Попередня     Головна     Наступна





5. Політика «по-львівськи»: спроба коментаря


Березневі вибори 1990 р. до Верховної Ради УРСР дали вражаючі і досить несподівані результати. По-перше, опозиція в цілому по республіці мала дуже пристойні показники, навіть незважаючи на те, що її провідна сила, Рух, формально був організований лише за півроку до виборів і кандидатам від опозиції відмовляли у реєстрації в багатьох східних і південних регіонах. По-друге, Рух і його спільники здобули значну перемогу в західних областях — Львівській, Івано-Франківській та Тернопільській, раніше відомих як австрійська Східна Галичина. Ось приблизні дані про розподіл депутатських місць після виборів 1990 р. (Опозиція об’єднується в Народній Раді, утворенні, за яким стоїть Рух.)

У Галичині — центрі колись польської Західної України — Народна Рада отримала 43 із 46 місць, які розподілилися таким чином: 24 із 24 місць вона здобула у Львові, 11 з 12

— в Івано-Франківську і 8 з 10 — в Тернополі. В інших колишніх польських регіонах — на північному заході Рівненщини і на Волині, які до 1914 р. були російськими, результати були такими: 6 із 9 місць дісталося Народній Раді на Волині і 5 з 10 — на Рівненщині.

Ця перевага не така відчутна, як у Галичині, але її все-таки варто зауважити. Враховуючи два останні регіони, у підпольській Західній Україні Народна Рада отримала 54 з 65 місць (або 83 відсотки).

Ці результати різко відрізняються від отриманих у колишній чехословацькій провінції Рутенії (Закарпатській області) та колишній румунській Північній Буковині (Чернівецькій області). У Закарпатті Народна Рада виборола 1 з 10 місць, а в Чернівцях — жодного із 8. Як пояснити такий несподіваний результат? Якщо польський вплив пояснює поразку партії у Львові, то чому чехословацький вплив не призвів до того ж самого?

Серед східних (радянських до 1939 р.) регіонів опозиція отримала найкращі показники в столиці і в Харківській області, центр якої є другим за величиною українським містом. У Києві Народній Раді належали 18 із 22, а у Харкові — 11 з 28 депутатських місць. На іншому боці знаходяться області, де не було обрано жодного опозиціонера: Луганськ (25 місць), Одеса (23), Миколаїв (11) і Крим (22). Мало отримала опозиція і в «серці» України: Київській, Вінницькій, Полтавській, Чернігівській та ін. областях.

Мета цієї статті не проаналізувати українські вибори, а, скоріше, подати інформацію, яка може допомогти пояснити їх результати у Львові та в цілому по Галичині. (Можливо, деякі з наших даних прояснять, чому опозиція отримала надзвичайні показники також у Києві.)

Через рік, у березні 1991 p., референдум про майбутнє Союзу підтвердив політичний розділ України, що його виявив березень 1990-го. Українським виборцям пропонували висловитися з двох питань. Перше з них, сформульоване в Москві, — чи підтримують виборці оновлений Союз радянських республік. Це питання ставилось у всіх регіонах, де відбувався референдум (крім Казахстану, де воно було сформульоване інакше). В Україні додавалося друге питання: чи підтримують виборці приєднання України до оновленого Союзу на засадах прийнятої у 1990 р. декларації про суверенітет. (Щоб не спантеличувати читача, ми не розглядатимемо друге питання референдуму.) Нарешті у трьох галицьких областях бюлетені містили третє питання: чи підтримують виборці повну незалежність України з відокремленням від Радянського Союзу, реформованого чи ні. Ми звернемося до першого та третього питань. Таблиця 1 подає результати голосування в Західній Україні з першого питання.



Таблиця 1

Результати всесоюзного референдуму, Західна Україна


Територія


Місто


Процент голосів


Західна Україна




Так


Ні


Колишня польська й австрійська


Львів


16,4


80,1




Тернопіль


19,3


76,5




Івано-Франківськ


19,3


76,5


Колишня польська і російська


Волинь


53,7


42,9




Рівненщина


54,3


42,9


Колишня чехословацька


Закарпаття


60,2


36,3


Колишня румунська


Буковина


60,8


36,4



Як показує таблиця 2, в цетрально-західному регіоні результати помітно більше прихильні до Союзу.

