[Роман Шпорлюк. Комунізм і націоналізм: Карл Маркс проти Фрідріха Ліста. — К., 1998. — С. 49-68.]

Попередня     Головна     Наступна

Частина перша

2. Маркс і Німеччина: «Критика Геґеля»

Якими були філософські і політичні погляди Маркса у 1845 році, коли він виступив з критикою Ліста? Чи були вони вже «марксистськими» у загальному розумінні цього слова? За словами Енґельса, на той час Маркс уже сформулював головні положення, які склали ядро «Маніфесту Комуністичної партії». У передмові до англійського видання «Маніфесту» (1888) Енґельс згадував, що саме у 1845 р. висновок про те, що «... в кожну історичну епоху домінуючий спосіб економічного виробництва та обміну і зумовлювана ним будова суспільства становлять основу, на якій ґрунтується політична історія цієї епохи і історія її інтелектуального розвитку», вже можна було вважати Марксовим кредо.

Звідси, згадував Енґельс, Маркс виходив на ширші узагальнення: «Відповідно до цього, вся історія людства ... була історією боротьби класів, боротьби між експлуатуючими і експлуатованими, пануючими і пригнобленими класами...» Заклавши основу розуміння природи людського суспільства або, іншими словами, бачення його «анатомії» і «морфології» (взаємодії і взаємозалежності економічної, соціальної, політичної та інтелектуальної сфер) та визначивши його рушійні сили і спрямування розвитку — Маркс склав для себе узагальнюючу, синтетичну картину історії і суспільства. Зокрема він зробив такий висновок:

«... історія цієї класової боротьби в даний час досягла у своєму розвиткові того ступеня, коли експлуатований і пригноблюваний клас — про-/51/летаріат — не може вже визволити себе з-під ярма експлуатуючого і пануючого класу — буржуазії, — не визволяючи разом з тим раз і назавжди всього суспільства від усякої експлуатації, гноблення, класового поділу і класової боротьби». (Енґельс додав до цього: «До цієї думки, яка, на мій погляд, повинна для історії мати таке ж саме значення, як для біології мала теорія Дарвіна, обидва ми поступово наближалися ще за кілька років до 1845 року. В якій мірі мені вдалось просунутися в цьому напрямі самостійно, найкраще показує моя праця «Становище робітничого класу в Англії». Коли ж весною 1845 р. я знов зустрівся з Марксом в Брюселі, він уже розробив цю думку і виклав її мені майже в тих самих ясних висловах, в яких я навів її тут») ¹.

Таким чином, на основі аналізу минулого Маркс поставив діагноз сучасному і сформулював програму, яка мала забезпечити прорив в абсолютно нову еру історії людства. У статті «До історії Союзу комуністів» (1885) Енґельс писав, що вже у 1844 р. Маркс дійшов висновку про те, що

«... взагалі не державою зумовлюється і визначається громадянське суспільство, а громадянським суспільством зумовлюється і визначається держава; це значить, що політику і її історію треба пояснювати економічними відносинами і їхнім розвитком, а не навпаки» ².

Існує величезна кількість праць, присвячених аналізові витоків політичних, філософських та економічних поглядів Маркса, його молодим рокам або, користуючись назвою книжки Девіда Маклілана, «домарксистському Марксові». У нашій книзі ми зосередимося головним чином на ставленні Маркса до національного питання взагалі і націоналізму зокрема. Відтак звернемося саме до тих його праць, які допоможуть нам у цьому. Утім, перш ніж зробити /52/ це, дозволимо собі два попередніх загальних зауваження стосовно Марксової думки.

По-перше, на початковому етапі формування своїх філософських і політичних поглядів Маркс твердив, що його критика сучасного суспільства була не результатом філософських узагальнень та міркувань, а навпаки — продуктом безпосередніх спостережень реального життя (про це він сам писав у приватному листуванні). Ця критика не потребувала відповідної філософської чи будь-якої іншої надбудови, вона була логічним результатом його власних спостережень повсякденного життя, мала суто емпіричний характер ³. У цей час Маркс ще не визначав пролетаріат як головну матеріальну силу, покликану історією здійснити велику місію визволення людини. Як вказує Лешек Колаковський, пізніший вибір Марксом пролетаріату на роль класу, який визволить себе і суспільство в цілому, був результатом «скоріше філософського узагальнення, ніж підсумком спостережень» ⁴.

