[Роман Шпорлюк. Комунізм і націоналізм: Карл Маркс проти Фрідріха Ліста. — К., 1998. — С. 145-180.]

Попередня     Головна     Наступна

Частина друга

6. Націоналізм до Ліста

Серед багатьох сучасних дослідників націоналізму, праці яких уже стали хрестоматійними, панує впевненість, що інтелектуальний зміст націоналістичних доктрин досить мізерний. Наприклад, Г’ю Сетон-Вотсон зауважував, що взагалі для аналізу націоналізму як ідеології занадто мало підстав. «Його суть, — писав він, — дуже проста: це застосування народженої Просвітництвом доктрини суверенності народу щодо національних спільнот ... Решта націоналістичної ідеології — це риторика» ¹. На думку іншого англійського дослідника, Ернеста Ґелнера, в інтелектуальній історії націоналізму взагалі не було «творів», які заслуговували б на серйозну дискусію: «... фактично націоналістичні мислителі мало відрізняються один від одного. Якщо зникне один, його місце відразу може заступити інший... Незамінних серед них нема. Якість націоналістичної думки від такої заміни не постраждає. У їхніх доктринах важко знайти зміст, вартий аналізу» ².

Сучасний автор однієї з найпопулярніших праць, присвяченої націоналізмові, — американець Бенедикт Андерсон, вбачає один з парадоксів цього феномена у невідповідності між «політичною» могутністю націоналізму та його «... філософською злиденністю і навіть безладністю». Він також підкреслює, що, «на відміну від інших «ізмів», націоналізм ніколи не мав власних великих мислителів, таких, як Гобс, Токвіль, Маркс чи Вебер». Націоналізм, на його думку, навіть не можна визнати ідеологією, окремим /147/ спрямуванням на зразок фашизму чи лібералізму — скоріше варто поставити його водноряд з такими категоріями, як «кровна спорідненість» або «релігія» ³.

Звернімося тепер до цікавої статті Вільяма Г. Сьюела, загалом присвяченої Французькій революції, але в якій знаходимо інший, гадається, конструктивніший і більш «об’єктивний» підхід до націоналізму. Сьюел, зокрема, дає цікаві поради щодо визначення змісту націоналістичної доктрини. Він зауважує, що за традицією вчені, які присвячують дослідження ідеологіям, зосереджують увагу переважно на «високосвідомих, амбітних особистостях, які намагалися виробити певні «плани» або втілити їх у життя з метою викликати зміни». Однак останнім часом центр уваги перемістився на відносно безособові і деперсоналізовані прояви діяльності «державних ідеологічних апаратів», «епістем», «структур почуття...». Зараз, коли вчені вивчають структуру і динаміку ідеологічного явища, вони цікавляться «взаємодією його складових частин» і знаходять їх «серед суспільних сил, а не у свідомій волі окремих діячів». Сьюел вважає більш сприйнятним такий підхід, оскільки ідеології є справді «безособовими або деперсоналізованими». Свідомість жодного окремого діяча, навіть такого, як «Робесп’єр, Наполеон, Ленін чи Mao», ніколи не охоплює «ідеологічну структуру цілком (зі всіма її протиріччями і непослідовностями, яких не можна уникнути)». Ідеологічна будівля — це не «зразковий проект», а скоріше «результат часом непослідовних, навіть антагоністичних дій великої кількості дійових осіб або їх груп» ⁴.

Саме такий підхід до ідеології, вважає Сьюел, був би корисним для істориків, які прагнуть зрозуміти роль ідей в історичному процесі. Оцінюючи наслідки /148/ Французької революції, Сьюел стверджує, що серед її непередбачених результатів найголовнішими були два: поява нової концепції революції та вихід на історичну сцену націоналізму. При цьому він наполягає на тому, що націоналізм був «твором без автора», він виник скоріше з вимог моменту і можливостей ще не народженої ідеології, ніж як результат систематичних інтелектуальних зусиль якогось теоретика ⁵.

На противагу цьому останньому міркуванню, у нашому дослідженні головна увага приділятиметься саме конкретним, новаторським ідеям конкретних націоналістичних мислителів (тобто певним суспільним поглядам, які можна поставити поруч з досягненнями суспільної думки інших спрямувань); отже, теза Сьюела про «безособовість» націоналістичної доктрини буде заперечена. Зрозуміло, це не означає, що ми заперечуємо визначальну, хоча де в чому і «безособову» (за висловом Сьюела) роль певних загальновідомих, глобальних подій у підйомі націоналізму як ідеологи. Французька революція створила першу модерну націю в Європі, і цей результат багато в чому був наслідком свідомих, цілеспрямованих заходів, таких, наприклад, як запровадження французької мови серед тих частин населення країни, які у повсякденному житті користувалися іншими мовами. На підтримку цієї політики висувався той арґумент, що французька — це «мова свободи і визволення», у той час як мови провансальців, басків, корсіканців, фламандців, ельзасців та інших народів Франції перетворилися на засіб увічнення «царювання фанатизму і забобонів ... панування попів і аристократів» ⁶.

Народжена революцією, нова держава поширила свій вплив на такі сфери, як освіта і соціальне за-/149/ безпечення — ті терени, які раніше традиційно були монополією церкви. Революція проголосила справою національного уряду турботу про бідних, хворих та літніх людей. «Завзято прагнучи ґарантувати рівність громадянам і об’єднати всю націю ентузіастичною відданістю республіці, — писав Карлтон Дж. Гейз, — якобінці зробили економіку питанням національної політики» ⁷. Деякі лідери революції, наприклад, Барер, порівнювали національний (державний) інтерес з прагненнями «працелюбного і завбачливого батька» і пропонували «систему державних робіт у найбільших масштабах, по всій території Республіки» ⁸. Отже, навіть якщо реальність була задалекою від ідеалу, немає сумнівів, що революція прагнула здійснити програму того, що у наші дні називається «державним будівництвом» і «націотворенням».

Націоналісти з інших частин Європи свідомо обрали французьку модель як взірець для наслідування. У цьому розумінні інтелектуальний вплив Французької революції був не тільки вельми потужним, але й досить парадоксальним. Як відомо, французи не обмежилися роллю «моделі», вони сприяли розвиткові й поширенню націоналізму шляхом безпосередньої військової й політичної експансії в Німеччині, Італії, Польщі та інших реґіонах світу. Іноді, як, наприклад, у Польщі, вони підтримували місцевий націоналізм, який мав профранцузьке забарвлення. В інших випадках їхня присутність провокувала антифранцузький націоналізм, якісно відмінний від характерної для передреволюційних часів традиційної суміші почуттів, яка складалася з відданості певній династії та ксенофобії. Цікаво, що вже у часи Наполеона вороги Франції вдавалися до таких засо-/150/бів, які були саме французьким винаходом. Гадається, протистояння було наслідком того, що Французька революція, проголосивши загальнолюдські, всесвітні принципи, не спромоглася запровадити їх на практиці, коли поширювала свій вплив у світі. З огляду на це новітній націоналізм справді був продуктом Французької революції ще й у тому сенсі, що він став результатом краху її універсальних, вселюдських ідей. «Націоналізм репрезентував владну систему, яка заповнила вакуум, що утворився внаслідок провалу Французької революції і ... подвійного падіння автократії» ⁹.

