[Роман Шпорлюк. Комунізм і націоналізм: Карл Маркс проти Фрідріха Ліста. — К., 1998. — С. 120-144.]

Попередня     Головна     Наступна

5. «Комуністичний маніфест»

Читаючи «Маніфест Комуністичної партії», завжди варто пам’ятати одну обставину: його автор, Карл Маркс, не мав часу довго сидіти за письмовим столом: він поспішав на поле битви. (На обкладинці «Маніфесту» позначені два прізвища, проте відомий знавець біографії і творчості Маркса, Девід Маклілан, стверджує, і з цим погоджується більшість дослідників, що ця робота належить виключно перу Маркса) ¹. І справді, у майбутнього фундатора марксизму не було часу, та й взагалі, він не бачив потреби у тому, щоб писати «велику працю», будувати систему, яка б обґрунтовувала його програму. Маркс був впевнений: він розгадав таємниці минулого і знайшов ключ до майбутнього людства — все здавалося цілком зрозумілим. Принципи комунізму, — писав він у «Маніфесті», — не є щось «... вигадане або відкрите тим чи іншим обновителем світу. Вони є лише загальним виразом дійсних відносин нинішньої класової боротьби, виразом історичного руху, що відбувається на наших очах» ².

Цілком очевидно, що Маркс — автор «Маніфесту» не відрізнявся від Маркса, котрий декілька років перед тим закінчив «Тези про Фоєрбаха» таким реченням: «Філософи тільки по-різному пояснювали світ, але справа полягає в тому, щоб змінити його» ³.

Навряд чи автор «Маніфесту» тоді уявляв собі, що значну, інтелектуально найпродуктивнішу частину свого життя він таки присвятить роботі над «великою книгою» — грандіозній спробі зайвий раз /121/ пояснити світ. І, звичайно, навряд чи йому спадало на думку те, що перший том цієї книги з’явиться лише через двадцять років, а самий задум так і залишиться до кінця не здійсненим на час смерті його автора у 1883 р.

Революція, вважав Маркс, працюючи над «Маніфестом», не чекатиме, доки будуть докладно осмислені і вирішені складні проблеми політичної економії. Тон і настрій автора дихали оптимізмом і впевненістю. Про це свідчить сам стиль «Маніфесту», і читач, незалежно від його ставлення до арґументів автора, завжди залишається під враженням від цього амбітного і масштабного бачення світових проблем. «Яка праця! Коли б не повертався до неї — завжди вражає!» — так говорив про «Маніфест» видатний французький історик, якому довелося слухати читання вголос цього твору у найнепридатніших для цього обставинах — у німецькому таборі для війсковополонених у 1943 р. ⁴. Менш пристрасний, але не менш видатний коментатор, Ісая Берлін, вважав «Маніфест» унікальним твором, який представляє «найзахоплюючий виклад» Марксових поглядів ⁵.

Ми не збираємося подавати чергову інтерпретацію цієї найвідомішої і найвпливовішої з праць Маркса, котра і донині викликає щирий інтерес дослідників ⁶. Натомість, аналізуючи «Маніфест», який став унікальним за своїм характером, змістом і викладом світоглядних ідей Маркса, ми спробуємо з’ясувати, яке місце посідало серед них національне питання.

У попередньому розділі ми з’ясували, що Маркс цікавився національною проблемою й раніше, до появи «Маніфесту». Отже, його думки з цього приводу не варто розцінювати як побіжні або випадкові ко-/122/ментарі, вони були результатом серйозних міркувань. У передмові до одного з видань «Маніфесту» Гарольд Ласкі доводить, що зауваження Маркса щодо протекційного митного тарифу «було спрямоване головним чином проти Фрідріха Ліста (який помер за рік до цього) та його системи німецької національної економії, яка будувалася на ідеї тісного митного союзу як першооснови процвітання». Ласкі (єдиний автор, котрий звернув увагу на «антилістіанські» пасажі «Маніфесту»), вважає, що це Марксове зауваження було також реакцією на поширення ідей американських економістів, зокрема Александера Гамільтона («Доповідь про виробників-промисловців» (1791)) і Генрі Кері, працям яких Маркс і Енґельс «приділяли особливу увагу» ⁷. Очевидно, Ласкі має рацію, отже, «Маніфест» можна розцінювати не тільки як фронтальну атаку на буржуазію і «класичний капіталізм», але також як «антинаціоналістичний маніфест» людини, яка виступила проти німецького націоналізму в особі його головного представника — Фрідріха Ліста.

На перший погляд, невпорядковані та побіжні згадки про нації розкидані по всій праці. Однак розглядати їх ізольовано від основної лінії «Маніфесту» було б помилкою. Навпаки, звернення до стрижневих ідей твору допоможе найкраще зрозуміти ставлення Маркса до національного питання, яке, здавалося б, перебуває «на периферії» «Маніфесту». Центральна ідея Марксової концепції історичного процесу висловлена у такому пасажі: «Історія всіх суспільств, що існували до цього часу, була історією боротьби класів» ⁸. Ця ідея проходить через весь твір у різних варіантах: «Історія всіх дотеперішніх суспільств рухалась у класових протилежностях, які в різні епохи складалися по-різному» ⁹. Ці епохи змі-/123/нювались таким чином:

«Вільний і раб, патрицій і плебей, поміщик і кріпак, майстер і підмайстер, коротко кажучи, гнобитель і гноблений перебували у вічному антагонізмі один до одного, вели невпинну, то приховану, то явну боротьбу, яка завжди кінчалася революційною перебудовою всього суспільства або загальною загибеллю класів, що вели між собою боротьбу» ¹⁰.

