[Роман Шпорлюк. Комунізм і націоналізм: Карл Маркс проти Фрідріха Ліста. — К., 1998. — С. 90-119.]

Попередня     Головна     Наступна

4. Нація і революція: Маркс і Енґельс, 1845 — 1848

Протягом короткого проміжку часу між «Критикою Ліста» і появою «Маніфесту Комуністичної партії» тривала еволюція поглядів Маркса і Енґельса щодо національних проблем і ролі національних факторів у історії і політиці. Ці питання цікавили їх головним чином у двох аспектах: по-перше, у зв’язку з проблемами класової боротьби і, по-друге, в контексті досягнення свободи людської особистості. Аналіз праць цього періоду дозволяє знайти взаємозв’язок між ранніми розробками Маркса і його програмовими настановами, які були викладені у «Маніфесті Комуністичної партії».

Критикуючи Ліста, Маркс дійшов висновку про те, що буржуазія не є монолітною, а поділяється на окремі національні «загони», такі, наприклад, як німецька буржуазія. Остання відстоювала свої інтереси у боротьбі проти французьких та англійських «товаришів по класу» і одночасно експлуатувала (чи намагалася експлуатувати) пролетаріат, що було цілком природним для неї. Однак Маркс ніде не пояснив таку річ: якщо «велика промисловість створила всюди загалом однакові відносини між класами суспільства і тим самим знищила особливості окремих національностей», чому ж тоді «... буржуазія кожної нації ще зберігає свої особливі національні інтереси...»?

Визнаючи націоналізм ознакою буржуазії, Маркс водночас був впевнений в тому, що в особі пролетаріату «велика промисловість створила клас, якому в /91/ усіх націях властиві одні й ті самі інтереси і у якого вже знищена національна відособленість»». Пролетаріат цілком відрізняється від усіх інших класів тим, що є «... тим класом, який в суспільстві вже не вважається більше класом, не визнається як клас і є вже вираженням розкладу всіх класів, національностей і т. д. в теперішньому суспільстві». Відповідним чином революція, яку здійснює пролетаріат, відрізнятиметься від усіх інших попередніх революцій. В усіх інших революціях «характер діяльності завжди лишався незайманим, — завжди справа йшла тільки про інший розподіл цієї діяльності, про новий розподіл праці між іншими особами...» Пролетарська, або комуністична революція, з іншого боку, «... виступає проти дотеперішнього характеру діяльності, усуває працю і знищує панування будь-яких класів разом з самими класами...» ³

Порівнюючи історичний досвід Німеччини і Франції, Маркс виніс досить суворий вердикт німецькій буржуазії за її нездатність виступити, бодай на короткий час, від імені усього суспільства, а не на захист лише власних, вузьких, групових та егоїстичних інтересів. Він узагалі заявив, що німецька буржуазія не має жодного майбутнього, оскільки капіталізм у всесвітньо-історичному масштабі вже вичерпав себе і в нього немає джерел для проґресивного розвитку. Одночасно Маркс заперечував те, що німецький пролетаріат може перебрати на себе роль національної сили, ту роль, яку не змогла виконати буржуазія. Навпаки, рефреном у нього звучала думка: місія пролетаріату полягає не тільки у знищенні класового поділу як наслідку панування приватної власності, але й у ліквідації національного поділу.

Подібні ж думки висловлював Енґельс. В одній зі статей 1845 р. він писав, що буржуазія кожної /92/ країни має «... свої особливі інтереси, а оскільки інтереси для неї вищі над усе, вона нездатна піднестися вище національності...» Зі свого боку, пролетаріат здатний до цього і вже готовий почати «братання у міжнародному масштабі»: «... пролетарі в усіх країнах мають одні й ті ж інтереси, одного і того ж ворога, їх чекає одна і та ж боротьба; пролетарі уже завдяки своїй природі вільні від національних передсудів, і весь їхній духовний розвиток та рух по суті гуманітарний та антинаціональний. Тільки пролетарі здатні знищити національність, тільки пролетаріат, що пробуджується, може встановити братерство між різними націями» ⁴.

Втім, іноді, наприклад, у 1847 р., Маркс визнавав існування міжнародної солідарності буржуазії, буржуазного братерства націй. Воно, звичайно, було братерством «гнобителів проти пригноблених, експлуататорів проти експлуатованих». Подібно до того, як «...буржуазний клас будь-якої країни об’єднаний і зв’язаний братерськими узами проти пролетарів даної країни, незважаючи на конкуренцію і взаємну боротьбу окремих буржуа, цілком так само буржуазія всіх країн зв’язана братерськими узами і об’єднана проти пролетарів усіх країн, незважаючи на взаємну боротьбу і конкуренцію на світовому ринку».

Усе це стосувалося буржуазії — нечисленної, і, згідно з Марксовим баченням капіталізму, приреченої на постійне зменшення частини населення, класу, солідарність якого ґрунтувалася на спільній експлуатації робітників. Що ж мало бути основою інтернаціональної (чи наднаціональної) солідарності робітників?

«Щоб народи могли дійсно об’єднатися, — пояснював Маркс, — у них мають бути спільні інтереси». /93/ Однак для того, щоб це сталося, «повинні бути знищені існуючі відносини власності, бо існуючі відносини власності зумовлюють експлуатацію одних народів іншими». Лише робітничий клас зацікавлений «в знищенні існуючих відносин власності». Це означає, що ліквідація національної експлуатації неможлива в рамках капіталістичних відносин власності (як ми побачимо далі, Ліст зі своєю програмою прагнув саме цього). Відповідно Маркс доводив, що «перемога пролетаріату над буржуазією означає разом з тим подолання всіх національних і промислових суперечностей, які тепер породжують ворожнечу між народами. Ось чому перемога пролетаріату над буржуазією є одночасно сигналом для визволення всіх націй» ⁶.

Що ж до тих народів, які ще не підпали під вплив буржуазних відносин, досить чітко висловився Енґельс, і його погляди з цього питання не відрізнялися від Марксових. У січні 1848 р. Енґельс із захопленням писав про завоювання Алжиру Францією (яке ще тривало), дещо застережливо оцінюючи лише методи французів, які «заслуговували на осуд»: «... завоювання Алжиру є важливим і сприятливим фактом для проґресу цивілізації» ⁷. «І коли ми можемо шкодувати за тим, що свобода бедуїнів пустелі знищена, — вів він далі, — нам не слід і забувати, що ці самі бедуїни були народом розбійників <...> Всі ці народи вільних берберів тільки здалеку здаються дуже гордими, благородними і славними; але придивіться до них ближче, і ви побачите, що вони так само, як і більш цивілізовані нації, керуються жадобою наживи і застосовують грубіші і жорстокіші методи. Зрештою, сучасний буржуа, з його цивілізацією, промисловістю, порядком і відносною освіченістю, виявляється кращим від феодального /94/ сеньйора або розбійника, який мародерствує, з варварським станом суспільства, до якого вони належать» ⁸.

