Попередня     Головна     Наступна





3. Національне пробудження: Україна і Білорусь


У цій статті йтиметься про дві теми. По-перше, коротко обговорюються події і тенденції в Україні та Білорусі епохи Горбачева, які можна об’єднати під гаслом «національне пробудження». Інакше кажучи, йтиметься про «культурну революцію і політичну кризу». По-друге, розглядаються питання перспективи українського і білоруського національних рухів. Чи зможуть ці національні рухи охопити народ, «маси»? Чи прийме цей народ національну ідентичність, пропоновану цими рухами, як свою, а їхні програми — як вираження власних сподівань на кращу долю?

Із зрозумілих причин ми не можемо відповісти на ці запитання зараз. Моя мета — сформулювати їх таким чином, щоб це стало поштовхом до подальшого, глибшого і детальнішого дослідження.




І


Для розуміння суті горбачовського періоду (1985-1990) необхідно розглядати епоху Брежнєва як безпосереднє підґрунтя сучасних подій. У найкоротшому і найточнішому визначенні епоха Брежнєва в історії Білорусі й України була періодом, протягом якого Москва докладала різноманітних, систематичних і координованих зусиль, аби викорінити українську й білоруську мовну, культурну та історичну ідентичність. Масштаб цієї політики був таким, що його навіть важко порівнювати з подібними діями в інших регіонах СРСР. І Білорусь, і Україна були об’єктами найбрутальніших намагань асимілювати ці дві східнослов’янські нації. Українська та білоруська культури викорінювались у різні способи. Одним із методів було знищення україномовної системи освіти, вітчизняних газет і журналів, скасування національних інституцій, політичні чистки. Ці гнітючі сюжети все ще чекають на своїх літописців та істориків 1 .

Усі ці багато в чому успішні спроби усунути з публічної сфери українську й білоруську культури, особливо в їх інституційних формах, частково пояснюють, чому в 1985-1986 pp., коли розпочалася перебудова, позиції українців та білорусів були настільки послабленими. На це вплинули два фактори. По-перше, з українських газет та журналів, які ще залишилися, були вичищені незалежно мислячі кадри і порівняно з московськими виданнями вони ставали «нечитабельними» пропагандистськими листками. (Білоруська преса була ще слабкішою, адже вона не знала навіть того відносного піднесення, яке мала Україна за часів Петра Шелеста.) По-друге, і українська, і білоруська преса втратила чимало читачів. Наклад українських та білоруських газет і журналів урізували кілька разів унаслідок запланованого у 1975 р. обмеження тиражів неросійськомовної преси 2.

Інший важливий чинник, що вплинув на «уповільнення» реакції України на ідеї Горбачова, — це чистки в 70-х роках у КПУ, об’єктом яких були так звані націоналістичні елементи, очолювані Шелестом. Звичайно, це були не націоналісти, а люди, які лише прагнули поєднати радянські цінності з певним культурним плюралізмом, у даному разі — з українською культурною ідентичністю. Їх виключили з партії й усунули з усіх провідних відповідальних посад. Переформований у 70-х роках український партійний апарат перетворився на структуру, в якій найкращі шанси мали відверті кар’єристи, готові на все, аби піднятися сходами номенклатурної ієрархії. Українському партапарату в хрущовській і брежнєвській системах імпонувало те, що етнічні українці, забувши про свою національну приналежність, могли зробити кар’єру скрізь у Радянському Союзі — від другого секретаря у Латвії чи першого секретаря області в Казахстані до міністра або маршала у Москві. З іншого боку, ;хоже, що в Білорусі партія ще раніше втратила в своєму складі рештки «національного» елементу, і крім Машерова, котрого можна розглядати як білоруського Шелеста, важко знайти іншу постать подібного масштабу.

Ці основні зауваги допомагають зрозуміти, як сприймали в Україні та Білорусі ідеї Горбачова. Варто зазначити, що горбачовські реформи були процесом тривалим. Він почав не як лібералу проповідник гласності, а як технократ, який сказав радянським людям: «Працюйте більше, пийте менше, особливо на робочих місцях, і все буде добре». Він став лібералом і демократом (якщо був таким насправді) поступово, тільки після того як усвідомив, що технократичні і суто дисциплінарні методи не спрацюють, що потрібні глибші політичні зміни.

