумлінням жертви насильства.

Оскільки комунізм був справжнім страхіттям, стає нормою віра в те, що докомуністичне минуле, передусім царська Росія, було нескінченним святом радощів. В обох випадках ці уявлення про історію, досить популярні, не збігаються з реальністю. Тут, власне, немає на що скаржитися. Самообман є необхідною частиною життя як особистості, так і нації; він забезпечує нас моральним спокоєм».


Лешек Колаковський

Цит. за: Amidst moving rains // Daedalus. 121. — 1992. — N 2.






Упродовж щонайменше сімдесяти років XX ст. народи Радянського Союзу здебільшого сприймалися дослідниками як певна одноманітна спільність, однією з головних ознак якої вважалася радянська, або комуністична, ідентичність. Так само, але впродовж «лише» половини століття, дивилися й на Східну Європу, хоча тут частіше визнавали наявність певних відмінностей між її народами. Нині, коли поразка комунізму стала цілком очевидною, ці території також сприймаються як цілісність, у межах якої ми маємо справу зі стандартним набором головних проблем: чи вдасться налагодити тут ринкову економіку та побудувати демократію? Чи нові еліти й суспільства підуть шляхом мирної трансформації, чи слід очікувати спалаху насильства? — і т.ін.

Розмірковуючи над тим, що ж має з’явитися після комунізму, ми мусимо згадати про інший «ізм», який існував до комунізму і не зник разом з ним, — націоналізм. Радянський Союз фактично був перевтіленням Російської імперії, і саме в його затінку тривали процеси націотворення та формування націоналізмів у даному регіоні. Переплетіння історії комунізму та націоналізму є одним з головних чинників, що визначають характер постімперської епохи.

Значення цього чинника в сучасній історії ще донедавна враховувалося недостатньо, оскільки він губився в тіні масштабних процесів побудови комуністичного суспільства. Отже, ми маємо розширити наш підхід як тематично, так і хронологічно — лише так ми зможемо зрозуміти, чому сучасний націоналізм у цьому регіоні має такий величезний вплив. Нам також треба інакше поглянути на те, що ми називаємо «націоналізм», оскільки те, що з’явиться після комунізму, набуватиме національних форм. Нації та держави? після розпаду Радянського Союзу по-різному намагаються визначити свою сутність, і хто знає — чи не з’явиться комунізм у новій подобі?

Цей нарис присвячено історичному досвідові Центрально-Східної Європи, передусім імперії Габсбургів та Польщі, і в ньому йтиметься про існування глибинного, «органічного» взаємозв’язку між цим регіоном та Україною і Росією. Вивчаючи історію падіння комунізму разом з історією падіння імперії, ми не можемо зосереджуватися лише на внутрішніх процесах в окремих країнах — ми маємо звернутися до аналізу ознак нового, «постімперського» геополітичного устрою. Збігнєв Бжезінський називає це нове явище «геополітичним розмаїттям»: чи не будемо ми свідками появи відроджених національних сузір’їв у цій новій міжнародній галактиці, сузір’їв, що існували з докомуністичних часів, але світло яких було затінено радянською «чорною дірою»?






Після комунізму: ...?


Деякі дослідники, зокрема Мартін Малія та Джон Лукач, вважають, що двадцяте століття розпочалося 1914 р. 1 (саме на цю дату припадає закінчення «довготривалого дев’ятнадцятого століття»), а закінчилося 1989 р. Двома головними подіями XX ст. Лукач вважає світові війни, і саме початок першої із них відкриває, а крах комунізму завершує епоху 2. На думку Лукача, жертвою Першої світової війни став довоєнний марксівський комунізм: «1914 року марксизм зазнав важкого удару, від якого він так ніколи й не оговтався. Звичайно, в Росії 1917 р. відбулася революція, але те, чого вдалося добитися Ленінові, не можна назвати міжнародною революцією. Натомість Росія опинилася поза Європою» 3 . Здається, Лукач недостатньо правильно оцінює наслідки Першої світової війни, яка стала ключовим чинником у процесі приходу комунізму до влади. Після 1914 р. комунізм переживав не лише поразки, а й грандіозні тріумфи, передусім — у Росії. Однак пам’ятаймо, що історія комунізму — саме таку назву Маркс дав своїй доктрині — сягає давніших часів, і не в останню чергу — 1848 року.

Оскільки загибель комунізму стала також і загибеллю останньої імперії у Східній Європі, важливо визначити, які саме проблеми посткомуністичної епохи є наслідками саме імперської спадщини. Радянський Союз був першою комуністичною державою, що сама проголосила себе прототипом комуністичного майбутнього, але водночас він був Російською імперією, пристосованою до потреб XX ст. Зазвичай комунізм розглядався як суто російський продукт, вироблений у Радянському Союзі та експортований у країни Східної Європи. Для неросійських народів він був синонімом російського домінування.

Імперська природа Радянського Союзу була очевидною істиною для найвдумливіших західних дослідників ще до його колапсу. Як зазначав Бенедикт Андерсон, «той факт, що Радянський Союз, подібно до Об’єднаного Королівства Великої Британії та Північної Ірландії, уникає вживання у власній назві національного імені, свідчить про те, що він може бути як і нащадком донаціональних династичних держав дев’ятнадцятого ст., так і передвісником інтернаціонального устрою двадцять першого століття» 4.