Багато хто вважає, що, згідно з Марксом, історичний розвиток був безперервним поступальним рухом. Утім, побіжно зауважимо: з попередньої цитати випливає, що Маркс визнавав, що в певних історичних ситуаціях класовий конфлікт може закінчитися «загальною загибеллю класів, які вели між собою боротьбу». Щоправда, якщо брати до уваги загальний контекст «Маніфесту», це зауваження Маркса дійсно здається другорядним. Воно ніяк не позначається на загальному марксистському баченні історії та політики, марксистський світогляд залишається засадничо оптимістичним. (Тільки ядерна епоха змусила багатьох, але не всіх марксистів задуматися над тим, що класовий конфлікт може призвести до результату, який буде однаково трагічним для всіх).

Утім, як нам відомо, навіть найзагальніша Марксова формула про зміст історичного розвитку не стала загальним і єдиним дороговказом для істориків-марксистів: далеко не всі вони писали світову історію як історію класів і класових конфліктів. Подібно до інших істориків, марксисти писали історію держав і націй, розглядаючи класи як об’єкти, що діяли в рамках націй або держав, віддаючи їм належне як важливішим і довготривалішим феноменам.

Для Маркса об’єктом історичного розвитку і відповідно — історичного дослідження було людство в ціло-/124/му. Головними дійовими особами на історичній сцені виступали класи. Нації, імперії, держави, релігії, міста-держави тощо були вторинними і мали розглядатися і оцінюватися з огляду на те, яке місце вони посідають у системі класових взаємин і класової боротьби у світовому масштабі. (Ця ідея пролунала також у «Німецькій ідеології», де йшлося про «громадянське суспільство» як «етап» в людській історії). Переходячи від історії до сучасності, Маркс наголошував на тому, що модерне, сучасне йому суспільство також поділяється на антагоністичні класи. Новітнє суспільство «... тільки поставило нові класи, нові умови гноблення і нові форми боротьби на місце старих». Проте, на відміну від попередніх епох, коли класові відносини були досить складними, «... епоха буржуазії ... спростила класові суперечності». Суспільство розколювалось на «. . два великі ворожі табори, на два великі класи, які стоять один проти одного, — буржуазію і пролетаріат». З іншого боку, в середні віки це були феодальні пани, васали, цехові майстри, підмайстри, кріпаки тощо, і всередині кожного з цих класів чи станів ще існували свої градації ¹¹.

Маркс визнавав, що процес спрощення, а точніше, поляризації класових відносин ще не завершився: й надалі існували «нижчі верстви середнього стану: дрібні промисловці, дрібні торговці і рантьє, ремісники і селяни...» Утім, вони доживали свої останні дні: «... всі ці класи опускаються в ряди пролетаріату, почасти через те, що їхнього маленького капіталу недосить для ведення великих промислових підприємств, щоб витримати конкуренцію з більшими капіталістами, почасти через те, що їхня професійна майстерність знецінюється внаслідок впровадження нових методів виробництва. Так рекрутується пролетаріат з усіх класів населення» ¹². /125/

Маркс у «Маніфесті» також стверджував, що у той час, як комуністи пропонують скасувати «буржуазну власність», їм не потрібно висувати вимоги скасування дрібноремісничої чи селянської власності: «Нам нема чого її знищувати, розвиток промисловості її знищив і знищує день у день» ¹³.

Отже, справжнє сузір’я класових сил сучасного для автора «Маніфесту» суспільства складалося з буржуазії, пролетаріату, котрий «з усіх класів, які протистоять тепер буржуазії ... являє собою дійсно революційний клас», та інших класів, які «... занепадають і знищуються з розвитком великої промисловості...» (У той же час пролетаріат представлявся як її «власний продукт»). Дрібного промисловця і торговця, ремісника і селянина Маркс ставив поряд з тими, хто бореться з буржуазією «... для того, щоб врятувати від загибелі своє існування як середніх станів. Отже, вони не революційні, а консервативні. Навіть більше, вони реакційні: вони прагнуть повернути назад колесо історії» ¹⁴.

Якщо класова поляризація була першою новою рисою модерного суспільства, то інтернаціоналізація і глобалізація історичних процесів, тобто всесвітня уніфікація, — була другою. Одним з найнаочніших проявів глобальної уніфікації було створення світового ринку, яке Маркс вважав поворотним моментом у світовій історії. «... Світовий ринок, що його підготувало відкриття Америки... викликав колосальний розвиток торгівлі, мореплавства і засобів сухопутного сполучення. Це в свою чергу вплинуло на розширення промисловості, і в тій же мірі, в якій росли промисловість, торгівля, мореплавство, залізниці, розвивалась буржуазія, вона збільшувала свої капітали і відтісняла на задній план усі класи, успадковані від середньовіччя» ¹⁵. /126/

Економічна необхідність — «потреба в дедалі збільшуваному збуті продуктів...» — змушує буржуазію поширювати свою діяльність по всьому світові. «Скрізь мусить вона вкоренитися, скрізь закріпитися, скрізь встановити зв’язки» ¹⁶. «Буржуазія відіграла в історії надзвичайно революційну роль», руйнуючи старі відносини, цінності, вірування, правила і звичаї. «Особисту гідність людини перетворила вона в мінову вартість і поставила на місце незліченних дарованих і набутих свобод одну безсовісну свободу торгівлі» ¹⁷.

