Уклінно просимо заповнити Опитування про фемінативи  


[Роман Шпорлюк. Комунізм і націоналізм: Карл Маркс проти Фрідріха Ліста. — К., 1998. — С. 5-13.]

Попередня     Головна     Наступна





Георгій КАСЬЯНОВ

ПРО КНИГУ І ПРО АВТОРА



Інтерес до наукової книги зумовлюють принаймні декілька чинників: вона може відповідати науковій орієнтації читача, може бути потрібною «для бібліографії» чи просто «актуальною», тобто торкатися питань великої суспільної ваги, нарешті, просто вона може захопити читача своїми суто літературно-науковими особливостями — вдалою назвою, системою арґументації, стилем, мовою. Історико-філософське дослідження професора Гарвардського університету Романа Шпорлюка «Комунізм і націоналізм» — це саме той твір, який відразу ж захоплює читача вже самою проблематикою, не кажучи про досить специфічний стиль, спосіб викладу і доволі незвичні для нашого читача спосіб мислення і сюжетні колізії.

Книгу присвячено складним суспільно-історичним процесам і світоглядним проблемам, дослідження яких в Україні досі розгорталися виключно в площині «єдино вірного вчення», з позицій моністичного світогляду, коли протиставлення комунізму й націоналізму було абсолютним законом як для науковців, так і для читацької аудиторії. Зміст праці багато в чому не тільки незвичний, але й часом просто незручний (з погляду сприйняття) для українського читача, вихованого в одномірному, лінійному інтелектуальному просторі, на традиціях ідеологічного максималізму, в умовах ізоляції від сучасної світової філософської, соціологічної думки й політології.

Декілька слів про «передісторію». Наукові зацікавлення автора формувалися під різними інтелектуальними впливами, але постійно в центрі його уваги були проблеми, так чи інакше пов’язані з націоналізмом: і тоді, коли він писав свою першу книгу, присвячену поглядам Т. Г. Масарика, і тоді, коли він зацікавився історичною концепцією мар-/6/ксистського історика М. Покровського. Остаточно ж його концептуальне бачення проблем розвитку націоналізму сформувалося після публікації історіософських праць Е. Ґелнера, присвячених впливові ідей на розвиток людського суспільства. Наукові зацікавлення вдалося реалізувати і у викладацькій практиці. У 1977 р. Роман Шпорлюк почав викладати курс «Теорії націоналізму» в Мічиганському університеті. Згодом, і цілком логічно, назва курсу змінилася — «Соціалізм і націоналізм». Його відмінність від загальноприйнятого на той час погляду полягала в тому, що це були лекції не про те, що соціалісти (комуністи) думають про націоналізм (хоча й парадоксально, але саме в цьому стандарти американського суспільствознавства мало відрізнялися від радянських). Націоналізм у викладі Р. Шпорлюка розглядався й аналізувався як самостійне явище, рівнозначне марксизмові і в інтелектуальному, і в суспільно-політичному відношенні. Звідси виник й інший сюжет — чи має націоналізм як світоглядна система своїх «класиків»? Відповідаючи на це питання, Р. Шпорлюкові довелося ламати певну традицію західної політичної філософії, традицію, згідно з якою націоналізм був позбавлений права на власних видатних мислителів і взагалі вважався «неповноцінною» доктриною. Простеживши її інтелектуальну ґенезу, Р. Шпорлюк називає центральну постать в історії націоналізму як доктрини модернізації системи ідей, що стала дороговказом для націй на шляху до високорозвиненого, модерного суспільства. Цією постаттю був видатний німецький мислитель і громадський діяч Фрідріх Ліст, який став заочним опонентом Маркса в підході до глобальних проблем розвитку людства, а доктрина націоналізму стала опонентом марксизму й комунізму.

Нагромадження відповідного наукового матеріалу, дискусії з колегами та студентами поступово підводили до ідеї написання книги. Зрештою науковий пошук логічно призвів до постановки проблеми в глобальному контексті — як позначилося доктринальне протистояння й взаємо-/7/дія на суспільно-політичних процесах? Як розвиток ідей впливав на розвиток суспільства? Яким був механізм взаємодії ідей і суспільних процесів? Як певні ідеї ставали «матеріальною силою»? Всі ці проблеми автор розв’язував у контексті інтелектуальної й політичної історії комунізму й націоналізму, історії, яка на час публікації «Комунізму і націоналізму» закінчувалась крахом першої доктрини й тріумфом другої.