Зрештою, і самі росіяни свідомі того, що радянська спадщина є й спадщиною імперською. У книзі «Росія 2010 — чим вона є для світу» Денієл Єргін і Тан Густафсон доводять, що країна переживає «потрійну трансформацію»: від диктатури до демократії, від командної економіки до ринкової та «від чотирьохсотрічної імперії до національної держави» — це можна вважати своєрідним підсумком основних дилем посткомуністичної Росії, так як їх розуміють самі росіяни 5.






Нації проти імперії, 1848: націоналізм перед комунізмом


Спочатку націоналізм постав як критика домодерних наднаціональних імперій (або, іншими словами, політичних спільнот, які були «національними» в тодішньому розумінні цього терміна). 1848 р. новонароджувані східноєвропейські нації вимагали від монархії Габсбургів реформ, а згодом, коли вони зневірилися в її реформаторських здатностях, вдалися до конфронтації з імперією 6.

1948 p., у столітню річницю революцій 1848 p., британський історик сер Льюїс Нем’єр надрукував статтю «1848: сім’яний розсадник історії». Оцінюючи ідеї 1848 р. з позицій року 1949, Нем’єр писав: «Кожна ідея, висунута народами 1848 p., була в тій чи іншій формі втілена у певний історичний момент» 7. Нем’єр був свідком того, як русини (зараз більше відомі як «західні українці») поступово, але рішуче відокремлювали себе від поляків — це була спадщина не лише 1918-1919 pp., а й 1848 р. Йому здавалося, що територіальний перерозподіл після Другої світової війни є реалізацією останніх пунктів програми 1848 р. Однак, як відомо, розрив «югославів» з італійським світом та «русинів» з польським не став завершенням процесів національного самовизначення. Він лише набув нової якості, перейшов в інші сфери і значно ускладнився внаслідок переплетіння з іншою великою спадщиною 1848 р. — комунізмом. Навряд чи хтось був здатний навіть уявити століття тому, коли Росія вважалася найбільшим ворогом «революції», що саме російська армія принесе комунізм у Центральну та Східну Європу. Отже, Лукач має рацію, коли каже, що утворення комуністичних держав у Східній Європі після Другої світової війни сталося «не завдяки революціям чи популярності комунізму. Вони виникли внаслідок національного тріумфу Росії над Німеччиною, російської окупації більшої частини Східної Європи» 8.






Маркс та нації в Центральній Європі: рік 1848-й


У Комуністичному маніфесті стверджується:

«Національна відособленість і протилежності народів усе більше й більше зникають уже з розвитком буржуазії, із свободою торгівлі, світовим ринком, з одноманітністю промислового виробництва і відповідних йому умов життя.

Панування пролетаріату ще більше прискорить їх зникнення. /.../ У тій же мірі, в якій буде знищена експлуатація одного індивідуума іншим, буде знищена і експлуатація однієї нації іншою» 9.

Загальновідомо, чим є 1848 р. в історії марксизму. Значно менше звертається уваги на ту обставину, що цей рік позначився і першим масштабним зіткненням між комунізмом та націоналізмом. Маркс не ставився до всіх націоналістичних вимог однаково. Наприклад, він підтримував революційне об’єднання Німеччини й національну справу поляків та угорців — поляки взагалі були для нього уособленням боротьби революційної Європи проти російської деспотії та «варварства». Водночас він вважав абсолютно реакційними прагнення до національної незалежності так званих «неісторичних» націй 10.

Одним із помітних представників цих націй був Франтішек Палацький, «батько чеської нації», який довів, що чехи таки мають власну історію — саме його Маркс називав «схибленим німецьким професором». За Марксом, оптимальним варіантом майбутнього чехів було їхнє злиття з німецькою нацією; словаки та хорвати мали перетворитися на угорців, а русини (тобто українці) з австрійської Галичини — на поляків. «Маніфест Комуністичної партії» змальовував картину світу без національних конфліктів та відмінностей, Палацький — пропонував збільшити кількість націй. Делегати від старих і нових націй зібралися 1848 року в Празі на Слов’янський з’їзд 11, який ухвалив досить промовистий документ, щось на зразок націоналістичного маніфесту: в ньому проголошувалося право всіх народів, малих і великих, на вільне життя у великій родині націй.

1848 р. русини самовизначилися як окремий народ, відмовившись від належності до «історичної», позаетнічної польської нації. Тоді вони не вперше потрапили в поле зору засновників «наукового соціалізму». Вперше це сталося 1846 р. у зв’язку з так званою «різаниною в Галичині», коли сотні польських шляхтичів було вбито під час придушення повстання проти Австрії, розпочатого групою польських аристократів з Кракова. Тоді селян-русинів помилково вважали винуватцями різанини, хоч насправді вона відбувалася лише в польській частині Західної Галичини і її вчинили саме польські селяни. Однак починаючи з 1840-х років було винайдено досить зручний спосіб пояснювати соціальні конфлікти етнічними тертями, як ми це зараз бачимо на прикладі Боснії, — ця «етнолегенда» виявилася на диво життєздатною. Жодний з польських істориків не підтримує цієї «галицької» версії, але вона надалі живе й мандрує не лише з підручника в підручник, але й часто трапляється в сучасних західних наукових працях, присвячених монархії Габсбургів 12.

1848 р. одним з головних завдань для русинів було добитися визнання їх окремим слов’янським народом. До. революції 1848 р. як для поляків, так і для політично свідомих русинів польська ідентичність останніх вважалася нормою. Селяни зі Східної Галичини вживали діалект, відмінний від мови селян Західної Галичини, проте питання національності належало радше до сфери політичної, аніж етнографічної. 1848 року русини не лише проголосили свою окремішність від поляків, але й дали зрозуміти, що їхня етнічна територія не обмежується кордонами Австрійської імперії: згідно з деклараціями Головної Руської Ради, ця територія охоплювала південні регіони Російської імперії аж до Дону. Це означало, що населення даних територій не є ані польським, ані російським.