Характерно, що у німецькій історії, наприклад, останній період правління Наполеона отримав назву «визвольних війн», тобто війн за національне визволення, але це вже стало чимось більшим, ніж боротьба монархів ancien régime (старого порядку) проти Наполеона. Також і в Росії війна з Наполеоном спричинилася до процесу формування новітньої національної свідомості, відмінної від традиційного російського монархічного патріотизму, в якому поняття «цар» і «вітчизна» були тотожними.

Деякі заходи Французької революції були передбачені окремими мислителями, чиї філософські міркування, історичні та політичні спостереження стали також внеском у формування націоналістичної ідеології. Перш за все варто згадати Жан-Жака Русо (1712 — 1778), який хоча і не був саме націоналістичним теоретиком, але у значній мірі вплинув на розвиток теорії націоналізму. У «Конституційному проекті для Корсики» (1765) він окреслив одну з головних, визначальних рис націоналізму: «Ми добре попрацювали, щоб підготувати будівельний майданчик для майбутньої нації: давайте зараз спробуємо накреслити на цьому місці /151/ план майбутньої будівлі. Першорядний принцип, який має бути покладений в основу, — це принцип національного характеру; якщо його нема, ми повинні створити його» ¹⁰.

Цей підхід Русо розвинув далі, виводячи культурні проблеми на рівень політичних в есе «Роздуми про уряд Польщі» (1772). Він закликав поляків запроваджувати всеохоплюючу програму національної освіти, яку вважав необхідним ґарантом їх самозбереження і виживання. «Ви не зможете завадити (вашим ворогам) проковтнути вас, — писав він, — але якщо ви дотримаєтесь того, щоб жодний поляк ніколи не став росіянином, я ґарантую: Росія ніколи не поневолить Польщу» ¹¹. Інакше кажучи, Русо вважав, що нація, яка визначилася як культурна або духовна спільнота, може вижити навіть в умовах іноземного панування.

Русо першим серед мислителів новітнього часу висунув ідею, що нація існує незалежно від того, має вона власну державу чи ні. Підсумовуючи думки Русо з цього приводу, Альфред Кобан зауважив: «Національний характер є природною і незмінною ознакою кожного народу». Русо обґрунтував прямий зв’язок між культурою і політикою: він вважав культуру — мову, історію, звичаї й закони — політичною зброєю і силою і вважав, що за певних обставин саме уряд повинен виконувати завдання творення національної культури. Отже, він вказував на взаємовпливи культури і політики і фактично передбачив роль модерної держави у творенні нації ¹².

Ідея Русо, вказує англійський дослідник Ерік Гобсбаум, була підхоплена Французькою революцією. «Нація» у розумінні Русо — синонім «суверенного /152/ народу». Такий народ, продовжує Гобсбаум, «не може толерувати проміжні й вузькогрупові інтереси та об’єднання, які відокремлюють громадян одне від одного. Саме тому усунення усіх інших центрів тяжіння робить відданість громадянина «нації» єдино бажаним, і відповідно — найсильнішим морально-політичним обов’язком. У цьому полягає зміст «громадянської релігії», якої потребує суспільство. Різниці між Gemeinschaft (спільнотою) і Gesellschaft (суспільством) нема, бо єдиною справжньою Gemeinschaft є Gesellschaft, організоване у формі держави. Людина вільна тому, що вона — громадянин. Не має особливого значення та обставина, що Русо не вживав термінів на зразок «модерні національні держави», — головне, що його ідеї були використані у побудові цих держав» ¹³. Русо до того ж чудово розумів, що національна держава, на відміну від її династичних попередників, вимагатиме не тільки слухняності, але й любові громадян до себе.

Не будемо доводити, що ідеї Русо начебто безпосередньо вплинули на хід подій. Для нас важливіше те, що він, за висловом Альфреда Кобана, «значно краще, ніж інші, відчував віяння змін, наближення весни нового світу, і він не тільки став передвісником загибелі ancien régime, але й пророком майбутньої національної держави». ¹⁴

Едмунд Берк (1729 — 1797), англійський сучасник Русо, також вважав, що суспільні почуття відіграють важливу роль у сучасній політиці, але він мав інші арґументи на підтримку націоналізму ¹⁵. Теорію і практику Французької революції він вважав раціоналістськими, абстрактними і, таким чином, занадто далекими від реалій історичного розвитку. На противагу їм він висував ідею прав історично зрілих на-/153/цій. (На відміну від Гердера, головним для нації, для її суттєвих характеристик він вважав не фольклор та етнічні ознаки, а закони та суспільні інститути). Позиції Берка найкраще ілюструє його порівняльний підхід до явищ, які він не приймав (Французька революція), і тих, до яких він ставився прихильно (Англійська революція 1688 р., Американська революція 1776 р., польські реформи і боротьба поляків проти Росії, Австрії та Прусії, опір Індії британській експансії і повстання корсиканців проти Франції). В усіх цих випадках Берк вбачав боротьбу автентичних спільнот (автентичних, бо вони були історично зрілими) проти грубої сили, яка втручалась у їхнє життя, маючи для цього тільки один арґумент — міцні м’язи.

Традиційно націоналізм Берка називають консервативним, і до певної міри це відповідає дійсності. Втім, детальніший аналіз його поглядів підводить і до інакшого, можливо, парадоксального висновку: вони були також революційними. Як і Русо, Берк наполягав на праві націй позбавлятися таких правителів, які не дбають про них. Простий факт існування влади він вважав недостатньою причиною для того, щоб визнавати її.

Революційний підтекст доктрини Берка найкраще ілюструється його ставленням до польського питання. Польський націоналізм, якому він симпатизував, не був реакційним чи реставраторським рухом. Поляки виступали проти існуючого status quo не для того, щоб відновити зруйнований старий порядок, а за певний компроміс між старими та новими суспільними інститутами. (Ці реформи вони розпочали ще до того, як їх позбавили незалежності). Австрійський канцлер Метерніх, який згодом казав, що «по-/154/лонізм — це революція», точно визначив революційний характер польського націоналізму ¹⁶.

Поляки втратили державність, безперервна історія якої нараховувала століття, саме у той історичний момент, який ми вважаємо часом народження сучасного націоналізму: в епоху Французької революції, Берка і Русо. Напередодні останнього, третього поділу Польщі (1795) в країні було проведено масштабну реформу освіти. Її наслідком стало масове створення початкових і середніх шкіл, де мовою навчання була польська (до цього в освіті домінувала латина). Це був період розквіту періодичної преси, професійних театрів і книговидавництва — засобів «масової комунікації», які уможливили причетність досить широких верств населення до осмислення внутрішніх та зовнішніх проблем. На початку 1790-х років зміни у суспільних настроях набули такої глибини і поширення, що реформістські сили у парламенті знайшли достатню підтримку для запровадження основних конституційних змін (Конституція 3 травня 1791 р.).

Після останнього поділу саме 1791-й — рік конституційної революції — став для польських націоналістів відправним пунктом в їхній боротьбі за нову Польщу. Отже, польський націоналізм за його прагненнями та змістом був політичним і реформістським націоналізмом. Проте, оскільки Польща була позбавлена національних політичних інституцій, провідну роль у збереженні національної ідентичності і поширенні національної свідомості взяли на себе література і мистецтво. Характерно, що цей процес поширювався і на ті верстви, які у старій Польщі не допускались до участі у національних справах, — у першу чергу на селянство. Для цих верств польсь-/155/кий націоналізм мав одночасно і культурний, і політичний зміст.