На місце старих цінностей і відносин, повторює Маркс в іншому місці, прийшла «... вільна конкуренція, з відповідним їй суспільним і політичним ладом, з економічним і політичним пануванням класу буржуазії» ¹⁸.

Усе це, за Марксом, відбувалося у всесвітніх масштабах. Чи означало це поступове встановлення панування одних націй над іншимиї Одним з проявів панування буржуазії, писав Маркс, стало підпорядкування «села» пануванню «міста». Створення «величезних міст» вирвало значну частину населення «... з ідіотизму сільського життя». Маркс розвиває цю думку далі і пише, що подібно до того, як буржуазія зробила село залежним від міста, «... так само варварські і напівварварські країни вона зробила залежними від країн цивілізованих, селянські народи — від буржуазних народів, Схід — від Заходу» ¹⁹.

Якщо поставити в один логічний ряд Марксові ідеї щодо майбутнього селянства як класу та його концепцію «селянських націй», може скластися враження, що він передбачав зникнення цих націй або їх розчинення в «буржуазних» націях. Однак, гадається, у «Маніфесті» йшлося про інше. Коли буржуазія розвиненої частини світу поширювала свій /127/ вплив на решту земної кулі, не йшлося про нав’язування влади однієї нації іншим, тобто цей процес, якщо вірити Марксові, не мав національного змісту. «Буржуазія швидким удосконаленням усіх знарядь виробництва і безмежним полегшенням засобів сполучення втягує в цивілізацію всі найбільш варварські народи. <...> Вона під страхом загибелі змушує всі нації прийняти буржуазний спосіб виробництва, змушує їх заводити у себе так звану цивілізацію, тобто ставати буржуа. Словом, вона створює собі світ за своїм образом і подобою» ²⁰.

На протилежність націоналістичному світоглядові, Маркс не вважав, що певні нації ставали дедалі подібнішими до Англії, Франції чи Голландії, ні, вони ставали «буржуазними». Досить чітко тут подається ідея, згідно з якою буржуазні нації дедалі більше «денаціоналізуються». Цю думку Маркс висловив, кажучи, що, експлуатуючи світовий ринок, буржуазія «... зробила виробництво і споживання всіх країн космополітичним». Розвиток космополітичної економіки, пише далі Маркс, викликає незадоволення реакціонерів, оскільки вириває з-під ніг промисловості національний ґрунт. Нова світова економіка руйнувала «споконвічні національні галузі». Цілком зрозуміло, що Маркс відносив національну промисловість до старих часів, а сучасну промисловість і торгівлю, які постачають продукцію до «найвіддаленіших країн і найрізніших кліматів», він вважав «позанаціональними» ²¹.

Маркс недвозначно охарактеризував процес інтернаціоналізації як всесвітній: «Національна відособленість і протилежності народів усе більше і більше зникають уже з розвитком буржуазії, зі свободою торгівлі, світовим ринком, з одноманітністю промислового виробництва і відповідних йому умов життя» ²². /128/

Цей висновок Маркса особливою мірою стосувався розвинених націй (інших — з їхнім поступовим втягненням в систему міжнародного обміну). З ним збігається і таке міркування: «Замість старої місцевої і національної замкнутості та існування за рахунок продуктів власного виробництва приходить всебічний зв’язок і всебічна залежність націй однієї від одної. Це однаковою мірою стосується як матеріального, так і духовного виробництва. Плоди духовної діяльності окремих націй стають загальним надбанням. Національна односторонність і обмеженість стають все більш і більш неможливими, і з багатьох національних та місцевих літератур утворюється одна всесвітня література» ²³.

Отже, як бачимо, Маркс вже не казав про те, що саме англійська література витісняє німецьку, французьку або індійську, як він доводив колись, що англійський (або французький чи голландський) спосіб життя нав’язувався іншим народам. Навпаки, він казав, що світова (не англійська) література з’явиться на місці національних літератур і що буржуазний спосіб життя зітре національні уклади. Ще раз зауважимо: для Маркса «національне» було синонімом «домодерного».

З огляду на це, для Маркса було б логічним продовжити цей ряд і зробити висновок про формування міжнародної чи транснаціональної буржуазії і про занепад старої національної буржуазії окремих країн. Однак він вважав, що буржуазія залишатиметься поділеною на національні «загони». В одному місці у «Маніфесті» йдеться, наприклад, про те, що буржуазія «... веде безперервну боротьбу ... завжди проти буржуазії всіх зарубіжних країн» ²⁴. В іншому — читаємо про те, що «пролетаріат кожної країни, звичайно, повинен спершу покінчити із своєю влас-/129/ною буржуазією» ²⁵. Цьому реченню передує заява: «Якщо не за змістом, то за формою боротьба пролетаріату проти буржуазії є спочатку боротьба національна» ²⁶. Далі у тексті Маркс пояснює, що «... пролетаріат повинен передусім завоювати політичне панування, піднятися до становища національного класу (в англійському варіанті 1888 р. написано «піднятися до становища провідного класу нації». — Ред.), конституюватись як нація; він сам поки що національний, хоч і зовсім не в тому значенні, як розуміє це буржуазія» ²⁷.