По-друге, дослідження політичної економії почалися пізніше, коли економіка стала для Маркса наріжним каменем, матеріальною основою втілення його світоглядових настанов, його філософської системи. У 1842 — 1843 рр. політична економія ще залишалася для Маркса terra incognita, хоча згодом, у 1859 р., він згадував про те, що почав цікавитися економічними проблемами вже під час роботи редактором газети «Rheinische Zeitung» (жовтень 1842 — березень 1843). Його тодішній інтерес до економічних проблем був, мабуть, пов’язаний з дебатами з питань вільної торгівлі та протекціонізму, однак він нічого не написав з цієї проблематики. Утім, як зауважує Майкл Еванс, «досить дивно, що редактор ліберальної газети, редагування якої спочатку пропонували Фрідріхові Лісту, не взяв слова в дискусії, /53/ яка виникла після виступу Ліста на захист протекціонізму в його книзі «Das nationale System der politischen Ökonomie», опублікованої у травні 1841 p.».

Еванс також додає, що вперше Маркс згадав Ліста у праці «До критики гегелівської «Філософії права» (кінець 1843 — січень 1844) і що лише в березні 1845 р. Маркс написав свою критику Ліста ⁵. Отже, саме читаючи Ліста, Маркс вперше почав серйозно вивчати проблеми політичної економії. У цьому є певний парадокс: знайомство Маркса з політичною економією почалося не з читання праць її західних класиків, а зі знайомства з творами головного німецького критика цих класиків. На думку Гарета Стедмена Джонса, «до появи незакінченого есе про Ліста, що було написане на початку 1845 р., Марксові зауваження щодо нової промисловості мали поверховий і описовий характер» ⁶.

Серед ранніх праць Маркса найцікавішою для нашого дослідження є й така: «До критики гегелівської філософії права. Вступ». Ця робота стала етапною у формуванні світогляду Маркса, у побудові світоглядової схеми, в якій визначалося співвідношення між політикою, правом, філософією та економікою. Саме тут Маркс вперше згадав про визвольну місію пролетаріату. І саме з цієї праці ми уперше дізнаємося про погляди Маркса на націю, у даному випадку — на Німеччину, яка для нього була частиною набагато важливішого і більшого цілого — «модерного суспільства» чи «цивілізації». Нарешті, вона відповідає предметові наших зацікавлень ще й тому, що саме тут Маркс вперше згадує ім’я Фрідріха Ліста. Надалі ми називатимемо її «Критикою Геґеля», але зауважимо, що її не треба плутати з іншою, значно просторішою працею під назвою «До критики гегелівської філософії права» ⁷. /54/

Максимілієн Рубель і Марґарет Маналь вказують на те, що саме у «Критиці Геґеля» Маркс «уперше згадує пролетарський «клас» і говорить про формування промислового робітничого класу, котрий має діяти як визвольна суспільна сила», отже, дана праця «є у певному сенсі зародком майбутнього «Маніфесту Комуністичної партії»⁸. Рубель і Маналь стверджують також, що у цьому есе міститься «соціологічний» аналіз релігії, держави та права «як елементів суспільної надбудови».

«Релігія є точкою відліку, а людина — орієнтиром цього дискурсу. Саме людина створює релігію, — починає Маркс, — а не навпаки: релігія є її теорією світу, її удаваною самореалізацією, оскільки вона живе в умовах, які не дозволяють їй реалізувати себе у реальному світі» ⁹.

Вони зауважують і таке: Маркс вважав, що критику теорії держави і права можна здійснювати у той же спосіб, що і «критику» релігії, тобто шляхом аналізу умов реального світу. Саме таким шляхом пішов Маркс у своїх міркуваннях щодо німецької філософії і Німеччини взагалі ¹⁰.

