Опитування про фонему Е на сайті Ізборник  


[Старосольський В. Й. Теорія нації. — Нью-Йорк; Київ, 1998. — С. I-XL.]

Попередня     Головна     Наступна





І. О. КРЕСІНА

СВІДОМІСТЬ І ВОЛЯ — ОСНОВА НАЦІЇ



Питання української державности, самостійного політичного буття зв’язане історично з питанням суспільного положення українського демосу сильніше, безпосередніше і тісніше, ніж у котрій іншій національній спільноті

В. Старосольський


Нині, коли український народ гостро відчув цю тісну діалектику національно-державного та суспільного аспектів свого життя, коли більшості громадян Української держави вже не треба доводити, що без захисту національних інтересів, високої національної свідомості як провідників, так і нації у цілому соціальні проблеми залишаться невирішеними, ці слова мають стати не лише констатацією повторюваності історії, не тільки визнанням спадковості в Україні одвічного тандему національного й соціального, а й могутнім імперативом суспільного чину, рішучих, вольових зусиль нації.

А втім ця глибока, заснована на ґрунтовному науковому аналізі думка висловлена ще на початку нашого буремного XX ст. і належить видатному науковцю, політичному та громадському діячеві Володимиру Старосольському. Нині його ім’я відоме лише обмеженому колу гуманітаріїв, які виявляють інтерес до історії української соціологічної і політичної думки.

Слабка обізнаність українського суспільства з вітчизняною інтелектуальною спадщиною, зрозуміла з огляду на недавнє радянське минуле, однак абсолютно невиправдана на восьмому році незалежності України, позначається на низькому рівні національної свідомості загалу, що призводить до національного інфантилізму, відсторонення більшості населення від політики, національно-державницьких завдань, нехтування національними вартостями, а відтак — до економічного колапсу, соціальної напруги, зневіри у можливості суспільного прогресу нації. /II/

Розпочинати долання дах складних проблем треба з освіти молоді, її національно-патріотичного виховання на власній, українській традиції, на власних зразках громадської, наукової звитяги в ім’я Української держави. У цьому контексті одна з визначних праць із скарбниці вітчизняної і світової політичної думки — «Теорія нації» Володимира Старосольського, що повертається в Україну через 76 років.

Сучасна соціологічна та політологічна наука в Україні розпочала формування теоретичної бази дослідження етнонаціонального розвитку. Робляться активні спроби на основі західних зразків і власних здобутків окреслити коло проблем теоретичних досліджень у цій галузі. Тому праця В. Старосольського як представника національно-державницького напряму в українській політології становить неабиякий інтерес і для науки, і для практики розв’язання завдань розбудови Української держави. Можна сподіватися, що цей інтерес поглиблюватиметься й незабаром побачать світ такі ґрунтовні дослідження автора, як двотомна праця «Держава і політичне право», «Суспільно-політичні рухи та їх носії».




* * *


Володимир Йоахимович Старосольський походив з давнього українського роду. Його предки, як зазначається у метриці греко-католицького парафіяльного уряду в Дрогобичі, — Іван та Анастасія з Чернигевичів Старосольські, «громадяни міста Дрогобича». Там у них народився 8 січня 1791 р. син Микола, який згодом одружився з багатою міщанкою Мар’яною Кікевич.

Батько й син обіймали поважні посади в місцевій управі, були активними членами греко-католицької громади. На початку XIX ст. Микола працював у Перемишлянській управі протоколістом. Він був авторитетною людиною в місті, приятелював і давав юридичні поради єпископу Снігурському. У Миколи було семеро дітей — п’ять синів, які всі здобули вищу освіту, та дві доньки. Другий син Йоахим, як і батько, був правником, начальником повітового суду і бургомістром Ярослава, в минулому княжого руського міста. Дочка іншого бургомістра — міста Сянока стала його дружиною. Юліана була з родини доктора Георга Рапфа, який приїхав до Сянока з Австрії, з містечка Майсау біля Відня, де його батьки мали свої винниці. /III/

8 січня 1878 р. в родині Йоахима і Юліани Старосольських народився син Володимир. Коли хлопчику було шість років, помер батько. Так обірвалася ниточка родинного виховання в українському національному дусі. Адже, за словами матері, Йоахим називав себе «русином» і пишався цим. Мати ж, австрійська німкеня, здобувши освіту в польській школі Сянока, говорила польською. Так розмовляла і сестра Володимира. Він мав у Ярославі, який називав своїм родинним містом, приятелів-українців, зокрема Антона Рака, який згодом став апеляційним суддею, та Станіслава Людкевича — в майбутньому визначного українського композитора.

Після гімназійного курсу в Ярославі Володимир Старосольський вирушає до Кракова, де вивчає право. Там він контактує з українською студентською громадою, зокрема з Василем Стефаником та Іваном Трушем. Саме цей період життя Старосольського став визначальним у формуванні українського національного світогляду, спрямуванні його подальшої громадської і наукової діяльності. Він відчув, що його місце в Україні, на сході від Сяну, де вирує українське життя з його гострими, болючими проблемами.

Тож після року краківських правничих студій Старосольський повертається до Львова, де продовжує навчання в університеті на юридичному факультеті. В цей час тут викладає курс австрійського права та очолює кафедру доцент і згодом професор цивільного права Станіслав Северинович Дністрянський. Старосольського, який спеціалізувався у науковому семінарі останнього, привертають студії Дністрянського з теорії суспільних зв’язків, права народного самовизначення України на її етнічній території на основі національних демократичних традицій і теорії права народів на самовизначення. Він також з великим інтересом відвідує лекції М. Грушевського.

Підтриманий С. Дністрянським, Володимир Старосольський у 1903-1904 рр. надрукував низку своїх наукових розвідок у «Часописі правничім і економічнім» («Реформа похатної торгівлі в австрійськім законодавстві», «Причинки до теорії соціологи»).

Цей період його життя позначений надзвичайною громадсько-політичною активністю. У Львові він одразу вступив до Української студентської громади, де відігравав провідну роль. У 1899 р. його було обрано головою комітету української академічної молоді. Ця організація виступала за заснування українського університету у Львові. Крім культурницьких, проголошувалися політичні вимоги: створення Української держа- /IV/ви — незалежної, в етнічних кордонах. Під такими гаслами молодь Львова під проводом Володимира Старосольського скликала 14 липня 1900 р. віче. Очолюючи комітет української академічної молоді, він організовував страйки, студентські з’їзди, збирання коштів на видавничі потреби національно-визвольного руху.

Разом із студентським діячем і політиком Лонгином Цегельським Старосольський стає фундатором організації «Молода Україна». Вона не мала писаного статуту та офіційного статусу. Організація об’єднувала три тисячі членів, у тому числі учнів середніх шкіл. Керівний орган «Молодої України» — «комітет десяти» забезпечував високу дисципліну в організації, видавав часопис «Молода Україна», де друкувалася і молодь з Наддніпрянської України.

Важливою акцією суспільного характеру був ініційований «Молодою Україною» відхід (так звана сецесія) українських студентів Львівського університету до інших університетів Австро-Угорщини і поза нею на знак протесту проти політики уряду в українському питанні. Студенти домагалися перетворення Львівського університету на український. Після відмови у 1902 р. 500 студентів організовано покинули стіни рідного закладу і вирішили продовжувати навчання за кордоном. Боротьба за український університет у Львові тривала до Першої світової війни.

Друга акція «Молодої України» мала історичне значення. За ініціативою Володимира Старосольського 1901 р. організовані численні селянські страйки як протест проти жорсткого соціального гноблення з боку польських панів. 100 тисяч учасників страйків надавали цій акції не лише соціального, а й національного характеру. Згодом у статті «Національний і соціяльний момент в українській історії» дослідник зазначав, що ці селянські виступи «в своїй основі були наскрізь стихійним висловом соціяльних болів селянської маси, набрали зараз же і з непоборною силою політичного характеру. Вони висловилися дуже скоро цілим рядом політичних постулятів і з ними тісно зв’язаний початок зорганізованого політичного, революційного руху «Революційної Української Партії» (РУП), діяльність якої була так многоважна, багата наслідками для цілого сучасного політичного українства» *.



* Вільна Україна. — 1967. — Ч. 53. — С. 26. /V/



Група молодих галичан на чолі із Старосольським налагодила контакти зі студентами Наддніпрянщини. Це були нелегальні зустрічі, обмін матеріалами, зокрема друкованими. Так, «Молода Україна» оперативно дістала відому промову харківського адвоката, члена РУП Миколи Міхновського, виголошену ним на шевченківському святі в Полтаві й Харкові 1900 р. У Львові її було видруковано як брошуру під назвою «Самостійна Україна». Її наклад студенти переправили в Східну Україну, де вона стала програмою РУП у перший період її діяльності.

Володимир Старосольський не лише організовував контакти молоді Галичини й Наддніпрянщини, а й особисто товаришував з політичними, науковими та культурними діячами Східної України. У нього вдома, де він жив з матір’ю, бувала в гостях Леся Українка, її твори друкувалися в «Молодій Україні». Така громадська діяльність Старосольського засвідчувала його виразні соборницькі переконання, які дістали втілення в його подальшій науковій праці та ідеях національної держави, нації як спільноти, що усвідомлює себе такою.

Після навчання у Львівському університеті в 1901 р. Володимир Старосольський, здобувши стипендію міністра освіти, продовжував студії з права у Берліні, Гейдельберзі, Відні, Граці (1901 — 1909 рр.). Там він працював асистентом видатних професорів суспільних наук. Результатом напруженого наукового пошуку стала праця «Принципи майоритету» німецькою мовою, яка вийшла у Відні 1916 р. і дістала схвальну оцінку.

Повернувшись до Львова, він стає одним з керівних діячів Української соціал-демократичної партії Галичини. Вступивши до неї 1903 р., він був її останнім головою у Львові 1939 року.

Старосольський відкрив у Львові адвокатську канцелярію і тривалий час займався адвокатурою. На прохання свого вчителя Станіслава Дністрянського стає його оборонцем під час судового слідства. Адже Дністрянського було притягнуто до відповідальності за політичну промову на несанкціонованому місцевими властями передвиборному вічі. Двох українських правників, науковців, політичних діячів єднали особиста дружба, близькі політичні погляди й наукові позиції. Їхня тісна співпраця на грунті розбудови українського національного життя і національно-державницької політичної думки виявилася плідною і в еміграції.