Допустивши більше свободи, Горбачов, на мою думку, несамохіть уможливив процес величезного значення —деРадизацію Росії 3. Росіяни, звичайно, завжди мали особливі стосунки з радянською системою. Навіть сталінізм був компромісною моделлю російської нації. Ми назвали б цю модель «імперською». Але водночас сталінізм був антиросійським у своєму поводженні з релігією, філософією, російською ліберальною і демократичною традиціями, без яких важко уявити російську історію. Тепер, за Горбачова, деРадизація, яка завершує почату раніше десталінізацію російської культури, набуває колосальних розмірів і супроводжується деРадизацією самої Росії. Реабілітація переслідуваної Ахматової, забороненого Булгакова, незнаного Набокова та ін. — це лише один бік цього потужного й багатоаспектного процесу. Зворотний бік — відмова від колись шанованої радянської класики. Відтак формується інша російська культура, яка є суцільно нерадянською, фактично антирадянською. Крім того, російська література, філософія, релігійна думка й історіографія, навіть російські ліберальні, демократичні та консервативні політичні ідеї стають відомими широкому загалові.

Такий розвиток культурної і політичної сфери, звернення до старих ідей у сучасних дебатах свідчать про те, що на порядку денному — невирішені питання 1917 року. У нинішній радянській пресі можна ознайомитися з поглядами кадетів, меншовиків, трудовиків, есерів саме в тому вигляді, в якому вони були представлені сімдесят або вісімдесят років тому. Щоправда, серед відроджених поглядів є також ідеї «Союза русского народа» та інших екстремістів, — щоб пересвідчитися у цьому, досить завітати на сторінки журналу «Наш современник». Нова російська ідентичність дедалі більше стає нерадянською.

Якщо ми хочемо зрозуміти культурне відродження в Україні, нам треба визнати, що його стимулювали події саме в Росії. Якщо був реабілітований і виданий стотисячними накладами Карамзін, співець самодержавства, який, за словами Пушкіна, оспівував «прелести кнута», то вже не можна надалі перешкоджати реабілітації українських істориків, багато з яких були лівими (народниками, соціалістами і радикалами) і забороненими тільки тому, що були українцями. Тепер українські читачі відкривають для себе деяких із них. Прикметно, що партійний апарат в Україні опирався вимогам реабілітації українських істориків до останнього, аж поки мусив поступитися під тиском інтелігенції.

У кожної радянської нації були свої конкретні обставини, які спровокували виникнення національних рухів. В українців і білорусів таким поштовхом стала ядерна катастрофа в Чорнобилі. Для обох народів Чорнобиль є величезною національною трагедією.

З погляду неупередженого науковця чорнобильські події є «ідеологічно нейтральними», тобто їх можна розглядати з різних позицій, кожна з яких має право на існування. КПРС могла відреагувати на Чорнобиль як на нещастя для всього населення СРСР. Він міг стати пекучим питанням для радянської наукової спільноти, для інженерів, робітників, медиків. У будь-якому разі Чорнобиль міг стати проблемою, яка б солідаризувала радянських людей. Але цього не сталося. Зрештою, тими, хто відгукнувся на Чорнобиль адекватно його масштабам, були саме ті люди в Україні, для кого ця трагедія була передусім українською проблемою. Ці люди — письменники, митці, науковці та студенти — сприймали цю подію як удар по Україні. Чорнобиль став українською трагедією, а для письменників і митців — початковою точкою відліку у тих процесах, що почалися у 1986 р. і які я називаю культурною революцією. Українські письменники, деякі з них лауреати офіційних премій і досі лояльні прибічники системи, заявили: «Після Чорнобиля ми не можемо далі писати, як раніше» 4.

Чорнобиль став першою подією, що спричинила розвиток процесів, які, зрештою, вилилися в широкий національний рух. Цей рух поступово поширювався з літературної спільноти на наукову. Зазначимо, що серед науковців АН УРСР, які висловлювали солідарність із письменниками щодо Чорнобиля, були не тільки українці, а й росіяни і євреї. Інакше кажучи, Чорнобиль хоч і був територіально українською проблемою, його масштаби явно не обмежувались етнічними рамками. Поступово, коли приходило глибше усвідомлення ситуації, Чорнобиль ставав питанням, яке хвилювало мільйони чоловіків і жінок. Так в Україні і Білорусі «Чорнобиль» є ключовим словом для будь-якого негативного означення. Говорять про «моральний Чорнобиль», «духовний Чорнобиль» та ін. 5

Подібне трапилося і в Білорусі, де чорнобильська трагедія разом із відкриттям масових поховань жертв 1937-1941 pp. стала одним із двох основних сюжетів білоруського пробудження. Білоруський національний рух, що поступово розвивався останніми роками, переймався проблемами мови, історії, й освіти, до яких додався ще й Чорнобиль 6.