Отже, свобода націй залежала від успіху пролетарської справи у боротьбі проти капіталізму. У промові, присвяченій сімнадцятій річниці польської революції 1830 р., Маркс казав: «Сигнал до визволення Польщі буде поданий Англією <...> Від перемоги англійських чартистів залежить успіх інших європейських демократів, значить, і Польща буде врятована завдяки Англії» ⁹. Оскільки антагонізм між пролетаріатом і буржуазією в Англії набував найгостріших форм, саме тут мала відбутися «вирішальна сутичка». Маркс вважав, що саме в Англії «найімовірніше, почнеться та битва», яка «завершиться загальним тріумфом демократії і в якій будуть розбиті також кайдани Польщі» ¹⁰.

За Марксом, «Польщу треба було визволяти не в Польщі, а в Англії», та й взагалі перемога англійських робітників над буржуазією повинна була мати «... вирішальне значення для перемоги всіх пригноблених над їх гнобителями». Безпосередньо звертаючись до чартистів, він проголосив: «Розбийте ваших власних внутрішніх ворогів, і тоді у вас по праву буде горда свідомість, що ви зруйнували все старе суспільство» ¹¹.

Чому боротьба між пролетаріатом і буржуазією була найінтенсивнішою саме в Англії? Чому саме ця країна мала таке велике значення для усього світу? Енґельс відповідав: «Тому що завдяки сучасній промисловості, завдяки запровадженню машин, в Англії всі пригноблені класи злилися в один-єдиний величезний клас із спільними інтересами — в клас пролетаріату; тому що внаслідок цього в протилежному таборі всі класи гнобителів теж об’єдналися в один-/95/єдиний клас — буржуазію. Таким чином, боротьба спрощується, і через це вона може бути вирішена одним-єдиним могутнім ударом». Саме завдяки «машинному виробництву», породженому ним стандарту життєвих умов зникали відмінності між робітниками, отже, «без машинного виробництва не було б чартизму, і якщо воно навіть погіршує ваше становище в даний момент, то все ж таки саме завдяки цьому воно робить можливою вашу перемогу» «.

Енґельс вказував на те, що подібні процеси відбуваються і в Бельгії, Америці, Франції та Німеччині. Новітня технологія («машинне виробництво») зрівняла «... становище всіх робітників і з кожним днем все більше його зрівнює; в усіх цих країнах робітники тепер заінтересовані в одному і тому ж, а саме: повалити клас, який їх гнобить, — буржуазію». «Машинне виробництво» було причиною тотожності «... партійних інтересів робітників усіх націй». Воно залишалося «величезним історичним проґресом». Умови існування робітників усіх країн були однаковими, отже, однаковими були їхні інтереси і вороги. З цього випливало, що «... і боротися вони повинні спільно, а братерському союзові буржуазії всіх націй вони повинні протиставити братерський союз робітників усіх націй» ¹³. Отже, революція мала бути лише міжнародною.

У статті «Принципи комунізму», яку Енґельс написав у жовтні 1847 р., а Маркс використав під час роботи над «Маніфестом Комуністичної партії», ставилося таке запитання: «Чи може ця революція відбутися в одній якій-небудь країні?»

Відповідь була однозначно неґативною. «Велика промисловість уже тим, що вона створила світовий ринок, так зв’язала між собою всі народи земної кулі, особливо цивілізовані народи, що кожний з них /96/ залежить від того, що відбувається в іншого». Далі пояснювалось, що «велика промисловість» у «всіх цивілізованих країнах» перетворює буржуазію і пролетаріат у «два вирішальних класи суспільства», а їхню боротьбу на «головну боротьбу нашого часу». «Тому, — робив висновок Енґельс, — комуністична революція буде не тільки національною, але відбудеться одночасно в усіх цивілізованих країнах, тобто принаймні в Англії, Америці, Франції і Німеччині. В кожній з цих країн вона розвиватиметься швидше або повільніше, залежно від того, в якій з цих країн більш розвинута промисловість, більш нагромаджено багатств і є більш значна кількість продуктивних сил. Тому вона здійсниться найповільніше і найтрудніше в Німеччині, найшвидше і найлегше в Англії. Вона справить також значний вплив на всі інші країни світу і цілком змінить і надзвичайно прискорить їхній попередній хід розвитку. Вона є всесвітня революція і матиме через це всесвітню арену» ¹⁴.

Отже, Енґельс визнавав, що відмінності у революційному процесі в окремих країнах можуть бути досить великими. Наприклад, у Німечині, де боротьба між абсолютною монархією і буржуазією щойно починалася, комуністи спочатку мали підтримати буржуазію, а згодом вже намагатися повалити її ¹⁵.

Погляди Енґельса до певної міри не збігалися з «раннім Марксом»: у «Критиці Ліста» Маркс взагалі ставив під сумнів здатність буржуазії боротися за владу в Німеччині. Крім того, Енґельс не погоджувався і з твердженням «Маніфесту Комуністичної партії» про те, що революція є невідкладним завданням у Німеччині саме через відсталість країни у порівнянні з Заходом. Ці розбіжності були цілком природними: Маркс і Енґельс не зобов’язувалися дивитися на одні й ті ж проблеми крізь одні й ті ж оку-/97/ляри. Зокрема Енґельс був значно уважнішим до проблем, пов’язаних з «національним питанням». Проте щодо поглядів на революцію принципових розбіжностей не було: обидва вважали, що революція має бути тільки інтернаціональною.