Наведені спостереження з польської історії дозволяють нам краще зрозуміти зауваження лорда Актона про міжнародне значення польського націоналізму. В одному із своїх есе (1862) він наголошував на тому, що поділ Польщі був «актом безглуздого насильства, заподіяного з відвертою зневагою не тільки до громадської думки, а й до громадянського закону. Вперше у новітній історії була задушена велика Держава і ціла нація розділена між її ворогами». Він же підкреслював й інший аспект розчленування Польщі: «Цей знаменитий захід, найреволюційніший акт старого абсолютизму, сприяв пробудженню теорії націоналізму в Європі, перетворивши потенційне право у прагнення, а почуття у політичну вимогу... З того часу з’явилася нація, яка почала вимагати об’єднання у Державі — як душа, яка шукає тіло, щоб знову почати життя; і уперше пролунали скарги на несправедливість устрою і неприродність кордонів держав, на те, що цілий народ позбавлений права утворити незалежну спільноту» ¹⁷.

Поляки сприяли пробудженню ідеї націоналізму в Європі тому, що були позбавлені незалежності і державності саме у той момент, коли починали перетворюватися на модерну націю, сучасницю нової ери суверенності народу. З огляду на це, «польське питання» можна поставити поруч з Французькою революцією як історичне явище, котре справило безпосередній ідеологічний вплив на історію націоналізму. Зрозуміло, вимоги поляків знайшли гарячу підтримку серед молодої інтеліґенції центрально- та східноєвропейських націй, які переживали період «пробудження» і які не мали такої тривалої і славної історії, /156/ але вже могли спиратися на автентичну народну культуру. Ця інтеліґенція також претендувала на те, щоб представляти свій народ з його власною мовою, культурою і «душею». Отже, боротьба поляків за їхні національні права стала для багатьох прикладом, моделлю, яка використовувалась іншими народами, зрозуміло, з використанням власних політичних і культурних арґументів. І якщо лорд Актон, який не був прибічником націоналізму, визнавав цей факт, то Маркс і Енґельс, як ми побачимо далі, просто «не помічали» його, хоча це не заважало їм визнавати революційне значення польського руху, оскільки останній спрямовувався проти російського царизму і австрійського абсолютизму.

Втім, визвольна боротьба польських патріотів, або ж, послуговуючись термінологією нашого дослідження, націоналістів, відбувалася в суспільстві, де селяни перебували в такому становищі, яке можна порівняти з місцем рабів у соціальній ієрархії Північної Америки. Не тільки Американська революція зі своїм універсалізмом якось «не помітила» негритянських рабів, яким довелося чекати формального визволення аж до 60-х років XIX ст. Національно-визвольні рухи проти іспанського панування у Південній і Центральній Америці, які призвели до виникнення самостійних держав (Мексика, Болівія, Бразилія тощо), не поширювали свої принципи свободи на більшість населення. Соціально-класова обмеженість польського національного руху стосувалася не тільки українського, литовського чи білоруського селянства, але й селян «корінної» Польщі. Тільки наприкінці XIX — поч. XX ст. основна маса польського селянства свідомо починала ототожнювати себе з польською нацією. Зовсім іншою ситуація була у /157/ 1846 р., коли селяни західної (тобто суто польської) Галичини боролися проти польських повстанців, та й і в 1863 — 64 рр., коли польське селянство часто виступало на боці царського війська в його боротьбі проти польських революціонерів.

Визнаючи усі ці недоліки нового світогляду та їх обмежуючий вплив на здійснення проголошених ним ідеалів, ми все ж таки мусимо підкреслити його революційну новизну. Новітній націоналізм сам по собі не змінював суспільної реальності. Проголошуючи принципи свободи для всіх, він давав інтелектуальну зброю для боротьби проти суспільного ладу, за якого «право жити» мала тільки меншість. (Історична Польща, попри всі свої вади, все ж таки визнавала політичні права певної частини своїх громадян стосовно держави, на відміну від самодержавства, де у політичній сфері усі були рабами царя). Отже, мислителі і суспільні діячі XIX ст. (зокрема Михайло Драгоманов) мали рацію, наголошуючи на обмеженості польського національного руху, як соціальній, так і національній (ідея Польщі в кордонах до 1772 р.). Проте раціональне зерно є й у міркуваннях їхніх опонентів (згадаймо одного. російського автора, Володимира Ульянова, відомого як В. Ленін), коли йшлося про загальний визвольно-політичний зміст польського руху. Історія українсько-польських стосунків свідчить, наприклад, про те, що українська сторона могла спрямовувати проти Польщі саме ті «загальновизвольні» арґументи, авторами яких були самі поляки.

Отже, Французька революція і польське питання були найголовнішими глобальними факторами, які сприяли ідеологічному оформленню сучасного націоналізму. Маючи це на увазі, повернемося до розгля-/158/ду ідей окремих націоналістичних мислителів. Перед Лістом найвизначнішим серед них, без сумніву, був Йоган Готфрід Гердер (1744 — 1803).

Перш ніж аналізувати його погляди, варто спочатку розглянути деякі глобальні європейські історичні процеси та події, які так чи інакше передували виникненню націоналістичного світогляду і у тій чи іншій мірі сприяли утворенню передумов для розвитку модерного націоналізму. Деякі з них відбувалися задовго до Французької революції, поділів Польщі та промислової революції. Для початку зауважимо, що розуміння держави як суб’єкта і засобу вдосконалення суспільного життя сформувалося ще до XVIII століття. Вже в епоху націоналізму, коли прикметник «суспільний» був замінений іншим поняттям — «національний» (який у свою чергу був синонімом «державності»), масштаби державних функцій зросли, проте сама ідея держави як творчої, провідної сили з’явилася до появи націоналізму на історичній арені. Нарешті, ще до того, як промислова революція створила нову систему суспільних взаємин і зв’язків, а Французька революція — нову політику, у Західній Європі вже сформувалися великі культурні спільноти, в яких однією з головних, визначальних, об’єднуючих характеристик була єдина, уніфікована модерна мова.

Історичні коріння цих культурних спільнот сягають у часи «друкарської революції» Ґутенберґа і протестантської Реформації Лютера. Ця думка стала однією з центральних у книзі американського дослідника Бенедикта Андерсона «Уявлені спільноти». Він вважає, що у середньовічній Європі одним з головних духовних засобів забезпечення єдності європейських народів була латинська мова, яка одночас-/159/но виконувала і функцію спілкування з Богом, і була єдиною мовою освіти. Західний християнський світ, таким чином, являв собою «велику уявлену релігійну спільноту», як об’єднувалася цією освяченою мовою письменства. У даній спільноті «двомовна інтеліґенція, як посередник між рідною і латинською мовами, була також посередником між земним життям і небом». Цією інтеліґенцією, за Андерсоном, було «всеєвропейське латиномовне духовенство».