На заяву Маркса щодо «пролетаріату кожної країни» та його «власної буржуазії» звернув увагу Бенедикт Андерсон. Він застерігає: «У будь-якому теоретичному творі слово «звичайно» має увімкнути червоне світло перед прискіпливим читачем». Далі він робить ширше узагальнення щодо проблеми взаємин марксизму і націоналізму. Андерсон зауважує, що «націоналізм виявився незручною аномалією для марксистської теорії, і саме через це він у ній скоріше замовчується, ніж спростовується». Підтвердження цьому Андерсон вбачає, зокрема, у тому, який займенник використовує Маркс («своя власна буржуазія»). Далі він вказує на те, що вже понад сто років марксисти користуються концепцією «національної буржуазії», однак не зробили «жодної серйозної спроби теоретично обґрунтувати відповідність прикметника». Вони так і не пояснили, чому «саме такий поділ буржуазії — з погляду виробничих відносин всесвітнього класу, є теоретично важливим» ²⁸.

Андерсон має рацію, і його зауваження висуває серйозну проблему перед сучасними марксистами. Що ж до Маркса у 1847 — 1848 рр., то він вживав такі вислови досить випадково, не надаючи теоре-/130/тичного чи практичного значення набагато важливішому фактові, який визнавався беззастережно: існуванню окремих держав. Проте, якщо політичні форми і структури є відображенням та інструментом економічних відносин, чому окремі держави виживають в умовах світового ринку? Чому «унітарна» світова економіка не створює «відповідної» політичної «надбудови»?

По-перше, можна сказати: Маркс не вважав, що світова економіка потребує єдиної держави. Вільна торгівля і надалі ґарантувала існування світової економіки і ринку без будь-яких обмежень — усе це він сприймав як самозрозумілі речі. (Це припущення не суперечить його згадці про «єдиний митний тариф», оскільки ця згадка стосувалася того випадку, коли ізольовані одна від одної області певної держави з’єднуються в одне ціле: «... з одним урядом, з одним законодавством, з одним національним класовим інтересом, з одним митним кордоном» ²⁹.

По-друге, він справді вірив у те, що капіталізм доживає свої останні дні. На порозі стояла пролетарська революція. І якщо в проблемі «буржуазія і національне питання» у Маркса могли залишатися якісь нез’ясовані моменти, то в іншому в нього не залишалося жодних сумнівів: пролетаріат — понад такими проблемами.

«Робітники не мають вітчизни. У них не можна відняти те, чого у них немає» ³⁰. Ці знамениті і досить заяложені від частого цитування слова не були простою констатацією матеріальних злиднів або правового чи політичного статусу пролетаріату. Скоріше їх варто сприймати у контексті інших висловлювань «Маніфесту» та попередніх праць Маркса. Ці слова стоять у «Маніфесті» поруч із висновком про зникання національних відмінностей. Після них іде ви-/131/сновок-передбачення: «Панування пролетаріату ще більше прискорить їх зникнення. З’єднання зусиль, принаймні цивілізованих країн, є одна з перших умов визволення пролетаріату». Разом з цим, «... буде знищена і експлуатація однієї нації іншою», а також і експлуатація людини людиною. «Разом з антагонізмом класів усередині нації впадуть і ворожі відносини націй між собою» ³¹. Гадається, Маркс мав на увазі, але не сказав цього відверто, що ворожнеча між націями зникне разом з самими націями.

Які ж якості і умови життя позбавляли пролетаріат «національної обмеженості»? Маркс представив гнітючу, змальовану чорними фарбами картину життя пролетаріату в умовах капіталізму — виникнення за таких умов почуття інтернаціональної солідарності виглядало досить проблематичним, не кажучи вже про здатність осягнути інтереси, які виходять за межі місцевих чи тим більше — національних. Отже, у «Маніфесті» читаємо, що і кріпакові, і дрібному буржуа за часів феодалізму як представникам пригніченого класу все ж таки ґарантувалися певні умови, які забезпечували їм подальше існування. На відміну від них, сучасний робітник не мав таких ґарантій: «Навпаки, сучасний робітник з проґресом промисловості не підіймається, а все більше опускається нижче умов існування свого власного класу. Робітник стає паупером, і пауперизм росте ще швидше, ніж населення і багатство» ³².

Це свідчить про те, веде далі Маркс, «... що буржуазія більше не здатна залишатися пануючим класом суспільства і нав’язувати всьому суспільству умови існування свого класу як регулюючий закон». Доказом цієї суспільної неспроможності буржуазії була також її нездатність «... запезбечити своєму ра-/132/бові навіть рабського рівня існування...» Вона була «... змушена дати йому опуститись до такого становища, коли вона сама повинна його харчувати замість того, щоб харчуватися його коштом. Суспільство не може більше жити під її владою, тобто її життя більше не сумісне з суспільством» ³³.

Усе це виглядає так, нібито йдеться про перетворення пролетаріату на «люмпен-пролетаріат, цей пасивний продукт гниття найнижчих верств старого суспільства». Цей люмпен-пролетаріат, вважає Маркс, «... місцями втягується пролетарською революцією в рух, але в силу всього свого життєвого становища він далеко більш схильний продавати себе для реакційних підступів» ³⁴.