Усі ці міркування наведені для того, щоб виправдати подальші просторі цитування «Критики Геґеля». Маркс починає з того, що критика релігії, яка «для Німеччини ... по суті, закінчена», є передумовою «... всякої іншої критики».

«Основа релігійної критики, — писав Маркс, — така: людина створює релігію, релігія ж не створює людину. А саме: релігія є самосвідомість і самовідчування людини, яка або ще не знайшла себе, або вже знову себе втратила. Але людина — не абстрактна істота, яка десь поза світом живе. Людина — це світ людини, держава, суспільство. Ця держава, це суспільство породжують релігію, неправдивий світогляд, бо саме вони — неправдивий світ. Релігія є загальна теорія цього світу... Во-/55/на перетворює у фантастичну дійсність людську сутність, тому що людська сутність не має справжньої дійсності. Отже, боротьба проти релігії є опосередковано боротьбою проти того світу, духовною втіхою якого є релігія» ¹¹.

Відразу ж за цим ішов загальновідомий пасаж, в якому Маркс назвав релігію «опіумом народу», а також стверджувалося, що «скасування релігії як ілюзорного щастя народу є вимога його дійсного щастя». Маркс порівнював релігію з «ілюзорним сонцем, яке рухається навколо людини доти, поки вона не починає рухатися навколо себе самої».

«Завдання історії, — вів він далі, — з того часу, як зникла правда потойбічного світу, — утвердити правду поцейбічного світу. Найближче завдання філософії, що перебуває на службі історії, полягає — після того як викрито священний образ людського самовідчуження — в тому, щоб викрити самовідчуження в його несвященних образах. Критика неба перетворюється, таким чином, у критику землі, критика релігії — в критику права, критика теології — в критику політики» ¹².

Це була досить масштабна (щоб не сказати амбітна) декларація щодо значення «історії» та «філософії» у справі визволення людини від «людського самовідчуження». Погляньмо ж на те, якими були перспективи Німеччини у контексті цього масштабного завдання.

Ми побачимо, що Маркс не обмежувався заявами загального характеру щодо взаємин між політикою, історією, релігією та філософією. Він також піддав аналізові конкретні умови існування Німеччини і окреслив певні напрями практичної дії. Він вказував на те, що розглядає безпосередньо не «оригінал, а копію — німецьку філософію держави і права — з /56/ тієї простої причини, що за вихідну точку бере Німеччину» ¹³.

Причину з’ясувати неважко: Маркс вважав, що одна з головних проблем Німеччини полягає в її відсталості. Мати справу з німецьким Status quo — вже означало борсатися в анахронізмах.

«Навіть заперечення нашої політичної сучасності, — писав Маркс, — лежить уже в історичній коморі сучасних народів ... Відкидаючи німецькі порядки 1843 р., я, за французьким літочисленням, перебуваю навряд чи навіть в 1789 р. і вже ніяк не в фокусі сучасності» ¹⁴.

Які висновки робив Маркс з факту відставання Німеччини у соціальній, економічній, політичній і культурній сферах? Якими були перспективи визволення? Чи існували шляхи вирішення цієї проблеми, і якщо існували, то якими вони були?

Одне стає зрозумілим з самого початку: Маркс не вірив у те, що є якийсь специфічно німецький шлях вирішення даної проблеми: він виходив з порівняння Німеччини з Заходом. Боротьба ancien régime проти «нового світу» у розвинених країнах Заходу була «трагічною», казав Маркс, оскільки на боці першого «стояла не особиста, а всесвітньоісторична хибна думка». Однак «сучасний німецький режим», німецький «новітній ancien régime» є «тільки комедіант такого світопорядку, дійсні герої якого вже померли». Отже, як тільки «сучасна політико-соціальна дійсність» стає предметом критики і, таким чином, виходить на рівень «справжніх політичних проблем», вона «опиняється за межами німецького status quo; інакше вона б розглядала свій предмет на такому рівні, який нижчий від дійсного рівня цього предмета» ¹⁵.