Однодумцем, вірним другом і помічником у громадській роботі Старосольського стала його дружина Одарка. Вона була дочкою відомого громадського діяча старшої генерації Володи-/VI/мира Шухевича, автора п’ятитомної праці «Гуцульщина». Вона часто виступала на концертах, брала активну участь у галицькому жіночому русі, опікувалася українськими студентами, які приїздили до Галичини.

Як правник і особливо адвокат Володимир Старосольський мав надто високий авторитет у Галичині. Карні справи політичного характеру додали йому слави оборонця української молоді, селян, політичних діячів. Блискуче й переконливо виступив він на процесі у справі Мирослава Січинського, який 12 квітня 1908 р. вбив цісарського намісника Галичини, депутата парламенту, графа Андрія Потоцького за шахрування виборів і накази австрійській жандармерії стріляти в українських виборців, за підтримку москвофілів, прикриття зловживань польської влади на місцях. Боронячи убогих селян, робітників, студентів, Старосольський не брав з них грошей, хоча адвокатська практика була єдиним джерелом прожиття його родини.

Однак адвокатська робота не заступила Старосольському громадських турбот. Він не поривав з молодіжними організаціями, які, на думку багатьох політичних діячів, членів РУП та УСДП, мали стати важливим чинником національно-державного будівництва у Галичині. Ще наприкінці XIX ст. ці партії почали формувати у містах молодіжні спортивні (як тоді називали руханкові) організації, а у селах — спортивно-пожежні. Перше руханкове товариство «Сокіл» виникло у Львові 1894 р. У травні 1900 р. снятинський адвокат, один із провідних діячів Галицької радикальної партії Кирило Трильовський заснував у селі Завалля на Станіславщині перший осередок «Січі». Незважаючи на утиски, перешкоди властей, «Соколи» й «Січі» щільною мережею вкрили Галичину. Влітку 1914 р. тут діяло майже 900 сокільських товариств і понад 1000 «Січей».

Зростання національної свідомості, задушливість міжнародної атмосфери зумовили потребу української молоді організуватись у гуртки військового характеру. 1911 р. львівські учні середніх шкіл створили таємний гурток «Пласт». У 1912 р. Олександр Тисовський заснував легальну організацію «Пласт». Першими, хто відчув перспективу військових молодіжних організацій, стали К. Трильовський і В. Старосольський. А вже у жовтні 1912 р. почалася Балканська війна.

14 грудня 1912 р. нарада українського жіноцтва створила «Фонд на потреби України». Збори «Українського Студентського Союзу» 15 грудня 1912 р. прийняли рішення про початок військових навчань серед української молоді. /VII/

Наприкінці 1912 р. на з’їзді провідних діячів галицьких партій та політичних організацій було ухвалено, що у випадку воєнного конфлікту між Австро-Угорщиною та Росією українці мають підтримати першу. Саме Австро-Угорщина, на їхню думку, повинна була допомогти перетворити Галичину на «П’ємонт», центр об’єднання (соборності) українських земель і культурного відродження українства. Думку про підтримку Австрії висловив і з’їзд українського жіноцтва у Львові цього ж року, і ця підтримка має тривати доти, доки «її інтереси будуть згідні з інтересами українського народу та з його національним достоїнством».

На початку 1913 р. К. Трильовському вдалося подолати опір властей і затвердити статут військового товариства «Січові стрільці». 18 березня 1913 р. у Львові засновано перше академічне товариство «Січові стрільці-I», головою якого було обрано Володимира Старосольського. Тоді ж створюється ремісниче стрілецьке товариство «Січові стрільці-II» і «Стрілецький курінь». Такі організації виникають у Бориславі, Сокалі, Яворові, Бережанах, Бучачі, Тернополі та інших містах краю, їх очолили українські запасні старшини.

Об’єднання двох військових товариств відбулося у березні 1914 р., його очолив комітет у складі В. Старосольського, І. Чмоли, М. Гаврилка, О. Степанівної.

Початок Першої світової війни змусив політичні партії Галичини об’єднатися і підняти питання про створення українського легіону в австрійській армії. 1 серпня 1914 р. нарада представників українських партій за ініціативою К. Левицького прийняла рішення про єдину українську національну акцію. В результаті 2 серпня було створено Головну Українську Раду (ГУР), членом якої став В. Старосольський. Проте австрійський уряд не затвердив цієї назви, і вже 4 серпня з’явилася взаємоприйнятна назва — «Українська Бойова Управа» (УБУ). Старосольський у складі УБУ був поручником.

б серпня 1914 р. ГУР і УБУ видали спільний документ — маніфест «Головна Українська Рада до всього Українського народу!», яким офіційно проголошено утворення нової військової організації «Українські січові стрільці» (УСС). З того часу Старосольський ділив долю і недолю славного легіону УСС до самого кінця його існування. Він не був фронтовим старшиною, однак побував на фронтах скрізь, де воювали стрільці. Опікувався їхніми потребами, проймався їхніми прагненнями, сприймав їхні ідеї, промовляв до стрільців у дні свят — /VIII/ /IX/ /X/ на Різдво, шевченківські роковини та ін. Він був активним посередником між воюючими стрільцями та Бойовою управою. Старосольський залишався і членом Головної Української Ради як представник УСДП. Про авторитет і велику любов стрільців до Володимира Старосольського писав у своїх спогадах 1921 р. австрійський ерцгерцог Вільгельм Габсбург, який певний час був командиром УСС (відомий під романтичним ім’ям Василь Вишиваний).

Напередодні листопадового перевороту 1918 р. Володимир Старосольський увійшов до складу таємного Українського військового комітету, що займався організаційною підготовкою встановлення української влади у Галичині. Проте 1 листопада, коли він, чотар УСС, їхав паровозом із Стрілецького коша до Львова, потрапив у полон до поляків, які вивезли його до табору для військовополонених Домб’є біля Кракова. У 1919 р. Старосольського виміняли за полоненого польського політика графа Дідушицького й перевезли до Кам’янця-Подільського. Тут у 1919-1920 рр. він працював професором університету.

Влітку 1919 р. в уряді УНР сталися зміни. Є. Петрушевич призначив прем’єром Ісаака Мазепу. Останній включив до свого уряду кількох галичан, у тому числі Володимира Старосольського, який став у кабінеті Мазепи товаришем міністра (віцеміністром) закордонних справ. Після виїзду уряду УНР за кордон 1920 р. Старосольський переїхав до Відня. Так почалося його еміграційне життя.

У Відні Старосольський повернувся до наукової та викладацької роботи. Він викладає право в Українському соціологічному інституті. Одночасно наполегливо працює над книгою, яка стала найвизначнішою працею його життя — «Теорією нації». У 1922 р. вона вийшла друком у Відні.

У творчих роздумах над книгою Старосольський любив малювати. Наведений малюнок зроблений ним у Відні.

17 січня 1921 р. у Відні було засновано Український Вільний Університет (УВУ) — першу вищу школу української еміграції, що відкрилася за кордоном. Спочатку планувалося відкриття трьох факультетів, однак вдалося організувати функціонування лише двох — права і філософського. У складі УВУ було 12 професорів, серед яких В. Старосольський. Проте кількість бажаючих навчатися виявилася незначною — 90 осіб. Основна ж маса (близько тисячі) сконцентрувалася у Празі. Тому до осені 1921 р. було організовано переведення УВУ до столиці Чехословацької республіки — Праги. Цьому сприяв й уряд /XI/ /XII/ Т. Масарика. Відкриття УВУ в Празі відбулося 23 жовтня 1921 р. На запрошення С. Дністрянського, одного із засновників УВУ, декана факультету права та політичних наук, а згодом ректора УВУ (1923-1924 рр.), Володимир Старосольський переїхав туди як професор права і суспільних наук.

Незабаром Старосольський стає також професором Української Господарської Академії у Подебрадах, де він продовжує наукову роботу. За сприяння цього навчального закладу вже у 1923 р. побачила світ його нова і найбільша за обсягом (1063 сторінки) праця «Держава і політичне право» у двох томах. Екстраординарним професором УВУ та УГА Володимир Старосольський залишався до 1939 р. У 1928 р., покинувши Західну Європу, В. Старосольський повернувся до Львова.

Тут жила його дружина й троє дітей-школярів. У Львові Старосольський працює адвокатом і водночас членом адвокатської палати у Варшаві (1928-1939 рр.). І знову у відновленій адвокатській канцелярії перед його очима постають зажурені матері, їхні діти, що з любові до України йшли на смерть і тюремні кари. Ідейні переконання, політичні позиції А досвід штовхають Володимира Старосольського на вельми невдячну справу: виступати адвокатом у численних політичних процесах. Глибокими знаннями права, його зв’язку із життям тогочасного суспільства, безмежною любов’ю і вірою до молодих українських патріотів, що, як і він колись молодий, з гарячим серцем виборювали українську незалежність, Старосольський зажив собі слави і... компромату.

Участь Старосольського у процесах над членами УВО-ОУН засвідчила його послідовну, тверду лінію в національно-державницьких питаннях, глибокі переконання, оперті на науковому аналізі національних, соціальних, політичних проблем українського суспільства. Після появи матеріалів про хід цих процесів * фігура Володимира Старосольського, його світоглядні, наукові та громадські позиції окреслюються чіткіше і виразніше. Тому докладніше зупинимося на маловідомих сюжетах, пов’язаних з роллю Старосольського у захисті української молоді, що поставила завданням свого життя боротьбу за українську державність.



* Книш Зиновій. Варшавський процес ОУН на підложжі польсько-українських відносин тієї доби: В 2 т. — Торонто, 1986. — Т. І — 674 с; Т. II — 535 с.



На початку червня 1934 року міністр внутрішніх справ Польщі Броніслав Пєрацький здійснив інспекційну подорож /XIII/ по Галичині. 9 червня повернувся до Варшави, а 15 цього місяця його було вбито.

Інспекційна подорож до трьох воєводств Галичини, Львова мала за мету уточнити позиції уряду щодо західноукраїнських земель. Пєрацький відвідав Стрий, Дрогобич і Самбір, мав після цього розмову з представниками Української Парламентарної Репрезентації та Секретаріату УНДО.