Монолітна до певного часу всеєвропейська «уявлена спільнота» почала розпадатися під впливом двох процесів: розширення знань про позаєвропейський світ і поширення друкарства. Перший процес, за висловом Еріха Ауербаха, «різко розширив культурні та географічні горизонти і, відповідно, — уявлення про розмаїття форм життя людей». Другий — підірвав монополію латинської мови. Змінилося навіть саме сприйняття часу, що призвело до відмови від панівних доти серед більшості поглядів, згідно з якими «космологія та історія становили єдине ціле». Нове уявлення про час і новий, секуляризований світогляд мали змінити старе світосприйняття ¹⁸.

Саме тоді розпочався процес формування модерних націй. «Напіввипадкова, але вибухова взаємодія між системою виробництва і виробничими відносинами (капіталізм), інформаційною технологією (друкарство) і фатальністю людського розмаїття» уперше зробила націю новою формою «уявленої спільноти». Мови народів, які опанували друкарство, вважає Андерсон, «заклали основи національної свідомості». По-перше, вони створили величезний, окремий «інформаційний простір» між сферою, де панувала латина, і місцевими діалектами. По-друге, мови були уніфіковані і стандартизовані. По-третє, деякі з /160/ них набули нового політико-культурного значення, перетворившись на офіційні мови могутніх монархів та їхнього оточення (водночас деякі з них стали «другорядними» за браком політичної підтримки). Якщо раніше наявність різних, незрозумілих одна одній мов не впливала вирішальним чином на історичні процеси, то після запровадження друкарства і виникнення одномовних масових читацьких аудиторій ця обставина набула величезного культурного і політичного значення ¹⁹.

Великий вплив на формування націй, а у більш віддаленій перспективі і опосередковано — на розвиток націоналізму, справила Реформація. Серед вирішальних подій треба передусім згадати переклад Біблії на мови, які у майбутньому стали національними. Скасування цілої верстви священиків з їх монополією на право бути посередником між Богом і віруючими супроводжувалось (а може, і спричинило це) піднесенням місцевих мов до статусу, який до цього часу був привілеєм латинської мови. (Важко утриматися, щоб не зауважити, що викликана Лютером секуляризація мови надала можливість кожному «дзвонити» Богові безпосередньо, не користуючись послугами «оператора» — священика). Лютерова «єресь» разом з винаходом Ґутенберґа узаконила інші, «національні» шляхи до вічного спасіння. Знаменитий вислів Лютера: «На цьому я стою, бо інакше не можу» (hier steh’ich, ich kann nicht anders), спочатку пролунав саме німецькою мовою, а не латиною. «Зразкова декларація» Лютера — його «пишномовний жест народження свідомості» ²⁰ — була виголошена саме тією мовою, яка вважалася «природнішою», ніж латина, для промов такого значення. Рідна мова краще, ніж будь-яка інша, присто-/161/сована для адекватного висловлення найглибших почуттів і думок певного народу, — ця ідея стала однією з центральних у доктрині націоналізму наприкінці XVIII століття.

Друкарська революція дала також поштовх розвиткові держави. Функції і можливості державної влади в управлінні розширилися до масштабів, які раніше важко було навіть уявити (зберігання і розповсюдження інформації, можливості контролю і нагляду, стандартизація норм і правил, облік тощо). Одночасно тривала еволюція самого уявлення про природу держави: якщо раніше джерелом її влади вважалась воля божественних сил, то з цього часу почалася ревізія цієї концепції, на зміну якій приходила інша — про світський характер леґітимності державної влади ²¹.

Нарешті, усі ці зрушення спричинили появу нового типу особистості, для якої світська держава і мовне середовище, утворене друкарською революцією і Реформацією, були природними. Зрозуміло, що й до цих змін були окремі освічені індивіди, представники, так би мовити, «письмової культури», однак їхня кількість залишалась мізерною. Друкарство ж, за висловом А. Дж. Полана, «перетворило привілей жменьки у надбання багатьох і таким чином зробило письменство панівним способом висловлення думок для цілих суспільств» ²².

Саме такі особистості у певні історичні моменти були здатними на те, щоб осягнути і сприйняти ідеї націоналізму. Гейл Стоукс, розглядаючи зв’язок між націоналізмом і психологією особистості, зауважував, що «розвиток взаємозалежних економічних систем сприяв виникненню у більшості членів суспільства особливої здатності до сприйняття ідей націона-/162/лізму». Таких індивідів він називав «дієздатними» («operational»), а їхню згадану якість — «дієздатністю» («operationalism»), маючи на увазі здатність до теоретично-логічних узагальнень. Ці індивіди вміли оперувати абстрактними категоріями, логічно мислити і «застосовувати такі фундаментальні критерії, як категорія, ієрархія, функція і т. ін.» не тільки при тлумаченні об’єктивної реальності, а й при аналізі самої мови. Історія свідчить, що, коли мова значної кількості людей набуває нового соціального значення, їхня зацікавленість у ній зростає, вони почуваються «зручно серед людей, які оперують вже зрозумілими абстракціями. Саме лінґвістична (тобто та, в основі якої лежить мова) нація, а не більша чи менша група, є найсприятливішою спільнотою для дієздатних особистостей». Хоча Стоукс і пов’язує виникнення «дієздатних» індивідів з дією «економічних систем», його узагальнення приводять до висновку, що не фабричний станок, а шкільна парта створює такі особистості. У суспільствах, які вже пережили індустріальний стрибок, застосування на практиці знань, що були отримані у школі, має опосередкований характер, на відміну від попереднього суспільства. Суспільна реальність вимагає вміння мислити абстрактно, і саме у школі це вміння стає звичним, бо там дитина вчиться «шляхом застосування абстракцій» ²³. Але з усього цього випливає, що саме друкарська революція, а не пізніша промислова революція була вирішальною подією для виникнення особистостей, здатних мислити «націоналістично».

Арґументацію Долана і Стоукса у свій спосіб підтверджують міркування Джеймса Дж. Шігана. Використовуючи термін, який він запозичив у Едварда /163/ Вайтинга Фокса, Шіган пов’язує підйом націоналізму зі збільшенням кількості осіб з «лінійними» (linear) соціальними зв’язками. «Лінійними» були «взаємини між людьми, котрі не обов’язково жили поруч, але мали подібне соціальне становище, спільні комерційні інтереси або культурні схильності, які об’єднували їх, незважаючи на відстань» ²⁴.

Зробимо висновок: у найзагальнішому вигляді націоналізм виник у суспільстві, яке (як це було у Німеччині, наприклад) під впливом друкарської революції і створеної нею «друкарської культури» стало продукувати освічених індивідів, здатних осягнути відмінність «власної нації» від інших та її становище у світі. Саме ці, спочатку досить нечисленні індивіди, усвідомили саму ідею «нації» і згодом дійшли висновку, що, по-перше, її економічне і політичне становище не відповідає її культурному потенціалові, а по-друге, що вона відстає політично, культурно і економічно від інших, більш розвинених націй. Таким чином, «відправним пунктом» в еволюції націоналізму є відносна розвиненість освіти і культури певної нації, найнаочнішим свідченням чого є наявність інтелектуалів, здатних мислити «націоналістично». На цій основі нація згодом організує політичний рух за утворення нової держави або, якщо держава вже є, — за її просування вперед на шляху політичного, соціального та економічного розвитку. Однією з головних передумов виникнення націоналістичної доктрини є наявність певних розвинених спільнот — націй, з рівнем розвитку яких можна порівнювати відсталість власної батьківщини. Одним з центральних пунктів їхніх програм, відповідно, є ідея про те, що усюди «на Заході» (тоді мали на увазі Англію і Францію) вже існують нації, які /164/ вийшли на шлях проґресу. Домодерна держава сама по собі не здатна продукувати такі програми; спочатку вони висуваються націоналістичними мислителями, які виступають на захист і від імені «національного інтересу».