Київська область, географічно розташована на «центральному заході», подала лише 66,9% голосів «так» і 31,2% — «ні», тоді як Київ, підтримуючи Галичину у відмові від московської формули Союзу, подав 44,6% голосів «так» і 52,9% — «ні».

Голосування в інших регіонах України визначило відповідь «так» більшістю в 75 або й більше відсотків голосів в усіх областях, у т.ч. в Криму, де зафіксували 87,6% позитивних відповідей (див. табл. 3).



Таблиця 2

Результати всесоюзного референдуму, Центрально-західний регіон


Місто


Процент голосів


Так


Ні


Вінниця


81,2


17,7


Житомир


81,8


17,0


Хмельницький


77,7


20,9


Черкаси


77,3


21,4


Чернігів


83,4


15,3




Таблиця 3

Результати всесоюзного референдуму


Регіон


Місто


Процент голосів


Так


Ні


Північ


Харків


75,8


22,3


Схід


Полтава


78,8


19.9




Суми


78,8


19.6


Південь


О деса


82,2


16.3




Миколаїв


84,2


14,4




Херсон


81,4


17,8




Крим


87,6


11,1




Севастополь


83.1


15,2


Дніпровський р-н


Дніпропетровськ


77,5


21,1




Запоріжжя


79,8


18,9




Кіровоград


82,4


16,3




Луганськ


84,6


14,1


Донбас


Донецьк


86,3


12,6




Як зазначалося вище, у трьох областях Галичини — і тільки там — у бюлетенях було третє питання: «Чи хочете ви, щоб Україна стала незалежною державою, яка самостійно вирішує всі питання внутрішньої і зовнішньої політики та забезпечує рівні права громадян незалежно від їхньої національної чи релігійної приналежності?». Позитивні відповіді розподілилися так: у Львові — 90%, в Тернополі — 85,3% і в Івано-Франківську — 89,5%.






Дещо про демографію


Чи може демографічна ситуація допомогти в поясненні підсумків 1990 і 1991 років? Здається, що, будь український елемент численнішим, опозиція здобула б більше голосів (або було б більше негативних відповідей на «московське питання»).

Україна в цілому демонструє очевидну тенденцію: республіка стає все більш російською.

Попередні дані всесоюзного перепису населення 1989 р. підтверджують те, що багато закордонних учених доводили десятиліттями — Українська республіка стає все більш російською за мовою її населення. Яскравою ілюстрацією цього факту є те, що в період між переписами — від 1979 до 1989 р. — кількість українців у республіці зросла на 930 тис. осіб, одночасно число росіян зросло приблизно так само — на 883 тис. 980 осіб, хоч українці у 1959 р. складали 77% населення республіки, а росіяни — 17% 1. Зрозуміло, що з такими різними темпами росту до 1989 р. співвідношення цих двох національностей змінилося: 72,7% українців проти 22,1% росіян.

Можливо, майбутньому українців як окремій етнічній спільноті навіть більше загрожує те, що лише близько третини з цих 930 тис. 102 нових українців (якщо бути точним — 331 тис. 726 осіб або 35,67%) вважають українську своєю рідною мовою. Майже 64% (591 725 осіб) заявили своєю рідною мовою російську (63,62%) і дуже мало людей (6 652 осіб) подали як рідні інші мови.

Навіть без статистичного аналізу видно, що кількість росіян в Україні зростала набагато швидшими темпами, ніж кількість українців. Утім, принаймні один регіон — Львівська область — протягом останніх 30 років розвивався у протилежному до всієї України напрямку (див. табл. 4). Ці відмінності ще більш помітні, якщо виражати їх у процентах (див. табл. 5).