Тепер національні рухи в Білорусі і в Україні охопили широкі верстви населення. Деякі газети, у тому числі й наймасовіші, приділяють велику увагу цій темі. Дискусії про головні національні проблеми трапляються і на українському телебаченні (наприклад, відбулися дебати між письменниками і партапаратниками щодо мовного питання). Отже, спроби інтелігенції охопити маси виявилися досить успішними. Менш гнучкими були офіційні мас-медіа в Білорусі (крім того, преса білоруською мовою мала набагато менші наклади, ніж україномовна).

Одним із вирішальних чинників національного пробудження є «повернення історії». В Україні найважливішою сторінкою «поверненої історії» стала, без сумніву, найбільша трагедія, пережита українцями, принаймні до Чорнобиля, — голодомор 1932-1933 pp. 7 У 70-ті роки, у часи Щербицького, історикам забороняли не тільки читати, хвалити чи критикувати істориків минулого, а навіть згадувати їхні імена. Дорадянські історики та їхні дослідження були стерті з пам’яті, табу було накладене на ім’я М.С.Грушевського. В опублікованій АН УРСР у 1970 р. восьмитомній історії України навіть у бібліографії, не кажучи вже про цитування, не було жодної згадки про праці М.С.Грушевського, найвизначнішого історика України. У спробах українців відновити свою історію та історичну пам’ять допомагала та обставина, що відбувалася реабілітація більшості російських істориків, навіть немарксистських 8. З іншого боку, у Білорусі процес відновлення національної пам’яті уповільнений унаслідок попередніх суворих обмежень: літературних журналів обмаль, наукового журналу, присвяченого історії, взагалі немає.

Безпосереднє відношення до національної проблеми в Україні і Білорусі має релігія. Рух за визнання Української греко-католицької церкви, який 1989 р. став масовим, наближається до своєї мети. Лунають голоси за відновлення Української автокефальної православної церкви, знищеної за часів Сталіна у 30-х роках. Цей рух набирає сили і може привести до автономії українського православ’я 9.

У Білорусі релігійна ситуація засадничо ускладнена не тільки білорусько-російськими національними суперечностями, а й нерозв’язаними проблемами з Польщею. В усіх практичних аспектах католицька церква в Білорусі є польською (вона послуговується польською мовою у службі та у спілкуванні з паствою), і, схоже, це влаштовує владу. Було б цікаво, якби «слов’янському папі» вдалася білорусинізація цієї провінції вселенської церкви 10.

Огляд поточних подій у Білорусі та в Україні не повинен обмежуватися офіційною, дозволеною владою сферою, він вимагає звернення до неформальних груп, включаючи Українську гельсінську спілку, та інших утворень, які поєднували офіційний і неофіційний світи, наприклад, товариство «Меморіал». (Неформальні об’єднання існували також у Білорусі, але кількісний склад більшості з них був порівняно невеликим 11.)

Зосередьмося на першорядній політичній проблемі — протистоянні партійного апарату, очолюваного до вересня 1989 р. В.В.Щербицьким, з одного боку, та українського національного руху — з другого. Останній організаційно оформився 8-Ю вересня 1989 p., коли в Києві відбувся Всеукраїнський конгрес Народного руху України за перебудову. Невдовзі після цього В.Щербицький втратив свої посади, спершу члена Політбюро ЦК КПРС, а потім і першого секретаря ЦК КПУ. На останній посаді його заступив В.А. Івашко. (У грудні 1989 p. Івашко став повноправним членом Політбюро ЦК КПРС.)

Установчий конгрес Руху й усунення Щербицького завершили процес, що почався наприкінці зими — початку весни 1989 р. На виборах до Рад народних депутатів багато партійних керівників і чиновників різних рівнів і рангів утратили свої крісла. Сам Щербицький у своєму виборчому окрузі отримав лише 72% голосів (хоч він балотувався у Дніпропетровській області, навіть не в самому місті). Це був дуже низький показник. Кампанія за організацію Руху передувала березневим виборам. Український літературний тижневик «Літературна Україна» у номері від 16 лютого 1989 р. оприлюднив проект програми Руху. Кілька днів по тому всі партійні газети надрукували листи від «стурбованих робітників і селян» із засудженням програми. (Саму програму партійна преса не публікувала.) «Автори» листів навіть не мали можливості ознайомитися з текстом, на який вони нападали. Усе це було до болю знайомим, але водночас з’явилися певні ознаки нового. У відповідь «Літературна Україна» публікувала листи на захист програми і писала, що провідним республіканським газетам не личить удаватися до такої сталінської тактики. Інтелігенція відповідала на партійні атаки.