Доводячи це, А. Полан писав про країни «класичного капіталізму, де індивіди, групи та інституції, будучи роз’єднаними, автономними, локальними, випадковими, продукували в економіці, політиці, культурі, технологіях і громадянському суспільстві те, що усюди в інших місцях ab initio (з самого початку) мала спонсорувати і спрямовувати держава» ²⁵. Спадає на думку, що ця дихотомія, у цілому правильна, не враховує свого роду «перехідних» ситуацій, коли згадані індивіди або живуть у вже сформованій державі, яка потребує поштовху для запровадження реформ (царська Росія, наприклад), або належать до «недержавних» націй, тобто тих, де центральним місцем програми реформ є побудова власної держави.

Втім, у відсталому суспільстві політичний націоналізм може виникнути лише після того, як будуть сформульовані головні ідеї культурного (чи культурницького) націоналізму. Можна впевнено стверджувати, що у Німеччині «батьком» культурного націоналізму став Гердер. Не варто вбачати у ньому лише проповідника чеснот природної людини чи сільської общини або людину, яка захоплено ідеалізувала фольклор, народні пісні, казки і легенди (те, що ми називаємо усною культурою і традицією). Гердер був також сином «друкарської культури», представником освіченої верстви — інтеліґенції, для якої уніфікована і впорядкована німецька мова була спільним, головним знаряддям творчості й спіл-/165/кування. Не менш важливою рисою його духовного «я» можна вважати виняткове відчуття особистої свободи і відповідальності (як основних елементів протестантської етики), що не вступає у протиріччя з його ж твердженням про необхідність належати до певної групи. Як твердить видатний дослідник його життя і творчості Ф. М. Барнард, суттю буття людини Гердер вважав свободу. Наводячи приклад того, у чому Гердер бачив докорінну відмінність людини від усіх інших живих істот, Барнард цитує такий уривок з «Есе про походження мови» (1769): «Тільки людина здатна створити богиню вибору замість богині необхідності ... вона здатна вибирати між добром і злом, правдою і неправдою; вона здатна користуватися можливостями і робити вибір між альтернативами ... Навіть знущаючись зі своєї свободи найганебнішим чином, вона залишається королем. Навіть вибираючи найгірше, вона усе ж таки вибирає; навіть перетворюючи себе на тварюку, вона робить це за власною примхою» ²⁶.

Гердер вважав, що людина досягає цього «усвідомлення свободи» завдяки мові, яка є «життєво необхідним засобом спілкування». «Центральною тезою Гердера, — пише з цього приводу Ф. М. Барнард, — було те, що мова є перш за все необхідною умовою діяльності людського розуму, невід’ємною частиною мислення» ²⁷. Цей наголос на вирішальній важливості мови пояснює, чому «належність до певної спільноти ... є головною людською потребою, не менш природною, ніж потреба у їжі, питві, безпеці чи продовженні роду» ²⁸.

Необхідність належати до групи не тільки не заперечує, а навпаки, підсилює творчу роль особистості. Гердер вважав, що нормальна життєдіяльність групи забезпечується тільки через самореалізацію /166/ особистості. (Ісая Берлін називав цей аспект світогляду Гердера «експресіонізмом», маючи на увазі, що «кожний прояв людської діяльності є формою індивідуального самовираження. Творча діяльність людей, згідно з цим поглядом, полягає, крім іншого, у тому, щоб накладати «відбиток» кожної унікальної особистості на зовнішні об’єкти і в осягненні «цінностей, які не є даністю, а утворюються у процесі самої творчості». Інший автор, Роджер Гаусґеєр, називав це також «експресивізмом», (мабуть, щоб не плутати філософські і мистецтвознавчі поняття)» ²⁹.

«Поет, — писав Гердер, — це творець народу; він дав йому світ для роздумів і володіє його душею». Ми живемо, — додавав Гердер, — «у світі, який створюємо собі самі». І. Берлін, котрий наводить ці вислови, вказує на те, що, на думку Гердера, поет (і людина взагалі) також є творінням свого народу і свого довкілля. Хоча, — зауважує Берлін, — ідеї Гердера були «зведені до рівня екстравагантних метафізичних форм» деякими пізнішими німецькими мислителями, «вони стоять біля джерел найглибших соціологічних знахідок Маркса і революції історичного світогляду, яку той започаткував» ³⁰.

Експресіонізм Гердера був прямою протилежністю «центральній доктрині Просвітництва», яка твердила, що «правила, згідно з якими людина має жити, діяти і творити, вже визначені наперед і диктуються самою природою» ³¹. Його підхід до проблем мови і національного питання також суперечив доктринам Просвітництва, які хоча й були світськими за характером, все ж таки мали спільність зі старим релігійним світоглядом у вірі в одноманітність людської природи. Як зауважував Альфред Кобан, «хоча більшість філософів і захоплювалася класичним /167/ духом патріотизму, вони не визнавали національних відмінностей, іґнорували національність як історичну силу; хоча вони знали про найзагальніші вимоги щодо національної незалежності, вони, ясна річ, не визнали б права, побудованого лише на почуттях і традиції» ³². Просвітництво відмовилось від християнської доктрини первородного гріха і утверджувало віру у природну доброчесність людини або принаймні у можливість змінити людську природу на краще належною освітою або політичними заходами ³³.

На противагу догматам Просвітництва, Гердер «вважав, що зрозуміти щось — означає зрозуміти це через його індивідуальність і розвиток». Досягнути такого рівня розуміння можна, лише якщо брати до уваги «світогляд, індивідуальний характер художньої традиції, літератури, суспільної організації, народу, культури, історичного періоду» ³⁴.

Отже, можна зробити висновок, що на філософському рівні Гердер кинув виклик знаменитому вислову Рене Декарта (1596 — 1650): «Я думаю — отже, я існую». Відповідь Гердера можна було б сформулювати так: «Я є тим, що я говорю». І якщо не він сам, то його послідовники розвинули цю думку далі: «Оскільки я говорю не так, як інші, — я також і думаю інакше, отже, я — інший, і управляти мною мають інакше». Англійський дослідник Джон Брюлі зауважував з цього приводу таке: «Якщо мова — це думка, і вивчити її можна лише у спільноті ... кожна спільнота має власний тип мислення» ³⁵.

Підносячи ідею про розмаїття людства, Гердер «вважав, що різні культури можуть і повинні плідно квітнути біч-о-біч подібно до різних квітів, які мирно співіснують у великому людському саду». Ще важливіше те, що він висунув ідею про принципову рівність і /168/ рівнозначну цінність усіх культур і народів. Берлін зауважував, що Гердер «відкидав абсолютний критерій проґресу, вельми модний тоді у Парижі: «другорядних» культур не існує; кожне людське досягнення, кожне людське суспільство треба оцінювати з позицій його власних внутрішніх стандартів. «Якщо для Вольтера, Дідро, Гельвеція, Гольбаха, Кондорсе, — вів далі Берлін, — існувала тільки універсальна цивілізація, в якій найбагатший розквіт був представлений то однією, то іншою нацією», то «Гердер обстоював розмаїття однаково цінних культур». (Цікаво, що Ентоні Ґіденс знайшов в ідеях Гердера прихований натяк на «внутрішню зверхність» певної культури і держави щодо інших. Спадає на думку, що це просте нерозуміння справжніх позицій Гердера або екстраполяція на нього поглядів деяких з його послідовників) ³⁶.