Саме на основі цих міркувань складалося ставлення Маркса до пропонованих Фрідріхом Лістом /57/ заходів щодо митного протекціонізму, спрямованого на захист німецької промисловості. У викладі Маркса Ліст (якого Маркс уникав називати власним іменем) саме і був живим прикладом того, що може трапитися, якщо не відкидати «німецького status quo» і намагатися виробити специфічно німецькі шляхи вирішення проблем, які Маркс називав центральними і універсальними у житті сучасного суспільства (а не тільки Німеччини):

«Відношення промисловості, взагалі світу багатства, до політичного світу є одна з головних проблем нового часу. В якій формі починає ця проблема цікавити німців? У формі протекційних мит, заборонної системи, національної економії. Тевтономанія перекочувала з людини в матерію, і, таким чином, одного прекрасного ранку наші рицарі бавовни і герої заліза прокинулися патріотами. Отже, в Німеччині починають визнавати суверенітет монополії всередині країни, наділяючи монополію суверенітетом ззовні. Отже, в Німеччині ще тільки збираються покласти початок тому, чому у Франції і Англії збираються вже покласти кінець. Старі, гнилі порядки, проти яких теоретично повстають ці країни і які вони ще тільки терплять, як терплять кайдани, в Німеччині вітають як світанок прекрасного майбутнього, що ледве ще тільки зважується перейти від лукавої теорії [listigen — «лукавий» німецькою мовою — каламбур від імені Ліста] до найбезсоромнішої практики. В той час, як у Франції і Англії проблема означає: політична економія або панування суспільства над багатством, в Німеччині вона означає: національна економія або панування приватної власності над нацією. Отже, у Франції і Англії мова йде про те, щоб знищити монополію, яка розвинулась до крайніх своїх меж; а в Німеччині — про те, щоб розвинути моно-/58/полію до крайніх її меж. Там іде мова про розв’язання питання, тут — лише про колізію. Це — досить показовий приклад німецької форми сучасних проблем, приклад того, як наша історія, подібно до невмілого рекрута, що повторює старі вправи, вважала досі своїм завданням лише повторювати заяложені історії» ¹⁶.

Суть цієї просторої звинувачувальної промови можна викласти простішою, «негеґелівською» мовою: згідно з Марксом, скасування капіталістичної системи в Англії і Франції вже стояло «на порядку денному», а тим часом у Німеччині такі люди, як Ліст, прагнули встановлення капіталістичної системи, удаючи, що вони нібито працюють на незалежність (особливо економічну) Німеччини. На Заході «країни теоретично повстають» проти того, що вони вважають «старим, гнилим порядком», у Німеччині цей порядок ще не встановлений.

Цілком очевидно, що Маркс вважав програму створення німецької версії системи, котра на Заході вже вважалася перешкодою для подальшого розвитку, «кайданами», віддзеркаленням відсталості Німеччини. Він поспішав повідомити усім, що не все у Німеччині залишається на низькому рівні політичного розвитку. «... Якби загальний німецький розвиток не виходив за межі політичного німецького розвитку, німець міг би брати участь у проблемах сучасності щонайбільше так, як може брати в них участь росіянин.» Утім, німці не були настільки відсталими, як останні. На відміну від них, тобто росіян (котрих Маркс тоді взагалі залишав поза колом учасників всесвітньо-історичного процесу), німці були

«... філософськими сучасниками нинішнього століття, не будучи його історичними сучасниками... Коли замість oeuvres incomplètes (незавершеного ви-/59/дання творів. — Ред.) нашої реальної історії ми критикуємо oeuvres posthumes (посмертно видані твори. — Ред.) нашої ідеальної історії, філософію, то наша критика перебуває в самій гущі тих питань, про які нинішнє століття говорить: that is the question! (От в чому питання! Шекспір, «Гамлет». — Ред.). Те, що у передових народів є вже практичним розривом із сучасними державними порядками, — те в Німеччині, де ці порядки ще навіть і не існують, є спочатку критичним розривом з філософським відображенням цих порядків.