Як ми побачимо далі, Маркс не змінив свого ставлення до революції як до інтернаціонального процесу і після революції 1848 р. Наприкінці цього року він вже розумів, що соціальні, політичні, а також національні та міжнародні проблеми і конфлікти є взаємопов’язаними і взаємодіють таким чином, як він собі раніше не уявляв. Але і після цього його бачення стратегічної ролі національного фактора в європейській політиці не змінилося, хоча загальний сценарій подій, в якому головна роль відводилася Англії, був дещо переглянутий. 31 грудня 1848 р. Маркс написав статтю для новорічного видання «Neue Rheinische Zeitung». Він наголосив на тому, що серед усього розмаїття революційних подій найважливішою є боротьба у Франції: «... визволення Європи — чи то завоювання пригнобленими національностями незалежності, чи повалення феодального абсолютизму — зумовлене переможним повстанням французького робітничого класу». Втім, вів він далі, «... всякий соціальний переворот у Франції неминуче буде придушений англійською буржуазією», яка візьме участь у європейській війні, що у свою чергу «... буде першим наслідком переможної робітничої революції у Франції <...> Як в епоху Наполеона, Англія стоятиме на чолі контрреволюційних армій, але в результаті цієї війни вона сама буде кинута в революційний рух, стане на чолі його і спокутує свою провину перед революцією XVIII століття» ¹⁶.

Всяка європейська війна, в якій буде замішана Англія, вважав Маркс, неминуче стане світовою війною, «... яка провадитиметься в Канаді й Італії, в /98/ Ост-Індії й Пру сії, в Африці й на Дунаї». Отож «... стара Англія буде знищена лише світовою війною, яка одна тільки може дати чартистській партії, організованій англійській робітничій партії, умови для переможного повстання проти своїх могутніх гнобителів». Після приходу чартистів до влади «... соціальна революція перейде зі сфери утопії в сферу дійсності».

Виняткова роль англійського пролетаріату була відображенням тієї ролі, яку Англія відігравала у тогочасному світі. Маркс називав Англію країною, «... яка перетворює цілі нації у своїх найманих робітників, яка своїми гігантськими руками охоплює весь світ, яка вже одного разу взяла на себе витрати європейської Реставрації». Водночас це була країна найгостріших класових протиріч: «...Англія здається скелею, об яку розбиваються революційні хвилі, яка хоче уморити голодом нове суспільство ще в утробі матері. Англія панує над світовим ринком. Переворот в економічних відносинах будь-якої країни Європейського континенту або навіть усього Європейського континенту без Англії — тільки буря в склянці води. Промислові і торгові відносини всередині кожної нації залежать від її зносин з іншими націями, вони зумовлені її відношенням до світового ринку. Але Англія панує над світовим ринком, а буржуазія панує над Англією» ¹⁷. Стаття закінчується таким пророцтвом: «Революційне повстання французького робітничого класу, світова війна — такі перспективи 1849 року» ¹⁸.

У зверненні до чартистів, яке ми вже наводили вище, Маркс заявив, що коли вони переможуть «внутрішніх ворогів», це дасть їм підстави пишатися і тим, що вони перемогли «усе старе суспільство». Цим «усім старим суспільством», очевидно, була сві-/99/това капіталістична система, світ, об’єднаний капіталістичним ринком. Без урахування цього моменту важко взагалі зрозуміти Марксове бачення ролі держави і національного питання в історії. Для нього справжнім об’єктом і суб’єктом історичного розвитку було суспільство в цілому, а не якась окрема його частина, відокремлена за географічним, політичним чи мовним критерієм. «Революції в одній країні» для нього не існувало, оскільки не існувало «історії в одній країні». Інакше кажучи, Маркс вважав, що національні чи державні кордони серйозно не впливають на дію глобальних причинних факторів, які породжують такі явища, як революції. Отже, ані держава, ані нація не були для нього явищем, котре варто було б аналізувати як «річ в собі».

Марксова оцінка німецької буржуазії (і німецької революції 1848 р. у порівнянні з попередніми революціями у Франції і Британії) цілком відповідала його історичній концепції. В його розумінні історія являла собою світовий процес, в якому події місцевого чи національного масштабу були підпорядкованими, другорядними явищами, крім тих випадків, коли певна нація у певний момент своєї історії опинялася в аванґарді проґресу людства.

Таку проґресивну роль певний час відігравала буржуазія Заходу, у порівнянні з якою німецька буржуазія, на думку Маркса, являла собою жалюгідний контраст. Маркс підкреслював, що революції 1648 і 1789 рр. «... не були англійською і французькою революціями; це були революції європейського масштабу. Вони являли собою не перемогу певного класу суспільства над старим політичним ладом; вони проголошували новий політичний лад нового європейського суспільства. Буржуазія перемогла в них; але перемога буржуазії означала тоді перемогу /100/ нового суспільного ладу, перемогу буржуазної власності над феодальною, нації над провінціалізмом, конкуренції над цеховим устроєм, дроблення власності над майоратом, панування власника землі над підкоренням власника землі, освіти над марновірством, сім’ї над родовим іменем, підприємливості над лінощами, буржуазного права над середньовічними привілеями. Революція 1648 р. являла собою революцію сімнадцятого століття стосовно до шістнадцятого, революція 1789 р. — перемогу вісімнадцятого століття над сімнадцятим. Ці революції виражали в значно більшій мірі потреби всього тодішнього світу, ніж потреби тих частин світу, де вони відбувались, тобто Англії і Франції» ¹⁹.

У той же спосіб Маркс протиставляв революцію в Німеччині з лютневою революцією 1848 р. у Франції. Остання, писав він, «... знищила конституційну монархію на ділі і владу буржуазії в ідеї. Пруська березнева революція повинна була встановити конституційну монархію в ідеї і владу буржуазії на ділі; далека від того, щоб стати європейською революцією, вона являла собою тільки жалюгідний відгомін європейської революції у відсталій країні». Замість того щоб випередити свій вік, революція в Німеччині «... відставала від нього більш ніж на півстоліття... Йшлося не про створення нового суспільства, а про відродження в Берліні суспільства, яке померло в Парижі»» ²⁰.