Втім, здається, Берлін дещо абсолютизував ідею Гердера щодо неможливості оцінки різних культур за якимись спільними критеріями. Концепція розвитку людства, запропонована Гердером, була складнішою, діалектичною. Зокрема він вважав, що в основі цього розвитку лежать не тільки взаємодія і взаємозбагачення культур, але й конфлікти, суперечності між націями. Наприклад, він вказував на те, що коли споріднені групи перетворюють себе у нації, то вони (як і їхні мови) набувають відмінностей не завдяки кліматичним чи географічним умовам, а «значною мірою [завдяки] внутрішнім факторам, таким, як звичаї і традиції, що виникають на основі взаємин між родинами і націями. Особливий вплив на відокремлення мов справляють конфлікти і взаємна антипатія» ³⁷.

Отже, Гердер чітко давав зрозуміти, що історично нації виникають на основі вже існуючих груп вна-/169/слідок «розвалу спільного інформативного простору», як це можна було б сказати зараз. Однак, якщо він і вважав конфлікт, зіткнення суперечностей початковим поштовхом у формуванні спільнот, усе ж таки його бачення історії і розвитку націй будувалося на ідеї про їхню взаємодію і взаємозбагачення. Групи можуть розвиватися тільки «серед інших груп», таким же чином, як окрема особа розвивається лише через взаємодію з іншими індивідами. В «Есе про походження мови», надрукованому у 1772 році, Гердер писав: «Хіба ми, німці, не стали тим, що називаємо «цивілізованою нацією», навчаючись в інших народів? Звичайно, що так. У цьому і у багатьох інших випадках природа виковувала новий ланцюг взаємозв’язку однієї нації з іншою. Мистецтва, науки, мови, усе розмаїття соціальних культур розвивалося і вдосконалювалося у могутньому русі вперед саме таким шляхом. Ця передача соціальних культур між народами є, безумовно, найвищою формою культурного розвитку, обраною самою природою.

Ми, німці, і досі мали б задоволення жити у наших лісах як індіанці Північної Америки, героїчно потонувши у жорстоких війнах, якби ціла низка іноземних культур не позначилася на нас і під дією століть не змусила б нас приєднатися до них. Римська цивілізація виросла на основі грецької; грецька культура завдячує своїм розвитком Азії та Єгипту; Єгипет — Азії, Китай, можливо, Єгиптові — і так далі; отже, одна ланка цього ланцюга приєднується до іншої — і, можливо, коли-небудь увесь світ буде ним оперезаний ... Нехай нації вільно навчаються одна в іншої, нехай одна продовжує там, де інша зупинилася... Єгиптяни, греки, римляни і деякі новітні /170/ нації просто підтримували і розвивали передану їм спадщину. Інші, такі, як перси, татари, ґоти і папісти, з’являлися на історичній сцені, щоб зруйнувати або змарнувати те, що було створене до них. Але й це лише стимулювало нову діяльність і нові творіння на уламках старого...» ³⁸

Як ідеї Гердера (ми згадали лише деякі з них) сприймалися в його час; чи знайшли вони своїх «адресатів» у суспільстві?

По-перше, обравши визначальними характеристиками нації такі параметри, як мова, культура, звичаї, життєвий уклад, Гердер зробив наголос на верховенстві культури (у широкому значенні цього слова) щодо політичного устрою. Хоча він сам стояв осторонь від політики, для деяких його співвітчизників досить швидко стало зрозумілим, що політичний Status quo — коли декілька сотень суверенних державних утворень (королівств, герцогств, великих герцогств, вільних міст, єпископств, маркграфств тощо) обтяжують німецьку землю — не відповідає розумінню «Німеччини» як культурної спільноти. Співвідношення цих держав і нації у націоналістичній доктрині було фактично таким самим, як співвідношення держави і суспільства у Маркса. Політично-державна карта «Німеччини» не збігалася, на думку націоналістів, з культурною картою. У належний час мали з’явитися люди, які довели б, що це протиріччя має бути розв’язане через приведення першого у відповідність до другого, тобто через утворення об’єднаної Німецької держави.

По-друге, культурний націоналізм Гердера відкидав ідею самодостатності і культурної автаркії нації. Його концепція нації і національної культури сповідувала принцип історизму, була «еволюціоністсь-/171/кою» і будувалася на тезі, згідно з якою близькі взаємини однієї нації з іншими були передумовою її власного розвитку.

По-третє, Гердер не визнавав за природне панування однієї нації і культури над іншою, вважаючи це найганебнішим проявом відчуження між народами. Його особливі застереження адресувалися французькому пануванню, оскільки воно перетворювалося на нав’язування власних, суто французьких стандартів і цінностей під виглядом «універсальних», спільних для всього людства.

По-четверте, Гердер та його однодумці чудово розуміли, що панівне і привілейоване становище французької культури (включаючи мову) ґрунтується перш за все на силі Французької держави, на тій тривіальній обставині, що Франція — це могутня країна. Вони були відвертими противниками такого «силового» впливу. Отже, висновок, який зробили спадкоємці Гердера з цих міркувань, був цілком логічний — нормальний розвиток певної, автентичної культури залежить від політичного протекторату, і відповідно захистити цю культуру від іноземного панування можна лише за умови повної політичної незалежності.

По-п’яте, під впливом Гердера німецькі (а згодом й інші) націоналісти почали дивитися на взаємини між націями крізь призму «нерівноправного обміну» або «нерівномірного розвитку». Вони вважали, що умови розвитку однієї нації залежать від того, на якій основі розвиваються її взаємини з іншими. Гердер розвинув цю тезу стосовно культури. Пізніші мислителі і громадські діячі не лише поширили її на політику і економіку, але й зв’язали усі ці галузі в одну систему взаємин і змагань між націями. Вони /172/ також висунули ідею про ступені розвитку, згідно з якою одну націю можна вважати більш «розвиненою» або «відсталою» у порівнянні з іншими. Будуючи свою концепцію національної культури, Гердер підкреслював важливість і необхідність для однієї нації навчатися в інших. Як ми побачимо далі, ця ідея стала однією з головних у Фрідріха Ліста, особливо в його «Національній системі політичної економії» (1841).

Нарешті, виступи Гердера проти претензій Франції на вселюдський характер її культури можна розцінити і як перші спроби формулювання «ідеології». Пізніше Ліст висував ідентичні звинувачення вже на адресу Англії, доводячи, що доктрина вільної торгівлі, яку англійці намагалися представити космополітичною і однаково вигідною усьому людству, насправді була прикриттям егоїстичних інтересів цієї країни. В основу його критики була покладена ідея про те, що інші країни перебувають на нижчому ступені розвитку, ніж Англія. (У дещо іншому контексті таке трактування ідеології стане однією з головних відмінних рис марксизму).