Ознаки розколу між українською інтелігенцією і київською партійною бюрократією спостерігалися й раніше, уже в червні 1989 р. на XIX партійній конференції в Москві. Секретар ЦК КПУ Борис Качура, партійний апаратник старої школи, виступив з типовою промовою у брежнєвському дусі. Але про Україну говорив також письменник Борис Олійник, український «національний будитель», який до того ж мав добрі стосунки з партією. Олійник виступив проти всього, що сказав Качура. Він заявив, що всесоюзна московська бюрократія поводиться з Україною, як із колоніальною плантацією. Промову Олійника, незважаючи на те, що він був партійним представником від України, українські партійні газети не надрукували; її подала тільки «Літературна Україна».

Якщо київська верхівка КПУ поставилася до національного піднесення цілком негативно, а мінська влада була не менш ворожою до білоруського руху, позиція Москви була обережнішою. Зокрема, «Правда» іноді підтримувала виступи в Білорусі та критикувала місцеву владу, її репортери в Києві захищали культурні права українців.

Під час візиту в Україну в лютому 1989 р. Горбачов зустрівся з групою провідних українських письменників, громадських діячів та організаторів Руху. Він розумів, що українська інтелігенція є силою, підтримка якої необхідна для перебудови. Можна припустити, що не без московського впливу 1989 р. й особливо після звільнення Щербицького антирухівські настанови офіційної пропаганди було змінено й Рух визнано легітимним представником українства 12.





II.


Відродження української та білоруської національної свідомості в середовищі інтелігенції є безсумнівним. У сучасному СРСР національні рухи цих двох народів стали реальністю. Але ми мусимо поставити складніші й важливіші питання: чи мають ці національні «пробудження» майбутнє і яким воно буде? Чи вдасться їм перетворити своїх потенційних прибічників на сучасні нації? Яку національну ідентичність вони намагаються сформувати?

Позаяк на майбутнє України й Білорусі впливатимуть також загальносоюзні чинники, варто принаймні стисло розглянути сучасний стан справ у СРСР. По-перше, у Радянському Союзі триває криза ідеології, її центрального міфу, криза, яка підважує саму ідею законності існуючої влади. Ніхто більше не говорить серйозно про «побудову комунізму», не характеризує теперішній СРСР як країну «розвиненого», чи «зрілого», соціалізму. Справді, країна стоїть на порозі «відкритого майбутнього» — відкритого в тому розумінні, що поза найзагальнішими засадничими припущеннями ніхто точно не знає, якими будуть наслідки перебудови в далекій перспективі.

По-друге, знову на порядку денному — класичні сюжети російської історії до 1917 року, передусім питання «держава та суспільство». Мав Горбачов це на меті чи ні (припускаю, що він не ставив перед собою такого завдання), але сьогодні ми є свідками становлення в Радянському Союзі «громадянського суспільства». Так чи інакше партія має вирішити, як примирити роль «керівної сили» в усіх сферах суспільного життя зі свободою висловлювань та поглядів, незалежністю дії, обіцяними Горбачовим і необхідними для його успіху.

По-третє, Радянський Союз знову стоїть перед проблемою визначення національної ідентичності або навіть подолання кризи у цій сфері. Це питання також було одним з головних у суспільному житті дореволюційної Росії. Можливо, Горбачов волів би якось оминути цю проблему. Під час візиту до Києва, невдовзі після обрання на посаду Генерального секретаря, він сказав (це транслювалося на телебаченні), що насправді не було жодної різниці між «Росією» та «Радянським Союзом». Очевидно, це було невдале висловлювання, і Горбачов ніколи не повторював його публічно. Навпаки, він говорив, що кожна радянська національність має свою мову й історію, визнавав зростання національної свідомості серед народів СРСР. Але якщо національна свідомість радянських людей справді зростає, то концепція «радянського народу» стає вельми проблематичною. Є підстави думати, що якби в СРСР з часом виникло громадянське суспільство, то воно радше складалося б /з національних спільнот — російської, естонської, української, — ніж виростало б із єдиної радянської спільноти в єдиній радянській державі.

По-четверте, у даному разі процесові становлення громадянського суспільства притаманний парадокс: згідно з радянською конституцією, національні спільноти мають право на формування суверенних держав, фактично «республіки» вже вважалися такими офіційно. Відтак взаємини всередині СРСР можуть перетворитися на міжнародні.