Мета цих коментарів — пояснити, що мав на увазі Нем’єр, коли трактував включення української частини Галичини та Буковини до складу Радянського Союзу в 1939-1945 pp. як розв’язання проблем, породжених 1848 роком. Це також дає нам ключ до розуміння того, чому впродовж десятиліть після 1945 р. нащадки русинів 1848 р. намагалися доповнити своє відокремлення від Варшави відокремленням від Москви.






Радянський комунізм: нова цивілізація чи стара імперія з новими вождями?


Після Першої світової війни дві з трьох великих імперій — Габсбургів та Османів — зникли з карти світу. Проте, як писав Ернест Ґеллнер, «з третьою імперією трапилося дещо інше. 1920 р. вона відновилася після воєнної поразки 1917р., але вже з абсолютно новим політичним та ідеологічним проводом» 13.

Загалом важко знайти чітку й переконливу відповідь не стільки на питання, чому 1917 р. Росія так охоче прийняла марксизм як своє офіційне кредо (нехай у русифікованому вигляді), скільки на те, чому її вожді так наполягали на тому, що їхня країна є зразком для всього світу. Чому вони так настирливо відстоювали цей «інтернаціональний» месіанізм навіть тоді, коли Москва фактично повернулася в обійми російського націоналізму за часів Сталіна, та й після нього?

Річард Пайпс погоджується з Павлом Мілюковим, який вважав більшовизм водночас як інтернаціональним, так і «справді російським» явищем 14. Ми не переймаємося питанням, чи був Сталін вірним продовжувачем справи Леніна. Нас цікавить інше: чи справді радянська модель, незалежно від того, в якій пропорції в ній поєднувалися елементи комунізму та імперії, стала «майбутнім, яке не настало» — скористаймося назвою книги Йогана П. Арнасона. Підхід Арнасона цікавий для нас передусім тим, що цей автор розглядає комуністичний проект, імперію, російський та інші націоналізми як взаємопов’язані елементи.

Імперська Росія спромоглася започаткувати й розгорнути процеси модернізації в різних сферах, проте вона не змогла поєднати їх у цілісну життєздатну систему. Режим, який успадкував ці фрагменти, мусив запропонувати власний варіант їхньої інтеграції. Точніше, його головне завдання полягало в тому, щоб знайти нові варіанти поєднання культурних, економічних та політичних елементів суспільного життя; кожний із них так чи інакше спричинився до кризи імперського устрою. Наслідком, безсумнівно, була нова контрпарадигма модерності, можливо, найбільш значуща серед до неї подібних. Проте, оскільки вона відродила імперський устрій, хай і в іншій формі, вона також містила, як ми вже знаємо, своєрідний ген самознищення» 15.

Після 1989-1991 pp., а можливо, ще у 1980, 1968 чи 1956 pp., стало очевидним, що радянський варіант модерності неспроможний бути альтернативою західному варіантові. Він не перетворився на зразок вищого рівня цивілізації для Східної Європи. Нації Східної Європи мали власну марксистську традицію, відмінну від тієї, до якої звикли в Москві. Радянський Союз також не запропонував розв’язання проблем, успадкованих цим регіоном від минулого, зокрема національного питання. Експансія Радянського Союзу в Європі не призвела до запровадження радянських стандартів, а навпаки, його власне суспільство зазнало зовнішніх впливів. Можна сказати, що фіаско комунізму в Радянському Союзі було прискорене територіальною експансією останнього. У спільноті, до складу якої входили прибалти й західні українці, важко було утримувати непорушним офіційний погляд, згідно з яким російський елемент вважався найпередовішим.

На заключному етапі деградації радянського ладу виник і набув широкої підтримки російський націоналізм. Як опонент радянського комунізму зразка 1917 p., він визначав Росію зовсім інакше. Зараз росіяни мають дати собі раду як щодо спадщини комуністичної «контрпарадигми модерності», так і щодо імперської спадщини. Ці питання не так уже й легко розмежувати, хоч зовні відмінність між ними є цілком зрозумілою. Залишається ще одне: чи вдасться Росії позбавитися імперського синдрому?







Комуністичні спадкоємці Романових у королівстві Габсбургів


Майбутнє, яке Ради готували для тих, кого вони визволили від Гітлера, було сплановане в Москві. Образ Центрально-Східної Європи в її сталінсько-ленінському варіанті був суто російським продуктом. У 1945 р. ці нації вже мали нехай не надто досконалий, але власний і досить значний досвід національно-державного будівництва. Для багатьох із них їхній спосіб життя та власні уявлення про краще майбутнє були привабливішими, аніж радянська модель. Навіть місцеві комуністи вважали її непридатною для Польщі, Чехословаччини чи Угорщини. Вони пишалися власними революційними традиціями та досвідом. Ще до 1917 р. центрально- та східноєвропейський соціалізм дав світові блискучих мислителів, соціологів, істориків, юристів, економістів, дослідників національних відносин 16. Східна Європа мала багатющу історію робітничого та соціалістичного руху, традицію, яка розвивалася і впродовж 20-30-х років. Чому раптом східноєвропейці повинні були захопитися сталінським варіантом марксизму, з яким вони мали нагоду познайомитися наочно 1945 p.? Думка про те, що сталінська Росія є образом їхнього та світового майбутнього, була для них просто абсурдною.