Таблиця 4

Демографічний склад Львівської області


Населення


Усього населення (тис. осіб)


Кількісні зміни


1950


1970


1979


1989


1959-1989


Львівська обл.


2108


2429


2569


2727


619


Українці


1818


2134


2299


2465


647


Росіяни


181


200


194


195


14


Євреї


30


28


0


14


-16


Поляки


59


42


33


27


-32






Таблиця 5

Процентні зміни в демографічному складі УРСР та Львівської області


Населення


1959-1970


1970-1979


1979-1989


1959-1989


УРСР у цілому


12,6


5,0


3,7


22,9


Українці


9,7


3,4


2,4


16,2


Росіяни


28,7


14,7


8,3


59,9


Євреї


-7,5


- 18,4


-23,0


-41,9


Поляки


- 18,7


- 12,5


-8,5


-60,3












Львівська обл.


15,2


5,8


6,2


29,4


Українці


17,4


7,7


7,2


35,6


Росіяни


10,5


-3,0


0,5


7,7


Євреї


-6,7




- 53,3


Поляки


-28,8


-21,4


- 18,2


-54,2





У широких загальноукраїнських регіональних рамках ми розташовуємо Львів на «Заході».

Захід визначається за географічними й історичними критеріями: він складається із частин України, які стали радянськими в період від 1939 до 1945 pp. (район Ізмаїлу в Одеській області, який був анексований у Румунії, належить до Півдня).

.Дані по Львівській області досить прикметні, але ще більше вражають дані по самому Львову (див. табл. 6). Львів — це набагато більше, ніж обласний центр, це безперечно друге за значенням українське місто; воно, можливо, навіть більш європейське, ніж Вільнюс, Рига чи Таллінн (на відміну від них, Львів до 1939 р. ніколи не був російським). Це — центр Західної України, населення якої наближається до 10 мільйонів. Знову ж таки, цифри говорять самі за себе, а процентне співвідношення ще більш промовисте (див. табл. 7).



Таблиця 6

Етнодемографічні тенденції у Львові, 1959-1989 pp.


Населення


Усього населення (тис. осіб) та у відсотках від всього


1959


%


1979


%


1989


%


Усього


410678


100,00


665065


100,00


786 903


100,00


Українці


246 407


60,04


492 191


74,01


622 701


79,13


Росіяни


110883


27,00


128 338


19,30


126 459


16,07


Євреї


24641


6,00


17592


2,65


12795


1,63


Поляки


16427


4,00


11855


1,78


9730


1,24




Таблиця 7

Етнодемографічні тенденції у Львові, 1959-1989 pp.


Населення


Процентні зміни


1959-1979


1979-1989


1959-1989


Всього


61,9


18,3


91,6


Українці


99,7


26,5


152,7


Росіяни


15,7


-1,5


14


Євреї


-28,6


-27,3


-48,1


Поляки


-27,8


-17,9


-40,8




Багато аспектів тут вимагають коментарів. Наприклад, на увагу заслуговує поступовий, але неухильний занепад двох історичних народів міста — євреїв та поляків. Але для вивчення українсько-російських взаємин найважливішою тенденцією є більш ніж десятикратні темпи росту числа українців порівняно з росіянами. Частка росіян у населенні міста зменшилася від 27% в 1959 р. до лише 16% у 1989 р. Утім, їх абсолютна кількість — 126 тис. осіб — у кожному разі є значною, а реальна сила російського елементу в місті звичайно перевищує процентне співвідношення. Але все ж ми маємо справу з найменш російським містом у європейській частині СРСР, містом, яке за розміром перевищує столиці прибалтійських республік і Молдавії і є менш русифікованим, ніж будь-яке з них. Цей демографічний факт, як ми побачимо, має також культурний аспект і, без сумніву, позначається і в політичній сфері.

Для того, щоб оцінити теперішню чи потенційну важливість українського питання, можна побіжно торкнутися чисельного виміру сучасної прибалтійсько-радянської ситуації. Найочевиднішим фактом є те, що прибалтійські нації нечисленні: у 1959 і 1989 pp., коли населення СРСР налічувало 208 827 000 та 285 689 000 осіб відповідно, прибалтів в усьому СРСР було 4 715 000 (1959) та 5 554 000 осіб (1989).