Що ж діялося у Галичині в період між приїздом Пєрацького та його вбивством? Чи випадковий тут збіг подій? У день від’їзду Пєрацького у Перемишлі закінчився судовий процес над 23 членами ОУН, з них 21 було засуджено — від семи до трьох років тюрми. У Львові перед судом постали чотири дівчини й троє юнаків із Сокальщини за приналежність до ОУН. 13 червня почався перед трибуналом присяжних у Тернополі процес за приналежність до ОУН та вбивство поліциста. Обвинувачені були із Збаразького повіту. Львівська газета «Діло» повідомляла, що адміністративна влада на чолі з Пєрацьким «розв’язала кільканадцять читалень «Просвіти», три гнізда товариства «Сокіл» у Городку біля Львова».

Відповіддю ОУН на кари й розгроми було вбивство Броніслава Пєрацького. Після цього акту по Галичині й Волині чинилася нечувана поліційна сваволя. Як убивство С. М. Кірова стимулювало криваву розправу з небажаними для Сталіна «елементами», так і пілсудчики під приводом пошуків убивці розправлялися зі своїми противниками у боротьбі за владу, опозиціонерами та українцями. У Польщі це спричинило наростання внутрішньої опозиції щодо режиму «санації», водночас загострювалися міжетнічні відносини. Ці події призвели до остаточного розмежування УНДО та ОУН. Президія УНДО опублікувала в пресі 13 липня 1934 р. заяву «Українському громадянству й українській молоді під розвагу», якою фактично засвідчила лояльність до польських властей, і поступово втратила підтримку серед українства.

Перед судом у Варшаві за вбивство міністра Пєрацького, що розпочався 18 листопада 1935 року, постали 12 українців. Серед них Степан Бандера, Микола Лебедь та інші. Володимир Старосольський на цьому процесі був не адвокатом, а свідком у справі Качмарського, оскільки виступав оборонцем на попередніх судових процесах над членами ОУН у Тернополі та інших містах. За словами Старосольського, громадськість не раз зверталася до нього з проханнями організувати правну допомогу підсудним. Ці оборони були безплатні. /XIV/

Організуючи варшавський процес над ОУН, польські власті заздалегідь подбали про те, щоб не допустити туди як адвокатів Степана Шухевича й Володимира Старосольського. Вони мали величезний досвід у політичних процесах і були завжди грізними противниками обвинувачення. Першого називали адвокатом-детективом, бо він вмів видобувати різні неприємні, скандальні для репресійного апарату справи. Старосольський своїми знаннями, силою аргументації та повагою у правничому науковому світі не раз ламав крихкі конструкції звинувачення. «Отже покликали їх, як свідків, що автоматично відобрало їм можливість взяти на себе оборону кого-небудь з підсудних. При тому помахали перед ними паличкою-натяком на підкупство присяжних. Обережність оборонців у таких справах, можна б сказати, була піднесена до квадратного ступня. Не тільки з уваги на їхню особисту професійну кар’єру, але й на честь і славу української палестри і на шкоду, що через унешкідливлення їх, напевно, потерпіли б сотні політичних українських в’язнів. Адвокати ніколи не підступали до присяжних безпосередньо чи посередньо» *.

На процесі у Львові, що розпочався після варшавського, судили підозрених осіб за приналежність до ОУН й акти, виконані з її доручення у Львові. У Варшаві процес закінчився 13 січня 1936 року, а у Львові почався 25 травня цього року. Підсудних було 23, серед них були ті, кого вже визнав винними варшавський процес: Бандера, Підгайний, Качмарський, Мигаль, Малюца, Зарицька.

Серед 11 адвокатів був професор, доктор Володимир Старосольський. Він боронив Володимира Янова, Ярослава Стецька, Дарку Федаківну, Івана Яроша.

Голова трибуналу всіляко намагався повести справу так, щоб видати діяльність членів ОУН як злочинну, не вмотивовану політичними завданнями. На процесі Старосольський настійно виводив саме на політичний бік.

Підсудний Ярослав Стецько заявив, що вступив до ОУН через те, що «під теперішню пору завдання кожного українця є змагати до відбудови... України...» Незважаючи на спротив Старосольського, голова трибуналу «не дозволив далі вияснювати ті справи підсудному», вживати слова «західно-українські землі» на означення «території Польщі» **.



* Книш Зиновій. Цит. праця. — Т. 1. — С. 617.

** Там само. — Т. 2. — С. 149. /XV/



Так само було із Степаном Бандерою. Підсудний заявив, що не визнає себе винним. Охарактеризував лише загальний мотив діяльності: ОУН змагає до відбудови та утвердження незалежної та соборної Української держави.

На судовому процесі Володимир Старосольський настійно домагався уникнення подвійного звинувачення всіх підсудних, зазначаючи, що, крім звинувачення за приналежність до ОУН, судять їх другий раз за те саме, звинувачуючи окремо за кожне діло в їхній протидержавній діяльності.

У своїй промові Старосольський зробив головний акцент на політичному сенсі діяльності підсудних. Він підкреслював нескореність Стецька та Янова у боротьбі за вироблення та реалізацію ідеологічних засад ОУН. «В організації один і другий займалися ідеологією українських націоналістів. Одначе, всупереч волі обох підсудних, я буду просити, щоб їх звільнити. Так! Можу і мушу, бо, як рідко коли, можу говорити про своє переконання і про те, що є святим — мого світогляду.

Страшна правда життя: ділати легко, думати — тяжко. Ділами відповісти на положення, на дійсність, молодій генерації куди легше, навіть, якби це коштувало життя. Зате важко їй шукати духовою творчістю відповіді на це питаний Маю право й обов’язок сказати, що з усіх тих обов’язків, що брали на себе молоді українці, вони належали до тих, що вибрали найтяжчий обов’язок, обов’язок, що на нього дуже тяжко рішитися, головно молодій людині — знайти розумну розв’язку цієї страшної критичної ситуації, що існує для цілого світа, а для української нації зокрема. Щоб мене зле не зрозуміти, я скажу, що оба мої клієнти напевно запротестували б, коли б я в цій праці шукав способу зробити їх менше винними у ваших очах, або якби я у тому їхньому виборі шукав оправдання, або казав, що те, що вони зробили, не в’яжеться з революційною роботою ОУН. Напевно запротестували б. Вони стали ідеологами українського націоналізму і засадничо вони відповідальні за те, чим є ОУН. Але це не звільняє мене і вас — мати кожен момент перед очима. Візьмім хочби статтю Стецька, під псевдонімом Орловського на тему: «Боротьба для боротьби — чи змагання за вартості?» Яка глибина міститься в тій темі, як далеко старався сягнути автор у життя! Далі стаття п. н. «Національні вартості — це вартості етичні», знов же інша стаття про «Етичний зміст націоналізму». Уважаю, що праця думки, праця глибокої думки, праця звернена на те, щоб зрозуміти життя, розв’язати його найскладніші проблеми, така праця, незважаючи на те, /XVI/ в якій констеляції її вести, не може бути карно суджена. В ім’я засади, що з нею напевно погоджується світ великої думки, прошу — навіть проти волі обох підсудних — Стецька і Янова — звільнити» *.

У цих палких словах Володимира Старосольського не лише професійний обов’язок адвоката, а й «своє переконання», світогляд. Надалі в праці «Теорія нації» вчений довів, що в основі національного буття, нації як такої — воля, енергія переконання, національна свідомість. Саме цей націотворчий дух тісно пов’язував адвоката зі своїми підсудними, про що свідчить останнє слово Я. Стецька. «...Я виконував мій обов’язок, що його диктувала мені приналежність до української суспільности. Я визнаю, що українська держава існує потенціяльно в серцях українського народу. Не існує покищо реально, але існує морально, існує і правно в наших душах. Змислом цілого мого життя було, є і буде: Україна вільна, Україна без холопа і без пана. Я вірю в перемогу...»

У цьому обгрунтуванні провідником ОУН моральних і правних засад української нації та держави бачимо прямий зв’язок з науковими положеннями праці В. Старосольського «Теорія нації». І хоча аналіз масштабів такого зв’язку становить предмет окремого дослідження, ми тут не можемо обійти увагою цей важливий момент. Це дає змогу вказати на витоки наукового обгрунтування українського націоналізму та з уваги на попередньо наведені слова Володимира Старосольського про його переконання і світогляд, стверджувати, що ідеологія ОУН багато в чому була практичною реалізацією його теоретичних висновків.

Важливою тезою, близькою Старосольському, були слова В. Янова: «Коли ми є кість від кости і кров від крови української суспільности, так і українська суспільність буде духом від нашого духа» **. Тепер порівняймо з тезами «Теорії нації»: нація «основується на інстинктах «другого ступеня», типом яких є ідея; національна спільнота є «суспільством «вольним» в тому значінню, що її істнуваннє відповідає волі її членів». Ця воля народжувала глибоку віру в сили і майбутнє нації.



* Книш Зиновій. Цит. праця. — Т. 2. — С. 256-257.

** Там само. — С. 262.



Виступи підсудних та їх адвокатів на цьому процесі доповнювали і посилювали один одного з метою довести до широкої громадськості справжні цілі й завдання ОУН, піднести ідеї /XVII/ українського націоналізму, захистити ці ідеї від облудних фальсифікацій та нападів, згуртувати українство довкола ідеалу української державності. Саме тому обвинувачені не прагнули виправдання, адже бути звинуваченими за ідею Української держави — то був для них найвищий сенс, найбільша гордість, найвища слава. І ця мета була досягнута. Політичний характер процесу над ОУН не викликав щонайменшого сумніву.

Іван Кедрін, кореспондент газети «Діло», в якій докладно висвітлювалися судові засідання, писав, що Степан Шухевич і Володимир Старосольський «внесли до зали подув великих політичних процесів, найтісніше зв’язаних з національно-політичними і соціяльними проблемами. У їхніх виступах уперше в цьому процесі заторкнено питання української дійсности в Польщі, української еміґрації і культури» *.



* Книш Зиновій. Цит. праця. — Т. 2. — С. 329.



У 1939 р., коли більшовики прийшли в Західну Україну, Володимир Старосольський працював професором юриспруденції Львівського університету. В грудні за ним прислали, запрошуючи «на засідання у ректора». Звідти Старосольський вже не повернувся. До кінця лютого 1940 р. енкаведисти тримали його у львівській в’язниці, згодом «ворога народу» перевели до київської тюрми, з жовтня 1940 р., після судового вироку (вісім років сибірських таборів), до січня 1941 р.тримали у Лук’янівській в’язниці, а потім відправили «етапом» до Сибіру.