Особливо неприйнятною для них, з цілком зрозумілих причин, була радянська позиція щодо майбутнього націй і держав. Ідея «скасування» чи «злиття» націй не мала особливих прихильників навіть серед комуністів. Щодо цього в них були власні версії: існувала поважна й оригінальна традиція австромарксизму, польського соціалізму (можна згадати не лише націоналістично налаштовану Польську соціалістичну партію, але й «інтернаціоналістську» Соціал-Демократію Королівства Польського та Литви, яка підтримувала тісні зв’язки з російським революційним рухом). Більшовики представляли найортодоксальніший варіант інтерпретацій «Маніфесту Комуністичної партії» щодо майбутнього націй та мов навіть тоді, коли в практичній політиці 20-х років вони демонстрували значну толерантність щодо мовного й етнічного розмаїття. Радянська влада намагалася «будувати соціалізм» у Східній та Центральній Європі так, як його розуміли в Москві, не знаючи місцевих особливостей, і її ідеологія в цьому разі була малопридатною.

Незалежно від свого бажання, а може й не усвідомлюючи цього, Москва, як найвища влада в цьому регіоні, успадкувала мантію Габсбургів. Радянський Союз і його комуністичні сателіти на Балканах успадкували суперечності, породжені боротьбою між Османами та Габсбургами. На це звернув увагу британський історик Дж. П. Тейлор, учень Нем’єра. У книзі, присвяченій учителеві, він писав про Чехословаччину та Югославію після 1945 р. як про нащадків Габсбургів: «Збереження єдності Чехословаччини було можливим лише з комуністичною Словаччиною; за це треба було б платити руйнуванням чехословацької демократії... Не маючи вибору, чехи знову вдалися до методу зволікання, якому вони навчилися від Габсбургів, сподіваючись, що розвиток промисловості та освіти з часом приведе до формування в Словаччині середнього класу з відповідними загальнолюдськими цінностями, а це, в свою чергу, перетворить ідею Масарика на реальність» 17.

Сподівання Тейлора щодо єдності Чехословаччини не були надто оптимістичними, що, зрештою, й підтвердилося подіями після 1989 p., однак він передбачав значно кращі перспективи для Югославії. Спільна боротьба хорватів і сербів у «великій партизанській війні» проти німців «створила таку Югославію, як франко-німецька війна 1870 р. створила Німеччину». Тейлорові здавалося, що Тіто здатний краще впоратися з проблемами, які не вдалося розв’язати Габсбургам: «Демократична федеративна Югославія» стала практичним утіленням нереалізованого проекту Габсбургів. Маршал Тіто став останнім з них: будучи правителем восьми різних націй, він запропонував їм «культурну автономію» та не дав розпалитися націоналістичній ворожнечі... «Титульної нації» (тобто такої, що офіційно вважалася провідною) вже не було; нові вожді могли бути представниками різних національностей, якщо вони приймали комуністичну ідею... Маршал Тіто виявив більшу спритність, аніж Габсбурги, бо він таки знайшов «ту саму ідею». Лише час покаже, чи соціальна революція та поліпшення економічного становища сприятимуть зменшенню міжнаціональної напруженості, та чи марксизм виявиться спроможнішим ніж династичний лад контрреформації виробити нову форму колективної лояльності для Центральної Європи» 18.

Як ми знаємо, «час» таки «показав». Відповідь на запитання Тейлора прийшла через сорок років.

За Нем’єром, південні слов’яни під час Другої світової війни розв’язали завдання 1848 p., коли решта територій, на які вони претендували, вийшла з-під панування Італії. Подібним чином русини остаточно розв’язали завдання 184.8 p., коли вийшли з-під історичного впливу Польщі. Утім, з огляду на сучасні події, може виникнути питання, про яке Нем’єр не згадав: чи не привела ця «західна» експансія Югославії, де панував Белград, та Радянського Союзу, в якому домінувала Москва, до послаблення позиції Белграда (тобто Сербії) щодо словенців та хорватів і позиції Росії щодо України? Тріумф Тіто й Сталіна у 1945 р. можна було б вважати передумовою дезінтеграції, свідками якої ми стали у 80-ті роки. В обох випадках включення колишніх володінь Габсбургів до складу попередніх геополітичних структур змінило їхній етнокультурний баланс.

Після 1917 р. Радянський Союз став нащадком імперії Романових. Після 1945 р. він отримав спадщину ще однієї донаціональної династичної держави. До складу СРСР увійшли території колишньої Австрійської імперії. Східна Галичина (з 1919 до 1939 pp. перебувала у складі Польщі), Північна Буковина (у 1918-1940 pp. перебувала під владою Румунії), Закарпатська Україна (яка до 1918 р. була частиною Габсбургської Угорщини, а після цього і аж до 1945 р. — частиною Чехословаччини) — усі ці землі стали територією Української Радянської Соціалістичної Республіки. Отже, Радянський Союз став також і спадкоємцем Габсбургів.

Таким чином, стає зрозумілим: анексія Західної України та нова анексія держав Балтії значно послабили домінування російського елементу в Радянському Союзі та й, зрештою, — єдність держави. Як ми побачили, не лише югославські та чеські комуністи, а й їхні радянські товариші розділили долю Габсбургів. Отже, «останнім з Габсбургів» став не Тіто, а Горбачов.