Цікаво, що вже під час роботи над книгою в західному суспільствознавстві дедалі більше зростало зацікавлення у феномені націоналізму, і досить показовим було те, що ідея переоцінки інтелектуально-політичного потенціалу націоналізму набула популярності саме серед дослідників марксистської інтелектуальної орієнтації — досить згадати таких авторів, як Б. Андерсон і Е. Гобсбаум.

У чому полягає суть підходу до проблеми, запропонованого Р. Шпорлюком? Звернімо увагу на дві головні особливості його бачення: прагнення до високого рівня узагальнень і схильність до інтелектуальних парадоксів. Наприклад, націоналізм у викладі автора — це не просто програма чи рух, пов’язаний з питаннями мови, історії та фольклору, або політичний рух чи, скажімо, економічна доктрина. Все це можна вважати за окремі аспекти одного явища. В найзагальнішому плані націоналізм як історичний феномен був «програмою й рухом, спрямованим на створення нового типу спільнот — націй». Націоналізм — це одночасно світоглядна система й певний історичний етап в розвитку людства, це й шлях до модерності, й спосіб самозахисту від зовнішньої експансії (політичної, культурної, економічної тощо). Нарешті, й саме це ззовні виглядає як парадокс, націоналізм — це шлях до загальнолюдського. Можна й далі перелічувати суспільно-політичні та культурні інкарнації націоналізму, на які звертає увагу в своїй книзі автор. Утім, зазначених напрямів вистачає, щоб пересвідчитися в тому, що проблематика дослідження охоплює надзвичайно широкий спектр проблем, /8/ пов’язаних з генезою націоналізму як всесвітньо-історичного феномену. Згадаймо лише одну з них, надзвичайно актуальну для сучасної України, а саме: націоналізм як політико-економічна доктрина модернізації. Автор доводить, що всі країни (навіть комуністичні), які виходили в розряд передових, спиралися саме на цю доктрину, основи якої розробив Фрідріх Ліст. Отже, можливо, вперше націоналізм постає перед українським читачем не як вузький політичний рух, чи державницька ідеологія, чи просто ірраціональна, виплекана расовими інстинктами сила. З’ясовується, що це, так би мовити, природноісторичне явище зі своєю специфікою, власними законами й логікою розвитку; явище, яке виникає на певному історичному етапі життя людства внаслідок взаємодії суб’єктивних і об’єктивних факторів, закономірностей і випадковостей.

Можливо, досить несподівано в інтерпретації Романа Шпорлюка постають також марксизм і комунізм. Не варто переповідати хід арґументації автора, яка базується на надзвичайно щедрому цитуванні Маркса й Енґельса. Підсумуємо лише деякі з його думок, попередньо зауваживши, що його критика марксизму не належить до жанру «антикомунізму» — це суто науковий, безсторонній аналіз, який віддає належне і сильним, і слабким місцям марксистської доктрини. Автор досить переконливо доводить, що суспільний прогноз Маркса про загибель капіталізму й перемогу комунізму виявився помилкою. Хибність прогнозу визначалася неспроможністю базових тез марксизму: твердження про те, що рушійною силою історії є боротьба класів (і взагалі, віра в те, що вирішальним є поділ людства на класи); що майбутнє людства буде безкласовим і не знатиме поділу за релігійним та національним принципом; про неухильне падіння життєвого рівня пролетаріату; нарешті, вперте небажання брати до уваги націоналізм як один з головних, визначальних чинників розвитку людства. Останнє змусило автора звернути увагу ще на один досить суттєвий парадокс світогляду засновників марксиз-/9/му, а саме: на наявність виразних елементів націоналізму (а часом і відвертого шовінізму) в їхніх власних поглядах. Йдеться не лише про відомий поділ націй на «історичні» (тобто ті, які мають природне право на існування) й «неісторичні» (ті, що приречені на асиміляцію або просто зникнення), йдеться також і про антисемітизм, і про відвертий експансіонізм тощо. Багато в чому фундатори «інтернаціонального» світогляду самі були носіями націоналізму — світогляду, який вони вважали хибним, ворожим «справі пролетаріату», справі визволення людства. Зауважимо, що критика марксизму (як, до речі, й націоналізму) в книзі Романа Шпорлюка спрямована не на те, щоб заперечити, а на те, щоб зрозуміти.