Це тільки один бік Марксового бачення майбутнього робітничого класу, але саме той, про який часто забувають. Як зауважує Алфред Дж. Меєр, «концепція люмпен-пролетаріату є свідченням того, що у Маркса було дві теорії робітничого класу, цілком протилежні одна одній» ³⁵.

Яким же був другий бік Марксового бачення пролетаріату? Як виглядала ця теорія? Що запобігало «декласуванню» робітничого класу чи його більшості в жахливих умовах буржуазного панування?

По-перше, Маркс вважав, що розвиток промисловості, спровокований буржуазією, сприяє подоланню взаємного відчуження робітників, породженого конкуренцією, тобто умовами найманої праці («наймана праця тримається виключно на конкуренції робітників між собою»); на зміну цьому відчуженню робітників мало прийти «... революційне об’єднання їх через асоціацію». Отже, робив висновок Маркс, буржуазія «... виробляє насамперед своїх власних могильників, її загибель і перемога пролетаріату однаково неминучі» ³⁶. /133/

Маркс наголошував: конкуренція між робітниками є головною перешкодою «організації пролетаріату в клас і тим самим — у політичну партію». Історія пролетаріату для нього фактично була історією формування «дедалі ширшого об’єднання робітників». Вдосконалення засобів сполучення, особливо залізниць, встановлює і зміцнює зв’язок між робітниками різних місцевостей, а це в свою чергу допомагає «... централізувати багато місцевих вогнищ боротьби ... і злити їх в одну національну класову боротьбу. А всяка класова боротьба є боротьба політична» ³⁷. Одним з політичних завдань цієї боротьби було, за Марксом, визнання окремих інтересів робітників законодавчим порядком, що досягалося шляхом використання чвар між окремими верствами буржуазії ³⁸. (Одним з досягнень такого роду Маркс вважав закон про десятигодинний робочий день в Англії: прийняття закону на користь робітників у капіталістичній Англії було свідченням ефективності політичної боротьби).

Маркс також вважав, що пролетаріат набуває необхідного політичного досвіду, допомагаючи буржуазії у боротьбі проти аристократії, певних реакційних верств самої буржуазії і буржуазії інших країн. В ході цих баталій буржуазія була змушена «звертатися до пролетаріату, закликати його на допомогу і втягувати його таким чином у політичний рух. Отже, вона сама передає пролетаріатові елементи своєї власної політичної і загальної освіти, тобто зброю проти самої себе» ³⁹.

Велику кількість «елементів освіти» приносять пролетаріатові також цілі верстви пануючого класу, які кидає в його лави розвиток промисловості ⁴⁰.

Нарешті, і це не менш цікаво, якщо брати до уваги історичний світогляд Маркса, частина представ-/134/ників певного класу спроможна долати навіть «залізні» закони соціальної Гравітації, проголошені у «Маніфесті». Коли класова боротьба наближається до розв’язки, «... невелика частина пануючого класу відрікається від нього і приєднується до революційного класу, до того класу, якому належить майбутнє. Ось чому, як раніше частина дворянства переходила до буржуазії, так тепер частина буржуазії переходить до пролетаріату, а саме — частина буржуаідеологів, які піднеслися до теоретичного розуміння всього ходу історичного руху» ⁴¹.

Отже, Маркс чітко вказав на те, що деякі «буржуазні ідеологи» можуть переходити на бік пролетаріату не внаслідок змін в їхньому соціально-економічному становищі, а шляхом свідомого і вільного вибору, в основі якого лежить вище розуміння «всього ходу історичного руху». Інакше кажучи, деякі буржуазні ідеологи були здатні адекватно сприймати реальність без обмежень і перекручень, властивих буржуазії в цілому як класові в силу об’єктивних історичних умов.

Це міркування Маркса варто мати на увазі при розгляді його концепції місця і ролі комуністів у пролетарському русі. Маркс стверджував, що «комуністи не є особливою партією, яка протистоїть іншим робітничим партіям», і заявив, що «у них немає ніяких інтересів, відокремлених від інтересів всього пролетаріату в цілому». Комуністи не висувають якихось «особливих принципів, під які вони хотіли б підігнати пролетарський рух». Що ж, зрештою, вони таки роблять? «Комуністи відрізняються від усіх інших пролетарських партій лише тим, що, з одного боку, в боротьбі пролетарів різних націй вони виділяють і відстоюють спільні, незалежні від національності інтереси всього пролетаріату; з другого боку, тим, що на різних ступенях /135/ розвитку, через які проходить боротьба пролетаріату з буржуазією, вони завжди є представниками інтересів руху в цілому.

Отже, комуністи на практиці є найрішучішою, найпередовішою частиною робітничих партій усіх країн, а в теоретичному відношенні вони мають перед рештою маси пролетаріату ту перевагу, що розуміють умови, хід і загальні результати пролетарського руху.

Найближча мета комуністів та сама, що й усіх інших пролетарських партій: формування пролетаріату в клас, повалення панування буржуазії, завоювання пролетаріатом політичної влади» ⁴².