Внутрішній результат зовнішньої експансії: від Малоросії до Великої України


Перебуваючи в еміграції в Лондоні у 1850-ті роки, російський революціонер Александр Герцен писав, що перетворюючи Польщу на частину Російської імперії, царизм відчиняє широкі ворота — від Вісли до Дніпра — для припливу революційних ідей із Заходу. Коли Польща перебуває всередині імперії, казав Герцен, зникає бар’єр, що розділяє Росію та «Європу». Очевидно, що Герцен мав рацію, і не менш очевидним є те, що сталінські анексії 1939-1945 pp. та встановлення режимів радянського зразка у формально незалежних державах Східної та Центральної Європи, особливо в Польщі, в свою чергу, не меншою мірою вплинули на внутрішнє становище Радянського Союзу загалом та міжетнічні відносини зокрема 19.

Було два варіанти радянських анексій в Європі часів Другої світової війни. Перший — коли СРСР «повертав» собі те, чим володіли його попередники до 1914-1917 pp. Другий — коли він захоплював цілком нові землі й народи.

Зрозуміло, у нас немає доказів того, що коли б Сталін відмовився від анексій, Радянський Союз був би стабільнішим, або свідчень того, що провідна роль російського елементу в країні залишалася б недоторканою. За якими показниками можна вимірювати підривну роль прибалтів? Наскільки ускладнилася українська проблема після 1939 p.?

Ґеллнер зауважував: «Загалом у Радянському Союзі існує відмінність між територіями з, так би мовити, сімдесятирічним стажем радянської влади та стажем сорокарічним: це помітна відмінність між тими територіями, що ввійшли до Союзу після революції, та тими, які були приєднані лише наприкінці Другої світової війни. Ця відмінність серйозно позначилася на суспільній пам’яті: у тих, хто мав сорокарічний досвід, ще залишалося досить чітке уявлення про інший світ, у «сімдесятирічних» це уявлення майже цілком зникло. Чогось іншого вони просто не знають» 20.

Додамо, що компанія «сорокарічних» складалася з двох груп. До першої належали прибалти, західні білоруси та частина західних українців, населення Бессарабії (сучасної Молдови). Вони чи їхні батьки жили в царській Росії, але в міжвоєнний період їхні території перебували поза безпосереднім впливом Рад. Наявність споминів про життя за царя не стало приводом до ностальгії за росіянами 1940 p.; спогади про незалежність 20-30-х років були значно привабливішими. З іншого боку, для багатьох росіян 1940 рік став переломною датою у відновленні нормального статусу балтійського регіону. Чи не пояснює це ту обставину, що така величезна кількість росіян обрала своєю домівкою Ригу, перетворивши латвійців на меншість у власній столиці?

Друга група «сорокарічних» складалася з населення колишніх польської Галичини, румунської Буковини та чехословацької «Карпатської України». Їхній зв’язок з Росією обмежувався виключно радянськими часами. Їхнє перше знайомство з російською владою в «передовому», сталінському варіанті відбулося після «Великого Терору» 30-х років. Імперського досвіду вони набували за Габсбургів 21.

Головною національною проблемою галицьких українців були взаємини з Польщею, яка вважала всю Галичину польською територією. Коли в листопаді 1918 р. українці імперії Габсбургів проголосили незалежність — Західноукраїнську Народну Республіку (ЗУНР), розпочалася польсько-українська війна.

Діячі ЗУНР вважали свою державу тимчасовим утворенням; їхньою метою було об’єднання Західної України з Українською Народною Республікою, яка в той час змушена була вести боротьбу на два фронти проти червоних та білих, тоді як ЗУНР воювала з поляками. У січні 1919 р. дві України проголосили злуку, але це була лише декларація. Наприкінці 1920 p., коли в Східній Європі, нарешті, було встановлено мир, Москва фактично керувала Східною Україною, хоч і під вивіскою «Української Соціалістичної Радянської Республіки».

Влітку 1919 p., після виснажливої та жорстокої війни, поляки оволоділи Галичиною. 25 червня Рада послів Антанти в Парижі, яка взяла на себе відповідальність за вирішення долі народів колишньої монархії Габсбургів, визнала окупацію Східної Галичини Польщею правомірною. Нем’єр, котрий працював під час війни в англійському уряді і мав безпосереднє відношення до галицьких справ, так прокоментував це рішення: «Вони [українці] робили все, щоб створити справжній уряд. Однак чи варто було чекати від селянської нації, виснаженої століттями гніту й боротьби проти поміщиків та іноземного панування, провідниками якого були останні, якихось надлюдських здатностей до самоуправління? Мій батько завжди був за поляків і мав тісні стосунки з польською шляхтою. Хвиля жорстоких бунтів і погромів навряд чи обминула б його. Але відповідальність лежить на польських шовіністах і тих представниках Антанти, які, не маючи достатньої рішучості, піддалися їм. Останнє рішення Паризького конгресу створило передумови для найгіршого. І різанина в Македонії була дрібницею порівняно з тим, чого можна було очікувати у Східній Галичині.

Незважаючи на всі мої особисті втрати й жахи, я наполягаю на тому, що те, що сталося з українцями, було наслідком злочинної помилки. Якщо б їх залишили у спокої й дали можливість утворити радикальний, але стабільний уряд, вони могли б дати собі раду. Поставлені в безвихідне становище, щоденними підступними діями, загнані в лабети більшовизму й жорстоких злочинів, вони знали..., що польська військова окупація, яку благословили посли Антанти рішенням від 25 червня, є для них катастрофою без кінця. І я наполягаю на тому, що будь-яка кількість найжорстокіших вчинків не може слугувати ані підставою для того, щоб позбавляти націю її права на незалежність, ані приводом для того, щоб кидати її під п’яту її найгірших ворогів та гнобителів» 22.