Визнаючи Гердера «основоположником» націоналістичного світогляду, варто зауважити, що його погляди все ж таки не могли охопити усього розмаїття закономірностей розвитку новітньої епохи. Найбільшою прогалиною його світогляду був майже повний брак уваги до «ролі праці» у людському житті, хоча він повністю визнавав взаємозв’язок між словом і ділом. (Це досить цікава обставина, оскільки він був добре обізнаний в обставинах життя простих трудівників). Ця прогалина, зауважує Берлін, «була заповнена значно пізніше під впливом сен-сімонізму і марксизму» ³⁹. /173/

З цього зауваження можна було б зробити висновок про те, що лише соціалізм (але не націоналізм) виправив згаданий недолік. Але у реальності, як ми побачимо у наступних розділах, справа виглядала дещо інакше. Проте перед тим, як доводити це, варто поставити питання про загальний зміст націоналістичної доктрини. Добре відомо, що націоналізм прагне виступати від імені конкретної, неповторної нації з її унікальними чеснотами і власними, особливими проблемами. Виходячи з цього, можна припустити, що націоналізм має лише власну «арифметику» і не прагне підноситися до «алгебри», що він оперує цифрами, а не формулами, що націоналістична теорія позбавлена узагальнень, спільних для націоналізмів усіх народів.

З огляду на це, справжнім проривом у дослідженнях націоналізму стали праці англійського вченого Ентоні Сміта, якому вдалося виокремити «ядро» націоналістичної доктрини, її суттєві риси, спільні для будь-яких конкретних проявів, форм цього феномена. Особливу увагу Сміт приділяє тому, щоб відокремити основні ідеї цієї доктрини, — назвемо її загальною, — від тієї, яку він називає «німецькою органічною версією», котра досить довго вважалася найбільш характерною формою націоналізму. Сміт вважає, що ідентифікація положень німецької органічної версії з націоналізмом взагалі є помилкою. Загальна доктрина націоналізму побудована на таких головних ідеях: «1. Поділ людства на нації є природним. 2. Кожна нація має особливий характер.

3. Джерелом політичної влади є загалом уся нація.

4. Людина може досягнути свободи і самореалізації, тільки ототожнюючи себе з нацією. 5. Нації можуть самореалізуватися лише у власній державі. 6. Відда-/174/ність національній державі є першорядною у системі лояльностей. 7. Головною умовою світової гармонії і свободи є зміцнення національних держав» ⁴⁰.

Націоналізм, вказує Сміт, «сплавлює в одне ціле три ідеали»: національне самовизначення, «національний характер та індивідуальність» і «вертикальний розподіл світу на самобутні нації». Націоналізм не дає рецептів втілення принципу самовизначення, не визначає способу реалізації національної індивідуальності. Сміт підкреслює «доктринальну уривчастість» і «різноманітність природи» націоналізму ⁴¹. Проте, вважає він, навіть у «найекстраваґантніших і найамбітніших інтерпретаціях конкретних авторів» можна знайти «спільні для різних випадків положення, які об’єднуються під загальною рубрикою «націоналізм», своєрідну sine qua non (необхідну умову) для всіх націоналістів». Він також наголошує на тому, що загальна доктрина націоналізму набуває специфічних рис у різних «домашніх» версіях, оскільки вони є проявом відповідних умов діяльності і прагнень специфічних груп і — додамо до цього — особистого внеску окремих мислителів ⁴².

Хоча націоналістичному ідеалові і бракує власної «головної традиції, єдиного пророка або біблійного тексту чи канона», веде далі Сміт, усі «версії» націоналізму пов’язані між собою. Він підкреслює, що націоналізм пережив багато трансформацій у зіткненні з декількома сильними противниками у XIX — XX століттях. Навіть більше, саме ця непохитна внутрішня єдність націоналізму дала йому можливість протистояти «сектантським, фашистським, расистським і комуністичним рухам» у цьому столітті, а також утриматися під вогнем критики релігійного, ліберально-демократичного і марксистського /175/ таборів у XIX столітті. Націоналізм «завжди переживав їх, залишаючись привабливішим, гнучкішим і тривкішим, ніж його суперники» ⁴³. Сміт визнає, що «націоналізм не має цілісної теорії соціальних змін чи політичних зрушень» і тому потребує «допоміжних теорій» ⁴⁴. Але він наполягає на тому, що за рівнем всеосяжності і складністю націоналізм можна порівняти з марксизмом. Націоналізм, вважає Сміт, «ставить з ніг на голову марксистську метафору про «базис — надбудову» і на культурному базисі історії та мови будує «відповідні ... економічні, класові і бюрократичні надбудови» ⁴⁵.

* * *

Таким чином, не повторюючи вже наведені арґументи, зробимо головні висновки. Європейці почали сприймати (стали здатними сприймати) себе як члени національних спільнот під впливом «друкарської культури» і протестантської Реформації з їхніми глибокими релігійними, психологічними, інтелектуальними і політичними наслідками. (Тут йдется саме про модерні нації, а не про етнічні спільноти. Останні мають значно довшу історію, на що звернули увагу Джон Армстронг і Ентоні Сміт) ⁴⁶. З Ґутенберґом і Лютером в життя Європи прийшов новий тип особистості, а з ним і новий тип культурної і політичної спільноти. Цим були створені передумови появи націоналізму. Безпосередній внесок у розвиток націоналізму був зроблений Французькою революцією, коли вона створила у Франції сучасну націю і поширила свій політичний та інтелектуальний вплив поза межами країни. Боротьба поляків за відновлення державності також спричинилася до перетворення націоналізму на інтелектуально-політичну /176/ силу, оскільки стала класичним прикладом змагань нації за державу.

У вигляді світогляду, ідеології (у розумінні, запропонованому Сьюелом) націоналізм сформувався у працях мислителів типу Русо, Берка і Гердера. Вони відображували зміни, які відбувалися у світі. Вони переймалися питаннями про людську природу, про співвідношення групи та особистості і навіть намагалися знайти форму об’єднання, яка найповніше відповідала б людській натурі. Їхні міркування охоплювали усю сферу культури (у загальному розумінні цього поняття) — мову, літературу, релігію, історію, право і політику. Вони також підіймали питання про те, як іноземне панування позначається на психологічних, моральних та інтелектуальних рисах індивідів, які належать до залежних націй. Їхні дуже «несистематизовані» спостереження погано вписувалися у традиційну структуру наукових дисциплін. (Як ми побачимо у 10 розділі, націоналізм став свідком (або, може, причиною?) народження нових наукових напрямків, наприклад, етнографії). Попередні мислителі знали міста і міста-держави, князівства, королівства та імперії; у світі, що зазнавав змін, націоналісти стали свідками і учасниками створення нових спільнот — націй.

Отже, погоджуючись зі Смітом, який вважає націоналізм взагалі багатоаспектною і всеосяжною ідеологією, додамо, що ці риси були притаманними і ранньому націоналізму. Проте, зосередившись на культурі і політиці, націоналізм вісімнадцятого століття залишив поза увагою економічну сферу, незважаючи на те, що вже у другій половині цього століття у Великій Британії розгорнулася фундаментальна трансформація економічного укладу, про-/177/цес, який ми називаємо промисловою революцією. Раніше чи пізніше, але європейські націоналісти мали відгукнутися на прихід промислової епохи, і серед тих, хто зробив це, був Фрідріх Ліст. Саме він синтезував економічні, культурні і політичні аспекти життя нації в єдину систему, що дозволило націоналізмові успішно конкурувати з різними противниками, не в останню чергу — з марксизмом. І якщо ми не можемо, послуговуючись висловом Сміта, сказати, що Ліст «перевернув марксистську метафору про «базис — надбудову» з ніг на голову, то це тільки тому, що він створив свою систему ще до Маркса.