У світлі цих обставин стає зрозумілим, що питання націоналізму й національної ідентичності мають розв’язуватися комплексно, разом із питаннями реформування радянської системи. Якщо Москва, центр, висуне привабливу й реалістичну програму, можна припустити, що перспективи національного варіанта будуть обмеженими, тому що радянські люди оберуть всесоюзну політичну (а отже, духовну і культурну) ідентичність. Якщо ж Москві не вдасться запропонувати такої програми, альтернативні варіанти матимуть шанс на широку підтримку. У зв’язку з цим звернімося до книги Алена Турена «Повернення актора» (Return of the Actor), в якій він розмежовує рухи за права регіонів та рухи за регіональний розвиток і національне визволення. Користуючись його схемою, ми можемо припустити, що ті національні рухи неросійських республік, які обмежуються претензіями на збереження статус-кво, згодом втратять свій вплив, відійдуть на узбіччя. Шанс на успіх матимуть ті рухи, які розвиватимуть критику існуючої системи та, на відміну від тих, хто утримує владу, пропонуватимуть модернізацію. За Туреном, такі рухи мають бути більше, ніж просто оборонними, — вони повинні запропонувати позитивну конструктивну програму. Отже, у прагненні бути успішними національні рухи повинні, з одного боку, виступати критиками системи, з іншого — пропонувати альтернативну програму модернізації. Зауваження Турена поєднуються з його концепцією ідентичності, яка «стосується вже не стільки способу буття, скільки спроможності до дії та змін. Тут уже йдеться не про суть, зміст чи традицію, а про здатність до вибору» 13.

Перш ніж звертатися до питання про альтернативні програми національних рухів України та Білорусі, які висуваються в боротьбі з панівною системою, спробуймо визначити, навколо яких суспільних груп та інституцій гуртуються сторони, що змагаються.

Подібно до всіх інших радянських республік, в Україні та Білорусі можна умовно виділити такі найзагальніші групи:

1. Партійно-державний апарат.

2. Армія, міліція, КДБ.

3. Управлінці у сфері економіки.

4. Інтелігенція.

5. Науковці.

6. Студенти вузів та інших спеціальних навчальних закладів.

7. Промислові робітники.

8. Нижня ланка середнього класу та службовці.

9. Селяни та робітники сільського господарства (колгоспники й робітники радгоспів).

Це дуже умовна класифікація, яка, очевидно, не задовольнить демографа або соціолога. Вони б, наприклад, наголосили на важливості гендерних відмінностей усередині таких категорій, як клас, професія, освіта чи національність. Утім, запропонована класифікація вироблена для наших конкретних потреб, вона може бути корисною, оскількі певні специфічно українські чи білоруські реалії досить подібні.

Україна етнічно неоднорідна. Значна кількість її населення — росіяни, а багато українців «за паспортом» вправніші в російській, ніж в українській мові. Мовний дуалізм має також географічний вимір. Захід є переважно україномовним, Схід і Південь великою мірою російськомовні. На таку роздвоєність накладаються важливі соціоекономічні відмінності: Захід є сільським, а Схід — міським 14.

Навіть більше, існує відчутна різниця в освітньому рівні українського населення, і ця різниця має географічний та етнічний виміри. На русифікованому Сході легше здобути технічну освіту та увійти у сферу науки. Структура освітньої системи сприяє російськомовним особам та неросіянам, котрі закінчують російськомовні середні школи. На Заході таких можливостей менше, крім того, навчання там також ведеться російською мовою, а відтак україномовні особи упосліджуються двічі: тому що менше шкіл і вони неукраїнські. Відомо також, що етнічні українці набагато більше, ніж етнічні росіяни, зайняті ручною працею у сільському господарстві та промисловості, навіть коли за освітою рівень їхньої кваліфікації перевищує необхідний для такого роду діяльності.

Якщо ситуація є саме такою, український національний рух може знайти чимало потенційних прибічників серед людей достатньо освічених, щоб зрозуміти його програму, і водночас незадоволених своїм соціальним статусом. Аналізуючи освітній рівень та соціальні умови життя українського населення, Богдан Кравченко доводить, що українські робітники політично все більше виражатимуть себе як українці, тому що Україна в цілому була об’єктом політичної дискримінації. Кравченко ілюструє свою тезу такими прикладами: «Половину вартості всієї продукції, виробленої в Українській РСР у 1959-1970 pp., було вкладено поза межами республіки. ...Прибуток робітника в Україні 1960 р. був на 3% менший, ніж у середньому по Союзу, а 1979 р. — менше середнього на 12%.

Споживання товарів широкого вжитку та рівень соціального забезпечення (наприклад, кількість лікарень) в Україні менше, ніж у середньому по Союзу. Дефіцит продуктів харчування є особливо гострою проблемою, оскільки республіка вважається головним постачальником сільськогосподарської продукції».