Цей перелік викликає більше запитань, ніж дає відповідей. Які особливі якості давали саме комуністам, а не комусь іншому, право промовляти від імені всього пролетаріату, незалежно від національності? Які переваги перед іншими мали комуністи, щоб «виступати від імені руху в цілому»? Чи не було це заявкою на вищість і лідерство в русі? Що зробили комуністи для того, щоб перетворитися на «найрішучішу і найпередовішу частину робітничих партій усіх країн», і чи вдалося їм запевнити у цьому інших, кого вони збиралися «спонукати до руху вперед»? Яким чином саме їм вдалося здобути теоретичну перевагу «розуміння умов, ходу і загальних результатів пролетарського руху», перевагу, якої була позбавлена більшість робітників? Нарешті, хто міг підтвердити законність усіх цих «повноважень»? Чи такі питання може ставити лише читач кінця двадцятого століття, здатний впізнати в Марксових заявах перші формулювання ленінського плану побудови «партії нового типу»?

Утім, облишмо питання, які ми ставимо тому, що вже знаємо, що сталося «після Маркса». Натомість /136/ зосередимося на самому тексті «Маніфесту» і спробуємо з’ясувати справжнє обличчя тих «комуністів», про яких у ньому йшлося. Перш за все згадаємо: Маркс підкреслював роль політичних і просвітницьких факторів у формуванні пролетаріату як класу (на противагу масі пауперів, якою б той залишався без політичної організації, досвіду і т. ін.) По-друге, беремо до уваги Марксове зауваження про те, що за певних умов буржуазні ідеологи переходять на бік пролетаріату. З огляду на це, чи буде виглядати неісторичним припущення про те, що комуністи, про яких писав Маркс, все ж таки відрізнялися від робітників, належали до якоїсь іншої групи?

Вірогідність цього припущення зростає, коли читаєш заключну частину «Маніфесту»: «Ставлення комуністів до різних опозиційних партій». Перед тим як у загальних рисах визначити програму конкретних дій комуністів у конкретних країнах, «Маніфест» окреслює загальну для всіх ідею: «Комуністи борються в ім’я найближчих цілей та інтересів робітничого класу, але в той же час в русі сьогоднішнього дня вони відстоюють і майбутність руху» ⁴³.

Відповідно з цим, у Німеччині, «... оскільки буржуазія виступає революційно, комуністична партія бореться разом з нею проти абсолютної монархії, феодальної земельної власності і реакційного міщанства» ⁴⁴. Проте водночас «... вона ані на хвилину не перестає виробляти у робітників якомога яснішу свідомість ворожої протилежності між буржуазією і пролетаріатом, щоб німецькі робітники могли зараз же використати суспільні і політичні умови, які має принести з собою панування, як зброю проти неї ж самої, щоб зараз же після повалення реакційних класів у Німеччині почалась боротьба проти самої буржуазії» ⁴⁵. /137/

Наступний абзац пояснює, чому саме Німеччина є настільки важливою для комуністів: «На Німеччину комуністи звертають головну увагу через те, що вона перебуває напередодні буржуазної революції, через те, що вона вчинить цей переворот при більш проґресивних умовах європейської цивілізації взагалі, з далеко більш розвиненим пролетаріатом, ніж в Англії XVII і Франції XVIII століття. Отже, німецька буржуазна революція може бути лише безпосереднім прологом пролетарської революції» ⁴⁶.

Ясна річ, усе це могло бути зрозумілим тільки для тих, чиї політичні та історичні погляди не були обмежені «вузькими» інтересами Німеччини. Мабуть, ми не зробимо великого наукового відкриття, якщо скажемо, що коли у «Маніфесті» йшлося про «комуністів», крізь цю словесну абстракцію проступали знайомі обличчя панів Маркса і Енґельса (і, можливо, жменьки їхніх найближчих прибічників, обізнаних з їхніми планами).

З огляду на все вищезгадане ставало зрозумілим, що німецька буржуазія не може розраховувати на власне «світле майбутнє». Стосовно цього Маркс не відійшов від своїх попередніх висловлювань з даного приводу. Разом з тим чимала увага в «Маніфесті» приділяється розробці ще однієї програми для Німеччини, отже, ця програма, очевидно, мала для Маркса неабияке значення. Розглянемо її.

Багато дослідників вважають третю частину «Маніфесту» — «Соціалістична і комуністична література», нецікавою, досить нудною і взагалі неважливою. У деяких виданнях її взагалі пропускають. Навряд чи можна погодитися з таким підходом хоча б уже тому, що там йдеться про ті течії, які сам Маркс у свій час вважав достатньо впливовими і важливими для аналізу. Для нашого дослідження найцікавішим /138/ розділом є, звичайно, той, що присвячений «німецькому, або «істинному» соціалізмові», як назвав його Маркс.