Німецька філософія права і держави — єдина німецька історія, що стоїть al pari (на рівні. — Ред.) офіційної сучасної дійсності» ¹⁷.

Ця гучна заява заслуговує на те, щоб її запам’ятати, проте на неї чомусь не звертали відповідної уваги дослідники і послідовники Маркса. Фактично, Маркс писав про те, що економічно і політично відстала Німеччина має найпередовішу філософію. У своїх політичних і практичних висновках Маркс виходив саме з відсталості німецької «реальності» і передового характеру німецької філософії. Оскільки німецька філософія була цілком «на рівні» передового розвитку, Німеччина також могла не обмежуватися лише тим, щоб «дотягувати» свій суспільно-політичний рівень до рівня розвитку своєї філософії (та політичного устрою, що був досягнутий розвиненими країнами).

«Через це німецький народ повинен долучити цю свою уявлювану історію до існуючих у нього порядків і піддати критиці не тільки ці існуючі порядки, але разом з тим і їх абстрактне продовження. Його майбутнє не може обмежитись ні безпосереднім запереченням його реальних державно-правових порядків, ні безпосереднім здійсненням тих його державно-правових порядків, які існують в /60/ ідеї, бо в цих своїх ідеальних порядках німецький народ має безпосереднє заперечення своїх реальних порядків, а безпосереднє здійснення своїх ідеальних порядків він майже вже пережив, спостерігаючи життя сусідніх народів. Тому практична політична партія в Німеччині справедливо вимагає заперечення філософії» ¹⁸.

Останнє речення допомагає зрозуміти наступну думку Маркса про необхідність для «практичної політичної партії» зрозуміти, що «ви не можете скасувати філософію, не втіливши її в дійсність». Водночас Маркс зауважував, що інша філософська школа (також хибна) «вважає, що можна перетворити філософію в дійсність, не скасувавши самої філософії» ¹⁹.

Кожний з цих «рецептів», взятий окремо, був би недостатнім для Німеччини. Оскільки «німці в політиці міркували про те, що інші народи робили», а отже, «Німеччина була їхньою теоретичною совістю», то Маркс доходив висновку: «... Status quo німецького вчення про державу виражає недосконалість сучасної держави, ваду в самому її організмі». З іншого боку, німецька державність виражала «завершення ancien régime» ²⁰. Підсумуємо ще раз: німецька «реальність» відставала від «реальності» передових країн, однак Марксова думка вже сягала не тільки поза рівень розвитку передових країн та відповідних ідей, але навіть поза рівень німецької філософії, яка, згідно з Марксом, була al pari з розвитком Заходу.

Ми мали б відволіктися від нашої теми (хоча це, може, й було б інтелектуально привабливішим), якщо б продовжували розгляд Марксового аналізу причин того, що «критика спекулятивної філософії права заглиблюється не в себе саму, а в такі завдання, для /61/ розв’язання яких є тільки один засіб — практика». Безпосередньо предмета наших зацікавлень тут стосуються два моменти. Перший. Маркс казав: «Постає питання: чи може Німеччина досягнути практики à Іа hauteur des principes (на висоті принципів. — Ред.), тобто революції, здатної піднести Німеччину не тільки до офіційного рівня сучасних народів, але й на людську висоту, яка буде найближчим майбутнім цих народів?» ²¹ Друге. Маркс ставив це питання тому, що вважав, що в Німеччині «цивілізовані вади сучасного державного світу, перевагами якого ми не користуємось», поєднуються з «варварськими вадами ancien regime, якими ми втішаємось повною мірою».

«Німеччина, — вів він далі, — це убозтво політичної сучасності, що склалося в свій окремий світ, не зможе розбити специфічно німецькі перешкоди, не розбивши загальних перешкод політичної сучасності» ²².

У перекладі з філософської на мову практики це означало: Маркс обстоює революцію в Німеччині, метою якої буде не просто, так би мовити, «наздогнати передові країни Заходу», але й здійснити те, що навіть для них ще виглядало віддаленою перспективою: звільнення людей як людей, а не лише політичну емансипацію.