Примітки

¹ Hugh Seton-Watson. Nations and States. — Boulder, CO: Westview Press, 1977. — p. 445.

² Ernest Hellner. Nations and Nationalism. — Ithaca, NY and London, England: Cornell University Press, 1983. — p. 124.

³ Benedict Anderson. Imagined Communities. — pp. 14 — 15.

⁴ William H. Sewell, Jr. Ideologies and Social Revolutions: Reflections on the French Case // Journal of the Modern History 57. — №1 (March, 1985). — pp. 60 — 61.

⁵ Там само. — C. 83 — 84.

⁶ Moniteur. — 1794. — January 28. — pp. 519 — 520. Цит. за.: Carlton J. Hayes. The Historical Evolution..., p. 65.

⁷ Carlton J. Hayes. Op. cit., p. 77 — 78.

⁸ Moniteur. — 1794. March 13. — pp. 699 — 700. Цит. за: Carlton J. Hayes. Op. cit., p. 65.

⁹ Bernard Crick. In Defence of Politics. — Harmondsworth, England: Penguin, 1966. pp. 78 — 79.

¹⁰ Jean Jacques. Rousseau Constitutional Project fpr Corsica. In: Rousseau: Political Writings. (Ed. and transl. Frederick Watkins. — Edinburgh: Nelson, 1953. — p. 293.

¹¹ Rousseau Considerations on the Government of Poland. — Там само., р. 168. /178/

¹² Alfred Cobban. Rousseau and the Modern State. — Hamden, CT: Archon Books, 1961. — pp. 166 — 167.

¹³ Eric Hobsbawm. Some Reflections on Nationalism. In: Imagination and Precision in the Social Sciences: Essays in Memory of Peter Nettl (Ed.: T. J. Nossiter, A. N. Hanson and Stein Rokkan). — London: Faber and Faber, 1972. pp. 391 — 392.

¹⁴ Cobban. Op. cit. — p. 17 6.

¹⁵ Carlton J. Hayes. The Historical Evolution... pp. 88 — 95; Alfred Cobban Rousseau... p. 158 — 159; Див. також: Alfred Cobban. Edmund Burke and the Revolt against the Eighteenth Century. — New York: Barnes and Noble, 1960.

¹⁶ Див. блискуче дослідження польської проблеми після поділів Польщі: Andrzej Walicki. Philosophy and Romantic Nationalism: The Case of Poland. — Oxford: Oxford University Press, 1982.

¹⁷ John Emerich. Edward Dalberg Acton, First Baron Acton. Essays on Freedom and Power. — London: Thames and Hudson, 1956. — pp. 146 — 147.

¹⁸ Benedict Anderson. Imagined Communities, pp. 20 — 24. Цитата з Еріха Ауербаха наводиться за: Erich Auerbach. Mimesis. The Representation of Reality in Western Literature (tr. Willard Task). — Garden City, NY: Doubleday Anchor, 1957. — p. 282.

¹⁹ Benedict Anderson. Op. cit., pp. 46 — 48. Про вплив друкарства на релігійне і політичне життя Європи на початку нового часу див.: Elisabeth L. Eisenstein. The Printing Press as an Agent of Change. — Cambridge: Cambridge University Press, 1979.

²⁰ A. J. Polan. Lenin and the End of Politics. — Berkeley and Los Angelos: University of California Press, 1984. pp. 212, 214.

²¹ Benedict Anderson. Op. cit. p. 26 — 28.

²² A. J. Polan. Op. cit., p. 214.

²³ Gale Stokes. Cognition and the Function of Nationalism // Journal of Interdisciplinary History. — №. 4. (Spring, 1974). — pp. 530, 532 — 533, 537.

²⁴ James J. Sheehan. What is German History? Reflections of the Role of the Nation in German History and Historiography // Journal of Modern History 53. №1. (March, 1981). — p. 10. Ідея відмінності «лінійних» взаємин і взаємин в «ареалі» (тобто обмежених одним містом чи купкою сіл) запропонована у: /179/ Edward Whiting Fox History in Geographic Perspective. The Other France. — New York: Norton, 1971.

²⁵ A. J. Polan. Op. cit. — p. 213.

²⁶ F. M. Barnard tr. and ed., J. G. Herder on Social and Political Culture. — Cambridge: Cambridge University Press, 1969. — p. 20. Цитату перекладено з німецької на англійську за: J. G. Herder. Samliche Werke. — Berlin, 1877 — 1913. — Vol. 13. — pp. 110, 146 — 147.

²⁷ F. M. Barnard. Op. cit. — p. 20.

²⁸ Isaiah Berlin. The Counter — Enlightenment // Against the Current. — p. 12.

²⁹ Isaiah Berlin. The Counter — Enlightenment. — p. 18 — 19. Див. також: Roger Hausheer. Introduction // Against the Current. — p. xxxv., а також надзвичайно змістовне дослідження Чарлза Тейлора у: Hegel. — Cambridge: Cambridge University Press, 1983. — pp. 13 — 29.

³⁰ Isaiah Berlin. Vico and Herder. Two Studies in the History of Ideas. — New York: Viking, 1976. — p. 204.

³¹ Isaiah Berlin. The Counter — Enlightenment. — p. 18.

³² Alfred Cobban. Op. cit. — p. 156.

³³ Isaiah Berlin. The Counter — Enlightenment. — p. 20.

³⁴ TaM само. — С. 10.

³⁵ John Breuilly. Nationalism and the State. — Chicago: University of Chicago Press, 1985. — p. 337.

³⁶ Isaiah Berlin. Op. cit. — pp-11 — 12; Anthony Giddens. Contemporary Critique of Historical Materialism. — Vol. 2. The NationState and Violence. — Berkeley and Los Angelos: University of California Press, 1985. — p. 217.

³⁷ Herder. Essay on the Origin of Language. Цит. за: Barnard. Op. cit. — pp. 167 — 168.

³⁸ Там само. — C. 173 — 174.

³⁹ Berlin. Vico and Herder. — p. 204 n.

⁴⁰ Anthony D. Smith. Theories of Nationalism. — New York: Harper and Row, 1973. — p. 21.

⁴¹ Там само. — C. 23 — 24.

⁴² Там само. — С. 20.

⁴³ Anthony D. Smith. Nationalism in the Twentieth Century. — New York: New York University Press, 1979. — p. 13.

⁴⁴ Anthony D. Smith. Theories of Nationalism. — p. 21. /180/

⁴⁵ Anthony D. Smith. Nationalism in the Twentieth Century. — p. 186.

⁴⁶ Див.: John A. Armstrong. Nations before Nationalism. — Chapel Hill, NC: University of North Carolina Press, 1982; Anthony D. Smith. The Ethnic Origins of Nations. — Oxford: Basil Blackwell, 1987.

Попередня     Головна     Наступна