Німецький соціалізм у Марксовій інтерпретації вміщено під спільним гаслом «реакційного соціалізму» разом з французьким і англійським феодальним та дрібнобуржуазним соціалізмом. Соціальною основою «німецького соціалізму» Маркс вважав «реакційні класи» (дрібну буржуазію, селянство тощо). Свої міркування він починає з того, що у Франції соціалістична і комуністична література утворювалась у суспільстві, де вже панувала буржуазія, отже, вона була вираженням боротьби проти цього панування. Що ж до Німеччини, то сюди така література була перенесена тоді, коли буржуазія «... щойно почала свою боротьбу проти феодального абсолютизму» ⁴⁷. Однак перенесення ідей з Франції до Німеччини не було перенесенням відповідних умов життя. Відмінності суспільних умов двох країн призвели до того, що практичні ідеї Французької революції були трансформовані в умоглядні категорії і теоретичні конструкції німецьких філософів. Отже, французька комуністична і соціалістична література була таким чином «зовсім вихолощена». «І тому, що в руках німця, — писав Маркс, — вона перестала виражати боротьбу одного класу проти іншого, то німець був певен, що він піднявся вище «французької односторонності», що він відстоює, замість істинних потреб, потребу в істині, а замість інтересів пролетаріату — інтереси людської сутності, інтереси людини взагалі, людини, яка не належить ні до якого класу і взагалі існує не в дійсності, а в туманних небесах філософської фантазії ⁴⁸.

Утім, це не було аполітичним «філософствуванням». З посиленням боротьби буржуазії проти фе-/139/одального ладу німецький соціалізм «... втратив свою педантичну невинність», він став знаряддям старих реакційних режимів у боротьбі проти ліберальних ідей і програм. «Істинний» соціалізм використовувався реакцією для атак на лібералізм, представницьку державу, буржуазну свободу і рівність для того, щоб «... проповідувати народній масі, що в цьому буржуазному русі вона не може нічого виграти, але, навпаки, ризикує все втратити». Німецький соціалізм «... забував, що французька критика ... передбачала сучасне буржуазне суспільство», якого не було в Німеччині ⁴⁹.

Німецький соціалізм був не тільки «зброєю в руках німецьких урядів проти буржуазії», він також «... безпосередньо служив вираженням реакційних інтересів, інтересів німецького міщанства. В Німеччині дійсну суспільну основу існуючого порядку речей становить дрібна буржуазія, яка була успадкована від XVI століття і відтоді раз у раз знову з’являється в тій чи іншій формі.

Збереження її рівнозначне збереженню порядку речей, що існує в Німеччині. Від промислового і політичного панування буржуазії вона зі страхом чекає своєї неминучої загибелі, з одного боку, внаслідок концентрації капіталу, а з другого — внаслідок росту революційного пролетаріату. Їй здавалося, що «істинний» соціалізм одним пострілом убиває двох зайців. І «істинний» соціалізм ширився, як зараза» ⁵⁰.

Для нас вже не є важливим, чи мав Маркс дійсні підстави для нищівних епітетів або звинувачень на адресу німецького соціалізму; наприклад, чи справді останній «... проголосив німецьку націю зразковою нацією, а німецького міщанина — зразком людини» ⁵¹. Для дослідника марксизму і націоналізму німецький соціалізм у Марксовій інтерпретації вигля-/140/дає як ідеологічний прояв інтересів тих груп (дрібна буржуазія, ремісники і селянство), які в період 1840-х років шукали своє місце у суспільстві і які, за Марксом, були приречені капіталізмом на загибель. Цей «соціалізм», вказував Маркс, проголосив, що «... він у своїй величній безсторонності стоїть вище всякої класової боротьби» «. (Це до того ж передбачало наявність спільного для всіх класів національного інтересу і національної солідарності, проте Маркс не переймався такими «дрібницями»).

Напередодні 1848 р. Маркс був впевнений не тільки у неспроможності німецького соціалізму, але і в тому, що буржуазна революція, якщо вона навіть і відбудеться у Німеччині, буде лише епізодом, що передуватиме неминучій пролетарській революції.

Марксові передбачення не здійснилися. Зараз уже зрозуміло, що його сучасники, котрих він так нещадно критикував, навісивши їм ярлик «німецького соціалізму», намагалися сформулювати ідейну платформу, програму, подібну до тієї, яка з’явилася через декілька десятиліть після 1848 р. в Росії під назвою народництва. У двадцятому столітті такі ідеї набули поширення у третьому світі, але вже як марксистські, хоча саме історичний сценарій Маркса недвозначно відкидав ідею союзу пролетаріату з селянством, яке, на його думку, було реакційнішим за буржуазію.

Цілком очевидно, що Маркс помилявся. Проте цей факт сам по собі нічого не додає для нашого розуміння процесів, які ми взялися досліджувати. Перш ніж рухатися далі, докладно аналізувати націоналізм, варто зробити декілька коротких зауважень узагальнюючого характеру.

По-перше, Маркс був не єдиний (і саме в цьому він не помилявся), хто вважав, що передреволюційна /141/ Європа перебуває у стані глибокої кризи, яка охоплює не тільки економіку і соціальну сферу, але і політику, і навіть релігійне життя. Люди відчували, що весь світ довкола них переживає глибинні зрушення, що на черзі стоять нові засоби і шляхи (наукові, філософські чи релігійні) вирішення проблем, породжених кризою суспільства. Такі настрої і думки висловлювалися багатьма мислителями, незалежно від їхньої політичної орієнтації, — радикалами і консерваторами, революціонерами і реформаторами тощо ⁵³.