Праці Маркса періоду 1848 — 1849 рр. містять чимало гострих і презирливих епітетів на адресу німецької буржуазії. Однак Маркс чомусь не взяв до уваги ту обставину, що коли німецька буржуазія була слабкою, боязкою і кволою, як він стверджував, то ці її якості проявлялися саме тоді, коли вона «протистояла феодалізмові і абсолютизмові», а така /101/ поведінка цілком відповідала її власному класовому поглядові. Навіщо буржуазії було прискорювати наближення власного кінця якимись сміливішими і активнішими діями? Маркс визнавав, що вона вже «... сама вороже протистояла пролетаріатові і всім верствам міського населення, інтереси й ідеї яких були близькі пролетаріатові». З Марксової характеристики поведінки німецької буржуазії (якщо вважати наведені ним «факти» дійсними) випливає, що вона діяла цілком відповідно до її класових інтересів. (Важко сказати, який сенс звинувачувати клас у тому, що він не діє всупереч власним життєвим інтересам?) «На відміну від французької буржуазії 1789 року, — писав Маркс, — пруська буржуазія не була тим класом, який виступає від імені всього сучасного суспільства проти представників старого суспільства, монархії і дворянства. Вона опустилась до рівня якогось стану, відособленого як від корони, так і від народу, ... вона з самого початку схильна була зраджувати народ і йти на компроміс з коронованим представником старого суспільства, бо вона сама вже належала до старого суспільства; вона представляла не інтереси нового суспільства проти старого, а оновлені інтереси всередині застарілого суспільства»» ²¹.

Марксові звинувачення на адресу німецької буржуазії мають сенс тільки у тому випадку, якщо вилучити з характеристик цього класу та його поведінки будь-які національні ознаки, риси, особливості. Неважко собі уявити, що Маркс був би ще більш немилосердним до італійської, іспанської чи російської буржуазії, якби вони потрапили в поле його уваги. Німецька буржуазія була слабкою, відсталою і нікчемною тому, що буржуазія жодної країни не мала вже будь-якого значення, оскільки англійська і /102/ французька буржуазія вже виконала всесвітньоісторичну місію цього класу відповідно у сімнадцятому і вісімнадцятому століттях. Німецька буржуазія звинувачувалась в усіх смертних гріхах тому, що на арену вже вийшов її історичний наступник і «могильник» — пролетаріат.

Цей підхід не обмежувався німецькими справами, йшлося про світ взагалі — або ж про «громадянське суспільство». Саме воно, писали Маркс і Енґельс у «Німецькій ідеології», є справжнім вогнищем і ареною всієї історії. «Громадянське суспільство охоплює все матеріальне спілкування індивідів у рамках певного ступеня розвитку продуктивних сил. Воно охоплює все торговельне і промислове життя даного ступеня і тому виходить за межі держави і нації, хоч, з другого боку, воно знов-таки мусить виступати назовні як національність і будуватися всередині як держава» ²².

Маркс так і не пояснив, чому і за яких обставин громадянське суспільство «мусить виступати ... як національність». Безсумнівно, він вважав «національне» вторинним фактором, «залежною змінною» у процесі суспільного розвитку. Він знав, що Німеччина до 1848 р. — країна відстала, але не був готовий до того, щоб визнати, що суперечність між становищем «Німеччини» і становищем розвинутіших країн є суттєвим з національного погляду. «Німеччина» була лише частиною значно більшого цілого. Маркс визнавав лише своєрідний просторовий вимір суперечності між «існуючими суспільними відносинами» та «існуючою продуктивною силою», яка «... виявляється не в даних національних рамках, а між даною національною свідомістю і практикою інших націй, тобто між національною і загальною свідомістю тієї чи іншої нації (як тепер це має місце в Німеччині)» ²³. /103/

Інакше кажучи, в Німеччині проблема полягала в тому, щоб «загальна свідомість», яку нація поділяла з передовим світом, була звільнена від її «національної складової», котру Маркс недвозначно ототожнював з відсталістю Німеччини (буржуазія, зрозуміло, була носієм цієї відсталості). Вона й не могла не бути відсталою, оскільки вже існував пролетаріат, всесвітній клас, який мав заступити її місце.

Отже, визвольна місія пролетаріату спрямовувалась не на те, щоб вільні нації жили ізольовано, а на визволення людини як «всесвітньо-історичної» особистості, яка бере участь у «всесвітньо-історичній діяльності», що підносить її над вузькими інтересами, зв’язками і обмеженою свідомістю. Як писали автори «Німецької ідеології», «... окремі індивіди, в міру розширення їхньої діяльності до всесвітньоісторичної діяльності, все більше підпадали під владу чужої їм сили... під владу сили, яка стає все більш масовою і зрештою проявляється як світовий ринок» ²⁴.

Суспільство, в якому панує світовий ринок, буде повалене в результаті «... комуністичної революції... і тотожного з цією революцією знищення приватної власності...» Визволення індивіда здійсниться «... в тій же самій мірі, в якій історія цілком перетвориться у всесвітню історію». «Тільки внаслідок цього окремі індивіди звільняються від різних національних і місцевих рамок, вступають в практичний зв’язок з виробництвом (також і духовним) всього світу, і для них стає можливим здобути здатність користуватися цим всебічним виробництвом всієї земної кулі (всім тим, що створили люди). Всевічна залежність, ця природно виникла форма всесвгтньо-історичної спільної діяльності індивідів, перетворюється завдяки комуністичній революції на контроль і свідоме /104/ панування над силами, які, будучи породженими впливом людей одне на одного, досі здавалися їм цілком чужими силами і як такі панували над ними» ²⁵.

Знаючи, про цю теорію визволення особистості як про «всесвітньо-історичний» фактор, можна зрозуміти, чому Енґельс писав про майбутнє націй при комунізмі у «Проекті комуністичного символу віри» (червень 1847 р.) таким чином: «Запитання 21. Чи збережуться національності при комунізмі? — Національні риси народів, які об’єднуються на основі принципу спільності, саме в результаті цього об’єднання неодмінно змішуватимуться і таким чином зникнуть так само, як відпадуть всілякі станові і класові відмінності внаслідок знищення їхньої основи — приватної власності» ²⁶.

Таким же буде й майбутнє релігій: «Запитання 22. Чи відкидають комуністи існуючі релігії? — Усі релігії, що існували до цього часу, були виявом історичних ступенів розвитку окремих народів або народних мас. А комунізм є тим ступенем історичного розвитку, який робить зайвими і знімає [aufhebt] усі існуючі релігії» ²⁷.

І релігію, і національну свідомість Маркс вважав спотвореними формами суспільної свідомості, які заважали людству розвивати його справжню людську природу. Він вказував на те, що релігійна свобода, яка все ж таки краща за переслідування і гноблення на релігійному ґрунті, не є, однак, панацеєю від проблем, які стосуються взаємин релігії, суспільства, держави і особистості. «Політична емансипація від релігії», тобто створення світської держави, було, на його думку, недостатнім: замість релігійної свободи (свободи віросповідання), люди мали бути звільненими від «релігійних концепцій», «звільненими від релігії» ²⁸. Як пише Девід Маклілан, «у Маркса пи-/105/тання емансипації євреїв перетворилося на питання про те, який конкретний соціальний елемент треба перемогти для того, щоб знищити юдаїзм» ²⁹.