1923 р. Антанта остаточно визнала повне право Польщі на Східну Галичину в обмін на обіцянку Варшави надати автономію краю. Для більшості українців, які опинилися під владою Польщі всупереч їхнім бажанням, польській державі явно бракувало легітимності порівняно з Віднем попередніх часів. Під час Другої світової війни найгірші пророцтва Нем’єра щодо «того, що може статися» в Східній Галичині справдилися такою мірою, що взагалі важко було передбачити у 1919 р. 23

Коли у вересні 1939 р. Радянський Союз захопив західноукраїнські землі, він фактично приєднав колишні землі Габсбургів з населенням, політичний та культурний досвід якого був несумісним ані з устроєм царської Росії, ані з радянським ладом. Навряд чи Сталін або його наступники могли хоч би уявити собі, що їхні нові територіальні надбання — це бомба уповільненої дії. Дії Сталіна спричинили три важливих політичних наслідки, які відчуваються й нині.

По-перше, Сталін поклав край відносинам між Польщею та Україною, в рамках яких Україна, чи її частина, вважалася частиною Польщі. Усередині XVII ст. практично всі українці, навіть ті, що жили на схід від Дніпра, належали до польсько-литовської спільноти. Згодом розпочався відступ Польщі — почалося поглинання цих земель Росією. Першою українською територією, яка потрапила під владу польських королів, була Галичина — безперервно з середини XIV ст. і до 1772 p., а згодом, після «перерви на Габсбургів», — вона входила до складу Польщі у 1919-1939 pp.

Одним із стратегічних наслідків відокремлення Польщі від її історичних східних територій стала зміна самого поняття «польський чинник» в Україні, Білорусі та Литві; після війни їх більше турбувало питання, як пережити російське панування. Поляки також усвідомлювали нові можливості, які випливали з цих геополітичних змін. Незважаючи на традиційну недовіру литовців до Польщі, польска громадськість щиро підтримувала їхню боротьбу. Невипадковою є й та обставина, що Польща була першою державою, яка визнала незалежну Україну — наступного дня після референдуму 1991 р. 24 Нем’єр не міг передбачити подій 80-90-х років. Польща, «історичний ворог» України, перетворювалась на союзника, принаймні потенційного, підтримка якого була надзвичайно важливою в ситуації, коли Росія претендує на роль лідера у входженні в Європу 25.

По-друге, викреслюючи Польщу зі списку держав, з якими Росії доводилося ділитися владою над Україною, Сталін створив передумови для змін у традиційних відносинах між українцями та росіянами. Як зазначила сучасна українська поетеса Ліна Костенко, Сталін створив «Велику Україну», з’єднавши воєдино «Малу Польщу» поляків і «Малоросію» росіян.

Зрештою, Сталін залишив українцям у спадщину ще одну проблему. Доки існував Радянський Союз, українці не мали можливості розв’язати її, але зараз вона стоїть на порядку денному. Радянські нащадки Сталіна не дали собі ради з «модус вівенді», за якого відбувалося розростання України як територіальне, так і демографічне, її, так би мовити, кількісна трансформація. Чи доведе Україна свою спроможність утримати в одній державі та нації різнобарвні території, успадковані від Романових і Рад, Габсбургів і поляків, угорців, чехів та румунів? Якщо Горбачову не вдалося стати «останнім з Габсбургів», чи вдасться Президентові України Леонідові Кравчуку уникнути долі «українського Горбачова»?

Культурні й політичні зрушення в Україні після Сталіна можна зрозуміти лише в контексті існування української ідентичності, яка була спільною для всіх українських земель. Саме наявність цієї ідентичності дозволила Західній та Східній Україні, діючи разом, досягти незалежності та уникнути внутрішніх антагонізмів — етнічних, релігійних і регіональних. Проте проблеми національної ідентичності та єдності залишаються і вони тісно пов’язані з комуністичною спадщиною. Цей нарис розпочався з твердження, що, говорячи про комунізм, ми не можемо уникнути й розмови про імперію та націоналізм. Розмірковуючи над проблемами націотворення, також не можна не згадувати про комунізм і радянську спадщину. Чимало проблем сучасної України — економічних, юридичних, моральних, соціальних, екологічних — безпосередньо пов’язані з радянською системою, радянськими суспільними інститутами та цінностями. Саме’ ставлення до них розділяє українців сьогодні.

Цей поділ між тими, хто за радянську систему (чи за те, що вони пам’ятають як радянську систему), й тими, хто хоче рухатися від неї до «Європи», має досить виразний географічний вимір: східні промислові регіони голосують за комуністів. Цей поділ може навіть перетворитися на етнічний, щось на зразок «українсько-російського розколу», якщо комуністам вдасться роль представників російського чи то пак «російськомовного населення» 26.






Росія після комунізму — Росія після імперії?


Відносини між українцями й росіянами в Україні та міждержавні відносини України й Росії безпосередньо позначаться на політичній еволюції останньої. Збігнєв Бжезинський вважає, що «без України Росія вже не є імперією, однак з Україною, зґвалтованою та підкореною, Росія перетворюється на імперію автоматично». Однак імперська Росія та демократія — поняття несумісні 27.

Ставлення Росії до України залежатиме від способу оцінення української ситуації. Є певні ознаки того, що розуміння подій і змін, про які йшлося в цьому нарисі, ще не стадо частиною свідомості російської громадськості та московських політиків. Багато з них традиційно сприймають Україну як частину внутрішніх проблем, як питання про взаємини «малоросів» з «великоросами», як сімейну чвару. Вони не помічають трансформацій, які сталися в Україні внаслідок змін в її геополітичному та геокультурному становищі після 1939 p., не усвідомлюють того факту, що багато українців уважають себе європейцями, завдяки чому Україна, принаймні значна частина її, перебуває поза межами простору, де традиційно панує Росія.