По-друге, не тільки Маркс, а й фактично всі його сучасники, незалежно від того, були вони «правими» чи «лівими», виявилися на диво короткозорими стосовно націоналізму. Вони не помітили того, що націоналізм уже перетворився на могутню силу, яка об’єднує маси для досягнення його ідеалів. Навіть коли Маркс звертав увагу на націоналізм (наприклад, у дискусії з Лістом), він оцінював його не більше, ніж як інтелектуальну чи політичну течію. Як ми побачимо далі, націоналізм змінював саму суспільну дійсність — навіть ті її аспекти, які Маркс вважав незмінними. Незважаючи на те, що націоналізм, як пише Ісая Берлін, панував у Європі значну частину дев’ятнадцятого століття і виявився навіть ще потужнішим у двадцятому, більшість впливових мислителів дев’ятнадцятого століття не тільки не побачили його тодішніх можливостей, але й не спромоглися передбачити його майбутнє ⁵⁴.

Примітки

¹ David McLellan. Karl Marx: His Life and Thought. — New York: Harper and Row, 1973. — p. 180. /142/

² К. Маркс і Ф. Енґельс. Маніфест Комуністичної партії // Твори. — Т. 4. — С. 422.

³ Там само. — Т. 3. — С. 4.

⁴ Pierre Vilar. Marx and the Concept of History // The History of Marxism. — p. 68.

⁵ Isaiah Berlin. Socialism // Chamber’s Encyclopaedia (rev. ed). — Oxford: Pergamon, 1967. — Vol. 12. — p. 646.

⁶ Наведемо декілька прикладів, які можуть бути ілюстрацією тривалого інтересу дослідників до цієі праці: Y. Wagner and M. Strauss. The Programme of the Communist Manifesto and It’s Theoretical Foundations // Political Studies 17. — December 1969. — №4. — pp. 470 — 484; Horace B. Davis. Nations, Colonies and Social Classes: The Position of Marx and Engels // Science and Society 29. — 1965. — №1. — pp. 26 — 43; John Cunliffe. Marx’s Politics — The tensions in the Communist Manifesto // Political Studies 30. — December 1982. — №. 4. — pp. 569 — 574; Roman Rosdolsky. Worker and Fatherland: A Note on a Passage in the Communist Manifesto // Science and Society 29. — Summer 1965. — №1. — pp. 330 — 337; J. M. Blant. Nationalism as an Autonomous Force // Science and Society 46. — Spring 1982. №1. — pp. 1 — 23; Paul N. Sigel. The Style of the Communist Manifesto II Science and Society 46. — Summer 1982. — pp. 222 — 229; Michael Levin. Deutschmarx: Marx, Engels, and the German Question // Political Studies 29. — December 1981. — №4. — pp. 537 — 554.

⁷ Harold J. Laski. An Introduction // Karl Marx and Friedrich Engels. The Communist Manifesto. — New York: New American Library, 1982. — pp. 50 — 51.

⁸ K. Маркс і Ф. Енґельс. Маніфест Комуністичної партії // Там само. — Т. 4. — С. 410.

⁹ Там само. — С. 429.

¹⁰ Там само. — С. 410.

¹¹ Там само. — С. 410 — 411.

¹² Там само. — С. 416 — 417.

¹³ Там само. — С. 422.

¹⁴ Там само. — С. 419.

¹⁵ Там само. — С. 411.

¹⁶ Там само. — С. 413.

¹⁷ Там само. — С. 412.

¹⁸ Там само. — С. 415.

¹⁹ Там само. — С. 414. /143/

²⁰ Там само. — С. 413 — 414.

²¹ Там само. — С. 413.

²² Там само. — С. 428.

²³ Там само. — С. 413.

²⁴ Там само. — С. 418.

²⁵ Там само. — С. 420.

²⁶ Там само.

²⁷ Там само. — С. 428.

²⁸ Benedict Anderson. Imagined Communities: Reflections on the Origin and Spread of Nationalism. — London: Verso and NLB, 1983. — p. 13. (Виділення в оригіналі).

²⁹ К. Маркс і Ф. Енґельс. Маніфест Комуністичної партії // Там само. — Т. 4. — С. 414.

³⁰ Там само. — С. 428.

³¹ Там само.

³² Там само. — С. 420.

³³ Там само.

³⁴ Там само. — С. 419.

³⁵ Alfred G. Meyer. Review of A Dictionary of Marxist Thought (ed. Tom Bottomore et al. — Cambridge: Harvard University Press, 1983) // Political Theory 12. — August 1984. — №3. — p. 448.

³⁶ K. Маркс і Ф. Енґельс. Маніфест Комуністичної партії // Там само. — Т. 4. — С. 420.

³⁷ Там само. — С. 418.

³⁸ Там само.

³⁹ Там само.

⁴⁰ Там само.

⁴¹ Там само. — С. 418 — 419.

⁴² Там само. — С. 421.

⁴³ Там само. — С. 440.

⁴⁴ Там само. — С. 440 — 441.

⁴⁵ Там само. — С. 441.

⁴⁶ Там само.

⁴⁷ Там само. — С. 434.

⁴⁸ Там само. — С. 434 — 435.

⁴⁹ Там само. — С. 435.

⁵⁰ Там само.

⁵¹ Там само. — С. 436.

⁵² Там само. /144/

⁵³ George Lichtheime. Marxism. — p. 24 — 26; Див. також: James H. Billington. Fire in the Minds of Men: Origins of the Revolutionary Faith. — New York: Basic Books, 1980.

⁵⁴ Isaiah Berlin. Nationalism // Isaiah Berlin. Against the Current: Essays in the History of Ideas. — New York: Viking, 1979. — p. 337.

Попередня     Головна     Наступна