У квітні 1940 р. заарештували і відправили до Казахстану дружину Старосольського — Дарію, сина Ігоря і дочку Уляну. Про долю батька родина довідалася лише через рік після заслання. Наводимо лист Володимира Старосольського до своєї дружини.


Лист від 28.8.1941 р.


Одарочко!

Не знаючи, чи ще колинебудь буду я міг з Вами скомунікуватися, я просив різних співв’язнів сказати Вам від мене, якби мене не стало різні речі. Тепер користаю з можливости прямо Вам це написати і від того зачинаю листа.

Отож знайте, що ніколи я не переставав про Вас думати, також в дуже важкі хвилини. Я все вірив і вірю, що Вам, а головно Дітям буде краще. Що до себе, то може воно потрібне щоб я усе те пережив. Далі я просив пере-/XVIII/дати Дітям просьбу від мене, щоби Вони усе горяче любили одно друге і утримали між собою найтісніший зв’язок, так, щоби і їхні діти для себе були не кузинами а рідними.

Розуміється, Усім бажаю щастя і можливости гарно і соняшно жити. Те останнє відноситься перш, усього до Тебе, Одарочко. Ти на це основна заслужила.

Тепер «біжучі справи». Сотки питань кип’ять в голові про те, що і як Ви пережили, як у Львові, як і в дорозі, в колгоспі і тепер. Опишіть по можливости. Як Вам матеріяльно і морально, чи маєте яке товариство і яке. Діти хай читають якнайбільше. Дуже добрі є радянські журнали «Большевик», «Красная Нов» і т. д. Взагалі є що читати. Як Тобі, Од. читається по російськи. Якщо є у Вас книжки, то бодай начитаєтеся. Я зразу мав досить і добрих книжок, та від січня нічого.

Хоч це річ другорядна, напишіть чи остало щось з річей і що. Чи остали мої документи і записки. Чи я добре зрозумів що мої книжки є в бібл. Наукового тов?

Докладно хочу знати про здоровля усіх Вас, передусім Одарки. Проти чого присилав лікарства до. Мар. (Паньчишин. Ред). Я думаю, що проти недуги серця, але могло ще щось причіпитися. Докладно усе напишіть.

Як забезпечені Оксана і Ірка. Чи знаєте щось про Стаху. Що властиво робить Оксана, з чого утримується і т.д. Що знаєте про знайомих?

Щодо мене, то я був у Львові до кінця лютня, чого не забуду. В ніч з 28.II на 1 марта приїхав я до Внутрішнь. тюрми НКВД в Київі. Там був до 25.X.1940 р. Вели слідство і 25.Х.1940 р. прочитали приговір і перевели в тюрму Лукянівку в етапний відділ. Там я зійшовся з Порфіром (Буняк), а через кілька днів з Асьом (Квасниця. — Ред.). 14.I.1941 зачалася важка дорога етапами через Дніпропетровськ, Харків, Сизрань, Новосибірск, Мариінск до ОрловаРозова, звідки знова 17.V.41 мене завернули до Мириінська. Я дуже хотівби тут остати на довше, бо я уже перетомлений змінами.

Що зі мною буде не можна довідатися. Тут властиво не лагер, тільки розсилають по лагерях, але чимало є таких головно інвалідів, що тут є роками. Я є вже кілька разів визнаний за інваліда, але в Орлові казали працювати і я кілька днів виходив до праці та не міг. /XIX/

Тут знова ставав я перед комісією, що орекли не знаю. Перед виїздом з Орлова щось на 4 дні мене перенесли на «больничое штате» зовсім добре але це трівало коротко. Тепер дякуючи посилкам я об’їдаюся ...


Дарія померла в Казахстані в грудні 1941 р. Син Ігор приїхав до Маріїнська розшукувати батька і домагатися його звільнення. Володимир Старосольський помер у табірному бараку від голоду й виснаження, хвороби серця (він став там інвалідом). Син прибув до Маріїнська в той самий день, коли помер батько — 25 лютого 1942 р. Тіло покійного синові так і не показали, кинувши до спільної могили.

Так тоталітарний режим знищував цвіт української нації.

Наче передбачаючи свою загибель і не певний побачити Україну вільною, В. Старосольський ще у Празі в листі до свого сина Юрія писав: «Нехай тобі стежка в цьому житті буде кращою, ніж моєму поколінню. Мені довелося бачити, як народ дозрів і став боротися за свою долю. Може я ще й побачу здійснення волі України, але тобі доведеться бачити й проживати цей період, коли, здобувши в тяжкому бою визволення України, покоління буде ставити і прикрашати цю велику нову будівлю своєї держави» *.



* Цит. за: Потульницький В. А. Історія української політології: Концепції державності в українській зарубіжній історико-політичній науці. — К., 1992. — С. 181 — 182.





* * *


Нині, через кілька років після здобуття незалежності України, гостро та принципово постало питання про її державне відродження. Що має бути в його основі? Етнонаціональне чи громадянське? Національна ідея чи загальнолюдські вартості? Що буде пріоритетом і як вони поєднуватимуться? Відтак гостро відчувається брак теоретичного осмислення проблем національно-політичного уконституювання, співвідношення нації, суспільства і держави, з урахуванням східноєвропейського та особливо специфічно українського доробку в цих питаннях. Пропонована праця Володимира Старосольського «Теорія нації» — одне з найбільших досягнень у низці досліджень українських учених — представників національно-державницького напряму в соціологічній і політологічній думці. /XX/

На початку дослідження обгрунтовуються методологічні засади, які, на думку Старосольського, мають убезпечити соціологічний аналіз такого складного феномена, як нація, від суб’єктивізму, спроб віддавати перевагу при оцінці суспільних подій і явищ чи ідейним, усвідомленим, раціональним чинникам, чи стихійним, інстинктивним, несвідомим, переносити сучасні власні поняття на відносини минувшини, від політичної тенденційності. Це, твердить автор, може призвести до неадекватного тлумачення: ідентичність може заступити аналіз феномена у контексті тогочасних історичних реалій.

Тією обставиною, що в розвиненому суспільстві, окрім стихійних сил суспільної психології, діють інші сили, в яких проявляється свідома людська думка, зумовлені проблеми методологічні, в основу яких покладено вибір методу дослідження — монізму — дуалізму, матеріалізму — ідеалізму, раціоналізму — волюнтаризму та «усіх инших великих антітез, що від тисячів літ ворушать передові мозки людства». Серйозний дослідник не може оминути ці питання. Тому кожне пояснення суспільних явищ є, зазначає Володимир Старосольський, одночасно конкретним застосуванням певного вирішення основних питань світогляду.

Передусім це стосується нації, яка постає дуже «сильно, майже всеціло, під знаком «ідеї». Тому Старосольський вважає за потрібне передпослати конкретному розглядові нації ряд зауважень, що прояснюють його методологічні позиції.

Всупереч чистому раціоналізму Карла Реннера, який людську волю і дію ставив у залежність від думки, ідеї, Володимир Старосольський обґрунтовує значно складнішу природу людської думки, що знаходиться у безнастанній та важкій боротьбі з нераціональними моментами. Навіть тоді, коли араціональні елементи виливаються часто у раціоналістичну форму, вони визначають суспільні форми співжиття, напрям його боротьби і замирення. Суспільна ідея, стверджує автор, — це не лише думка, це бажання, стремління, домагання. І прикладом, що засвідчує це, є держава. «Чиста льоґіка не була будівничим держави. Її зродили поодинокі, конкретні ціли, незв’язані льоґічно підчиненнєм під одну, досі невияснену найвисшу. Поодинокі, иноді суперечні між собою ідеї давали почин до поодиноких суспільних рухів», результатом яких була держава.

Ідея як соціологічне явище є, на думку Старосольського, усвідомленою, раціоналізованою стихією. Як поштовх, каталізатор суспільного руху, вона є, по-перше, стихійним бажанням, /XXI/ стремлінням в означеному напрямі і лише, по-друге, усвідомленим прагненням до означеної думкою мети. Так дослідник в аналізі складників суспільних ідей на перше місце ставить суспільну психологію (коли ідея спочатку араціоналізується, стає предметом почування, віри, недискутованим гаслом, яким люди захоплюються та переймаються), а на друге — власне ідеологію, коли ідеї стають предметом розумового переконання. І відтак він розкриває таємницю успіху агітації, яка мусить бодай рівною мірою впливати психологічно і логічно. «...Думки панують не тільки через свій льоґічний зміст, а коли прилучиться до них ще нераціональний, психольоґічний момент».

Поряд із зазначеною особливістю суспільних ідей дослідник вказує на не менш важливу їх ознаку — вбирати в себе не лише те, що є теоретично обгрунтованим і самодостатнім, а й те, що стоїть під їх знаком, однак залишається неусвідомленим, неосягненим, зумовленим об’єктивними обставинами, адекватно теоретиками неозначеним, не виведеним на рівень гасла, програми тощо. «Саме тільки «самоозначеннє» якого небудь суспільного прояву — те що говорять та голосять його носії — не вичерпує його істоти, бо поза сим лежить ще область невідомого, неусвідомленого, може навіть більше сущна та характеристична для даного суспільного явища, як його «самоозначеннє».

Ця об’єктивна складність породжує небезпеку в дослідженні нації аналізувати суть національного руху за його ідеологічним супроводом. Проте, як зазначає Володимир Старосольський, ідеологія визначає практичні цілі руху і не завжди спроможна теоретично означити сутність останнього в цілому. Звідси виник цілий ряд концепцій, які тісно пов’язані з політичною практикою і претендують на абсолютне значення як теорії того чи іншого суспільного явища. Автор у своєму подальшому аналізі нації розкриває обмеженість цих теорій, хоча й не ігнорує їх як таких, що мають «чимале характеристичне значіннє».

У другому розділі праці Старосольський докладно зупиняється на атомістичному розумінні нації. Останнє грунтується на уявленнях про націю «як суму чи просто збірну назву для якоїсь людської спільноти, члени якої відрізняються від інших спільними собі прикметами». Воно було характерне для мислителів XVIII ст. — Лє Фюра, Монтеск’є, Вольтера і, незважаючи на природничі досягнення XIX ст. і появу протилежної тенденції у тлумаченні нації, проіснувало до початку Першої світо-/XXII/вої війни. Виходячи з розуміння права людини, це тлумачення у політиці й праві діставало визначення права нації на уживання рідної чи вільно обраної мови в судах, навчальних закладах, громадському житті. Концепція прав людини та громадянина зумовлювала відповідні політичні вимоги — територіальної та культурно-персональної автономії.