Маркс не мав сумнівів, що політична емансипація не призводить до визволення людей як людей: «Політична емансипація юдея, християнина, релігійної людини взагалі, є емансипація держави від юдейства, від християнства, від релігїі взагалі. На свій лад, тим способом, який відповідає її сутності, держава емансипується від релігії як держава, коли вона емансипується від державної релігїі, тобто коли держава не відстоює ніякої релігії, а, навпаки, відстоює себе як державу. Політична емансипація від релігії не є доведена до кінця, вільна від суперечностей емансипація від релігії; тому що політична емансипація не є доведений до кінця, вільний від суперечностей спосіб людської емансипації.

Межа політичної емансипації вже з самого початку проявляється в тому, що держава може звільнити себе від будь-якого обмеження без того, щоб людина стала дійсно вільною від цього обмеження, що держава може бути республікою без того, щоб людина була вільною людиною» ³⁰.

Політична емансипація, писав Маркс у тій же статті, призводить до роздвоєння людини: як член громадянського суспільства вона є «егоїстичним, незалежним індивідом», як громадянин індивід має бути «моральною особою». Це роздвоєння треба подолати: «Лише тоді, коли дійсна індивідуальна людина сприйме в собі абстрактного громадянина держави і, як індивідуальна людина, в своєму емпіричному житті, в своїй індивідуальній праці, в своїх індивідуальних відносинах стане родовою істотою; лише тоді, коли людина пізнає і організує свої «власні сили» як суспільні сили і тому не стане більше /106/ відокремлювати від себе суспільну силу у вигляді політичної сили, — лише тоді здійсниться людська емансипація» ³¹.

З цього можна зробити висновок, що, згідно з Марксом, сама «лише політична» революція та політична емансипація не визволять євреїв від юдаїзму чи християн від християнства, отже, і об’єднання Німеччини не емансипує німців від «тевтонства», тобто національності. Проте, якщо порівнювати Марксове трактування євреїв і християн або євреїв і німців, то можна помітити, що воно було, м’яко кажучи, «незбалансованим». З попереднього розділу ми знаємо, що Маркс не шкодував «сильних висловів», обговорюючи німецьку проблему. Втім, ця жорстка мова стосувалася німецького націоналізму, а не німецької нації (до того ж цю працю він так і не видав.) Що ж до євреїв, то тут Маркс дав собі повну волю у використанні образливих, злобних епітетів, які пасували б расистові, а не «інтернаціоналістові». І ця стаття побачила світ. Нагромадивши купу образ на адресу єврейської релігії, він назвав євреїв «химерною національністю» ³². Залишимо психоаналіз особистості Маркса його біографам, що ж до Маркса — історика і суспільствознавця, зробимо висновок: євреї, на його погляд, мали зникнути не тільки політично (на той час у них не було ані держави, ані розвиненого національного руху), але і як культурна та духовна спільнота. У цьому відношенні євреї належали до тієї ж категорії, що і чехи (див. розділ 11).

Загалом підхід Маркса до релігії і національності був цілком аналогічний його концепції політики. Згідно з його суспільно-політичними та історичними поглядами, невід’ємною рисою будь-якої політики, не виключаючи демократичну, були примус і панування. Справжня свобода мала перетворити грома-/107/дянина — тобто члена політичної спільноти — в людину. Перемога комуністичної революції, писав Енґельс, означатиме встановлення демократичної конституції ³³. Але при цьому він міг би додати, що це супроводжувалося б скасуванням демократії або «подоланням її обмеженості». Отож в заявах Маркса і Енґельса про «визволення» націй в ході комуністичної революції і одночасно — про зникнення цих «звільнених» націй нема якихось суперечностей (не кажучи вже про якісь хитрощі в дусі Ніколо Макіавелі).

Продовжуючи аналіз Марксових поглядів на державу і національність, варто зосередитися на двох питаннях: по-перше, яке місце він відводив політичним та етнічним факторам в житті сучасного йому суспільства (включаючи взаємодію і взаємовпливи економіки, політики і культури); по-друге, слід розглянути його ідею емансипації як звільнення від національних, політичних і релігійних пут.

Загальновідомо, що Марксові не вдалося створити політичну теорію на основі його загальної теорії суспільно-історичного розвитку. Вище вже йшлося про те, що Маркс неодноразово намагався сформулювати свої погляди у національному питанні, однак він так і не дав їх систематичного викладу у контексті свого загального Weltanschauung (світогляду). У 1845 р. він планував книгу, присвячену цим проблемам, однак усе, що залишилось, — це план роботи, який виглядає так:

«1). Історія походження сучасної держави, або Французька революція.

Самозвеличення політичної сфери — змішання з античною державою. Ставлення революціонерів до громадянського суспільства. Усі елементи існують паралельно — як громадянські, так і державні. /108/

2). Проголошення прав людини і конституція держави. Індивідуальна свобода і публічна влада.

Свобода, рівність і єдність. Суверенітет народу.

3). Держава і громадянське суспільство.

4). Представницька держава і хартія.

Конституційна представницька держава, демократична представницька держава.

5). Поділ влад. Законодавча і виконавча влада.

6). Законодавча влада і законодавчі палати. Політичні клуби.

7). Виконавча влада. Централізація та ієрархія. Централізація і політична цивілізація. Федеративна система та індустріалізм. Державне управління і комунальне управління.

8'). Судова влада і право.

8''). Національнсть і народ.

9'). Політичні парти.

9''). Виборче право, боротьба за знищення [Aufhebung] держави і громадянського суспільства» ³⁴.

Ерік Гобсбаум зауважує, що Марксова критика Геґеля «була першим і останнім випадком, коли це був систематизований аналіз у категоріях конституційних форм, проблем представництва тощо». Гобсбаум додає, що Маркс навіть не спробував матеріалізувати щойно наведений план, «який теж був витриманий у цих категоріях, але конкретно пов’язував виникнення модерної держави з Французькою революцією та знищення держави з кінцем буржуазного суспільства (під гаслом «Виборче право»)» ²⁵.