Кравченко стверджує, що рівень соціальної мобільності українців також обмежений: «За таким показником, як повна середня освіта, українці — одні з найосвіченіших у СРСР, вони випереджають навіть росіян. Але якщо поглянути на вищу освіту, картина змінюється. Наприклад, між 1955 та 1971 pp. кількість українських студентів у вузах республіки зменшилася від 69% до 60%. Водночас менше українців навчалося за межами республіки. Отже, кількість українців серед осіб із повною вищою освітою залишалася незмінною, і лише несуттєво зросла від 52% у 1959 до 54% у 1971 р.

Оскільки канали їхньої соціальної мобільності були блоковані, непропорційно велике число випускників середніх шкіл України ставали промисловими робітниками. У 1973 р. їхня кількість в Україні становила 63%, порівняно з 55% у Москві. Ймовірно, зростання питомої ваги освічених робітників, котрі ставали робітниками тільки тому, що не справдилися їхні соціальні сподівання, створювало сприятливий ґрунт для незадоволення».

Звідси висновок: оскільки робітництво України стає дедалі більше українським, підвищується рівень його суспільної свідомості та культури, воно стає чутливішим до питання про «несправедливість його національної другорядності» в Україні 15.

Ці думки заслуговують на увагу, але разом із тим породжують питання. Найочевидніші з них: чи справді стануть робітники України більш українськими? Чи усвідомлять вони «несправедливості», яких зазнають, — поза сумнівом, вони зазнають несправедливостей — саме як наслідок їхнього національного статусу, а не становища робітника взагалі.

Цілком очевидно, що студенти, промислові робітники (багато з яких за освітнім рівнем можна порівняти зі студентами), службовці, селяни є тими категоріями населення, які можуть підтримати український національний рух. Але чи захочуть вони його підтримати? Інтелігенція, певно що, так, менш очевидно це стосовно науковців і ще менше — коли йдеться про господарників. Прикметно, що на установчому з’їзді Руху найбільшою група була інженерів. З іншого боку, важко передбачити значну підтримку національної ідеї у середовищі партії, армії, міліції, особливо на вищих щаблях.

Утім, характеризуючи українське населення у такий спосіб, треба, зрозуміло, враховувати його політичні погляди, національні почуття та відповідну «заангажованість» (а не лише паспортну графу, яка визначає особу як «українця» чи «росіянина»). Зокрема, ми мусимо зважати на ступінь розвиненості національних почуттів. Можна припустити, що існує досить широкий спектр позицій між русифікованими й політично лояльними до радянської держави та тими, хто вперто зберігає відданість українській мові й відокремлює себе від радянської ідеології та системи. Утім, можливі й інші варіанти. Нерідко можна знайти таких українських «націоналістів», для яких основною мовою є російська. Таких можна знайти серед службовців, управлінців і науковців.

Незалежно від цих «суспільно об’єктивних» відмінностей, очевидною є також диференціація радянських людей за таким критерієм, як ставлення до Горбачова, гласності та перебудови — класові чи професійні особливості тут не враховуються.

У цих ескізних начерках про нинішній стан українського й білоруського питання йдеться про те, що СРСР запізніло вступає у XIX ст. з його «класичними» процесами націотворення та трансформацій, які зазвичай пов’язані зі становленням капіталізму. У соціалістичному світі, головним чином у Радянському Союзі, може відбуватися щось дуже схоже на ці процеси 16. У Росії, Україні, Білорусі та інших радянських республіках наприкінці 80-х років знову постають невирішені питання дореволюційної доби.

До цих невирішених «історичних» питань додаються ще два, які стосуються вже XX ст. Одне з них — як попередити новий варіант сталінізму. Від того, як вирішуватимуть це питання український чи білоруський рухи, залежатиме успішність реформ у цілому в СРСР. Інше важливе питання — Чорнобиль, його вплив та наслідки. Очевидно, що Рух робить Чорнобиль основним питанням у своїй боротьбі за незалежність України від Москви. Чорнобиль був головною темою під час візиту до США восени 1989 р. Володимира Яворівського — письменника, який очолює Київську обласну організацію Руху та є депутатом Верховної Ради (він зустрівся з урядовцями США та членами української громади). Після повернення Яворівський звернув особливу увагу на той факт, що коли швейцарський літак доставив з Нью-Йорка до Москви медикаменти, зібрані безкоштовно у США з його допомогою, Аерофлот зажадав неймовірної оплати за їхню доставку з Москви до Києва 17.

Цей інцидент міг спонукати Москву серйозніше зайнятися чорнобильським питанням. 11 листопада 1989 р. «Правда» та інші радянські газети подали докладні статті з цитатами Горбачова та інших радянських керівників про спеціальне засідання Політбюро, присвячене Чорнобилю. Особливу увагу вони приділили виступові секретаря київського обкому КПУ Г.І. Ревенка, який звинувачував Рух та асоціацію «Зелений світ» у «поширенні чуток і використанні гласності для збуджування пристрастей» 18.