На перший погляд здається, що, ставлячи проблему у такому аспекті, Маркс закликав Німеччину не тільки наздогнати, але й перегнати провідні нації. Проте, якщо ми правильно зрозуміли суть його праці, не це було його головною турботою. Маркс думав не про емансипацію німців як німців, а про їх людське звільнення: «Утопічною мрією для Німеччини є не радикальна революція, не загальнолюдська емансипація, а, скоріше, часткова, тільки політична революція, — революція, що лишає незачепленими самі устої будови» ²³. /62/

Він доводив, що в Німеччині на відміну від Франції не існує умов для «часткової, тільки політичної революції». В ході «тільки політичних» революцій, як це трапилося у Франції, «... частина громадянського суспільства емансипує себе і досягає загального панування». Для того, щоб сталося саме так, потрібно, аби «все суспільство» перебувало у «становищі цього класу», який звільняє це суспільство» ²⁴.

Маркс писав про передумови часткової політичної емансипації таке:

«Щоб революція народу і емансипація окремого класу громадянського суспільства збіглися одна з одною, щоб один стан вважався станом усього суспільства, — для цього, з другого боку, всі вади суспільства повинні бути зосереджені в якому-небудь іншому класі, для цього певний стан повинен бути уособленням спільних перешкод, втіленням спільної для всіх перешкоди; для цього особлива соціальна сфера повинна вважатися загальновизнаним злочином щодо всього суспільства, так що визволення від цієї сфери виступає як загальне самовизволення. Щоб один стан був par exellence (переважно, особливо. — Ред.) станом-визволителем, для цього інший стан повинен бути, навпаки, явним станом-поневолювачем. Неґативно-загальне значення французького дворянства і французького духовенства зумовило собою позитивно-загальне значення того класу, який безпосередньо межував з ними і протистояв їм, — буржуазії» ²⁵.

У Німеччині таких умов не було, оскільки не існувало класу, який діяв би як «представник неґативних сил суспільства», і кожному класові не вистачало «... тієї душевної широти, яка ототожнює себе, хоча б тільки на мить, з душею народу, того натхнення, яке матеріальну силу запалює на політичне насильство, тієї революційної відваги, яка кидає в /63/ лице противникові зухвалий виклик: я — ніщо, але я мушу бути всім» ²⁶.

Німецький середній клас, продовжував Маркс, «... не зважується ще сформулювати, зі свого погляду, думку про емансипацію...», оскільки «... розвиток соціальних умов, а також і проґрес політичної теорії оголошують уже сам цей погляд застарілим або принаймні проблематичним» ²⁷. Отож Маркс явно давав зрозуміти, що німецька буржуазія так чи інакше (але, згідно з ним, досить реалістично) усвідомлювала те, що її справа вже, так би мовити, «померла молодою».

Маркс чітко так і не пояснив (принаймні у цій праці), чому німецька буржуазія була настільки фатально неспроможною. Звичайно, можна говорити про те, що його історичні узагальнення були не більше ніж наслідком впливу певних філософських принципів, його телеології, в якій пролетаріат — «благородний» визволитель, мав бути протиставленим опонентові, позбавленому будь-яких чеснот, — німецькій буржуазії.

У Франції, вважав Маркс, роль визволителя переходить від одного класу до іншого, «... поки, нарешті, не дійде черга до такого класу, який здійснить соціальну свободу...», тобто до пролетаріату. Саме він організує всі умови людського існування на основі соціальної свободи як необхідної передумови, на відміну від його попередників, які обмежували цю свободу «... певними умовами, що лежать поза людиною...». Що ж до Німеччини, то тут ні один соціальний клас «... не почуває ні потреби у загальній емансипації, ні здатності до неї...». Звідси він підходив до головного питання: «... в чому ж полягає позитивна можливість німецької емансипації?»