Звідси автор виходить ще на одну, надзвичайно важливу тему: історичне суперництво комунізму й націоналізму, незалежно від його результатів, призводило до взаємних впливів і взаємопроникнення цих двох світоглядів і рухів, до такої собі ідейної й політичної «конвергенції» (щоправда, цього терміна професор Шпорлюк не використовує). Комунізм «націоналізувався» (особливо це стало помітним у XX ст.), а націоналізм взяв на озброєння соціальні проекти комунізму. Досить лише уважно проаналізувати програми «марксистських» рухів третього світу, щоб побачити їхню націоналістичну основу чи згадати про такі прояви цього процесу взаємопроникнення, як «націонал-комунізм», націонал-соціалізм, фашизм тощо. На перший погляд мезальянс, а якщо стежити за логікою Романа Шпорлюка — цілком природний «шлюб» комунізму й націоналізму, кардинально вплинув на хід усієї світової історії. Ця теза підштовхує читача й до висновку про те, що в суспільному житті нічого не існує в «чистому вигляді». Немає, зокрема, «дистильованих» ідеологій, всі вони, навіть такі, що взаємозаперечують одна одну, перетинаються, впливають одна на одну, запозичують одна в одної ті чи ті елементи. Взаємопроникнення й взаємовпливи комунізму та націоналізму визначалися й тією обставиною, зауважує /10/ Роман Шпорлюк, що ці доктрини спрямовувалися на розв’язання тих самих питань та проблем, тільки методи розв’язання, пропоновані ними, були різними.

Оскільки опорою світової системи комунізму став Радянський Союз, автор особливу увагу приділяє трансформаціям, що часом ставали справжніми «пригодами» цієї доктрини на теренах «однієї шостої» — спочатку Російської імперії, а згодом СРСР. Якщо теза про російський централізм і спадковість СРСР та Російської імперії тепер уже не є новиною для української читацької аудиторії, то думка Романа Шпорлюка про трансформацію російського комунізму в різновид націоналізму, напевне, буде цікавою. «Радянський комуністичний націоналізм» став підґрунтям та ідеологією «великого стрибка» 20 — 30-х років, стрижневою ідеєю творення супердержави, нарешті — головною ідейною підвалиною творення «нової історичної спільноти — радянського народу» і відповідної асиміляції та русифікації народів СРСР, передусім — українського. Такий висновок цілком природно випливає з міркувань автора. Радянський інтернаціоналізм став персоніфікацією націоналізму. Чи є в цьому парадокс? Згадаймо, що фундатори комуністичної доктрини цілком підпадали під дію цього парадоксу й часом були «націоналістичнішими», ніж правдиві націоналісти.

Гортаючи сторінки цієї книги, щоразу впевнюєшся, що «українська тематика» незримо присутня на її сторінках. У XX ст. Україна (як і значна частина всього світу) була одним з теренів, де відбувалася боротьба двох світоглядів: комунізму й націоналізму. І комуністична, і націоналістична ідеї значною мірою були результатом «інтелектуального експорту» в Україну, але як система ідей комунізм з’явився й утвердився в українському інтелектуальному середовищі раніше, ніж націоналізм. Взаємовпливи та взаємопроникнення націоналізму й комунізму, на які звернув увагу Роман Шпорлюк, відчувалися з самих початків українського національного руху як на Наддніпрянщині, так /11/і в Галичині. Вимога політичної соборності й незалежності України вперше пролунала в 1890 р., у виступах радикала, марксиста В’ячеслава Будзиновського (Галичина), в праці його колеги Юліана Бачинського (1895 р.), і, нарешті, на Наддніпрянщині, де подібні ідеї висувалися в брошурі «Самостійна Україна» Миколи Міхновського (1900 р.), яка стала першим програмним документом соціалістичної Революційної української партії. Фактично вся історія української суспільно-політичної думки і відповідно — політичних змагань — це історія боротьби комунізму й націоналізму (інші ідеології, наприклад, консерватизм, також були представлені, але вони залишалися, як правило, на периферії основного конфлікту).