Можливо, якщо б Маркс таки написав цю книгу, він виклав би там своє розуміння співвідношення і взаємодії модерної (тобто національної) держави та світового (тобто інтернаціонального чи «транснаціонального») ринку. Пригадаймо, що Маркс характе-/109/ризував буржуазні революції в Англії та Франції не як національні за їхніми наслідками і впливом, а як «європейські», тобто інтернаціональні (міжнародні). Крім того, у «Критиці Ліста» він підкреслював, що світовий ринок значно сильніший за будь-яку буржуазію чи буржуазну державу (наприклад, Німеччину), обмежену національними рамками. Ми знаємо, що Маркс недооцінював перспективи німецького націоналізму у змаганні з передовими націями Заходу. Відповідним чином і як історик він помилявся в оцінках міжнародних буржуазних революцій, недооцінюючи силу держави і значення державних кордонів. Гадається, деякі причини цього з’ясував Ентоні Ґіденс. На його думку, «якщо пролетарська міжнародна революція й була для декого ймовірною, то буржуазна міжнародна революція — ні». Це, на його думку, було викликано тим, що на початку вісімнадцятого століття «кузнею влади» у Західній Європі та Сполучених Штатах стала національна держава. Ця держава визначала кордони територіальної одиниці, у межах якої відбувалися соціально-економічні (включаючи індустріалізацію) та політичні зміни. «Надзвичайно важливим тут є те, що буржуазні класи були «національними»: інакше кажучи, європейські політичні революції сімнадцятого — вісімнадцятого століть відбувалися в рамках вже сформованої державної системи» ³⁶.

Аналізуючи Марксові засновки і відповідні його прогнози, важко не погодитися з зауваженнями Ґіденса. Справді, Маркс приділяв явно недостатньо уваги правовим і владним структурам, в рамках яких відбувався (або відбувся) розвиток капіталізму, особливо — модерної промисловості. Гадається, Ґіденс мав рацію, коли писав, що «капіталізм не знищив усі основні конкуруючі з ним форми соціально-/110/політичної і культурної організації, до чого схилявся Маркс». Ґіденс, мабуть, не помиляється й тоді, коли наголошує на тому, що «збіг в розвиткові капіталізму та абсолютистської державної системи породив систему національних держав, яка ... є невід’ємною частиною світової капіталістичної економіки — яка одночасно є і світовим військовим устроєм» ³⁷.

Найкращим прикладом того, наскільки сучасна марксистська думка відійшла від Маркса у питанні держави і розвитку капіталізму, є праця Клаудії фон Браунмюль. Вона не відчуває «ідеологічних ускладнень», коли визнає, що слідом за Англією, «коли утворився світовий ринок і встановився капіталістичний спосіб виробництва, решті європейських держав довелося увійти в цю систему під загрозою економічної стагнації або втрати матеріальної основи своєї влади; там, де для цього бракувало відповідних суспільних передумов, мета досягалася активним залученням державного апарату, котрий завдячує специфічністю свого місця й ролі у класовому суспільстві саме цим втручанням у справу налагодження капіталістичних виробничих відносин

Як бачимо, для сучасного марксистського теоретика не є підривом марксистської ортодоксальності вбачати у державі силу, яка дбає про розвиток капіталізму в докапіталістичному суспільстві, де передумови для капіталізму ще не склалися.

«Якщо Англія, — веде далі Браунмюль, — вступила у світову ринкову конкуренцію з тими державами, які ще перебували на стадії майже чисто торгового капіталізму, то європейські держави зіткнулися і на внутрішньому, і на зовнішньому ринках з технологічно розвинутішим конкурентом, чиї широкі зв’язки на світовому ринку давали йому можливість здійснювати обіг вартостей шляхом вигідного нерів-/111/ноправного обміну. Тому вони були змушені, з одного боку, створити комплекс виробництва і обігу, підконтрольний їм і, наскільки це можливо, захищений від зовнішніх впливів протекційними митами, з другого, — революціонізувати економічні і суспільні відносини, для того щоб запровадити капіталістичні відносини і сприяти розвиткові конкурентоспроможних умов виробництва, або, коротко кажучи, створити національний капітал, спроможний конкурувати на світовому ринку» ³⁹.

Для нашого сучасника немає нічого дивного у тому, що докапіталістична держава розвиває «національний капітал» і революціонізує свої внутрішні суспільні відносини для захисту своєї незалежності, але для Маркса це було несприйнятним у ті часи, коли він полемізував з Лістом. Той факт, що у наш час такі погляди вважаються марксистськими, свідчить лише про те, наскільки сучасні марксисти відійшли від Маркса і наскільки вони адаптували для своїх потреб світогляд Ліста. У даному випадку не йдеться про те, щоб вишукувати у Маркса окремі помилки з того чи іншого приводу; було б дуже дивно, якщо б Маркс не припускався помилок, оцінюючи сучасні йому процеси. Нас цікавить підхід Маркса до фундаментальних проблем — проблем, які стосуються відносин між політикою та економікою, класом і нацією, «центром» і «периферією».

Маркс не визнавав творчої ролі держави у запровадженні економічних і суспільних змін в країнах, що розвиваються. Він також явно недооцінював політичне значення культурного і політичного націоналізму часів Французької і промислової революцій, біля джерел якого стояли Гердер і Русо. Немає жодних доказів того, що Маркс розумів роль Французької революції у виникненні модерного фран-/112/цузького націоналізму і поширенні націоналізму в інших країнах. Усі ці моменти були проявом його загального ставлення до проблем націй і націоналізму. З. А. Пелчинський зауважує, що хоча Маркс і Енґельс визнавали силу і значення сучасного їм націоналізму (наприклад, в Ірландії і Польщі) і навіть підтримували боротьбу поляків за незалежність, їхній інтерес до проблеми мав суто практичний, а не теоретичний характер. «Вони, — пише Пелчинський, — вбачали у ньому політичну силу, яку треба враховувати, аналізуючи можливості класових сил і розробляючи революційну стратегію пролетаріату в різних країнах, а не феномен, який потребує докладного аналізу з погляду визначених економічних і суспільних категорій, не кажучи вже про такі його складові, як культура, історія і традиції, фактори, які мали власну логіку розвитку. Вони, наприклад, були не в змозі пояснити, чому польський патріотизм дев’ятнадцятого століття мав таку силу і проявлявся у частих повстаннях, хоча неодноразово віддавали йому належне у своїх працях» ⁴⁰.

Пелчинський робить висновок: «Неспроможність марксизму [sic] виробити послідовну і струнку теорію націоналізму — чи то емпіричного, чи то нормативного характеру — не викликає сумнівів» ⁴¹.