Комунізм панував у Росії понад сімдесят років, і незалежно від того, хто більше вплинув на формування радянської системи — марксизм чи російська історична традиція, — комунізм назавжди залишиться частиною історії Росії. Упродовж десятиліть радянська система політично ототожнювалася з Росією. Росія взаємодіяла з комуністичною Східною Європою та некомуністичною Західною під вивіскою Радянського Союзу, й останній асоціювався саме з «Росією» в усьому світі. Зараз Росія стоїть перед подвійною проблемою: що робити з комунізмом і що робити з імперією.

Якою мірою вихід України може похитнути претензії Росії на лідерство в пострадянському геополітичному просторі? Що може запропонувати посткомуністична Росія колишнім республікам СРСР зараз, коли вони перетворилися на суверенні держави?

Одна з найвидатніших західних дослідниць, яка завжди звертала увагу на важливість України для імперського статусу Росії, Елен Каррер д’Анкос пише в книзі «Кінець радянської імперії та тріумф націй»: «Україну мало приваблює союз [з Росією], вона пов’язує своє майбутнє з незалежністю та зближенням з країнами Східної Європи і навіть Європейського Економічного Союзу. Українці питають: «Хіба ми, 50-мільйонний народ, маємо менше підстав називатися великою європейською країною, ніж Чехословаччина чи Угорщина?» 28 Незалежність України, вважає д’Енкос, кардинально позначиться на майбутньому Росії. Без України та Білорусі Росії буде надзвичайно важко знайти баланс у взаєминах з 60-мільйонним «мусульманським блоком» колишнього Радянського Союзу як з політико-економічних, так і з демографічних та психологічних причин: «Росія прагне бути європейською, тоді як мусульманські окраїни швидко «реісламізуються», підкреслюючи свою окремішність від Росії та протиставляючись їй... Без підтримки українців і білорусів дуель між росіянами й мусульманами може перетворитися на величезну проблему для Росії, яка має шанс повернутися до свого «орієнтального» чи навіть азіатського фатуму, якого вона намагалася позбавитися впродовж своєї історії» 29.

Зрозуміло, це не повна картина. У Росії існувала інтелектуальна традиція, представники якої вважали, що їхня країна є водночас і європейською і азіатською, тобто євразійською. Щоправда, в сучасній Росії «євразійство» не надто популярне. Інтелігенція Москви та Санкт-Петербурга рішуче висловлюється на користь європейського вибору.

Найкращим шляхом до Європи та демократії для Росії була б відмова від традиційного сприйняття незалежних націй колишньої радянської Середньої Азії в контексті російського імперського мислення і відповідно — визнання їх рівноправними партнерами. У цьому випадку відпала би потреба в допомозі України. Визнання незалежності України дозволить Росії уникнути застосування масштабного насильства, без якого повернути Україну неможливо. Дружні, рівноправні відносини з Україною та країнами Середньої Азії дозволять Росії не лише зберегти статус великої світової держави, а й розв’язати проблеми, успадковані від комуністичної епохи.






Перекладено за виданням: Szporluk R. After Empire: What? // After Communism: What? — Daedalus 123. — Summer 1994. — N 3.






ПРИМІТКИ


 1 Malia M. The Soviet Tragedy: A History of Socialism in Russia, 1917-1991. — New York: Macmillan, 1994; Lukacs J. The End of the Twentieth Century and the End of the Modern Age. — London: Ticknor and Fields, 1993.

 г Lukacs J. Op.cit. — P. 1.

 3 Ibid. — P. 5.

 4 Anderson B. Imagined Communities: Reflections on the Origin and Spread of Nationalism, rev. ed. — London; New York: Verso, 1991. — P. 2.

 5 Yergin D. and Gustafson T. Russia 2010 — And What It Means for the World. — New York: Random House, 1993. — P. 6.

 6 Добрим прикладом світоглядної еволюції від проімперських переконань до ідеалу національної незалежності може бути біографія Томаша Г. Масарика: Szporluk R. The Political Thought of T. G. Masaryk. — Boulder, CO: East European Monographs, 1981.

 7 Sir Namier L. Vanished Supremacies. — New York: Harper Torchbooks, 1963. — P. 28.

 8 Lukacs Op.cit. — P. 6.

 9 Marx K. and Engels F. The Communist Manifesto / Ed. S.H. Beer. — New York: Appleton-Century-Crofts, 1955. — P. 29. Тут цитується за: Маркс К., Енгельс Ф. Твори. — К.: Держполітвидав УРСР, 1959. — Т.4. — С. 428.

 10 За термінологією того часу, народ не мав власної незалежної держави, яка б мала його ім’я, та власної традиційної еліти, вважався неісторичною нацією. Відповідно поляки були «історичною» нацією, але чехи, словаки та українці — ні.

 11 Orton L.D. The Prague Slav Congress of 1848. — Boulder, CO: East European Monographs, 1978. Див. також: Kozik J. The Ukrainian National Movement in Galicia, 1815-1849 / Ed. L.D. Orton, trans. A. Gorski and L.D. Orton. — Edmonton: Canadian Institute of Ukrainian Studies, 1986.

 12 Про міф 1846 року та узагальнення поглядів Маркса й Енгельса на українсько-польські відносини в Австрії див.: Rosdolsky R. Engels and the «Nonhistoric» Peoples: The National Question in the Revolution of 1848 / Trans. and ed. J.-P. Himka. — Glasgow: Critique Books, 1987. — P. 56 -78.