«Відповідь: в утворенні класу, скованого радикальними кайданами, такого класу громадянського суспільства, який /64/ не є класом громадянського суспільства; такого стану, який являє собою розклад усіх станів; такої сфери, яка має універсальний характер внаслідок її універсальних страждань і не претендує ні на жодне особливе право, бо над нею тяжить не особливе безправ’я, а безправ’я взагалі, сфери, яка вже не може посилатись на історичне право, а тільки на людське право, і яка перебуває не в однобічній суперечності з наслідками, що випливають з німецького державного ладу, а у всебічній суперечності з його передумовами; такої сфери, нарешті, яка не може себе емансипувати, не емансипуючи себе від усіх інших сфер суспільства і не емансипуючи разом з тим всі інші сфери суспільства, — одним словом, такої сфери, яка являє собою цілковиту втрату людини і, значить, може відродити себе лише шляхом цілковитого відродження людини. Цей результат розкладу суспільства, як особливий стан, є пролетаріат» ²⁸.

Маркс визнавав той факт, що в Німеччині тільки починалося формування пролетаріату під впливом промислового розвитку. Послуговуючись загальноприйнятими термінами літератури 1840-х років з проблем «пауперизму» (Pauperismus), Маркс визначав пролетаріат як «бідноту», яка виникла не стихійно, а була створена штучно, як масу, що утворилася з навального процесу розкладу суспільства, головним чином його середнього стану ²⁹. Втім, незважаючи на відносну незрілість і явну слабкість пролетаріату, Маркс залишався оптимістом. Він не казав про те, що пролетаріат ще не готовий мати справу з фундаментальними проблемами тих часів. Навпаки, Маркс підкреслював важливість і універсальність ролі пролетаріату у визволенні людства:

«Оголошуючи розклад існуючого світопорядку, проле-/65/таріат розкриває лише таємницю свого власного буття, бо він і є фактичний розклад цього світопорядку. Вимагаючи заперечення приватної власності, пролетаріат лише зводить у принцип суспільства те, що суспільство звело в його принцип, що втілене уже в ньому, в пролетаріаті, без його сприяння, як неґативний результат суспільства. Пролетар має щодо виникаючого світу таке саме право, яке німецький король має щодо вже виниклого світу, коли він називає народ своїм народом, подібно до того, як коня він називає своїм конем. Оголошуючи народ своєю приватною власністю, король виражає лише той факт, що приватний власник є король.

Подібно до того, як філософія знаходить у пролетаріаті свою матеріальну зброю, так і пролетаріат знаходить у філософії свою духовну зброю, і як тільки блискавка думки добре ударить в цей незайманий народний ґрунт, здійсниться емансипація німця в людину» ³⁰.

З цього робився висновок: «Єдине практично можливе визволення Німеччини є визволення з позиції тієї теорії, яка оголошує найвищою сутністю людини саму людину», тобто з позицій комунізму. Умовою емансипації Німеччини від середньовіччя була і емансипація «... від часткових перемог над середньовіччям», що, мабуть, означало такий хід історичного розвитку, який відбувався у Франції від революції до революції.

«У Німеччині, — йшлося далі, — ніяке рабство не може бути знищене без того, щоб не було знищене всяке рабство. Ґрунтовна Німеччина не може вчинити революції, не почавши революції з самого ґрунту. Емансипація німця є емансипація людини. Голова цієї емансипації — філософія, її серце — пролетаріат. Філософія не може бути втілена в дійсність без скасу-/66/вання пролетаріату, пролетаріат не може скасувати себе, не втіливши філософію в дійсність.

Коли дозріють всі внутрішні умови, день німецького воскресіння з мертвих буде оголошений криком ґалльського півня» ³¹.

Як вважає Роберт Такер (і з ним погоджуються усі інші коментатори Маркса), останнє речення вказувало на те, що «іскрою, яка запалить полум’я майбутньої німецької революції, будуть революційні події у Франції» ³².