Можливо, що Марксова концепція людської природи і визволення людини допомагає зрозуміти причини його (і марксистів) сліпоти у питаннях, пов’язаних з політикою і національністю. «Філософські окуляри» Маркса визначали його соціологічний та історичний кругозір. Пелчинський ставить у зв’язку з цим таке запитання: «Як ... Маркс, такий прискіпливий аналітик сучасної історії і ґеніальний теоретик-суспільствознавець, міг настільки мало цікавитися одним з головних політичних феноменів Європи /113/ дев’ятнадцятого століття і настільки очевидно не помічати його значення у світовій історії?» ⁴² Змістовно обґрунтовуючи свої арґументи, Пелчинський дає таку відповідь: позиція Маркса значною мірою визначалася впливом гегелівської теорії нації, щоправда, у суттєво адаптованому Марксом для власних потреб вигляді. Пелчинський доводить, що Геґель бачив людину нового часу одночасно членом «громадянського суспільства» і «специфічної, історично сформованої національної спільноти, існуючої в політичних рамках». Саме в останній людина досягала «вершини етичного життя». Маркс поділяв погляд Геґеля на націю як політичну спільноту і, подібно до свого «духовного батька», не вважав нації «лише культурними, етнічними або мовними спільнотами». Але він відкидав думку Геґеля про те, що модерна держава є політичною спільнотою ⁴³.

Марксове розуміння такої фундаментальної проблеми, як роль праці в історичному розвиткові суспільства, загалом повторювало гегелівське, проте вони розходилися щодо «ролі економічного фактора в житті суспільства». Родинне і політичне життя для Маркса — це прояви економічних відносин, «визначені і підпорядковані основному видові суспільної виробничої діяльності — праці». Геґель розглядав економічне життя у «ширшому контексті етики, релігії, права і політики, у тому контексті, який у свою чергу складався під впливом історії, традиції і національності» ⁴⁴.

Маркс звузив геґелівську концепцію громадянського суспільства до сфер виробництва і обміну, які, на його думку, є саме тими галузями, де найадекватніше проявлялася людська природа. Маркс, на думку Пелчинського, вважав, що політична свідомість і національні характеристики народів не є /114/ «суттєвими ознаками їхньої людської природи. В усі історичні епохи, не тільки в буржуазну, уявлення про політичну спільноту і національну ідентичність є ілюзорними і спотвореними» ⁴⁵.

Геґелівська концепція нації була політичною і, відповідно, ближчою до ідей Монтеск’є і Русо, ніж до німецького романтизму та «історичної школи». Геґель мало турбувався проблемами етнічної чи мовної єдності. Але і у цьому випадку його увага до ролі держави і права забезпечувала йому «достатню теоретичну основу для всебічного розуміння значення і життєздатності цього важливого суспільно-історичного феномена».

Марксові такої основи не вистачало, вважає Пелчинський: «Відмовившись від теорії держави як суверенної національної спільноти, Маркс і Енґельс залишилися без такої теоретичної бази, або принаймні вона була у них дуже обмеженою. Концепція громадянського суспільства у Маркса ... заснована на універсалістичному, космополітичному і доволі абстрактному погляді на людину та суспільство; її базові категорії, особливо її звужений варіант у вигляді «системи потреб», таких, як попит, труд, виробничі відносини, класи і капітал, можна було обговорювати без врахування національних факторів. Згідно з їхньою концепцією державної влади, остання являла собою щось на зразок апарату примусу, який забезпечує дотримання закону, порядку та незалежності; тут не йшлося про те, що державна влада загалом є продуктом історично сформованої нації і часто служить інструментом захисту національних цінностей і національного самоствердження» ⁴⁶.

Пелчинський робить висновок, що, відповідно до свого вузького розуміння ідеї громадянського сус-/115/пільства, Маркс і Енґельс вважали класову свідомість і солідарність тими силами, які визволять людину від потворних впливів приватної власності і сприятимуть створенню нової, всесвітньої спільноти, «безкласової, бездержавної, безнаціональної спільноти вільних виробників» ⁴⁷.

Свого роду узагальненням сучасних поглядів на філософські й політичні ідеї Маркса можна вважати працю Лешека Колаковського. Колаковський наполягає на тому, що, всупереч твердженням опонентів Маркса, той не відстоював і не пророкував «відмирання індивідуальності чи загального зрівняння в ім’я «всесвітнього блага». (Інші комуністичні утопії і програми передбачали такий варіант розвитку, проте Маркса у цьому не можна було звинуватити). «У Маркса, — пише Колаковський, — соціалізм являє собою повну емансипацію особистості шляхом знищення пут містифікації, через яку суспільне життя перетворювалося на світ відчуження, де панувала чужа суспільству бюрократія. Ідеалом Маркса було те, щоб кожна людина не тільки цілком усвідомлювала себе суспільною істотою, але й саме через це була б здатною розвивати свої особисті здібності в усій їхній повноті й багатогранності. Тут не йшлося про уніфікацію особистостей у всесвітній людський рід; Маркс прагнув побачити спільноту, з якої були б усунуті джерела антагонізму між особистостями» ⁴⁸.

«Пута містифікації», які хотів розірвати Маркс, включали в себе не тільки кайдани класового поділу й експлуатації, але й релігійні та національні обмеження. «Основна ідея Маркса полягає в тому, що всі бар’єри між особистістю і людством мають зникнути. Це стосується усіх побудов, раціональних чи ірраціональних, які відокремлюють особистість від їй подібних: національного почуття, релігії, закону. /116/ Особистість добровільно буде ототожнювати себе зі спільнотою, примус буде непотрібний, джерела конфлікту зникнуть». Додамо до цього, що ця марксистська позиція, на думку Стівена Люкса, «не виходить поза межі класового підходу при аналізі соціальних чи психологічних джерел конфлікту. Вона є неспроможною (особливо на теоретичному рівні) до серйозного аналізу міжособистих і внутрішніх конфліктів та негараздів, які не підпадають навіть опосередковано під класовий поділ» ⁴⁹.

Подібні думки, щоправда, аналізуючи марксизм дещо в іншому аспекті, висловлює Майкл Льові: роботи Маркса періоду до 1848 р. містять «космополітично-інтернаціоналістську ... картину світового міста, всесвітньої Gemeinschaft (спільноти)» ⁵⁰.