 13 Gellner E. Ethnicity and Faith in Eastern Europe // Deadalus. — 1990. — Vol 119. — N1. — P. 290-291.

 14 Pipes R. Russia under the Bolshevik Regime. — New York: Knopf, 1993 - P. 500.

 15 Arnason J.P. The Future That Failed: Origin and Destinies of the Soviet Model. — London; New York: Routledge, 1993. — P. 67- 68.

 16 Kolakowski L. Main Currents of Marxism. Its Rise, Growth, and Dissolution. —Oxford: Clarendon Press, 1978. — Vol. 2.

 17 Taylor A.J.P. The Habsburg Monarchy, 1809-1918. — Chicago; London: The Univ. of Chicago Press, 1976. — P. 260.

 18 Ibid. — P. 260-261.

 19 Szporluk R. (ed.) The Influence of Eastern Europe and the Soviet West on the USSR. — New York; Washington; London: Praeger, 1975.

 20 Gellner E. Op. cit. — P. 283.

 21 Szporluk R. The Soviet West— Or Far Eastern Europe? // East European Politics and Societies. — 1991. — Vol. 3. N 3. — P. 466 — 482. (Переклад подано у цьому виданні). Про роль прибалтів у розпаді Радянської імперії див.: Lieven A. The Baltic Revolution: Estonia, Latvia, Lithuania, and the Path to Independence. — New Haven, Conn.: Yale Univ. Press, 1993.

 22 Namier J. Lewis Namier: A Biography. — Oxford: Oxford Univ. Press, 1971. — P. 144.

 23 Ця трагічна тема, торкатись якої навіть сьогодні українці не наважуються, була розглянута відомим варшавським істориком Ришардом Тожецьки. (Torzecki R. Polacy і Ukraincy: Sprawa ukrainska w czasie II wojny swiatowej na terenie II Rzeczypospolitej. — Warsaw: Wyd-wo Nauk. PWN, 1993.) Toжецький проаналізував також українське питання в політиці Третього Рейху (Torzecki R. Kwestia ukrainska w polityce III Rzeszy, 1933-1945. — Warszawa: Ksiazka і Wiedza, 1972) та польсько-українські відносини в Польщі після 1918 року (Torzecki R. Kwestia ukraicska w Polsce w latach 1923-1929. — Cracow: Wyd-wo Literackie, 1989). Про українсько-польську війну 1918—1919 p. див.: Koziowski M. MiKdzy Sanem a Zbruczem. Walki о Lwow і GalicJKi Wschodniei, 1918-1919. — Cracow: Znak, 1990.

 24 Прикладом українсько-польської співпраці нового часу є зусилля Богдана Цивінського, відомого польського публіциста і громадського діяча, автора статті про сучасну Україну «Фортеця в облозі». Цивінський був учасником конференції в Києво-Могилянській академії. Цей навчальний заклад названо на честь Петра Могили, нащадка знатного молдавського роду, польського вояка, а згодом — православного священика, якого українці вважають однією із своїх найвидатніших історичних постатей. Будучи київським митрополитом у ті часи, коли більша частина України перебувала у складі Речі Посполитої, він заснував школу, яка перетворилася на колегіум. Згодом цей навчальний заклад було ліквідовано царатом. У незалежній Україні колегіум було відновлено як недержавний університет, який, крім іншого, нагадує киянам про їхні історичні зв’язки із Заходом. Цивінський, якого запросили до Києво-Могилянської академії, був особливо зворушений тим, що він може читати лекції польською мовою. Свої враження він висловив так: «Зараз поляк у Києві почувається комфортно» (Cywinski В. Oblezona twierdza // Rzeczpospolita. — 1994. — 12-13 March). Журнал «Harvard Ukrainian Studies» опублікував у липні 1984 року спеціальний випуск під назвою «Києво-Могилянська академія», присвячений 350-й річниці її заснування (1632). Про сучасну східну польську політику див.; Brzezinski I.J. Polish-Ukrainian Relations: Europe’s Neglected Strategic Axis // Survival. — 1993. — Vol. 35. N3. — P. 26-37; Burant S.R. International Relations in a Regional Context: Poland and Its Eastern Neighbours — Lithuania, Belarus, Ukraine // Europe-Asia Studies. — 1993. — Vol. 45. N3. — P. 395-418; Burant S.R. and Zubek V. Eastern Europe’s Old Memories and New Realities: Resurrecting the Polish-Lithuanian Union // East European Politics and Societies. — 1993. — Vol. 7. N2. — P. 370-399.

 25 Neumann I.B. Russia as Central Europe’s Constituting Other // East European Politics and Societies. — 1993. — Vol. 7. N2. — P. 349- 69.

 26 Про зв’язок комунізму та етнічності в сучасній Україні див.: Szporluk R. Reflections on Ukraine after 1994: The Dilemmas of Nationhood // The Harriman Review. — 1994. — May. (Переклад подано у цьому виданні.)

 27 Brzezinski Z. The Premature Partnership // Foreign Affairs. — 1994. — Vol.73. N2. — P. 80.

 28 Helene Carrere d’Encausse. The End of the Soviet Empire and the Triumph of the Nations. — New York: Basic Books, 1992. — P. 261.

 29 Ibid.















Попередня     Головна     Наступна


Етимологія та історія української мови ua_etymology:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли хтось з наших сучасників уживає назв датський, датчани, то, навіть не здогадуючись, ступає по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.