Проте чорнобильське питання нікуди не поділося. У коментарі до редакційної статті в «The Wall Street Journal» Яворівський знову звинувачує московську та київську владу у нехтуванні чорнобильським питанням і брехні щодо реальної ситуації. На завершення він пише: «Що стане з нами? Це мовчазне питання можна побачити в очах сотень і тисяч дітей усіх національностей, які живуть в Україні, — українців, росіян, євреїв, кримських татар. Радіація не вибирає своїх жертв. Ми готові терпіти економічні негаразди, стояти в чергах за найнеобхіднішим, але ми не можемо бути байдужими до небезпеки, що тяжіє над нашими головами. Замовчування правди про наслідки Чорнобиля може позбавити нас майбутнього» 19.

Чорнобильська криза є саме тією проблемою, яка здатна об’єднати всіх, усе населення України й Білорусі, незалежно від мови, релігії чи класової належності. Один з уроків успішних національних рухів XIX ст. полягає в тому, що майбутнє українського та білоруського рухів залежатиме від їхньої здатності знайти відгук у масах, об’єднати людей в ім’я кращого майбутнього.






Перекладено разом з Миколою Климчуком за: National Reawakening. Ukraine and Belorussia // Ra’anan Uri (ed.) The Soviet Empire. The Challenge of National and Democratic Movements. — Lexington, MA — Toronto: Lexington Books, 1990.






ПРИМІТКИ


 1 Див. праці західних авторів, присвячені Україні та Білорусії: Solchanyk R. Ukraine, Belorussia and Moldavia // L. Hajda and M. Beissinger (eds). The Nationalities Factor in Soviet Politics and Society. — Boulder, CO.; London: Westview Press, 1990; Krawchenko B. (ed.) Ukraine after Shelest. — Edmonton: Canadian Institute of Ukrainian Studies, 1984; Simmonds G.W. (ed.) Nationalism in USSR and Eastern Europe in the Era of Brezhnev and Kosygin. — Detroit: Univ. of Detroit Press, 1977; Katz Z., Rogers R. and Harned F. (eds.) Handbook of Major Soviet Nationalities. — New York; London: The Free Press and Macmillan, 1975; див. також: Subtelny О. Ukraine: A History. — Toronto: Toronto Univ. Press, 1988; Szporluk R. The Ukraine and Russia // R. Conquest (ed.). The Last Empire: Nationality and the Soviet Future. — Stanford: Hoover Institution Press, 1986.

 2 Bilocerkowicz J. Soviet Ukrainian Dissents: A Study of Politicak Alienation. — Boulder, CO.; London: Westview Press, 1988. Про розвиток преси див.: Szporluk R. The Press and Soviet Nationalities: The Party Resolution of 1975 and Its Implementation//Nationalities Papers. — 1986. — Vol.14. N1-2. — P. 47-64. У цій статті йдеться про політику обмежень та про методи її здійснення. У 1975 р. радянський режим вдався до поступового щорічного зменшення розміру передплати газет і журналів національними мовами. Рішення про це було опубліковане у непримітному московському журналі «Распространение печати». Ця нова політика особливо болісно вдарила по українській і білоруській пресі. В один момент певний наклад газет і журналів міг зникнути. Після приходу Горбачова до влади ця політика змінилася, а згодом від неї відмовились, але, на відміну від російської преси, було дозволено лише мізерну кількість нових видань українською і білоруською мовами. Нищення української преси у 70-х та на початку 80-х pp. було однією з причин повільної реакції України на новий курс Горбачова.

 3 Про деякі аспекти цього процесу йдеться в моїх статтях «Dilemmas of Russian Nationalism» (Problems of Communism. — 1989. — Vol.38. N4. — P. 15-35) (див. це видання) та «The Eurasia House: Problems of Identity in Russia and Eastern Europe» (Cross Currents: A Yearbook of Central European Culture. —1990. N9).

 4 Можна навести багато прикладів, але обмежимось одним. Див. замітку І. Римарука «Після чорнобильської трагедії неможливо ні мислити, ні писати, ні існувати так, як раніше» (Лит. газета. — 1987. — 1 июля. — С. 5).

 5 Систематичний огляд такої періодики, як тижневик українських письменників «Літературна Україна» за 1986-1989 pp., добре ілюструє цей поступовий процес. Див.: Marples D. Third Anniversary of Chernobyl Disaster // Report on the USSR. — 1989. — May 19. — P. 23-26. Девід Марплз — автор двох книг про Чорнобиль, у т.ч. «The Social Impact of the Chernobyl Disaster» (New York: St. Martin’s, 1988).