* * *

Цей текст спочатку являв собою перехідний фраґмент, що поєднував розділ, присвячений «Критиці Ліста», з наступним розділом, де йтиметься про «Маніфест Комуністичної партії». Згодом він вийшов за межі проблеми, якій присвячувався у початковому варіанті: Маркс і національне питання у 1845 — 1848 рр. Розглядати цю проблему поза ширшим контекстом світогляду Маркса, його ставленням до фундаментальних питань суспільного розвитку було неможливо. Повернімося до деяких з наших висновків з урахуванням цього, ширшого контексту. Антидержавницька позиція Маркса, його впевненість у тому, що держава є паразитичною силою, можливо, була його реакцією на факт існування тридцяти восьми окремих державних машин у рамках одного мовного і культурного простору. (Націоналісти, яких також не влаштовувала ця ситуація, прагнули зменшити кількість німецьких держав до однієї; Маркс вважав, /117/ що і одна — це забагато, і проголосив повне скасування держави). Іншим нашим припущенням є те, що Марксове ставлення до єврейського і німецького питання було засадничо однаковим. Порівняння «Критики Геґеля» з «Критикою Ліста» доводить, що його підхід до політики, релігії та національного питання базувався на одних і тих же фундаментальних засадах. З огляду на це, в темі «Маркс і Геґель» з’являється новий, гадається, досить цікавий аспект, якщо порівнювати підходи обох мислителів до національного питання.

У цьому розділі йдеться і про інші проблеми, які перебувають в центрі уваги сучасної марксистської думки, зокрема такі, як роль держави у суспільствах, що розвиваються, або, у ширшому плані, про взаємозв’язок між політичною сферою і економікою та культурою. До деяких з цих проблем ми повернемося у наступному розділі, де йтиметься про фундаментальну працю Маркса, в якій він представив синтетичну картину свого бачення історії, політики і майбутнього, — «Маніфест Комуністичної партії».

Примітки

¹ К. Маркс і Ф. Енгельс. Німецька ідеологія // Твори. — Т. 3. — С. 57.

² Там само.

³ Там само. — С. 65.

⁴ Ф. Енгельс. Свято націй у Лондоні // Там само. — Т. 2. — С. 565.

⁵ К. Маркс і Ф. Енгельс. Про Польщу // Там само. — Т. 4. — С. 359.

⁶ Там само.

⁷ Ф. Енгельс. Сенсаційні відкриття. — Абд-Ель-Кадир. — Зовнішня політика Гізо // Там само. — Т. 42. — С. 359. /118/

⁸ Там само. — С. 359 — 360.

⁹ Ф. Енгельс. Роковини польської революції 1830 року // Там само. — Т. 4. — С. 363.

¹⁰ Там само.

¹¹ К. Маркс і Ф. Енгельс. Про Польщу // Там само. — С. 360.

¹² Там само. — С. 360 — 361.

¹³ Там само. — С. 361.

¹⁴ Ф. Енгельс. Принципи комунізму // Там само. — С. 322.

¹⁵ Там само. — С. 327.

¹⁶ К. Маркс. Революційний рух // Там само. — Т. 6. — С. 156.

¹⁷ Там само. — С. 155.

¹⁸ Там само. — С. 156.

¹⁹ К. Маркс. Буржуазія і контрреволюція // Там само. — С. 112 — 113.

²⁰ Там само. — С. 113.

²¹Там само. — С. 113, 114.

²² К. Маркс і Ф. Енґельс. Німецька ідеологія // Там само. — С. 33.

²³ Там само. — С. 29.

²⁴ Там само. — С. 34.

²⁵ Там само.

²⁶ Ф. Енгельс. Проект комуністичного символу віри // Там само. — Т. 42. — С. 336.

²⁷ Там само. — С. 337.

²⁸ Див.: David McLellan. Marx Before Marxism (2nd ed.). — London: Macmillan, 1980. — p. 134, 138.

²⁹ Там само. — C. 139.

³⁰ К. Маркс. До єврейського питання // Там само. — Т. 1. — С. 361.

³¹ Там само. — С. 377.

³² Там само. — С. 356.

³³ Ф. Енгельс. Принципи комунізму // Там само. — Т. 4. — С. 320.

³⁴ К. Маркс. Начерк плану праці про сучасну державу // Там само. — Т. 42. — С. 212. Коментарі про цю працю див.: Hal Draper. Karl Marx’s Theory of Revolution. — New York and London: Monthly Review Press, 1977. — Vol. 1. — pp. 187 n — 188 n.

³⁵ Eric J. Hobsbawm. Marx, Engels and Politics // History of Marxism (ed. Eric Hobsbawm). — Vol. 1. Marxism in Marx’s Days. /119/ — Bloomington, IN: Indiana University Press, 1982. — pp. 230, 260 n.

³⁶ Anthony Giddens. A Contemporary Critique of Historical Materialism. — Vol. 1 Power, Property and the State. — Berkeley and Los Angeles: University of California Press, 1981. — p. 189.

³⁷ Там само. — C. 198.

³⁸ Claudia von Braunmuhl. On the Analysis of the Borgeois Nation State within the World Market Context // State and Capital. A Marxist Debate. (Ed. John Holloway and Sol Picciotto). — Austin, TX: University of Texas Press, 1978. — p. 171.

³⁹ Там само.

⁴⁰ Z. A. Pelczynski. Nation, Civil Society, State: Hegelian Sources of the Marxian Non-theory of Nationality // The State and Civil Society: Studies in Hegel’s Political Philosophy (ed. Z. A. Pelczynski). — Cambridge: Cambridge University Press, 1984. — p. 277.

⁴¹ Там само. — C. 278.

⁴² Там само. — С. 262.

⁴³ Там само. — С. 265 — 266.

⁴⁴ Там само. — С. 273.

⁴⁵ Там само. — С. 275.

⁴⁶ Там само. — С. 277.

⁴⁷ Там само. — С. 277.

⁴⁸ Leszek Kolakowski. Main Currents of Marxism. Its Origin, Growth and Dissolution. — Oxford: Oxford University Press, 1978. — p. 131.

⁴⁹ Там само. — C. 410; Див. також: Steven Lukes. Marxism and Morality. — Oxford: Clarendon Press, 1985. — p. 35.

⁵⁰ Michael Lowi. Marx and Engels: Cosmopolites // Critique. — 1981. — №14. — p. 11.

Попередня     Головна     Наступна