Розуміння нації вже як суспільної індивідуальності поступово діставало втілення у створенні «національних курій» в австрійському парламенті, висуненні вимог національного самовизначення.

Таке атомістичне розуміння зумовило появу низки теорій, які в одній чи ряді ознак бачили об’єктивні критерії для визначення нації. Оскільки в цих теоріях звертається увага передусім на суму ознак, емпірично, досвідно набутих, то Володимир Старосольський називає весь напрям думки емпіричним. Аби довести обмеженість і неприйнятність останнього для справді наукового розуміння нації, дослідник змушений докладно охарактеризувати дані теорії. Об’єктивними критеріями нації ці теорії визнають мову, расу, культуру, територію, історичні традиції. С. Рудницький у статті «До основ нашого націоналізму» ці критерії досить певно, на думку Старосольського, охарактеризував, й названа стаття є типовим прикладом атомістичного розуміння нації. Перелічені Рудницьким прикмети не можна вважати істотними, оскільки вони визначають націю лише як збірну назву для людей, що відзначаються цими прикметами.

На відміну від Рудницького у Реннана наголос робиться на суб’єктивному моменті («моменті волі, бажанні належати до себе, становити одну колективну цілість»).

Далі Володимир Старосольський розглядає питання щодо можливості вважати антропологічну расовість, культуру, територію об’єктивними критеріями, істинними прикметами нації. Спираючись на висновки Єлінека, Челлена, він зазначає, що для розв’язання загадки нації антропологічної єдності абсолютно недостатньо. Особливо переконують у цьому приклади модерних націй, зокрема американської, що «антропольоґічно виникли з перемішання тих далеких від себе рас». Не погоджується дослідник з новітніми расовими теоріями, зокрема з Ратценгофером, в яких під расою розуміють сформовані «під впливом постійного інтересу одідичені нахили, на протязі поколінь та при допомозі добору, так примінилися до конкретних умовин життя, що істнує якась гармонія поміж наклонами та умовинами життя, та де шляхом годівлі наклони так закріпилися, що /XXIII/ тревало опираються діланню змінених життєвих умовин». Твердження про антропологічну окремішність як націотворчий чинник Старосольський повністю заперечує, доводить його помилковість. Таким же хибним, на його думку, є і твердження, що антропологічні групи збігаються з лінгвістичними.

Розуміння нації як культурної індивідуальності теж належить до дуже давніх, хоча дехто стверджував його новітність. Досить згадати, пише В. Старосольський, Гумбольдта, Шлегеля, Новаліса, Фіхте і навіть Бочковського. По-перше, непевним є саме поняття про суть культури. По-друге, в одній нації можуть перехрещуватися різні культурні впливи, однак це не веде до виникнення різних націй. Так, «для Українців Збруч і Карпати становлять межі, по яким на протязі довгого часу витворювалися відмінні культурні типи. Помимо всього відємного практичного значіння для нації, ніхто одначе не може на сій основі признати істнуваннє трьох українських націй». Окрім цього, Старосольський стверджує значний вплив соціальної диференціації суспільства на поділ культурної єдності. Класова спільність у культурному відношенні, на думку автора, буває сильнішою, ніж національна. Так, феодальна родова аристократія з її однаковим «способом думання» та відчування, одною спільною мовою, побутом, кодексом життєвої моралі та звичаю утворювала спільність, яка об’єднувала своїх членів значно сильніше, ніж їхні національні суспільства. Те ж саме характеризує буржуазію в розвинених капіталістичних країнах, селянство, сучасний пролетаріат. Отже, робить висновок автор праці, не можна говорити про визначальну роль культури для нації.

Виходячи з цього, Володимир Старосольський стверджує: боротьба націй веде до зближення їх у галузі культури, водночас культурна схожість не може бути джерелом того суспільного об’єднання, яким є нація. Це ж стосується мови як культурного чинника. Тут дослідник наводить переконливий приклад: «Українське громадянство, зближене культурно до Поляків Галичини, все представляє у відношенню до них непримиримий напрям, а зближена культурно до Москалів Придніпрянщина такийже напрям щодо Росії».

Старосольський заперечує обстоюваний Челленом обов’язковий зв’язок між виробленням нової мови і нацією як між наслідком і причиною. При цьому він спирається і на дослідження Трайчке та Майнеке, і на власні висновки. І ця думка особливо гостро звучить нині, коли багато хто вважає забуття української мови як рідної мови, мови мислення та спілкування /XXIV/ за трагічну ознаку втрати національних ознак, національної свідомості українців. Визнаючи необхідність та обов’язковість вивчення, вільного володіння українською мовою всіма громадянами, слід так само усвідомити це як важливий, бажаний, та не обов’язковий елемент національної самоідентифікації, патріотичних переконань. А основний елемент, як зазначив у своїй праці Старосольський, полягає в іншому... Про це йтиметься далі.

Щодо території, то дослідник, спираючись на висновки антропогеографії та історії, вважає, що вона, маючи чітко означену якість, викликає у конкретних умовах постання усіх інших національних прикмет. Кожна нація мусить мати власну територію, щоби бути нацією. І в цьому відношенні територію не можна поставити в одну площину з іншими «прикметами» нації. Територія для нації має практичний характер. Однак не можна її вважати необхідною ознакою нації. Зв’язок тут не абсолютний. Про це свідчать непоодинокі приклади: євреї, цигани, національно мішане населення, численні діаспори. Переселення нечисленної нації на іншу територію або розсіяння по світу, на думку Старосольського, не веде до втрати нею своєї національної ідентичності.

Отже, аналіз окремих ознак нації приводить автора до висновку, що «ніяка з них сама, ані усі, чи деякі з них разом не дають істоти нації». Пояснення ж цієї «істоти» дослідник шукає поза цими ознаками, хоча не заперечує їх значення як чинників національного розвитку. Тут автор звертається до одного з теоретиків міжнародного права С.Манціні. Останній над усіма складовими чинниками нації [географічний (край); етнографічний (раса); релігійний (віросповідання); традиційний (звичаї, побут, історична пам’ять); правовий (суспільні закони й установи)] ставить моральний, джерелом якого є національна самосвідомість, тобто відчуття національної приналежності. Це свідчить, що С.Манціні вийшов за межі атомістичного розуміння нації, остання у нього тлумачиться як суб’єктивна цілість.

Однак Старосольський вважає недостатнім таке формулювання, адже, на його думку, «принціпіяльно не можна ставити на одній площині річевих та суб’єктивних моментів». Між ними існує сутнісна різниця.

Критично розглянувши основні постулати атомістичної теорії нації, автор логічно переходить до висвітлення теорії, де нація постає як суб’єктивна цілісність. Цьому присвячено третій розділ праці. /XXV/

Визнання того, що людський гурт, суспільство становить своєрідну цілість, де «життє та вчинки є різні від життя та вчинків складаючих його одиниць, становить одно з основних придбань соціольоґії». Тут автор змушений виразити своє ставлення до теорії суспільних груп, одним з авторів якої був Гумплович. За нею, суспільство — результат дії його складників. Воля одиниць є єдиним джерелом волі суспільства, але остання вже не є волею одиничною, вона стає «волею нового, понадодиничного, колективного творця, волею суспільства». Суть зв’язку, силою якого певна кількість одиниць стає гуртом, суспільством, понадодиничним буттям, полягає в суб’єктивному моменті — бажанні, волі. Так виникає і нація. Але, на думку Старосольського, це ще не вирішує питання про єство нації. На цьому шляху можна лише з’ясувати, чим відрізняється нація як суспільство від інших спільнот.

Так автор підходить до теорії Тьоніса про спілку і спільноту. З необхідністю він має пояснити різницю між цими двома типами людської спільності. Оскільки дослідник прийняв засадничою основою суспільності волю, він, далі розвиваючи цю тезу, доходить до диференціації волі на стихійну і свідому. Перша творить спільноти, до яких Старосольський відносить рід, плем’я, племінну державу. Вони, на його думку, «були побудовані «стихійною волею», психольоґією, силою якої одиниця була поглочена громадою і держалася її усіма своїми інстинктами та почуваннями. Тому істнуваннє спільноти та належність до неї була простим і неоспорюваним фактом і питаннє про ціль та доцільність істнування суспільства не могло взагалі виникати». Поява ж міркування про мету, наприклад, держави означала, на думку автора, раціоналізацію державного суспільства, перехід його від спільноти до спілки.

В основу спілки, як стверджує Володимир Старосольський, покладено свідому волю, яка прагне до означеної мети. Спільноту дослідник порівнює з організмом з огляду на її внутрішню силу, яка його утримує, спілку ж — з механізмом, частини якого пов’язані лише зовнішньо і можуть бути довільно виділені. Члени спілки належать до неї не всією своєю особовістю, а лише обмежено, означеним її напрямом, що випливає з раціональної потреби об’єднання для певної мети. Поза нею вони залишаються вільними, оскільки не є членами інших спілок. У спільноті кожен член належить до неї цілковито, в усіх своїх напрямах думки, почуттів та поведінки. /XXVI/

Описані два типи в реальній дійсності рідко виступають у «чистому» вигляді. Як правило, суспільство поєднує в собі чинники як спільноти, так і спілки.

Тьонісу в його твердженні про те, що спілка поступово витіснить спільноту, Старосольський заперечує, зокрема навівши приклад із суспільними класами. Останні в основі своїй формуються як спілки — на основі спільного інтересу. Згодом поряд з раціональними розвиваються «психічні сили», й спілки перетворюються на спільноти. Так у житті людства взаємно доповнюють одне одне — стихійна воля і чистий розум.

Логічним продовженням цієї тези Старосольського є з’ясування рівня усуспільнення в нації. Тут він погоджується з Челленом і Тьонісом, що нація є витвором стихійної волі, тобто спільнотою. Але вони не визнають за нею характеру організму. Старосольський же підкреслює органічність нації і механічність держави.

Національне об’єднання поглинає людину, «не полишаючи ніякої необнятої собою сфери її життя». Оскільки нація — витвір психології, то для неї інтерес має інше значення, ніж для спілки. В останній інтерес визначальний, «він рішає про ціли, для яких утворюються спілки, отже про їхнє утворенне та межі».

На основі, на тлі (а не як безпосередній результат) економічних інтересів, зазначає Старосольський, може статися перетворення спілки на спільноту. Так, американська нація сформувалася пізніше держави, як доповнення психологічного процесу, початком якого була боротьба за економічну самостійність Сполучених Штатів.