 6 Zaprudniuk J. Bellorussian Reawakening // Problems of Communism. — 1989. — Vol. 38. N4 . — P. 36-52. Ця всебічна фіксація й проникливий аналіз усіх аспектів «білоруського питання» у 1985-1989 pp. робить зайвим будь-яке повторення.

 7 Огляд літератури з цього питання див: Bilocerkowycz J. Focusing on the Ukrainian Famine of 1923-33 // Problems of Communism. — 1989. — Vol. 38. N4. — P. 133-140.

 8 Див. мою статтю «Dilemmas of Russian Nationalism», зокрема с. 27-32, про спроби українців повернути свою історію, апелюючи до тих самих прав, які мали росіяни щодо російської історії.

 9 Кілька детальних репортажів про недавні зрушення в релігійній сфері містить «The Ukrainian Weekly» (Jersey Sity, NJ. — 1989. — December 10).

 10 Pospieszalski A. Kocsiot katolicki і bialoruskie odrodzenie // Kultura. — 1989. — N 10/505. —3.98-104.

 11 Відсилаємо читача до повідомлень та аналітичних оглядів, які регулярно публікуються в «Report on the USSR», тижневику RFE-RL у Мюнхені.

 12 Див. Solchanyk R. Party and Writers at Loggerheads over Ukrainian Popular Front // Report on the USSR. — 1989. — May 19. — P. 21-23; The Current Situation in Ukraine: A Round Table With «Rukh» Chairman Ivan Drach // Report on the USSR. — 1989. —November 10. — P. 16-23. Про зміни у ставленні партії до незалежних організацій, у тому числі Руху, йдеться в інтерв’ю з секретарем КПУ з ідеології JI. Кравчуком у «Молоді України» (1989. — 29 листопада. — С. 1-2).

 13 Touraine A. Return of the Actor: Social Theory in Postindustrial Society / Trans. by M. Godzich. — Minneapolis, Minn.: Univ. of Minnesota Press, 1988. — P. XIX; 81-82.

 14 Див.: Кравченко Б. Соціальні зміни і національна свідомість в Україні у XX ст. — К.: Основи, 1998. — Гл. 5; Szporluk R. Russians in the Ukraine and Problems of Ukrainian Identity in the USSR // P. Potichnyj (ed.). Ukraine in the Seventies. — Oakville, Ont., 1975. — P. 195-217; Urbanization in Ukraine since the Second World War // I.L. Rudnytsky (assist. by J. P. Himka) (eds). Rethinking Ukrainian History. —Edmonton: Canadian Institute of Ukrainian Studies, 1981. — P. 180-202.

 15 Кравченко вперше представив свої тези у статті «Working Class and Nationality Question in the Ukrainian SSR» (Soviet Nationality Survey. — 1984. — Vol.1. N 9-10. — P. 1-2. Дослідження питання див. у його книзі «Соціальні зміни і національна свідомість в Україні у XX ст. (К.: Основи, 1998). Інший підхід до класового та національного питання в Україні див. у кн.: Motyl A. J. Will be Non-Russian Rebel? State, Ethnicity, and Stability in the USSR. — Ithaca, N.Y.; London: Cornell Univ. Press, 1987.

 16 Найсерйозніші відомі мені аргументи проти розгляду «національного питання» в СРСР як масового феномену і думка про те, що багатонаціональний характер Радянського Союзу необов’язково спричинює виникнення національних рухів, скажімо, в Середній Азії, містяться у працях М. Маколей («Nationalism and the Soviet Multi-ethnic State») та П. Рутланда («The ’Nationality Problem’ and the Soviet State») у кн.: Harding N. (ed.). The State in Soviet Socialist Society. — London: Macmillan, 1984. — P. 179-210 та 150-178 відповідно.

 17 Soviet deputy arrives in Kiev with much-needed medical supplies // The Ukrainian Weekly. — 1989. — November 19. — P.1,9. Репортажі про цю подію були надруковані у двох київських газетах на початку листопада/ (Marples R.D. The casualties of Chernobyl and a crumbling Soviet myth // Ibid. — P. 7,15).

 18 Чернобыль — наша боль и забота. С заседания Политбюро ЦК КПСС // Правда. — 1989. — 11 нояб. — С. 3.

 19 Yavorivsky V. The Poisoned Ukraine // The Wall Street Journal. — 1989. — Desember 12.













Попередня     Головна     Наступна


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчани, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.