Хоча Маркс і пов’язував німецьку революцію з французькою, що можна вважати першим варіантом його пізніших міркувань і висновків про світову революцію, у «Критиці Геґеля» все ж таки найвиразніше, ніж у будь-якій іншій праці, звучить ідея, яку можна було б окреслити як «соціалізм в одній країні» чи, припустимо, «націонал-комунізм». З огляду на це, виникає спокусливе питання: що трапилося б, якби комуністи захопили владу в Німеччині, так би мовити, «без узгодження» з революцією на Заході? Це питання виглядає досить слушним у світлі подій в Росії після 1917 р. Утім, у нас немає підстав вважати, що Маркс очікував цього, а тим більше вітав би такий варіант розвитку революції. Як ми побачимо далі, він вважав пролетаріат наднаціональною, всесвітньою, космополітичною силою, цілковито відмінною від будь-якого іншого класу попередніх часів. До того ж варто пам’ятати очевидний факт: у «Критиці Геґеля» Маркс не сказав жодного слова на користь «емансипації» Німеччини (що цілком відповідало б ідеалам німецьких націоналістів, зокрема такому, як утворення об’єднаної держави на місці тогочасних тридцяти восьми). Навпаки, Маркс відстоював ідею скасування держави. /67/

Примітки

¹ Фрідріх Енґельс. Передмова до англійського видання «Маніфесту Комуністичної партії» 1888 року // К. Маркс і Ф. Енгельс: Твори. — Київ: Вид-во політичної літератури України, — 1964. — С. 351.

² Там само. — Т. 21. — С. 211.

³ Маркс до Руге. Крейцнах, вересень 1843 р. // Там само. — Т. 1. — С. 350.

⁴ Leszek Kolakowski. Main Currents of Marxism. Its Origin, Growth, and Dissolution. — Vol. l. — Oxford: Oxford University Press, 1978. — p. 130.

⁵ Michael Evans. Karl Marx’s First Confrontation with Political Economy: The 1844 Manuscripts // Economy and Society 13. — 1984. №2. — p. 116. Див. також: Allen Oakley. Marx’s Critique of Political Economy. Intellectual Sources and Evolution. — Vol. l. 1844 to 1860. — London; Routledge and Kegan Paul, 1984. — pp. 9, 74 — 79. Нотатки Маркса щодо праці Ліста див. у: Karl Marx and Frederick Engels. Gesamtausgabe, vierte Abteilung, Exzerpte, Notizen, Marginalien, Band 2. — Berlin: Dietz Verlag, 1981. — pp. 506 — 546.

⁶ Gareth Stedman Jones. Engels and the Genesis of Marxism. — p. 98.

⁷ К. Маркс і Ф. Енгельс. До критики гегелівської філософії права // Твори. — Т. 1. — С. 207 — 342.

⁸ Maximilien Rubel and Margaret Manale. Marx without Myth. A Chronological Study of His Life and Work. — Oxford: Blackwell, 1975. — p. 40.

⁹ Там само. — C. 40.

¹⁰ Там само. — C. 41.

¹¹ К. Маркс і Ф. Енгельс. До критики гегелівської філософії права // Твори. — Т. 1. — С. 384.

¹² Там само. — С. 385.

¹³ Там само.

¹⁴ Там само.

¹⁵ Там само. — С. 388.

¹⁶ Там само. — С. 388 — 389.

¹⁷ Там само. — С. 389. Редакційний переклад всередині цитат — за українським виданням «Творів» К. Маркса і Ф. Енґельса.

¹⁸ Там само. — С. 389 — 390. /68/

¹⁹ Там само. — С. 390.

²⁰ Там само. — С. 391.

²¹ Там само. Редакційний переклад — за українським виданням «Творів».

²² Там само. — С. 393, 394.

²³ Там само. — С. 394.

²⁴ Там само.

²⁵ Там виданням «Творів».

²⁶ Там само. — С. 395.

²⁷ Там само само. — С. 394 — 395. Редакційний переклад — за українським.

²⁸ Там само. — С. 396.

²⁹ Там само. — С. 397.

³⁰ Там само.

³¹ Там само.

³² Редакційна примітка з: Robert Tucker. The Marx — Engels Reader. — p. 65.

Попередня     Головна     Наступна