Водночас і нація може творити державу на основі спільного економічного інтересу, що в міжнародних відносинах кваліфікується як «національні» інтереси. З огляду на те, що нація за своєю сутністю «обіймає цілих людей з «усім що людське», вона може признати кождий без виїмку інтерес за свій». Тому, стверджує Старосольський, недопустимо й нераціонально означати якусь сферу інтересів як «національну», а решту — як такі, що лежать за межами її зацікавлення. Навіть дрібні питання абетки, правопису можуть набути за певних обставин національних масштабів. У нинішній переломний момент у національно-державному бутті України бачимо дію цієї визначеної Володимиром Старосольським тенденції.

Відтак слушними й важливими є висновки автора про те, що немає ніяких своєрідних «національних інтересів», які /XXVII/ відповідали б, наприклад, економічним, політичним та іншим. Національність не є об’єктивною прикметою, як економічне життя, культура тощо, за якою можна ділити інтереси на різні види. Нація суб’єктивний центр і як такий має власні інтереси, й останні як такі в основі та потенційно є інтересами усіх можливих видів. Отже, робить резюме дослідник, можна говорити про національні інтереси лише у значенні «інтересів нації», а не окремого роду інтересів. Це пряма відповідь деяким сучасним зденаціоналізованим елементам у нашому суспільстві, які, боячись, як чорт ладану, слова «національний», вперто ігнорують його, «делікатно» заміняючи на «державний».

Нерозуміння нації як індивідуального носія усіх інтересів зумовило помилковий поділ націй на «культурні» та «політичні». В його основі — переконання, що існують два види національних інтересів — культурно- та політично-національних, що нація може задовольнитися лише одним з них, стаючи відтак або культурною, або політичною нацією. Очевидність такого хибного поділу, випливає з логічного зв’язку: культура — внутрішня, іманентно властива характеристика нації, а державність — спосіб організації влади, яка є витвором і виявом культури. Отже, «і нація, і держава живуть культурою. Якеж значіннє може мати розріжнюваннє поміж культурною та державною нацією, коли «культурними» є обі?» — слушно ставить питання Володимир Старосольський. Зрозуміло, йдеться про державні й недержавні нації. І тому вчений порушує питання, чи може недержавна нація відректися від державницьких устремлінь? Практична неможливість для нації замкнутися у межах лише культурних інтересів випливає із самої її сутності. Нація, якщо вона є справді такою, «мусить проявити тенденцію запанувати над своїм життєм в усіх його напрямах*. Для політично пануючих націй таке прагнення виступає небажаним проявом, бо означає національно-визвольні змагання. Однак незалежно від політичних інтересів таке прагнення є природним, і це визнає теорія. Практичній же політиці не залишається нічого, як рахуватися з ним як з фактом.

Інтереси нації можуть (оскільки нація — це спільнота з її араціональними інстинктами) штовхати її на дії, що продиктовані чисто внутрішніми, психологічними потребами, не вмотивованими раціональними моментами.

На цьому тлі виникає, як пише Старосольський, і розвивається «безпредметовий», «чистий імперіалізм», який мотивується /XXVIII/ більше прагненнями до агресії, перемоги, успіху, ніж користю, вигодою. Цей національний імперіалізм особливо проявляється тоді, коли нація вступає в стадію завершення свого внутрішнього формування. Англія, Франція, Росія у періоди революцій розвивають безмежний імперіялізм, елементи якого мають араціональний, чисто стихійний характер. Це виявляється у конкретних гаслах, в яких мотивуються завойовницькі плани.

Тотожним за своєю соціологічною сутністю з національним імперіалізмом є месіянізм. Це переконання у винятковій ролі, спеціяльній історичній «місії» власної нації, яке робить її «обраним» поміж іншими народами.

Особливого значення як для розуміння сутності нації, так і політичної характеристики останньої набуває проведений Володимиром Старосольським аналіз стихійної сили російського національного месіанізму і висновок, зроблений вченим, про те, що заснований на стихійній волі, він наскрізь є експансивним. Сучасна зовнішньополітична доктрина Російської Федерації свідчить, що цей месіанізм покладений в основу зовнішньої політики цієї держави, бо об’єктом національних інтересів Росії оголошуються території інших суверенних держав. Висновок Старосольського не втратив своєї актуальності й сьогодні, коли цей месіанізм спричинив жахливі злодіяння у Чечні та інших регіонах.

Особливість (ексклюзивність) нації як спільноти зумовила негативне ставлення до неї ідеологів соціалізму. Оскільки соціалізм прагнув до об’єднання своїх борців у спільноту, то кожна конкуруюча спільнота, зокрема нація, ставала для соціалізму небажаною. Звідси нехтування національних справ у соціалістичному світі. Останнє було «психологічною реакцією на невигоди і труднощі, які приносило для соціялізму, течії по своїй сути космополітичної, істнуваннє національного питання». А оскільки шлях нехтування не приводив до усунення цих невигод, то теоретичне і практичне розв’язання національного питання стало черговим завданням соціалізму. Для цього він, визнавши існування націй як факт, вдався до нейтралізації різних «наслідків конкуренції між національними спільнотами і міжнародньою спільнотою борців соціялізму». До чого призвела ця нейтралізація, історії відомо. Хоча це попередження Володимира Старосольського, нагадаємо, датується 1921-м роком.

У третьому розділі праці дослідник повертається до тих ознак нації, які були ним розглянуті вище і які, на його думку, не є критеріями та характеристиками національної спільноти. /XXIX/ Тут Старосольський з’ясовує дійсне значення расових, культурних, історичних особливостей і робить важливий висновок про зв’язок раси і нації: «Не обєктивне істнуваннє окремої раси вяжеться з істнуваннєм нації, тільки субєктивне переконаннє, яке живе в нації, про окрему, власну расовість». Це переконання, почуття і його практичний успіх не залежать від його правдивості. І ця переконаність у кровному спорідненні членів нації є свідченням того, як нація «сама себе розуміє», тобто національної самосвідомості та її джерел. Коли майже кожна нація вважає себе не чим іншим, як безмежно поширеною родиною, то це означає, що почуття національного зв’язку є, по суті, поширеним почуттям родинного зв’язку. Відтак, на думку автора, родинні почуття є «поширеним егоїзмом», поширенням власного «я» на «широкий, обнятий ним круг нації», а разом з ним альтруїстичним злиттям з нацією. У цьому зв’язку національної самосвідомості із спільним, кровним походженням проявляється «стихійність, чиста біольоґічність та араціональність національної спільноти». Виявом цієї психології національного самовідчуття є і мова (назви «Батьківщина», «Родина», «Patria» тощо).

Висунення у деяких теоріях нації культури як одного з провідних чинників зумовлювалося, за Старосольським, рядом причин: коли ставилися завдання досягти єдності нації, не порушуючи державних кордонів; у зв’язку з політичним гнобленням нації, яка ще не може переступити меж культурної діяльності; пробудженням інтересу до справ культури; а головне — розвитком імперіалізму, що використовував гнучке поняття культури для здійснення «культурної місії» нації «вищої» щодо «нижчої». Відтак теорія, що ставить на перше місце культурний чинник, стає, на думку Старосольського, практично шкідливою.

Хоча культура, зауважує автор, є якісною, сутнісною ознакою нації, від якої залежить сам процес формування й згуртування спільноти, проте для об’єднання нації більшого значення набувають не глибинні пласти культури та її суть, а саме ті елементи, що є зовнішніми атрибутами. У релігії, наприклад, це обрядовість та організація. Тому ряд соціологів, зокрема Макс Вебер, якого цитує Старосольський, зробив висновок про те, що нація не є культурною спільнотою.

Порушуючи питання про націотворчу роль історичних традицій, дослідник підкреслює, що нація має спільну минувшину лише в розумінні однакової долі в минувшині. Адже в /XXX/ історії кожного народу є спільного не більше, ніж внутрішньої ворожнечі (боротьба народних мас із пригноблювачами). Водночас у минувшині багато чого поєднувало долі різних народів, хоча пам’ять про цю спільну долю не переходить у розряд національних традицій. Справа тут, як і з культурою, в тому, що серед переживань минувшини нація суб’єктивно робить вибір на користь лише тих, які набувають значення для неї в її сьогочасній реальності. Тому подекуди стають актуальними зовсім забуті, здавалося б, події та відносини. Але для того, щоб минувшина шляхом спомину стала теперішністю, необхідно, підкреслює Володимир Старосольський, щоб минулі події були відчуті як свої власні. Тобто для цього мусить існувати почуття суб’єктивної єдності минулих та сучасних поколінь, яке робить їх цілістю. Отже, така спільнота є умовою існування історичної традиції. Відтак автор доводить, що теза про націотворчу роль історичної традиції обертається на свою протилежність — тезу про націю як джерело і кінцеву умову існування історичної національної традиції.

Після з’ясування ролі різних чинників у становленні нації Старосольський цілком логічно переходить до питання про відмінність старих і нових націй, про політичну конституанту модерної нації. Тому й наступний розділ праці дістає назву «Нація, як твір нової доби історії». Дослідник не поділяє досить поширеного погляду на націю як на явище дуже давнє в історії і відповідно не вважає національні рухи початку XIX ст. процесом відродження націй. І тут він відсилає читача до вступних (на початку праці) застережень про спокусу приписувати старовині дещо з Нового часу.

Старосольський зазначає, що між стародавніми народами (греками, римлянами, євреями та ін.) і націями нового періоду є глибокі й істотні відмінності. Останні дають змогу визнати, що ці народи й сучасні нації аналогічні, але не тотожні суспільні явища. «Старинні народні спільноти були основані безпосередньо на племінному звязку. Почуттє приналежносте до себе та окремішности від других народів випливало в них безпосередньо з сеї фізичної основи їхнього істновання». Партикулярні патріотизми (у Греції) та боротьба за гегемонію не були подолані загальногрецьким патріотизмом. Роздвоєння між племінним і культурним моментом несумісні з об’єднуючою дією сучасної нації. Думки про расову самоідентифікацію і про культурну єдність у грецьких племенах не були звернені на об’єднання в одну спільноту, вони довели до конфлікту і /XXXI/ взаємно ослаблювали свій вплив і значення. В результаті, як пише Старосольський, замість однієї національної творилися дві різні конкуруючі між собою спільноти. У Римі народ як суб’єктивна цілість не існував як явище, відповідне Риму-державі.