Не буде перебільшенням сказати, що боротьба комунізму й націоналізму (в різних проявах) визначала історичну долю України. Виникнення й загибель Української держави в 1917 — 1920 рр., масові репресії в Україні 20 — 50-х рр., збройна боротьба ОУН-УПА, інтелектуальний рух опору 60 — 70-х рр., нарешті, утворення незалежної України в 1991 р. були проявом і результатом цієї боротьби та взаємодії. Можна згадати й таке явище, як український «націонал-комунізм» — наслідок тривалого коливання української інтеліґенції між комуністичним і націоналістичним ідеалами, прагнення узгодити їх, поєднати в одне ціле. Є ще один аспект цього конфлікту — це боротьба комуністичного націоналізму центру (або «націоналістичного інтернаціоналізму») з українським націоналізмом або ж з «націоналізмом окраїн» імперії взагалі. Згадаймо й про такий «сюжет», як боротьба комуністичного режиму проти так званого українського буржуазного націоналізму протягом майже семи десятиліть панування цього режиму в Україні, й про руйнівні наслідки цієї боротьби.

Нарешті, є ще й інший, можливо, дещо опосередкований «український» аспект книги Романа Шпорлюка. Наприкінці XX ст. в Україні несподівано актуально звучать ідеї німецького мислителя першої половини XIX ст. — /12/ Фрідріха Ліста. Йдеться й про його доктрину модернізації, яка стала моделлю фактично для всіх країн, що проривалися в ряди розвинених, і про окремі елементи його системи, нехтування якими зводить нанівець будь-які спроби модернізації. Наведемо один приклад — Ліст вважав, що освіта, наука, культура, тобто ті сфери життєдіяльності, які в нашому суспільстві традиційно вважаються «непродуктивними», — є найвигіднішими і найперспективнішими для капіталовкладень і що держава, яка прагне подолати економічну й політичну відсталість, повинна дбати про ці сфери, іноді навіть нехтуючи інтересами частини суспільства. Людська історія доводить, що інтелект дедалі більше перетворюється на одну з основних «продуктивних сил суспільства». Якщо звернутися до будь-якого «економічного чуда» XX ст. (чи то в Європі, чи то в Південно-Східній Азії, чи в Латинській Америці) — стане очевидним, що ця ідея була однією з основних в ідеології вдалої модернізації. Україна, як відомо, прагне перетворитися на передову європейську державу. Які ж перспективи має вона в цьому напрямі з огляду на стан освіти, науки й культури, на ставлення держави й суспільства до цих сфер?

Наостанок ще одне міркування. Книга Романа Шпорлюка вийде в країні, яка впродовж років була полігоном комуністичного експерименту й де колишні комуністи, до речі, цілком у руслі головних ідей автора, почали відстоювати націоналістичні ідеали; в країні, де націоналізм (в його, так би мовити, загальнолюдському або «громадянському» варіанті) поки що залишається, за влучним висловом англійського дослідника Ендрю Вілсона, «вірою меншості», в країні, де наукові дискусії безпосередньо заанґажовані в питання поточної політики, нарешті, в країні, де ще існує спадщина нетерпимого ставлення до інакомислення й протилежних поглядів. З огляду на сказане, поява цієї книги українською мовою — подія неординарна. Йдеться не лише про суто науковий зміст, про історію глобальних ідей /13/ та її інтерпретацію, про інтелектуальний потенціал, завдяки якому книга є надзвичайно корисною не лише для суспільствознавців (вона взагалі могла б стати навчальним посібником як для студентів-гуманітаріїв, так і для їхніх викладачів), а й для політиків та можновладців — будьмо романтиками і сподіваймося, що останні ще читають книжки. Маємо надію, що ця книга сприятиме зміні інтелектуального клімату в українському суспільствознавстві, відмові від усталених догм і стереотипів комуністичного минулого, поширенню інформації про досягнення світової суспільної думки, трансформації нашого світогляду в бік загальнолюдських цінностей.

Світ ідей книги «Комунізм і націоналізм» навряд чи залишить байдужим будь-якого читача, він буде змушений погоджуватися або сперечатися, аналізувати, шукати аналогій, висувати арґументи, узагальнювати. Зміст книги набагато ширший і глибший, він не обмежується лише тими сюжетами, які згадуються в цій передмові. Інтелектуальна чесність, неупередженість автора задовольнять найвибагливішого критика. Крім цього, можливо, найпривабливішою рисою праці є те, що Роман Шпорлюк не нав’язує своїх висновків читачеві, він просто змушує його думати, а це — найголовніше.


Георгій Касьянов









Попередня     Головна     Наступна


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



 


Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.