У той час, коли кількість росіян у СРСР від 1959 до 1989 р. зросла майже на 31 млн. — з 114 до 145 млн., — число литовців збільшилося на 742 тис., латвійців на 59 тис. й естонців лише на 38 тис. осіб. У їхніх власних республіках співвідношення було дещо іншим, але найбільш показовим є збільшення російського населення в Латвії (на 350 тис. осіб, порівняно з приростом на 90 тис. латвійського у той самий період) та в Естонії, де росіян стало більше на 235 тис., тоді як естонців — лише на 70 тис. У Ризі латвійці становили менше 40% населення (1979); у Таллінні того ж року естонці становили лише 52%. Ситуація у 1989 р. мала бути такою ж невтішною, якщо не гіршою. Ці факти підкреслюють надзвичайну важливість Львова.

Демографічна ситуація у Литві була більш сприятливою для титульної нації. З 1959 до 1989 р. чисельність литовців збільшилася на 773 тис. осіб, тоді як росіян стало більше «лише» на 113 тис., і литовці, відтак, зберегли свою частку серед усього населення (близько 79% у 1959 р. проти трохи менше ніж 80% у 1989 р.)

Демографічна ситуація в Молдавії дуже нагадує литовську. Під час перепису 1959 р. було зареєстровано 2 млн. 214 тис. молдаван і до 1989 р. їх чисельність зросла до 3 млн. 335 тис., приріст становив 1 млн. 141 тисячу осіб. У самій молдавській республіці молдаван стало більше на 904 тисячі, а росіян — на 267 тисяч. (Значно зросло також українське населення.) Молдавани, зрештою, фактично утримали свою частку серед населення республіки, вона зменшилася лише від 64,56 до 64,42 відсотків.

У своїй власній республіці кількість українців зросла на 5 млн. 212 тис. осіб, але росіян стало більше майже на стільки ж — 4 млн. 249 тис. та їхня частка в населенні республіки збільшилась з 17 до 22%; тим самим зменшилась частка українців — від 77 до 73%. У Білорусі цифри приросту такі: 1 млн. 366 тис. білорусів і 681 тис. росіян, білоруський компонент зменшився з 81 до 78%. (Чисельність росіян виросла з 8 до 13%.)

Хоча ми не маємо жодних даних по регіонах Білорусі, можна сміливо припустити, що там тривали попередні етнодемографічні тенденції. Тоді як від 1959 до 1989 pp. Західна Україна ставала все менш російською і все більш українською, у західних регіонах Білорусі нічого подібного не траплялося. Фактично, на заході Білорусі процес мовної русифікації відбувався більш швидкими темпами, ніж на сході. Це не означає, що білоруський національний рух не має широкої підтримки або бракує проблем, навколо яких треба гуртуватися, — абсолютно навпаки. Це лише означає, що мовне питання як показник національної ідентичності відіграє в Білорусі іншу роль, яка відрізняє її від Західної України та прибалтійських націй. У кожному разі Білорусь не має аналогів того, чим для України є Західна Україна і, очевидно, що білоруси не мають власного «Львова».

Повертаючись до української та львівської тематики, варто зауважити, що Львів задає тон етнічним відносинам в усій Західній Україні. (Ми не маємо детальних статистичних даних, придатних для порівняння Львова та області.) Якщо це справді так, то Західна Україна, населення якої у 1989 р. становило близько 10 млн. (це більше, ніж населення прибалтійських республік узятих разом, і приблизно стільки ж, як в Угорщині), стає більш українською і менш російською. Але разом з тим ми мусимо констатувати, що решта регіонів, точніше кажучи, — більша частина регіонів України, виразно стають російськими, якщо не стільки в питаннях етнічного самовизначення, то у виборі мови.









Попередня     Головна     Наступна


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчани, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.