Сучасні ж нації на відміну від стародавніх, «первісних» спільнот, заснованих на кровному, фізичному зв’язку, є спільнотами другого ступеня, хоч і виникли на базі перших.

Нація, переконаний автор, є явищем Нового часу, нової доби історії людства. І тому слід говорити не про відродження, а про народження націй, які, за словами Реннера, після вікового доспівання та політичної пасивності відчувають себе силою, покликаною історією, домагаються володіння державою як найвищим знаряддям сили і змагають до політичного самовизначення й незабаром — панування над іншими народами.

Погоджуючись з Реннером, Старосольський підкреслює, що державне домагання є найхарактернішим для сучасної нації і в цьому полягає головна відмінність її від аналогічних спільнот минулого. Національний принцип висунуто як абсолютний постулат для держави, а політичність стала однією з ознак нації. Політичність, на думку автора, є сутнісним критерієм нації. Це той чинник, що творить націю з об’єктивними прикметами культури, мови, релігії тощо, які Старосольський назвав одним словом «народність». Отже, за Старосольським і Реннером, нація — «політично активна народність». Хоча раніше «народність» мала політичне значення, однак центрами політичних інтересів виступили династії, церква, окремі стани, до певної міри племена, але не народ як «самосвідома цілість». У цьому розумінні, пояснює дослідник, творилися народності, проте лише згодом вони мали стати політично активними націями.

Важливим у пізнавальному відношенні в праці Володимира Старосольського є сюжет про історію слова «нація», де відбилося поняття активності, гордості, особистої вищості порівняно із словом «народ» — як відображенням пасивності, «жівотіючого, засудженого на роботящий послух істнування». У мові свідомо чи несвідомо виявилося відчуття факту основного значення. Констатацією його і обмежується питання про становлення та сутність нації. «Воно звучить тепер так: серед яких умовин та через які причини «народність» стає активною, себто переходить в націю?»

Грунтовну відповідь на це питання Старосольський дає у наступному розділі праці — «Нація і демократія». Він доводить, /XXXII/ що сучасні нації постали не в рік Великої Французької революції 1789 року, як стверджував Реннер, а значно раніше, коли народжувалася новочасна демократія, коли передові європейські мислителі билися над питаннями про суверенність народу в державі й виробленням так званого «суспільного договору» як демократичної форми державності. Гоббс поставив питання про здатність народу до дії як головну умову вирішення питання про верховну владу в державі. Старосольський пояснює, що ця практична здатність залежала власне від відчуття народом своєї цілості, єдності. Тобто від того, чи став народ спільнотою в описаному вище значенні цього слова. Для з’ясування того, чи був народ у цей час такою згуртованою спільнотою, дослідник вдається до аналізу попередніх епох.

У добу середньовіччя побудована на основі авторитету організація має характер спільноти. Силою, яка її утримувала, була не логічна рація, а психічний настрій, стихійна, а не свідома воля. Капіталістична доба принесла хвилю раціоналізму, що підірвала старі авторитети. Силу цього процесу відобразила зростаюча роль просвіченого абсолютизму, яку відіграла феодальна аристократія XVIII ст. Велика Французька революція зробила розум усевладним принципом, культом. Але крім наявного й бажаного і нарівні з ним виникало щось інше — непередбачене, небажане, але неминуче, створене законами соціального життя. І саме через те, що чистий раціоналізм і відповідна йому модель «правової держави» є абстракцією раціоналістів та просвітителів, теорія «права природи» не відповідала дійсності. Адже в соціальній дійсності відбувається постійний конфлікт між раціональним та інстинктивним. У результаті, як стверджує Старосольський, «течія, на стягу якої було панованнє чистого розуму та яка знищила політично-суспільні спільноти середньовіччя, та сама течія зродила нові спільноти, а між ними найважнійшу, сучасну націю».

При цьому вчений застерігає від спрощеного розуміння стихійної волі як «нерозумної». Крім розумових, стихійні сили теж здійснюють історичні завдання, що постають перед людством, напрям дії цих сил і успіх їх зумовлюються конкретними історичними обставинами. Тут Старосольський дає відповідь на питання, виконання якого випало на долю стихії у дану епоху.

Дослідник пояснює, що демократія, коли починала боротьбу, мала спертися на спільноту, розраховуючи на масовість руху. Спільнота ж дає масі автономію, одночасно дисциплінує та /XXXIII/ внутрішньо її організовує на противагу формації, заснованій на пасивному підкоренні чужій волі. До одного з проявів «доцільної» дії «інстинктів», стихійної волі Старосольський зараховує витворення спільноти. Про це свідчить приклад армії, що спочатку постає як примусова спілка, а згодом, у ході боротьби гартується як цілісний організм, спільнота. Остання зцементована почуттям національної приналежності, пов’язана «психічно в одну суб’єктивну цілість».

У ході боротьби за владу в державі демократія спиралася насамперед на спільноти, витворені на релігійному грунті, «споєні релігійним почуваннєм маси», а не лише розумінням спільного інтересу.

За своєю сутністю нація є суспільством, яке у прагненні до політичної самостійності, тобто до державності, стало спільнотою. І вона залишиться такою, хоча відпадуть ті чинники, якими вона скористалася в даних умовах для свого самоозначення. Такий висновок набуває загальносоціологічного значення. Подана характеристика чинників та умов формування нації підводить до осягнення її єства.

Історично після релігійного постав чинник мовний у творенні демократією спільноти. Адже освіта народною мовою доступна всім, і це найважливіша умова політичної активізації маси. Така спільнота ставала могутнім політичним суперником аристократії й монархії. Згодом сталося «одухотворення» цієї спільноти, а нація стала, за Старосольським, самостійним центром культури, «індивідуальністю» не лише у політичному, а й культурному розумінні. Дослідник зробив прогностичне припущення, що роль культурного чинника для нації дедалі зростатиме. «Коли класова боротьба стане тільки спомином про минулий період історії людства та коли з плечей людини буде знята боротьба за матеріяльне істнованнє, то се означатиме відкриттє найширших областей життя та звільненнє величезних увязнених тепер енергій для культурної творчости...» Однак Володимир Старосольський не абсолютизує значення культури для нації, підкреслюючи, що національна приналежність не збігається з культурною.

Найважливіший націотворчий чинник реалізація політичної волі. Національний принцип не спрямований проти інших націй. Він, революційний за своєю сутністю, означає усунення будь-якого панування, не згідного його основам. З огляду на це поняття національного інтересу охоплює усе, що сприяє формуванню спільноти або перешкоджає цьому процесові. /XXXIV/

У праці аналізуються і такі випадки, коли формування нації випереджає дію тих ознак, що умовно названі «народністю» (мова, культура). Американська нація лише через сто років витворила ті розбіжності, які свідчили про відмінне від англійського мистецтво, філософію тощо. Народилася ця нація без усіх тих «прикмет», які вважають обов’язковими представники атомістичної теорії. Приклади англосаксонської та латинської Америки, підкреслює Старосольський, засвідчили, що ні спільне кровне походження, ні історичні традиції, ні споконвічна батьківська територія, ні спільна віра не були основою національного уконституювання. Лише самостійницький стяг, що замайорів у боротьбі демократії проти метрополій, був моментом народження нових націй.

Аналізуючи теоретичні визначення нації, Старосольський особливо виділяє дефініцію Л. Гумпловича, де істотною умовою нації визнано приналежність у минувшині протягом тривалого історичного періоду до одного народу та однієї держави. Автор ставить в заслугу Гумпловичу те, що в його визначенні держава вперше виступає як складова частина поняття нації. Водночас автор вказує на помилковість і недостатність такого підходу, бо з визнання державного існування об’єктивним критерієм нації випливає, що кожна держава мусила б стати джерелом нової нації, не з’ясованим відтак залишається, чому лише деякі держави стали творцями націй, який період часу слід визнати достатнім для витворення державою нації та ін.

Автор праці вважає, що ставлення до держави не можна вважати цілковито об’єктивним фактом. Це суб’єктивний факт воля та змагання до власної державності. Відтак державність як вже щось пройдене, набуте треба перенести у сферу сучасного і майбутнього. Тому чинником, що творить національну спільноту, Старосольський пропонує вважати не державність, а державницьку ідею.

Розуміння нації як спільноти, що засновується на волі, ідеї та прагненні до політичної самодіяльності, суверенності власної держави, повністю кореспондується із сучасними концепціями державо-, етно-, націотворення в Україні. Національна ідея визнається нині найважливішим чинником, спроможним консолідувати націю, піднести її свідомість, творчу енергію.

Означивши націю як політично активну спільноту, автор праці попереджає, що таке її розуміння не означає факту входження сучасної нації вже по своєму формуванні у таке /XXXV/ відношення щодо держави. Нація повинна спрямовувати свої зусилля на опанування державою. Воля до політичного самовизначення — головний показник народження і смерті нації. «Без сеї волі нарід ще не є нацією, або вже перестав нею бути».

З огляду на такий зв’язок нації і держави автор ставить за мету розглянути весь комплекс питань держави, які безпосередньо стосуються нації.

Виходячи з розуміння держави як форми політичної організації, дослідник висуває важливу тезу: первісна держава є типом племінної спільноти. Назва вказувала на її тотожність з людською спільнотою. В епоху середньовіччя вона була системою вже різних спільнот. У далекому минулому нація і держава взаємно «покривалися»: нація була державою, а держава нацією.

Вирішальним чинником, який зруйнував цю єдність, було завоювання одного племені іншим. «Факт завоювання нищив групу як спільноту», людські гурти, підлеглі племені-переможцю, фактично становили разом з ним одну суспільну цілість. Але це нового типу суспільство вже не було спільнотою, підкреслює Володимир Старосольський. Воно утримувалося як цілісність не лише волею своїх членів, а зовнішнім примусом, який згодом стає нормою права (на відміну від моралі, що тримається на внутрішньому переконанні). Так держава стає механізмом, «зовнішнім зв’язком» народу, спілкою, а не спільнотою. Поступово воля, зв’язуючи громадян спільними інтересами, правними нормами, свідомо й несвідомо «намагається довести своє населення до того, щоби воно стало повною спільнотою».

В основу держави покладено, на думку автора, інтереси «одиниці-людини, або понадодиничної, гуртової єдності-спільноти. «Як кожду людську спілку, так і державу покликав до життя людський інтерес і йому вона служить». Оскільки в сучасній державі сили, які можуть заволодіти нею, досить різні (як актуально це сьогодні!), то постановка питання про мету держави втрачає сенс. Адже цілі держави не можна оцінити ні позитивно, ні негативно. Тому, підкреслює автор, «засадничо треба признати можливість визнання за ціли держави всього, на що може розтягатися людська діяльність та чим може зацікавитися людина». Цілі держави, відтак, абсолютно необмежені. Іманентних інтересів і цілей у держави немає. Останні мають суто практичний характер, зумовлений цілями та інтересами, поставленими у певний, конкретний період її «учасниками». /XXXVI/

Ця необмеженість і невизначеність інтересів докорінно відрізняє державу від інших «спілок», які створюються, як правило, для здійснення чітко означених цілей і зумовлюють як обов’язковий і стрижневий елемент — владу. Як організація з владним центром держава, за Старосольським, перетворюється на механізм. Суспільні сили опановують останній, змушують служити своїм інтересам і цілям. «Таким шляхом дістає держава зміст та своє суспільно-політичне обличє».

Тією «абсолютно-суспільною» силою, яка протистоїть антисуспільним інтересам й обстоює «трансперсональні» цінності, зокрема національні, виступає демократія. І тут постає питання про зміст цих «трансперсональних» вартостей, навколо розв’язання якого знову «стрічаються нація з державою».

Нація як абсолютна спільнота, що не допускає обмеження інтересів, бо є їх центром, має тенденцію кожний людський інтерес «націоналізувати». Тому не може не «займати становище» щодо держави і навпаки. / націю, і державу характеризує універсальність інтересів, причому перша є їх центром, а друга засобом реалізації. Нація повинна для їх задоволення заволодіти суспільним механізмом — державою, причому «вимагає передачі собі не деяких тільки, а всіх компетенцій держави». Тому всі народи мусять організуватися в незалежні, самостійні національні держави.

Щодо ставлення держави до нації, то воно залежить від типу держави. Монархічний та аристократичний принципи державної організації байдужі до національного принципу, бо при цьому нація визнається лише як привілейована частина суспільства. Становище докорінно змінюється, коли на політичну арену виходить демократія. В результаті утвердження чимраз нових групових інтересів формується внутрішньо солідарне суспільство — загальний центр інтересів. Так нація стає (поки що потенційно) загальним, нероз’єднаним внутрішнім протистоянням абсолютно демократичним центром, «додуманою до кінця демократією». А поступ демократизації це одночасно поступ націоналізації держави.

У різних типах держав (національних, національно мішаних), зауважує Старосольський, питання про мету держави набуває різного тлумачення та розв’язання.

Отже, на думку автора, із сутності обох феноменів нації і держави випливає тенденція до злиття. Вона особливо посилюється у сучасний період історії. /XXXVII/

І ще один висновок надто важливий для розуміння сутності національного. «З істоти нації як спільноти випливає не тільки домаганнє: «кожда нація є державою», а й друга частина сього домагання: «кожда нація є тільки одною державою».

У світі панівним типом держави є національно мішана. І територіальне розмежування між націями, яке не залишило б місця існуванню національних меншин, немислиме. Воно практично неможливе. Проте ця обставина, як підкреслює автор, не суперечить самому принципу створення національних держав.

У національно мішаних областях, на думку Володимира Старосольського, гострота питання, пов’язаного з правами національних меншин, знімається розумною політикою панівних націй щодо національних меншин. Ця теза автора наче перегукується із сучасними концепціями етнополітики в Україні, в основі яких — саме гармонізація міжетнічних відносин, стосунків між етнічними групами і нацією на основі терпимості, толерантності, поступливості, розумного компромісу, поважання і врахування особливостей етнічного розвитку, національних інтересів у цілому.

Аналіз проблем нації був би далеко не повний, якби Старосольський оминув увагою ідеї «універсальної, обіймаючої все людство спільноти. Се ідея старша від самої модерної нації».

Основними фактами, на які посилаються прихильники «універсалізму», є розширення зв’язків між людьми, взаємозалежність останніх, зростання та поширення культури. В результаті, з одного боку, створюється спільний «культурний світ», стираються розбіжності між народами, а з іншого — на відміну від культурної асиміляції і зникнення народів, що спостерігалося в докапіталістичну епоху, демократія сприяє розмаїттю впливів, більшій «відпорності» народів, розвитку їх «індивідуальностей». «Разом із занепадом «грубих» ріжниць виникають нові, тонші, численнійші та глибші. Модерна людина, помимо «нівеляційного» впливу новочасного суспільного розвою, індивідуально далеко більше здиференційована, як була нею одиниця передкапіталістичної доби».

Відповідно такі ж різні тенденції спостерігаються і в державотворенні сучасного світу: по-перше, чисельно малі держави утворили великі (Іспанія, Франція, Англія, Німеччина та ін.), по-друге, розпад імперій, в основі якого був національний принцип. Відтак, констатує Старосольський, змінився чинник, який зумовлював виникнення держав. Монархічний принцип заміни- /XXXVIII/ла нація, а це означає кінець або принаймні велику складність безоглядної державної експансії. Такою перешкодою стає міждержавне, міжнародне право. Останнє «консервує» існуючі держави, убезпечує народи від денаціоналізації, завоювання.

Тут автор знову повертається до співвідношення національного та загальнолюдського. Якщо облишити абстрактні суперечності між ними, то практичне питання гуманізму стає проблемою щодо характеру та напряму міждержавних і міжнаціональних взаємин. Адже «раз признається історично необхідним істнуваннє окремих держав, то признається тим самим і неминучість істнування окремих націй в розумінню політично активних народів, як претендентів до верховної в державі власти». Гіпотетично Володимир Старосольський припускає, що «нація буде тільки етапом для народин ще ширшої спільноти», проте констатує: «ніяка з дотеперішніх форм не пережилася, доки не вижилася, заки не відограла своєї ролі в історії. Роля ж нації як «історичного героя» тільки тепер починається».

Обстоювання цієї тези змусило автора вдатися і до розгляду питання про роль націй у «політичній організації суспільностей». Відтакне можна було оминути популярного на початку 20-х рр. ленінського тлумачення держави, яке грунтувалося на твердженні, що комунізм знищить будь-яку необхідність насильства людей взагалі, підпорядкування однієї людини іншій, а відтак держава як уособлення організованої влади сили відімре в міру просування соціалістичного суспільства до комунізму. Старосольський доводить, що Ленін, хоч і посилався у своїй праці на Маркса та Енгельса, насправді суперечив їм. Адже Маркс і Енгельс, «відкидаючи клясову державу, не відкидали разом з сим і деякої примусової та наділеної властю суспільної організації взагалі». Вони говорили про втрату публічною владою політичного характеру. Вона буде лише виконанням суспільної функції не в інтересах якоїсь частини «суспільносте», а в інтересах її як цілісності, вона перестане бути пануванням над людьми.

Ці думки, як зазначає Старосольський, доповнюються ідеями Руссо про загальну волю. Останній розумів її як таку, що «виростає на полі спільного інтересу». Насправді ж «не спільний інтерес родив її, але інтерес частини, відмінний від інтересу загалу та суперечний йому». Відтак виявилося неможливим «помирити особисту свободу з волею загалу», а тому дійсність не реалізувала думок Руссо. /XXXIX/

Сформульований у комуністичному маніфесті політичний характер влади — це протиставлення влади підкореному їй народові. Провівши ретельний соціологічний аналіз впливу протистояння інтересів на розстановку політичних сил і відповідно на політичний характер влади, Володимир Старосольський доводить: дійсність не підтверджує марксистського погляду, що «національні противенства народів зникають чимраз більше вже з розвоєм буржуазії», що «в міру як буде знесене визискуваннє одиниці одиницею, буде знесене визискуваннє нації нацією». Такі погляди дослідник відносить до ідеалізму. Нація і в безкласовому суспільстві є політичною спільнотою, яка прагне до самостійності, вона матиме власні інтереси, і передусім інтерес бути самостійною. Тому ліквідація поділу суспільства на класи недостатня, щоб позбавити державу політичного характеру, викликати її «замирання». Для цього «мусить ще бути зліквідованим поділ на пануючі та поневолені державою нації. Єдиною доцільною та повною розв’язкою національного питання є «націоналізація держави, чи удержавненнє нації. Обі мусять зійтися з собою, орґанізм нації і механізм держави, державна спілка і національна спільнота».

Отже, автор дійшов висновку: якщо метою визвольної боротьби буде емансипація не лише поодиноких націй, а ліквідація національного гноблення взагалі, тоді у цій боротьбі буде зацікавлене все людство у своїх змаганнях до кращих умов існування. Таким чином поставлена справа національного визволення має об’єктивно загальнолюдське значення. Відтак людство прагнутиме заснувати свою організацію на внутрішній (колись зруйнованій), «але вже вищій», «одушевленій» солідарносте. Се є зміст того, про що однаково говорять поняття «загальної волі» та «неполітичної держави».

Боротьба за таке визволення і створення гідних умов існування відбувається, як зазначає Володимир Старосольський, у двох напрямах: у царині матеріальних інтересів — за соціальну емансипацію поневолених класів, в основі своїй раціоналістичну, і «в царині стихійних станів та почувань» — за національне визволення. Ці два напрями взаємно доповнюють один одного. Момент стихії та свідома раціональна воля шукають свого синтетичного доповнення у суспільно-політичній організації.

Тенденція до злиття нації і держави дістала втілення у принципі самовизначення націй. Він вже увійшов у стадію реалізації, став нормою людських стосунків, міждержавного /XL/ права. Останнє стане реальним, міжнародним правом, коли нація як природний центр інтересів дістане правну охорону, буде визнана його правним суб’єктом. Ця ж тенденція має своїм результатом у внутрішньому житті націоналізацію держави, а у міжнародному новий рівень відносин між націями.

Такі принципові, глибоко наукові, гіпотетичні висновки автора праці справджуються реаліями XX століття. Воно стало, крім інших багатогранних виявів у різних сферах буття людства, епохою могутньої ходи націй до свого самовизначення, уконституювання, утвердження національного чинника як чи не найголовнішого в долі особи, суспільства, людства в цілому.

Це засвідчує об’єктивну, перевірену часом, плідну теоретичну основу дослідження Володимира Старосольського, спроможну стати вихідною базою сучасних студій з проблем національного розвою.


І. О. КРЕСІНА








Попередня     Головна     Наступна


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )




Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.